1

МІЖРЕГІОНАЛЬНА

АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ

К. Г. Волинка

ТЕОРІЯДЕРЖАВИ І ПРАВА

Навчальний посібник

Київ 2003

2

ББК 67.0я73

© К. Г. Волинка, 2003© Міжрегіональна Академія

управління персоналом (МАУП), 2003ISBN 966-608-251-9

Рецензенти: В. Д. Бабкін — д-р юрид. наук, проф.В. П. Пастухов — канд. юрид. наук, проф.

Схвалено Вченою радою Міжрегіональної Академіїуправління персоналом (протокол № 7 від 31.10.02)

Волинка К. Г.Теорія держави і права: Навч. посіб. — К.: МАУП, 2003. —

240 с. — Бібліогр.: с. 229–232.

ISBN 966-608-251-9У посібнику розкриваються фундаментальні питання теорії держави і

права. Провідними ідеологічними засадами, що лягли в його основу, висту-пають принципи пріоритетності прав і свобод людини і громадянина, право-вої соціальної держави, панування права і верховенства правового закону,демократії, законності. При написанні посібника використано матеріали, щоохоплюють широке коло державознавчих і правознавчих концепцій.

Для студентів вищих навчальних закладів, викладачів, а також всіх, хтоцікавиться теорією державно-правового розвитку України.

ББК 67.0я73

В 67

В 70

3

Розділ 1

ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВАЯК НАУКА

І НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА

1.1. Предмет теорії держави і права

Наука — одна з найважливіших сфер людської діяльності, спря-мована на пізнання навколишнього світу і виявлення основних зако-номірностей його розвитку. Кожна наука вивчає певну сферу, якаскладає її об’єкт. Об’єкт науки виражає реальність досліджуванихявищ у цілому, а предмет науки виражає межі, в яких вивчається тойчи інший об’єкт.

Юридична наука складається з багатьох напрямів наукового дослі-дження, має свій специфічний об’єкт, який притаманний усім юридич-ним наукам, в тому числі теорії держави і права. Він виокремлює всююридичну науку серед інших — як суспільних, так і технічних. Цимоб’єктом є вся сфера державно-правового життя суспільства.

У системі юридичних наук особливе місце належить теорії дер-жави і права. Об’єкт пізнання теорії держави і права збігається зоб’єктом юридичної науки в цілому, але від інших юридичних науктеорія держави і права відрізняється своїм предметом, тобто сферою,в межах якої ця наука вивчає всю державно-правову надбудову сус-пільства.

Держава і право вивчаються також такими гуманітарними на-уками, як філософія, політологія, соціологія, соціальна психологіятощо. Але тільки теорія держави і права вивчає ці явища як окре-мий, самостійний предмет, відокремлює державу і право від іншихсоціальних явищ та досліджує їх внутрішні закономірності, впливдержавно-правових явищ на всі сфери суспільного буття і як відбу-вається зворотний вплив. Але водночас держава і право не можутьне розглядатися в тісному зв’язку з економікою, політикою, морал-лю, культурою тощо.

4

Теорія держави і права — це система узагальнених знань про ос-новні, загальні та специфічні закономірності виникнення, розвиткута функціонування держави і права, їх сутність та соціальне призна-чення.

Метою теорії держави і права як науки є одержання, оновлення тапоглиблення узагальнених, достовірних знань про державу і право, атакож виявлення глибинних зв’язків між державно-правовими та ін-шими суспільними явищами. Отже, предметом теорії держави і пра-ва є складна і багатоаспектна державно-правова дійсність, загальніта специфічні об’єктивні закономірності її розвитку.

Теорія держави і права виступає провідною правознавчою нау-кою, що визначає теоретичні основи інших юридичних наук. Щодоних теорія держави і права виступає як узагальнююча, синтезуючанаука, що має основоположне значення.

Предмет теорії держави і права є єдиним, адже держава і право не-від’ємні, взаємопов’язані соціальні інститути. Теорія держави і праварозглядає державу в її правовому оформленні та право в його дер-жавному забезпеченні, гарантуванні.

1.2. Теорія держави і правав системі суспільних наук

У центрі уваги багатьох гуманітарних наук — питання про держа-ву і право. Але кожна з цих наук вивчає державу і право лише в ме-жах свого об’єкта.

Філософія — основоположна наука про загальні закономірностірозвитку суспільства і природи. Вона науково обґрунтовує суспільнебуття в цілому; вивчає найзагальніші закономірності суспільногорозвитку, включаючи й ті, що мають відношення до держави і права;досліджує місце і роль держави і права в розвитку суспільства в ціло-му, виступаючи теоретичним підґрунтям для юридичної науки. Намежі філософії та юридичної науки розвивається філософія права.

Соціологія — наука про суспільство як цілісну систему, про сус-пільні інститути, процеси і групи, вивчає проблеми управління сус-пільними процесами. Безперечно, держава і право є суспільствознав-чими категоріями, проте соціологія суттєво відрізняється від них, за-лишаючи поза увагою юридичні аспекти функціонування держави іправа, робить основний акцент на суто соціологічні питання.

5

Політологія — наука, яка вивчає політику, політичну систему та їїскладові: політичні інститути, політичні відносини, політичні проце-си і політичну діяльність. Держава і право невіддільні від політики,від влади. Державна влада є найвищою формою політичної влади.Але політологія також абстрагується від вивчення юридичних пи-тань, залишаючи у сфері свого інтересу лише суто політичні.

Історія вивчає різні типи цивілізацій, етапи суспільного розвитку,зміну суспільно-економічних формацій, конкретні форми держав урізних народів на певних етапах розвитку, правові пам’ятки. Але іс-торія не робить узагальнюючих висновків щодо державно-правовихявищ з погляду їх юридичної сутності.

Економічна теорія вивчає економічні відносини між людьми, від-носини виробництва, обміну і розподілу. При цьому не можна обій-ти роль держави і права в цих процесах, адже нормальне функціо-нування економіки залежить від ефективності правового регулюван-ня в цій сфері. З другого боку, тип держави і права багато в чомузалежить від рівня розвитку економіки, яка є основою життєдіяль-ності суспільства. Але ця наука також не торкається їх юридичнихаспектів.

Соціальна психологія вивчає методи впливу на поведінку людей,її надбання є цінними для поглиблення знань правової свідомості,правового регулювання. Ця наука теж не торкається специфічнихюридичних аспектів функціонування держави і права.

Таким чином, усі суспільні науки так чи інакше під своїм кутомзору вивчають державу і право. Але тільки теорії держави і правапритаманні ці суспільні явища як самостійний (і самодостатній) пред-мет дослідження. Проте при їх вивченні теорія держави і права вра-ховує прогресивні надбання інших суспільних наук, використовує їхдля повнішого і глибшого розуміння державно-правової дійсності.

1.3. Роль і місце теорії держави і правав системі юридичних наук

Юридична наука є складним і комплексним утворенням, щовключає різні галузі знань про державу і право. Систему юридичнихнаук можна поділити на такі групи: історико-теоретичні, галузеві,прикладні, міжгалузеві й науки міжнародного та зарубіжного права.

Історико-теоретичні науки, до яких належать сама теорія державиі права, загальна історія держави і права, історія держави і права Ук-

6

раїни, римське право, історія політичних і правових вчень, тісно по-в’язані з теорією держави і права. Але теорія держави і права, на від-міну від цих наук, розкриває не окремі, притаманні певним державамна певних етапах розвитку, а саме загальні закономірності виникнен-ня, розвитку і функціонування державно-правових явищ, досліджує йузагальнює всі існуючі концепції і теорії держави і права.

Галузеві науки (науки конституційного, адміністративного, циві-льного, сімейного, трудового, кримінального права та ін.) відобра-жають окрему сторону державно-правової дійсності в межах певноїсфери суспільних відносин, в межах певного предмета правового ре-гулювання. Щодо цих наук теорія держави і права виступає як уза-гальнююча, синтезуюча наука, яка відіграє методологічну роль. Безїї висновків, вироблених нею наукових категорій, методів досліджен-ня галузеві науки обійтися не можуть.

Прикладні науки (криміналістика, судова медицина, правова ста-тистика, юридична психологія, судова психіатрія, судово-бухгалтер-ська експертиза) менше пов’язані з теорією держави і права. Ці наукиближчі до природничих та технічних, з якими вони безпосередньомежують (наприклад, судова медицина — з медициною, криміналі-стика — з технічними науками). Знання цих наук сприяє вирішеннюпевних питань, що постають перед юридичною практикою.

Міжгалузеві науки виникли в результаті поєднання знань окре-мих галузевих наук (наприклад, наука господарського права є між-галузевою наукою, бо поєднує науки цивільного та адміністратив-ного права).

Науки, що вивчають міжнародне право (міжнародне приватнеправо, міжнародне публічне право, право міжнародних договорів,право міжнародних організацій, дипломатичне і консульське право,право міжнародної безпеки, міжнародне економічне право, міжна-родні права людини, міжнародне морське право, міжнародне повіт-ряне право, міжнародне космічне право, міжнародне право охоронинавколишнього середовища) та зарубіжні держави і право.

Теорія держави і права посідає фундаментальне місце в системіюридичних наук. На відміну від інших юридичних наук, вивчає дер-жаву і право в їх найбільш узагальненому вигляді, досліджує загальнізакономірності виникнення, розвитку і функціонування держави іправа як єдиних і цілісних систем. Вона розробляє такі основопо-ложні для юридичної науки питання, як сутність, тип, форми, функ-ції, структура і механізм дії держави і права, правова система, які ви-ступають теоретичним підґрунтям для правознавства в цілому.

7

Наука, яку ми розглядаємо, є загальною теорією держави і права.Вона розробляє і формулює основні теоретичні поняття і категоріїюриспруденції, якими користуються всі юридичні науки, кожна зяких щодо свого предмета також розробляє теорію, що притаманналише їй, розповсюджується лише на коло тих питань, які вона ви-вчає. Теорія держави і права щодо інших юридичних наук виступаєяк загальна теорія для юриспруденції в цілому. Саме цим визначаєть-ся її провідна роль, її пріоритетне місце в юридичній науці.

Специфічною особливістю теорії держави і права є вивчення дер-жави і права, державно-правових явищ в їх органічній єдності і вза-ємній опосередкованості. Теорія держави і права є єдиною цілісноюнаукою, яка вивчає державу і право, державно-правові явища в їхвзаємозв’язках та взаємодії, що відображає нерозривність держави іправа в реальному житті.

Теорія держави і права є проблемною і плюралістичною наукою.Різноманітні погляди вчених виникають у зв’язку з їх розбіжністю наодні й ті самі явища, і це цілком закономірно. Теорія держави і правапостійно поповнюється новими ідеями і розвивається в різних напря-мах. У міру накопичення знань про державно-правові явища змістов-но збагачується предмет теорії держави і права.

1.4. Функції теорії держави і праваКожна наука виконує певні пізнавальні функції. Функції теорії

держави і права — це основні напрями її пізнавального впливу, в якихрозкриваються її суть, зміст, соціальне, наукове і навчальне призна-чення. Функції теорії держави і права так само, як і інших наук, ви-значаються насамперед особливостями її предмета.

Онтологічна функція — перша і відправна. Онтологія — філософ-ське вчення про буття (від грецьк. öν (öντoζ) — суще), в якому до-сліджуються основи і принципи буття, його структура, закономір-ності. Виконуючи онтологічну функцію, теорія держави і права від-повідає на запитання, що являють собою держава і право, як і чомувони виникли, яке їхнє майбутнє тощо. Пізнання глибинної сутностідержавно-правових явищ відбувається в межах цієї функції.

Гносеологічна функція. Гносеологія (від грецьк. γνϖσiζ — знання,пізнання) — теорія пізнання, наука про пізнання. Ця функція націле-на на вивчення його природи. Теорія держави і права розробляє тео-ретичні прийоми наукового пізнання державно-правових явищ, якідопомагають досягти оптимального результату.

8

З розвитком юридичної науки пов’язана евристична функція те-орії держави і права. Евристика — мистецтво знаходження істини,мистецтво нових відкриттів (від грецьк. ευρiσ ω — знаходжу, від-криваю). Теорія держави і права відкриває нові закономірності роз-витку держави і права. Найважливішою евристичною проблемою те-орії держави і права є вирішення тих питань, які постають перед юри-дичною наукою у процесі розвитку суспільства.

Як фундаментальна наука теорія держави і права виконує щодогалузевих і спеціальних юридичних дисциплін методологічну функ-цію. Теорія держави і права розробляє такі способи, підходи і при-йоми наукового дослідження, які використовуються не лише неюсамою, але й іншими юридичними науками — галузевими і спеці-альними.

Теорія держави і права виконує політичну функцію, яка визнача-ється насамперед тим, що об’єктом теоретичного відображення є по-літичні явища — держава і право. Теорія держави і права покликанаформувати наукові основи як внутрішньої, так і зовнішньої держав-ної політики, забезпечувати науковість державного управління.

Тісно пов’язана з політичною функцією ідеологічна. Вона відо-бражає світоглядну сторону науки. Ця функція закономірно вихо-дить із самої природи теоретичного мислення, яке в системі юридич-ної науки виробляє нові духовні цінності, нові ідеї, наприклад ідеюправової держави, пріоритету прав людини, демократії.

Практично-організаторська (практично-прикладна) функція. Гре-цька етимологія терміна “органон” — “знаряддя”, “інструмент” —недвозначно примушує розглядати теорію держави і права як своє-рідний інструмент перетворення, реформування реальних процесів іявищ державно-правового життя. На основі розроблених цією наукоютеоретичних положень здійснюються реальні суспільні перетворення(теорії соціально-правової держави, громадянського суспільства).

Прогностична функція теорії держави і права (від грецьк.πρóγνϖσιζ — прогноз, передбачення, засноване на певних даних)виявляється у висуненні гіпотез про майбутній розвиток державиі права.

Теорії держави і права властива системотворча функція. Саме те-орія держави і права об’єднує всю юридичну науку в чітку злагодже-ну систему, визначає її єдність. Властивість системності в юридичнійнауці обумовлюється системним характером предмета пізнання цієїнауки — держави і права.

'

_““

9

Тісно пов’язана із системотворчою функцією теорії держави і пра-ва комунікативна функція, яка дозволяє їй забезпечувати зв’язок зіншими юридичними науками, а також із суспільними та технічниминауками, їх інтеграцію і системність.

Навчальна функція теорії держави і права полягає в тому, що цянаука є першоосновою в опануванні всіх інших юридичних наук, цеключ до юридичних знань.

Теорія держави і права виконує аксіологічну функцію (аксіоло-гія — наука про цінності), вивчаючи державу і право як певні суспі-льні цінності, надбання людської цивілізації.

Успішний розвиток теоретичної науки про державу і право перед-бачає найтісніший зв’язок всіх функцій між собою. Функції теоріїдержави і права взаємозв’язані й доповнюють одна одну. Лише взятів єдності, в системі вони дають повне уявлення про призначення те-орії держави і права.

1.5. Теорія держави і праваяк навчальна дисципліна

Концепція сучасної вищої юридичної освіти — підготовка висо-кокваліфікованих, високоосвічених спеціалістів, які мають належнийрівень правової і загальної культури.

В юридичних вузах навчальний курс теорії держави і права є пер-шим кроком у вивченні всіх юридичних дисциплін. Саме теорія дер-жави і права забезпечує загальнотеоретичну підготовку студентів,без якої неможливе опанування спеціальними і галузевими юридич-ними дисциплінами. Вона насичена узагальненнями, абстрактниминауковими положеннями, поняттями і категоріями.

Від того, наскільки буде засвоєний матеріал цього курсу, залежати-ме рівень підготовленості студентів до сприйняття ними галузевих таспеціальних юридичних дисциплін, їх професіоналізму в майбутньому.

Вивчення цього курсу покликане всебічно сприяти формуванню устудентів професійної правосвідомості, правової культури і правовоїактивності, усвідомленої політичної і громадянської позиції, оволо-дінню базовими теоретичними знаннями та навичками практичноїповедінки у правовому середовищі, розвитку творчого теоретичногоправового мислення, опануванню актів чинного законодавства, щонеобхідно при вирішенні практичних завдань у юридичній сфері.

10

В умовах формування соціально-правової держави і розвитку гро-мадянського суспільства слід широко використовувати надбання су-часної теорії держави і права, серед яких важливе місце посідає теоріяправ людини. Це має на меті впровадження пріоритетності загально-людських цінностей, розуміння ролі людського фактора, цінності кож-ної особистості.

Пропонований курс з теорії держави і права умовно поділяєтьсяна дві частини — теорію держави і теорію права. До першої входятьпоняття і сутність держави, її ознаки, функції, зв’язок з правом, фор-ми держави, державний механізм. До другої — поняття і сутністьправа, його соціальне значення, правове регулювання, форми і дже-рела права, норми права, правова свідомість, поведінка особи у пра-вовій сфері, права людини тощо.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Як співвідноситься об’єкт і предмет теорії держави і права?2. Яку основну функцію виконує теорія держави і права щодо іншихюридичних наук?

3. Назвіть суспільні науки, що вивчають державу і право.4. Який зв’язок теорії держави і права з галузевими юридичними на-уками?

11

Розділ 2

МЕТОДОЛОГІЯ ТЕОРІЇДЕРЖАВИ І ПРАВА

2.1. Поняття і призначення методології

Ознайомившись з предметом теорії держави і права, слід з’ясува-ти, за допомогою яких засобів, прийомів ця наука досягає своїх ці-лей, тобто які методи використовуються в науковому пізнанні явищдержавно-правової дійсності. Теорія держави і права має не лишесвій предмет, але й метод. Предмет теорії держави і права дає від-повідь на запитання, яку галузь суспільного життя досліджує ця на-ука. В той же час метод вказує на те, яким чином вона це здійснює.

Предмет теорії держави і права знаходиться в тісному взаємозв’я-зку з методом його дослідження. Якщо теорія держави і права роз-криває природу, сутність і закономірності державно-правових явищі процесів, то метод орієнтує і націлює на певні пізнавальні підходи інеобхідні дії, спрямовані на їх дослідження.

Методи теорії держави і права — це засоби і способи пізнання дер-жави і права, одержання нових знань про них та логічного впорядку-вання наявного матеріалу з метою глибшого і різнобічного його вив-чення. Окрім специфічних, властивих кожній окремій науці, існує су-купність універсальних методів, які використовуються всіма наукамив цілому.

Методи є основою ширшого поняття — методології. Методологіятеорії держави і права — це система підходів, принципів, прийомів іметодів вивчення загальних і специфічних закономірностей виникнен-ня, розвитку і функціонування державно-правових явищ і процесів, щозабезпечують об’єктивність, повноту і всебічність цих досліджень. Втой же час методологію можна розглядати і як науку про методи.

У цілому теорію держави і права щодо інших юридичних наукможна з упевненістю назвати методологічною наукою, адже вонарозробляє конкретні засоби і прийоми вивчення державно-правовоїдійсності галузевими та іншими юридичними науками.

12

Методологія належить до найбільш актуальних і складних проблемне лише юридичної науки, але й юридичної практики. Методологічнакультура юристів-практиків впливає на результати практичної діяль-ності. Їхня методологічна підготовка має сприяти самостійному і об-ґрунтованому прийняттю рішень, правильному використанню напрактиці засвоєних теоретичних положень. Теоретичні знання і тео-ретична культура дозволяють практикуючому юристу безпомилкововідшукати правову норму, що підлягає застосуванню, і дати їй на-лежне тлумачення. Ці знання є необхідною передумовою знаходжен-ня правильного розв’язання будь-якої правотворчої, правовиконав-чої або правоохоронної проблеми.

Методологічна культура юриста — це і широта його світогляду, іпрофесійна майстерність, і правова поінформованість. Методологіч-на грамотність забезпечує успішність розв’язання поточних проблем,дозволяє займати активну громадську і професійну позицію. Викори-стання методів пізнання і практичної діяльності раціоналізує пізна-вальну і практичну діяльність, забезпечує її результативність.

Як відомо, між юридичною теорією і юридичною практикою іс-нує нерозривний зв’язок. До різновидів дослідницької роботи мивпевнено можемо віднести і такі практичні напрями юридичної ді-яльності, як попереднє розслідування злочину, судовий розгляд спра-ви, встановлення фактичних обставин, які є підставою для винесенняадміністративного рішення тощо.

Отже, існує необхідність у методологічному забезпеченні не лишетеоретичних пошуків, але й практичної діяльності у правовій сфері.Діяльність юриста-практика здійснюється на методологічній основі.Цим і пояснюється необхідність залучення майбутніх спеціалістівюридичного профілю до науково-дослідної роботи (написання рефе-ратів, курсових, дипломних робіт), що сприятиме формуванню у нихнавичок наукового аналізу, оволодінню юридичною методологією.Такі знання і навички стають фундаментом, на якому будується всяпрофесійна діяльність юриста. Міцність цього фундаменту є вирі-шальним критерієм якості підготовки правознавців.

2.2. Структура методологіїтеорії держави і права

Питання структури методології теорії держави і права різнимивченими вирішуються по-різному. Основна відмінність у поглядах

13

стосується класифікації методів теорії держави і права, а також ін-ших складових методології. Представлена структура методології мо-же відрізнятись від матеріалів інших підручників і наукових праць,що свідчить про складність цієї проблеми. Але, незважаючи на це, всучасній науці майже всі вчені поділяють погляди на основні підходи,принципи і сутність методів теорії держави і права.

Пропонована структура методології теорії держави і права вклю-чає в себе такі складові елементи, як філософські підходи, методо-логічні принципи, логічні прийоми, методи.

Філософські підходи. Всі об’єктивні явища навколишньої дійсно-сті, в тому числі держава і право, можуть бути пізнані, досліджені,проаналізовані. У філософії розрізняють два рівні, два підходи у пі-знанні об’єктивної дійсності. Емпіричний підхід базується на безпосе-редньому вивченні об’єкта, спирається на дані спостереження і експе-рименту. Раціональний підхід передбачає вивчення вже не самогооб’єкта, а абстрактних уявлень про нього, його закономірностей івзаємозв’язків з реальністю. Вивчення держави і права так само спи-рається на спостереження, узагальнення і виявлення закономірностейїх виникнення, розвитку і функціонування.

Методологічні принципи. В методології юридичного пізнанняособливе місце займають методологічні принципи. Вони являють со-бою вихідні оціночні установки. З метою отримання об’єктивнихзнань, повноцінної наукової інформації необхідно використовуватицілий ряд наукових принципів. Серед них слід виділити принцип все-бічності дослідження держави і права, принцип історизму, принципкомплексності.

Основне значення принципу всебічності полягає в тому, що дер-жавно-правові явища повинні досліджуватись в їхніх взаємозв’язкахі взаємодії з іншими суспільними явищами і процесами, наприкладполітикою, економікою, культурою та ін. Принцип історизму в дослі-дженнях держави і права означає розгляд державно-правових явищне лише з огляду на їх нинішній стан, а й з позицій минулого і перед-бачення їх майбутнього. Принцип комплексності полягає в тому, щобдосліджувати їх не лише з юридичної точки зору, але й враховуючиздобутки інших суспільних наук — філософії, соціології, політології,економічної теорії.

Логічні прийоми у структурі методології займають особливе місце.Вони являють собою певні операції, засновані на законах логіки, якізастосовуються для всебічного теоретичного пізнання державно-

14

правових явищ, відображають вимоги зв’язаного, послідовного, пе-реконливого і точного викладення думок, що в юридичній науці тапрактиці має неабияке значення. Серед основних прийомів логічно-го мислення є аналіз і синтез; індукція і дедукція; узагальнення; кла-сифікація та деякі інші.

Аналіз і синтез являють собою процеси уявного або фактичногорозкладу цілого на складові і відновлення цілого з його складових.Індукція — це інтерпретація фактів шляхом узагальнення від окремо-го до загального. Дедукція — перехід від загального до одиничного,часткового. Узагальнення — уявний перехід від одних, окремих ду-мок, до інших, загальніших. Процес узагальнення пов’язаний з про-цесами абстрагування, аналізу, синтезу і порівняння. Класифікація —розбиття множини об’єктів на певні підкласи на основі певних ознак.

Методи юридичного пізнання являють собою дуже складну систе-му. Питання їхньої класифікації належать до найскладніших у дер-жавно-правовій теорії і є дискусійними. В підручниках з теорії держа-ви і права можна знайти різні погляди на класифікацію методів нау-кового дослідження. Згідно із запропонованою класифікацієюметоди теорії держави і права можна поділити на загальнонаукові,часткові, спеціальні, спеціально-юридичні.

У сучасній науці загальнонауковим методом пізнання визнаєтьсядіалектичний метод, який є філософською основою теорії держави іправа. Основою матеріалістичної діалектики є визнання первинностіматеріального базису суспільного життя (економіки) відносно надбу-дови — політики, права, культури. Ідеалістична діалектика — це діа-лектика різних ідей, їх розвиток.

Матеріалістичний підхід до держави і права дозволяє простежитизв’язок держави і права із суспільними процесами. Особливо гостроця проблема постає в сучасних умовах розвитку ринкових відносин,що зумовлює необхідність реформування держави і створення адек-ватної правової системи. Але держава і право, у свою чергу, такожвпливають на економічні відносини, сприяють їх розвитку або упо-вільнюють його.

До загальних законів діалектики належать:• закон переходу кількісних змін у якісні (виявом дії цього закону вдержавно-правовій сфері є збільшення кількості норм, які регулю-ють відносини приватної власності, що спричинило поділ правана приватне і публічне; збільшення правопорушень у сфері ком-

15

п’ютерних технологій викликало необхідність прийняття відпові-дних нормативно-правових актів);

• закон єдності й боротьби протилежностей (єдність і протилеж-ність прав і обов’язків, централізація і децентралізація державноївлади);

• закон заперечення заперечення (у нашій державно-правовій сис-темі існують як елементи старої системи, так і елементи новогоустрою).Часткові методи наукового пізнання, що застосовуються всіма на-

уками, включаючи теорію держави і права, конкретизують загаль-ний метод пізнання, співвідносяться з ним як ціле й частка. До нихналежать: системно-структурний, функціональний, кількісного йякісного аналізу, порівняльний, моделювання, експериментальний.

Системно-структурний метод обумовлений тим, що будь-яка си-стема являє собою цілісну, впорядковану множину елементів, взаємо-дія яких породжує нові, не притаманні кожному з них окремо якості.Держава і право є складними системними утвореннями, отже, необ-хідність застосування цього методу в теорії держави і права продик-тована саме системним характером цих явищ. Основними елемента-ми держави є органи державної влади, а права — правові норми.

Системний і структурний методи нерозривно пов’язані між со-бою. Застосування системного методу надає можливість досліджува-ти державу і право як складні системні утворення, комплексно підій-ти до розгляду їх основних складових, які нерозривно пов’язані міжсобою. Застосування структурного методу надає можливість вияви-ти стійкі взаємозв’язки між складовими певної системи (держави,права, механізму правового регулювання) та зовнішніми явищами іпроцесами (наприклад, економічними, соціальними, психологічни-ми, культурними та іншими факторами).

Функціональний метод дозволяє проаналізувати соціальне при-значення держави і права, зміст їхніх функцій, сприяє глибшому опа-нуванню сутності, пошуку шляхів удосконалення і підвищення їхефективності, допомагає зрозуміти їх місце в суспільстві. Необхід-ність використання цього методу пов’язана з функціональним харак-тером держави, права, їх елементів, впливом на суспільні відносиниз метою їх упорядкування, стабілізації.

Метод кількісного і якісного аналізу є одним з найпоширеніших утеорії держави і права. Кількісний аналіз необхідний, оскільки будь-яке державно-правове явище має свою кількісну і якісну визначе-

16

ність, врахування якої обов’язкове для об’єктивного пізнання. Кіль-кісний і якісний аналіз правових явищ доповнюють один одного.Якісний аналіз сприяє проникненню в саму суть державно-правовихявищ, а кількісний дозволяє її конкретизувати.

Але вивчення права, ефективності його норм не можна зводитилише до кількісних показників. Головне — простежити якісні зру-шення в державно-правовому житті суспільства. А це потребує істо-ричних досліджень того, чим це явище було і чим воно стало. Безцього статистичні дані не можуть дати об’єктивних результатів.

Порівняльний метод відіграє надзвичайно важливу роль у системіметодів юридичної науки і практики, завдяки йому встановлюєтьсятотожність або відмінність об’єктів, що порівнюються. Порівняннядозволяє класифікувати державно-правові явища, виявляти їх істо-ричну послідовність, взаємозв’язки. Порівняння може здійснюватисьшляхом зіставлення (пошук подібних рис) або протиставлення (по-шук відмінностей).

Метод моделювання — це метод дослідження об’єктів на їх моде-лях; побудова і вивчення моделей предметів і явищ, що реально існу-ють для визначення або поліпшення їх характеристик, раціоналізаціїуправління ними.

З методом моделювання тісно пов’язаний експериментальний ме-тод, який передбачає дослідження явищ дійсності в контрольованихі керованих умовах. Експеримент здійснюється на основі теорії, якавизначає постановку завдань та інтерпретацію його результатів. Ек-сперимент як одна з форм практики виконує функцію критерію іс-тинності теорії. Соціальні експерименти мають на меті пошуки опти-мізації управління суспільством.

Спеціальні методи розроблені певними суспільними і технічниминауками і використовуються теорією держави і права.

Психологічний метод дає можливість вивчати правову свідомість(суб’єктивне ставлення людей до права і державно-правових явищ)та її роль у правовому вихованні населення з метою формування улюдей позитивного свідомого ставлення до правового регулювання.

Конкретно-соціологічний метод застосовується в теорії держави іправа з метою вивчення різних правових і державно-правових інсти-тутів, результативності рішень, що ними ухвалюються, а також ефек-тивності правового регулювання. Вчені, які користуються цим мето-дом, застосовують ряд прийомів, таких, як спостереження, анкету-

17

вання, інтерв’ювання, що сприяє наближенню теорії до реальногожиття суспільства.

Статистичний метод полягає в дослідженні кількісних змін удержавно-правовому житті та в обробці результатів відповідних спо-стережень для наукових і практичних цілей. Статистичний облік (на-приклад, кількість правопорушень у різні роки, кількість зверненьгромадян до адміністративних органів) дозволяє виявити певні тен-денції в розвитку тих чи інших державно-правових явищ. Особливі-стю цього методу є масовість статистичних спостережень. Він засто-совується при вивченні державно-правових явищ, які відрізняютьсяповторністю.

Крім спеціальних методів, які розроблені суспільними науками,теорія держави і права користується методами технічних наук — кі-бернетичними, математичними тощо.

Спеціально-юридичні методи теорії держави і права розробленіцією наукою і нею насамперед використовуються.

Застосування формально-юридичного методу пояснюється тим,що, крім внутрішньої сутності, всі державно-правові явища маютьсвоє зовнішнє вираження, свою форму. Цей метод дозволяє просте-жити взаємозв’язок внутрішнього змісту і форм державно-правовихявищ та інститутів. Він застосовується при аналізі форм держави, ви-значенні й юридичному оформленні компетенції державних органів,дослідженні форм (джерел) права, формальної визначеності права якоднієї з його основних властивостей, у практичній діяльності притлумаченні норм права для з’ясування їх суті, змісту та волі законо-давця, вираженої в них. Таким чином, формально-юридичний методвипливає із самої природи держави і права, дозволяє досліджуватизв’язки між внутрішньою суттю і зовнішньою формою її вираження.

Порівняльно-правовий метод є конкретизацією частково-науково-го порівняльного методу і заснований на зіставленні різних держав-них і правових систем, окремих державно-правових інститутів длявиявлення спільного і відмінного між ними. Порівняльно-правовийметод застосовується при здійсненні типології держави і права; зі-ставленні елементів, що відносяться до однієї правової системи або їхпорівнянні з елементами інших систем; зіставленні основних право-вих систем сучасності; вивченні законодавства, що діє в різних дер-жавах; порівнянні міжнародного і внутрішньодержавного законо-давства. Адже переваги і недоліки нашої державно-правової системине можна встановити без порівняння з іншими країнами.

18

Метод державно-правового моделювання є логічним продовженнямчастково-наукового методу моделювання. Він дозволяє досліджуватидержавно-правові явища, процеси та інститути на їх моделях, тобтошляхом уявного, ідеального відтворення об’єктів, що досліджуються.Метод державно-правового моделювання як спосіб вивчення держав-но-правової дійсності спрямований на відтворення механізму дії дер-жави і права, процесів правового регулювання. Цей метод застосову-ється, наприклад, у процесі законотворчості, коли в уяві формуєтьсямеханізм впливу закону на конкретні суспільні відносини.

Серед інших спеціально-юридичних методів можна назвати й такі,як метод судової статистики, державно-правового експерименту, вироб-лення державно-правових рішень, тлумачення правових норм та ін.

Методи юридичної науки не є чимось сталим і незмінним, їм при-таманний динамізм. У міру розвитку науки вони безперервно вдос-коналюються, розвиваються, з’являються нові методи, раніше не ві-домі в юриспруденції (наприклад, у зв’язку з розвитком комп’ютер-них технологій все частіше застосовуються кібернетичні методи,методи комп’ютерної обробки правової інформації, створюютьсяелектронні бази даних чинного законодавства).

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Яке значення має методологія у вивченні держави і права?2. Яким чином пов’язаний предмет і метод теорії держави і права?3. Що дає теорії держави і права використання наукових методівінших наук?

4. Які ви знаєте спеціально-юридичні методи і в яких дослідженняхвони використовуються?

19

Розділ 3

CПІВВІДНОШЕННЯСУСПІЛЬСТВА, ДЕРЖАВИ І ПРАВА

3.1. Поняття суспільстваі форми його організації

Для того щоб розпочати вивчення державно-правової дійсності,необхідно розглянути питання, пов’язані з тим середовищем, де фун-кціонують держава і право, а саме: суспільство, форми його органі-зації і соціальне регулювання як засіб впорядкування суспільногожиття.

Теорія держави і права враховує все прогресивне і конструктивне,що набули інші науки, насамперед суспільні. Особливе значення длясучасної теорії держави і права мають надбання політології, соціо-логії та історії. Саме їх слід враховувати, вивчаючи співвідношеннясуспільства, держави і права. Дослідження цих питань має на метіформування загальнотеоретичних знань про суспільну обумовле-ність держави і права, про їх взаємозв’язки із суспільними явищамита процесами.

Суспільство — це продукт взаємодії людей, об’єднаних різномані-тними економічними, сімейними, груповими, етнічними, становими,класовими відносинами й інтересами.

Розгляд суспільства як системи суспільних відносин, основу якихскладають економічні (матеріальні) відносини, дозволяє, по-перше,підходити до нього історично, виділяти різні суспільно-економічніформації (рабовласницьке, феодальне, капіталістичне, соціалістич-не суспільство); по-друге, виявити специфіку головних сфер громад-ського життя (економічної, політичної, духовної); по-третє, чітковизначити суб’єктів соціального спілкування (особистість, етнос,нація тощо).

Суспільство з’явилося, коли люди виокремилися зі світу тварин.На відміну від природного світу, в суспільстві діють не біологічні, анасамперед соціальні закони. Людина є його головною передумо-

20

вою, первинною клітиною, адже, як говорив Аристотель, людина —істота суспільна. Тому найважливіша риса суспільства полягає в то-му, що воно являє собою систему взаємозв’язків розумних істот. Вза-ємодіючи із суспільством, людина розвивається сама і розвиває своїсоціальні, сутнісні якості, стає особистістю. Саме в суспільстві кожналюдина стає людиною у повному розумінні цього слова, тобто соці-алізується.

Суспільству завжди притаманні властивості, без яких воно простоне може існувати. По-перше, це наявність в суспільстві певних соці-альних інститутів, які надають йому організованої форми життєді-яльності. По-друге, суспільство не може обійтись без регулюючої си-ли, що спрямовує його життєдіяльність у загальнокорисне русло.І такою регулюючою силою виступає влада.

У суспільстві існує багато різних форм організації взаємозв’язківміж індивідами. Історично першою формою самоорганізації і відпо-відно першим соціальним інститутом були родові общини. Рід являвсобою групу (спільність) людей, об’єднаних кровним спорідненням,спільною власністю і працею, зрівняльним розподілом. Цей соціаль-ний інститут забезпечував виживання людей, які багато в чому зале-жали від природних сил і могли існувати тільки на базі колективноїгосподарсько-соціальної єдності. Роди існували тисячоліття, згодомвони поєднувалися в більші соціальні інститути — племена.

Найпершим політичним інститутом, який виник у зв’язку із соці-альною диференціацією суспільства і появою публічної влади, сталадержава. З’являються й інші соціальні інститути: релігійні об’єднання,купецькі гільдії, кооперативи, профспілки, партії тощо.

Держава виступає специфічним соціальним інститутом неодно-рідного у класовому відношенні суспільства. Держава уособлює пев-ну відокремлену від усього іншого суспільства групу людей, що вико-нують функції управління і примусу і складають апарат держави.Приналежність до цієї верстви надає широкі можливості впливу наінших, можливості диктувати свою волю. Як правило, державну вла-ду обіймають представники економічно панівного класу.

Держава — соціальний інститут усього суспільства, що виконуєбагато функцій, які забезпечують її життєдіяльність, і насамперед —впорядкування і стабілізацію суспільних відносин. Її основне призна-чення полягає в управлінні соціальними справами, у забезпеченні по-рядку і суспільної безпеки.

21

Суспільство і держава, їх співвідношення — кардинальна для на-уки проблема. Довгий час наукова думка взагалі не розрізняла сус-пільство і державу. Лише з настанням буржуазної епохи вчені стали(спочатку тільки термінологічно) розділяти політичну державу і сус-пільство, громадянське суспільство і державу, розглядати окремі ас-пекти їх взаємодії.

Сучасна наука виходить з того, що суспільство і держава нето-тожні, але в той же час їх не можна протиставляти. Суспільство ви-никло задовго до держави і тривалий час обходилось без неї. Об’єк-тивна потреба у виникненні держави з’явилася з ускладненням су-спільної організації, загостренням у суспільстві протиріч черезрозбіжність інтересів соціальних груп. Отже, держава виникла як но-ва форма організації суспільства внаслідок ускладнення суспільнихвідносин лише на певній стадії його розвитку. Вона є продуктом роз-витку суспільства.

І в первісному суспільстві, і в державно-організованому існує вла-да. Влада — це авторитетна сила, вольові відносини між людьми, вяких ті, що мають владу, визначають програму поведінки підвладнихосіб; це реальна можливість здійснення своєї волі у соціальному житті,нав’язування її іншим за допомогою різних засобів і методів, включа-ючи й примус.

У різні періоди історичного розвитку суспільство мало специфічніформи організації, мало різну економічну, соціально-класову, полі-тичну структуру. Але особливе місце в суспільній системі завжди зай-мала влада. В суспільстві влада має надзвичайно важливе значення:вона надає суспільству керованості, цілісності, організованості, кон-солідує суспільство і забезпечує порядок як необхідну умову йогонормальної життєдіяльності.

Разом з людським суспільством виникає соціальна влада як йогоневід’ємний і необхідний елемент. Влада — це двосторонні відноси-ни, де воля носія влади здійснюється через підлеглість підвладних. Усуспільстві влада — це необхідність, бо за її допомогою забезпечуєть-ся нормальне функціонування всіх соціальних суб’єктів. Вона забез-печує організованість і порядок, координуючи дії всіх суб’єктів сус-пільних відносин. Таким чином, соціальна влада є організована сила,що забезпечує здатність тієї чи іншої особи або соціальної спільностіпідкоряти своїй волі інших осіб, використовуючи різні методи, у то-му числі й примус.

22

Влада буває двох видів — неполітична і політична, специфічнимвидом якої виступає державна влада. До неполітичних форм владиналежать влада глави сім’ї, влада церкви, різних корпоративних ут-ворень щодо своїх членів. Політична влада — це вироблення і запро-вадження у життя політичних програм усіма суб’єктами політичноїсистеми. Політична і державна влада не тотожні. Політична владаздійснюється ширшим колом суб’єктів політичної системи, в той часяк державна влада здійснюється виключно державою. Для неї харак-терна суверенність, універсальність, можливість застосування приму-су тощо. Державна влада є специфічною через те, що вона розпов-сюджується не на особистих, родинних або інших підставах, а маєпублічний, універсальний, всеосяжний і територіальний характер.

3.2. Поняття і призначеннясоціального регулювання, місце права

в системі соціального регулюванняПорядок у суспільстві — необхідна умова його нормальної жит-

тєдіяльності. Він відображає досягнутий рівень організації громад-ського життя, стабільність, злагодженість суспільних відносин. Відрівня суспільного порядку залежить стан суспільної й особистої без-пеки.

Але суспільний порядок не виникає сам собою, він є закономір-ним наслідком регулювання суспільних відносин. Соціальне регулю-вання — це система засобів, спрямованих на впорядкування поведінкилюдей, їхніх соціальних спільностей з метою узгодження і стабілізаціїсуспільних відносин.

Розрізняють два основних види соціального регулювання — інди-відуальне і нормативне. Індивідуальне регулювання — це упорядку-вання поведінки людей за допомогою разових рішень, що стосують-ся окремих випадків, конкретних осіб. Нормативне регулювання —упорядкування поведінки людей за допомогою загальних правил,тобто стандартів, зразків, моделей поведінки, що поширюються навсі аналогічні випадки. За допомогою загальних правил (соціальнихнорм) досягається єдиний порядок у суспільстві.

Одним із специфічних напрямів соціального регулювання є право-ве регулювання, яке виникає разом із соціальним розмежуванням сус-пільства, виникненням держави. Воно спрямоване на впорядкуваннянайважливіших суспільних відносин і здійснюється за допомогою

23

системи специфічних юридичних засобів. Правове регулювання здій-снюється як за допомогою загальнообов’язкових правил поведін-ки — правових норм, так і за допомогою індивідуальних рішень пра-вового характеру.

Право з’являється як результат об’єктивних потреб суспільства, вякому виникають внутрішні суперечності, що не можуть долатисьвже ним самим самостійно. Своїм регулюючим впливом право забез-печує організованість, стабільність і порядок у суспільстві. За допо-могою права в суспільстві розв’язуються соціальні конфлікти і про-тиріччя. Право несе в суспільство інформацію про добро і справед-ливість, витісняє із суспільства шкідливі для нього відносини. Правослужить мірою суспільної й особистої свободи. Адже в суспільствінемає і бути не може безмежної свободи. Свобода без меж — це сва-вілля, вседозволеність. У межах права, правових норм люди, їхніоб’єднання та організації можуть діяти вільно. Таким чином, в умо-вах соціально неоднорідного суспільства право виконує важливу і не-обхідну функцію узгодження різних інтересів людей, їхніх об’єднань,суспільства в цілому, надання суспільним відносинам ознак стабіль-ності, впорядкованості за допомогою специфічних юридичних засобів.

3.3. Держава і правов політичній системі суспільства

З виникненням держави в суспільстві з’явилася нова сфера сус-пільних відносин, а саме політичних. Політика — широке за обсягомі складне за змістом явище і поняття. У Стародавній Греції політикарозумілась як мистецтво управління державою.

Політика — це сфера діяльності, пов’язана з відносинами між різ-ними соціальними групами, ядром якої є проблема завоювання, утри-мання і використання державної влади, а також організація соціально-го життя.

Політика здійснюється з приводу і для досягнення державної вла-ди. Будь-яка проблема здобуває політичний характер, якщо її рішен-ня пов’язане з класовими інтересами, проблемою влади. Суб’єктамиполітики є класи, нації, соціальні угруповання, об’єднання громадян,політичні партії, держава. Політична сфера суспільства певним чи-ном структурована, утворює складну систему.

Політична система суспільства — це сукупність політичних інсти-тутів і організацій, політичної діяльності, політичних відносин, полі-

24

тичних норм, принципів і традицій, політичної свідомості і культурита засобів масової інформації у їх взаємодії, які відображають інтере-си і волю соціальних об’єднань, що реалізують політичну владу, бо-рються за її здійснення в рамках права через державу.

Політична система суспільства відображає різноманітні інтересисоціальних груп, що безпосередньо або через свої організації і рухивпливають на політичну владу. В сучасному суспільстві політичнасистема являє собою необхідний механізм, за допомогою якого здій-снюється народовладдя, суверенітет народу.

Політична система має ряд основних властивостей. Її існування іфункціонування можливе лише в межах класового, соціально неод-норідного суспільства. Вона охоплює все суспільство, що існує в ме-жах тієї чи іншої країни. Політичній системі притаманна наявністьсаме політичного характеру, а не економічного чи будь-якого іншо-го. В той же час кожна політична система спирається на певний типекономіки, соціальної структури й ідеології.

Держава займає провідне місце в політичній системі. Це зумовле-но тим, що держава знаходиться в центрі політичної діяльності: на-вколо неї, навколо здобуття державної влади точиться політична бо-ротьба. В історії суспільства держава була першим інструментом,знаряддям політики. Політика з’явилася з виникненням держави. Ітільки поступово формуються інші соціальні інститути: спілки, гро-мадські організації, партії, політичні рухи, що стали брати участь уполітичному житті, у боротьбі за державну владу.

Сучасна держава володіє суверенною владою, уособлює суверені-тет народу та суверенітет нації і є результатом реалізованого правана самовизначення; виступає офіційним представником усього наро-ду через вищий представницький орган законодавчої влади; забезпе-чує права громадян; виконує різні загальносоціальні функції; маєспеціальний апарат управління і примусу; встановлює обов’язковідля всіх правила поведінки у вигляді правових норм, за допомогоюяких регулює суспільні відносини.

Оскільки основним засобом соціального регулювання в соці-ально неоднорідному суспільстві виступає право, воно так само,як і держава, займає особливе місце в політичній системі. Значен-ня і роль права в політичній системі суспільства виявляються в на-ступному.

Право є необхідним стабілізаційним фактором політичної систе-ми. Впорядкованість і стабільність політичних відносин, регульова-

25

них правом, забезпечуються тим, що норми права розраховані натривале існування в часі і реалізуються в чітко регламентованих про-цесуальних формах.

Право впливає на політику в кількох напрямах. Насамперед задопомогою норм публічного права, відображеного в Конституції іконституційних законах, закріплюються політичний лад суспільства,порядок формування і функціонування державних органів, виборчеправо, діяльність політичних організацій і рухів, поділ влади, полі-тичні свободи громадян.

Право надає легітимність політичним рішенням. Поняття легі-тимності означає визнання державної влади і її рішень суспільством,обґрунтованість і необхідність цієї влади і її носіїв. У вузькому ро-зумінні поняття легітимності характеризує законність влади та її рі-шень.

Право встановлює межі цивілізованої політичної діяльності. Такімежі закріплені в офіційних документах і забезпечені силою державий авторитетом суспільства. Тому всі структурні елементи політичноїсистеми, у тому числі й сама держава, змушені реалізовувати свої по-літичні запити з урахуванням цих меж.

У межах дії права засновуються політичні інститути, визначають-ся повноваження структурних елементів політичної системи. У пра-вову форму вводяться відносини з приводу здобуття, утримання іздійснення державної влади, зв’язки між державними органами, полі-тичними партіями, суспільними об’єднаннями і громадянами, відно-сини з іншими державами. Інакше кажучи, право виступає як високо-ефективний засіб регулювання суспільних відносин, включаючи по-літичні, виступає засобом людського виміру політики.

3.4. Поняття громадянського суспільстваГромадянське суспільство за своїм змістом не збігається із сус-

пільством у цілому: останнє включає в себе державу. Держава є скла-довою суспільства, громадянське ж суспільство — це сфера відносин,які не зазнають прямого втручання з боку держави.

Громадянське суспільство — система взаємин між індивідами та їх-німи об’єднаннями, в якій реалізуються індивідуальні та колективні ін-тереси, заснована на автономних від надмірного втручання з боку дер-жави засадах, на свободі самореалізації, плюралізмі (багатоманітності)в усіх сферах суспільного життя, на пріоритеті прав людини.

26

Звичайно, такі відносини між державою і громадянським суспіль-ством з’являються лише тоді, коли і суспільство, і держава перебува-ють на високому рівні економічного, політичного, культурного і ду-ховного розвитку.

Громадянське суспільство — правове демократичне суспільство,де сполучним фактором виступають визнання, забезпечення і захистправ людини і громадянина. Ідеям громадянського суспільства пророзумність і справедливість влади, про свободу і благополуччя осо-бистості відповідають ідеї пріоритету права, єдності права і закону,правового розмежування діяльності різних галузей державної влади.

Громадянське суспільство — співтовариство вільних індивідів. Векономічному плані зазначене означає, що кожен індивід є власни-ком, реально має кошти, необхідні людині для нормального існуван-ня. Він вільний у виборі форм власності, визначенні професії, видупраці, розпорядженні результатами своєї праці.

Індивід може існувати самостійно, має право на досить автоном-ну самоорганізацію для задоволення своїх потреб та інтересів. Полі-тичний аспект свободи індивіда як члена громадянського суспільстваполягає в його незалежності від держави, тобто в можливості, напри-клад, бути членом політичної партії або іншого об’єднання, що ви-ступає з критикою нинішньої державної влади, має право братиучасть або не брати участі у виборах органів державної влади і місце-вого самоврядування. Забезпеченою свобода вважається тоді, колиіндивід через певні механізми (суд та ін.) може обмежувати свавіллядержавних та інших структур відносно себе.

Громадянське суспільство — відкрите соціальне утворення. Уньому забезпечується свобода слова, включаючи свободу критики,гласність, доступ до різного роду інформації, право вільного в’їзду вкраїну і виїзду з неї, культурне і наукове співробітництво із закордон-ними державними і громадськими організаціями.

Громадянське суспільство — складна структурована плюралі-стична система. Наявність різноманітних суспільних форм і інсти-тутів (профспілки, партії, об’єднання підприємців, спілки спожива-чів, клуби тощо) дозволяє виразити і реалізувати різноманітні потре-би й інтереси індивідів, забезпечує можливість прояву кожним своєїіндивідуальності. Однією з важливих характеристик громадянськогосуспільства є громадська ініціатива як усвідомлена й активна діяль-ність індивідів на благо суспільства.

27

Плюралізм як риса, що характеризує громадянське суспільство,виявляється в усіх сферах: в економічній — це різноманіття формвласності; у соціальній і політичній — наявність широкої і розвине-ної мережі суспільних організацій, у яких індивід може виявити і за-хистити себе; у духовній — забезпечення світоглядної свободи, ви-ключення дискримінації за ідеологічними мотивами, толерантнеставлення до різних релігій, протилежних поглядів.

Структуру сучасного громадянського суспільства можна пред-ставити у вигляді п’яти основних систем, що відображають відпо-відні сфери його життєдіяльності. Це соціальна (у вузькому розу-мінні слова), економічна, політична, духовно-культурна й інформа-ційна системи.

Соціальна система охоплює сукупність спільностей, що об’єктив-но сформувалися, і взаємин між ними. Це первинний, основний пластгромадянського суспільства. В нього входять інститути родини, ви-ховання, освіти, що допомагають людині соціалізуватися. Другийблок складають відносини, що відображають різноманітні зв’язкилюдини з людиною як безпосередньо, так і в різних колективах (сус-пільних об’єднаннях за інтересами). Третій блок утворюють відноси-ни між великими соціальними спільностями людей (групами, стана-ми, класами, націями, расами).

Економічна сфера громадянського суспільства являє собою су-купність економічних інститутів власності, виробництва, розподілу,обміну, споживання сукупного суспільного продукту. В цій сфері ін-дивід реалізує свої економічні інтереси.

Політичну сферу громадянського суспільства складає діяльністьполітичних партій, громадсько-політичних об’єднань, в яких індиві-ди реалізують свої політичні інтереси і через які вони вступають уполітичне життя.

Духовно-культурна система утворюється з відносин, що виника-ють на тлі духовно-культурних благ, діяльності відповідних інсти-тутів, установ (освітніх, наукових, культурних, релігійних).

Громадянське суспільство тісно пов’язане як з державою, так і зправом. Держава покликана створювати найоптимальніші умовидля розвитку громадянського суспільства, не втручатись у сферу ре-алізації приватних інтересів, а розвинене громадянське суспільство, усвою чергу, є соціальною базою демократичної, правової соціальноїдержави.

28

Право формується всередині громадянського суспільства як по-треба у нормативній регламентації найважливіших суспільних від-носин. Саме у громадянському суспільстві відчуваються ті зміни,які мають бути певним чином упорядковані. Держава повинна цюпотребу задовольнити, прийнявши відповідний нормативно-право-вий акт, покликаний якнайоптимальніше вирішити проблему, щоназріла.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Яке значення має організованість суспільних відносин і в якихформах вона існує?

2. Яке значення в суспільстві має влада і які є види влади?3. Який існує зв’язок між державою, правом і політичною систе-мою?

4. Що являє собою громадянське суспільство і як воно пов’язане здержавою?

29

Розділ 4

ВИНИКНЕННЯ ДЕРЖАВИ

4.1. Основні теорії виникнення держави

Тисячоліття люди живуть в умовах державно-правової дійсності:вони є громадянами (чи підданими) певної держави, підкоряються дер-жавній владі, погоджують свої дії з правовими приписами. Природно,що з давніх часів люди почали замислюватися над причинами і шляха-ми виникнення держави. Цей інтерес спричинив утворення різних те-орій і доктрин. Висловлено десятки, якщо не сотні, суперечливих при-пущень. Разом з тим суперечки про природу держави і права, причини,джерела й умови їх виникнення продовжуються і донині.

Причини цього, по-перше, у складності й багатосторонності само-го процесу виникнення держави і права, труднощах, що об’єктивноіснують у його сприйнятті. По-друге, у неминучості суб’єктивногосприйняття цього процесу з боку дослідників. По-третє, множинністьцих теорій пояснюється розходженнями історичних і соціальнихумов, у яких жили їхні автори, розмаїтістю ідеологічних і філософсь-ких позицій, які вони займали.

Розглянемо основні теорії, що виділяють походження держави іправа як специфічну проблему.

Теологічна теорія. Однією з перших теорій походження державиі права була теологічна, яка пояснювала їх виникнення божествен-ною волею. Теологічна теорія відстоює ідеї непорушності, вічностідержави, необхідності загального підпорядкування державній воліяк влади від Бога, але разом з тим і залежності самої держави від бо-жественної волі, що виявляється через церкву й інші релігійні ор-ганізації. Найбільш яскравий представник — Фома Аквінський.

Патріархальна теорія (засновником був Аристотель, III ст. до н. е.).Її зміст полягає в тому, що держава виникає з патріархальної роди-ни. Голова цієї родини стає главою держави — монархом. Його вла-да, таким чином, — це продовження влади батька, монарх же дово-диться батьком усім своїм підданим. Основні положення патріар-хальної теорії переконливо спростовуються сучасною наукою. Немає

30

жодного історичного свідчення подібного способу виникнення дер-жави. Навпаки, встановлено, що патріархальна родина з’явилася ра-зом із державою у процесі розкладу первіснообщинного ладу.

Патримоніальна теорія. Представники цієї теорії вважають, щодержава походить від права власника на землю (патримоніум). З пра-ва володіння землею влада автоматично поширюється і на людей, якіна ній проживають.

Органічна теорія. Ця теорія виникла в XIX ст. у зв’язку з досягнен-нями природознавства, хоча деякі подібні ідеї висловлювалися знач-но раніше. Так, деякі давньогрецькі мислителі, у тому числі Платон(IV–III ст. до н. е.), порівнювали державу з організмом, а закони дер-жави — із процесами людської психіки. Поява дарвінізму призвеладо того, що багато соціологів, а також юристів стали поширюватибіологічні закономірності (міжвидова і внутрішньовидова боротьба,еволюція, природний добір) на соціальні процеси та державу.

Теорія насильства (завоювання). Ця теорія виникла в XIX ст. Їїавтори пояснювали виникнення держави і права факторами військо-во-політичного характеру: завоюванням одним племінним союзомплемен іншого. Для придушення поневоленого племені створювавсядержавний апарат, приймалися закони. Виникнення держави, такимчином, розглядається як реалізація закономірності підпорядкуванняслабкого сильному.

Психологічна теорія. Представники цієї теорії пояснювали появудержави і права виявом властивостей людської психіки: потребоюпідкорятися, наслідуванням, психологічною залежністю від елітипервісного суспільства.

Теорія суспільного договору. Ця теорія була сформульована у пра-цях Г. Гроція, Т. Гоббса, Дж. Локка, Б. Спінози, Ж.-Ж. Руссо та ін. уXVII–XVIII ст. За цією теорією до появи держави люди знаходилисяв “природному стані”. Щоб забезпечити нормальне життя, вони ук-ладають між собою договір про державотворення, добровільно пе-редаючи правителям частину своїх прав. Відзначаючи прогресив-ність багатьох положень теорії суспільного договору, варто вказатина те, що в науці немає переконливих наукових даних, що підтвер-джують реальність цієї теорії.

Іригаційна (гідравлічна) теорія К. Віттфогеля. Виникнення держав,їх перші деспотичні форми він пов’язуює з необхідністю будівництвагігантських іригаційних споруд у східних аграрних областях. Ці ро-боти диктували необхідність жорсткого централізованого управлін-ня, розподілу, обліку, підпорядкування. І разом з тим іригаційна те-

31

орія враховує лише окремі зв’язки, окремі сторони процесу держа-вотворення.

Історико-матеріалістична теорія. Виникнення цієї теорії, як прави-ло, пов’язують з іменами К. Маркса і Ф. Енгельса, нерідко забуваю-чи їхніх попередників, таких, як Л. Морган. Суть цієї теорії в тому,що держава виникає як результат природного розвитку первісногосуспільства, розвитку насамперед економічного.

Історико-матеріалістична концепція включає два підходи. Один зних, що панував у радянській науці, вирішальну роль відводив кла-совій боротьбі. Другий підхід виходить з того, що в результаті еконо-мічного розвитку ускладнюється саме суспільство, його продуктивнаі розподільча сфери. Це вимагало удосконалення управління, що йприводить до виникнення держави.

Саме історико-матеріалістична (соціально-економічна) теорія маєпід собою суто науковий ґрунт. При цьому, як буде зазначено далі,обидва її напрями правомірні, оскільки в різних історичних умовахвирішальне значення як причини появи держави можуть здобуватияк класові антагонізми, так і необхідність вирішення загальнихсправ, удосконалення управління суспільством, спеціалізації цьогоуправління як форми поділу праці.

4.2. Загальна характеристикапервісного суспільства

Пізнання держави і права варто починати з питання про поход-ження держави — чи завжди в історії людського суспільства існувавцей соціальний інститут, чи він з’явився на певному етапі розвиткусуспільства. Тільки такий методологічний підхід, що реалізує прин-цип історизму, дозволяє усвідомити причини і форми появи держави,її характерні, сутнісні риси, відмінність від попередніх організацій-них форм життя суспільства. А починати необхідно з комплексноїхарактеристики первісного суспільства, головною ознакою якогобув колективізм.

Почнемо з економічної сфери. Первісна людина займалася полю-ванням, рибальством, збиранням плодів і коренів рослин, тобто при-своєнням продуктів природи. Для цього вона використовувала при-мітивні знаряддя праці, що виготовлялися з природних матеріалів.Економіка цього суспільства була заснована на суспільній власності.При цьому неухильно дотримувалися двох правил: усе, що здобува-лось, надходило до загального кошика і усе здане перерозподілялося,

32

кожен одержував певну частку. На інших засадах первісне суспільствопросто не могло існувати, воно було б приречене на вимирання.

Протягом багатьох століть і тисячоліть економіка носила при-власнюючий характер. Продуктивність праці була вкрай низькою.Природно, що в таких умовах не могли виникнути ні приватна влас-ність, ні експлуатація. Це було суспільство економічно рівних, алерівних у бідності людей. Поступовий і досить повільний розвитокекономіки йшов по двох зв’язаних між собою напрямах: удоскона-лення знарядь праці та удосконалення способів, прийомів і органі-зації праці.

Соціальна організація первісного суспільства характеризуваласясімейною родовою общиною, якою керували її найбільш авторитетніі досвідчені представники. В основі сімейної общини лежали родинністосунки, існувала фіксована система поділу праці, розподілу здо-бичі, шлюбно-сімейних відносин.

На більш пізніх стадіях розвитку первісного суспільства виника-ють племена, що об’єднали близькі роди, а потім і союзи племен.Укрупнення суспільних структур було вигідне суспільству: воно до-зволяло ефективніше протистояти силам природи, створювало мож-ливість для спеціалізації управління, дозволяло успішніше відбиватиагресію сусідів. Разом з тим укрупнення сприяло швидшому освоєн-ню нових знарядь і прийомів праці.

Однак сама можливість об’єднання вирішально залежала від рів-ня розвитку економіки, від продуктивності праці, що визначали, якукількість людей могла прогодувати певна територія. Словом, такасоціальна організація первісного суспільства забезпечувала гармо-нійну взаємодію людини і природи.

Управління і влада первісного суспільства характеризувались на-ступними ознаками. Усі найважливіші питання вирішувалися загаль-ними зборами. Кожен дорослий мав право брати участь в обгово-ренні й вирішенні будь-якого питання. Для здійснення оперативногоуправління обирався старійшина — найшанованіший член роду. По-сада ця була не тільки виборною, але й змінюваною: як тільки з’яв-лявся сильніший, розумніший, досвідченіший, він замінював старій-шину. Особливих протиріч при цьому не виникало, оскільки, з одно-го боку, жодна людина не відокремлювала себе (і своїх інтересів) відроду, а з другого — посада старійшини не давала ніяких привілеїв(крім поваги): він працював разом з усіма й одержував свою частку,як і усі. Влада старійшини ґрунтувалася виключно на його автори-теті, повазі до нього інших членів роду.

33

Плем’я очолювала рада старійшин, що представляли відповідніроди. Рада обирала вождя племені. Ця посада на ранніх етапах сус-пільного розвитку також була змінюваною і не давала привілеїв. Со-юз племен керувався союзом вождів племен, що обирав вождя союзу(іноді двох, один із яких був військовим вождем).

Нормативне регулювання було притаманне і первісному суспільству,яке не може існувати без певного порядку у відносинах. У первісномусуспільстві існували своєрідні правила поведінки, які мали звичаєвийхарактер. Ці правила відображали інтереси всіх членів суспільства, пе-редавались із покоління в покоління і виконувались добровільно, зазвичкою. Порушення правил засуджувалось всім суспільством, включа-ючи і примусові заходи (смертну кару або вигнання з роду).

Розвиток первісного суспільства відбувався досить повільно, і тіістотні зміни в економіці, структурі, управлінні та ін., про які йшло-ся, почалися порівняно недавно. Первісне суспільство багато тися-чоліть практично не змінювалося. Найсуттєвіші зміни починаютьвідбуватися в період неолітичної революції (від неоліт — новий ка-м’яний вік). У цю епоху відбувається якісний переворот у всіх сферахжиття людства від привласнюючого до відтворюючого господар-ства, тобто від полювання, рибальства і збирання до землеробства,скотарства і металообробки, керамічного виробництва. Цей перехідзайняв кілька тисячоліть.

10–12 тис. років тому відбулися несприятливі зміни клімату, поча-лося вимирання великої фауни (мамонтів) — основного джерела хар-чування людини в деяких регіонах. Людство відповіло на ці кризовіявища переходом до нового способу існування — до відтворюючоїекономіки.

На етапі переходу до відтворюючої економіки в різних регіонах бу-ли одомашнені рослини і тварини. Заняття сільським господарствомпривело людство до осілості — ще одного великого перевороту. Сіль-ське господарство дозволяло створювати запаси і переживати неспри-ятливі часи, насамперед зиму (у певних регіонах).

Підсумок неолітичної революції — виникнення в деяких регіонахземної кулі ранніх землеробських суспільств. На їх основі виникаютьперші цивілізації і відбувається становлення ранньокласових сус-пільств.

Відтворююча економіка вже на перших етапах становлення ха-рактеризується таким обміном між людиною і природою, при якомулюдина стала вперше в історії створювати надлишковий продукт.

34

Селекція рослин, поливне землеробство привели до небувалих уро-жаїв, а згодом і до подальшого поділу праці. З’являються організато-ри виробництва, які здійснюють облік праці і розподіл її результатів.

Виникнення і привласнення надлишкового продукту приводитьдо становлення нових форм власності, до переходу від колективістсь-кої форми власності до колективної, групової і приватної; до подаль-шого соціального розмежування суспільства. Нова організація ви-робничої діяльності (її ускладнення, поява нових управлінськихфункцій) також сприяє соціальній диференціації суспільства.

4.3. Передумови та умовивиникнення держави

Держава як нова організаційна форма життя суспільства виникаєвнаслідок неолітичної революції, переходу людства до відтворюючоїекономіки, тобто у процесі зміни матеріальних умов життя суспіль-ства, становлення його нових організаційних форм. Первісна держа-ва виникає, щоб організаційно забезпечити функціонування відтво-рюючої економіки, нових форм трудової діяльності.

Як правило, найдавніші держави виникають як міста-держави.Селище, у якому живуть вільні общинники-землероби, являє собоютепер вже не родову (сімейну), а сусідську общину. Воно поступовостає адміністративним, господарським і релігійним центром. Це міс-то разом з прилеглою до нього невеликою сільськогосподарськоюмісцевістю і стає містом-державою. У такому місті постійно прожи-вають вожді і жерці, воно стає місцем, де відбуваються засідання раді зборів. Місто-держава знає чітку соціальну диференціацію, майно-ве розмежування, поділ праці.

З розвитком суспільства поступово усвідомлювалася важливістьуспішного управління, керівництва, відбувалася його спеціалізація, ата обставина, що особи, які здійснюють управління, накопичуютьвідповідний досвід, приводила до довічного виконання громадськихобов’язків. Чимале значення в закріпленні таких порядків мала і ре-лігія. У ранньокласовій державі відбувається подальше виокремлен-ня знаті, присвоєння громадських посад через передачу цих посад відбатьків до дітей і головним чином на цій основі збагачення певнихсуспільних груп.

Класова природа первісних держав чітко визначилася лише з ча-сом, коли розмежування суспільства, класоутворення призвели до за-хоплення держави тим чи іншим класом і пристосування її до своїх

35

інтересів і потреб. Процеси утворення класів і держави не можна ро-зуміти спрощено, нібито спершу виникли класи, потім їхній антаго-нізм привів до появи держави. Ці процеси йдуть паралельно, взаємо-діючи один з одним. Ранньокласова держава не є результатом діяль-ності тільки панівного класу. Вона — результат розвитку всьогосуспільства в цілому на етапі становлення відтворюючої економіки.Але, зрозуміло, той чи інший клас, захопивши державу, міг стати задопомогою держави і панівним класом.

При цьому поступово зникає практика виборності, змінюваностівождів, воєначальників, членів міських магістратів, рад. Їм на змінуприйшла інша практика — присвоєння посад і передача їх своїм на-щадкам. У ранньокласовій державі особлива роль належить жерцям,що забезпечують знання і дотримання релігійних норм. Крім того,правитель у ранньокласовому суспільстві, як правило, поєднує світ-ську і релігійну владу, вважається посередником між божествами і на-родом. Теократична державність була первинною в багатьох регіонах.

Таким чином, на відміну від соціальної організації первіснооб-щинного ладу, держава являла собою нове політичне, структурованеі територіальне утворення. Політичне тому, що, на відміну від родо-вої общини (яка захищала загальні інтереси її членів), держава сталавиражати і захищати класові інтереси. Держава виділилася із суспіль-ства як особлива група людей, основним заняттям яких стало дер-жавне управління, організаційна діяльність. У ній з’явилися нові ін-струменти управління: суди, в’язниці, поліція, армія, інші органи, щоможуть застосовувати примус.

На відміну від первісного суспільства, держава стала територіаль-ним утворенням. Якщо первісна община мала у своїй основі засновануна спорідненні організацію, то держава поступово шляхом перерос-тання цих общин у сусідські переходить до осілого способу життя,якого об’єктивно вимагало землеробство. Першим етапом територі-альної організації стало місто, що поєднувало вже не стільки роди-чів, скільки населення, що проживало на певній території. Відтепер іапарат держави орієнтувався на управління тими чи іншими група-ми, що проживало на певній території в межах державних кордонів.

Таким чином, з аналізу нової, державної форми організації сус-пільства можна зробити висновок, що ознаками держави є єдиний те-риторіальний простір, на якому здійснюється господарська діяль-ність; наявність особливої верстви людей — апарату управління іпримусу, єдина система податків і фінансів. До цих ознак варто дода-

36

ти і мову, єдину для спілкування на території тієї чи іншої держави,єдину оборонну і зовнішню політику, транспортну, інформаційну,енергетичну системи.

4.4. Основні шляхи виникнення держави

У науці розрізняють східний та західний шляхи виникнення дер-жави.

Перші держави східного типу виникли близько 5 тис. років тому вдолинах великих річок — Нілу, Тигру і Євфрату, Інду, Гангу, Янцзита ін., тобто в зонах поливного землеробства, що дозволяло різкопідвищити продуктивність праці. Саме там уперше були створеніумови для виникнення державності: з’явилася матеріальна можли-вість утримувати апарат управління, який не брав участі у вироб-ничій діяльності. Поливне землеробство потребувало будівництваканалів, дамб, водопідйомників й інших споруджень, підтримки їх уробочому стані. Усе це визначало насамперед необхідність об’єднан-ня общин під єдиним централізованим управлінням, оскільки обсягробіт істотно перевищував можливості окремих родоплемінних утво-рень. Разом з тим усе це обумовило збереження сільськогосподарсь-ких общин і відповідно суспільної форми власності на основний засібвиробництва — землю.

Структура держави східного типу була подібна до піраміди: на-горі (замість вождя) — необмежений монарх, деспот, чия влада носи-ла божественний характер; нижче (замість ради старійшин і вож-дів) — його найближчі радники; далі — чиновники нижчого рангу іт. д., а в основі піраміди — сільськогосподарські общини. Головнийзасіб виробництва — земля — формально знаходиться у власностіобщин, общинники вважаються вільними, однак фактично усе сталодержавною власністю, включаючи особистість і життя підданих, щовиявилося в безроздільній владі держави.

Східні держави в деяких своїх рисах істотно відрізнялися однавід одної. В одних, як у Китаї, рабство носило домашній, сімейнийхарактер. В інших, як у Єгипті, було багато рабів, які поряд з об-щинниками робили значний вклад в економіку. Однак, на відмінувід європейського, античного рабства, заснованого на приватнійвласності, раби здебільшого були власністю держави і храмів і, по-рівняно з общинниками-землеробцями, не були основною продук-тивною силою.

37

Водночас усі східні держави мали багато спільного: всі вони булиабсолютними монархіями, деспотіями; відрізнялись могутнім чинов-ницьким апаратом; в основі їхньої економіки лежала державна фор-ма власності на основні засоби виробництва, а приватна власністьмала другорядне значення. Східний шлях виникнення держави являвсобою плавний перехід, переростання первісного, родоплемінногосуспільства на державу.

Західний шлях виникнення держави мав істотні відмінності від схід-ного. Основним державотворчим фактором на території Європи (на-самперед в античних державах) був класовий поділ суспільства, інтен-сивне формування приватної власності на землю, а також на інші засо-би виробництва: худобу, рабів. Уже на ранньому етапі общинноголаду спостерігається економічна нерівність. Приватна власність сталабазою, фундаментом для утвердження економічного панування за-можних верств населення.

Іншим шляхом йшло становлення держави на Заході. Якщо при-родні умови Греції і Риму сприяли прискореному зламу патріархаль-ного ладу, то ці умови в Західній і Східній Європі до певного момен-ту створювали можливості для певного розвитку продуктивних сил урамках родового суспільства, тоді як рабовласництво в тому вигляді,як воно існувало в Середземномор’ї, було економічно невигідно.

Общинники, що розорялися, попадали в залежність від багатих, ане в рабство, що сприяло тривалому збереженню колективної формигосподарювання. Військові потреби, а також напівкочове землероб-ство сприяли збереженню колективної форми виробництва, в якійрабам просто не могло бути місця. Тому там майнова диференціаціяі соціальне розмежування привели поступово до формування прото-феодального суспільства, в якому селяни зберігають особисту свобо-ду і власність на землю. Таким шляхом йшов розвиток і багатьох ін-ших держав на території Європи (Древньої Русі, Франції, Німеччинита ін.)

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Дайте характеристику основних теорій виникнення держави.2. Які особливості мала економіка первісного суспільства?3. Назвіть передумови виникнення держави.4. Чим відрізняються східний і західний шляхи виникнення дер-жави?

38

Розділ 5

ПОНЯТТЯ ДЕРЖАВИ

5.1. Сутність державиІсторія держави невіддільна від історії суспільства, разом із сус-

пільством вона проходить довгий історичний шлях. Усебічно роз-крити поняття, сутність, властивості й риси держави — завдання над-звичайно важке. Вирішити його можна лише при вивченні державиісторично, у різних її зв’язках з економікою, соціально-політичним ідуховним життям суспільства, максимально використовуючи прицьому наукові досягнення минулого і сучасності.

З давніх часів мислителі намагалися відповісти на запитання, щотаке держава. Античні філософи розглядали державу як певну орга-нізацію порядку в суспільстві, вбачаючи в цьому її суть і основне при-значення. Ця ідея знайшла багатьох послідовників і надалі.

У буржуазну епоху поширилось визначення держави як сукуп-ності (союзу) людей, території і влади. Одні ототожнювали державуз країною, інші — із суспільством, ще інші — з колом осіб, що здій-снюють владу. Деякі пов’язували поняття держави із психічним зв’яз-ком між людьми. В. І. Ленін писав: “Держава — це машина для під-тримки панування одного класу над іншим”.

Усі ці підходи відображають лише окремі сторони функціонуван-ня держави — як засобу затвердження порядку в суспільстві чи ін-струменту придушення; як певної території і населення; як сукупностіпевних зв’язків між людьми. Однак це лише окремі, хоча й дуже важ-ливі аспекти існування держави. Її сутністю є наявність специфічноїдержавної влади, що носить публічний політичний характер.

Існують різні концепції держави. Кожна з них по-різному підхо-дить до визначення поняття держави, по-різному розкриває її сут-ність. Але при цьому сутність держави завжди розкривається черезпоняття публічної політичної влади. Сутність кожної конкретної дер-жави визначається тим, кому належить державна публічна влада і вчиїх інтересах вона здійснюється.

Окрім класових аспектів сутності держави, які не можна відкида-ти повністю, необхідно розглядати її загальносоціальні характерис-

39

тики. Держава виявляється не тільки машиною, знаряддям, механіз-мом примусу і насильства, але й великою соціальною і культурноюцінністю, і сутність її не зводиться тільки до класової природи, томущо вона на кожному етапі свого розвитку виконувала і загальносо-ціальні функції.

5.2. Основні властивості держави

Держава являє собою особливу політичну організацію суспіль-ства, структуровану певним чином. Про це свідчить спеціальний апа-рат, що складається з особливого розряду людей, які наділені пуб-лічно-владними повноваженнями і професійно виконують функціїуправління, охорони економічного, соціального і політичного ладусуспільства, у тому числі шляхом примусу. Влада держави характери-зується суверенітетом. Вона диктує правила поведінки, обов’язковідля всього населення; стягування податків і зборів для потреб дер-жавного апарату, формування загальнонаціонального бюджету.

Держава — це політична організація суспільства, що забезпечуєйого єдність і цілісність, здійснює за допомогою апарату державної вла-ди управління справами суспільства, реалізує суверенну публічну владу,що надає праву загальнообов’язкового значення, гарантує права і сво-боди людини і громадянина, законність і правопорядок. Держава — цесуверенна політико-правова територіальна організація публічної владисоціально неоднорідного суспільства. Вона завжди відрізнялася відінших додержавних (що існували до неї) і недержавних (існуючих по-ряд з нею) інститутів і організацій своїми специфічними ознаками ірисами.

1. Наявність публічної політичної влади. Спільним поняттям дляусіх варіантів розуміння сутності держави є поняття публічної полі-тичної влади. Саме вона — визначальний інституціональний елементдержави.

У суспільстві існують різні види особистої і соціальної влади —влада глави родини, влада рабовласника чи феодала над рабом абослугою, економічна влада власників на засоби виробництва, духовнавлада (авторитет) церкви. Усі вони являють собою або індивідуальну,або корпоративну, групову владу, яка існує в силу особистої залеж-ності підвладних, не претендуючи на загальність, не є публічною.

Влада ж публічна поширюється за територіальним принципом, їйпідкорюються усі, хто перебуває на “підвладній” території. Для пуб-

40

лічної влади неважливо, чи пов’язані підвладні спорідненням, етніч-ними, іншими узами, чи ні. Публічній владі на її території підкоря-ються всі, включаючи іноземців (за невеликим винятком), осіб безгромадянства та громадян даної держави.

Публічна влада має політичний характер, здійснюється особли-вою верствою людей, котрі професійно управляють суспільством.Важливою відмінною рисою держави є наявність поряд з апаратомвлади і управління специфічного апарату примусу. Він складається зармії, поліції, розвідки, контррозвідки, в’язниць. Апарат публічноїполітичної влади має монополію на примус, включаючи можливістьзастосування насильства на всій підвладній території й стосовновсього населення. Ніяка соціальна влада не може конкурувати з пуб-лічною політичною владою і застосовувати силу без її дозволу.

Наявність публічної влади має принципове значення для будь-якої держави. Саме це відрізняє державу від первісного суспіль-ства (у якому влада мала суспільний характер) та від влади іншихсуб’єктів.

2. Для держави характерна територіальна організація населення іздійснення публічної влади в територіальних межах. У додержавномусуспільстві приналежність індивіда до того чи іншого роду обумов-лювалася кровним спорідненням. Причому рід часто не мав точновизначеної території, пересувався з одного місця на інше. У держав-но-організованому суспільстві кровноспоріднений принцип органі-зації населення утратив своє значення. На зміну йому прийшов прин-цип територіальної організації. Державна влада територіально по-ширюється, тобто впливає не на саму територію, простір, а на людей,що знаходяться в межах цієї території. Таким чином, територіальнийелемент держави — це простір, у межах якого діє державна влада.

Держава має чітко локалізовану територію, на яку поширюєтьсяїї суверенна влада, а населення, якщо на ній проживає, перетворюєть-ся на підданих чи громадян держави. Виникають, таким чином, про-сторові межі держави. Територія держави є свого роду матеріальноюбазою будь-якої держави, без якої вона не може існувати. Під терито-рією держави розуміється простір, у межах якого здійснюється дер-жавна влада. Територіальний розподіл населення неминуче спричи-няє адміністративно-територіальний розподіл для найоптимальнішоїорганізації державної влади і управління. Уся територія держави роз-бивається на ряд адміністративно-територіальних одиниць — окру-ги, провінції, області, краї, дистрикти, графства, райони тощо.

41

Від недержавних організацій (профспілок, політичних партій таін.) держава відрізняється тим, що вона уособлює все населення краї-ни, яке проживає в межах певної території, поширює на нього своювладу. На відміну від держави, профспілки і політичні партії, іншіполітичні організації об’єднують у своїх лавах лише частину населен-ня, створюються добровільно за тими чи іншими інтересами.

3. Державний суверенітет. Поняття “державний суверенітет” ви-никло у процесі переходу від феодалізму до капіталізму, коли требабуло відокремити державну владу від церковної і надати їй винятко-во монопольного значення. Нині суверенітет — обов’язкова ознакадержави. Суверенітет як властивість (атрибут) державної влади поля-гає в її верховенстві, самостійності, повноті і незалежності.

Верховенство і повнота державної влади всередині країни озна-чає: універсальність її впливу на все населення, на всі партії та гро-мадські організації цієї країни; можливість скасувати всяке рішеннябудь-яких інших суспільних і політичних організацій; наявність у неїтаких засобів впливу, яких ніяка інша суспільна влада не має (армія,поліція чи міліція, в’язниці та ін.). Самостійність проявляється у здат-ності державної влади самостійно видавати загальнообов’язкові длявсього суспільства правила поведінки, встановлювати і забезпечува-ти єдиний правопорядок, визначати права й обов’язки громадян, по-садових осіб, державних, партійних і громадських організацій. Назовнішньополітичній арені суверенітет держави проявляється в неза-лежності та рівноправності у відносинах з іншими державами.

Таким чином, державний суверенітет всередині країни і поза неювиявляється у винятковому, монопольному праві держави вільно ви-рішувати всі свої справи без стороннього втручання.

Поряд з державним суверенітетом існує суверенітет народу і су-веренітет нації. Суверенітет народу означає повновладдя народу увирішенні корінних питань організації свого життя. У більшостіконституцій сучасних держав містяться вказівки на те, що їхня вла-да походить від народу і належить народу. Теоретично державнавлада повинна виражати інтереси народу і служити народу. Однакна практиці це не завжди так. Державна влада і суверенітет не зав-жди збігаються з народною владою і суверенітетом. Під сувереніте-том нації розуміється повновладдя нації у вирішенні характеру сво-го життя, самовизначення шляхом утворення самостійної держави.

4. Характерною ознакою держави, поряд із зазначеними особли-востями, є податкова система і податки. Спочатку вони необхідні ли-ше для того, щоб утримувати армію, поліцію й інші примусові орга-

42

ни, а також державний апарат. Пізніше вони стали поширюватися іна різні, здійснювані державою, соціальні, освітні, медичні, культур-ні, виховні й інші програми.

5. Нерозривний зв’язок держави і права. Без права держава існува-ти не може. Право юридично оформляє державу і державну владу ітим самим робить їх легітимними (легальними), тобто законними.Держава здійснює свої функції у правових межах. Право вводитьфункціонування держави і державної влади в рамки законності, під-порядковує їх конкретному правовому режиму.

6. Крім названих ознак, кожна держава виділяється своїми симво-лами, пам’ятними датами, атрибутами. У кожної держави є свій гімн,прапор, герб, установлюються правила офіційного поводження, тра-диції, форми звертання людей один до одного і вітання.

7. Державна влада здійснюється специфічними методами. До ме-тодів здійснення державної влади належать переконання та примус.Переконання — це метод активного впливу на волю і свідомість лю-дини ідейними і моральними засобами для формування у неї погля-дів, заснованих на розумінні сутності державної влади, її цілей тафункцій.

Державна влада не може обійтися без особливого, тільки їй при-таманного методу здійснення влади — державного примусу. Держав-ний примус — це психологічний, матеріальний та фізичний (насиль-ницький) вплив уповноважених органів держави на особу з метоюпримусити її діяти в інтересах держави. Державний примус повиненбути правовим, тобто чітко закріплений нормами права.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Які існують основні підходи до розуміння сутності держави?2. Що являє собою публічна влада і чим вона відрізняється від ін-ших форм влади?

3. Розкрийте поняття державного суверенітету.4. Охарактеризуйте типовість територіального поширення держав-ної влади.

43

Розділ 6

ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ

6.1. Поняття функцій держави

Перед будь-якою державою постає коло завдань, на вирішенняяких вона спрямовує свої матеріальні ресурси, ідеологічні та полі-тичні зусилля. З усієї сукупності цих завдань можна виділити такі, щовиражають сутність держави. Ці основні напрями діяльності держа-ви називаються її функціями.

Функціональний підхід, по-перше, допомагає глибше засвоїти са-ме поняття держави, побачити її історичне призначення і роль у жит-ті суспільства; по-друге, дає можливість науково окреслити зміст ді-яльності держави в конкретних історичних умовах; по-третє, служитьцілям удосконалювання організаційної структури держави й якісно-го здійснення державного управління.

Функції держави — це взяті в комплексі головні напрями її вну-трішньої і зовнішньої діяльності, що виражають і конкретизують кла-сову і загальнолюдську сутність і призначення держави в суспільстві,цілі й завдання держави по управлінню суспільством у властивих їйформах і властивими їй методами.

Головні завдання і цілі держави на тій чи іншій стадії розвиткуобумовлюються економічними, політичними та соціальними умова-ми в суспільстві. Здійснення функцій держави має постійний, систе-матичний характер і відбувається протягом всього часу існуванняумов, що спричинили появу тих чи інших функцій.

Усебічне пізнання держави припускає вивчення того, як цей соці-альний інститут діє, змінюється, розвивається, як реалізує своє соці-альне призначення. Держава тільки тоді функціонує продуктивно,коли її функції повною мірою відповідають об’єктивним потребамсуспільства.

Функції держави відносно суспільства — це основні напрями її ді-яльності, націлені на вирішення загальних справ суспільства. Необ-хідність їх вирішення ставить перед державою певні завдання. Пояс-нити функції держави — значить пояснити завдання, що постають

44

перед нею, і способи їх здійснення. Слід мати на увазі, що і внутрішні,і зовнішні функції здійснюються відносно суспільства, в якому існуєдержава.

Все це допомагає виділити наступні найбільш істотні ознакифункцій держави.

• Функція держави не будь-який, а саме основний, головний на-прям її діяльності.

• У функціях предметно виявляється її класова і загальнолюдськасутність, її соціальне призначення. Функції держави як виражен-ня її соціального призначення показують, у чому знаходить своєвиявлення вплив держави на суспільство, її регулююча роль.

• Виконуючи свої функції, держава тим самим вирішує завдання,що постають перед нею.

• Функції держави конкретизують цілі державного управління. Ви-конуючи свої функції, держава вирішує завдання з управліннясуспільством.

• Реалізуються функції у певних формах і особливими, характерни-ми для державної влади методами.

• Функції держави мають об’єктивний, конкретно-історичний ха-рактер.

6.2. Класифікація функцій державиВивчення функцій держави неможливе без правильної, науково

обґрунтованої класифікації. В наукових і практичних цілях функціїдержави можуть бути класифіковані за різними критеріями: часомдії, об’єктом, принципом поділу влади, ступенем значущості, похо-дженням, сферою політичної спрямованості.

1. За часом дії їх поділяють на постійні, здійснювані державою навсіх етапах існування, і тимчасові, поява яких викликана специфічни-ми умовами суспільного розвитку, а припинення — їх зникненням.

2. Класифікація за об’єктом найхарактерніша. Кожна функціядержави має свій об’єкт впливу і свій зміст. Об’єкт — певна сферасуспільних відносин (економіка, культура, екологія та ін.), на якуспрямований державний вплив. Об’єкти і служать критерієм розме-жування функцій держави, їх поділу на економічні, політичні, куль-турні, ідеологічні тощо.

3. Деякі вчені до числа критеріїв відносять також принцип поділувлади і класифікують функції держави на основі цього принципу.Відповідно функції поділяють на законодавчі, виконавчі і судові.

45

Проте ця класифікація не є загальноприйнятою, її противники ствер-джують, що цим самим функції держави ототожнюються з функціямиїї окремих органів — законодавчих, виконавчих та судових.

4. Висловлюється також думка, що функції держави варто поділя-ти на основні і неосновні (додаткові). Звичайно, такий поділ дужеумовний. Кожна функція держави є об’єктивно необхідною. Однакна різних етапах розвитку держави можливе виділення пріоритетнихнапрямів, на яких варто зосередити увагу в першу чергу. Ці напрямистають для держави основними.

Основні функції — це найзагальніші, найважливіші напрями ді-яльності держави зі здійснення стратегічних завдань і цілей, що по-стають перед нею в певний історичний період. Основні функції дер-жави містять безліч інших її функцій, іменованих неосновними фун-кціями. Останні як структурні складові основних функцій являютьсобою напрям діяльності держави з виконання її завдань у конк-ретній, вужчій сфері громадського життя.

5. За причинами (джерелами) виникнення функції держави можнаподілити на функції, що випливають з класових протиріч (придушен-ня опору експлуатованих класів та ін.), та функції, що випливають зпотреб суспільства в цілому (забезпечення правопорядку, охоронаприроди і навколишнього середовища тощо).

Класові функції — це ті напрями діяльності держави, що найпов-ніше відображають класові інтереси, волю того класу, тієї соціальноїсили, групи, що панують у цьому суспільстві, захоплюють і здійсню-ють державну владу.

Загальносоціальні функції реалізуються в інтересах усього сус-пільства, у тому числі і панівної еліти, і підлеглих класів, і соціальнихгруп (наприклад, будівництво доріг, іригаційних систем, боротьба зістихійними лихами, здійснення соціальних програм та ін.).

6. За сферами політичної спрямованості (внутрішня і зовнішня по-літика) функції держави поділяють на внутрішні, що визначають ді-яльність держави всередині країни, її роль у житті цього суспільства,і зовнішні — діяльність за її межами, що розкриває роль держави увідносинах з іншими державами. Внутрішні і зовнішні функції будь-якої держави тісно пов’язані, оскільки зовнішня політика багато вчому залежить від внутрішніх умов існування цієї держави.

У теорії держави поділ функцій на внутрішні і зовнішні є най-більш поширений. Внутрішні функції, націлені на вирішення внут-рішніх завдань країни, показують ступінь активності впливу держа-

46

ви на суспільство, а зовнішні — на встановлення і підтримку відно-син з іншими державами. Проте нині поділ функцій держави на внут-рішні і зовнішні втрачає деякою мірою своє значення, оскільки бага-то внутрішніх функцій набуває зовнішній характер (наприклад, еко-логічний напрям діяльності держави), і навпаки.

Спостерігається виділення глобальних функцій держави, які ха-рактеризують її діяльність в екологічній, демографічній, сировинній,космічній сферах, у галузі створення і використання ядерної, інфор-маційної технології, у галузі захисту прав людини й інших сучаснихглобальних сферах діяльності, що стосуються всієї цивілізації. Алевсе одно значення внутрішніх функцій держави не можна в жодномуразі применшувати.

Внутрішні функції держави. Серед внутрішніх функцій можна ви-ділити блок охоронних функцій — охорони існуючих форм власнос-ті, забезпечення (охорони) правопорядку, охорони і захисту прав ісвобод громадян.

Конституція, визнавши людину, її права і свободи вищою соці-альною цінністю, вперше закріпила захист прав і свобод людини ігромадянина як функцію держави. Тим самим охорона і розвиток по-літичних, економічних, соціальних, культурних, особистих прав ісвобод складають зміст діяльності всіх органів державної влади.

Охорона наявних форм власності — функція, властива всім дер-жавам, бо всі вони охороняють і захищають свій економічний фунда-мент. У демократичному суспільстві діє принцип рівного правовогозахисту усіх форм власності.

Охорона правопорядку — найважливіша і найнеобхідніша функ-ція будь-якої держави, що випливає з потреб суспільства. У демокра-тичній державі на перший план висувається охорона прав і свободгромадян, без чого неможливий справжній правопорядок.

Друга половина XX ст. характеризується тим, що в розвиненихкраїнах світу до основних функцій держави соціального спрямуван-ня увійшла економічна функція. Тепер держава втручається в еконо-міку, визначає темпи її зростання, встановлює пропорції між окреми-ми її галузями. Утворились державний сектор економіки, державнавласність, державне управління підприємствами й організаціями, щона ній базуються. Економічна функція держави має антикризовуспрямованість і націлена на створення соціально орієнтованої ринко-вої економіки.

47

З економічною тісно пов’язана соціальна функція держави. Голов-не її призначення — усувати можливу соціальну напруженість у су-спільстві, вирівнювати різкі диспропорції в соціальному стані людей,розвивати охорону здоров’я, освіту, культуру. В усьому цьому чіткопростежується мета держави — забезпечити всім гідне існування,вільний розвиток особистості, захист родини, соціальну справедли-вість і соціальну захищеність.

Ця функція випливає зі ст. 1 Конституції України, що визначаєнашу державу як соціальну. Зміст цієї функції багатозначний: у дер-жаві охороняються праця і здоров’я людей, встановлюється гаранто-ваний мінімальний розмір оплати праці, забезпечується державнапідтримка родини; розвивається система соціальних служб; встанов-люються державні пенсії та інші гарантії соціального захисту.

Соціальна функція держави спрямована на подолання бідності,нерівності і зростання безробіття; на стабілізацію рівня життя насе-лення і більш рівномірний розподіл тягаря економічних труднощівміж різними верствами населення.

Останнім часом багато передових держав світу активно здійсню-ють функцію розвитку науково-технічного прогресу. Постійно розши-рюється сфера науково-технічних досліджень, що відбуваються надержавній основі. Це викликано тим, що сучасні масштаби науковихдосліджень і експериментальних робіт значно зросли. Тому державабере на себе стимулювання технічного прогресу, майже повністю оп-лачує витрати в галузі фундаментальних теоретичних досліджень.

Функція розвитку культури, науки й освіти склалася замість рані-ше здійснюваної культурно-виховної функції з властивим їй доміну-ванням радянської державної ідеології. На відміну від колишньої,функція розвитку культури, науки й освіти ґрунтується на визнанніКонституцією ідеологічного плюралізму, відповідно до якого ніякаідеологія не може встановлюватися як загальнообов’язкова. Консти-туція гарантує кожному свободу літературної, художньої, наукової,технічної творчості, охорону інтелектуальної власності.

Екологічна функція, або функція охорони природи і раціонально-го використання природних ресурсів, об’єктивно обумовлена роз-витком науково-технічної революції і її часом негативних наслідківдля людини. В цих умовах проблема екології вийшла на перший планне тільки в межах окремої країни, але й у глобальному міжнародно-му масштабі.

48

Зовнішні функції держави забезпечують здійснення її зовнішньоїполітики, відображають основні напрями її діяльності на зовнішньо-політичній арені, спрямовані на встановлення та підтримання певнихвідносин з іншими державами.

Серед зовнішніх функцій, як правило, виділяють наступні: оборо-на країни, захоплення чужих територій, дипломатична, взаємодопо-моги. Однак з погляду сучасного розуміння права агресивну зовніш-ню політику, ведення агресивних воєн, імперіалістичну діяльність неможна вважати функціями держави. Це — діяльність, що суперечитьміжнародному праву, тобто протиправна.

Останнім часом змінилася не тільки наша країна, але й увесьсвіт. Відійшла в минуле глобальна конфронтація. Відповідно істот-них змін зазнали зовнішні функції нашої держави: стала першоряд-ною функція підтримки миру і міжнародної безпеки, активізували-ся міждержавні економічні відносини, розвивається колективна без-пека, створюються міжнародні миротворчі збройні сили. Усе це йобумовило появу відповідних зовнішніх функцій.

Наша держава здійснює наступні основні зовнішні функції: оборо-на країни; забезпечення миру і підтримка світового порядку; інтегра-ція у світову економіку і співробітництво з іншими країнами у вирі-шенні глобальних проблем.

Функція оборони країни передбачає військову безпеку, формуван-ня і функціонування збройних сил, застосування яких здатне проти-стояти агресії інших держав, посяганню на державний суверенітет.

Функція забезпечення миру і підтримки світового порядку передба-чає недопущення нової глобальної війни, зміцнення обов’язковогодля всіх режиму нерозповсюдження зброї масового знищення, зміц-нення ООН.

Функція інтеграції у світову економіку і співробітництва з іншимикраїнами у вирішенні глобальних проблем виокремилась в основнуфункцію. Новий характер міжнародних зв’язків відкрив сприятливіможливості для більш ефективної реалізації інтересів нашої держави вгалузі економіки, торгівлі, бізнесу, науково-технічного співробіт-ництва, інтеграції у світову економіку. Діючи в цьому напрямі, Украї-на вступила в основні міжнародні економічні організації, уклала ряддоговорів про партнерство і співробітництво. Впровадження у світовуекономіку привело до реформування зовнішньоекономічної діяль-ності, за допомогою якої вітчизняний ринок тісно взаємодіє зі світо-вим; усунуто монополію держави в зовнішньоекономічних зв’язках.

49

6.3. Форми і методиздійснення функцій держави

Держава повинна виконувати свої функції у притаманних їй фор-мах, застосовувати у своїй діяльності різні методи. У правовій літера-турі під формами здійснення функцій держави розуміють, по-перше,специфічні види державної діяльності; по-друге, однорідну за своїмизовнішніми ознаками діяльність органів держави, за допомогою якоїреалізуються її функції.

Розрізняються правові та неправові форми реалізації функцій дер-жави.

Правові форми здійснення функцій держави — це однорідна засвоїми зовнішніми ознаками, характером і юридичними наслідкамидіяльність державних органів, пов’язана з виданням юридичних актів(нормативних та індивідуальних). У правових формах відобража-ються зв’язок держави і права, обов’язок держави діяти при вико-нанні своїх функцій на основі права й у рамках закону. Крім того,вони показують, як державні органи і посадові особи працюють, якіюридичні дії вони здійснюють.

Виділяють три правові форми здійснення функцій держави —правотворчу, правовиконавчу і правоохоронну.

Правотворча діяльність — це форма здійснення функцій державишляхом підготовки і видання нормативно-правових актів, без якихреалізація функцій держави практично неможлива. Наприклад, якздійснювати соціальну функцію без законодавства про соціальне за-безпечення?

Правовиконавча діяльність — це діяльність державних органів звиконання законів і підзаконних нормативних актів шляхом видан-ня актів застосування права. Вона являє собою зв’язану з повсяк-денним розв’язанням питань управління справами суспільствавладну, виконавчо-розпорядницьку роботу державних органів.

Правоохоронна діяльність — це форма здійснення функцій держа-ви за допомогою владної оперативної роботи державних органів зохорони норм права від порушень, захисту прав і свобод, із забезпе-чення виконання юридичних обов’язків, з притягнення осіб, що скої-ли правопорушення, до юридичної відповідальності, з охорони пра-вопорядку, попередження правопорушень.

Неправові (організаційні) форми охоплюють великий обсяг орга-нізаційно-підготовчої роботи у процесі здійснення функцій держави.

50

Така діяльність є і необхідною, і правомірною, але вона не пов’язаназ юридично значущими діями, що тягнуть за собою правові наслідки.Це, наприклад, підготовча робота зі збору, оформлення і вивченнярізної інформації при вирішенні юридичної справи, ознайомлення злистами і заявами громадян тощо.

Виділяють наступні неправові (організаційні) форми діяльностідержавних органів по здійсненню функцій держави: 1) організацій-но-регламентуючу; 2) організаційно-господарську; 3) організаційно-ідеологічну.

Організаційно-регламентуюча діяльність являє собою поточну ор-ганізаційну роботу з вирішення повсякденних завдань, техніко-ор-ганізаційного забезпечення функціонування різних ланок державно-го механізму.

Організаційно-господарська діяльність — це оперативно-технічна,поточна господарська робота з матеріального забезпечення вико-нання різних державних функцій (економічне обґрунтування, конт-рольно-ревізійна діяльність, бухгалтерія, статистика, організація по-стачання, збуту тощо).

Організаційно-ідеологічна діяльність — це повсякденна оператив-но-роз’яснювальна, виховна робота (роз’яснення законів та іншихнормативних актів, формування суспільної думки; робота засобів ма-сової інформації тощо).

Методи здійснення функцій держави досить різноманітні. Так,виконуючи охоронну функцію, держава використовує методи пе-реконання і примусу, для реалізації економічної функції необхід-ний цілий набір економічних методів — прогнозування, плануван-ня та ін.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. У чому полягає соціальне призначення держави?2. Чим характеризуються функції держави?3. У чому полягає соціальна обумовленість функцій держави?4. Назвіть форми і методи здійснення функцій держави.

51

Розділ 7

ТИПОЛОГІЯ ДЕРЖАВ

7.1. Поняття і основні критеріїтипології держав

Держава — явище винятково різнобічне і багатогранне. Це обу-мовлює створення різних систем її класифікації. У цьому плані здій-снюються численні, різні за своїми підставами спроби, але всі вонизводяться до необхідності виділення із сукупності всіх, що будь-колиіснували, теперішніх і тих, котрі з’являться в майбутньому держав іправових систем, певних типів держави і права, до необхідності їх-ньої типології (“типізації”) чи класифікації.

Типологія держав і правових систем повинна здійснюватися начітко визначеній основі. Що ж собою являють критерії класифікації(типології) держави? Які риси й особливості їм повинні бути прита-манні?

Насамперед це об’єктивність. Як свідчить величезний досвід до-слідження держав, як “об’єктивні” критерії їх класифікації широковикористовувалися географічні та кліматичні фактори, ступіньскладності, характер їх зв’язків з релігією, ступінь свободи і незалеж-ності людини від держави, спосіб внутрішньодержавної організації іжиттєдіяльності, рівень розвитку загальної культури і світогляду,спосіб виробництва матеріальних і духовних благ, характер держав-ного режиму.

Найрозповсюдженішими в сучасній науці є класифікації державвідповідно до суспільно-економічних формацій (формаційний підхід)і за цивілізаціями (цивілізаційний підхід).

Визначившись з основними критеріями типології держав, необ-хідно визначитися також з поняттям типу держави. Тип держави —це не будь-яка окремо існуюча держава, це — наукова категорія,збірний образ реально існуючих на даному історичному відтинку ча-су держав, яка складається із сукупності найбільш важливих, спіль-них для всіх цих держав ознак.

52

7.2. Формаційний підхіддо типології держав

Відповідно до марксистських положень про формаційний підхідкласова сутність держави, як й інших соціальних інститутів, у кінце-вому підсумку визначається економічним фактором, станом вироб-ничих відносин, способом виробництва, а сама держава є лише над-будовою над економічним базисом. Інакше кажучи, за формою ізмістом держава обумовлена економічним ладом суспільства.

Саме такий підхід до класифікації держави застосовувався в на-шій науці, причому в його основі лежало поняття історичного типудержави. Історичний тип держави — це сукупність основних рис дер-жави певної суспільно-економічної формації, що виражають її класо-ву сутність і призначення у суспільстві. Виділення суспільно-еконо-мічних формацій базується насамперед на способі виробництва іформі власності на засоби виробництва.

Незважаючи на недоліки, у рамках марксистського вчення просуспільно-економічні формації і тип держави було отримано чималоцінних результатів.

По-перше, встановлена залежність типу держави, класової прина-лежності влади від характеру економіки, способу виробництва, відсуспільно-економічної формації. Влада в державі, як правило, нале-жить економічно панівному класу, в руках якого знаходяться засобивиробництва.

По-друге, були об’єднані в одні класифікаційні групи держави, щомають єдиний — по відображенню класових інтересів — характервлади. На цій основі виділені рабовласницька, феодальна, буржуаз-на і соціалістична держави, влада в яких належала відповідно рабо-власникам, феодалам, буржуазії і трудящим на чолі з робітничимкласом.

По-третє, з’явилася можливість виявляти загальне й особливе ворганізації, функціонуванні та розвитку держав, що входять у зазна-чені типи.

І нарешті, по-четверте, були виявлені закономірності зміни одно-го типу держави іншим — відповідно до зміни суспільно-економіч-них формацій.

Згідно з марксистською формаційною теорією типологія держависвоєю підставою має суспільно-економічні формації. В історії людстватаких формацій виділялося п’ять: первіснообщинна, рабовласницька,

53

феодальна, буржуазна і комуністична (соціалістична формація розгля-далась як перехідна до комуністичної). І з кожною, крім першої та ос-танньої, пов’язувався певний тип держави, була сформульована основ-на теза про те, що історія знає чотири історичних типи держави: рабо-власницький, феодальний, буржуазний і соціалістичний.

З погляду формаційної теорії рабовласницька держава — це пер-ший історичний тип держави, що виник у результаті розкладу пер-віснообщинного ладу і являв собою політичну організацію класу ра-бовласників. Держава необхідна рабовласникам для утримання в по-корі рабів, їх експлуатації та придушення їх опору. Формаційнатеорія відносить до рабовласницького типу держав, крім антич-них — Афінської і Римської, — численні держави Давнього Сходу:Єгипет, Вавилонську державу, Ассирію, Хетське царство, Індію і Ки-тай та ін.

Відповідно до формаційного підходу феодальна держава є другимісторичним типом держави. Феодальна держава розглядається якзнаряддя організованого насильства над кріпосними селянами, ор-ган диктатури феодалів.

Буржуазна держава — третій історичний тип держави, запропоно-ваний формаційною типологією. Згідно з цією теорією капіталістич-на держава забезпечує умови буржуазної експлуатації, в її основі —приватна власність на засоби виробництва. Вона являє собою дикта-туру буржуазії, спрямовану на те, щоб тримати в підпорядкуванніробітничий клас.

Нарешті, ще один історичний тип держави, що виокремлюється врамках формаційної теорії, — соціалістична держава. Вважалося, щовона являє собою вищий і останній історичний тип держави. Соціа-лістична держава розглядалася як організація політичної влади тру-дящих на чолі з робітничим класом, як диктатура пролетаріату.

Нині стають очевидними певна помилковість такого підходу, не-можливість його використання як єдино вірної методологічної і фі-лософської основи пізнання державно-правових форм суспільногобуття. Спробуємо розібратись.

1. Першим недоліком викладеного формаційного підходу є йогодогматизація.

2. Наступним недоліком формаційної теорії держави є відсутністьу формаціях азійського способу виробництва і відповідного східноготипу держави.

54

3. Істотним недоліком формаційної теорії є звеличування соціалі-стичної держави, представлення її як вищого неексплуататорськоготипу держави (всі інші типи визначаються як експлуататорські й не-повноцінні).

4. Ще одним недоліком такої типології є абсолютизація класово-го підходу, ігнорування загальносоціальної ролі держави. Слід за-значити схематизм і однолінійність цієї концепції. Відповідно до неївсі держави проходили жорстко заданий шлях від одного історично-го типу до іншого. Насправді еволюція держав була набагато різно-манітнішою.

Звичайно, марксистська типологія держави, заснована на форма-ційному підході, далеко не бездоганна. Марксистську типологію дер-жав можна критикувати, можна відмовитися від неї, але спочатку по-трібно запропонувати замість неї щось досконаліше. Можливо, плід-ними будуть удосконалення і розвиток формаційного підходу?

Сучасні вчені переосмислюють запропоновану Марксом формаці-йну теорію. Здійснюються спроби її удосконалення. До вже відомихформацій прихильники такого підходу пропонують додати “східнудержаву”, “азійський спосіб виробництва” і “протофеодалізм”. Слідпо-новому підійти і до характеристики “посткапіталістичної” держа-ви. Що це: новий тип чи держава перехідного типу? Не можна ігно-рувати також держави, що й далі йдуть соціалістичним шляхом роз-витку (КНР, Куба, КНДР).

7.3. Цивілізаційний підхіддо типології держав

Нині поряд з формаційним підходом до вирішення питання протипологію держав широко застосовується й інший підхід, що одер-жав у суспільних науках назву цивілізаційного підходу.

Цивілізація (від лат. civilis — громадянський, суспільний, держав-ний) — поняття дуже широке і неоднозначне. Це і синонім культури,і рівень розвитку матеріальної і духовної культури. А оскільки куль-тура, як відомо, має кілька сотень визначень, то в результаті з’явля-ється можливість говорити про найрізноманітніші варіанти цивіліза-ційної типології.

Поняття “цивілізація” затвердилося в європейській науці в епохуПросвітництва і з тих пір набуло такої ж багатозначності, як і понят-тя “культура”. В загальному розумінні поняття “цивілізація” можна

55

визначити як певну соціокультурну систему високорозвиненого сус-пільства, що підтримує його єдність за допомогою духовно-моральнихі культурних факторів суспільного розвитку.

Цивілізаційний підхід до типології держави бере за основу кла-сифікації держав не матеріально-економічний критерій, а духовно-культурні й моральні фактори. Замість “суспільно-економічної фор-мації” як критерію типології держави і права й інших критеріїв здій-снюється спроба використання як такого критерію “цивілізації”.

З урахуванням цієї багатозначності й розробляється сьогодні ци-вілізаційний підхід ученими Заходу і Сходу. У своїх дослідженнях во-ни спираються на праці таких відомих представників філософської,політологічної та соціологічної думки, як О. Шпенглер, А. Тойнбі,М. Вебер, П. Сорокін та ін.

У сучасних соціальних науках термін “цивілізація” вживається врізних випадках і досі не має строго визначеного, фіксованого зна-чення. Він асоціюється і з “гарними манерами”, і з певними стадіямирозвитку суспільства. Таким чином, неоднозначність терміна і по-няття “цивілізація”, внутрішня суперечливість і багатоплановість ра-зом з аморфністю його змісту і невизначеністю роблять дуже пробле-матичним його використання як єдиного і основного критерію типо-логії держав і правових систем.

Розглянемо основні погляди на цивілізацію. Цивілізація, на дум-ку американського політолога С. Хантингтона, являє собою “певнукультурну сутність”. Села, регіони, етнічні групи, народи, релігійнігромади, зауважує автор, усі вони мають особливу культуру, що ві-дображає різні рівні культурної неоднорідності. Виходячи з цього,цивілізацію можна визначити як культурну спільність найвищогорангу, як найширший рівень культурної ідентичності людей.

Цивілізацію необхідно визначити, виходячи із загальних рис ін-дивідуального порядку, таких, як мова, історія, релігія, звичаї, соці-альні інститути тощо. Цивілізація, робить висновок С. Хантингтон,це найширший рівень спільності, з яким кожна людина себе співвід-носить.

Аналогічну позицію щодо визначення цивілізації займав відомийанглійський учений, історик А. Тойнбі. На його думку, цивілізація єне що інше, як певний тип людських співтовариств, що викликає“певні асоціації в галузі релігії, архітектури, живопису, звичаїв, сло-вом, в царині культури”. Уся світова історія, на його думку, нарахо-

56

вує 26 цивілізацій: єгипетську, китайську, західну, православну,арабську, мексиканську, іранську, сирійську та ін.

Існують різні підстави для типології цивілізацій і їхньої держав-ності: хронологічні, генетичні, просторові, релігійні, за рівнем орга-нізації та ін. Історичний прогрес привів до складання понад двох де-сятків цивілізацій, які відрізняються не тільки системами цінностей,що затвердилися в них, культурою, але і характерним для них типомдержав. Зокрема, ґрунтуючись на різних підходах до поняття “цивілі-зація”, можна виділити наступні види цивілізацій і відповідних їм ти-пів держави:– східні, західні та змішані;– давні, середньовічні та сучасні;– аграрні, промислові та науково-технічні;– доіндустріальні, індустріальні та постіндустріальні;– локальні, особливі та сучасні.У своєму розвитку цивілізації проходять кілька етапів. Перший —

локальні цивілізації, найдавніші, являли собою вогнища культури,що відрізняло їх від інших, “нецивілізованих” спільностей (давньо-єгипетська, шумерська та ін.). Другий — особливі цивілізації (індій-ська, китайська, західноєвропейська, східноєвропейська, ісламська йін.) з відповідними типами держав. Вони склались історично і харак-теризуються певною своєрідністю. Третій етап — сучасна цивілізація,в якій відбуваються процеси глобалізації, об’єднання різних сус-пільств з метою вирішення загальносвітових проблем людства.

Розглядаючи цивілізаційний варіант типології, слід зазначитийого основні недоліки. По-перше, тут не виділяється те головне, щохарактеризує державу, — приналежність публічної влади. По-друге,це недостатня розробленість такої типології. По-третє, ігноруванняважливих положень історичного матеріалізму про провідну рольекономічного базису відносно надбудови, про обумовленість типудержави характером економічних відносин та способом виробницт-ва. Інакше кажучи, цивілізаційний підхід теж небездоганний, нездат-ний замінити собою формаційний підхід.

У сучасній науці більш прийнятною вважається типологія, засно-вана на органічному поєднанні формаційного і цивілізаційного під-ходів разом з їх збагаченням елементами типології, заснованої на ви-діленні державно-правових режимів.

Кожна окрема держава зазнає впливу як матеріально-виробничо-го, так і культурно-духовного, цивілізаційного чинників. Саме з цим

57

пов’язані альтернативність і багатоваріантність їх розвитку. Це до-зволяє зробити висновок про необхідність використання обох під-ходів: формаційного і цивілізаційного. Цивілізаційний підхід не слідпротиставляти формаційному. В сучасній науці більшість вчених від-дає перевагу формаційному підходу як базовому, основному. Прицьому цивілізаційний підхід не протиставляється йому, а служитьйого доповненням, творчо його розвиває.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Що являє собою типологія держави і для чого вона потрібна?2. Які існують критерії типології держав?3. Визначіть основні недоліки і переваги формаційного підходу дотипології держав.

4. Як співвідносяться формаційний і цивілізаційний підхід типологіїдержави?

58

Розділ 8

ФОРМА ДЕРЖАВИ

8.1. Поняття форми держави

Поняття форми держави є однією з найважливіших характерис-тик державознавства. Форма держави є безпосереднім виразником їїсутності і змісту. Якщо сутність держави дозволяє установити прина-лежність державної влади, відповісти на запитання хто її здійснює тав чиїх інтересах, то поняття форми держави відповідає на запитанняяк організована державна влада, якими органами представлена, якийпорядок утворення цих органів і порядок здійснення повноважень,якими методами при цьому здійснюється державна влада. Від того,як організована і як реалізується державна влада, залежать ефектив-ність державного управління, стан законності та правопорядку. Осьчому проблема форми держави має дуже істотне практичне значення.

Форми держави так само, як її сутність і зміст, ніколи не залиша-лися і не залишаються раз і назавжди встановленими, незмінними.Під впливом економічних, політичних, ідеологічних й інших факто-рів вони змінювалися і розвивалися. За всю історію розвитку держа-ви і права були висловлені десятки і сотні різних думок про формидержави. Пропонувалися різні підходи і варіанти вирішення цієї про-блеми. Ще в Давній Греції і Римі філософи і юристи висловлювалирізноманітні, часом дуже суперечливі думки з цього приводу.

Один з найвидатніших мислителів античності Платон вважав, щоідеальною формою держави є законна влада небагатьох — аристо-кратія. Крім того, ним розглядалася “законна монархія” — царськавлада і “незаконна” — олігархія.

Платон створив цілісне вчення про динаміку державного життя ізміну його форм. Ідеальна держава і її аристократична форма, відпо-відно до цього вчення, не вічні. Держава може деградувати і зміню-вати свої форми. Аристократія, що призводить до появи приватноївласності на землю і перетворенню вільних людей на рабів, може ви-роджуватися в так звану тимократію, панування найсильніших вої-нів, може поступово перетворюватися на олігархію. Олігархія ж як

59

лад, заснований на майновому цензі і владі багатих, — на демокра-тію. Нарешті, демократія може переродитися у свою протилеж-ність — тиранію. Це — найгірша форма держави, при якій безроз-дільно панує сваволя, насильство, безправ’я широких мас населення.Глава держави — тиран, захоплює владу.

Це вчення про різноманітність форм держави розвивав Аристо-тель. Він визначав форму держави залежно від числа тих, що волода-рюють (один, кілька чи більшість), як монархію, аристократію абодемократію. Ці форми держави вважалися ним “правильними”. Кож-на з цих “правильних” форм могла легко спотворюватися і перетво-рюватися на відповідні “неправильні” форми — тиранію, олігархіючи охлократію. “Неправильні” форми використовувалися правителя-ми лише в особистих цілях. Традиції давньогрецької думки в дослі-дженні форм держави розвивалися й у Давньому Римі Цицероном.Він виділяв, залежно від числа правителів, монархію, аристократію,демократію.

Вчення й окремі ідеї, що стосуються форм держави, розвивалися йу наступні сторіччя. Значна увага дослідженню форм держави при-діляється в сучасній вітчизняній і зарубіжній науці.

В сучасній науці під формою держави розуміють сукупність її ос-новних характеристик, що розкривають організацію державної влади,її устрій і методи здійснення.

Форма держави розглядається у трьох аспектах. По-перше, цепевний порядок утворення й організації вищих органів державноївлади. По-друге, це спосіб територіального устрою держави, певнийпорядок відносин центральної, регіональної і місцевої влади. По-тре-тє, це прийоми і методи здійснення державної (політичної) влади. Та-ким чином, форма держави синтезується з трьох основних елементів,а саме: форми державного правління, форми державного устрою і типудержавного режиму.

8.2. Форма державного правління

Дана характеристика форми держави пояснює, з яких основнихінститутів складається організація державної влади, як вони форму-ються і як взаємодіють один з одним. Під формою правління розумі-ють організацію верховної державної влади, особливо вищих і цент-ральних її органів, структуру, компетенцію, порядок утворення, три-валість їхніх повноважень, взаємовідносини з населенням, ступіньучасті останнього в їх формуванні та функціонуванні.

60

Форми правління розрізняються залежно від того, здійснюєть-ся верховна влада однією особою чи колегіально від імені народу.У зв’язку з цим і виділяють монархічні та республіканські формиправління.

У монархії (термін “монархія” грецького походження, означає“єдиновладдя”) вищі повноваження державної влади здійснюютьсяодноособовим правителем, який отримує владу у спадщину і, як пра-вило, довічно.

Які ж юридичні ознаки монархічної форми правління? Державуочолює монарх, який отримує владу за принципом крові, успадкову-ючи її. Він не несе ніякої юридичної відповідальності за свої полі-тичні дії. У його руках зосереджена вся повнота верховної державноївлади. На міжнародній арені монарх одноосібно представляє своюдержаву.

У теорії розрізняються монархії необмежені, або абсолютні, й об-межені (конституційні), що, у свою чергу, поділяють на дуалістичні іпарламентські.

Абсолютна монархія являє собою різновид монархічної формиправління, що характеризується юридичним і фактичним зосеред-женням усієї повноти державної влади (законодавчої, виконавчої, су-дової), а також духовної (релігійної) влади в руках монарха.

Донині збереглося вісім абсолютних монархій: Бахрейн, Бруней,Ватикан, Катар, Кувейт, ОАЕ, Оман, Саудівська Аравія. В абсолют-них монархіях монарх здійснює усю повноту законодавчої та вико-навчої влади.

Особливий різновид абсолютної монархії — абсолютна теокра-тична монархія — форма організації державної влади, при якій ос-тання належить церковній ієрархії. Сьогодні найяскравішим прикла-дом такої монархії є держава-місто Ватикан. Законодавча, виконав-ча і судова влада у Ватикані належать папі, який обирається довічноколегією кардиналів.

Конституційна (обмежена) монархія — різновид монархічноїформи правління, при якій влада монарха обмежена конституцією,існує виборний законодавчий орган — парламент і незалежні суди.Конституційна (обмежена) монархія вперше виникла у Великобри-танії наприкінці ХVІІ ст. у результаті буржуазної революції. Консти-туційна монархія буває дуалістична і парламентська.

Дуалістична монархія є історично перехідною формою від абсо-лютної монархії до парламентської. При дуалістичній монархії вла-

61

да монарха обмежена конституцією, але монарх фактично зберігаєзначні владні повноваження у сфері виконавчої влади, що ставитьйого в центр усієї політичної системи цієї держави. Так, в дуалістич-ній монархії уряд несе відповідальність безпосередньо перед монар-хом. Саме як дуалістичну монархію можна охарактеризувати формуправління, що існувала в Російській імперії з 17 жовтня 1905 р. долютневої революції 1917 р., а також у кайзерівській Німеччині (1871–1918). Дуалістична монархія існує в Марокко, Йорданії, Таїланді,Непалі, Малайзії.

Парламентська монархія представляє собою форму монархічногоправління, при якій монарх — це номінальний глава держави, у яко-го немає реальних владних повноважень. Фактичні повноваженнядержавної влади здійснюють парламент і утворюваний ним уряд.Конституція формально відносить до компетенції монарха широкеколо питань, але він не має права вирішувати їх самостійно. У парла-ментських монархіях правове положення монарха істотно обмежене,тобто, як у відомому крилатому вислові: “Король царює, але не уп-равляє”.

Така форма правління існує в Японії, Великобританії, Іспанії,Швеції, Норвегії, Данії, Голландії, Бельгії та ін.

Республіка (від лат. respublica — суспільна справа) — це формаправління, що характеризується виборністю глави держави, іменова-ного, як правило, президентом, поряд з яким функції державного уп-равління виконують й інші органи влади. Їй притаманні такі ознаки,як колегіальність, розподіл державно-владних повноважень, вибор-ність, відповідальність, відносна короткостроковість виконання по-вноважень.

Це колективне правління. Усі вищі представницькі органи дер-жавної влади — різного роду збори, ради, комітети тощо — маютьскладну структуру, наділяються чітко визначеними, тільки їм власти-вими повноваженнями у сфері законотворчості. Рішення, прийнятівищими представницькими органами законодавчої влади, прийма-ються відповідно до встановленої законом процедури, шляхом голо-сування і вважаються прийнятими, якщо за них проголосувала квалі-фікована чи проста більшість.

Республіканське правління засноване на принципі поділу єдиноїдержавної влади на законодавчу, виконавчу і судову. Парламентудоручається приймати закони. Уряду та іншим виконавчо-розпоряд-

62

чим органам — виконувати закони, організовувати їх виконання.Судовим органам — здійснювати правосуддя.

Великі відмінності від монархії має республіка й у сфері форму-вання органів влади: вищі представницькі органи формуються де-мократичним шляхом, через вибори. У різних країнах існують різнівиборчі системи. Але непорушним залишається той факт, що в рес-публіці народ так чи інакше, але обов’язково бере участь у форму-ванні органів державної влади.

Посадові особи в республіці несуть відповідальність за свої дії абобездіяльність.

У республіці органи влади обираються на певний строк. Винятокроблять тільки для судових органів у деяких країнах, де судді, щобзабезпечити фактичну незалежність, обираються чи призначаютьсядовічно. У більшості країн установлюється додаткове обмеженнящодо того, скільки разів можна бути обраним на ту чи іншу посаду.Інакше кажучи, у республіці реалізується принцип змінюваності.

Сучасна практика державного республіканського будівництвазнає два основних види республіки — президентську і парламентсь-ку, а також змішану (напівпрезидентську) республіку.

У президентській республіці, зразком якої є США, існує чітке роз-межування повноважень між законодавчою і виконавчою гілкамивлади. Тут найбільш послідовно проведений в життя принцип поділувлади, а відносини між гілками влади будуються на основі механізмустримувань і противаг.

І законодавча, і виконавча влада у президентській республіці фор-муються безпосередньо народом. Главою виконавчої влади є прези-дент, який поєднує виконавчі повноваження з функціями глави дер-жави, не несе політичної відповідальності перед парламентом. В уря-ді міністри кожний окремо підпорядковані президенту.

Парламент займається винятково законотворчістю, не втручаєть-ся у формування уряду і здійснення виконавчої влади. Парламент не-се відповідальність тільки перед виборцями, тому тут неможливийдостроковий розпуск парламенту. Президент не має права законо-давчої ініціативи і не втручається в законодавчий процес.

Президент позбавлений права розпуску парламенту, і навпаки,парламент може порушити проти президента процес його відсторо-нення від влади (імпічмент). Це відбувається тоді, коли президент до-пускає зловживання владою, скоює злочин, грубо порушує Консти-туцію.

63

Уряд формується президентом і відповідальний перед ним. Голов-на ознака цієї форми правління — відсутність відповідальності вико-навчої влади перед парламентом за проведену політику.

Судді призначаються президентом за згодою верхньої палатипарламенту не з політичної приналежності кандидатів, а з їх компе-тентності й моральних якостей. У США судді призначаються довіч-но. Верховний Суд дає тлумачення Конституції, обов’язкове для всіх.

Президентська республіка досить поширена в багатьох країнах,насамперед в Латинській Америці, де вона іноді має характер “супер-президентської”, в якій президент концентрує в своїх руках надмірніповноваження.

Парламентська республіка характеризується проголошеннямпринципу верховенства парламенту в системі органів державної вла-ди, перед яким уряд несе політичну відповідальність. У парламентсь-ких республіках парламент не тільки здійснює законодавчу діяль-ність, але й формує уряд, який відповідальний перед парламентом,тобто парламент має право висловити уряду недовіру чи відмовитив довірі.

Головна ознака парламентської республіки — політична відпові-дальність уряду перед парламентом. Відповідальність ця носить со-лідарний характер: недовіра одному члену уряду, особливо його гла-ві, тягне відставку всього уряду в цілому. Тут уряд формується тількипарламентським шляхом з лідерів партії, що одержали більшість упарламенті, і залишається при владі доти, доки він має у своєму роз-порядженні підтримку парламентської більшості. Особливістю цьоговиду республіки є наявність посади прем’єр-міністра, якого обирає(призначає) парламент.

В парламентській республіці президент, якого обирає парламент,є лише номінальним главою держави, в основному виконує представ-ницькі функції.

До парламентських республік можна віднести Австрію, Італію,Індію, Молдову, Німеччину, Фінляндію, Туреччину, Угорщину, Че-хію, Словаччину, Естонію і деякі інші країни.

Змішана республіка як форма правління сполучає в собі ознаки іпрезидентської, і парламентської республіки. Але таке співвідношен-ня буває різним, залежно від цього виділяють парламентсько-прези-дентську і президентсько-парламентську республіки.

Від президентської республіки запозичується посада президента,який обирається народом, володіє певними виконавчими повнова-

64

женнями. Від парламентської республіки береться парламентськавідповідальність виконавчої влади. Для змішаної республіки ха-рактерним є те, що президент і парламентська більшість можуть кон-курувати між собою при формуванні уряду. Президент бере безпосе-редню участь у призначенні глави уряду, має ряд повноважень, щодають йому можливість активно втручатися в політичний процес. Доцих країн належать Ірландія, Ісландія, Португалія, Фінляндія, біль-шість посттоталітарних країн Європи.

8.3. Форма державного устроюФорма держави як сукупність найбільш значущих її характерис-

тик тісно пов’язана не тільки з публічною владою, а й ще з однією іс-тотною властивістю держави — територіальною організацією насе-лення.

Форма державного устрою являє собою внутрішню будову держа-ви, її розподіл на складові — адміністративно-територіальні одиниці,автономні чи політичні утворення та їх співвідношення з централь-ною владою.

Теорія держави і права виділяє кілька видів територіального (на-ціонально-державного й адміністративно-територіального) устроюдержави. Основним є унітарний і федеративний державний устрій.

Крім того, розрізняють також міждержавні об’єднання (союзидержав, у рамках яких існують державні і наддержавні органи, аледержави, що поєднуються, зберігають свій суверенітет у повному об-сязі). До них належать особиста і реальна унія, протекторат і асоці-йовані держави, конфедерація, співдружність, співтовариство.

Унітарна форма державного устрою має місце в багатьох країнах(Англія, Франція, Італія, Угорщина, Монголія та ін.). Унітарна (відлат. unitas — єдність) держава відрізняється політичною єдністю, не-подільністю. Окремі адміністративно-територіальні одиниці та об-ласті не мають власного законодавства, свого особливого судоуст-рою вищих органів державної влади. Кожна із складових єдиної дер-жави має однакові права і представництво в органах держави.Парламент, глава держави, уряд поширюють свою владу на терито-рію всієї країни. Їх компетенція не обмежується повноваженнямибудь-яких місцевих органів.

Всі адміністративно-територіальні одиниці мають однаковийюридичний статус, не володіють політичною самостійністю. В уні-тарній державі єдине громадянство.

65

Для унітарної держави характерна єдина система законодавства.Найвищою за юридичною силою є Конституція — Основний Закон,норми якого застосовуються на всій території країни без будь-якихвилучень і обмежень. Місцеві органи влади зобов’язані застосовува-ти й усі інші нормативні акти, прийняті центральними органами вла-ди. Їх власна нормотворча діяльність має суто підлеглий характер,поширюється на відповідну локальну територію. В унітарній державідіє єдина судова система. Судові органи, як і всі інші правоохоронніоргани, являють собою ланки єдиної централізованої системи.

Таким чином, форма державного устрою в унітарній державі ха-рактеризується централізацією.

Розрізняють централізовані й децентралізовані унітарні держави. Вцентралізованих унітарних державах не існує автономних утворень. Вдеяких унітарних державах використовується надання особливогоправового статусу одній чи кільком адміністративно-територіальнимодиницям, що утворює децентралізовану унітарну державу. Така уні-тарна держава характеризується наявністю адміністративної автоно-мії для деяких структурних територіальних підрозділів. Зазначенаформа державного устрою знаходить застосування там, де потрібневрахування специфічних інтересів територіальних одиниць (націо-нальних, етнічних, географічних, історичних та ін.). Права самовря-дування в автономних утворень ширші, ніж у звичайних адміністра-тивно-територіальних одиниць. Однак самостійність автономій до-пускається тільки в межах, установлених законом. Найяскравішимприкладом є Автономна Республіка Крим у складі унітарної держа-ви Україна.

Федеративна форма державного устрою є значно складнішою,ніж унітарна. Кожна федерація має унікальні, специфічні особливос-ті. І все-таки можна при цьому виділити риси, що характеризують усіфедеративні держави. Федерація — це форма державного устрою, якахарактеризується наявністю у складі держави утворень, що маютьпевні ознаки державного суверенітету. На відміну від унітарної дер-жави, федеративна держава заснована за принципом децентралізації.Але державні утворення, що входять до складу федеративної держа-ви, не мають повного суверенітету, не відрізняються самостійністю інезалежністю з усіх питань внутрішнього і зовнішнього політичногожиття. Ступінь їх суверенності може бути різним. Існує коло питань,що не можуть бути вирішені без участі центральної влади. Але в уся-кому разі суб’єкти федерації поряд з господарською і соціально-

66

культурною самостійністю здобувають і певну політичну самостій-ність, і це відрізняє їх від адміністративно-територіальних утвореньунітарної держави.

У федерації існує два рівні державного апарату: федеральний (со-юзний) і республіканський (рівень штату, республіки, землі та ін.). Навищому рівні федеративний характер держави виявляється у ство-ренні двопалатного союзного парламенту, одна з палат якого (верх-ня) відбиває інтереси суб’єктів федерації. Інша палата парламентувиражає інтереси всього населення федеративної держави, усіх її регі-онів.

Однією з формальних ознак федерації є подвійне громадянство.Кожен громадянин вважається громадянином федерації і громадяни-ном відповідного державного утворення, і це закріплюється консти-туціями держав.

У федеративній державі функціонує система законодавства, побу-дована за принципом централізації, єдності. Але суб’єкти федераціїможуть створювати і свою систему законодавства. Як правило, їм на-дається право прийняття власної конституції, законів. Однак завждипри цьому встановлюється принцип субординації, ієрархії законів,відповідно до якого конституції суб’єктів федерації повинні відпові-дати союзній конституції і їй не суперечити, а республіканські зако-ни не повинні суперечити федеральним законам. Суб’єкти федераціїможуть мати власну судову систему.

Одним із найскладніших питань федерації є питання про правонацій на самовизначення і вихід зі складу федерації. Зрозуміло, вступдо федерації має бути добровільним. Але чи може на основі цьогопринципу здійснюватися вихід з її складу? Аналіз конституцій існую-чих федерацій показує, що вихід зі складу федерації, як правило, незакріплюється в конституції. Винятком був колишній СРСР, у кон-ституції якого республікам таке право було надано, однак воно булосуто декларативним. Право виходу за суб’єктами федерацій не ви-знається в жодній з буржуазних конституцій, так само, як і правобрати участь в міжнародних відносинах.

Федерації поділяються на два види: національно-державні і адмі-ністративно-територіальні. В основі національно-державної федера-ції лежать національні фактори, і тому вони мають місце в багатона-ціональній державі. В основу адміністративно-територіальної феде-рації, як правило, покладені економічні, географічні, транспортні йінші територіальні фактори. Велику роль відіграють історичні тра-диції, мовні, культурні та інші.

67

8.4. Міждержавні об’єднання

Від форми територіального устрою держави варто відрізняти між-державні об’єднання (утворення). В першому випадку йдеться проадміністративно-територіальну будову лише однієї держави, а в дру-гому — про форми об’єднання кількох різних держав. Необхідністьтакого розмежування пояснюється тим, що, наприклад, неможливозіставляти Україну як державу з унітарною формою державного уст-рою та Європейське Економічне Співтовариство — міждержавнеоб’єднання, що складається з багатьох різних за своїм територіаль-ним устроєм держав.

Міждержавне об’єднання, на відміну від форми державного уст-рою, становить такий союз держав, у рамках якого існують загальнідержавні чи наддержавні органи, а держави, що об’єднуються добро-вільно, зберігають свій суверенітет у повному обсязі.

Особиста унія — це найпростіша форма міждержавного об’єднан-ня, що виникає як наслідок монархічної форми правління. Вона ви-никає тоді, коли монарх здобуває права на корону іншої держави.Особиста унія не означає юридичний союз двох держав і не приво-дить до створення загальних державних органів. Прикладами особи-стої унії є унія між Саксонією і Польщею (1697–1763), унії між Вели-кобританією і Ганновером (1714–1837), Нідерландами і Люксембур-гом (1815–1890), що виникли в результаті спадкування монархомоднієї держави корони іншої держави.

На противагу особистій реальна унія означає правовий союз дер-жав на основі створення загального інституту глави держави — мо-нарха й інших загальних органів державної влади. В рамках реальноїунії може зберігатися суверенітет союзних держав. Прикладами мо-жуть бути унія Швеції і Норвегії (1814–1905), Австро-Угорська унія(1867–1918).

Співдружність являє собою об’єднання держав, що характеризу-ються наявністю спільних ознак, певним ступенем однорідності.Об’єднуючі їх ознаки можуть стосуватися економіки, права, мови,спільної історії, культури, релігії. Це не держава, а своєрідне об’єд-нання незалежних держав. В основі співдружності можуть лежатиміждержавний договір, статут, декларація, інші юридичні акти. Якправило, члени співдружності — це цілком незалежні, сувереннідержави, суб’єкти міжнародних відносин. У співдружності можутьстворюватися і наддержавні органи для координації дій держав.

68

Під співдружністю звичайно розуміється Співдружність націй (ра-ніше — Британська співдружність націй). Це міжнародно-правовийсоюз, до складу якого входять Великобританія і суверенні держави —її колишні колонії. В даний час Співдружність націй має формальнийхарактер. Співдружність Незалежних Держав дещо нагадує Спів-дружність націй. СНД теж утворилася після розпаду імперського по-літичного утворення — СРСР. Однак глава російської держави (навідміну від британського монарха) не є номінальним главою СНД.

Протекторат означає такий правовий союз між державами, заякого одна держава надає зовнішньополітичну і військову допомогуіншій, залежній від неї державі. У внутрішній політиці остання маєпевну самостійність. Протекторат можливий на початковому етапівідносин між колишніми колоніями і їхньою метрополією.

Конфедерація — це міждержавне об’єднання на договірній основідля досягнення певних цілей (економічних, військових, політичних,соціальних тощо). Порядок вступу до конфедерації і виходу з неї ви-значається державами, що входять до її складу, і заснований на прин-ципі добровільності та згоді всіх її членів. Вийти з конфедерації про-стіше, ніж вийти з федерації. Вихід може провадитися і на основі од-ностороннього волевиявлення, що має, однак, правову базу. Длядосягнення поставлених цілей у конфедерації створюються необхідніоргани управління. Фінансові кошти, необхідні для ведення загаль-них справ, поєднуються добровільно.

Які ж риси характерні для конфедеративної форми державногоустрою?

• Конфедерація утворюється на основі відповідних договорів.• Суб’єкти конфедерації мають право вільного виходу.• Суверенітет у конфедерації належить державам, що входять до їїскладу. Ніякі рішення союзної влади не мають сили без згоди су-б’єктів конфедерації.

• Фактично суверенітет конфедерації не визнається міжнароднимправом, оскільки конфедерації позбавлені суверенної влади надвсією територією і населенням. Міжнародні договори з конфе-дераціями носили обмежений характер і укладалися, головнимчином, для вирішення питань війни і миру.

• У предмет відання конфедерації входить невелике коло питань:питання війни і миру, зовнішньої політики, формування єдиноїармії, загальної системи комунікацій, вирішення спорів між су-б’єктами конфедерації. Розширення їх можливе, як правило, тіль-ки за згодою всіх держав, що входять до складу конфедерації.

69

• У конфедераціях утворюються тільки ті координаційні органи,котрі необхідні для вирішення завдань, що постають перед конфе-дерацією.

• Парламент конфедерації формується представницькими органа-ми її суб’єктів, що зобов’язують своїх делегатів неухильно додер-жувати виданих їм інструкцій і вказівок.

• Постійно діючі державні органи конфедерації позбавлені владнихповноважень. Як правило, акти конфедеративної влади не міс-тять норм прямої дії: вони адресовані не громадянам, а органамвлади суб’єктів конфедерації.

• Суб’єктам конфедерації належить право відмовлення у визнанніабо відмовлення в застосуванні актів союзної влади.

• Бюджет конфедерації формується за рахунок добровільних внесківїї суб’єктів. Правом безпосереднього оподаткування, як і можливі-стю примусового стягнення внесків, конфедерація не володіє.

• Суб’єкти конфедерації мають право встановлювати митні й іншіобмеження, що перешкоджають пересуванню осіб, товарів, по-слуг і капіталів.

• Як правило, у конфедераціях відсутня єдина система грошовогообігу.

• Військові формування набираються суб’єктами конфедерації,причому нерідко зберігається подвійне їх підпорядкування дер-жавним органам конфедерації і її суб’єктів.

• У конфедераціях немає союзного громадянства.Конфедерація як форма союзу держав порівняно рідко зустрічала-

ся в історії. Конфедераціями були Австро-Угорщина до 1918 р., Шве-ція і Норвегія до 1905 р., Сполучені Штати Америки з 1781 до 1789 р.,Швейцарія в період з 1815 до 1848 р. Були спроби створення конфе-дерацій у різних регіонах світу й у XX ст. Однією з них була Сенегам-бія, що об’єднала в 1982 р. дві держави — Гамбію і Сенегал — у кон-федеративний союз. Але через кілька років вона розпалася. Така ждоля спіткала в 1961 р. Об’єднану Арабську Республіку — конфеде-рацію, створену Єгиптом і Сирією в 1958 р.

Досвід історії конфедерацій свідчить про те, що ця форма є пере-хідною або до повного розпаду союзу, або до федеративної формидержавного устрою. Характерно те, що до федеративної форми уст-рою перейшли тільки конфедерації з мононаціональним складом на-селення (США, Швейцарія), а багатонаціональні конфедерації (Авст-ро-Угорщина, Швеція і Норвегія та ін.) розпалися.

70

Міждержавні утворення знають і таку форму, як співтоваристводержав. В основі співтовариства, як правило, лежить міждержавнийдоговір. Співтовариство є ще однією своєрідною перехідною фор-мою в державній організації суспільства. Воно здебільшого підсилюєінтернаціональні зв’язки держав, що входять у співтовариство, і ево-люціонує вбік конфедеративного об’єднання (наприклад, Європей-ське Економічне Співтовариство).

Процеси міждержавного об’єднання, що відбуваються в рамкахЄвропейського Економічного Співтовариства (створення системинаддержавних органів, ліквідація митних кордонів, введення загаль-ної валюти), дозволяють говорити про становлення міждержавногооб’єднання специфічного характеру. Країни Європейського Еконо-мічного Співтовариства переслідують насамперед економічні цілі.

Імперія — примусове об’єднання держав, здійснене або шляхомзавоювання, або шляхом іншого тиску (економічного, політичноготощо). Разом з тим історія знає і добровільне, договірне входженнядеяких держав до складу імперії. Це відбувається, як правило, тоді,коли народу цієї держави загрожує знищення з боку іншої держави, іу возз’єднанні з близькими державами (на ґрунті релігії, мови) народцієї держави бачить свій порятунок. Але в основному імперія трима-ється на застосуванні примусу (військового, політичного, економічно-го, ідеологічного), і як тільки він зникає, імперія розпадається.

Словом, міждержавні форми можуть розділятися на два види: доб-ровільні й примусові. Якщо на початковому етапі розвитку людствапереважали насильницькі форми міждержавного об’єднання, то з роз-витком цивілізації вони йдуть у минуле. Їхнє місце займають добро-вільні форми міжнародного співіснування, об’єднання. У перспективіінтеграційні зв’язки між державами будуть усе більше зростати.

8.5. Державний режим

Вивчення не лише форм державного правління або устрою, але йметодів і способів, за допомогою яких держава здійснює свою владу,сукупність яких утворює політичний режим, стає об’єктивно необхід-ним для комплексного розуміння форми держави.

Державний режим — це характеристика форми держави, що вка-зує на сукупність методів, прийомів, способів і засобів, якими здій-снюється влада в державі.

71

Основні режими виділяють на основі таких критеріїв: ступінь вра-хування інтересів народу при здійсненні державної влади; ступіньучасті народу в державному управлінні; ступінь колегіальності уприйнятті офіційних рішень; ступінь політичного та ідеологічногоплюралізму та існування опозиції владі; ступінь обмеження проявівпротиправного насильства з боку держави щодо громадян; ступіньзабезпеченості прав і свобод людини і громадянина, переважаючіметоди здійснення державної влади та ін.

Державний режим є історично обумовленим. Протягом усієї іс-торії людства з моменту виникнення держави існувало чимало різнихрежимів. При вирішенні питання про класифікацію державних ре-жимів на різних етапах розвитку суспільства доцільно підходити дорозв’язання цієї проблеми з погляду необхідності найбільш загальноїкласифікації державних режимів, а саме їх поділу на два види — де-мократичні і недемократичні. Кожен з них може поділятися на окремірізновиди.

Так, сучасні недемократичні режими поділяються на тоталітарні,авторитарні, військово-диктаторські тощо.

Тоталітарний режим характеризується всебічним і всеохоплю-ючим контролем держави над суспільством, підкоренням останньогодержавою, наявністю загальнообов’язкової державної ідеології тарепресивних методів управління. Тоталітарна держава виступає яквсеохоплююча влада. Тоталітарний режим відрізняється, як правило,наявністю однієї офіційної ідеології, що формується і задається по-літичною партією, політичним лідером, вождем народу. Тоталітар-ний режим допускає тільки одну правлячу партію. Відбувається зро-щування партійного і державного апаратів.

Центром тоталітарної системи є вождь. Його особистість обо-жнюється, будь-яке критичне ставлення до нього забороняється. Натлі цього відбувається посилення виконавчих органів, виникає все-владдя номенклатури. Тоталітарний режим постійно застосовує терор,репресії, що мають масовий характер щодо населення як головнийзасіб для зміцнення і здійснення влади.

За тоталітаризму встановлюється абсолютний контроль над усімасферами життя суспільства. Держава прагне повністю підпорядкува-ти суспільство, цілком його одержавити. Контроль пронизує навітьсферу особистого життя людей. Поширюються ідеї необхідності бо-ротьби з ворогами народу. Мілітаризація — також одна з основнихрис тоталітарного режиму. Агресія за тоталітарного режиму може

72

поєднуватися з ідеєю світового панування, світової революції. Цейрежим спирається на військово-промисловий комплекс, армію.

Фашистський режим представляє одну з крайніх форм тоталіта-ризму, що характеризується насамперед націоналістичною ідеоло-гією, уявленнями про перевагу одних націй над іншими (панівної на-ції), крайньою агресивністю.

Авторитарний режим проявляється в дещо інших формах. Цей ре-жим відрізняє концентрація влади в руках одного чи кількох органівдержавної влади, можливість застосування насильства, непідконт-рольність влади, відсутність рівних, таємних та демократичних ви-борів державних органів.

Порівняно з тоталітарним, цей режим відрізняється певними оз-наками пом’якшення: політичні репресії не мають масового харак-теру, існують представницькі органи, хоча насправді вони значноїролі в житті суспільства не відіграють. В авторитарній державі уп-равління здійснюється, як правило, жорстко централізовано, життяу країні спрямовується політичною елітою (представниками прав-лячої партії).

Переважне використання методів примусу, придушення опозиціїта боротьба з інакодумцями є характерним для авторитарного ре-жиму. Така держава не може існувати без опори на поліцейський івійськовий апарат. Опозиція при авторитаризмі не допускається. Уполітичному житті можуть брати участь і кілька партій, однак усівони повинні орієнтуватися на лінію правлячої партії, інакше їх за-боронять.

Особистість в авторитарній державі фактично не може повноюмірою користуватися правами і свободами, навіть якщо вони і про-голошуються формально, оскільки відсутні їхні гарантії. Найчастішепроголошується пріоритет інтересів держави над особистими.

Але дуже часто авторитарні режими у відносно “м’якій”, стабілі-заційній формі створюються для проведення радикальних реформ,зміцнення держави, її цілісності, єдності, попередження сепаратизму,економічного розвалу.

Авторитарному і тоталітарному режиму протистоїть демократич-ний режим. Демократичний режим (від грецьк. demokratia — наро-довладдя) — це режим, заснований на визнанні принципу рівності тасвободи всіх людей, принципу народного суверенітету, рівної і віль-ної участі народу у формуванні державного апарату, в управліннідержавою. Державна влада реалізується в інтересах народу демокра-

73

тичними методами, розмежовуються сфери державного управліннята діяльності громадянського суспільства. Держава у своїй діяльностіпідпорядковується суспільству, їй притаманна підконтрольність тапідзвітність перед народом.

Надаючи своїм громадянам широкі права і свободи, демократич-на держава не обмежується тільки їх проголошенням, вона всебічноїх забезпечує за допомогою системи юридичних та загальносоціаль-них гарантій.

В політологічній літературі виділяють такі специфічні різновидидемократичного режиму, як ліберально-демократичний, соціально-демократичний, національно-демократичний, консервативно-демо-кратичний, радикально-демократичний.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Розкрийте основні відмінності між монархіями і республіками.2. Чим відрізняються президентська і парламентська республіки?3. Розкрийте основні відмінності між унітарними і федеративнимидержавами.

4. Чим відрізняються авторитарний і тоталітарний режими?

74

Розділ 9

МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВИ

9.1. Поняття і структура механізму держави

Механізм держави — це цілісна ієрархічна система всіх державнихорганізацій, які практично здійснюють завдання та функції держави.Механізм є структурним та предметним втіленням держави, це її по-стійно функціонуюче вираження.

Між функціями держави і її механізмом існує прямий зв’язок. Ос-кільки механізм створюється для виконання функцій держави, самеїм у цьому зв’язку надається вирішальна роль. Будова механізму дер-жави залежить від того, які функції бере на себе держава.

Структура механізму держави складається з державних органів,державних підприємств і державних установ. Цілісність державногомеханізму забезпечується єдиними принципами організації та діяль-ності державних органів, підприємств і установ, спільними цілями.

Між складовими елементами механізму держави існує ієрархічнийзв’язок: різні органи та установи посідають неоднакове місце в дер-жавному механізмі. Лише органи держави наділяються владнимиповноваженнями, за допомогою яких відбувається управління спра-вами суспільства.

Державний орган — це складовий елемент механізму держави,який безпосередньо здійснює функції держави та наділений владни-ми повноваженнями. Державні органи взаємозв’язані відношеннямисубординації. Система всіх державних органів складає апарат дер-жави.

Державні підприємства (підприємства державної форми власно-сті) засновуються для здійснення господарської діяльності з метоювиробництва необхідної державі продукції, виконання різних робіт інадання різних послуг для задоволення потреб суспільства.

Державні установи — це державні організації, які здійснюютьпрактичну діяльність з виконання функцій держави в різних сферах:соціальній, культурній, освітній, у сфері охорони здоров’я тощо.

75

Таким чином, державні підприємства та установи підпорядкову-ються державним органам та здійснюють відповідні функції державиу сфері виробничої діяльності (підприємства) або у сфері нематері-ального виробництва, виконують загальносоціальні функції в галузіекономіки, освіти, охорони здоров’я, науки (установи). Державні ус-танови та підприємства, на відміну від державних органів, не є носі-ями державної влади.

У науковій і навчальній літературі державний механізм розгля-дається як сукупність різних державних органів, інших організацій(підприємств і установ), збройних сил, матеріальних засобів держав-ної влади, а державний апарат розглядається як система лише дер-жавних органів.

9.2. Поняття і ознаки державних органівДержавний орган являє собою відносно самостійну, структурно

відособлену ланку державного апарату, створювану державою з ме-тою здійснення певного виду державної діяльності, наділену відпо-відною компетенцією, що спирається у процесі реалізації своїх по-вноважень на організаційну, матеріальну і примусову силу держави.

У чому полягають основні специфічні ознаки органів держави?• Вони здійснюють від імені держави її завдання і функції за допо-могою певного виду діяльності в певній галузі.

• Мають владні повноваження, чим і відрізняються від державнихустанов і підприємств. Наявність владних повноважень означаєздатність державного органу встановлювати загальнообов’язковіправила поведінки — видавати нормативні акти або акти право-застосування та забезпечувати їх виконання.

• Мають певну компетенцію, тобто закріплену в законі сукуп-ність завдань, функцій, прав і обов’язків (повноважень). Ком-петенція — владні повноваження як сукупність прав і обов’яз-ків. Державним органам та їх посадовим особам дозволено лишете, що прямо визначено законом.

• Органи держави мають внутрішню будову (структуру), склада-ються з підрозділів, скріплених єдністю цілей і дисципліною. Ор-ган держави складають державні службовці, які мають офіційнийстатус, одержують зарплату за рахунок державного бюджету.

• Для здійснення своєї компетенції державний орган наділений не-обхідною матеріальною базою, має фінансові кошти, рахунок убанку.

76

• Державні органи мають певний територіальний масштаб діяль-ності.

• Вони утворюються в порядку, встановленому законом.

9.3. Види державних органів

За способом створення вони поділяються на первинні та похідні.Первинні створюються шляхом прямого волевиявлення всього абобільшості населення (Верховна Рада), або виникають внаслідок спад-кування (монархія), а похідні утворюються первинними органами таїм підзвітні.

За обсягом владних повноважень державні органи класифікують-ся на вищі (їх влада розповсюджується на територію всієї держави) тамісцеві (функціонують в адміністративно-територіальних одиницях,їхні повноваження розповсюджуються лише на ці регіони).

За широтою компетенції виділяють органи загальної та спеціаль-ної компетенції. Органи загальної компетенції уповноважені вирішу-вати широке коло питань, яке охоплює всі функції держави (уряд),органи спеціальної компетенції виконують одну функцію (міністер-ство фінансів, міністерство юстиції).

За принципом розподілу владних повноважень державні органиподіляють на законодавчі, виконавчі та судові.

За способами створення — виборні, призначувані та ті, що успад-ковуються.

За часом функціонування — постійні та тимчасові.За складом — одноособові (монарх або президент) та колегіальні

(парламент, уряд).

9.4. Принципи організації і функціонуваннямеханізму держави

Принципи організації та функціонування механізму держави — цезаконодавчі вимоги, що лежать в основі формування, організації іфункціонування механізму держави.

До них належать закріплені в законі принципи організації і діяль-ності механізму держави: народовладдя, гуманізм, поділ влади, за-конність, рівний доступ громадян до державної служби, підзвітністьнижчих органів перед вищими, професіоналізм і компетентність дер-жавних службовців, гласність, відповідальність державних службов-

77

ців за прийняті рішення, позапартійність державної служби, відок-ремлення релігійних об’єднань від держави, принцип оптимальностіпобудови і функціонування держапарату, принцип ефективностійого дії, принцип професіоналізму державних службовців, принципдотримання етичних вимог, принцип неупередженості та ін.

Однією з найважливіших проблем, які стосуються організації дер-жавної влади, протягом кількох століть є питання про єдність і поділвлади.

Сама ідея поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і су-дову гілки влади супроводжує пошук людством ідеальної державипротягом багатьох століть. У зачатковому стані вона була присутняуже в поглядах давньогрецьких філософів (Аристотель, Полібій). Од-нак як основний принцип цілісного вчення про демократичну держа-ву він був сформульований Д. Локком і розвинений згодом Ш. Мон-теск’є. Теоретична база була підготовлена всім об’єктивним ходомісторії, а поштовхом до її оформлення стали буржуазно-демократич-ні революції.

Вперше концепція поділу влади одержала законодавче закріплен-ня в конституції США 1787 р., що діє дотепер. Поряд з концепцієюподілу влади на цю конституцію вплинули ідеї Руссо про єдність дер-жавної влади, яка походить від народу — її єдиного джерела.

Різні сторони обох концепцій не виключають одна одну, а ор-ганічно поєднуються. Майже в усіх сучасних конституціях у тих чиінших формулюваннях йдеться про єдність державної влади та їїрозподіл між основними гілками.

Для ефективного функціонування механізму держави необхіднийтакий розподіл повноважень між органами влади, за якого створю-ється механізм стримувань і противаг для запобігання зловживаньвладою, налагоджується співробітництво між різними гілками владиз метою досягнення максимальної ефективності в управлінні суспіль-ством.

Основним призначенням органів законодавчої влади, представле-них парламентом, є законотворча діяльність. Органи законодавчоївлади мають верховенство, оскільки вони формуються всенародно,встановлюють правові засади державного і громадського життя, ос-новні напрями внутрішньої і зовнішньої політики країни, визнача-ють правову організацію і форми діяльності виконавчої і судовоївлади. Провідне положення законодавчих органів у механізмі держа-ви обумовлює вищу юридичну чинність прийнятих ними законів.

78

Система органів виконавчої влади здійснює виконавчо-розпоряд-чу діяльність. Виконавча діяльність цих органів виявляється в тому,що вони виступають як безпосередні виконавці вимог законів, щосприяють їх реалізації по всій державі. Розпорядча діяльність цих ор-ганів виявляється в їхній здатності приймати власні підзаконні нор-мативні акти (розпорядження), що мають обов’язкове значення.

Главою виконавчої влади може бути монарх, президент або гла-ва уряду — прем’єр-міністр, залежно від форми правління держави. Зурахуванням цього відбувається формування органів виконавчоївлади.

Важливе місце у структурі державного апарату займає система су-дових органів, основною соціальною функцією яких є здійснення пра-восуддя. У конституціях сучасних держав у тій чи іншій формі прого-лошуються принципи незалежності суддів, самостійності судів у вирі-шенні юридичних справ, гласності судочинства, відкритості судовогопроцесу.

Органи, що здійснюють правосуддя, — третя гілка державної вла-ди, яка відіграє особливу роль і в механізмі державної влади, й у сис-темі стримувань і противаг. Роль судової влади полягає у стриму-ванні двох інших гілок влади в рамках конституційної законностішляхом здійснення конституційного нагляду і судового контролю заіншими гілками влади. Система органів правосуддя складається зсудів конституційної та загальної юрисдикції. Суди конституційноїюрисдикції представлені Конституційними Судами, а суди загальноїюрисдикції — загальними, військовими, господарськими та адмініст-ративними.

Крім того, значну роль у державному механізмі відіграє системаорганів прокуратури. Прокуратура покликана здійснювати наглядза точним і однаковим виконанням законів органів державного уп-равління підприємствами, установами, громадськими організаціями,посадовими особами і громадянами. Органи прокуратури здійсню-ють також нагляд за дотриманням законності в роботі органів ді-знання і попереднього слідства, при розгляді справ у судах, при вико-нанні покарань й інших заходів примусового характеру.

До механізму держави також входять силові відомства, збройнісили, органи безпеки, поліція або міліція, виправні заклади.

79

9.5. Державна службаДержавна служба — це професійна діяльність осіб, які обіймають

посади в державних органах та їх апараті щодо практичного вико-нання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату зарахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями імають відповідні службові повноваження.

Посада — це визначена структурою і штатним розписом первин-на структурна одиниця державного органу та його апарату, на якупокладено встановлене нормативними актами коло службових по-вноважень.

Державна служба ґрунтується на таких основних принципах: слу-жіння народу України; демократизму і законності; гуманізму і соці-альної справедливості; пріоритету прав людини і громадянина; про-фесіоналізму, компетентності, ініціативності, чесності, відданостісправі; персональної відповідальності за виконання службових обо-в’язків і дисципліни; дотримання прав та законних інтересів органівмісцевого і регіонального самоврядування; дотримання прав підпри-ємств, установ і організацій, об’єднань громадян.

Право на державну службу мають громадяни України незалежновід походження, соціального і майнового стану, расової і національ-ної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переко-нань, місця проживання, які одержали відповідну освіту і професійнупідготовку та пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір,або за іншою процедурою.

Державний службовець повинен: сумлінно виконувати свої служ-бові обов’язки; шанобливо ставитися до громадян, керівників і спів-робітників, дотримуватися високої культури спілкування; не допус-кати дій і вчинків, які можуть зашкодити інтересам державної служ-би чи негативно вплинути на репутацію державного службовця.

Державному службовцю забороняється: брати участь у діях, щосуперечать національним інтересам України, ускладнюють функціо-нування державних органів; скоювати дії, що можуть бути розціненіяк використання свого службового становища в корисливих цілях увласних інтересах, а також дії, які відповідно до чинного законодав-ства вважаються корупційними; виявляти всупереч інтересам справиупередженість або прихильність до будь-якого підприємства, устано-ви, організації, органу, об’єднання громадян чи конкретної особи;проявляти бюрократизм, відомчість і місництво.

80

У ряді країн розроблені та прийняті кодекси честі й поведінки дер-жавних службовців. У США діє Кодекс поводження федеральнихслужбовців, Акт про етику поводження державних службовців тощо.Цими актами пропонувалося зробити все можливе, щоб домогтисяповної переконаності кожного громадянина США в чесності й щи-рості державних службовців. Їм приписано постійно дотримуватисьпринципів етики. Державна служба розглядається як сфера діяльнос-ті, з якої виключаються будь-які особисті чи фінансові інтереси. Забо-ронено приймати будь-які подарунки, що даруються з метою вплину-ти на прийняття того чи іншого рішення.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. У чому полягає призначення механізму держави?2. Яке співвідношення механізму держави та її апарату?3. У чому суть поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову?4. Зазначте принципи організації та діяльності органів державноївлади.

81

Розділ 10

СУЧАСНІ КОНЦЕПЦІЇ ДЕРЖАВИ.СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВА ДЕРЖАВА

10.1. Соціологічні та політологічніконцепції держави

Як уже згадувалось, держава знаходиться в центрі дослідженнябагатьох суспільних наук. Тому слід розглянути не лише юридичніконцепції держави, але й зупинитись на окремих соціологічних та по-літологічних теоріях, що має на меті збагатити уявлення про цескладне і багатогранне явище.

Теорія солідаризму розглядає державу як засіб забезпечення соці-альної солідарності, досягнення консенсусу на основі узгодження ін-тересів і потреб всіх соціальних верств. Відкидається ідея класовоїборотьби, революційного шляху розвитку суспільства.

Ідея держави загального благоденства передбачає активний дер-жавний вплив на економічне і соціальне життя, стабілізацію госпо-дарських, виробничих і політичних процесів. У другій половиніХХ ст. ця ідея набула широкого розповсюдження на Заході. Згідно зцією концепцією панування приватної власності та вільної конку-ренції призводить до різкого майнового і соціального розмежуваннянаселення. Держава повинна брати активну участь в регулюванніекономічних процесів з метою забезпечення кожному достатньогожиттєвого рівня.

Теорія плюралістичної демократії. Сучасне розуміння плюраліс-тичної демократії включає в себе права людини, вільну конкуренціюв політичному середовищі, розподіл влади, федералізм. Такі принци-пи надають гарантії кожній політичній силі, кожному угрупованнюспиратися на різні важелі влади. При цьому забезпечується воля біль-шості при обов’язковому врахуванні інтересів меншості, можливістьдоведення громадянами своїх потреб до влади з метою їх найповні-шого задоволення. Всебічно гарантується право кожного на свободудумки і вільного вибору, свобода створення організацій, існування

82

альтернативних джерел інформації, гарантується опозиція і зма-гальність у політичній сфері.

Теорія еліт. Прибічники теорії еліт вважають, що народні маси нездатні здійснювати владу, управляти суспільними справами. Ця фун-кція покладається на еліту. Еліта розглядається як меншість суспіль-ства, що являє собою привілейовану групу, наділену особливимипсихологічними, розумовими, соціальними і політичними якостями,яка безпосередньо бере участь у використанні державної влади абоактивно впливає на її здійснення. Еліта утворюється в трьох голов-них сферах суспільного життя — політичній, економічній та інтелек-туальній — шляхом висування індивідів, які досягли у своїй справінайбільших успіхів.

Теорія конвергенції — (від лат. convergo — зближуватись) — однаіз соціологічних концепцій, висунутих у 50–60 роках ХХ ст., яка об-стоювала ідею неминучості зближення у вік НТР двох соціальнихсистем — капіталізму і соціалізму та створення на цій основі зміша-ного суспільства із змішаним типом держави.

Технократична доктрина заснована на ідеї влади, що спираєтьсяна знання, компетентність. В індустріальному суспільстві в умовахвеликого механізованого виробництва з’являється прошарок техніч-них спеціалістів. Згідно з цією доктриною цей процес переноситьсяна державне управління, яке має здійснюватись на основі технічнихзасобів особливою верствою вищих функціонерів, які володіють спе-ціальними знаннями.

Теорія модернізації (модернізм) — сукупність розповсюджених взахідній політології і соціології концепцій суспільно-політичного іекономічного розвитку, які пояснюють процес переходу від стабіль-ного традиційного до сучасного індустріального і постіндустріаль-ного суспільства, яке безперервно змінюється.

Теорія національної держави в сучасній науці розцінюється неод-нозначно. Найчастіше вона асоціюється з досить небезпечними ідея-ми націоналізму, національної винятковості одних націй на протива-гу іншим. В умовах багатонаціональних держав необхідно обов’язко-во враховувати інтереси не лише титульної нації, але й національнихменшостей.

10.2. Теорія соціально-правової держави

Правова держава — це держава, діяльність якої заснована направі, що виражає ідеї гуманізму, справедливості, формальної рів-

83

ності та свободи, вищою соціальною цінністю в якій визнаютьсяправа людини.

Теорія правової держави бере свій початок з античності. Хоча всамій античній державно-правовій практиці й політичних вченняхвідсутні системні теоретичні концепції правової держави, але в тойже час ідейні передумови правової державності, досвід демократії,республіканізму та правопорядку, що були започатковані в античнуепоху, безумовно, вплинули на подальше формування теоретичнихуявлень та практику правової державності.

Перші теоретично розвинені концепції правової держави виника-ють в період переходу суспільства від феодального ладу до капіталіз-му. Історично це відбувається в загальному руслі виникнення прогре-сивних течій буржуазної політичної та правової думки, становленняі розвитку нового юридичного світогляду, критики феодального сва-вілля і беззаконня, абсолютистського режиму, утвердження ідей гу-манізму, принципів свободи і рівності всіх людей, невідчужуванихправ людини, пошуків різних державно-правових заходів, конструк-цій і форм (розподіл державних влад, конституціоналізм, верховенс-тво права і закону та ін.), спрямованих проти узурпації публічної по-літичної влади та її безвідповідальності перед суспільством. Почина-ючи з Нового часу, теорія правової держави була суттєво доповненазавдяки безпосередньому звертанню до ідеї прав людини.

Правова держава, до побудови якої ми прагнемо, виступає най-досконалішою формою організації і функціонування державної вла-ди. Розвиток правової держави невіддільний від становлення правлюдини, які власне і виступили тією ключовою категорією, навколоякої розвивались головні її характеристики. Лише правова державаможе виступати як об’єктивний виразник інтересів внутрішньо неод-норідного і суперечливого громадянського суспільства.

На найвищому законодавчому рівні в Конституції України прого-лошено, що наша держава є демократичною, правовою і соціальною.Це важливе положення закріплює напрям подальшого розвитку на-шої держави. Які ж характеристики дозволяють назвати ту чи іншудержаву демократичною, правовою і соціальною? В сучасних умовахвона має відповідати принаймні наступним ознакам: визнання прин-ципів панування права, верховенства Конституції і правових законів;визнання народу єдиним джерелом державної влади; демократичнихспособів формування органів державної влади; пріоритетності правлюдини; гарантії прав меншості на власну думку і її вільне вислов-

84

лення; поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову; ідейного іполітичного та економічного плюралізму; соціальних гарантій і ста-більності.

Провідними принципами правової держави є принципи пануванняправа і верховенства правового закону. Сутністю права є свобода лю-дини, але свобода не будь-яка, а певним чином визначена та забезпе-чена. Розмежування права і закону має велике гуманістичне значення,бо саме право служить критерієм якості закону, дозволяє оцінити, на-скільки закон відповідає правам людини, її інтересам та потребам, іде-ям соціальної справедливості, формальної рівності. Закони прийма-ються на основі Конституції, а підзаконні акти — на основі законів тана їх виконання.

Зв’язаність держави правами і свободами особи передбачає юри-дичну рівність громадянина і держави і їх взаємну відповідальність,стабільний правовий статус особи і наявність ефективного механізмузабезпечення прав і свобод особи.

Принцип поділу влади передбачає правове розмежування сфер ді-яльності гілок державної влади, розподіл владних повноважень міждержавними органами, їх взаємну підконтрольність, що зменшує ри-зик узурпації державної влади та її свавілля.

У сучасних умовах суспільного розвитку до основних характери-стик правової держави додається соціальний характер держави. Пра-вова і соціальна держава — це не антитези, а діалектика розвиткудержави, що визнає пріоритет прав людини і визначає відповідно доних форми і методи своєї діяльності. Соціально-економічні, культур-ні, екологічні права громадян можуть забезпечуватись лише за учас-тю держави, яка повинна здійснювати активну соціально-економіч-ну політику, спрямовану на перерозподіл коштів на користь найнеза-хищеніших верств населення, забезпечення зайнятості, соціальнестрахування, розвиток доступної освіти, охорони здоров’я тощо.

У соціальній державі права і свободи людини і громадянина нетільки проголошуються, а й всебічно гарантуються. Не перебільшу-ючи, державу соціальну можна визначити як вищий рівень правовоїдержави. Правова держава проголошує права і свободи, в тому чи-слі свободу підприємництва і конкуренції, які є основою вільноїринкової економіки. Проте ринок нездатний сам розв’язувати чис-ленні соціальні проблеми, і ця функція покладається на державу.

Головною функцією соціальної держави в умовах розвитку віль-них ринкових відносин має стати певне вирівнювання різкої поляри-

85

зації в соціальному становищі громадян, чого можна досягти череззабезпечення повної зайнятості населення, гарантування прожитко-вого мінімуму, достатньої заробітної платні, регулювання розумно-го рівня цін тощо. Соціальна держава реалізує свої функції шляхомстворення соціальних програм, покликаних забезпечити через бю-джет і оподаткування справедливий перерозподіл доходів, заохочен-ня благодійної діяльності, вплив на процес ціноутворення, ліквідаціїмонополії в галузі виробництва і торгівлі. Для виконання цих зав-дань економіка в соціальній державі має бути певною мірою врегу-льованою.

Отже, соціальна держава — це соціально орієнтована держава, щовсіляко допомагає незахищеним верствам населення, прагне вплину-ти на розподіл економічних благ в дусі принципів справедливості,щоб забезпечити кожному гідне людини існування. Серед основнихелементів соціальної держави — гарантований достатній прожитко-вий мінімум, соціальна рівність і рівність можливостей для самореа-лізації, загальне підвищення добробуту, наявність ефективної систе-ми соціального забезпечення, тобто гарантованого права на отри-мання громадянами нормативно встановленої допомоги в типовихситуаціях. В соціальній державі суспільне багатство планомірно по-множується водночас із зростанням кількості осіб, що ним користу-ються.

Виходячи з усього наведеного, можна зробити висновок, що тіль-ки соціально-правова держава забезпечує повноцінний захист та ре-алізацію всього комплексу прав і свобод людини і громадянина. Цедержава, в якій на першому місці знаходиться право і закон, що від-дає перевагу правам особистості, а не владі державного апарату. Ос-новним ядром у правовій соціальній державі є універсальний меха-нізм правового і соціального захисту.

10.3. Тенденції розвиткусоціально-правової держави в Україні

Тенденції розвитку правової соціальної державності проявляють-ся, в першу чергу, через втілення в реальність головних принципівправової держави — панування права і верховенства правового за-кону, зв’язаності держави правами і свободами особи, поділу влад.

Останні роки в історії нашої країни стали переломним етапом,який ознаменувався глибокими перетвореннями в усіх сферах сус-

86

пільної життєдіяльності — політичній організації, економіці, соці-альній структурі, суспільній думці. Головними орієнтирами подаль-шого розвитку обрано ідеали демократичної, соціальної правовоїдержави з усіма притаманними їй характеристиками та громадянсь-кого суспільства, заснованого на вільних ринкових відносинах, різ-номанітності й рівності всіх форм власності, свободі самовизначеннята ініціативності громадян, соціальній солідарності.

На найвищому законодавчому рівні в Конституції України зазна-чається, що наша держава є демократичною, правовою і соціальною.Це важливе положення закріплює напрям подальшого розвитку на-шої держави і суспільства, але стверджувати, що у нас уже остаточнопобудовано правову державу, було б передчасно.

Принцип панування права і похідний від нього принцип верхо-венства Конституції і закону в Україні поки що перебуває на почат-ковій стадії втілення в життя. Подекуди закони приймаються без ура-хування реальних суспільних потреб та навіть усупереч їм, закріплю-ючи чиїсь кон’юнктурні інтереси.

На практиці принцип верховенства Конституції і закону нерідкопорушується, рішення виконавчої влади підмінюють або конкретизу-ють їх, хоча повинні прийматись виключно на їх основі та на їх вико-нання. Центральні й місцеві органи виконавчої влади повинні ухва-лювати рішення, які б забезпечували ефективну реалізацію законів, ане займатись їх “вдосконаленням”, як це часто буває.

Принцип поділу влади, закладений у Конституції, в Україні щеостаточно не реалізований. Система стримувань і противаг як осно-ва розподілу повноважень між гілками влади достатньо не відпра-цьована. Ефективна взаємодія всіх гілок влади можлива лише заумов тісного і наполегливого співробітництва між ними, а не різкоїконфронтації, адже жодна з гілок державної влади нездатна опти-мально реалізовувати свої повноваження без співпраці з іншими.

Принцип зв’язаності держави правами і свободами особи — най-важливіша характеристика правової держави (так само, як й іншіпринципи) реалізований в Україні далеко не остаточно. Права і сво-боди людини поки що не стали найвищою соціальною цінністю, зміс-том і спрямованістю діяльності держави і суспільства, рівень забезпе-ченості не лише соціально-економічних і культурних, але навіть дея-ких громадянських та політичних прав і свобод є досить низьким.Невпевненість більшої частини громадян у своєму майбутньому, зне-віра в реальності проголошених прав і свобод призводить до деста-

87

білізації суспільних відносин, до падіння авторитету і легітимностідержавної влади, а іноді до антисоціальних проявів.

Усі зазначені фактори негативно впливають на процес втіленняпринципів правової соціальної державності. Цю проблему неможливовирішити без послідовного впровадження комплексу заходів правово-го, соціально-економічного, політичного, організаційного і виховно-го характеру. Особливу роль у процесі розбудови правової соціальноїдержавності мають відігравати юристи — як вчені-теоретики, так іпрактичні працівники. Основним напрямом їхньої роботи має бутивсебічне забезпечення прав і свобод особистості, без чого побудоваправової і соціальної держави неможлива.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Розкрийте зміст соціологічних та політологічних концепцій дер-жави.

2. Які причини різноманітності концепцій держави ви можете на-звати?

3. Розкрийте поняття правової соціальної держави та її основні вла-стивості.

4. Охарактеризуйте основні соціально-економічні та політико-пра-вові передумови створення соціально-правової держави.

88

Розділ 11

ОСНОВНІ ПІДХОДИДО РОЗКРИТТЯ СУТНОСТІ ПРАВА

11.1. Виникнення праваВ юридичній науці питання виникнення права відносять до най-

більш дискусійних. Вивчення права та його сутності неможливе безвиявлення комплексу причин та передумов, що викликали його по-яву. Вирішення цієї проблеми передбачає використання сучасних да-них багатьох інших наук — історії, археології, антропології, етно-графії тощо.

Причини й обставини, що обумовили появу держави, багато в чо-му аналогічні причинам, що привели до появи права. Якщо при вив-ченні процесів виникнення держави основна увага приділялася уза-гальненню історії організаційних форм, що існували в первісномусуспільстві, то при вивченні походження права основна увага повин-на приділятися його регулятивним началам.

Чим відрізняються регулятивні системи додержавного і державнооформленого суспільства? Ці питання доводиться вирішувати теоріїдержави і права, щоб виявити причини виникнення і сутність права.

Правила поведінки первісного суспільства ґрунтувалися на колек-тивістських принципах. Вони носили характер мононорм, єдиних, не-розділених правил поведінки. В них сполучалися звичаї, традиції, об-ряди, норми первісної релігії, міфологія, первісна мораль. Це пояс-нюється тим, що свідомість первісної людини, її життєдіяльність небула достатньо структурованою. Ці мононорми відрізнялися змістом(спрямованим на виживання людей як біологічного виду і їхню по-дальшу соціалізацію), способами регулювання (табу, зобов’язання,дозволи), формами вираження (міфологія, традиції, звичаї, ритуали,обряди), процедурами (наприклад, розгляд спорів) і санкціями (якреальними, так і “надприродними”).

Звичаї як основна форма вираження мононорм становили найра-ціональніші варіанти поводження людей у соціально значущих ситу-аціях, які склались стихійно і в результаті багаторазового повторен-

89

ня увійшли у звичку. Звичаї підтримувалися не тільки суспільноюдумкою, але й авторитетом предків, усілякими табу. Велике значен-ня мали також численні міфи і сказання, що відбивають зразки на-лежного і забороненого поводження. Усі ці норми виражали колек-тивістські начала в первісному суспільстві, в якому окрема осо-бистість узагалі не мислилася у відриві від роду.

З поступовим переходом від економіки, що привласнює, до від-творюючої підвищується ефективність індивідуальної праці, посту-пово змінюється вся система суспільних відносин, становище людинив суспільстві. Безроздільна залежність особистості від суспільствавтрачає колишнє значення. Їй на зміну приходять відносини взаємноїзалежності членів суспільства, в яких дуже важливий компроміс.

Розвиваються товарообмінні відносини, в яких має бути забезпече-ний еквівалентний обмін. Зіткнення при цьому різних (іноді протилеж-них) інтересів викликає необхідність їхнього узгодження. Забезпечен-ня компромісу інтересів можливе через наділення сторін взаємопов’я-заними правами й обов’язками, що набувають загальнообов’язковогохарактеру.

Виникнення юридичного права, тобто такого, що забезпечуєтьсядержавою і походить від неї, — це закономірний наслідок ускладнен-ня суспільних зв’язків, поглиблення соціальних протиріч і конфлік-тів. У класовому суспільстві звичаї вже не в змозі забезпечити поря-док і стабільність у суспільстві й регулювати економіку через те, щовони були недостатньо забезпечені.

Спочатку правителі ранніх держав продовжували забезпеченняцих звичаїв, формально закріплюючи їх в письмових джерелах зви-чаєвого права, але поступово їх зміст переорієнтувався на інтересипанівного класу. У міру посилення публічної влади і відокремленнядержавного апарату від суспільства основна маса населення усува-ється від формування змісту правових розпоряджень. Це стає преро-гативою осіб, що здійснюють управління суспільством.

На відміну від звичаїв, правові норми фіксуються в письмовійформі, закріплюють чітко визначені дозволи, зобов’язання, обмежен-ня і заборони. Змінюється порядок забезпечення їхньої дії: якщо ра-ніше контроль за їх виконанням покладався на суспільство в цілому,то зараз це покладається на відповідні органи держави. Суперечкивирішує спеціалізований орган — суд. У цілому ж виникнення пра-ва — явище позитивне, адже саме право було і є найбільш ефектив-ним регулятором суспільних відносин, засобом розв’язання соціаль-

90

них конфліктів і протиріч. Отже, виникнення права об’єктивно обу-мовлене становленням класового суспільства, необхідністю регулю-вання відтворюючого господарства через наділення суб’єктів права-ми та обов’язками.

11.2. Поняття праворозуміннята його основні напрями

Питання праворозуміння належать до основних у теорії державиі права. У світі існує безліч наукових ідей і поглядів з приводу того,що є право, в чому його суть. Праворозуміння — це процес і резуль-тат розумової діяльності людини, спрямованої на пізнання права,його сприйняття (оцінку) і відношення до нього як до цілісного соці-ального явища.

При вивченні різних теорій і поглядів на право потрібно врахову-вати наступні обставини: по-перше, історичні умови існування права,у яких жив дослідник; по-друге, те, що результат праворозуміння зав-жди залежить від його релігійної, ідеологічної, моральної позиції; по-третє, яка сторона права береться в основу тієї чи іншої концепції.

Залежно від того, що розглядається як джерело правоутворення —держава чи природа людини, розрізняють природно-правову і пози-тивістську теорії права.

Природно-правова теорія. Ідея природного права виникла в Дав-ній Греції і Давньому Римі й пов’язана з іменами Сократа, Аристо-теля, грецьких і римських стоїків, Цицерона, Ульпіана й інших рим-ських юристів. В епоху середньовіччя вона одержала поширення вбогословських творах Фоми Аквінського. Однак, як один з основ-них напрямів праворозуміння і самостійної наукової школи, при-родно-правова доктрина склалася в період буржуазних революційXVII–XVIII ст. у працях таких мислителів, як Г. Гроцій, Т. Гоббс,Дж. Локк, Вольтер, Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо та ін. Природно-правова школа у своїх поглядах виходила з існування двох системправа — природного і позитивного. Позитивне — це право, в яко-му виражається державна воля. Піддаючи критиці феодальне правов умовах абсолютизму, представники природно-правової школивказували на його несправедливість, на те, що закони закріплюютьпригноблення людей.

На відміну від позитивного природне право виникає з природисуспільства і людини, людського розуму, загальних моральних прин-

91

ципів. Тому воно розумне і справедливе. Основні ідеї пов’язані з не-відчужуваними правами людини, свободою, рівністю, безпекою,опором насильству тощо. Тому позитивне право, що суперечить ви-могам природного, повинне бути замінене на таке позитивне право,яке б ґрунтувалося на ідеях і принципах природного права.

Безперечно, ця теорія володіє значним гуманістичним потенціа-лом. Проте не можна відкидати роль держави у забезпеченні дієвостіправових норм, у наданні їм загальнообов’язкового значення.

Позитивістська теорія права (К. Бергбом, Г. Шершеневич) ви-никла як опозиційна “природному праву”. На відміну від природ-но-правової теорії, для якої основні права і свободи первинні віднос-но законодавства, позитивізм вводить поняття “суб’єктивне право”як похідне від об’єктивного права, установленого державою. Дер-жава делегує суб’єктивні права і встановлює юридичні обов’язкив нормах права. Позитивізм ототожнює право і закон.

Позитивним тут потрібно визнати можливість установлення ста-більного правопорядку, детального вивчення структури правовоїнорми, підстав юридичної відповідальності, класифікації норм праваі нормативних актів, видів інтерпретації. До негативних моментівцієї теорії варто віднести обмеженість розуміння права, неврахуван-ня його природно-правового аспекту.

Залежно від того, у чому вбачалася основа (базовий елемент) пра-ва — норма права, правосвідомість або правовідносини — сформу-валися нормативістська, психологічна і соціологічна теорії.

Нормативістська теорія заснована на уявленні про те, що право —це сукупність норм, виражених зовні у законах й інших нормативнихактах.

Розуміючи під правом юридичні норми, представники цієї теоріїрозглядали їх у відриві від економіки, політики, соціальної структу-ри суспільства, досягнутого рівня цивілізації та ін. Вони виходили зтого, що правові норми зобов’язані своїм виникненням і розвиткомне реальним суспільним відносинам, а формальним установленнямдержави.

Сучасне розуміння права в рамках цієї теорії можна виразити на-ступною схемою: а) право — це система взаємозалежних і взаємоді-ючих норм, викладених у нормативних актах (текстах); б) норми пра-ва видаються державою, в них виражається державна воля, зведена взакон; в) норми права регулюють найважливіші суспільні відносини;г) саме право і його реалізація забезпечуються в необхідних випадках

92

примусовою силою держави; ґ) від норм залежить виникнення право-відносин, формування правосвідомості, правове регулювання.

Позитивне значення нормативізму полягає в тому, що такий під-хід, по-перше, дозволяє створювати й удосконалювати систему зако-нодавства; по-друге, забезпечує режим законності, однакове застосу-вання норм права; по-третє, сприяє формуванню “нормативного”уявлення про право як формально-логічну основу правосвідомостігромадян; по-четверте, забезпечує формальну визначеність права, щодозволяє чітко визначати права й обов’язки суб’єктів, чітко фіксува-ти міру і засоби державного примусу; по-п’яте, дозволяє абстрагува-тися від класово-політичних характеристик права, що особливо важ-ливо при правозастосуванні.

Недолік нормативістського підходу вбачається в запереченні обу-мовленості права потребами суспільного розвитку, ігноруванні при-родних і моральних начал у праві й ролі правосвідомості в реалізаціїюридичних норм, абсолютизації державного впливу на правову сис-тему.

Психологічна теорія права. Найбільш ґрунтовно ця теорія буларозроблена в дореволюційній Росії Л. Петражицьким. Суть його кон-цепції в тому, що він розрізняє позитивне право, яке офіційно діє вдержаві, та інтуїтивне право, джерела якого містяться у психіці як ре-зультат “переживання” юридично значимих ситуацій. На першийплан висуваються емоції — імпульсивні переживання, що спонуку-ють людину зробити певну дію. Такі емоції Л. Петражицький поді-лив на: 1) імперативні, чи моральні; 2) імперативно-атрибутивні, чиправові.

Імперативна емоція припускає однобічне переживання обов’язкувчинити дію щодо іншої особи, однак це не супроводжується пережи-ванням іншою стороною права зажадати виконання цього обов’язку.Наприклад, переживання перехожим обов’язку подати милостинюжебраку. Це особиста справа перехожого. У свою чергу, жебрак непереживає при цьому права зажадати від перехожого виконання цьо-го обов’язку.

Імперативно-атрибутивна — двостороння емоція, при якій пере-живання однією особою обов’язку відносно іншої сполучається з пе-реживанням останньою права зажадати виконання цього обов’язку.Наприклад, відносини боржника і кредитора, продавця і покупця то-що. З таких двосторонніх імперативно-атрибутивних емоцій і скла-

93

дається інтуїтивне, психічне право, якому, на думку Л. Петражицько-го, належить головне місце. Неважко помітити, що під правом розу-міється правосвідомість.

Позитивним тут є те, що ця теорія звертає увагу на одну з важли-вих сторін правової системи — психологічну. Не можна проектуватиі приймати закони, не вивчаючи рівень правової культури і право-свідомості в суспільстві, не можна і застосовувати закони, не беручидо уваги психологічні особливості індивідів. Законодавча і правоза-стосовча практика могла б більш плідно використовувати деякі вис-новки цієї теорії. Психологічні процеси різних рівнів — така ж ре-альність, як і економічні чи політичні процеси. Право опосередковуєїх, виявляє через них свою ефективність.

Недоліками цієї теорії можна вважати її однобічний характер, від-рив від об’єктивної реальності, неможливість у її рамках структуру-вати право і відрізняти його від інших соціально-регулятивних явищ(наприклад, моралі).

Соціологічний підхід сформувався у другій половині XIX ст., урамках школи “вільного права”. Цей підхід відкидає всі інші аспек-ти права, за основу беруться реальні правові відносини, розвиток якихнабагато випереджає розвиток законодавства. Тому законотворчістьвизнавалась другорядною порівняно з правозастосуванням, спрямо-ваним на індивідуальне регулювання суспільних відносин. Звідси те-за: “Право варто шукати не в нормах, а в самому житті”. Закон роз-глядався як “порожня посудина”, яку необхідно наповнювати реаль-ним змістом рішеннями суддівської влади.

Серед основних недоліків цього підходу можна виділити відсут-ність міцної юридичної основи для дій суб’єктів і впевненості в їхніхкінцевих результатах; вирішення юридичних справ на користь еконо-мічно і політично сильного, на шкоду слабким, малозабезпеченим;небезпеку некомпетентного рішення і відвертої сваволі з боку деякихпосадових осіб; заперечення нормативності як найважливішої влас-тивості права, недооцінці в праві морально-гуманістичних начал,змішуванню одного з факторів утворення права — інтересу — із са-мим правом.

Позитивними в цьому разі можна визнати наступні положення:а) суспільство і право розглядаються як цілісні, взаємозалежні яви-ща; б) теорія доводить, що вивчати потрібно не тільки норми права,установлені державою, але й всю сукупність сформованих на їх ос-нові у суспільстві правових відносин; в) підкреслюється роль права

94

як засобу соціального контролю і досягнення соціальної рівноваги,підвищується роль судової влади.

Марксистська теорія права. На відміну від розглянутих вчень,більшість яких заснована на різних течіях філософського ідеалізму,марксистська теорія права, як і вчення марксизму в цілому, ґрунту-ється на матеріалістичній філософії. Відповідно до поглядів К. Марк-са і Ф. Енгельса право розглядається як частина надбудови над еко-номічним базисом суспільства. Викликане до життя матеріальнимиумовами життя суспільства, воно справляє на нього зворотнийвплив. Головне в праві основоположники марксизму бачили в йогокласовій природі. Для марксистської теорії характерний розгляд пра-ва в тісному зв’язку з державою, яка не тільки формує, але й забезпе-чує реалізацію права. Марксистська теорія права, безсумнівно, впли-нула на матеріалістичне розуміння права. Незважаючи на те, що внаш час марксистська теорія зазнає справедливої критики і переос-мислення, багато висновків марксистського вчення про право, як іпро державу, і в сучасних умовах зберігають своє значення.

Можна сперечатися про те, що є право, яку реальність воно від-биває, можна по-різному осмислювати походження права, розходи-тися в думках на сутність і призначення права, але якщо питанняставиться в практичній площині, варто шукати єдину точку відліку,єдиний погляд, єдину позицію. Право втратило б свою цінність, пе-рестало б виконувати свою роль по стабілізації й упорядкуваннюсуспільних зв’язків, якби розумілося всіма по-різному. Визначеністьу понятті права — вихідна точка визначеності і порядку в суспіль-них відносинах.

Кожна з названих теорій має свої переваги і недоліки, їхня поява ірозвиток обумовлені природним розвитком людського суспільства ісвідчать про необхідність і соціальну цінність права в житті людей. Унаукових цілях і в інтересах ефективної правотворчості варто вітатирізні підходи до права, різні визначення права і прагнення до їхньо-го синтезу в рамках єдиного поняття, у рамках інтегративного підхо-ду до права.

Сучасний інтегративний підхід до права містить у собі сукупністьрізних підходів, що забезпечує всебічне й об’єктивне вивчення права.Але в його основі лежить нормативний підхід, що, однак, не виклю-чає й інших підходів, які разом з тим не повинні суперечити норма-тивному розумінню права.

'

95

Останнім часом розвивається широке розуміння права. Воно орі-єнтується на розгляд права в правовідносинах, правосвідомості, пра-возастосовчих актах, суб’єктивних правах. Однак за основу сутностіправа цей підхід брати не можна. Прихильники цього напряму вихо-дять з того, що поняття права містить у собі не тільки норми, але йінші правові явища: правосвідомість, правовідносини, суб’єктивніправа, акти застосування права та ін. Таке розуміння права неминучеведе до розчинення його в інших правових явищах. Не можна не по-годитись з російським ученим В. Кудрявцевим, який писав: “…про-фесійному юристу повинна бути притаманна чітка і визначена пози-ція: ніяке побажання, переконання чи думка не можуть розглядатисяяк правова норма, коли вони не виражені в юридичному акті, прий-нятому належним чином”. На жаль, прихильники широкого право-розуміння не враховують того, що сучасне нормативне розумінняправа принципово відрізняється від традиційного вузького “норма-тивізму”.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Дайте характеристику регулювання суспільних відносин у періодпервіснообщинного ладу.

2. Розкрийте причини виникнення права.3. Розкрийте поняття праворозуміння і його значення для практич-ної діяльності у правовій сфері.

4. Яка існує класифікація підходів до розкриття сутності права?

96

Розділ 12

ПОНЯТТЯ І ОЗНАКИ ПРАВА,ЙОГО ПРИНЦИПИ І ФУНКЦІЇ

12.1. Поняття і ознаки права

Питання про те, що є право, в чому його сутність, традиційно роз-глядається в теоретичній юриспруденції як основне. Але, як було від-значено, з часом розуміння права змінювалося. Так, для Аристотеляправо — це політична справедливість, для учених середньовіччя —божественне встановлення, для Ж.-Ж. Руссо — загальна воля, Р. Іє-ринга — захищений інтерес, Л. Петражицького — імперативно-атри-бутивні емоції, для представників юридичного позитивізму право —це встановлення, наказ держави тощо.

У книзі “Критика чистого розуму” І. Кант відзначив, що сутністьправа може бути збагненна тільки філософським розумом. Він від-значив ряд істотних якостей права: воно стосується лише зовнішніх,і до того ж практичних відносин між людьми (а не помислів, бажань);за допомогою права дії однієї особи сполучаються з діями іншихосіб; право — взаємний примус, що охороняє загальну волю.

Отже, яка ж сутність права? Сутністю будь-якого предмета, явищафілософія вважає сукупність найбільш важливих, вирішальних, стій-ких властивостей і відносин, що складають їхню основу, що виявля-ють природу і виражають найнеобхідніші, найглибинніші властивос-ті предмета, явища, якими визначаються всі їхні інші властивості йознаки.

Сутність права — це головна, внутрішня, стійка основа права, щовідображає його природу і призначення в суспільстві.

Право має регулятивну природу, його суспільне призначення —регулювати (тобто впорядковувати) суспільні відносини. Право маєзагальносоціальну сутність, служить інтересам всього суспільства,забезпечує організованість, впорядкованість, стабільність і розвитоксоціальних зв’язків. Право — це спосіб стабілізації і відтворення сус-пільних відносин. Таким чином, право має регулятивну загальносо-

97

ціальну сутність, що виражає стабілізацію й упорядкування суспіль-них відносин шляхом узгодження поведінки їхніх учасників.

Універсальне визначення поняття права є дуже важливим у теоре-тичному і практичному плані, адже в юридичній науці вироблено ба-гато визначень права, які відрізняються залежно від того, що саме вправових явищах визначається як найсуттєвіше. Найприйнятнішим втеоретичному і практичному плані є наступне визначення права:

Право — це загальнообов’язкова формально виражена система ре-гулювання суспільних відносин, встановлена і забезпечена державою,обумовлена рівнем розвитку суспільства.

Визначення права як системи регулювання суспільних відносин(а не лише як системи правових норм) підкреслює загальнорегуля-тивну природу не лише норм, а й правових принципів, природнихправ людини, не обмежується виключно самими нормами.

Праву притаманні ознаки, що характеризують його як специфіч-ну систему регулювання суспільних відносин. Розглянемо їх.

1. Нормативність. Право має нормативний характер: права й обо-в’язки, якими володіє кожна людина чи юридична особа, не довільні,а чітко визначені правовими нормами. Нормативність означає, щоправо представлене нормами — правилами поведінки, що визнача-ють права й обов’язки учасників регульованих відносин, їхню відпо-відальність. Правила поведінки, закріплені у правових нормах, спря-мовані на майбутню поведінку. Право за допомогою юридичнихнорм кожному громадянину й організації несе інформацію про те, якідії можливі, які заборонені, а які необхідні.

2. Формальна визначеність. Норми права офіційно закріплюють-ся в нормативних актах та інших письмових джерелах, що підляга-ють однаковому тлумаченню і виконанню. Держава надає формуправовому змісту.

Варто помітити, що формальна визначеність певною мірою влас-тива й іншим нормативним системам. Так, корпоративні норми за-кріплюються у статутах, релігійні норми-заповіді формулюються усвященних книгах. Однак у наведених випадках форма відповіднихправил надається не державою, а іншими організаціями (суспільни-ми, релігійними). Держава, на відміну від них, надає праву загально-обов’язкового офіційного значення, зводячи право в закон.

3. Загальнообов’язковість права виявляється в тому, що всі членисуспільства повинні обов’язково виконувати вимоги, які містяться в

98

нормах права. Загальнообов’язковість повинна розповсюджуватисьне лише на громадян, їх об’єднання, посадових і службових осіб, алей на державу в цілому: у правовій державі сама держава додержуєть-ся принципу загальнообов’язковості права. Правові встановленняобов’язкові для усіх, кому вони адресовані.

4. Забезпеченість можливістю державного примусу. Це специфічнаознака права, що відрізняє його від інших засобів соціального регу-лювання: моралі, звичаїв, корпоративних норм та ін. Держава, щомає монополію на здійснення примусу, являє собою необхідний зов-нішній фактор існування і функціонування права. Історично правовиникло і розвивалося у взаємодії з державою, спочатку виконуючиголовним чином охоронну функцію. Саме держава надає праву йоговластивості: стабільність, формальну визначеність, загальнообов’яз-ковість.

5. Свідомо-вольовий характер права. Право — прояв волі та сві-домості людей. Інтелектуальна сторона права полягає в тому, щовоно є формою відображення соціальних закономірностей і суспіль-них відносин — предмета правового регулювання. У праві виража-ються потреби, інтереси, цілі суспільства, окремих осіб і організа-цій. Право виражає соціальний компроміс на засадах справедли-вості й розуму.

Право є прояв не тільки інтелекту, але й волі людей, бо в ньомувизначається їхня майбутня поведінка, з його допомогою реалізу-ються інтереси і потреби, досягаються намічені цілі. Право регулюєлише ту поведінку людей, яка має усвідомлений характер і пов’язаназ волевиявленням людини.

6. Системність. Право являє собою складне системне утворення.Норми права являють собою не просту сукупність, суму, а систему,якій притаманні внутрішня погодженість, упорядкованість, взаємо-зв’язки складових елементів. Первинним елементом системи права єправові норми, що поєднуються у більші утворення — інститути пра-ва і правові галузі. Це — традиційний погляд на систему права. Але,крім цього, систему права можна розглядати і як розподіл права напублічне і приватне, міжнародне і національне, об’єктивне і суб’єк-тивне. Крім того, системність притаманна і окремій нормі права.

7. Універсальність — право, здатне регулювати різні за природоюсуспільні відносини, є універсальним суспільним регулятором.

99

12.2. Принципи права

Принципи права — це керівні ідеї, що характеризують зміст права,його сутність і призначення в суспільстві. З одного боку, вони вира-жають закономірності права, а з другого — являють собою найбільшзагальні норми, що діють в усій сфері правового регулювання і по-ширюються на всіх суб’єктів. Ці норми або прямо сформульовані взаконі, або виводяться із загального змісту законодавства.

Призначення принципів права полягає в тому, що вони забезпечу-ють однакове формулювання норм права, а також їхній вплив на су-спільні відносини у формі правового регулювання й інших форм пра-вового впливу, визначають шляхи вдосконалення правових норм,виступаючи як провідні ідеї для законодавця. За умови їх закріплен-ня в Конституції принципи права забезпечують єдність процесівстворення права, його реалізації і охорони. Принципи права є кри-терієм оцінки права і методологічною основою його подальшоговдосконалення.

Принципи права поділяють на соціально-правові (які відобража-ють систему цінностей, притаманних суспільству в цілому: доміну-вання загальнолюдських цінностей, визнання пріоритету прав і сво-бод людини і громадянина, єдність загальних і приватних інтересів)і спеціально-правові (які відображають основні засади формування йдії права як специфічного соціального феномена. Залежно від сферидії вони підрозділяються на загальноправові, міжгалузеві, галузевіпринципи, принципи інститутів права).

1. Загальноправові (загальні чи основні) принципи притаманні всімгалузям права, відображають природу права в цілому.До загальноправових принципів, як правило, відносять принци-пи законності, справедливості, юридичної рівності, соціальноїсвободи, соціального і громадянського обов’язку, демократизму,національної рівноправності, гуманізму, рівності громадян передзаконом, взаємної відповідальності держави й особистості, верхо-венства права, політичного, ідеологічного й економічного плю-ралізму, непорушності прав людини.

2. Міжгалузеві принципи — принципи, характерні для кількох галу-зей права: здійснення правосуддя тільки судом, гласність судовогорозгляду, національна мова судочинства, незалежність суддів і під-порядкування їх тільки закону, принцип змагальності в цивільно-процесуальному та кримінально-процесуальному праві та ін.

100

3. Галузеві принципи визначають специфіку конкретної галузі права(принцип забезпечення свободи праці й зайнятості у трудовомуправі, принцип індивідуалізації покарання — у кримінальному,принцип рівноправності всіх форм власності — у цивільному правіта ін.).

4. Принципи інститутів права визначають особливості окремих пра-вових інститутів (принцип добровільності укладення цивільно-правових угод).

12.3. Соціальна цінність права

Зрозуміти соціальну цінність права — значить усвідомити, роз-крити його позитивну роль для особистості та суспільства. Соціаль-на цінність права виявляється в наступному:

• за допомогою права забезпечується загальний стабільний поря-док у суспільних відносинах, у цьому виявляється його інструмен-тальна цінність;

• завдяки праву досягається визначеність, точність у самому змістісуспільних відносин;

• право, втілюючи спільну (узгоджену) волю учасників суспільнихвідносин, сприяє розвитку тих із них, у яких зацікавлені як окремііндивіди, так і суспільство в цілому. Воно впливає на поводженняі діяльність людей за допомогою узгодження їхніх специфічнихінтересів;

• право забезпечує можливість нормальних активних дій людини,бо воно перешкоджає незаконним втручанням у сферу її право-мірної діяльності;

• право в цивілізованому суспільстві забезпечує оптимальне сполу-чення свободи і справедливості;

• на правовій основі формуються основні інститути громадянсько-го суспільства: ринкова економіка, багатопартійна політична си-стема, демократична виборча система, вільні засоби масової ін-формації і правова держава;

• право є основою і єдино можливим цивілізованим засобом вирі-шення проблем міжнародного і міжнаціонального характеру, наоснові права формується світовий правопорядок.

101

12.4. Функції праваУ науці поняття “функція” вживається в різних значеннях. Функ-

ції розглядаються в математиці, біології, кібернетиці, соціології, фі-зиці та ін. У юридичній науці термін “функція” вживається для ха-рактеристики соціальної ролі й призначення держави і права. Понят-тя “функція права” повинне охоплювати одночасно як призначенняправа, так і напрями його впливу на суспільні відносини.

Таким чином, функції права — це найбільш істотні напрями і сто-рони його впливу на суспільні відносини, у яких розкривається загаль-нолюдська і класова природа та соціальне призначення права.

Функції права мають наступні ознаки.• Функція права випливає з його сутності і визначається призна-ченням права в суспільстві.

• Функція права — це напрям його впливу на суспільні відносини,без якого суспільство обійтися не може.

• Функція виражає найбільш істотні, головні риси права і спрямо-вана на здійснення корінних завдань правового регулювання.

• Сталість як необхідна ознака функції характеризує стабільність,безперервність, тривалість її дії.Виділяють загальносоціальні та спеціально-юридичні функції

права.Загальносоціальні функції виражають вплив права на суспільство

і поділяються на економічну, політичну, культурну, виховну, оціноч-ну, інформаційну, ціннісно-орієнтаційну та ін.

Спеціально-юридичні поділяють на регулятивну (регулятивно-статичну і регулятивно-динамічну) й охоронну. Вони виражають спе-цифічну регулятивну природу права.

Регулятивно-статична функція спрямована на закріплення в нор-мах права суспільно корисних відносин, що потребують забезпечен-ня стабільності й непорушності (основи конституційного ладу, наро-довладдя, форми власності, правовий статус громадян, поділ влади,правові основи різних галузей права, норми-заборони та ін). У цьо-му полягає одне із завдань правового регулювання. Право насампе-ред юридично закріплює, зводить у розряд чітко урегульованих тісуспільні відносини, які являють собою основу нормального, стабіль-ного існування суспільства.

Регулятивно-динамічна функція спрямована на забезпечення нор-мального динамічного розвитку суспільно корисних відносин, про-

102

цесу досягнення намічених завдань, визначеного запрограмованогорезультату. Вона спрямована на зміну й удосконалення існуючих, ви-никнення нових суспільних відносин. Регулятивно-динамічна функ-ція виявляється у впливі права на суспільні відносини шляхом офор-млення їхнього руху (динаміки).

Охоронна функція спрямована на забезпечення нормального здій-снення регулятивно-статичної і регулятивно-динамічної функційправа, на охорону права від порушень. Відповідно нею охоплюють-ся попередження і припинення правопорушень, відновлення поруше-ного права, притягнення винної особи до юридичної відповідально-сті. Право охороняє загальновизнані, фундаментальні суспільні від-носини, воно спрямоване на витіснення шкідливих для суспільствавідносин. Охороняючи ці відносини, право припиняє, забороняє, ка-рає дії, які порушують умови нормального розвитку, що суперечатьінтересам суспільства, держави і громадян і тим самим витісняє їх.

Відповідно до елементів, з яких складається система права, деяківчені виділяють п’ять груп функцій права: загальноправові (властивівсім галузям права); міжгалузеві (властиві двом і більше галузям пра-ва); галузеві (властиві одній галузі права); правових інститутів (вла-стиві конкретному інституту права); норми права (властиві конкрет-ному виду норм права).

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Які основні ознаки відрізняють право від засобів соціального ре-гулювання первісного суспільства?

2. У чому полягає соціальна обумовленість права?3. Розкрийте поняття принципів права та їх систему.4. У чому виявляється статика і динамізм в реалізації функційправа?

103

Розділ 13

МЕХАНІЗМПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

13.1. Поняття правового регулюванняПраво є елементом системи соціального нормативного регулю-

вання. Право виступає важливим засобом регулювання взаємин ін-дивідів, соціальних груп, всього суспільства в цілому, і воно само ви-ступає як соціальна цінність. Основним призначенням права є упо-рядкування і організація взаємин громадян, їхньої поведінки і,враховуючи їх індивідуальні потреби, спрямування діяльності членівсуспільства в русло загальносоціальних інтересів.

Правове регулювання — це цілеспрямований вплив права на су-спільні відносини і поведінку осіб з метою їх впорядкування за допомо-гою системи спеціальних юридичних засобів.

Право — багатогранне явище, покликане регулювати суспільнівідносини. Його можна розглядати з різних боків: як культурне яви-ще, як засіб (інструмент) для вирішення практично значущих завданьсуспільства. Такий підхід в юридичній науці називається інструмен-тальним, у рамках якого і досліджуються правові засоби.

У теорії права під правовими засобами розуміють інституційніявища правової дійсності, що втілюють регулятивну силу права. Узагальному виді правові засоби — це правові інститути, за допомо-гою яких задовольняються інтереси суб’єктів права, забезпечуєтьсядосягнення соціально корисних цілей, основною з яких є упорядку-вання суспільних відносин. Як правові засоби виступають нормиправа, правозастосовчі акти, договори, юридичні факти, суб’єктивніправа, юридичні обов’язки.

Але право не тільки регулює суспільні відносини, воно ще й впли-ває на них не тільки за допомогою норм права, а й інших правовихявищ — правосвідомості, правової культури, правових принципів,правотворчості. У цьому значенні, окрім функції регулювання, пра-во ще справляє інформаційний вплив (право як різновид норматив-ної інформації), ціннісно-орієнтувальний тощо.

104

Інформаційно-психологічний вплив права характеризується впли-вом правової інформації на мотиви суб’єктів. Тут можна виділитидва основних юридичних засоби — правові стимули й обмеження,що синтезують у собі інформаційні і психологічні закономірності.Під стимулом у широкому розумінні слова мають на увазі спону-кальний фактор, під обмеженням — стримуючий.

Виховний вплив полягає в загальноідеологічному впливі всієї пра-вової дійсності на внутрішній світ суб’єкта, на формування в людейціннісних уявлень, на правове виховання особистості.

Соціальний вплив заснований на системі економічних, політич-них, моральних факторів, що утворюють загальносоціальне середо-вище дії права.

13.2. Предмет і методиправового регулювання

Предмет правового регулювання — це суспільні відносини, на якізвернено правове регулювання. До сфери правового регулюваннявходять відносини, що:• відображають як індивідуальні інтереси членів суспільства, так ізагальні інтереси суспільства в цілому;

• реалізують взаємні інтереси всіх її учасників, кожний з яких йде напевний утиск своїх інтересів задля задоволення інтересів іншого;

• потребують дотримання певних правил поведінки, обов’язковістьяких підкріплена силою держави.Перерахованим ознакам відповідають такі три види суспільних

відносин, як:• відносини людей, пов’язані з обміном цінностями (як матеріаль-ними, так і нематеріальними). Тут потреба у правовому регулю-ванні виражена найпомітніше, адже у взаємоприйнятному обмінізацікавлені як окремі особи, так і суспільство в цілому. Ці відно-сини будуються на основі загальновизнаних правил, обов’язко-вість яких підкріплена силою держави;

• відносини, пов’язані з владним управлінням суспільством, бо в уп-равлінні суспільними процесами зацікавлені як окремі особи, такі суспільство в цілому. Управління здійснюється для задоволенняяк індивідуальних, так і суспільних потреб відповідно до чітковстановлених правил та підкріплюються силою примусу держави;

105

• відносини, пов’язані із забезпеченням правопорядку, покликанізабезпечити нормальне функціонування усіх сфер суспільногожиття.Право регулює лише ті відносини, що носять свідомо-вольовий

характер. Право не може регулювати дії, що не залежать від волі тасвідомості людей.

Різноманітність суспільних відносин, що входять у сферу правово-го регулювання, викликають відмінності в методах та засобах право-вого регулювання. Методи правового регулювання — це способи, за-соби і прийоми, за допомогою яких правове регулювання здійснюєть-ся. Виділяють два основних методи правового регулювання.

Перший метод — метод децентралізованого регулювання — авто-номний. Він побудований на координації цілей та інтересів сторін усуспільних відносинах та застосовується для регламентації рівних застановищем (рівноправних) суб’єктів, які задовольняють свої при-ватні інтереси. Децентралізований метод правового регулювання, якправило, застосовується у приватно-правових галузях (цивільне, сі-мейне, трудове право).

Другий метод — метод централізованого, або імперативного, нака-зового регулювання. Він базується на відносинах субординації міжучасниками суспільних відносин — вони не є рівними за статусом. Зайого допомогою регулюються відносини, в яких пріоритет надаєть-ся загальносоціальному інтересу. В державно-організованому сус-пільстві загальносоціальні інтереси виражає держава, яка здійснюєцентралізоване управління суспільними процесами та наділена влад-ними повноваженнями. Тому централізований, імперативний методвикористовується в публічно-правових галузях (конституційне, ад-міністративне, кримінальне право).

13.3. Способи і типиправового регулювання

Способи правового регулювання — це специфічні прийоми регу-лювання суспільних відносин, які визначаються характером припису,зафіксованим в нормі права, та засобами впливу на поведінку осіб. Втеорії права прийнято виділяти три основних способи правового ре-гулювання.

1. Надання учаснику правових відносин суб’єктивних прав —уповноваження або дозвіл. Це — надання права на активні дії. Воно

106

виявляється в делегуванні певних дозволів уповноваженій особі наздійснення нею певних дій (наприклад, власнику дозволено володіти,користуватись та розпоряджатись належною йому власністю на свійрозсуд).

2. Зобов’язання як припис виконувати певні активні дії (власникпідприємства зобов’язується сплачувати податки).

3. Заборона, тобто покладання зобов’язання утримуватись від за-боронених дій, зобов’язання пасивно поводитись у передбачених за-коном випадках (заборона керувати транспортним засобом у станісп’яніння).

Всі способи правового регулювання обумовлені функціями права:регулятивно-динамічна — дозвіл та зобов’язання; регулятивно-ста-тична функція права — заборона.

Крім того, можна визначити також додаткові способи правовогорегулювання: застосування засобів примусу та юридичної відпові-дальності. Цей спосіб є додатковим, бо, по-перше, являє собою видобов’язку (юридична відповідальність може розглядатись як обов’я-зок зазнати покарання та позбавлення певних благ), а по-друге, цимспособом забезпечується належне виконання обов’язків, дотриманнязаборон та використання прав.

Тип правового регулювання — це загальна спрямованість впливуправа на суспільні відносини, яка залежить від того, що покладено воснову регулювання — дозвіл чи заборона. В юридичній науці тапрактиці існують дві юридичні формули, на основі яких виділяютьдва типи правового регулювання.

Перша формула: дозволено все, крім того, що прямо забороненов законі. Це — загальний дозвіл. На цій формулі побудовано загаль-нодозвільний тип правового регулювання. За цим типом встановлю-ються чітко сформульовані заборони. Як правило, їх кількість неве-лика, а обсяг дозволеного не визначено. Можна робити все, що не за-боронено. Це означає, що суб’єкти можуть здійснювати будь-які дії,які не увійшли в перелік заборонених. Цей тип правового регулюван-ня сприяє або принаймні не заважає прояву ініціативи, активності.

Друга формула правового регулювання звучить інакше: заборо-нено все, крім того, що прямо дозволено законом. Цей тип назива-ється звільненням від заборони, або спеціальним дозволом. Це озна-чає, що учасник правових відносин може здійснити тільки дії, щопрямо дозволені законом, а всі інші дії заборонено. Формулюєтьсяконкретне звільнення від заборони, тобто робиться виняток із за-гальної заборони.

107

Якщо за першою формулою перед особою є можливість вибору зусіх дозволених законом видів поведінки, то за другою — правоверегулювання здійснюється для чіткого впорядкування суспільнихвідносин, в яких реалізуються загальні інтереси, для здійснення дер-жавного управління, втілення принципів законності, застосуваннязаходів державного примусу, юридичної відповідальності.

13.4. Стадії правового регулювання

Правове регулювання — це процес, що триває в часі, який є до-сить складним і довготривалим.

Процес правового регулювання охоплює кілька стадій або етапів.Першим з них є правова регламентація суспільних відносин — це

стадія, на якій відбувається розробка юридичних норм, здійснюєть-ся загальне неіндивідуалізоване регулювання суспільних відносин.

Перший етап правового регулювання тісно пов’язаний із право-творчістю — діяльністю, спрямованою на створення правових норм,яка починається з виявлення потреби у правовому регулюванні і за-кінчується прийняттям і введенням у дію правових розпоряджень. Всучасній юридичній науці сформувалась думка, згідно з якою право-творчість — це процес пізнання і оцінки правових потреб суспільстваі держави, формування і прийняття нормативних актів уповноваже-ними суб’єктами в межах відповідних процедур. Нормативні рішен-ня мають носити істинно правовий характер, прийматись з урахуван-ням усього спектра умов життєдіяльності суспільства та реальнихсуспільних потреб.

Другим етапом виступає конкретизація прав і обов’язків у випад-ках, коли настає ситуація, передбачена нормою права (певний юри-дичний факт), у результаті якої суб’єкти вступають у правовідносиниі у них виникають взаємопов’язані суб’єктивні права й юридичні обо-в’язки. Проте не завжди для виникнення правових відносин достат-ньо самих юридичних фактів. Як відомо, деякі відносини можутьрозпочатись лише за участі спеціально уповноважених органів, щоприймають індивідуальне рішення, на основі якого суб’єкти наділя-ються правами та обов’язками. Такі правозастосовчі рішення самівиступають у ролі юридичних фактів, які в окремих випадках маютьвирішальне значення.

Третій етап правового регулювання є кінцевою стадією процесуправового регулювання, який завершується фактичною реалізацією,

108

впровадженням у життя прав і обов’язків суб’єктами правових відно-син у формі використання, дотримання і виконання. Реалізація пра-ва є результатом правового регулювання і постає як завершальнийпідсумок специфічного правового впливу, що здійснюється як сутоправовими засобами, так і внаслідок виховного, інформаційного,ідеологічного та іншого впливу права на поведінку суб’єктів. На ційоснові встановлюється режим законності і правопорядку.

13.5. Механізм правового регулюваннята його структура

Механізмом правового регулювання називають систему взаємо-зв’язаних юридичних засобів, за допомогою яких здійснюється право-ве регулювання. Механізм правового регулювання — це спосіб фун-кціонування єдиної системи правого регулювання, який розкрива-ється через взаємозв’язки між її складовими елементами.

Категорія “механізм правового регулювання” дозволяє охопитивесь процес правового регулювання, представити його в системно-динамічному вигляді, розкрити його структуру, взаємозв’язок і взає-модію всіх елементів, з’ясувати їх характерні ознаки і функції.

Комплексне вивчення механізму правового регулювання і теоретич-не опрацювання пов’язаних з ним питань дасть можливість виявити до-даткові напрями в дослідженні цього правового явища, зокрема, пошукшляхів підвищення ефективності як окремих складових елементів цьогомеханізму, так і правового регулювання в цілому.

Механізм правового регулювання представляється як діяльність,“робота” складових елементів системи правового регулювання, спря-мована на досягнення суспільно корисного результату, що виявля-ється у втіленні правових норм у життя. Він повинен розглядатись вєдності та у взаємодії всіх його складових як категорія не лише збір-на, але й системна. Поняття механізму правового регулювання до-зволяє систематизувати юридичні засоби правового впливу на сус-пільні відносини, визначити місце і роль того чи іншого юридичногозасобу у правовому житті суспільства.

До елементів механізму правового регулювання належать: юри-дичні норми, нормативно-правові акти, акти офіційного тлумачення,юридичні факти, правовідносини, акти правореалізації, правосвідо-мість та режим законності та правопорядку, який впроваджується врезультаті досягнення цілей правового регулювання.

109

Кожній стадії правового регулювання відповідають специфічніелементи механізму правового регулювання (див. табл.), місце яких умеханізмі правового регулювання обумовлене їх функціональноюроллю. Функціонування механізму правового регулювання відріз-няється послідовністю: кожен з його елементів вступає в дію на пев-ній стадії правового регулювання.

Стадії правовогорегулювання

Елементи механізмуправового регулювання

Правотворчість Норма права, закріплена в нормативно-правовому акті

Настання умов, передбачених нормоюправа

Юридичні факти, оперативно-виконавчіправозастосовні акти

Установлення юридичного зв’язку міжуповноваженими та зобов’язанимисуб’єктами — конкретизація праві обов’язків, передбачених нормою права

Правові відносини, суб’єктивні права таюридичні обов’язки

Втілення суб’єктивних правта юридичних обов’язків

Акти правореалізації(використання <–> – дотримання,

– виконання)Факультативна стадія настає у випадкунедотримання суб’єктивних прав абоневиконання юридичних обов’язків

Правоохоронний правозастосовчий акт

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Як співвідноситься правове регулювання і правовий вплив?2. Розкрийте предмет і методи правового регулювання.3. З яких стадій складається процес правового регулювання?4. Які елементи входять в механізм правового регулювання?

110

Розділ 14

НОРМИ ПРАВА В СИСТЕМІСОЦІАЛЬНИХ НОРМ

14.1. Поняття і види соціальних нормСуспільство має дуже неоднорідну структуру, воно складається з

різних особистостей, наділених своїми специфічними інтересами, за-питами і потребами, які іноді не збігаються. Суспільство нормальнофункціонує лише тоді, коли враховуються інтереси всіх верств, коливідбувається певне обмеження власного інтересу заради досягненнякомпромісу. Адже люди як суспільні істоти не можуть весь час діятитільки виходячи зі своїх власних інтересів і потреб.

Соціальним відносинам притаманна така важлива ознака, як нор-мативність. Ця ознака склалась внаслідок історичного розвитку сус-пільства, поступово утворювалась ціла система соціальних норм. Уних закріплено той тип поведінки, який гарантує найоптимальнішийрезультат соціальної взаємодії людей. Метою соціальних норм є до-сягнення злагодженості в суспільних відносинах, суспільного ком-промісу. Соціальне регулювання, яке здійснюється за допомогою со-ціальних норм, — це необхідна умова нормальної життєдіяльностісуспільства. Цивілізація виробила безліч різних норм і правил, яки-ми люди керуються у своєму повсякденному житті.

Соціальні норми — це певні стандарти, зразки поведінки учасни-ків соціального спілкування, за допомогою яких здійснюється соці-альне регулювання. Юристи мають справу насамперед із правовиминормами, що представляють для них безпосередній професійний інте-рес. Але вони постійно співвідносять їх з іншими соціальними регу-ляторами, адже всі норми взаємозалежні та взаємозумовлені. Отже,специфіку правових норм не можна оцінити без з’ясування їх місця іролі в загальній системі соціальних норм.

Соціальні норми за своєю природою означають певний стандартповодження. Норма — це міра позитивної, суспільно корисної поведі-нки, спрямована на досягнення мети соціального регулювання. Соці-альні норми регулюють неабиякі, а найтиповіші суспільні відносини.

111

Система соціальних норм відбиває досягнутий ступінь економіч-ного, соціально-політичного і духовного розвитку суспільства, в нихзнаходять вираження історичні та національні особливості життякраїни, характер державної влади.

Соціальні норми численні й різноманітні. Це пов’язано з розмаї-тістю самих суспільних відносин — предмета регулювання. Соціаль-ні норми підрозділяються на види залежно від способів формування,сфери дії, соціальної спрямованості. З цього погляду виділяютьсяправові норми; моральні; політичні; естетичні; релігійні; корпора-тивні; норми звичаїв, традицій, звичок, обрядів, ритуалів; ділові зви-чаї; правила етикету, пристойності.

Це загальноприйнята і найбільш розповсюджена класифікація со-ціальних норм. Об’єднує їх те, що всі вони носять соціальний, а нетехнічний характер. Незважаючи на розходження, ці норми взаємо-залежні, жодні з них не діють ізольовано від інших.

Норми моралі регулюють поведінку людей шляхом її оцінки від-повідно до категорій добра і зла, справедливості, гідності, милосер-дя. Мораль формується в духовній сфері суспільства і невіддільна відсуспільної свідомості. Суть дії моральних норм полягає у формуваннізагальних принципів, внутрішніх переконань та установок бажаноїповедінки.

Право і мораль розрізняються насамперед за способами їх форму-вання. Правові норми створюються або санкціонуються державою.Норми моралі виникають і розвиваються спонтанно у процесі прак-тичної діяльності людей. На відміну від права, мораль носить неофі-ційний, суспільний характер.

У будь-якій державі діє тільки одне право, у той час як мораль неє єдиною й однорідною. Право і мораль розрізняються за методамизабезпечення. Оскільки право створюється державою, то воно нею ізабезпечується завдяки можливості примусу. Мораль спирається нена силу державного апарату, а на силу суспільної думки. Правовінорми закріплюються у спеціальних юридичних актах держави. Мо-ральні норми і принципи виникають стихійно. На відміну від права,що являє собою певну систему, мораль — внутрішньо несистематизо-ване утворення.

Звичаї і традиції — правила поведінки, що складались в результатібагаторазового повторення певних дій та увійшли у звичку. Історич-но звичаї та традиції належать до найдавніших соціальних норм. Уперіод становлення перших держав звичаям починають надавати за-

112

гальнообов’язкове значення. Формується звичаєве право — історич-но перша форма позитивного права. В сучасному суспільстві існуєбагато різних звичаїв і традицій. Це обумовлено специфікою життє-діяльності людей в різних умовах — природних, соціальних тощо.Звичаї — стійкі й досить розповсюджені правила поведінки, що у ре-зультаті багаторазового, тривалого повторення стають звичними і їхдотримуються добровільно. Звичаї передаються з покоління в поко-ління.

В юридичній науці звичаї поділяють на правові і неправові, чи за-гальногромадянські. Правові звичаї набувають юридичного значен-ня шляхом їх санкціонування державою.

Релігійні норми розповсюджуються на представників тих чи іншихвіросповідань і містяться в таких джерелах, як Біблія, Коран, Талмуд,Сунна, Священні книги буддизму.

Корпоративні норми — це правила поведінки, по яких живуть і ді-ють різні громадські організації, рухи, об’єднання, асоціації й іншіутворення недержавного характеру. Ці правила містяться у відповід-них статутах, програмах, інших документах. Корпоративні нормитісно пов’язані з правовими, особливо ті, що визначають порядок їхутворення, реєстрації і діяльності. Корпоративні норми регламенту-ють в основному внутрішні питання суспільних об’єднань, закріплю-ють їх мету, завдання і функції, права й обов’язки учасників, умовивступу і виходу з них.

Політичні норми — це правила поведінки суб’єктів політики,учасників політичного процесу, політичних відносин. Ці норми міс-тяться в різних політичних маніфестах, програмах, рішеннях, заявах,деклараціях, статутах політичних партій і рухів. Політичні норми ре-гулюють відносини соціальних груп, класів з державною владою, від-носини між класами, участь народу, класів, соціальних груп у дер-жавній владі й житті держави.

У сфері господарського життя суспільства, де діє система ринко-вих відносин, важлива роль належить економічним нормам. Ці нор-ми регулюють відносини між галузями промисловості, сільськогогосподарства, виробництво, розподіл та обмін матеріальних благ.

14.2. Поняття і ознаки норм права

У сучасному світі в системі соціальних норм принципове значен-ня мають норми права. Право виникло історично як результат сус-пільного розвитку, економічного зростання та соціальної диферен-

113

ціації як засіб подолання соціальних протиріч. На відміну від інших,правові норми офіційно встановлюються або санкціонуються держа-вою, є формально визначеними в законах та підзаконних актах, є за-гальнообов’язковими для всіх суб’єктів, забезпечуються можливістюзастосування державного примусу. В них закріплюються права і обо-в’язки суб’єктів.

Правові норми займають особливе місце в системі соціальнихнорм. Ця особливість виявляється в соціальній цінності права, йогоознаках і функціях. Правові норми регулюють найважливіші еконо-мічні, політичні й соціальні відносини. Правові норми складаютьсяісторично. Вони об’єктивно обумовлені конкретними суспільно-еко-номічними умовами розвитку суспільства.

Поняття норми права належать до найважливіших категорій те-орії держави і права. Право складається з діючих у цьому суспільствіюридичних чи правових норм.

У сучасній юридичній літературі під нормою права розуміється за-гальнообов’язкове формально визначене правило соціально значущоїповедінки, встановлене або санкціоноване державою, спрямоване нарегулювання суспільних відносин шляхом визначення прав і обов’яз-ків їх учасників і забезпечене можливістю застосування державногопримусу.

Можна виділити наступні істотні ознаки правових норм, що від-різняють їх від інших соціальних норм.

1. Норма права є мірою свободи волевиявлення і поведінки люди-ни. Найбільша ефективність реалізації правової норми досягаєтьсяпри поєднанні загальнолюдських і соціально-групових, класових ін-тересів в умовах стабільності суспільних відносин.

2. Це форма закріплення прав і обов’язків, які визначають пове-дінку людини у соціальному спілкуванні. Завдяки єдності прав іобов’язків забезпечується стабільність і врівноваженість суспільнихвідносин, адже право одного індивіда підкріплюється обов’язкоміншого. Інакше кажучи, норма права має зобов’язально-надаваль-ний характер.

3. Норма права являє собою загальнообов’язкове правило поведі-нки, тобто вона вказує, яким чином, у якому напрямі, протягом яко-го часу, на якій території необхідно діяти тому чи іншому суб’єкту,носить загальний характер, виступає як рівна, однакова для всіх ікожного, її повинні дотримуватись всі суб’єкти суспільних відносин

114

незалежно від того, громадянин це або посадова особа державногооргану.

4. Норма права — це правило поведінки загального характеру,яке адресується не конкретному суб’єкту, а всім учасникам відносин(є неперсоніфікованими), що регулюються цією нормою права. Нор-ма права здійснюється не разово, а завжди, коли виникають для цьо-го підстави.

5. Норма права — єдина серед соціальних норм, що походить віддержави і є офіційним вираженням державної волі.

6. Це формально визначене правило поведінки. Норма права від-різняється від інших соціальних норм тільки їй притаманною фор-мальною визначеністю. Внутрішня визначеність норми виявляється взмісті, обсязі прав і обов’язків, чітких вказівках на наслідки її пору-шення. Зовнішня визначеність полягає в тому, що будь-яка нормазакріплена у статті, главі, розділі офіційного документа — у норма-тивно-правовому акті. Формальна визначеність потребує письмової,документальної форми. Норми права є чинними, коли вони доведенідо відома через офіційні письмові джерела.

7. Норми права видаються уповноваженими на те органами держа-ви у чітко встановленому порядку та за певною процедурою.

8. Нормою права є правило поведінки, гарантоване державою.Можливість державного примусу у випадках порушення права є од-нією з важливих гарантій дієвості права.

9. Норма права є системною, що виявляється у структурній побу-дові норми, у спеціалізації і кооперації норм різних галузей інсти-тутів права. Право — це не просто сукупність, а система норм. Знорм права складаються як окремі нормативні акти, так і галузі таінститути права.

14.3. Структура норм права

Для досягнення цілей правового регулювання норма права повин-на виразити сам зміст правила поведінки, визначити умови, за якихзміст правової норми повинен здійснюватися, установити негативнінаслідки порушення правової норми.

Структура правової норми — ідеальна логічна конструкція, якавиражає взаємозв’язок її складових елементів. Особливості, зміст іпризначення більшої частини правових норм тісно пов’язані з їхструктурою. Будь-яка така норма встановлює для учасників суспіль-

115

них відносин взаємні права й обов’язки; передбачає фактичні обста-вини, за яких ці права й обов’язки вступають у дію; попереджає пронаслідки порушення тієї чи іншої норми. Цьому змісту норми прававідповідає притаманна тільки їй структура — внутрішня будова, щохарактеризується єдністю і взаємозв’язком трьох її складових еле-ментів — гіпотези, диспозиції і санкції.

Гіпотеза вказує на конкретні життєві обставини (умови), при на-явності або відсутності яких і реалізується норма. Гіпотеза — переду-мова практичного функціонування права, його втілення в життя уформі правовідносин. У ній указуються юридичні факти, наявністьяких служить основою виникнення, зміни або припинення правовід-носин.

Встановлюючи обставини і сферу дії норми, гіпотеза одночасноокреслює коло суб’єктів відносин, яких диспозиція “пов’язує” взаєм-ними правами й обов’язками. Тим самим за допомогою гіпотези пе-редбачений диспозицією абстрактний варіант поведінки пристосо-вується до конкретних осіб, до того чи іншого життєвого випадку,події, дії, місця, часу, віку й інших конкретних життєвих обставин.

Залежно від будови гіпотези поділяються на прості та складні.Проста гіпотеза припускає якусь одну умову, через яку реалізуєтьсяюридична норма. Якщо гіпотеза пов’язує дію норми з наявністю двохчи більше умов, вона називається складною. Різновидом складної гі-потези є альтернативна гіпотеза. Її подібність до інших складних гі-потез полягає в тому, що вона також передбачає дві чи більше умовиздійснення правової норми. Але для вступу норми права в дію доситьоднієї з наведених у ній фактичних обставин.

За формою вираження гіпотези поділяються на абстрактні й казу-альні (від слова “казус” — випадок). Абстрактна гіпотеза, вказуючина умови дії норми, акцентує увагу на їх загальних, родових ознаках.Казуальна гіпотеза пов’язує реалізацію юридичної норми з окреми-ми, чітко визначеними певними випадками, які важко або неможли-во відобразити за допомогою абстрактної гіпотези.

Диспозиція містить саме правило поведінки, відповідно до якогоповинні діяти учасники правових відносин. Вона є головним елемен-том, серцевиною юридичної норми. Залежно від форми вираженнядиспозиції поділяються на ті, що уповноважують, зобов’язують і за-бороняють.

Диспозиції, що уповноважують, надають суб’єктам право на здій-снення передбачених у них позитивних дій, визначають той чи інший

116

варіант їхнього можливого, дозволеного поводження. Ці диспозиціїмістять слова “вправі”, “має право”, “може”.

Диспозиції, що зобов’язують, покладають на суб’єктів обов’язокздійснення визначених в нормі позитивних дій, наказують здійснититой чи інший варіант належного поводження. Ці диспозиції містятьслова “зобов’язаний”, “повинен”, “підлягає”.

Диспозиції, що забороняють, містять заборону здійснення визна-чених в нормі протиправних дій (чи бездіяльності). Ця диспозиціямістить вимогу утримуватися від певного варіанта негативного по-водження, що законом визнається правопорушенням. Як правило, цідиспозиції містять слова “забороняється”, “не вправі”, “не може”,“не допускається”.

За способом викладення диспозиція може бути прямою (прямовказує на права й обов’язки), альтернативною і бланкетною. Альтер-нативна диспозиція дає можливість учасникам правових відносин ва-ріювати свою поведінку в межах, встановлених нормою. Бланкетнадиспозиція містить правила поведінки в найзагальнішій формі, відси-лаючи суб’єкта реалізації до інших правових норм.

У разі порушення диспозиції правової норми вступає в дію перед-бачена даною нормою санкція.

Санкція юридичної норми — це її третій, заключний елемент, уякому передбачені певні небажані наслідки матеріального, фізично-го, психічного і т. п. характеру, які настають для особи, що поруши-ла диспозицію цієї норми.

Санкції юридичних норм розрізняються насамперед по галузевійприналежності (кримінально-правові, адміністративно-правові, дис-циплінарні, цивільно-правові). За характером несприятливих для по-рушника наслідків санкції підрозділяються на правовідновлюючі йштрафні (каральні).

Залежно від ступеня визначеності санкції юридичних норм підроз-діляються на абсолютно-визначені, відносно-визначені та альтерна-тивні.

Абсолютно-визначені санкції точно вказують міру покарання, щоповинна бути застосована в разі порушення цієї норми.

Відносно-визначені санкції встановлюють нижчу і вищу чи тількивищу межі заходу державного впливу на правопорушника. Наприк-лад, санкції норм Особливої частини Кримінального кодексу вира-жені формулами: “карається позбавленням волі на строк від... до...років”, “карається позбавленням волі на строк до... років”.

117

Альтернативні санкції дозволяють вибрати з двох чи кількохможливих варіантів заходу державного впливу якийсь один — най-відповідніший конкретним обставинам скоєного правопорушення.Наприклад, “карається позбавленням волі на термін до... років, чивиправними роботами на той самий термін, чи зняттям з посади”.

Таким чином, структура правової норми є логічно узгодженою, їївнутрішня будова зумовлена фактичними суспільними відносинами,що характеризується наявністю взаємозалежних і взаємодіючих еле-ментів, реально виражених у нормативно-правових актах. Кожний зназваних елементів має у структурі правової норми своє особливемісце і призначення. Структура юридичної норми як логічний зв’язокгіпотези, диспозиції і санкції в узагальненому виді може бути вираже-на формулою: “якщо — то — інакше”.

Структура юридичної норми, закріпленої в нормативному акті,похідна від структури відповідних суспільних відносин і виступає якзакономірна реальність правової системи конкретного суспільства.

14.4. Формальне вираженняструктури правових норм

Реальна дія правових норм безпосередньо пов’язана з їх зовніш-нім вираженням, закріпленням в офіційних документах. Найважливі-шим і найрозповсюдженішим з них є нормативно-правовий акт. Пи-семна форма, загальнообов’язковий характер, чіткість викладу роб-лять його доступним і зрозумілим для громадян, створюють основудля забезпечення законності та правопорядку у країні.

Нормативні акти як зовнішня форма вираження правових норммають структуру (розділи, глави, статті, параграфи, пункти). Основ-ним структурним елементом нормативного акта є стаття. Співвідно-шення норми права і статті закону різноманітне, залежить від структу-ри фактичних суспільних відносин, рівня розвитку галузі, інституту чивсієї правової системи, задуму законодавця, ступеня розвиненостіюридичної техніки і технології.

Не завжди у словесному формулюванні окремої статті можназнайти всі три відомих нам елементи відповідної правової норми.Але і тоді, коли норма права і стаття нормативного акта збігаються,структурні елементи норми потрібно виявити логічним шляхом.

Неприйняття до уваги цієї обставини приводить до тверджень продвоелементну структуру деяких правових норм, коли в одних нібито

118

відсутній один з елементів. Але це не так. Кожна норма (регулятивнаабо охоронна) має всі три елементи. В тому разі, коли прямо це неможна виявити, завжди цього можна дійти логічним шляхом.

14.5. Класифікація правових нормРозмаїття суспільних відносин обумовлює той факт, що правові

норми досить різноманітні. Щоб визначити загальні й відмінні рисицих норм, їхнє місце і функціональну роль, необхідно їх вірно класи-фікувати. Науково обґрунтована класифікація правових норм дозво-ляє: по-перше, чітко визначити місце кожного виду норм у системідіючого в державі права; по-друге, краще усвідомити функції право-вих норм і їхню роль у механізмі правового регулювання;по-третє, визначити шляхи підвищення ефективності правових норм;по-четверте, удосконалити правотворчу і правозастосовчу діяльністьдержавних органів.

Наукова і практична цінність класифікації правових норм зале-жить від обґрунтованого вибору її критеріїв. Підстави класифікаціїможуть бути різними.

1. За суб’єктами правотворчості розрізняють норми, що виходятьвід держави і безпосередньо від громадянського суспільства. У пер-шому випадку це норми органів державної влади, у другому — нор-ми приймаються безпосередньо населенням на референдумі.

Норми державної влади розрізняють за юридичною силою (нор-ми вищих представницьких органів законодавчої влади, норми ор-ганів виконавчої влади та ін.).

2. За функціональною роллю в механізмі правового регулюваннянорми права можна поділити на установчі, регулятивні (норми —правила поведінки), охоронні (норми — охоронці порядку), забезпе-чувальні (норми-гарантії), декларативні (норми-оголошення), дефіні-тивні (норми-визначення), колізійні (норми-арбітри), оперативні(норми-інструменти).

3. За предметом правового регулювання розрізняються норми кон-ституційної, цивільної, кримінальної, адміністративної, трудової таінших галузей права. Галузеві норми можуть поділятися на матері-альні і процесуальні. Перші є правилами поведінки суб’єктів, другімістять розпорядження, що встановлюють процедуру реалізації абоохорони цих правил.

4. За методом правового регулювання виділяються імперативні,диспозитивні, рекомендаційні та заохочувальні норми. Імперативні

119

норми мають суворий, владно-категоричний характер, що не допус-кає відхилення в регульованій поведінці. Це, як правило, норми адмі-ністративного, кримінального, конституційного права. Диспозитив-ним нормам притаманний автономний характер, що дозволяє сторо-нам (учасникам) самим домовитися з питань реалізації суб’єктивнихправ і обов’язків. Вони регулюють переважно цивільно-правові абошлюбно-сімейні відносини. Рекомендаційні норми звичайно адресу-ються недержавним підприємствам, установлюють варіант бажаногодля держави поводження. Заохочувальні норми стимулюють суспіль-но корисну поведінку.

5. За сферою дії виділяються норми загальної дії, норми обмеженоїдії і локальні норми. Норми загальної дії поширюються на всіх гро-мадян і функціонують на всій території держави. Норми обмеженоїдії — це загальні розпорядження, реалізації яких пов’язуються з пев-ними просторовими, суб’єктними, часовими і ситуаційними фактора-ми. Локальні норми діють у межах окремої державної, громадськоїорганізації або їх структурних підрозділах.

6. Норми права класифікуються також за часом дії (постійні йтимчасові), по колу осіб (чи поширюються на усіх, хто підпадає підїхню дію, чи на чітко визначену групу суб’єктів: військовослужбов-ців, пенсіонерів тощо).

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Розкрийте поняття, ознаки і класифікацію соціальних норм.2. Що відрізняє правові норми від інших норм регулювання суспіль-но значущої поведінки?

3. Як співвідносяться корпоративні норми, норми звичаю, релігійнінорми, норми моралі з нормами права?

4. Які існують підстави класифікації правових норм?

120

Розділ 15

ФОРМИ (ДЖЕРЕЛА) ПРАВА

15.1. Поняття форм (джерел) права

Праву притаманна формальна визначеність. Суспільні відносинирегулюються за допомогою чітких, формально виражених і загаль-нообов’язкових правил поведінки — правових норм, де головнимивиступають способи, за допомогою яких ці вимоги здобувають пуб-лічний характер, тобто стають загальнообов’язковими для всіх.

Як специфічне явище соціальної дійсності право має певні формисвого зовнішнього вираження. Відбиваючи його зміст, вони являютьсобою способи організації права назовні.

Під формою права розуміється об’єктивоване закріплення і проявзмісту права в певних актах державних органів, рішеннях судів, дого-ворах, звичаях та інших джерелах. Призначення цієї форми — упо-рядкувати правовий зміст, надати йому властивості державно-влад-ного характеру.

У радянській правовій теорії значне місце займала дискусія проправильність термінів, що позначають відповідні поняття — “джере-ло права” чи “форма права”.

Одні визнавали більш правильним вживання терміна “форма пра-ва”, інші схилялися до терміна “юридичне формальне джерело пра-ва”. Пропонувалося також відрізняти “джерело права в матеріально-му значенні” (матеріальні умови життя суспільства, волю панівногокласу) від джерела права “у формальному значенні”, тобто від фор-ми об’єктивного вираження і закріплення обов’язковості правовихнорм.

Нині ці суперечки можна вважати перебореними, оскільки термі-ни “форма права” і “джерело права” вживаються при висвітленні да-ної теми в тому самому контексті зовнішньої форми об’єктивації,зовнішнього вираження змісту права. Найрозповсюдженішим є вис-новок, що джерело права — це синонім поняття форми права.

Юридичне джерело права завжди походить від правотворчого рі-шення компетентного державного органу і може бути прямим, по-

121

хідним або санкціонованим, тобто коли воно формулює узагальненінормативні положення (нормативно-правовий акт, нормативно-пра-вовий договір) або відбиває конкретний принцип регулювання, щоміститься в рішенні конкретної юридичної справи (правовий преце-дент), або обмежується державно-владним санкціонуванням вже іс-нуючих правил поведінки (правовий звичай).

Таким чином, юридичними джерелами, або формами права є офі-ційні способи вираження і закріплення змісту правових норм, за допо-могою яких норми права стають загальнообов’язковими.

У рамках правової системи джерела права розташовані за прин-ципом їхньої ієрархічної підпорядкованості, утворюють цілісну сис-тему. Її вертикальна структура будується таким чином, що розпоряд-ження одних джерел права видаються на основі вищестоящих дже-рел. Чітка підпорядкованість джерел права, законодавчо закріпленаі забезпечена за допомогою юридичних механізмів, має важливе соці-ально-політичне значення. Справді, єдність системи джерел праваозначає єдність вираженої в законі верховної державної волі.

Призначення форм (джерел) права у тому, що вони служать длязовнішнього вираження змісту правових норм, офіційного закріплен-ня прав і обов’язків суб’єктів, забезпечення об’єктивного характеруправа, для надання нормам права загальної обов’язковості.

15.2. Основні види форм (джерел) правав сучасних правових системах

Правові системи сучасних держав розрізняються насамперед тим,яке із джерел права переважає в національній правовій системі даноїдержави, тобто якими специфічними способами й у яких особливихформах норми права одержують свій загальнообов’язковий харак-тер, ким і як вони об’єктивуються назовні.

1. Судовий прецедент. У країнах англосаксонського права — Анг-лії, США, Канаді, Австралії та інших — основною особливістю пра-вової системи є визнання і широке використання судового прецеден-ту, тобто рішень судів, що набувають значення “зразка” для наступ-них рішень і тим самим встановлюють норми права.

Судовий прецедент — своєрідне джерело права англосаксонськоїправової системи. Прецедент являє собою таке рішення державногосудового органу, що приймається за зразок при розгляді аналогічнихсправ у майбутньому. З його допомогою може бути підтверджений чи

122

пояснений будь-який аналогічний факт чи обставина, що має значен-ня при розгляді юридичної справи.

Суть прецеденту — в обов’язку суддів ухвалювати рішення на ос-нові рішень вищих судів. Судовий прецедент створюється, як прави-ло, вищими органами судової системи. Умовою дії системи преце-дентів є наявність джерел інформації про прецеденти, тобто судовихзвітів (law reports).

2. Нормативно-правовий акт. У країнах континентальної Європи,у тому числі й в Україні, основним видом джерел права є норматив-но-правові акти: закони, укази, декрети, постанови та ін.

Нормативно-правові акти — комплекс загальнообов’язкових актівправотворчості, виданих органами законодавчої і виконавчої влади успеціально визначеному порядку за певними процедурами, що містятьправила поведінки загального характеру.

Нормативно-правові акти видаються органами державної владилише у певній формі й у рамках компетенції певного правотворчогооргану. Звідси юридична чинність нормативно-правового акта ви-значається місцем у системі органів держави того органу, який йоговидав. Вищими за юридичною силою є Конституція і закони.

Нормативно-правовими ці акти називаються тому, що містятьнорми права загальнообов’язкового характеру. Власне кажучи, цепоняття є синонімом поняття “законодавство” у широкому розумінніслова. Це основне джерело права у країнах романо-германської пра-вової системи, але неабияку роль відіграють нормативно-правові ак-ти й у країнах англо-американського права. Офіційна письмова фор-ма нормативно-правових актів дозволяє чітко формулювати правовінорми, забезпечувати їхній загальнообов’язковий характер, система-тизувати їх.

У деяких країнах значну роль у формуванні й розвитку права, по-ряд із законами й іншими актами державних органів, відіграють такіспецифічні джерела, як релігія і звичаї.

3. Релігійні норми. Під безпосереднім впливом релігійних нормформується канонічне право — правила поведінки нормативного за-гальнообов’язкового характеру в країнах, де релігія не відділена віддержави, визнається одним із державних інститутів. Його змістом єрелігійні настанови, визнані органами державної влади. Вважається,що вони є результатом божественного одкровення і здебільшого непідлягають зміні чи скасуванню. Канонічні норми як джерело праванабули широкого розповсюдження в Середні віки, а нині мають офі-

123

ційний характер лише в деяких країнах мусульманського Сходу й уВатикані.

4. Правові звичаї. Під правовим звичаєм розуміється звичай, щоодержав санкцію держави і визнаний внаслідок цього джерелом пра-ва. Правовий звичай — правило поведінки, яке в результаті багатора-зового повторення в часі і просторі набуває певної стійкості, закріп-люється у практичному досвіді і психології людей, санкціоноване дер-жавою шляхом посилання на нього в нормі закону або використанняйого як основи судового рішення.

Звичаї політичного життя, торгового обігу, мореплавання, циві-льних, сімейних чи інших побутових відносин мають, хоча й обмеже-не, юридичне значення і в багатьох сучасних державах.

5. Нормативний договір. На відміну від інших договорів, норматив-ному договору притаманний ряд ознак. Суб’єктами цього договорузавжди є учасники публічно-правових відносин, здебільшого ті, щомають владні повноваження (держава, державні органи, посадові осо-би). Суб’єкт нормативного договору є колективним. Норми, що міс-тяться в договорах такого роду, є загальнообов’язковими для вико-нання. Правила поведінки, що складають зміст договору, розрахованіна невизначене коло суб’єктів. Форма укладання завжди письмова.

Нормативний договір, тобто договір, що містить норми права, за-стосовується як джерело права головним чином у трьох сферах: утрудовому праві — колективний, у конституційному праві — феде-ративний та конституційний, у міжнародному публічному праві —міжнародний.

6. Правова доктрина. У ряді правових систем до числа джерел пра-ва належить також правова доктрина (вчення, система знань), тобтодумки авторитетних учених з питань права. Специфіка і складністьправа об’єктивно веде до участі юристів-учених у поясненні тих чиінших проблемних моментів юристам-практикам. Сюди належить ітака сфера цієї діяльності, як тлумачення (з’ясування і роз’яснення)права.

Так, думки провідних юристів були джерелом права в ДавньомуРимі, де їх повчання ставали складовою нормативно-правових актів,кодексів, судових прецедентів. Яскравий приклад — кодекс Юстині-ана (VI ст. н. е.), до якого увійшло багато положень римських юрис-тів. У європейській середньовічній правовій історії велике місце зай-мали глосатори (тлумачі, коментатори). Важливу роль відіграла пра-вова доктрина у становленні й розвитку мусульманського права, у

124

тій частині ісламу, що є основою для вирішення сімейно-шлюбних,майнових й інших спорів.

У країнах англосаксонського права судді нерідко обґрунтовуютьсвої рішення посиланнями на праці англійських учених. Такі праці, атакож юридичні навчальні посібники називаються літературнимиджерелами права. Доктрина використовується в тих випадках, колипід час розгляду справи відсутній необхідний закон, судовий преце-дент чи звичай.

7. Принципи права. Принципи права є джерелом права в багатьохправових системах. Разом з тим нині відсутня єдина концепція прин-ципів права як джерела права.

У системі традиційного права немає поняття “принципи права”,але існує комплекс основних ідей, що фактично є ними. Це насампе-ред ідеї про вічність, незмінність і універсальність норм традиційно-го права. Сьогодні в ряді країн мусульманського Сходу шаріат тайого принципи вважаються основним джерелом права. У романо-германських країнах принципи права теж вважаються джерелом пра-ва. У деяких країнах загальні принципи права розглядаються як дея-ке вище право, своєрідний аналог природного права. Англійськомуправу в силу його специфіки невідоме поняття загальних принципівправа. Споконвічно у разі прогалин судові справи вирішувались тутна основі раціоналізму та прагматизму. У сучасному світі досить по-ширені принципи міжнародного права.

8. У деяких державах зберігається безпосередній вплив традицій-них моральних норм на правові відносини, особливо в Японії та Ки-таї, де поряд з релігією істотний вплив на правові відносини справля-ють положення конфуціанства й інших моральних вчень. Разом з тимсучасна правова система Японії і Китаю істотно модернізована.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. У чому суть співвідношення понять “форма” і “джерело” права?2. Які ви можете назвати неюридичні джерела права?3. Розкрийте класифікацію юридичних джерел права.4. В яких сферах суспільних відносин нормативний договір визна-ється як форма (джерело) права?

125

Розділ 16

ПРАВОТВОРЧІСТЬ

16.1. Поняття і сутність правотворчостіТрадиційно правотворчість розглядається як організаційно офор-

млена процедурна діяльність державних органів зі створення право-вих норм чи з визнання правовими вже сформованих, діючих у сус-пільстві правил поведінки.

У сучасній юридичній науці сформувалась думка, згідно з якоюправотворчість — це процес пізнання і оцінювання правових потребсуспільства і держави, формування і прийняття нормативних актівуповноваженими суб’єктами в межах відповідних процедур.

У правовій сфері суспільства правотворчість займає центральнемісце. Це пояснюється тим, що саме правотворчість дає життя праву,правовому регулюванню в цілому. Правотворчість — початковаланка правового регулювання.

Основним імпульсом до створення закону або іншого норматив-ного акта виступає суспільно значуща проблема, невирішене питан-ня, яке має значення для великої кількості людей і для держави в ціло-му. Завдання законодавця полягає в тому, щоб своєчасно, точно йадекватними правовими засобами відреагувати на це, обираючи та-кий варіант регулювання, який би найбільшою мірою відповідав ін-тересам суспільства та держави, сприяв би прогресу суспільства, вра-ховував би всю сукупність факторів суспільного розвитку — еконо-мічних, політичних, соціальних, національних, ідеологічних тазовнішньополітичних.

Адже за результатами правотворчої роботи оцінюється держава вцілому, ступінь її демократичності та цивілізованості. Закони втілю-ються в суспільство людьми, і не можна допускати прийняття по-спішних, необґрунтованих правових рішень, бо будь-яка помилка за-конодавця призводить до порушення інтересів громадян, невиправ-даних матеріальних витрат.

На сучасному етапі розвитку правотворчість виявляється в першучергу як видання нормативно-правових актів державними й іншимиуповноваженими органами або як прийняття правового акта безпо-

126

середньо населенням шляхом референдуму. В деяких сучасних краї-нах однією з форм правотворчості є видання судового прецеденту.Все більшого значення нині набуває також укладення нормативнихдоговорів.

Особлива увага в теорії приділяється суб’єктам правотворчогопроцесу — спеціальним правотворчим органам. Закони приймаютьвищі законодавчі органи — парламенти, думи, ради, збори тощо. Вабсолютистських монархіях до законів прирівнюються укази і декре-ти монарха. Особлива процедура притаманна референдній форміприйняття законів. У межах своєї компетенції приймають місцеві (ло-кальні) нормативно-правові акти місцеві органи державної влади.Правотворчою діяльністю займаються і судові органи там, де у пра-вовій системі допускається судовий прецедент.

Специфічну державну діяльність у законотворчій сфері вивчає на-ука державного (конституційного) права. Теорія права розглядає ціпитання в узагальненому плані, виділяючи мету правотворчості, їїпринципи, характерні риси правотворчого процесу, його основністадії та види.

Правотворчість вимагає комплексного підходу, вивчення не тіль-ки юридичних, але й усієї сукупності інших факторів. Який же впливрізних факторів на розвиток права, законодавства? До них належатьекономічні, політичні, соціальні, національні, ідеологічні, зовніш-ньополітичні фактори як свого роду об’єктивні умови розвитку ізміни законодавства. У деяких випадках вони здобувають характерправоутворюючих факторів, у них зароджується і виявляється об’єктмайбутнього законодавчого регулювання. Потрібно правильно оці-нити цей об’єкт і уміло вибрати предмет, форму і методи правовогорегулювання.

16.2. Принципи правотворчості

Правотворча діяльність сучасних цивілізованих держав здійсню-ється на базі основних принципів, що представляють її ідейну та ор-ганізаційну основу, визначають сутність, характерні риси і загальнийнапрям цієї діяльності.

Принцип демократизму означає необхідність виявляти і вислов-лювати в законах волю народу, його інтереси, припускає широке об-говорення законопроектів представниками народу, різних соціаль-них верств і групами фахівців. Принцип демократизму означає вра-

127

хування соціальних інтересів і можливості їхнього вираження у сферіправотворчості.

Принцип законності означає, що у правотворчості особливо важ-ливим є дотримання процедури прийняття нормативно-правових ак-тів, компетенції органу, що приймає такий акт, ієрархії правових ак-тів та правових норм.

Науковість як принцип правотворчості передбачає необхідністьнаукового опрацювання найважливіших нормативно-правових ак-тів, облік наукових даних, прогноз наслідків прийняття того чи іншо-го акта, використання прийомів і методів наукового аналізу, досяг-нень сучасної науки.

Принцип виконуваності відбиває необхідність враховувати припідготовці законопроекту, прийнятті закону всю повноту фінансо-вих, кадрових, організаційних, юридичних умов, наявність яких до-зволить закону чи іншому нормативно-правовому акту діяти, бутиреалізованим.

Принцип системності означає суворе дотримання системи права,законодавства, побудови галузі та ін.

Принцип гуманізму вимагає спрямованості правотворчого актана всебічне забезпечення і захист прав і свобод особи, на максималь-но повне задоволення її духовних і матеріальних потреб. Людина, їїінтереси і потреби повинні бути в центрі правотворчої діяльності.

Принцип професіоналізму передбачає участь у розробці право-творчих рішень кваліфікованих фахівців відповідних галузей, що ма-ють професійну підготовку, великий досвід роботи і достатні знання.У підготовчій діяльності важливо максимально використовувати за-кордонний і вітчизняний досвід, результати соціологічних й іншихдосліджень, різного роду доповідні записки й інші матеріали. Вартоуникати поспішних, непродуманих рішень.

Технічна досконалість прийнятих актів вимагає широкого вико-ристання вироблених юридичною наукою й апробованих правотвор-чою практикою способів і прийомів підготовки й оформлення нор-мативних текстів, правил юридичної техніки.

16.3. Поняття і стадіїправотворчого процесу

В юридичній науці переважає думка, згідно з якою правотворчийпроцес — це порядок здійснення юридично значущих дій, що проце-

128

суально оформлені, юридично опосередковані і носять офіційний ха-рактер, з підготовки, прийняття й опублікування нормативного акта.Це організаційно оформлена діяльність держави по зведенню в закондержавної волі шляхом виявлення потреб у нормативно-правовомурегулюванні суспільних відносин і створення відповідно до потребнових правових норм, заміни і скасування чинних.

Будь-який процес, у тому числі правотворчий, проходить у пев-них формах і може бути розбитий на стадії (етапи). Говорячи про ок-рему стадію правотворчого процесу, визначимо її як самостійнийетап процедурних дій з формування державної волі, організаційновідокремлений комплекс тісно пов’язаних між собою дій, що спрямо-вані на створення нормативно-правового акта.

Сукупність цих дій утворює те, що називають правотворчим про-цесом. Це технологія створення нормативних актів і доведення їхрозпоряджень до адресатів. Сам правотворчий процес у силу йогосуспільно-політичного значення регулюється конституційними й ін-шими юридичними нормами.

У літературі зустрічається така послідовність стадій правотворчо-го процесу:а) вивчення, аналіз суспільних явищ і процесів, виявлення потребиправової регламентації;

б) визначення виду органів, суб’єктів, правомочних приймати пра-вові рішення, і виду правового акта;

в) ухвалення рішення про підготовку правового акта;г) розробка концепції, ідеї, аналізу майбутнього акта;ґ) підготовка проекту правового акта — розроблювачем, робочоюгрупою, органом;

д) попередній розгляд проекту нормативно-правового акта;е) розгляд проекту акта відповідним органом з дотриманням необ-хідних процедур;

ж) прийняття правового акта, його оформлення, підписання, опуб-лікування, набуття юридичної чинності.

16.4. Способи і види правотворчості

Правотворчість може бути класифікована за різними критеріями.Наприклад, залежно від способу встановлення правових норм роз-різняються три способи правотворчості:1) безпосередня діяльність уповноважених державних органів;

129

2) санкціонування державними органами норм, що склалися неза-лежно від них у вигляді правового звичаю або вироблені недер-жавними організаціями (наприклад, кооперативами, громадськи-ми організаціями);

3) безпосередня правотворчість народу, проведена у формі всена-родного голосування (референдуму).За юридичною силою та суб’єктами можна виділити п’ять основ-

них видів правотворчості: законотворчість, підзаконна правотвор-чість, локальна нормотворчість місцевого самоврядування (муніци-пальне право), пряма безпосередня правотворчість, договірна нор-мотворчість.

Серед усіх видів правотворчості виділяється законотворчість,що зумовлено найвищою юридичною силою нормативно-правовихактів, які ухвалюються таким шляхом. Законотворчість — це діяль-ність з підготовки, обговорення і прийняття законів. Закон — норма-тивно-правовий акт найвищої юридичної сили, відрізняється пев-ною стабільністю, покликаний регулювати найважливіші суспільнівідносини, прийнятий вищим представницьким органом законо-давчої влади (парламентом) в особливому процедурному порядку.

Законом регулюються питання, що мають найважливіше держав-не значення: питання конституційного ладу; принципи організації,порядок формування і діяльності вищих і місцевих органів державноївлади і самоврядування; основні права, свободи і обов’язки грома-дян, гарантії їх забезпечення; основні умови створення і діяльностісуспільних і політичних організацій; рішення питань прийняття і змі-ни бюджету; оподатковування; встановлення основних положень ре-гулювання економіки; основні питання оборони, міжнародних відно-син тощо.

16.5. Законодавчий процесі його особливості

Порядок прийняття законів відрізняється складністю. У конститу-ціях і регламентах парламентів, законах про організацію парламен-тів докладно регламентується порядок підготовки і прийняття зако-нів. Законодавчий процес — це передбачений законом порядок здій-снення законодавчої функції органом законодавчої влади та реалізаціїним своїх законодавчих повноважень.

Законодавчий процес складається з наступних стадій.

130

Перша стадія — розробка і подання проектів законів. Право зако-нодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить ПрезидентовіУкраїни, народним депутатам України, Кабінету Міністрів Україниі Національному банку України. Воно здійснюється у формі, вста-новленій законом. Суб’єкт законодавчої ініціативи вносить на ім’яВерховної Ради законодавчі пропозиції, законопроекти, поправки(документи законодавчої ініціативи), викладені на письмі за своїмпідписом. Внесений на голосування текст може супроводжуватисястислим обґрунтуванням.

Наступна стадія — розгляд законопроектів у профільних Коміте-тах Верховної Ради. Законопроекти після поширення їх серед депу-татів для попереднього розгляду передаються відповідним Коміте-там, які їх опрацьовують. В особливих випадках Верховна Рада на-правляє законопроект на наукову, юридичну чи іншу експертизу,проведення інформаційного пошуку чи наукового дослідження.

Далі йде розгляд законопроектів на засіданнях Верховної Ради.Після попереднього розгляду законопроекту у відповідних Коміте-тах Верховна Рада вирішує питання щодо включення цього законо-проекту до порядку денного сесії та про порядок продовження ро-боти над ним. Верховна Рада розглядає законопроекти на пленар-них засіданнях. Розгляд і прийняття законопроекту ВерховноюРадою включає: обговорення і схвалення основних положень в ос-новному, обговорення і схвалення постатейно та обговорення іприйняття в цілому (розгляд в трьох читаннях). Прийнятий біль-шістю голосів закон підписує Голова Верховної Ради України і не-гайно направляє його Президентові України.

Наступна стадія — оприлюднення закону. Президент Українипротягом п’ятнадцяти днів після отримання закону підписує його таофіційно оприлюднює або повертає закон до Верховної Ради Украї-ни для повторного розгляду. У разі якщо Президент України протя-гом встановленого строку не повернув закон для повторного розгля-ду, закон вважається схвалений Президентом України і має бути під-писаний та офіційно оприлюднений. Якщо під час повторногорозгляду закон буде знову прийнятий Верховною Радою України неменш як двома третинами від її конституційного складу, ПрезидентУкраїни зобов’язаний його підписати та офіційно оприлюднити про-тягом десяти днів.

Закон набирає чинності через десять днів від дня його офіційногооприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не ра-ніше дня його опублікування. Підписані Президентом закони та інші

131

акти, прийняті Верховною Радою, публікуються державною та ро-сійською мовами у “Відомостях Верховної Ради України”. Закон Ук-раїни набирає чинності відповідно до положень, встановлених Кон-ституцією України.

Підзаконна правотворчість Президента, уряду й інших органіввиконавчої влади відрізняється рядом особливостей. Вона здійсню-ється на основі законів, їй непритаманна багатоступеневість, вонає більш оперативною. Кожен орган сам визначає порядок підготов-ки, узгодження, розгляду проектів актів, їх прийняття і підписання.

Відповідно до Конституції України Президент України на основіКонституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обо-в’язковими до виконання на території України. Кабінет МіністрівУкраїни в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження,які є обов’язковими до виконання.

Різновидом правотворчості є порядок прямого, безпосередньогоприйняття нормативно-правових актів. Йдеться про референдум якконституційний спосіб прийняття законів й інших рішень. Процеду-ра проведення референдуму регулюється, крім норм конституцій, успеціальних законах.

Пряма правотворчість такого роду характеризується рядом ознак:а) вона проводиться з ініціативи групи громадян, населення певноїчисельності;

б) у референдумі беруть участь виборці, чия загальна воля є прямимі єдиним джерелом конституції, закону чи іншого рішення;

в) підсумки референдуму (народного голосування) є остаточними,не підлягають додатковому затвердженню.Локальна нормотворчість відбувається за участю органів місцево-

го самоврядування. Відповідно до Конституції України органи місце-вого самоврядування в межах повноважень, визначених законом,приймають рішення, які є обов’язковими до виконання на відповід-ній території. Особливе значення тут має ініціатива, що дозволяєгромадянам розробляти і брати участь в обговоренні проектів актівмісцевого самоврядування.

Різновидом правотворчості є діяльність державних органів поприйняттю нормативних договорів. Це — конституційні, функціо-нальні договори й угоди, що укладаються між різними державни-ми органами. Норми-зобов’язання, що містяться в них, є основоюдля прийняття інших правових актів і здійснення необхідних юри-дичних дій.

132

16.6. Юридична (законодавча) технікаОднією з важливих умов удосконалення законодавства є оволо-

діння системою вимог, що висуваються до процесу створення законіві підзаконних актів. Ці вимоги формулюються в галузі знань, імено-ваних юридичною (законодавчою) технікою. Їх ігнорування має на-слідком недосконалість створюваних законів і підзаконних актів, не-гативно відображається на режимі правопорядку у країні. Право-творчість тільки в тому разі є ефективною, якщо ґрунтується нанауковому знанні, правовій культурі, законодавчій техніці.

В юридичній літературі поняття юридичної (законодавчої) технікивизначається так. Юридична (законодавча) техніка — система правилі прийомів найбільш раціональної організації і логічно послідовногоформулювання законів і підзаконних актів відповідно до їх сутності ізмісту. Тим самим юридична (законодавча) техніка сприяє професійнограмотному складанню нормативно-правових актів, що відповідаютьпотребам прогресивного розвитку суспільства, правової держави, пра-вопорядку. При виробленні правових норм, виданні нормативнихактів і наступної їхньої систематизації використовується ряд правилдля забезпечення досконалості законодавства. Сукупність цих правил,засобів і прийомів утворюють юридичну техніку.

Велике значення в юридичній техніці має термінологія. Терміниявляють собою словесне визначення певних юридичних понять. Ви-користовуються три їх види: загальновживані, спеціальні юридичні(позов, співучасть та ін.), спеціальні неюридичні. Найбільш загаль-ними правилами використання термінів є: єдність термінології, то-тожність їх вживання в різних правових актах, використання загаль-новизнаних термінів, стабільність термінології, стійкість загально-прийнятих визначень.

Важлива роль у юридичній техніці приділяється засобам і прави-лам побудови правових актів. Правила вимагають включення в нор-мативний акт тільки однорідного матеріалу. Правилами диктуєтьсявидання спочатку норм матеріального права, а потім процесуальних;спершу — загальних норм, а потім тих, що конкретизують, тощо.

Як засіб юридичної техніки виступає текст документа з його рекві-зитами (найменуванням, датою прийняття, підписами) і структурою.При виданні великих кодифікованих актів звичайно виділяють за-гальну й особливу частини. Певне навантаження несе на собі преам-була акта. Первинною структурою тексту є стаття з її підрозділами(абзацами, пунктами, частинами).

133

Вимогами юридичної техніки є: логічна послідовність викладу,взаємозв’язок нормативних розпоряджень; відсутність протиріч усе-редині нормативного акта, у системі законодавства; максимальнакомпактність викладу норм права при глибині і всебічності виражен-ня їх змісту; ясність і доступність мови нормативних актів; точність івизначеність формулювань і термінів, уживаних у законодавстві; ско-рочення до мінімуму кількості актів по тому самому питанню для по-легшення користування ними.

Культура правотворчості неодмінно припускає логічно послідов-ний виклад тексту нормативно-правового акта, чітко витриманийпрофесійний стиль і мову закону і разом з тим її простоту, зрозумі-лість, доступність широким верствам населення. Адже помилковопобудована фраза, непослідовність, неправильно використане словоздатні викликати негативні наслідки. Чим досконаліше текст закону,тим менше виникає ускладнень при його виконанні, дотриманні й за-стосуванні. Саме тому логіка, стиль і мова закону — одна з основ за-конодавчої техніки. Мова закону відрізняється директивністю, офі-ційністю, це не мова закликів або літературних художніх творів, вонамає бути стислою, містити чіткі розпорядження.

При правотворчості обов’язково передбачається дотримання пра-вил граматики і синтаксису. Надзвичайно важливо логічно виклада-ти в законі правовий матеріал. Статті і її пункти (частини), глави,розділи і параграфи повинні послідовно випливати один з одного,кожне положення закону органічно пов’язане з іншими і, зрозуміло,не має суперечити їм. Іншими словами — закон повинен становитисобою цілісну систему, кожен елемент якої доповнює, конкретизує чирозвиває попередній.

Зрозумілість, точність і стислість мови закону (іншого акту) ство-рюють сприятливі умови для однакового його розуміння і тлумачен-ня, однакового дотримання, виконання і застосування. Неухильнедотримання вимог юридичної техніки щодо логіки, стилю і мови за-кону буде сприяти його удосконалюванню і поліпшенню практикиреалізації, зміцненню режиму правопорядку у країні.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. У чому суть правотворчого процесу?2. Назвіть основні стадії правотворчості.3. Особливості законотворчого процесу.4. Які вимоги юридичної техніки ви знаєте?

134

Розділ 17

СИСТЕМА ПРАВАІ ЇЇ ОСНОВНІ ЕЛЕМЕНТИ

17.1. Поняття і структура системи права

При вивченні ознак права значна увага приділяється його систем-ності, адже регулювання і охорону суспільних відносин право здійс-нює через відповідну систему правових норм.

Як відомо, право складається з правових норм, але це не простасукупність, а система взаємозалежних і взаємопов’язаних норм. Пра-во являє певне цілісне утворення, що складається з безлічі різномані-тних елементів, які знаходяться між собою у різнобічних зв’язках під-порядкованості, координації, функціональної залежності.

Система права — це об’єктивно обумовлена структура (будова)права, що виражає внутрішню узгодженість і єдність юридичних нормі одночасно їх поділ на відповідні галузі та інститути.

Система права показує, з яких частин складається право і як вониспіввідносяться між собою; характеризується об’єктивністю, узго-дженістю правових норм, єдністю, диференціацією. Система права —явище об’єктивне, що складається під безпосереднім впливом соці-ально-економічних відносин, політики, ідеології, культури.

Право — сукупність норм, що створені й охороняються державою.Але це не випадкове і не хаотичне їх накопичення, не механічна маса,а узгоджена і взаємозалежна цілісна система, в якій норми групуютьсяв чітко визначеному порядку. Це складне системне ієрархічне утворен-ня, що будується під впливом єдності (інтеграції) і диференціації.

Внутрішня будова права характеризується єдністю його складо-вих елементів, що зумовлюється системою суспільних відносин, яківизначають зміст правових норм; диференціацією права на віднос-но відокремлені складові у вигляді певних об’єднань правових нормза інститутами, підгалузями і галузями права; наявність взаємо-зв’язку норм права та їх об’єднань.

135

Варто розрізняти поняття “система права” і “правова система”.Правова система — це найширша, збірна категорія, що відбиває всюправову організацію суспільства. Система ж права — це його сутовнутрішня будова, що виступає складовим компонентом правовоїсистеми.

Розглянемо структуру системи права. Структурними елементамисистеми права є норма права, галузь права, підгалузь права, інститутправа.

Норма права — первинний елемент системи права. Вона являє со-бою встановлене чи санкціоноване державою загальнообов’язкове,формально визначене правило поведінки, що надає учасникам ре-гульованого правом відношення суб’єктивні права і юридичні обо-в’язки. Завдяки своєму універсальному значенню норма права поши-рює свої властивості й на інші рівні системи права, служить оди-ницею виміру правової матерії.

Норма права самостійно регулює якусь одну сторону (грань) сус-пільних відносин. Для правового регламентування відносин у ціломунайчастіше потрібна взаємодія комплексу норм.

Норми права певним чином взаємопов’язані. У результаті їхоб’єднання виникають такі утворення в системі права, як галузі (най-більші об’єднання правових норм), підгалузі та інститути.

Галузь права — це сукупність правових норм, що відокремиласявсередині системи права, які регулюють певну сферу однорідних сус-пільних відносин. Однорідність тієї чи іншої сфери суспільних відно-син викликає до життя відповідну галузь права (цивільне, криміналь-не, адміністративне та ін.). Галузь права відбиває вищий рівень сис-темоутворюючих зв’язків у праві, характеризується певноюцілісністю, автономністю.

У межах найбільш розвинутих правових галузей виділяються під-галузі, що поєднують кілька інститутів однієї і тієї ж галузі. Зов-нішнім вираженням підгалузі є наявність у ній такої групи норм, щомістить загальні принципові положення, властиві кільком (але невсім) правовим інститутам цієї галузі. Наприклад, у цивільному пра-ві — авторське, спадкове, зобов’язальне, винахідницьке право; у кон-ституційному — виборче, муніципальне, парламентське право; у фі-нансовому — бюджетне і податкове право; у земельному — гірське,водне, лісове право.

Інститут права — це порівняно невелика, стала група правовихнорм, що регулюють певний різновид суспільних відносин. Якщо

136

юридична норма — “вихідний елемент” правової матерії, то право-вий інститут являє собою первинну правову спільність, об’єднання.Інститут права — це відокремлена група юридичних норм, що регу-люють суспільні відносини конкретного виду.

Правові інститути покликані регламентувати окремі ділянки,фрагменти, сторони громадського життя. Інститут — складова,блок, ланка галузі. У кожній галузі їх безліч: у кримінальному пра-ві — інститут необхідної оборони, інститут крайньої необхідності,неосудності, у цивільному — інститут позовної давності, інститут да-рування, угоди, купівлі-продажу; у конституційному — інститут гро-мадянства; в адміністративному — інститут посадової особи; у сімей-ному — інститут шлюбу.

Норми різних галузей права утворюють так звані вторинні угру-повання системи права — комплексні інститути (які відносяться од-разу до кількох правових галузей) та міжгалузеві комплекси (сукуп-ність правових норм кількох галузей, що регулюють певну сферу сус-пільних відносин). До міжгалузевих комплексів можна віднестигосподарське право, яке об’єднує в собі норми цивільного, адмініст-ративного та фінансового права.

17.2. Підстави поділу правана галузі й інститути

Питання про критерії поділу права на галузі й інститути постійноперебуває в центрі уваги вчених-юристів і є предметом обговоренняряду наукових дискусій.

У ході першої дискусії (1938–1941) була відзначена важливість ви-ділення об’єктивного критерію розподілу права на галузі й інститу-ти, яким є предмет правового регулювання, тобто певна сукупністьоднорідних суспільних відносин. Предмет правового регулювання —це та сфера, на яку поширюється право. Це — матеріальний критерійрозподілу права на структурні елементи.

Однак класифікація галузей права тільки по предмету регулюван-ня зводить дискусію про систему права лише до питання про системусуспільних відносин. Тому в ході другої дискусії (1955–1958) було ви-знано необхідним, крім основного критерію (предмета правового ре-гулювання), виділити додатковий юридичний критерій — метод пра-вового регулювання, під яким розуміється сукупність прийомів, спо-собів і засобів впливу права на суспільні відносини. Специфіка

137

суспільних відносин, регульованих нормами однієї галузі права, обу-мовлює необхідність використання при цьому певного методу, що укожній окремій галузі буде специфічним.

Метод правового регулювання — це система юридичних засобів іприйомів, за допомогою яких держава впливає на поведінку людей.Якщо предмет правового регулювання відповідає на запитання щорегулює право, то метод — на запитання як воно регулює. Метод по-єднує об’єктивні й суб’єктивні моменти і носить щодо предмета до-датковий характер.

Основними методами правового регулювання є імперативний (на-казовий, авторитарний, централізований) і автономний (диспозитив-ний, децентралізований, ґрунтується на добровільності, юридичнійрівності й вільному волевиявленні). Вони носять універсальний ха-рактер.

До неосновних методів відносять заохочувальні, рекомендаційні,переконання і примусу, методи дозволу, зобов’язання і заборони. Усізазначені методи при усій своїй розмаїтості і відносній самостійностівзаємозалежні і, як правило, використовуються у сполученні один зодним. Їхнє застосування залежить від змісту відносин, розсуду зако-нодавця, правозастосовчої практики, рівня правової культури насе-лення.

В адміністративному і конституційному праві діє метод суборди-нації і владного наказу, що дозволяє ефективно регулювати управ-лінську, службову, оперативну й іншу діяльність державних органів іпосадових осіб. Виконавська дисципліна, підпорядкованість однихсуб’єктів іншим, обов’язковість рішень і розпоряджень вищестоящихланок держапарату для нижчестоящих — основні риси зазначеногометоду.

Методи заохочення притаманні в основному трудовому праву, дедіють різного роду преміальні системи, спрямовані на стимулюванняморальної і матеріальної зацікавленості в рості продуктивності праці,підвищенні працівниками своєї кваліфікації, здобутті нових професійтощо. Норми, що встановлюють порядок нагородження громадян ор-денами і медалями, присвоєння почесних звань, також вважаються за-охочувальними, але вони належать до адміністративного права.

Метод автономії і рівності сторін типовий для процесуальних га-лузей права, де позивач і відповідач, інші учасники судового проце-су знаходяться в однаковому процесуальному становищі. Рівністюсуб’єктів відрізняються також цивільні відносини.

138

У сільськогосподарському праві застосовується метод рекомен-дацій, обумовлений тим, що селянські (фермерські) господарства вумовах ринкової економіки — недержавні організації і стосовно нихімперативні засоби впливу неприйнятні.

Співвідношення предмета і методу правового регулювання полягаєу наступному. Предмет є головним, матеріальним критерієм розме-жування норм права за галузями, оскільки він має об’єктивний зміст.Метод служить додатковим, юридичним критерієм, бо він похіднийвід предмета, самостійного значення він не має. Однак у сполученніз предметом він сприяє точнішій градації права на галузі й інститути.Адже наявність різних видів суспільних відносин ще не створює самупо собі систему права, не породжує його галузей. Саме предмет на-самперед диктує необхідність виділення тієї чи іншої галузі, а колигалузь виділяється, з’являється відповідний метод регулювання, щозначною мірою залежить від волі законодавця.

17.3. Загальна характеристикаосновних галузей права

Серед усіх галузей системи права провідне місце займає конститу-ційне право, інтегруюча галузь права. Це пояснюється специфікоюсуспільних відносин, що складають предмет правового регулюванняцієї галузі. Такими є відносини, що становлять основу суспільного ідержавного ладу. У нормах конституційного права закріплюютьсяправа і свободи громадян, економічна основа суспільства, система ор-ганів державної влади, порядок їхнього формування і функціонування,адміністративно-територіальний устрій, виборча система та ін. Нормиконституційного права є вихідним нормативним матеріалом для ін-ших галузей права, що функціонують на основі Конституції. Методив цій галузі переважають імперативні, субординаційні.

Адміністративне право регулює сферу управлінської, виконавчо-розпорядчої діяльності державних органів і їх посадових осіб. Нормиадміністративного права визначають структуру і компетенцію міні-стерств, відомств, їхніх управлінь, відділів, порядок діяльності різно-го роду підприємств та установ. Об’єктами управління виступаютьекономіка, наука, культура, освіта, охорона здоров’я та ін. Особлив-істю цих суспільних відносин є та обставина, що однією зі сторін тутзавжди виступає державний орган чи посадова особа.

139

Цивільне право регулює майнові й особисті немайнові відносини,що складаються між різними організаціями, організаціями і громадя-нами, між громадянами з питань володіння, користування і розпо-рядження власністю, її придбання і відчуження тощо. Особливістюцивільно-правових відносин є автономія і юридична рівність учас-ників. У силу великого нормативного обсягу цивільне право як га-лузь має у своїй структурі ряд підгалузей (авторське, винахідницьке,спадкове).

Сімейне право регулює особисті і майнові відносини, що пов’язанізі шлюбом та спорідненістю людей, регулює порядок і умови реєст-рації шлюбу, права й обов’язки подружжя, порядок розірвання шлю-бу, права й обов’язки батьків і дітей, опіку і піклування.

Трудове право регулює відносини у сфері реалізації права на пра-цю, до якої входять питання організації праці, її оплати; робочий часі час відпочинку; прийом на роботу і звільнення; укладання трудовихугод та колективних договорів; питання соціального страхування,умови й оплата праці, трудові спори тощо.

Фінансове право регулює фінансові відносини. Норми цієї галузірегламентують формування і виконання державного бюджету, поря-док стягування податків, кредити, позики тощо.

Земельне право регулює суспільні відносини у сфері землекористу-вання і землеустрою, збереження і розподілу земельного фонду, ви-значення правового режиму різних видів землі.

Кримінальне право — це система юридичних норм, що забезпечу-ють охорону суспільного і державного ладу, різних форм власності,особистості і прав громадян, підтримку правопорядку в країні. Цінорми визначають поняття злочину і його ознаки, підстави і порядокпритягнення до кримінальної відповідальності, мету і види покаран-ня і порядок його застосування. Система кримінального права скла-дається з двох частин: загальної й особливої.

Кримінально-процесуальне право — це система юридичних норм,що встановлюють порядок судочинства по кримінальних справах.Кримінально-процесуальне право регулює діяльність органів дізнан-ня, попереднього слідства, прокуратури, суду і їхні взаємовідносиниз громадянами у процесі розслідування, судового розгляду і вирішен-ня кримінальних справ, ухвалення вироків.

Цивільне процесуальне право регулює порядок судочинства поцивільних справах. У цивільному судочинстві вирішуються справи

140

по спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових відносин,адміністративно-правові справи і справи особливого провадження.

Виправно-трудове право регулює порядок відбування покарання ідострокове звільнення від покарання та інші питання.

17.4. Співвідношенняматеріального і процесуального права

Норми всіх галузей права спрямовані на регулювання суспільнихвідносин та на їх захист від протиправних дій. Встановлюючи пра-вові норми, держава одночасно визначає форми їх здійснення. Мате-ріальні норми містять в собі самі правила поведінки. Але для їх ефек-тивної реалізації необхідні особливі правові норми, що за своїм ха-рактером відрізняються від матеріальних розпоряджень йіменуються процесуальними. Процесуальне і матеріальне право спів-відносяться як форма і зміст. Процесуальні правові норми служатьформою реалізації норм матеріального права.

Особливості процесуального права визначаються потребами тех-нології, організації процесу реалізації норм матеріального права.Своєрідним є предмет правового регулювання процесуальних норм:суспільні відносини, що виникають у процесі реалізації норм матері-ального права. Існує п’ять видів процесів: цивільний, кримінальний,адміністративний, господарський і конституційний. Вони відобража-ють форми і методи здійснення відповідних матеріальних норм.

17.5. Публічне і приватне правоРозподіл права на публічне (jus publicum) і приватне (jus privatum)

визнавали ще у Давньому Римі. Публічне право, за твердженнямримського юриста Ульпіана, те, що належить до положення римськоїдержави; приватне — яке належить до користі окремих осіб. Надалікритерії приналежності права до приватного чи публічного уточ-нювалися, однак визнання наукової і практичної цінності поділу пра-ва на публічне і приватне залишалося незмінним.

Приватне право — це право, що захищає приватні інтереси особив її взаєминах з іншими особами. Воно регулює такі сфери життєді-яльності суспільства, безпосереднє втручання в які з боку держави єобмеженим. Для регулювання за допомогою приватного права ха-рактерним є наступне: перевага диспозитивних норм; юридична

141

рівність суб’єктів правовідносин; вільне волевиявлення суб’єктів приреалізації своїх прав; самостійне визначення відповідальності за своїобов’язки і дії; широке використання договірної форми регулювання;гарантований судовий захист; переважна орієнтація на задоволенняособистих та корпоративних інтересів. Приватне право охоплює такігалузі, як цивільне право, сімейне, житлове право, цивільний процес,трудове, земельне право, міжнародне приватне право, торговельнеправо.

Інша сфера дії публічного права, в якій реалізується публічний ін-терес. Для публічного права характерні наступні ознаки: орієнтаціяна задоволення публічних інтересів; однобічне волевиявлення суб’єк-тів права, що мають владні повноваження; ієрархічні відносини су-б’єктів; перевага імперативних норм. Імперативність норм публічно-го права чітко виражає наказовий характер, коли їх обов’язковістьпоширюється на всіх учасників правовідносин у сфері компетенціїдержавних органів і посадових осіб. У публічно-правових відносинахсторони виступають як юридично нерівноправні. Однією з таких сто-рін завжди виступає держава або її орган (посадова особа), наді-лений владними повноваженнями. У сфері публічного права відноси-ни регулюються винятково з єдиного центра, яким є державна влада.

Публічне право виражає державні, міждержавні і загальні суспіль-ні інтереси. До предмета регулювання публічним правом відносять:устрій і функціонування держави та її інститутів; основи правовоїсистеми, правотворчості і правозастосування; принципи, норми й ін-ститути міждержавних відносин і міжнародних організацій.

До публічного права можна віднести наступні галузі: конститу-ційне право; адміністративне; фінансове; адміністративно-процесу-альне; кримінальне; кримінально-процесуальне; виправно-трудове;арбітражний процес; міжнародне публічне право; міжнародне гума-нітарне право; екологічне право.

Межі між приватним і публічним правом досить хиткі, що значновпливає на їх співвідношення.

17.6. Співвідношеннянаціонального і міжнародного права

Розширення міжнародного партнерства і співробітництва в різ-них галузях громадського життя, всезростаюче значення ролі міжна-родних відносин, поглиблення їхнього впливу на внутрішнє життядержав підсилюють значення міжнародного права. Сучасне міжна-

142

родне право стає універсальним регулятором, що виражає загально-людські цінності та пріоритети.

У нинішніх умовах примат міжнародного права над національ-ним виступає однією з найважливіших правових гарантій забезпе-чення миру, взаємовигідного співробітництва держав, вирішення за-дач планетарного характеру, у забезпеченні прав людини.

Міжнародне право — складова частина національної системиправа кожної сучасної держави. Ця інтеграція відбувається у процесіукладання державами різного роду договорів, підписання міжнарод-них декларацій у результаті вступу держави в міжнародні організації.Складається, таким чином, особлива галузь наддержавного права,що включається в систему національного права. Конституція Украї-ни містить таку норму — у ст. 9 зазначено, що міжнародні договори,обов’язковість яких затверджена Верховною Радою України, є части-ною національного законодавства.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Розкрийте системність права та її значення.2. Які існують підстави поділу права на галузі та інститути?3. Які ви знаєте галузі права?4. Розкрийте співвідношення матеріального і процесуального, при-ватного і публічного, міжнародного і національного права.

143

Розділ 18

СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА.НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ АКТИ

І ЇХ СИСТЕМАТИЗАЦІЯ

18.1. Поняття системи законодавствата її структура

Розглянувши систему права як його внутрішню будову, слідознайомитись з іншою системною категорією юриспруденції, яка тіс-но пов’язана з попередньою — із системою законодавства.

Співвідношення цих двох систем є досить складним, адже співвід-ношення права і закону як його формального вираження також є ба-гатогранним. Щодо цього терміни “закон”, “законодавство”, “систе-ма законодавства” відображають не лише вищі за юридичною силоюнормативні акти парламенту, а всю сукупність нормативно-право-вих актів — як законів, так і підзаконних актів.

Таким чином, система законодавства — сукупність всіх діючих вдержаві нормативно-правових актів, в яких відображаються внутріш-ні змістові та структурні характеристики права. Цій системі, як і будь-якій іншій, притаманні єдність і внутрішня узгодженість.

Ця система є зовнішнім відображенням системи права, яка набу-ває реальності саме в чітких, формально визначених нормативно-правових актах, що служать зовнішньою формою об’єктивації пра-вових норм. Система законодавства складається в результаті закріп-лення правових норм у нормативно-правових актах і систематизаціїцих актів. Вона має складну структуру. Можна виділити горизон-тальну, вертикальну, федеративну і комплексну будову системи зако-нодавства.

Горизонтальна (галузева) будова системи законодавства обумов-лена предметом правового регулювання — фактичними суспільнимивідносинами. На основі цього критерію виокремлюються галузі зако-нодавства, що відповідають галузям системи права (конституційне

144

право — конституційне законодавство, трудове право — трудове за-конодавство, цивільне процесуальне право — цивільне процесуальнезаконодавство і т. ін.).

Вертикальна (ієрархічна) будова відбиває ієрархію нормативно-правових актів відповідно до їх юридичної сили, яка обумовленатим, хто є суб’єктом правотворчості.

Федеративна будова системи законодавства притаманна державіз федеративною формою устрою. Можна виділити два рівні норма-тивно-правових актів: федеральне законодавство; законодавствосуб’єктів федерації.

Комплексні утворення в системі законодавства складаються за-лежно від об’єкта правового регулювання і системи державного уп-равління. До них можна віднести природоохоронне, транспортне за-конодавство, нормативні акти, що визначають правове становищеокремих соціальних груп (молоді, жінок, ветеранів).

18.2. Співвідношення системи праваі системи законодавства

Система права і система законодавства виступають одними з най-важливіших системних категорій в юриспруденції. Вони співвідно-сяться як зміст і форма. Система права і система законодавства — цетісно взаємопов’язані категорії, що відображають суть права. Систе-ма права — це внутрішня структура права, що об’єктивно відповідаєхарактеру регульованих правом суспільних відносин. Система зако-нодавства — це зовнішня форма системи права, що виражає будовусистеми його джерел, тобто систему нормативно-правових актів. За-конодавство служить зовнішнім вираженням сутності і змісту права.Система права носить об’єктивний характер і обумовлена соціально-економічними відносинами в суспільстві. Її елементами, як відомо, єнорма права, галузь, підгалузь, інститут.

На відміну від системи права, система законодавства — це систе-ма нормативно-правових актів, які є зовнішньою формою існуванняправових норм, засобом надання їм загальнообов’язковості.

Система законодавства — не просто сукупність таких актів, а їхнядиференційована система, заснована на принципах субординації і ко-ординації її структурних компонентів. На відміну від системи права,система законодавства більшою мірою носить суб’єктивний харак-тер, будується, виходячи з волі законодавця.

145

Таким чином, система права і система законодавства не тотожні.Між ними є істотні розбіжності, що дає підстави говорити про їхнювідносну самостійність.

Це виявляється в тому, що первинним елементом системи права єнорми, а первинним елементом системи законодавства виступає нор-мативно-правовий акт. Правові норми галузей права — це будівель-ний матеріал, з якого складається та чи інша конкретна галузь зако-нодавства. Але при побудові кожної законодавчої галузі цей буді-вельний матеріал може вживатися в різному сполученні між собою.Галузі законодавства не завжди збігаються з галузями права.

Така розбіжність може виявлятися по-різному. В одних випад-ках може бути галузь права, а галузі законодавства немає (фінан-сове право, право соціального забезпечення, сільськогосподарсь-ке право). Такі галузі права не кодифіковані, їхній нормативнийматеріал розосереджений по різних правових актах, що потребу-ють уніфікації.

Не виключена і зворотна ситуація, за якої галузь законодавстваіснує без окремої галузі права (Митний кодекс, Повітряний кодекс,Водний кодекс).

Може бути й ідеальний варіант, коли галузь права збігається згалуззю законодавства (цивільне, кримінальне, трудове, адміністра-тивне і т. ін.). Він найбільш бажаний, бо зближення двох систем, їхнійгармонійний розвиток підвищує ефективність правового регулюван-ня. Існують також комплексні галузі законодавства, що виникли врезультаті сполучення норм адміністративного, цивільного і деякихінших галузей права. Однією з них є господарське законодавство.

В основі розподілу системи права на галузі й інститути лежатьпредмет і метод правового регулювання. Тому норми галузі прававідрізняються високим ступенем однорідності. Галузі ж законодав-ства, регулюючи певні сфери державного життя, виділяються тількиза предметом регулювання і не мають єдиного методу. Крім того,предмет законодавства містить у собі дуже різні відносини, у зв’яз-ку з чим галузь законодавства не настільки однорідна, як галузьправа.

146

18.3. Поняття і ознакинормативно-правового акта

Поняття “нормативно-правові акти” включає комплекс актівправотворчості, виданих органами законодавчої і виконавчої влади.Нормативно-правові акти видаються органами державної влади ли-ше у певній формі й у рамках компетенції певного правотворчого ор-гану. Звідси юридична чинність нормативно-правового акта визна-чається місцем у системі органів держави того органу, від імені яко-го він виданий. Нормативно-правовими вони називаються тому, щомістять норми права загальнообов’язкового характеру. Власне кажу-чи, дане поняття є синонімом поняття “законодавство” у широкомурозумінні слова.

Таким чином, нормативно-правовий акт — це загальнообов’язко-ве офіційне рішення спеціально уповноваженого суб’єкта, прийняте впевному порядку, яке встановлює нові правові норми, змінює або ска-совує вже наявні.

Вищим за юридичною силою нормативно-правовим актом є за-кон — основна категорія системи законодавства, що ухвалюєтьсятільки вищими представницькими органами державної влади — пар-ламентом країни чи всенародним голосуванням (референдумом). За-кон регулює найважливіші суспільні відносини, має вищу юридичнусилу у правовій системі країни. Будь-який інший правовий акт, вида-ний не на підставі і не на виконання закону, а тим більше невідповід-ний чи суперечний закону, скасовується у встановленому порядку.Закон є нормативно-правовим актом, що встановлює загальні пра-вила поведінки (норми), обов’язкові для всіх громадян, державнихорганів, громадських організацій, посадових осіб. Закон усталений,стабільний і піддається зміні, доповненню чи скасуванню лише у ви-няткових випадках, ухвалюється в особливому порядку, передбаче-ному Конституцією і регламентом парламенту, має певну структуруі вимагає особливого оформлення.

Конституція теж є законом, але таким, що має найвищу юридич-ну силу. Всі закони та інші підзаконні акти мають прийматись наоснові Конституції. Конституція є основою правової системи. В си-стемі законодавства всі закони приймаються на основі Конституції,а підзаконні нормативно-правові акти — на основі законів та на їхвиконаня.

147

18.4. Чинність нормативно-правових актів

Усі нормативні акти мають певні часові, територіальні межі сво-го існування і дії, а також поширюються на визначене коло осіб (су-б’єктів права).

За загальним правилом, нормативно-правові акти застосовують-ся до відносин, що мали місце в період від введення їх у дію до втра-ти ними сили.

Говорячи про межі дії нормативного акта в часі, враховують тритакі обставини: момент вступу його в законну силу, момент припи-нення його дії і застосування встановлених нормативним актом юри-дичних норм до відносин, що виникли до набуття законом чинності(“зворотна сила закону”).

Нормативно-правові акти набирають чинності:• у результаті вказівки в тексті нормативного акта на календарнудату, з якої юридичний документ набирає сили;

• у результаті вказівки на інші обставини, з якими зв’язується на-буття законної сили документа (“з моменту підписання”, “з мо-менту опублікування”);

• у результаті застосування загальних правил. За цими загальнимиправилами закони й інші нормативно-правові акти набирають си-ли після закінчення певного часу, передбаченого законом, із дняїхнього офіційного оприлюднення. В Україні закон вступає в силупісля 10 днів з моменту оприлюднення.Припинення дії нормативного акта відбувається в результаті:

• закінчення терміну, на який був прийнятий юридичний документ;• оголошення про втрату юридичної чинності нормативного акта

(пряма вказівка на скасування, що може міститися у спеціальномуакті);

• прийняття уповноваженим органом нового юридичного норма-тивного документа однакової чи більшої юридичної чинності, щорегулює те ж коло суспільних відносин;

• застарівання юридичного документа у зв’язку зі зникненням об-ставин, що підлягали регулюванню.Питання про дію нормативних актів у часі потрібно розглядати з

урахуванням ще двох аспектів. По-перше, нормативно-правовий актне має зворотної сили (ця юридична аксіома сформульована ще дав-ньоримськими юристами). Він діє тільки щодо тих обставин і випад-ків, які виникли після введення його в дію. Це правило — необхідний

148

фактор правової стабільності, коли громадяни і юридичні особи по-винні бути упевнені в тому, що їхнє правове положення закон не по-гіршать.

Виняток складає кримінальне законодавство, у якому через гу-манні мотиви діє правило: “Кримінальний закон має зворотну силу,якщо він пом’якшує або усуває караність діяння”.

По-друге, нормативно-правовий акт може втратити силу, але ок-ремі його положення, норми можуть застосовуватися до відносин,що мали місце під час його дії (“переживання закону”). Це стосуєть-ся і регулювання триваючих правовідносин.

Дія нормативних актів у просторі — це територіальні обмеженняїхньої чинності, коли нормативний акт застосовується на тій тери-торії, на яку поширюється суверенітет держави або компетенція від-повідних органів. Тому акти вищих органів державної влади в Ук-раїні поширюються на всю її територію, акти місцевих органів вла-ди — на території відповідних адміністративних одиниць.

До території, обмеженої кордонами держави, належать: суша, утому числі надра і континентальний шельф, територіальні води(12 морських миль), повітряний простір. До державної території при-рівнюються морські, річкові і повітряні судна, що знаходяться підпрапором держави. За правилами міжнародного права військові суд-на прирівнюються до території держави без виключень, а цивільніморські і повітряні судна — у водах і повітряному просторі своєї дер-жави, відкритому морі і повітряному просторі.

Юридична наука і практика знає принцип екстериторіальності.Це юридична фікція, відповідно до якої певні частини території дер-жави (будинки іноземних посольств, місій, їх транспортні засоби), атакож дипломатичні представники іноземних держав визнаються та-кими, що не знаходяться на території держави, де вони реально пере-бувають, а юридично вважаються такими, що знаходяться на тери-торії тієї держави, чиє посольство міститься в цьому будинку або чиї-ми представниками вони є. На засадах взаємності територіїпосольств в іноземних державах вважаються територіями відповід-них держав. Будь-які зазіхання на будинок посольства прирівнюють-ся до зазіхань на територію держави і розглядаються як факт пору-шення міжнародного права.

Дія нормативно-правових актів по колу осіб обумовлена наступ-ною обставиною: усі громадяни, особи без громадянства, іноземці йюридичні особи, що знаходяться на території держави, підпадають

149

під сферу дії законодавства держави, у якій вони перебувають. Крімцього, існують нормативно-правові акти, дія яких розповсюджуєть-ся лише на певні категорії громадян, що визначають особливості їхправового статусу (наприклад, Закон “Про статус народних депу-татів”, Закон “Про статус судів” та ін). По відношенню до окремихсуб’єктів (дипломатичних представників) законодавство може матиобмежену чинність. Зокрема, вони не можуть бути затримані, за-арештовані, обшукані тощо.

18.5. Систематизаціянормативно-правових актів

У сучасних державах існує чимало нормативних актів, прийнятихрізними правотворчими органами. Прийняття нових нормативнихактів, внесення до них змін і доповнень, скасування застарілих нор-мативних рішень об’єктивно обумовлюють упорядкування всьогокомплексу діючих нормативних актів, їх збільшення, приведення упевну систему, видання різного роду збірників законодавства. Такадіяльність по приведенню нормативно-правових актів у єдину, упо-рядковану систему називається систематизацією законодавства.

Якщо вчасно не займатися упорядкуванням діючої нормативноїбази, що в наш час збільшується дуже швидкими темпами, у майбут-ньому виникнуть великі труднощі у використанні діючих норм права.В поняття систематизації законодавства включаються чотири основ-ні форми правової діяльності: 1) облік нормативних актів; 2) інкор-порація законодавства; 3) консолідація законодавства; 4) кодифіка-ція законодавства.

1. Облік нормативних актів — це збір державними органами, дер-жавними і недержавними підприємствами, фірмами й іншими уста-новами й організаціями діючих нормативних актів, їхня обробка ірозташування за певною системою, збереження, а також видача дові-док для зацікавлених органів, установ, окремих осіб на їхні запити.

Чітко налагоджений облік законодавства необхідний для кваліфі-кованого застосування правових норм у повсякденній практичній ді-яльності державних органів, підприємств, установ, у роботі приват-них фірм. Облік необхідний і для правотворчої діяльності.

Найпростіший вид обліку законодавства — це фіксація реквізитівнормативних актів у спеціальних журналах (журнальний облік).Більш досконала форма обліку законодавства — картотечний облік.

150

Наступна форма обліку законодавства — це ведення контрольнихтекстів діючих нормативних актів, тобто внесення в тексти офіційнихвидань законів, указів, постанов і інших нормативних актів відмітокпро скасування, зміну і доповнення актів або окремих їх частин. Ниніусе активніше використовується автоматизований облік законодав-ства на базі застосування сучасної комп’ютерної техніки.

2. Інкорпорація — це така форма систематизації, коли нормативніакти певного рівня поєднуються в різного роду збірники у певномупорядку (хронологічному, алфавітному, системно-предметному).

Особливість інкорпорації полягає в тому, що зміни в зміст актів,що уміщуються в збірники, не вносяться. Однак інкорпорація не зво-диться лише до простого відтворення актів у їхній первісній редакції.У процесі інкорпорації з тексту актів, що уміщуються в збірник, ви-лучаються глави, статті (пункти), окремі абзаци, визнані такими, щовтратили чинність, вилучаються також тимчасові норми, термін діїяких минув, відомості про осіб, що підписали ці акти.

Прикладів інкорпорації в історії права чимало. Перша спроба си-стематизації діючих правових актів була почата ще в XI–XII ст., упершому збірнику давньоруського права — Руській Правді. Звід за-конів у Росії був виданий 1832 року і складався з 15 томів. У ньоговвійшло близько 36 тисяч нормативних актів. За радянських часів у1929–1932 роках були проведені роботи з підготовки Зводу законівСРСР. У 60–70-х роках були видані Систематичні Зводи законодав-ства СРСР і відповідні зводи в союзних республіках.

Розподіл інкорпорації на окремі види можна здійснювати на різ-них підставах. Залежно від юридичної чинності збірників законодав-ства інкорпорація поділяється на офіційну, офіціозну (напівофіційну)і неофіційну.

Офіційна інкорпорація здійснюється від імені і за дорученням пра-вотворчого органу, ним же затверджується. Офіціозна (напівофіцій-на) інкорпорація — це видання збірок і збірників законодавства задорученням правотворчого органу (органів) спеціально уповноваже-ними органами (наприклад, Міністерством юстиції), причому право-творчий орган офіційно не затверджує такий збірник, і тому текстипоміщених у ньому актів не набувають офіційного характеру. Нео-фіційна інкорпорація здійснюється відомствами, організаціями,державними або приватними видавництвами, науковими установа-ми, фірмами, окремими особами, суб’єктами, що не мають спеціаль-них повноважень. Неофіційні збірники законодавства не є джере-лом права.

151

За характером розташування матеріалу інкорпорацію можна роз-ділити на хронологічну і систематичну. У хронологічних збіркахнормативні акти розташовуються послідовно по датах їхнього ви-дання, у систематичних — по тематичних розділах залежно від зміс-ту, за предметним принципом.

Нарешті, інкорпорація законодавства може класифікуватися за-лежно від обсягу охоплюваного нормативного матеріалу. За цією оз-накою варто розрізняти генеральну інкорпорацію, коли в збіркивключається все законодавство країни, і часткову інкорпорацію, ко-ли складаються збірники нормативних актів з певних питань.

3. З часом у кожній розвиненій правовій системі утвориться чима-ло (іноді десятки і сотні) нормативних актів, що мають один і той са-мий предмет регулювання. Розпорядження таких актів найчастішеповторюються, а іноді містять неузгодженості і протиріччя. У зв’яз-ку з цим виникає потреба ліквідації множинності нормативних ак-тів, їхнього укрупнення, створення своєрідних “блоків” законодав-ства.

Один із шляхів подолання такої множинності — це консолідаціязаконодавства, тобто підготовка і прийняття укрупнених актів на ба-зі об’єднання норм розрізнених актів, виданих з одного питання. Упроцесі консолідації множинні нормативні акти у тому самому пи-танні поєднуються в один укрупнений акт. Такий акт затверджуєть-ся правотворчим органом як нове, самостійне джерело права, а ко-лишні розрізнені акти визнаються такими, що втратили юридичнусилу. Новий укрупнений акт не змінює зміст правового регулювання,не вносить змін у чинне законодавство.

У процесі підготовки консолідованого акта здійснюється певнередакційне виправлення, зовнішня обробка розпоряджень з тим роз-рахунком, щоб усі вони викладалися єдиним стилем, щоб використо-вувалась уніфікована термінологія.

4. Кодифікація законодавства — це форма систематизації законо-давства, при якій відбувається підготовка і прийняття нових актів(типу кодексів), у яких містяться як норми колишніх актів, що ви-правдали себе, так і нові нормативні розпорядження.

Кодифікація — це форма докорінної переробки діючих норматив-них актів, спосіб якісного упорядкування законодавства, забезпечен-ня його узгодженості і компактності, а також звільнення системи за-конодавства від застарілих норм. Кодифікація спрямована на те, щобзмістовно усунути протиріччя між правовими нормами. Кодифіка-

152

ція — це форма правотворчості. Вона спрямована на встановленнянових норм, заміну застарілих правових норм новими.

Кодифікація — це форма удосконалення законодавства і її ре-зультатом є новий за формою і змістом законодавчий акт (кодекс,положення, статут), що заміняє нормативні акти по тому питанню,що раніше діяли. Усе це дозволяє розглядати кодифікацію як най-досконалішу, вищу форму систематизації, як своєрідну формуправотворчості.

Кодифікація відзначається рядом характерних рис:• у кодифікованому акті містяться норми, що регулюють важливі,принципові питання громадського і державного життя;

• кодифікований акт регулює значну і досить широку сферу від-носин;

• кодифікований акт являє собою зведений акт;• кодифікація розрахована на створення більш стійких і стабільнихнорм з тривалим терміном їхньої дії;

• предмет кодифікації визначається розподілом системи законодав-ства на галузі й інститути. Кодифікація зміцнює системність нор-мативних актів, їх єдність і узгодженість. Кодифікований акт очо-лює систему взаємозалежних нормативних актів;

6) акт кодифікації завжди значний за обсягом, має складну структу-ру. Це своєрідний укрупнений блок законодавства.В юридичній літературі і практиці розрізняють кілька видів коди-

фікації. Перший вид — це загальна кодифікація, під якою розумієтьсяприйняття цілої серії кодифікованих актів по всіх основних галузяхзаконодавства і створення на цій основі об’єднаної, внутрішньо узгод-женої системи таких актів типу “кодексу кодексів”. Інший вид — галу-зева кодифікація, що охоплює законодавство певної галузі права (Ци-вільний, Кримінальний кодекси). Нарешті, спеціальна (комплексна)кодифікація — це видання актів, що регулюють той чи інший право-вий інститут (Податковий, Лісовий, Митний кодекси та ін.).

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Як співвідносяться система права і система законодавства?2. Які ознаки має нормативно-правовий акт?3. Якими параметрами визначається чинність нормативно-право-вих актів?

4. Назвіть основні форми систематизації нормативно-правових ак-тів та їх особливості.

153

Розділ 19

ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ

19.1. Поняття і основні ознакиправових відносин

У суспільстві існує багато різних відносин між людьми: економіч-ні, політичні, моральні, культурні та ін. Всі ці види відносин, які існу-ють між окремими індивідами або їх об’єднаннями, є суспільнимивідносинами, в них відбувається реальна взаємодія людей. Соціальнівідносини характеризуються тим, що сторони, вступаючи в них, пе-реслідують певні цілі, наділені волею і свідомістю. Ці відносини зав-жди виявляються зовні у формі дій, вчинків. Свої дії суб’єкти спів-відносять або підпорядковують діючим в суспільстві нормам — еко-номічним, політичним, моральним, правовим тощо.

Юридичну науку насамперед цікавлять правові або юридичні від-носини. Їх основна риса полягає в тому, що вони безпосередньо по-в’язані з правом і правовими нормами. Головне призначення пра-ва — бути регулятором суспільних відносин. Регулюючи ті чи іншівідносини, воно надає їм правового характеру, заключає їх в право-ву, юридичну форму. В результаті цього вони і стають правовими.

Учасники правових відносин наділяються державою взаємними,пов’язаними між собою правами та обов’язками. Ці відносини ста-ють підконтрольними державі і керованими. Правова форма суспіль-них відносин — це особлива форма соціальної взаємодії.

Таким чином, в загальному розумінні правові відносини — це су-спільні відносини, врегульовані правом. Вони є наслідком дії права.Але правові відносини з’являються не лише тому, що діють правовінорми, а тому, що певні суспільні відносини об’єктивно потребуютьправової регламентації, не можуть нормально розвиватися без неї.

Право регулює не всі, а найважливіші для держави, суспільства іокремих індивідів відносини, без яких неможлива їх нормальна жит-тєдіяльність. Це відносини власності, управління, економічні, шлюб-но-сімейні, суспільна праця і розподіл та ін. Інші відносини або не ре-гулюються взагалі (сфера дії моралі, дружба, симпатії, кохання та

154

ін.), або регулюються лише частково (наприклад, в сім’ї, окрім тихпитань, що регулюються за допомогою права, існують також сутоособистісні відносини між подружжям, батьками і дітьми, що регу-люються нормами моралі, релігії, звичаями).

Правові відносини як особливий вид соціальних відносин маютьнаступні особливі ознаки:

1. Правовідносини нерозривно пов’язані з нормами права, вини-кають та здійснюються на їх основі.

2. Сторони правовідносин завжди мають суб’єктивні права та не-суть юридичні обов’язки, які взаємопов’язані між собою. Кожномусуб’єктивному праву однієї особи відповідає юридичний обов’язокіншої, і навпаки.

3. Правові відносини носять свідомо-вольовий характер, бо, по-перше, держава через видання відповідних норм права виражає своюволю, по-друге, учасники цих відносин здійснюють своє волевияв-лення, без якого ці відносини неможливі, по-третє, учасники право-відносин усвідомлюють значення своїх дій та можуть нести за свої діївідповідальність. Правовідносини виникають тільки в ході реальноївзаємодії сторін, залежать від їх ініціативи і поведінки.

4. Правовідносини так само, як і право в цілому, охороняютьсядержавою. Держава сприяє здійсненню суб’єктивних прав і юридич-них обов’язків, а у разі правопорушення притягує винну особу доюридичної відповідальності.

Отже, з усього зазначеного можна дійти висновку:Правові відносини — це форма соціальної взаємодії суб’єктів пра-

ва, що виникає на підставі норм права, учасники якої мають суб’єк-тивні права і несуть юридичні обов’язки, забезпечені державою.

19.2. Структура правових відносинта її елементи

Правові відносини мають складну структуру, яка характеризуєть-ся взаємозв’язаністю всіх її складових компонентів. До них відносятьсуб’єктів правовідносин, об’єкти правовідносин та юридичні факти.

Суб’єкти — це учасники правових відносин, які мають суб’єктивніправа та юридичні обов’язки і наділені специфічними юридичнимивластивостями.

Об’єкти — це те, на що спрямовані інтереси суб’єктів, це те, з при-воду чого вони вступають в правові відносини.

155

Юридичні факти — це юридичні підстави виникнення, зміни абоприпинення правовідносин.

Між цими елементами існує нерозривний зв’язок. Суб’єкти право-відносин вступають в них з метою задоволення своїх інтересів і по-треб, які опосередковують об’єкти правових відносин. Виникнення усуб’єктів взаємних прав і обов’язків можливе лише на підставі на-стання певних юридичних умов (юридичних фактів, закріплених угіпотезах правових норм).

19.3. Зміст правовідносин

Виходячи з того, що правовідносини є поєднанням фактичних су-спільних відносин і юридичних норм (які надають фактичним сус-пільним відносинам правової форми) розрізняють фактичний і юри-дичний зміст правовідносин.

Фактичний зміст правових відносин — це фактичні економічні,політичні, культурні, управлінські, сімейні та інші відносини, які от-римали через опосередкування правовими нормами свою юридичнуформу. Вони зберегли свій фактичний зміст, але завдяки правовимнормам набули нових якостей.

Юридичний зміст правових відносин — це взаємозв’язок зафіксо-ваних в нормах права суб’єктивних прав та юридичних обов’язківучасників правовідносин. Кожному суб’єктивному праву, зафіксова-ному в нормі права, відповідає (кореспондує) певний юридичнийобов’язок, і навпаки.

Суб’єктивне право — це передбачені для уповноваженої особивид і міра можливої або дозволеної поведінки, забезпечені відповід-ними юридичними обов’язками інших (зобов’язаних) осіб. Суб’єк-тивне право — складне явище, що включає в себе ряд повноважень:• право на юридичні дії, на прийняття юридичних рішень (власникречі може її продати, подарувати, закласти, заповісти тощо);

• право вимагати від іншої сторони виконання обов’язку, тобтоправо на чужі дії (кредитор має право вимагати повернення гро-шей боржником);

• право привести в дію апарат примусу держави проти зобов’язаноїособи, тобто право на примусове виконання обов’язку (в приму-совому порядку може бути повернений борг);

• можливість користуватись на основі цього права певними соці-альними благами.

156

Юридичний обов’язок — це передбачена для зобов’язаної особита забезпечена можливістю державного примусу вид і міра необхід-ної поведінки, яку потрібно виконувати в інтересах уповноваженоїособи, яка має відповідні суб’єктивні права.

Юридичний обов’язок налічує чотири основні компоненти:• необхідність здійснювати певні дії або утримуватись від них;• необхідність відреагувати на законні вимоги уповноваженого су-б’єкта;

• необхідність нести відповідальність за невиконання цих вимог;• необхідність не перешкоджати уповноваженому суб’єкту користу-ватись тим благом, щодо якого він має право.Юридичні обов’язки забезпечують інтереси суспільства і держави,

є гарантіями суб’єктивних прав.Більшість правовідносин за своєю юридичною природою такі, що

в них кожний з учасників одночасно володіє правом і виконує обо-в’язки (трудова угода, договір купівлі-продажу), тобто сторони взає-мно уповноважені і зобов’язані, їх права та обов’язки реалізуютьсявзаємно, адже будь-яка норма права, що регулює суспільні відноси-ни, має надавально-зобов’язальний характер.

19.4. Класифікація правових відносин

Наявні в суспільстві правовідносини поділяються:1. За функціональною спрямованістю норм права — на регулятив-

ні (коли поведінка суб’єкта правовідносин повністю відповідає нор-мам права, норми її регулюють) та охоронні (виникають з факту не-правомірної поведінки як негативна реакція держави на правопору-шення у формі державного примусу).

Регулятивні відносини, у свою чергу, поділяються на правовідно-сини активного типу (виражають регулятивно-динамічну функціюправа, складаються на основі зобов’язуючих або уповноважуючихнорм права) і правовідносини пасивного типу (виражають регулятив-но-статичну функцію права, складаються на основі норм-заборон).

2. За рівнем індивідуалізації суб’єктів — відносні, в них точно ви-значені права і обов’язки учасників так само, як і самі учасники (на-приклад, кредитор і боржник, покупець і продавець, суддя і підсуд-ний тощо), та абсолютні — в цих правовідносинах визначена лишеодна сторона — уповноважена, а всі інші (“всякий і кожний”) є зобо-в’язаними відносно цієї особи (наприклад, власник майна, а всі інші

157

особи зобов’язані утримуватись від порушення його права власності.Те саме можна сказати і про право на життя). Ці два види правовід-носин можна назвати конкретними. Їх завдання — обслуговувати по-всякденні потреби, запити, інтереси людей. Такі відносини безперер-вно виникають, змінюються і припиняються.

Ще за цією ознакою виділяють загальнорегулятивні відносини,що, на відміну від конкретних, виражають юридичні зв’язки більшвисокого рівня між державою і громадянами. Вони виникають на ос-нові норм Конституції і є базовими, вихідними для галузевих право-відносин. Характеризуються наступними ознаками: виникають го-ловним чином на підставі норм Конституції та інших фундаменталь-них нормативно-правових актів (наприклад, Кримінальногокодексу); носять загальний, а не індивідуалізований і деталізованийхарактер; є постійними або досить тривалими; опосередковують най-важливіші, основоположні суспільні відносини; виражають загальнеправове положення (статус) суб’єктів; виникають безпосередньо ізсамих законів; є первинними, базовими, служать передумовою длявиникнення і функціонування різноманітних конкретних відносин.Загальнорегулятивними можна також визнати відносини, що вини-кають на основі норм міжнародного права у сфері прав людини.

3. За галузями права — конституційні, шлюбно-сімейні, адмініст-ративні, кримінально-процесуальні, трудові, цивільні тощо. За галузе-вою ознакою можна виділити правовідносини матеріальні і процесу-альні. Матеріальні правовідносини виникають на основі норм матері-ального права і регулюють суспільні відносини безпосередньо.Процесуальні правовідносини виникають на основі норм процесу-ального права і носять організаційний характер.

4. За кількістю суб’єктів — прості (беруть участь два суб’єкти) таскладні (правовідносини між трьома і більше суб’єктами).

5. За розподілом прав і обов’язків між суб’єктами — односторонні,кожна сторона має або лише права, або лише обов’язки (наприклад,громадянин зобов’язується сплачувати податки, а держава має пра-во їх отримувати) та двосторонні, кожна сторона має і права, і обо-в’язки (наприклад, покупець і продавець. Таких відносин більше).

Односторонніми і двосторонніми правовідносинами також нази-вають відносини, в яких бере участь відповідно один суб’єкт (наприк-лад, заповіт або дарування є односторонньою угодою), або два чибільше (купівля-продаж тощо).

158

6. За волевиявленням сторін — договірні, для виникнення цихправовідносин потрібна згода як уповноваженої, так і зобов’язаноїсторін (договір купівлі-продажу), та управлінські, для виникнення їхпотрібна згода лише однієї уповноваженої сторони (накладанняштрафу).

7. За тривалістю у часі — короткострокові (купівля-продаж) і дов-готривалі (шлюб, громадянство).

19.5. Суб’єкти правовідносин

Суб’єкти правовідносин — це учасники правовідносин, індивідиабо організації, які мають суб’єктивні права та виконують юридичніобов’язки на основі юридичних норм.

Суб’єктами правовідносин можуть бути:1. Індивідуальні суб’єкти (фізичні особи), які поділяються на такі

групи: громадяни (володіють повним набором прав і обов’язків вдержаві), іноземці та особи без громадянства (мають обмеження що-до політичних прав, не виконують військовий обов’язок), особи з по-двійним громадянством.

2. Колективні суб’єкти (юридичні особи): держава, державні орга-ни та установи, громадські об’єднання, адміністративно-територі-альні одиниці та їх населення, виборчі округи, релігійні організації,промислові підприємства, іноземні підприємства тощо.

Для того щоб бути суб’єктом права, організація або індивіди по-винні володіти правосуб’єктністю. Лише за наявності правосуб’єкт-ності суб’єкт може бути учасником правовідносин. Правосуб’єкт-ність — це передбачена нормами права юридична властивість учас-ників правових відносин, яка складається з двох елементів —правоздатності та дієздатності.

Правоздатність — це визнана державою загальна (абстрактна)можливість мати передбачені законом права і обов’язки, здатністьбути їх носієм. Це не є фактична здатність реалізовувати права і обо-в’язки на практиці, це — принципова потенційна здатність суб’єктамати їх (в цей момент або в майбутньому). Всі громадяни незалежновід віку та стану здоров’я наділені правоздатністю. Правоздатністьоднакова для всіх. Вона виникає з моменту народження та припи-няється смертю. Вона гарантована державою і носить універсальнийхарактер. Правоздатність випливає з міжнародних пактів про правалюдини, принципів гуманізму, формальної рівності, справедливості.

159

Але замало просто володіти правами та обов’язками. Важливобути здатним свідомо здійснювати ці права, виконувати обов’язки,проводити необхідні для їх набуття дії з прийняттям на себе відпові-дальності за їх наслідки.

Така здатність називається дієздатністю, тобто юридичною здат-ністю громадянина своїми власними діями набувати права і обов’яз-ки, самостійно реалізовувати їх, нести відповідальність за свої дії такерувати своїми вчинками. Дієздатність передбачає здатність розпо-ряджатись правами та виконувати обов’язки. Наявність дієздатностісвідчить про те, що громадянин здатний чинити дії, які породжуютьюридичні наслідки.

Повністю дієздатна особа — це повнолітня особа, яка є психічноздоровою та розумово повноцінною, тобто такою, що усвідомлюєзначення своїх дій та несе за них відповідальність. Повною мірою діє-здатність проявляється з моменту досягнення повноліття, а до тогочасу доповнюється дієздатністю батьків. Отже, дієздатність, на від-міну від правоздатності, залежить від віку та стану психічного здоро-в’я і розумової повноцінності особи.

У деяких випадках до складу правосуб’єктності ще входить делік-тоздатність — тобто здатність нести юридичну відповідальність заскоєні правопорушення.

Для організацій правосуб’єктність знаходить свій вияв в сукуп-ності прав і обов’язків, які надані їм для виконання відповіднихфункцій згідно з цілями і завданнями організації, зафіксованими вустановчих документах. У організацій правосуб’єктність єдина, ви-никає з моменту державної реєстрації і носить спеціальний характер.

Поняття “суб’єкти правовідносин” і “суб’єкти права” не є тотожни-ми. Поняття “суб’єкти права” є ширшим, бо малолітні, душевнохворіє суб’єктами права, але суб’єктами правовідносин можуть бути лишеособи, наділені дієздатністю. Кожен є суб’єктом права, але водночас увсіх наявних в державі правових відносинах він перебувати не може.

19.6. Об’єкти правових відносин

Люди завжди вступають у правові відносини заради задоволеннярізних матеріальних, культурних, політичних або інших інтересів тапотреб. Для досягнення цієї мети суб’єкти правових відносин здій-снюють певні дії, спрямовані на досягнення корисного для них ре-зультату. Цей результат і є об’єктом правовідносин.

160

Об’єктом правовідносин є те матеріальне або нематеріальне благо,на використання або охорону якого спрямовані суб’єктивні права таюридичні обов’язки учасників правових відносин. Це блага матері-альні або нематеріальні, а також певні дії, заради яких суб’єкти всту-пають у правові відносини.

Об’єкт правовідносин дуже тісно пов’язаний з інтересом уповно-важеної сторони та виступає благом, що охороняється державою.Об’єктами правовідносин можуть бути різноманітні предмети абоінші блага, які являють цінність для суб’єктів права.

Об’єкти правовідносин поділяються на:• матеріальні — предмети матеріального світу, створені приро-

дою або людиною;• нематеріальні особисті блага — життя, честь і гідність, здоров’я,

недоторканність, безпека;• продукти духовної та інтелектуальної творчості (твори літерату-

ри, мистецтва, живопису, музики, наукові винаходи і раціоналіза-торські пропозиції тощо);

• дії суб’єктів, коли уповноважена особа має право вимагати відзобов’язаної виконання певних дій (дії — це об’єкт правовідносин,наприклад, послуги);

• цінні папери, офіційні документи — паспорти, дипломи, серти-фікати, гроші, лотерейні білети.

19.7. Юридичні фактиПравовідносини — явище динамічне. Вони виникають, змінюються,

припиняються. Їх динаміка пов’язана з реальними життєвими обстави-нами, що мають певні юридичні наслідки, тобто з юридичними факта-ми. В житті є безліч обставин, але не кожна з них набуває юридичногохарактеру. Такий характер надає їм держава, закріплюючи у правовихнормах (а саме, в гіпотезах правових норм) ті обставини, які тягнуть засобою певні юридичні наслідки.

Юридичний факт — конкретна життєва обставина, з якою нормаправа пов’язує виникнення, зміну або припинення правовідносин.

Юридичні факти займають певне місце в механізмі правового ре-гулювання. Головне завдання юридичних фактів у процесі правово-го регулювання — юридично забезпечити виникнення, зміну абоприпинення правових відносин. Юридичні факти забезпечують пе-рехід від загальної моделі поведінки, закріпленої в юридичній нормі,до конкретних правових відносин.

161

Юридичні факти в кількісному і якісному розумінні являють со-бою надзвичайно складне явище, і тому наукова їх класифікація маєне лише теоретичне, але й практичне значення. Всі вони можуть бутикласифіковані:• за юридичними наслідками — правоутворюючі (обумовлюють ви-никнення правовідносин та появу прав і обов’язків, наприклад,укладання договору, досягнення повноліття), правозмінюючі(змінюють зміст правовідносин, наприклад, переведення на іншуроботу), правоприпиняючі (обумовлюють припинення правовід-носин, наприклад, реалізація суб’єктивного права і виконанняюридичного обов’язку, смерть людини тощо);

• за складом — прості (є один факт, якого досить для настання юри-дичних наслідків — укладання договору) і складні (необхіднокілька фактів — для призначення пенсії: досягнення віку, наяв-ність трудового стажу, рішення органів соціального забезпеченняпро призначення пенсії);

• за тривалістю в часі — одноактні (купівля-продаж) та тривалі (пе-ребування у шлюбі);

• за відношенням до волі суб’єкта правовідносин — події (настання цихюридичних фактів не залежить від волі суб’єкта: стихійні лиха, щоунеможливлюють виконання договірних зобов’язань, природнасмерть людини, закінчення певного строку тощо), та діяння, які по-діляються на дії (вольові акти поведінки людей, які носять свідомо-вольовий характер) та бездіяльність (пасивна поведінка суб’єктів).Дії поділяються на правомірні (здійснюються в межах правовихнорм), і протиправні (здійснюються з порушенням правовихнорм). Бездіяльність (пасивна поведінка, що не має зовнішньоговираження) теж може бути як правомірною (дотримання забо-рон), так і неправомірною (невиконання обов’язку).Правомірні дії можуть також поділятися на юридичні акти (дії,

спрямовані на досягнення певного юридичного результату — одру-ження або договору купівлі-продажу) та юридичні вчинки (дії, щобезпосередньо не переслідують юридичної мети, але все одно поро-джують правові наслідки — створення літературного або музичноготвору породжує відносини по реалізації авторського права);• особливий вид юридичних фактів — презумпція. Це припущенняпро наявність або відсутність певних фактів, що спирається назв’язок між фактами, які припускаються, та фактами, що існують,і це підтверджується життєвим досвідом. Вона не є достовірним

162

фактом, а є фактом, що припускається з великою мірою ймовір-ності і застосовується в юридичній практиці як засіб, який полег-шує досягнення істини у вирішенні справи. Ті, що не можуть бутиспростовані (презумпція недієздатності душевнохворого) та ті, щоможуть бути спростовані (презумпція невинності, презумпціясмерті в цивільному праві для осіб, які в судовому порядку виз-нані померлими);

• позитивні і негативні. Нерідко норми права пов’язують юридичнінаслідки не тільки з наявністю тієї чи іншої обставини, але й з їївідсутністю. Факти, що свідчать про відсутність будь-яких обста-вин або дій, в юридичній науці називають негативними фактами.Наприклад, невиконання обов’язку боржником за договором єпідставою для виникнення у кредитора права звернутись з позо-вом до суду; неперебування в іншому зареєстрованому шлюбі єтим фактом, що дозволяє зареєструвати шлюб.Нерідко для виникнення (зміни або припинення) правовідносин

потрібен не один юридичний факт, а певна їх кількість. Таке сполу-чення називається юридичним складом. Для отримання пенсії необ-хідна сукупність фактів (досягнення віку — юридична подія, наяв-ність трудового стажу — юридичний стан, рішення уповноваженогооргану держави — юридичний акт). Для реалізації права на вищуосвіту необхідні такі факти: атестат про середню освіту, складаннявступних іспитів, прохідний бал за конкурсом, наказ ректора про за-рахування на навчання.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Чим характеризуються правові відносини та їх структура?2. Розкрийте юридичний зміст правових відносин.3. Що таке правосуб’єктність і з яких елементів вона складається?4. Наведіть приклади юридичних фактів — дій та подій.

163

Розділ 20

ПРАВОРЕАЛІЗАЦІЯ

20.1. Поняття і суть реалізації права

Соціальне призначення права полягає в тому, щоб регулюватиповедінку людей. Право має смисл та цінність для особистості та сус-пільства тільки тоді, коли воно реалізується.

Слово “реалізація” походить від лат. “realis” — втілення, втіле-ний. В наш час реалізація визначається як здійснення чого-небудь,втілення в життя програм, задумів тощо. Термін “реалізація права” єаналогічним за змістом. Право реалізується, втілюється в діях, в ак-тивній поведінці людей. Разом з тим реалізація права, на відміну відінших можливостей (програм, намірів тощо), характеризується під-вищеною здатністю до реалізації, підкріпленою гарантіями з бокудержави.

Сформульовані в законах та інших нормативно-правових актахнорми права стають реальними, коли вони втілюються в життя, у сві-домо-вольовій діяльності людей. Без виконання правових розпоряд-жень у житті норми права мертві, інакше кажучи, вони втрачаютьсвоє соціальне значення.

Правореалізація являє собою завершальний етап правового регу-лювання, виступаючи позитивним результатом втілення приписівправових норм — тим, заради якого вони були створені.

Реалізація права — це забезпечене державою втілення положеньправових норм у фактичній правомірній поведінці суб’єктів суспіль-них відносин.

Ознаки правореалізації:1. Особливістю права як суспільного регулятора є те, що його реалі-зація підкріплюється гарантіями з боку держави.

2. Реалізація права завжди пов’язана винятково з правомірною по-ведінкою людей, тобто з такою поведінкою, що відповідає право-вим розпорядженням.

3. Правореалізація має свідомо-вольовий характер. Від волі і свідо-мості суб’єкта залежить, буде ним реалізована норма права чи ні.

164

Реалізацію права розглядають у двох аспектах: і як певний процесздійснення правових приписів, і як його кінцевий результат, тобтодосягнення повної відповідності між приписами правових норм тареальним їх втіленням у поведінці суб’єктів. Реалізацію норм праваяк особливий процес можна розглядати з об’єктивної і суб’єктивноїсторони. Об’єктивна сторона реалізації норм права являє собою ви-конання правомірних дій у місцях і в терміни, передбачені нормамиправа. Суб’єктивна сторона виявляє відношення суб’єкта до право-вих норм і стан його волі в момент здійснення дій, що вимагаютьсяправом.

Важливою частиною механізму реалізації права виступає юри-дична відповідальність, яка служить для захисту правових нормвід правопорушень і тим створює необхідні умови для їх реалізації.

20.2. Види правореалізації

У літературі класифікація реалізації норм права проводиться зарізними критеріями.

Правові норми можуть бути реалізовані в різних формах: у право-відносинах і поза ними, за участю державних органів і без них. Фор-ма реалізації права залежить від особливостей гіпотез і диспозиційправових норм, специфіки суспільних відносин, що ними регулюють-ся, характеру поведінки суб’єктів, що реалізують правові норми.

За суб’єктним складом розрізняють індивідуальну і колективнуформи правореалізації (наприклад, право нації на самовизначення).Адже деякі правові вимоги не можна провести в життя інакше, як по-єднуючись одне з одним, виступаючи колективним суб’єктом права.

За характером дій суб’єктів, ступеня їх активності і спрямованостівиділяють виконання, дотримання, використання і застосування пра-вових норм. Перші три виступають формами безпосередньої право-реалізації, право реалізується в поведінці учасників правовідносин.Застосування, навпаки, здійснюється лише за участю спеціальноуповноважених органів держави.

20.3. Формибезпосередньої правореалізації

1. Виконання норм права являє собою реалізацію зобов’язуючихнорм, виконання суб’єктом покладених на нього обов’язків активно-

165

го типу. У разі утримання від їх здійснення це може кваліфікуватисяяк протиправна поведінка. Особливою рисою виконання норм пра-ва є активне поводження суб’єктів: вони здійснюють дії відповідно доюридичних норм, активно виконують покладені на них обов’язки.Наприклад, пасажир громадського транспорту зобов’язаний сплати-ти проїзд, батьки повинні утримувати неповнолітніх дітей і забезпе-чити їм певний рівень освіти, підприємець зобов’язаний сплачуватиподатки. При невиконанні цих дій особи визнаються такими, що ско-їли правопорушення у формі бездіяльності.

2. Дотримання норм права має місце тоді, коли суб’єкти утриму-ються від здійснення дій, що забороняються державою. Це пасивнаформа поводження суб’єктів у сфері правового регулювання: вони нездійснюють дій, заборонених нормами права, і в такий спосіб реалі-зують правові заборони. Суб’єкт повинен узгоджувати свою поведі-нку з нормами-заборонами: не робити того, що заборонено. Значен-ня цієї форми реалізації норм права в тому, щоб не допустити здій-снення дій, які нанесли б шкоду суспільству, державі, окремій особі.Дотримання завжди має пасивний характер. Реалізація цих норм до-сягається не в силу здійснення активних дій суб’єктами, а завдякиутриманню від заборонених дій.

Як приклад дотримання норм права — утримання громадянинавід вивозу заборонених за межі країни предметів, утримання від за-бруднення навколишнього природного середовища, утримання відскоєння будь-яких правопорушень. Саме в цьому і виявляється соці-альна користь даної форми реалізації права. Здебільшого дотриман-ня права відбувається непомітно, не фіксується. Саме тому його юри-дичний характер яскраво не виявляється.

Виконання і дотримання правових норм як форми правореалізаціїмають імперативний, загальнообов’язковий характер: суб’єкт пови-нен узгоджувати свою поведінку з цими розпорядженнями, не пору-шувати їх.

3. Використання суб’єктивного права — здійснення суб’єктамисвоїх повноважень, наданих їм уповноважуючою нормою права, вдиспозиції якої закріплені суб’єктивні права. Суб’єкти на власнийрозсуд використовують надані їм права. На відміну від дотримання івиконання, пов’язаних з реалізацією заборон і юридичних обов’яз-ків, використання являє собою здійснення дій, що дозволяються пра-вом. При цьому суб’єкт керується своїми власними інтересами.

166

Це — реалізація повноважень, наданих нормами права. При-клад — здійснення громадянами своїх конституційних прав: наоб’єднання, мирні збори і демонстрації, право володіти, користува-тись і розпоряджатись своєю власністю тощо. Це передбачає як ак-тивну, так і пасивну поведінку: суб’єкт поводиться пасивно, якщо вінутримується від використання наданого йому права, або навпаки.

Повноваження громадян відрізняються від повноважень держав-них органів та їх посадових і службових осіб. Якщо громадяни вправідобровільно здійснювати або не здійснювати свої повноваження (ні-хто не може притягнути їх до відповідальності за невикористання су-б’єктивних прав), то здійснення державними органами своїх повно-важень є не лише їх правом, але й обов’язком. Наприклад, прийнят-тя законів Верховною Радою є не лише її правом, але й головнимобов’язком.

20.4. Правозастосуванняяк особлива форма реалізації норм права

Ці три названі форми правореалізації, у ході яких юридичні нор-ми втілюються в життя безпосередньо діями самих суб’єктів суспіль-них відносин, прийнято називати формами безпосередньої реалізаціїправа. У таких формах реалізується багато норм права, але не всі. Єчимало випадків, коли дотримання, виконання і використання вияв-ляється недостатнім для забезпечення повної реалізації юридичнихнорм і вимагає втручання в цей процес компетентних органів. На-приклад, призначення пенсії, зарахування на роботу, виконання обо-в’язку військової служби та ін.

Четвертою формою реалізації норм права є його застосування,що характеризується рядом ознак, які істотно відрізняють цю формувід дотримання, виконання і використання норм права.

Підстави і необхідність правозастосування.Необхідність у правозастосуванні виявляється у наступних ви-

падках:а) коли правові відносини можуть виникнути чи змінитися тільки зарішенням державного або іншого компетентного органу (наприк-лад, зарахування до навчального закладу, призов на службу доЗбройних сил);

б) коли правові відносини, що виникають між сторонами, настількиважливі для суспільства, що в кожному разі їх слід контролювати

167

з точки зору законності і закріплювати рішенням компетентногооргану (рішення відповідного органу про приватизацію громадя-нином житла, реєстрація нотаріусом заповіту);

в) коли для виникнення певних відносин потрібно офіційне підтвер-дження наявності або відсутності конкретних фактів (визнаннябатьківства, визнання осудним та ін.);

г) коли виникає суперечка, що має юридичне значення, з питань на-явності певних фактів або відносин і сторони самі не можуть до-сягти домовленості (поділ майна);

ґ) коли варто застосувати примусові заходи (наприклад, конфіска-ція майна, стягнення штрафу, позбавлення волі). Державний при-мус у правовій сфері здійснюється не автоматично. Норми правалише передбачають можливість державного примусу, а реальновін застосовується відповідними державними органами в певномупорядку.Правозастосування як форма правореалізації має ряд ознак, що

відрізняють її від інших форм.1. Застосування норм права — це діяльність, що здійснюється

тільки відповідними державними органами чи за дорученням держа-ви іншими організаціями.

2. Застосуванню норм права притаманний державно-владний ха-рактер. Застосування права — один з видів державної діяльності,спрямованої на втілення правових розпоряджень у життя. Здійсню-ється від імені держави уповноваженими нею суб’єктами і тому є обо-в’язковим для всіх адресатів.

3. Застосування права здійснюється у певних процесуальних фор-мах. Це сприяє зміцненню законності і правопорядку в суспільстві,забезпеченню захисту прав і свобод особистості.

4. Процес застосування норм права завершується виданням пра-возастосовчого акта.

5. Застосування права як самостійної форми правореалізації єскладним, оскільки воно здійснюється завжди у сполученні з інши-ми формами правореалізації (виконанням, дотриманням, викорис-танням).

Із зазначеного витікає, що правозастосування — спрямована нареалізацію норм права державно-владна діяльність компетентних ор-ганів, що здійснюється у встановлених законом формах щодо прий-няття індивідуальних правових рішень з конкретних юридичнихсправ.

168

Правозастосування здійснюється на основі наступних принципів:законності (суворе слідування закону державних органів та їх поса-дових осіб у процесі правозастосування), соціальної справедливості(правозастосовча діяльність повинна здійснюватись на користь сус-пільству і в його інтересах), доцільності (врахування конкретнихумов та вибір найоптимальнішого варіанта вирішення конкретноїсправи) та обґрунтованості рішень, що приймаються (повне виявлен-ня та всебічний розгляд матеріалів справи, прийняття рішення на ос-нові достовірних фактів).

20.5. Види правозастосуванняУ процесі застосування норм права уповноважений орган за до-

помогою індивідуальних актів вирішує два основних завдання:а) організацію позитивного виконання приписів норм права;б) забезпечення відповідної реакції з боку держави на недотриманняабо невиконання норм права.На цій підставі виділяються дві форми застосування права: опера-

тивно-виконавча і правоохоронна.Оперативно-виконавче правозастосування — це організація вико-

нання приписів правових норм, позитивне регулювання за допомо-гою індивідуальних актів правозастосування шляхом сприяння ви-никненню, зміні чи припиненню конкретних правовідносин на основінорм права (наказ про зарахування на роботу, рішення про призна-чення пенсії, свідоцтво про шлюб, рішення про будівництво житло-вого будинку, рішення про усиновлення тощо).

Правоохоронне правозастосування — це діяльність, спрямованана охорону норм права від порушень, застосування заходів держав-ного примусу та забезпечення виконання примусових заходів (вироксуду, рішення про притягнення до адміністративної, дисциплінарноїабо цивільної відповідальності).

20.6. Процес застосування норм права,його основні стадії

Процес застосування норм права являє собою систему послідовнихдій, однорідні групи яких поєднуються у стадії правозастосування. Вюридичній літературі в дослідженнях різних авторів визначаєтьсярізна кількість стадій процесу застосування норм права. Узагальню-ючи ці точки зору, можна виділити такі стадії правозастосування.

169

Перша стадія — це встановлення та аналіз фактичних обставинсправи чи ситуації, що потребує врегулювання. На цій стадії застосу-вання правових норм необхідно установити, які дії, подія відбулися ічи мають вони юридичне значення. Метою на цій стадії є встановлен-ня об’єктивної істини, і по суті ця стадія являє собою процесуальнудіяльність, що знаходить вираження у зборі, перевірці й оцінці від-повідних доказів у справі та їх джерел.

Друга стадія застосування норм права зводиться до вибору певноїнорми права, що має врегулювати цю справу, і встановлення автен-тичності тексту норми права (юридична кваліфікація). На цій стадіївстановлюється, на підставі якої норми права повинна розглядатисясправа. Юридична (правова) кваліфікація — це встановлення тотож-ності ознак конкретних обставин справи тим ознакам, що зафіксо-вані в нормі права.

При виборі норми права, що передбачає обставини, які варто вре-гулювати, потрібно встановити її автентичність: упевнитися, щотекст використовуваної норми не був змінений у встановленому по-рядку, чи діє вона в цей момент. Для цього потрібно користатися офі-ційно виданими текстами. Кожну обрану для застосування нормуправа досліджують у наступних напрямах: чи діяла норма права вмомент, коли відбувалися досліджувані події; чи діє вона в моментрозгляду конкретної справи; чи діє вона на території, де розглядаєть-ся справа; чи поширюється її дія на суб’єктів, пов’язаних з цією спра-вою; чи є текст норми, що застосовується, автентичним її офіційновстановленому змісту.

На стадії юридичної кваліфікації іноді виникає необхідність в ро-з’ясненні дійсного змісту правової норми, потреба у тлумаченні нормправа. Під тлумаченням права розуміється певний розумовий процес,спрямований на з’ясування змісту норм права та їх роз’яснення всімзацікавленим суб’єктам. Більш докладно про тлумачення права йти-меться далі.

Наступна стадія — прийняття рішення по справі. Ця стадія перед-бачає, по-перше, оцінку зібраних доказів, встановлення на їх основідійсної картини того, що відбулось насправді, кінцева юридична ква-ліфікація ситуації або спору, визначення юридичних приписів; по-друге, видання акта застосування права, в якому закріплено резуль-тат вирішення юридичної справи, певні юридичні наслідки для конк-ретних осіб. Прийняте рішення знаходить своє відображення в актізастосування права.

170

Акт правозастосування — це індивідуальний правовий акт компе-тентних органів, виданий на основі юридичних фактів та норм права,який визначає права, обов’язки або міру юридичної відповідальностідля конкретних осіб по конкретній юридичній справі.

Відмінність акта правозастосування від нормативного акта в то-му, що акт правозастосування суворо індивідуалізований, адресова-ний конкретним особам, а нормативні акти мають загальний харак-тер. Їм властива функція індивідуального регулювання, звернена доконкретного суб’єкта або суб’єктів. Нормативні акти розраховані набагаторазове використання, а правозастосовчі — одноразової чин-ності. На відміну від нормативно-правових актів, акти правозастосу-вання, виступаючи юридичними фактами, безпосередньо тягнуть засобою юридичні наслідки.

Остання стадія правозастосування — це доведення змісту прийня-того рішення до відома зацікавлених державних органів, посадовихосіб, інших осіб та настання фактичних обставин, завдяки чому нор-ма права впроваджується в життя.

20.7. Поняття і загальна характеристикатлумачення права

Тлумачення права — це внутрішній розумовий процес, спрямова-ний на те, щоб усунути неясності і можливі помилки при застосуванніправових норм шляхом з’ясування і роз’яснення дійсного змісту нормправа. Тлумачення спрямоване на те, щоб правову норму правильноі всебічно дослідити, з’ясувати той зміст, що законодавець вклав условесне формулювання норми.

Необхідність тлумачення норм права обумовлена: неясністю пра-вової норми; недостатньою її визначеністю; недостатньою точністютих чи інших слів і висловлювань у нормативному акті; неповнотоюнорми, коли законодавець не взяв до уваги деякі сторони суспільнихвідносин, які він хотів врегулювати; внутрішнім протиріччям самоїправової норми. Істотною ознакою норм права є їх загальний і абст-рактний характер, поширення їх дії на широке коло суб’єктів і ситу-ацій. Тому виникає необхідність конкретизувати ті чи інші змістовіелементи норм права і в такий спосіб наблизити зміст норм права доконкретних ситуацій.

Способи тлумачення норм права — це методи та підходи до їх дос-лідження, способи, за допомогою яких думка інтерпретатора заглиб-люється у зміст правової норми.

171

Текстове (граматичне) тлумачення — це прийом тлумачення, заякого об’єктом дослідження є текст, зовнішня сторона норми. Інтер-претатор при текстовому тлумаченні вивчає одночасно як лексику ісинтаксис, так і структуру змісту тексту норми. При такому тлума-ченні потрібно з’ясувати, у яких словах, реченнях формулюється гі-потеза, диспозиція і санкція правової норми.

Систематичне тлумачення — це з’ясування змісту норми права зточки зору її зв’язку з іншими правовими нормами залежно від місця,що займає ця норма в системі права. Необхідність систематичноготлумачення викликається наявністю норм, що регулюють суміжнісуспільні відносини, деякою мірою схожі одне на одного і взаємопо-в’язані між собою.

Вивчення історичної обстановки, що склалася при виданні дослі-джуваної правової норми, тих завдань, що ставив перед собою зако-нодавець при виданні цієї норми, встановлення її соціального при-значення на основі вивчення суспільних процесів, що обумовили їївиникнення і дію, називається історико-політичним тлумаченням.При його застосуванні важливе використання документів і матері-алів, опублікованих у засобах масової інформації, в літературі, щовідображають політику держави у розглянутому питанні. При істо-ричному тлумаченні інтерпретатор спирається на факти, пов’язані зісторією виникнення норми права, вивчає соціально-економічну і по-літичну обстановку, що обумовила появу цієї правової норми.

Логічне тлумачення засноване на правилах формальної логіки.Тлумачення правових норм — з’ясування дійсного змісту норми,

що мав на увазі сам законодавець. Свою волю він формулює засоба-ми мови. Словесне вираження його волі може не завжди збігатися з їїдійсним змістом. Результатом тлумачення повинна бути однознач-ність і повна ясність змісту норми права. У зв’язку з цим розрізняютьбуквальне (адекватне), розширювальне і обмежувальне тлумачення.

Буквальне тлумачення — це тлумачення, за якого дійсний змістправової норми розуміється в повній відповідності з її текстуальнимвираженням.

Розширювальне тлумачення — тлумачення, за якого дійсний змістправової норми варто розуміти ширше його буквального текстуаль-ного вираження.

Обмежувальне тлумачення розглядається як тлумачення, при яко-му дійсний зміст правової норми варто розуміти вужче його букваль-ного текстуального вираження.

172

Будь-яка особа чи орган мають можливість роз’ясняти закон чиінший нормативний акт, але юридичні наслідки такого роз’ясненнябувають різні. Залежно від наслідків, до яких призводить роз’яснен-ня нормативних актів, можна виділити два основних види тлума-чення.

Офіційне тлумачення — це сформульоване в спеціальному акті ро-з’яснення змісту і цілей правових норм, що носить обов’язковий длявиконання характер. Воно дається спеціально уповноваженими на текомпетентними органами.

Неофіційне тлумачення не носить формально обов’язкового ха-рактеру, і сила роз’яснення, що дається при цьому виді тлумачення,полягає лише в його переконливості і правильності.

Офіційне тлумачення можна поділити на нормативне і казуальне.Нормативним тлумаченням є офіційне роз’яснення правової нор-

ми компетентним органом, обов’язкове для всіх осіб і органів, щопрямо підпадають під юрисдикцію органу, що здійснює тлумачення,і поширюється на всі випадки, передбачені цією правовою нормою,забезпечуючи тим самим однакове і правильне проведення в життярозпоряджень цієї норми.

Офіційне нормативне тлумачення можна поділити на автентичнетлумачення, тобто офіційне роз’яснення, яке виходить від органу, щовстановив дану правову норму, і легальне тлумачення, здійснюванене самими нормотворчими органами, а іншими в силу повноважень,отриманих від держави.

Казуальним тлумаченням називається таке роз’яснення зміступравової норми, що дається судовими чи іншим компетентним орга-ном з приводу й у зв’язку з розглядом конкретної справи і є формаль-но обов’язковим лише при її вирішенні.

Неофіційне тлумачення здійснюється, коли роз’яснення змісту за-конів й інших нормативних актів можуть даватися не тільки певнимикомпетентними органами, але й громадськими організаціями, ви-значними державними і громадськими діячами, вченими, а такожбудь-якими іншими громадянами в їхньому повсякденному житті.

Серед видів неофіційного тлумачення можна виділити так званеповсякденне тлумачення, здійснюване громадянами в побуті, повсяк-денному житті, а також професійне, наприклад роз’яснення законівадвокатом та ін. Нарешті, дуже важливим видом неофіційного тлу-мачення є доктринальне тлумачення, здійснюване провідними вчени-ми-юристами. Сила неофіційного тлумачення не у формальній обо-в’язковості, а в переконливості, в авторитеті тих осіб і організацій,

173

що здійснюють це тлумачення. Тісно пов’язане з практикою, вонопокликане поліпшувати якість застосування норм права, зміцнюватизаконність.

20.8. Прогалини в законодавстві

Жодне законодавство не може врахувати всієї повноти суспільнихвідносин, які потребують правового регулювання. Крім того, су-спільні відносини досить швидко розвиваються. Отже, у правозасто-совчій практиці іноді виникають ситуації, коли спірні відносини ма-ють правовий характер, входять у сферу правового регулювання, аледля них не передбачена конкретна норма права. Це є прогалиною взаконодавстві, тобто відсутністю конкретної норми, необхідної для ре-гулювання відносин, які входять у сферу правового регулювання.

Найефективнішим способом ліквідації прогалини в законодавствіє прийняття нормативного акта або норми, якої не вистачає. Аленормотворчість є досить складним процесом і потребує тривалогочасу. Правозастосовчі органи не можуть відмовити у вирішенні спра-ви, і тому вони застосовують такі оперативні методи подолання про-галин в законі, як аналогія закону і аналогія права.

Аналогія закону — це застосування до неврегульованих відносиннорми, яка регулює схожі відносини. Якщо ж немає навіть норм, щорегулюють схожі відносини, тоді застосовують аналогію права. Ана-логія права — це застосування до неврегульованих конкретною нор-мою відносин за відсутності норми, що регулює схожі відносини, за-гальних засад і принципів права (достовірності, справедливості, за-конності, гуманізму, рівноправ’я тощо).

У кожному конкретному випадку рішення, прийняте за допомо-гою використання аналогії закону чи права, має значення виключнодля конкретного випадку. За допомогою аналогії закону і аналогіїправа прогалина не усувається, а лише долається.

Слід зауважити, що аналогія закону, і особливо аналогія права,мають обмежену сферу використання. Їх застосування цілком виклю-чене при притягненні до кримінальної та адміністративної відпові-дальності, які настають лише на підставі норм чинного законодав-ства. В той же час аналогія допустима в цивільній, трудовій та іншійгалузях права. Аналогія дозволена там, де немає спеціальної заборо-ни і де сам законодавець не зв’язує настання юридичних наслідків зконкретною нормою права.

174

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Поясніть, у чому суть реалізації права?2. Назвіть основні форми безпосередньої правореалізації і розкрий-те їх зміст.

3. Які ознаки має правозастосування?4. Для чого необхідне тлумачення права?

175

Розділ 21

ПОВЕДІНКА ОСОБИУ ПРАВОВІЙ СФЕРІ

21.1. Поняття і ознаки правової поведінкиПоведінка є найважливішою соціальною характеристикою особи-

стості. Своєю поведінкою індивід може принести іншим учасникамсуспільних відносин як користь, так і шкоду. У цьому зв’язку держа-ва встановлює своєрідні межі соціально значимої поведінки грома-дян, колективних об’єднань, посадових осіб. З позицій права ця по-ведінка може бути оцінена по-різному. Окремі відносини не підпада-ють під правове регулювання (відносини дружби, любові, симпатіїтощо). Оцінюючи вчинки людини через правові норми, держававстановлює два основних види поведінки — правову (юридично зна-чиму) і юридично нейтральну, байдужу.

Право регулює поведінку, яка відбувається у правовій сфері, тоб-то в тій сфері, яка регулюється нормами права. Така поведінка нази-вається правовою.

Правова поведінка — це соціально значима поведінка суб’єктів,яка контролюється їх свідомістю і волею, передбачена нормами праваі тягне за собою певні юридичні наслідки.

Специфіка правової поведінки розкривається в її ознаках.1. Соціальна значимість є однією з основних ознак правової по-

ведінки. Вона має дві форми — соціальну корисність та соціальнушкідливість. Соціальна значимість правової поведінки виявляється вїї здатності впливати на суспільні відносини, тобто змінювати їх.

2. Правова поведінка може впливати на суспільні відносини тіль-ки тоді, коли вона виражається зовні, тобто має вплив на інших осібта суспільні відносини в цілому. Правова поведінка виявляється зовніу формі дій чи бездіяльності.

3. Люди мають свідомість і волю та здатні контролювати своюповедінку. Правова поведінка має свідомо-вольовий характер. Су-б’єкти права повинні адекватно усвідомлювати обставини, характерсвоєї поведінки, передбачати наслідки і мати можливість здійснюва-

176

ти свою волю, скеровувати свої вчинки, а також нести за них відпо-відальність.

4. Правова регламентація є важливою ознакою правової поведін-ки. Тільки опосередкована нормами права поведінка є правовою.Умови та ознаки правової поведінки описуються у правових нормах.

5. Правова поведінка несе за собою юридичні наслідки. Як один звидів юридичних фактів, правова поведінка призводить до виник-нення, зміни або припинення певних правовідносин. Правовими на-слідками на ту чи іншу форму правової поведінки є реакція з бокудержави у вигляді заохочення, стимулювання, охорони соціально ко-рисних вчинків чи застосування заходів державного примусу і юри-дичної відповідальності за шкідливі дії.

Таким чином, діяльність людини у правовій сфері може бути оці-нена з юридичної сторони. Про характер дій людини у сфері право-вого регулювання можна судити виходячи з оцінок, зафіксованих внормах права. З погляду відповідності правовим нормам, а також зпогляду корисності або шкідливості наслідків цієї поведінки право-ва поведінка може бути правомірною або неправомірною.

Будь-яка поведінка, яка відповідає нормам права, є правомірною,тобто соціально корисною, а та, що їм не відповідає, є неправомір-ною, тобто протиправною — соціально шкідливою.

21.2. Правомірна поведінка

Правомірна поведінка — це вид правової поведінки, що характери-зується соціальною корисністю, відповідає інтересам суспільства, дер-жави й окремих осіб; відповідає моделям можливої поведінки, зафіксо-ваним в нормах права, має позитивні юридичні наслідки, гарантуєть-ся з боку держави.

Правомірна поведінка є засобом втілення прав і обов’язків в жит-тя. Правомірна поведінка знаходить вираження як у активній дії, такі в бездіяльності, коли людина відмовляється від здійснення дій, не-безпечних і шкідливих для суспільства і заборонених законом.

Правомірна поведінка є передумовою нормального функціону-вання всього суспільства, гарантією правопорядку. Суспільство ідержава зацікавлені в такій поведінці. Відповідно до загальноприй-нятого визначення правомірна поведінка визнається єдино правиль-ною, належною поведінкою, регульованою правовими нормами.

177

Людина діє правомірно, якщо вона чітко дотримується правовихнорм. Її дії є соціально корисними, які можуть бути як бажаними, такі необхідними для нормального існування і розвитку суспільства.

21.3. Види правомірної поведінки

Правомірна поведінка виявляється в суспільному житті по-різно-му. Дії, що відповідають правовим розпорядженням, можуть бутикласифіковані по багатьох підставах.

За ступенем активності процесу залучення особистості у правоверегулювання виділяють наступні види правомірної поведінки.

Маргінальна поведінка. Вона відбиває стан індивіда, який знахо-диться на межі антигромадського прояву, що призводить до право-порушення, однак таким не стає в силу певних причин і обставин(загрози можливого покарання, власної вигоди від правомірності,страху осуду з боку колективу, групи, найближчого соціального ото-чення й інших стримуючих причин).

Маргінальна поведінка є правомірною, оскільки особа, що відно-ситься до правових вимог осудливо, все-таки йде на їхнє дотриман-ня. У правовому плані маргінальність характеризується проміжним,перехідним станом між правомірною і протиправною поведінкою.

Конформістська поведінка. Конформістську поведінку відрізняєпристосовництво, пасивне прийняття існуючого порядку, відсутністьвласних позицій, підпорядкування психологічному тиску. Індивідприймає позицію групи, щоб уникнути конфлікту з нею. Ним керуєбажання уникнути осудження з боку колективу, страх утратити до-віру близьких, бажання заслужити схвалення тих, з ким він зв’язанийособистісними відносинами та ін. І все-таки соціально-правовий кон-формізм в цілому визнається суспільно корисним явищем, оскількиіндивід дотримується вимог правових норм.

Звичайна правомірна поведінка. Слідування засвоєним правовимідеям і принципам є для людини в багатьох випадках таким, що самособою розуміється. Людина, як відомо, вибирає найбільш доцільнийпрактично виправданий варіант поведінки. Звичка немов звільняєособистість від багаторазового звертання до своєї свідомості, від по-будови нової моделі поведінки. Правові звички як поведінкові регу-лятори відіграють велику суспільну роль у процесі становлення пра-вомірної поведінки.

178

Соціально-правова активність особистості являє собою найвищийрівень правомірної поведінки. Це насамперед ініціативна поведінка.Соціально-правова активність визначається високим рівнем право-свідомості, глибокою правовою переконаністю, свідомо прийнятоюна себе готовністю використовувати надані правом можливості,творчо керуватися ними у своєму повсякденному житті. Така люди-на не лише сама поводиться правомірно, але й іншим активно надаєпозитивний приклад.

21.4. Протиправна поведінка —правопорушення

Правопорушення є соціальною і юридичною протилежністю пра-вомірної поведінки. Це поведінка, яка завдає шкоди правам та інте-ресам як окремих осіб, так і суспільству в цілому. Взяті сукупно пра-вопорушення становлять небезпеку для суспільства, порушують ре-жим законності, існуючий правопорядок.

На відміну від правомірних дій, що можуть бути прямо передба-чені нормами права, а можуть і випливати в загальній формі з “духузакону” (дозволено все, що не заборонено законом), протиправнідії повинні бути чітко сформульовані правовими нормами. З цьогопогляду про правопорушення можна говорити лише в рамках і з по-зиції закону, що визначає поняття й ознаки цивільного, адміністра-тивного чи іншого правопорушення, а нерідко і точний перелікпротиправних діянь. Такого роду “формалізм” протиправності за-безпечує ясність і єдність вимог, що висуваються до всіх громадян іорганізацій.

Правопорушення — це суспільно шкідливе діяння (у формі дії абобездіяльності) дієздатного суб’єкта, що суперечить вимогам правовихнорм. Сутністю правопорушення є свавілля суб’єкта або зазіхання насвободу інших суб’єктів.

Отже, правопорушення має наступні юридичні ознаки:• це акт поведінки, діяння, що виявляється в неправомірній дії абобездіяльності (утримання від дій тоді, коли закон вимагає проти-лежне), виявлений зовні. Не можуть бути правопорушеннями дум-ки, почуття, уявлення, не виражені в конкретних діях;

• свідомо-вольовий характер, тобто дії повинні залежати від волі тасвідомості особи, вони мають бути добровільними;

• поведінка лише дієздатних деліктоздатних осіб, тих, що усвідом-люють значення своїх дій та здатні нести юридичну відпові-

179

дальність. Не є правопорушенням поведінка особи, яка не кон-тролює свідомо свої вчинки (душевно або психічно хворий), абоповедінка в ситуації, коли у людини немає вибору, крім проти-правних дій (необхідна оборона). Малолітні та душевнохворі не єделіктоздатними;

• усвідомлення вини з боку правопорушника — тобто наявністьвнутрішнього негативного ставлення суб’єкта до інтересів окре-мих осіб та суспільства в цілому. Вина відокремлює правопору-шення від тих видів протиправної поведінки, що суспільно шкід-ливі, свідомо вольові, порушують норми права, але не відобража-ють негативного ставлення суб’єкта до вимог правових приписів,скоюються без вини (необхідна оборона або крайня необхідність);

• протиправність діяння, тобто порушення вимог правових норм.Це або невиконання обов’язків (протиправна бездіяльність), абопорушення заборон (протиправні дії);

• соціальна шкідливість. Правопорушення наносить майнову, со-ціальну, моральну, політичну шкоду. Шкода — це сукупність не-гативних наслідків правопорушення. Соціальною суттю шкоди єзменшення або знищення будь-якого блага, цінності, суб’єктивно-го права тощо. Шкода є обов’язковою ознакою будь-якого право-порушення. Але за деякі правопорушення відповідальність настаєі без нанесення шкоди, коли лише була така можливість (замах навбивство, порушення правил безпеки на виробництві, яке могло бпризвести до жертв).

• суспільна небезпека — реальна загроза інтересам держави, сус-пільства, особистості.

21.5. Юридичний склад правопорушення

Юридичний склад правопорушення — це сукупність ознак право-порушення в єдності його об’єктивних характеристик, які є необхід-ними для визначення даного діяння правопорушенням.

Категорія складу правопорушення докладніше розроблена в на-уці кримінального права щодо складу злочину. Однак вона має і за-гальноправове, загальнотеоретичне значення, використовується врізних галузях права.

Об’єктом правопорушення є суспільні відносини, охоронюваніправом. Наскільки різноманітні відносини в суспільстві, настількирізноманітні об’єкти правопорушення. Ними можуть бути майнові,

180

трудові, політичні й інші права й інтереси суб’єктів права, державнийі суспільний лад, стан навколишнього середовища, життя, честь, гід-ність, здоров’я людини.

Об’єктивна сторона правопорушення вказує на його зовнішнє ви-раження. Зміст об’єктивної сторони складають: протиправне діяння,його суспільно шкідливі наслідки і причинний зв’язок між діянням інаслідками, що настали.

Суб’єктом правопорушення визнається деліктоздатна осудна осо-ба, що досягла визначеного законом віку.

Суб’єктивна сторона правопорушення характеризується наявні-стю вини, тобто психічним ставленням особи до свого вчинку та йогонаслідків.

Розрізняють дві основні форми вини: навмисність (умисел) і нео-бережність. Навмисність буває прямою і непрямою. Прямий умиселвиявляється в усвідомленні правопорушником суспільно небезпечно-го характеру свого діяння, у передбаченні суспільно небезпечних на-слідків і бажанні їхнього настання. Непрямий умисел полягає в усві-домленні правопорушником суспільно небезпечного характеру своєїдії чи бездіяльності, у передбаченні суспільно небезпечних наслідківі свідомому допущенні їх.

Необережність теж буває двох видів: самовпевненість і недбалість.Самовпевненість виявляється в передбаченні правопорушникомможливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння ілегковажним розрахунком їх запобігання. Недбалість виявляється внепередбаченні правопорушником можливості настання суспільнонебезпечних наслідків правопорушення, хоча він міг і повинен був їхпередбачати.

21.6. Види правопорушеньПравопорушення розрізняються за ступенем шкідливості та сус-

пільної небезпеки; за характером санкцій, які настають. За цими кри-теріями вони поділяються на злочини і проступки.

Злочини — це найбільш шкідливі правопорушення, небезпечні длясуспільства і особи, що посягають на суспільний лад, права і свободиособи, інші соціальні цінності. Ознаками злочину є явна суспільна не-безпека, протиправність, винність, караність. Як злочинні діяння за-кріплюються лише кримінальним законом.

Злочини відрізняються максимальним ступенем суспільної небез-пеки та шкідливості, зазіхають на найбільш значущі інтереси суспіль-

181

ства. Об’єктами злочинного діяння є суспільний і державний лад, си-стема господарських відносин, різноманітні форми власності, осо-бистість, політичні, трудові, майнові й інші права громадян.

У зв’язку з підвищеною суспільною небезпекою злочину закон пе-редбачає за їхнє скоєння найсуворіше кримінальне покарання. Навідміну від інших видів правопорушень, перелік злочинів, передбаче-них кримінальним законом, вичерпний і розширювальному тлума-ченню не підлягає.

Проступки — правопорушення менш небезпечні для суспільства,ніж злочини. Це суспільно шкідливі, винні, протиправні діяння, які ха-рактеризуються меншою, ніж злочини, суспільною небезпекою і тяг-нуть за собою не кримінальне, а адміністративне, дисциплінарне абоцивільно-правове покарання.

Залежно від сфери скоєння розрізняють цивільні, адміністративні,дисциплінарні проступки.

Цивільні правопорушення (проступки) відрізняються специфічнимоб’єктом зазіхання. Це майнові і пов’язані з ними особисті немайновівідносини, регульовані нормами цивільного права, а також деякиминормами трудового та сімейного права. Ці правопорушення виявля-ються в невиконанні чи неналежному виконанні договірних зобов’я-зань, у заподіянні майнової шкоди та ін.

Адміністративні правопорушення (проступки) являють собою пе-редбачені нормами адміністративного, фінансового, земельного,процесуального й інших галузей права зазіхання на встановлений по-рядок державного управління, громадський порядок.

Дисциплінарні правопорушення (проступки) являють собою про-типравні діяння, що порушують внутрішній розпорядок діяльностіпідприємств, установ і організацій. Правопорушник дезорганізуєнормальну діяльність трудових колективів, порушує трудову, на-вчальну, службову, виробничу, військову дисципліну.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Що відрізняє правову поведінку?2. Які ознаки притаманні правомірній поведінці і які є види право-мірної поведінки?

3. Розкрийте структуру юридичного складу правопорушення.4. Які є види правопорушень і чим вони характеризуються?

182

Розділ 22

ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

22.1. Поняття юридичної відповідальності

Юридична відповідальність — одна з форм соціальної відпові-дальності. Сутність соціальної відповідальності полягає в обов’язкуіндивіда виконувати вимоги, що висуваються до нього суспільством,державою, іншими індивідами. Крім юридичної, в суспільстві діють іінші форми соціальної відповідальності: моральна, політична, орга-нізаційна, суспільна, партійна й інша.

Юридична відповідальність є важливим елементом правового ре-гулювання суспільних відносин, суть якого полягає в цілеспрямова-ному впливі на поведінку індивідів за допомогою юридичних засобівз метою впорядкування суспільних відносин, надання їм системностіі стабільності, уникнення різких загострень соціальних конфліктів,втілення принципів соціальної справедливості тощо. Саме існуванняправа як регулятора суспільних відносин обумовлене необхідністюпідтримувати соціальний порядок у неоднорідному суспільстві, по-переджаючи будь-які відхилення від встановлених правил поведінки.

За допомогою юридичної відповідальності встановлюються дієвімеханізми охорони і захисту суспільних відносин від неправомірнихпосягань шляхом покарання діянь, які порушують умови нормально-го розвитку суспільства, суперечать інтересам держави, суспільства вцілому і окремих індивідів. К. Маркс визначав відповідальність якзасіб самозахисту суспільства проти порушення умов його існування.Розгляд юридичної відповідальності саме в цьому контексті дозволяєз’ясувати її роль і значення в системі забезпечення і гарантуванняправ і свобод особи, їх охорони і захисту від незаконних порушень.

З категорією юридичної відповідальності пов’язано дуже багатополемічних питань, немає єдності у трактуванні цього явища.

Виділення в окремих наукових працях “позитивного аспекту”юридичної відповідальності призводить до ототожнення юридичноївідповідальності з такими явищами правової сфери, як правова сві-домість і юридичний обов’язок.

183

Це призводить до того, що юридична відповідальність розгляда-ється не тільки як наслідок скоєного правопорушення, але й як на-слідок майбутньої, навіть правомірної поведінки, що абсолютно не-припустимо, бо це суперечить ретроспективному характеру юридич-ної відповідальності.

В інших випадках юридична відповідальність розглядається як“міра покарання правопорушника шляхом позбавлення його певнихсоціальних благ чи цінностей”. Вид і міра стягнення або покаранняза скоєне правопорушення міститься у санкції порушеної правовоїнорми, отже, таке визначення юридичної відповідальності повністюототожнює її з санкцією. Це невірно, адже, крім санкції, існують і ін-ші підстави притягнення до юридичної відповідальності.

Іноді юридична відповідальність визначається як “закріпленаправовими нормами необхідність певної поведінки суб’єкта права”.Таке визначення повністю ототожнює юридичну відповідальність зюридичним обов’язком і зовсім не розкриває її суті.

Визначення юридичної відповідальності як “обов’язку правопо-рушника перетерпіти певні обмеження” є також непереконливим, то-му що стосується не всіх без винятку видів юридичної відповідаль-ності, а лише тих, які носять карний характер.

Найбільш доцільним може вважатись наступний підхід.Юридичною відповідальністю є застосування до особи, що скоїла

правопорушення, примусових заходів, передбачених санкцією пору-шеної норми, у встановленому для цього процесуальному порядку відімені держави і на підставі закону.

Загальною метою усіх видів відповідальності є охорона право-порядку за допомогою примусових заходів. Ця мета, залежно відхарактеру правопорушень і їх наслідків, досягається або примусо-вим відновленням порушеного права і припиненням протиправнихстанів, або покаранням правопорушника, або найчастіше поєднан-ням першого й другого.

22.2. Ознаки юридичної відповідальності

Всі види юридичної відповідальності характеризуються такимиознаками:

1. Найважливішою ознакою юридичної відповідальності є те, щофактичною підставою її виникнення виступає правопорушення.

184

2. Притягнення правопорушника до юридичної відповідальностіздійснюється в певному процесуальному порядку в результаті здій-снення правозастосовчої діяльності.

3. Притягнення до юридичної відповідальності, як й інші видиправозастосовчої діяльності, здійснюється уповноваженими держав-ними органами та їх посадовими особами, йому притаманний дер-жавно-владний характер.

4. Важливою ознакою юридичної відповідальності є чітка норма-тивна регламентація її здійснення.

5. Притягнення до юридичної відповідальності є невіддільним віддержавного примусу. Державний примус за скоєне правопорушеннячітко регламентується в санкціях правових норм, які визначаютьйого вид і міру — кількісні показники. Цей примус завжди зверненийна правопорушника — особу, яка скоїла протиправне діяння, і тягнеза собою негативні для нього наслідки, що виявляються у позбавлен-ні його певних благ, котрі йому належали до факту правопорушення.

Юридична відповідальність і державний примус тісно пов’язаніміж собою, але їх не можна повністю ототожнювати. Юридична від-повідальність завжди заснована на примусових санкціях. У свою чер-гу державний примус може здійснюватись і поза юридичною відпові-дальністю, у разі суспільної необхідності в умовах надзвичайногоабо воєнного стану (реквізиція, карантин, відселення).

6. Ще однією важливою ознакою юридичної відповідальності єнаявність певних втрат для винної особи, які передбачені законом.Позбавлення правопорушника певних благ є необхідною умовоююридичної відповідальності. Ці втрати є реакцією держави на шкоду,заподіяну правопорушником суспільству, державі або окремій особі,і можуть носити для правопорушника особистий, майновий або ор-ганізаційний характер.

22.3. Мета і функціїюридичної відповідальності

Соціальне призначення юридичної відповідальності як засобуохорони і захисту суспільних відносин від будь-яких незаконних по-рушень реалізується в її цілях і функціях.

Мета — це той кінцевий результат, на який спрямована юридич-на відповідальність. Мета юридичної відповідальності — це конкрет-

185

ний вияв загальних цілей права, серед яких виділяють регулювання іохорону суспільних відносин.

Головними цілями юридичної відповідальності, що випливають іззагальних цілей права, є: 1) забезпечення нормального функціону-вання механізму правового регулювання шляхом гарантування реа-лізації суб’єктами правових відносин суб’єктивних прав і юридичнихобов’язків; 2) охорона існуючого державного ладу та суспільного по-рядку; 3) утвердження законності і захист правопорядку; 4) захистправ і свобод громадян від незаконних порушень; 5) покарання вин-ного у скоєнні правопорушення; 6) попередження скоєння правопо-рушень у майбутньому.

Мета юридичної відповідальності реалізується через її відповідніфункції, які відображають основні напрями впливу юридичної відпові-дальності на суспільні відносини. Саме у функціях юридичної відпові-дальності розкривається її роль і значення в забезпеченні реалізації,охорони і захисту прав і свобод особи. Головними функціями юри-дичної відповідальності, які органічно випливають з її цілей, висту-пають регулятивна і охоронна. Похідними від цих функцій є штраф-на (каральна), правовідновлювальна, попереджувальна, виховна тастимулююча.

Підставами юридичної відповідальності є: 1) факт скоєння право-порушення; 2) наявність у діях особи складу правопорушення; 3) на-явність відповідної правової норми, яка передбачає притягнення доюридичної відповідальності за певне правопорушення; 4) акт засто-сування права (вирок суду, рішення адміністративного органу тощо).

22.4. Принципиюридичної відповідальності

Досліджуючи юридичну відповідальність, не можна не зупини-тись на аналізі її головних принципів — керівних ідей, що харак-теризують її зміст, суть і призначення у правовому регулюванні сус-пільних відносин.

Ключовий принцип юридичної відповідальності — принцип за-конності, суть якого полягає у суворому і точному слідуванні право-вим приписам. Ця вимога, по-перше, передбачає, що притягнення доюридичної відповідальності повинно здійснюватись лише на підставізакону за правопорушення (на момент скоєння заборонене законом),що вступив у силу і був доведений до загального відома; по-друге,

186

єдиною фактичною підставою юридичної відповідальності є право-порушення, тобто винне протиправне діяння, скоєне деліктоздатноюособою; по-третє, притягувати до юридичної відповідальності мо-жуть лише уповноважені законом органи і тільки в установленомузаконом порядку; по-четверте, міра покарання за скоєне правопору-шення чітко обмежується санкцією правової норми і при реалізаціїюридичної відповідальності може бути пом’якшена, але в жодномуразі не повинна перевищувати верхньої межі санкції; по-п’яте, реалі-зація юридичної відповідальності здійснюється у встановленій зако-ном процесуальній формі.

З принципом законності тісно пов’язаний принцип справедливос-ті, суть якого полягає у відповідності між діянням і його соціальнимнаслідком. Справедливість юридичної відповідальності виявляєтьсяу тому, що вид і міра покарання або стягнення залежить від тяжкостіскоєного правопорушення, ступеня його суспільної небезпеки і ха-рактеру завданої шкоди. Справедливість юридичної відповідаль-ності характеризується неможливістю призначення кримінальногопокарання за проступок.

Принцип гуманізму заснований на визнанні пріоритету загально-людських цінностей, серед яких провідне місце посідають права і сво-боди особи, що носять природний і невід’ємний характер і визнають-ся найвищою соціальною цінністю. Особи, притягнені до юридичноївідповідальності, користуються правами і свободами людини і гро-мадянина за винятком встановлених законом обмежень. Норма-ми міжнародного права заборонені жорстокі й нелюдські покарання,які принижують честь і гідність людської особистості й мають харак-тер тортур. У сучасному світі зростає кількість країн, які скасуваливищу міру покарання — смертну кару, а в тих країнах, де вона щезбереглася, смертні вироки виносяться лише за найтяжчі злочини і неможуть застосовуватись до певних категорій осіб — вагітних жінок інеповнолітніх.

Доцільність юридичної відповідальності передбачає відповідністьобраних щодо правопорушника заходів покарання загальним цілямюридичної відповідальності — відновленню порушених прав і сво-бод, покаранню і перевихованню правопорушника, запобіганнюскоєння правопорушень у майбутньому. Особа, яка скоїла правопо-рушення, в окремих випадках може бути повністю або частковозвільнена від покарання. Наприклад, коли правопорушник добро-

187

вільно відшкодував завдані збитки, виявив щиросердне каяття і йогоповедінка підтверджує виправлення, призначення покарання або по-дальше його відбуття визнається недоцільним.

Принцип неприпустимості аналогії права й аналогії закону при за-стосуванні заходів юридичної відповідальності означає, що рішенняуповноваженого органу про притягнення правопорушника до юри-дичної відповідальності ґрунтується на конкретних правових нор-мах.

Принцип невідворотності посідає серед інших принципів юридич-ної відповідальності важливе місце, адже встановлення покарання запорушення норм права має значення тільки тоді, коли правопоруш-ник неодмінно притягується до відповідальності. Впровадження у су-спільну свідомість уявлення про неминучість покарання за порушен-ня норм права є важливим виховним і попереджувальним правопо-рушення фактором.

Суть принципу індивідуалізації покарання полягає в тому, що від-повідальність за скоєне правопорушник повинен нести сам за себе.Неприпустимим є перекладання відповідальності на інших осіб лишеза наявності будь-якого зв’язку з правопорушником.

Принцип неприпустимості подвоєння відповідальності означає, щоніхто не повинен двічі притягуватись до юридичної відповідальностіза одне і те саме правопорушення.

Принцип обґрунтованості юридичної відповідальності передба-чає, по-перше, об’єктивне вивчення обставин справи, збір і всебічнуоцінку доказів, аргументованість висновку про те, чи було скоєноправопорушення, чи винна особа, яка притягується до відповідаль-ності, чи підлягає застосуванню передбачена в законі санкція; і по-друге, визначення конкретної міри покарання, стягнення, відшкоду-вання збитків у точній відповідності з критеріями, встановленимизаконом.

До принципів юридичної відповідальності можна також віднес-ти загальні принципи правосуддя: змагальність процесу як засіб до-сягнення об’єктивної істини; право на захист особи, що притягуєть-ся до відповідальності; презумпція невинності; неприпустимість по-гіршення правового становища особи, яка оскаржує прийнятерішення, тощо.

188

22.5. Класифікація юридичноївідповідальності за галузевою ознакою

Є кілька підстав для класифікації юридичної відповідальності. Се-ред них найдоцільнішою є класифікація юридичної відповідальностіза характером санкцій і за галузевою ознакою.

За галузевою ознакою виділяють такі види юридичної відпові-дальності, як кримінальна, адміністративна, дисциплінарна, цивіль-но-правова, конституційна і міжнародно-правова.

Кримінальна відповідальність є найсуворішим видом галузевоїюридичної відповідальності. Вона настає тільки внаслідок скоєннязлочину — суспільно небезпечного діяння, склад якого передбаченийу кримінальному законі. За менш небезпечні правопорушення (про-ступки) кримінальна відповідальність не настає. Поняття злочину іпокарання, а також перелік злочинних діянь, заборонених кримі-нальним законом, і відповідних кримінальних покарань охоплюєть-ся Кримінальним кодексом України. Порядок реалізації криміналь-ної відповідальності дуже детально регламентований і встановлю-ється Кримінально-процесуальним кодексом.

До кримінальної відповідальності особа, винна у скоєнні злочину,може бути притягнена лише судом. Ніхто не може бути визнаний ускоєнні злочину, а також покараний інакше ніж за вироком суду івідповідно до закону. Кримінальні покарання є найбільш суворими іжорсткими формами державного примусу, які впливають переважнона особистість злочинця з метою його перевиховання і попереджен-ня скоєння злочинів у майбутньому, істотно обмежуючи його право-вий статус: позбавлення волі, виправні роботи, заборона обійматипевну посаду або займатись певною діяльністю, конфіскація майнатощо. Відбуття кримінального покарання тягне настання для зло-чинця відповідних юридичних наслідків: протягом певного часу заним зберігається судимість.

Адміністративна відповідальність настає за вчинення адміністра-тивних проступків, передбачених законодавством про адміністра-тивні правопорушення, і може виявлятись у винесенні попередження,накладенні штрафу, позбавленні спеціальних прав, адміністративно-му затриманні або арешті, огляді речей та вилученні речей і доку-ментів. Справи про адміністративні правопорушення розглядаютьсяорганами внутрішніх справ, інспекціями у справах неповнолітніх,

189

митними органами, народними судами та іншими державними орга-нами і посадовими особами, уповноваженими законом.

Дисциплінарна відповідальність застосовується за скоєння дис-циплінарних проступків, які виявляються в порушенні трудової, на-вчальної, службової та військової дисципліни і завдають шкоди внут-рішньому порядку діяльності підприємств, установ, організацій тощо.До правопорушників можуть застосовуватись стягнення, передба-чені правилами внутрішнього розпорядку, дисциплінарними стату-тами і положеннями: зауваження, попередження, догана, переведен-ня на іншу роботу, звільнення, пониження у званні тощо.

Цивільно-правова відповідальність настає за порушення договір-них зобов’язань майнового характеру або за заподіяння майнової чинемайнової (моральної) шкоди, тобто за скоєння цивільно-правово-го делікту, і може виражатись у позбавленні правопорушника певнихблаг матеріального характеру, у зміні невиконаного обов’язку но-вим, у приєднанні до невиконаного обов’язку нового, додаткового.

Цивільно-правова відповідальність буває двох видів: договірна іпозадоговірна. Договірна відповідальність настає за невиконання абоненалежне виконання зобов’язань за договором. На правопорушни-ка покладаються нові, додаткові обов’язки по відшкодуванню нимзбитків або по сплаті неустойки за невиконання або неналежне вико-нання договірних умов. Це є додатковими до основного обов’язками,бо основним обов’язком цієї особи є виконання умов договору. По-задоговірна відповідальність настає внаслідок порушення абсолютно-го суб’єктивного права. Її суть полягає в тому, що на правопорушни-ка покладається обов’язок відшкодувати завдані збитки. В цьомуразі має місце заміна основного обов’язку (утримуватись від проти-правних дій) новим (відшкодувати завдані збитки).

Конституційна відповідальність, на відміну від розглянутих галу-зевих видів юридичної відповідальності, є менш дослідженою, частовона взагалі не входить до переліку основних видів юридичної відпо-відальності, хоча її значення в забезпеченні реалізації, охорони і за-хисту прав і свобод особи не можна применшувати. Специфіка кон-ституційної відповідальності обумовлюється особливим місцем і ро-ллю конституційного права в системі права. Провідне місце цієїгалузі пояснюється тим, що вона регулює найважливіші для державивідносини — відносини по формуванню органів держави і здійснен-ню державної влади, загальні засади державного і суспільного ладу.Ці відносини істотно впливають і на всі інші суспільні відносини —

190

політичні, економічні, культурні, ідеологічні тощо. Конституційнеправо інтегрує всі інші галузі в єдину внутрішньо злагоджену систе-му, адже норми конституційного права є вихідними положеннямиправових норм інших галузей права, визначають основні засади пра-вового регулювання в інших галузях.

Конституційно-правова відповідальність має багато спільного зіншими видами юридичної відповідальності, проте вона має свої спе-цифічні особливості. Однією з таких особливостей є її політичний ха-рактер. Матеріалізація цього виду відповідальності відбувається че-рез систему галузевого законодавства. Виступаючи як засіб забезпе-чення приписів норм права, закріплених в Конституції та законах,конституційна відповідальність може втілюватися як безпосередньов цих правовідносинах (наприклад, імпічмент президента, відставкауряду, розпуск парламенту), так і через норми інших галузей пра-ва — адміністративного, кримінального та цивільного.

Міжнародно-правова відповідальність настає за порушення держа-вою — учасником міжнародних договорів взятих на себе зобов’язань.

22.6. Класифікація юридичноївідповідальності за характером санкцій

Відповідно до головних цілей юридичної відповідальності санкціїза правопорушення поділяються на два основних види: штрафні (ка-ральні), головне завдання яких полягає у покаранні правопорушни-ка, та правовідновлювальні, спрямовані на усунення безпосередньозавданої правопорушенням шкоди. Згідно із змістом цих санкційюридична відповідальність поділяється на штрафну (каральну) і пра-вовідновлювальну (компенсаційну).

Штрафна (каральна) відповідальність застосовується за злочини іадміністративні або дисциплінарні проступки. Її призначення — впливна свідомість правопорушника через застосування щодо нього певнихобмежень з метою загальної і особистої превенції (попередження) пра-вопорушень. Своєрідним наслідком застосування штрафної, караль-ної санкції є “стан покараності” (судимість — у кримінальному праві,наявність стягнення — у трудовому й адміністративному), що тягнедеякі правообмеження і ще суворішу відповідальність при рецидиві.

Правовідновлювальна відповідальність реалізується головним чи-ном у цивільно-правовій сфері. Її призначення полягає у відновленні

191

незаконно порушених прав, примусовому виконанні невиконанихобов’язків та усуненні протиправних станів.

На відміну від каральної відповідальності, яка реалізується лишеу встановленому законом порядку на підставі правозастосовчого ак-та, виданого уповноваженим органом, правовідновлювальна відпо-відальність може реалізовуватись і без втручання державних органівв добровільному порядку шляхом відшкодування завданих збитків,відновлення порушених прав, виконання обов’язків, припиненняпротиправних станів. Правовідновлювальна відповідальність вини-кає з моменту правопорушення і завершується відновленням (у вста-новлених законом межах) порушеного права.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Які ознаки характеризують юридичну відповідальність?2. Які функції притаманні юридичній відповідальності?3. Розкрийте зміст основних принципів юридичної відповідаль-ності.

4. Чим характеризується кримінальна, цивільна, матеріальна і дис-циплінарна юридична відповідальність?

192

Розділ 23

ПРАВОСВІДОМІСТЬІ ПРАВОВА КУЛЬТУРА

23.1. Поняття правової свідомості

Правосвідомість — одна з форм суспільної свідомості. Кожна осо-ба володіє правосвідомістю незалежно від того, усвідомлює вона цечи ні. Ставлення особи до права може бути як позитивним (людинарозуміє значення та необхідність права), так і негативним (людинавважає, що право не потрібне). Це ставлення може бути раціональ-ним, розумним, емоційним, на рівні почуттів та настроїв.

Як явище духовного життя, право належить до сфери суспільної йіндивідуальної свідомості. Норми права, нормативні акти, правоза-стосовчі рішення й інші юридичні явища можуть розглядатися яксвоєрідні відображення культури, для визначення яких використову-ють спеціальне поняття, що відбиває особливий вимір правової ре-альності — правосвідомість.

Право — це об’єктивна реальність, а суб’єктивне ставлення донього людей є правосвідомістю. Правосвідомість — це внутрішнійособистий регулятор юридично значимої поведінки. Правосвідо-мість є невіддільною від права, адже право є регулятором поведінкиіндивідів, які наділені волею та свідомістю.

Правосвідомість — це специфічна форма суспільної свідомості, си-стема відображення правової дійсності у формі юридичних знань, оці-нок, правових установок, ціннісних орієнтацій, які визначають пове-дінку людей в юридично значимих ситуаціях.

Правосвідомість діє і на стадії правотворчості, і на стадії реалі-зації права. Однаковою мірою правосвідомість присутня в усіх еле-ментах механізму правового регулювання — в нормах права, право-відносинах, актах реалізації права тощо. Правосвідомість найбільшповно і різнобічно відбиває ідеальну, духовну сутність права як еле-мента культури.

193

Велике значення правосвідомість має на стадії реалізації права, упроцесі втілення в життя юридичних прав та обов’язків. Від рівняправосвідомості залежить, якою буде поведінка людини в суспіль-стві — правомірною або неправомірною.

23.2. Структура правосвідомостіПравосвідомість складається з трьох елементів.1. Раціональні, світоглядні компоненти правосвідомості включа-

ють в себе знання та уявлення про право та правові явища в суспіль-стві. Рівень та якість таких уявлень можуть бути різними: від при-мітивних, поверхових — до науково-теоретичних, що утворюютьправову ідеологію. Велике значення у правовій ідеології відводитьсяюридичній науці. Наукова теорія визначає стратегію розвитку пра-вового життя в суспільстві, здійснює всебічний аналіз сучасної ситу-ації у сфері правового регулювання.

Правова ідеологія формується в результаті наукового теоретич-ного відображення правової дійсності, на основі узагальнення теоріїяк минулого, так і сучасного. Сучасна правова ідеологія включає всебе концепції правової держави, поділу влад, визнання пріоритетузагальнолюдських цінностей, домінування загальновизнаних нормміжнародного права над нормами внутрішнього права, громадянсь-кого суспільства, принципи демократизму, гуманізму тощо.

2. На відміну від раціонального компонента правосвідомості,правова психологія, яка утворює емоційний компонент правосвідо-мості, утворюється стихійно, на основі емоційного ставлення до пра-вових явищ в суспільстві, яке може бути і позитивним, і негативним.

Емоції є невід’ємною складовою свідомості. Взагалі важко зрозу-міти природу людської поведінки, якщо повністю відкинути їїемоційність. Емоції у правовій сфері впливають як на правомірну,так і на неправомірну поведінку особи. Правова психологія передба-чає “переживання” правових явищ у свідомості на емоційному рівні.

Правова психологія і правова ідеологія знаходяться у невід’ємномузв’язку. На їх основі формується третій компонент правосвідомості.

3. Поведінковий, або вольовий елемент правосвідомості включає всебе мотиви правової поведінки, правові установки, тобто ті уста-новки, які зумовлюють та визначають поведінку особи у правовомусередовищі.

Спочатку людина отримує інформацію про певну сторону право-вого життя. Отримавши цю інформацію, людина починає її аналізу-

194

вати. На підставі цього у неї виробляється певна оцінка того чи іншо-го правового явища. Залежно від оцінки правових явищ з’являєтьсяпевний мотив поведінки, людина вирішує, як їй діяти в тих чи іншихумовах, пов’язаних з тим чи іншим правовим явищем. Поведінковіелементи напряму пов’язані з волею людини.

Дізнавшись про закон і оцінивши його, людина вирішує, як вонабуде діяти в межах, передбачених законом. Дотримуватись його чині, визначається вольовим компонентом правосвідомості. Вольовуспрямованість ще називають вольовою установкою, тобто готовні-стю людини до певних дій.

Таким чином, завдяки дії цих трьох елементів правосвідомості улюдей формуються правові знання (отримуються в результаті озна-йомлення з правовою нормою), правові оцінки (зіставлення нормиправа зі своїми власними цінностями), правові установки (вольоваспрямованість поведінки, готовність до певних дій). У реальномужитті всі ці компоненти правосвідомості виявляються як ціле, воничітко не структуровані та не відділяються одне від одного.

23.3. Функції правосвідомості

Правова свідомість виконує наступні функції:1. Пізнавальну, націлену на пізнання правової дійсності і як на-

слідок — формування правових знань. Пізнавальна функція право-свідомості полягає в тому, що сприйняття й осмислення правовихявищ приводить до виявлення загальних закономірностей, установ-лення подій, дій, станів, ознак тощо.

2. Оціночну, за допомогою якої дається оцінка конкретним життє-вим обставинам як юридично значимим.

3. Регулятивну, що здійснює безпосередній вплив на поведінкулюдини, на суспільні відносини через правові знання, оцінки, по-чуття, мотиви і установки. Регулятивна функція правосвідомостіреалізується через систему мотивів, ціннісних орієнтацій, правовихустановок, що виступають специфічними регуляторами поведінки імають особливі механізми дії. Так, інформація про юридичні нормипороджує у суб’єктів права комплекс психологічних реакцій: емо-цій, переживань, з якими зв’язане виникнення певної мотивації по-ведінки.

195

23.4. Види правосвідомостіДля всебічного розуміння того, що є правосвідомістю, необхідно

розглянути її різновиди, які поділяються за рівнем, глибиною усві-домлення права і відображення правової дійсності.

Перший рівень — повсякденна правосвідомість, притаманнабільшості членів суспільства, формується в повсякденному житті усфері правового регулювання. Вона складається стихійно, під впли-вом особистого досвіду. Повсякденна правосвідомість — уявлення,емоції, настрої з приводу права і законності, що поширені серед за-галу. Ці почуття виникають під впливом безпосередніх умов життялюдей.

Другий рівень — професійна правосвідомість, яка складається вході спеціальної підготовки та в процесі здійснення практичної юри-дичної діяльності. Це правосвідомість юристів-практиків. Професій-на правосвідомість — поняття, уявлення, переконання, традиції, сте-реотипи, що складаються в середовищі професіоналів-юристів.

Третій рівень — науково-теоретична правосвідомість, яка прита-манна вченим-юристам, які займаються вирішенням теоретичних пи-тань у правовій сфері. Формується на базі широких і глибоких пра-вових узагальнень, знань закономірностей тощо.

За суб’єктами (носіями) правосвідомість поділяється на індивіду-альну (належить окремим індивідам) і колективну (притаманну окре-мим суспільним групам, класам, верствам суспільства). Колективнуправосвідомість треба відокремлювати від масової, яка характернадля нестабільних, тимчасових об’єднань людей — мітингів, демонст-рацій. Для характеристики макроколективів використовують понят-тя суспільної правосвідомості (правосвідомість населення країни,нації, народності).

23.5. Поняття, основні характеристики іфункції правової культури

Поняття правосвідомості тісно пов’язане з поняттям правовоїкультури. Правова культура відрізняється від інших видів культурисвоїм предметом, оскільки вона формується і функціонує у сфері пра-вових явищ, правомірної діяльності і правомірної поведінки.

Правова культура — це особливе соціальне явище, що може бутисприйняте як якісний правовий стан особистості й суспільства і можебути структуроване за різними підставами. Комплексне використан-

196

ня накопиченого в теорії правової культури матеріалу необхідно на-самперед для того, щоб забезпечити всебічне вивчення проблеми.

Правова культура — система правових цінностей, що відповіда-ють рівню досягнутого суспільством становища у правовій сфері.Термін “правова культура” використовується для характеристикивсієї правової надбудови, правових цінностей, ідеалів і досягнень усфері права. Загальними рисами правової культури є властивості,притаманні всім видам культури як умови, способу і результату ді-яльності особи і суспільства. Особливі риси правової культури пов’я-зані з правом та правовими явищами.

Під правовою культурою розуміють обумовлене всім соціальним,духовним, політичним та економічним устроєм якісне становище пра-вового життя суспільства, яке виявляється в рівні розвитку правовоїдіяльності, якості законодавства, рівні правосвідомості громадян, га-рантованості та захищеності їх прав і свобод. Правова культура ві-дображає правову дійсність в тому чи іншому суспільстві з точки зо-ру ефективності її функціонування.

Правова культура — це умова, спосіб та результат діяльності дер-жави і суспільства у правовій сфері. Правова культура включає в себелише позитивні компоненти, такі, як правомірна соціально активнаповедінка, високий рівень правосвідомості тощо, оскільки негативнікомпоненти — протиправні установки, протиправна поведінка, пра-вовий нігілізм не можуть бути культурними цінностями. Поняттяправової культури тісно пов’язане з відображенням правової захище-ності окремої особи.

23.6. Структура правової культури

Правова культура як суспільне явище складається із системиправових норм, сукупності наявних правовідносин та суб’єктів пра-ва, правосвідомості та фактичного становища у сфері законності таправопорядку. Правова культура відображає всю сукупність право-вих процесів у суспільстві — правоутворення, правове мислення,правове регулювання, правотворчість, правореалізацію, правомір-ну поведінку.

З іншого боку, правова культура розуміється як система правовихцінностей, яка утворилася в суспільстві в ході його розвитку і відоб-ражає досягнення як минулого, так і сучасності.

197

Структура правової культури особистості багатогранна. До неїналежать різні елементи, що знаходяться в різних площинах: формахвираження, соціальному рівні, змісті. Вона виявляється у правовихкультурних орієнтирах, творчій діяльності з їх реалізації та в отрима-них позитивних результатах.

Як певний ступінь розвитку індивіда, правова культура людинивиявляється насамперед у підготовленості його до сприйняття про-гресивних правових ідей і законів, в умінні й навичках користуванняправом, а також в оцінці власних знань права.

Правова культура — це певний характер і рівень творчої діяль-ності особистості, у процесі якої вона здобуває і розвиває свої пра-вові знання, уміння, навички. Нарешті, правова культура виступає якрезультат діяльності у сфері права. Отже, правова культура є ступе-нем і характером правового розвитку особистості.

Правова культура складається з таких елементів: 1) системи пра-вових норм як особливих правил поведінки, які зовні виражені у виг-ляді певних нормативно-правових актів (їх рівень зумовлює рівеньправової культури); 2) сукупності правовідносин, тобто суспільнихвідносин, врегульованих за допомогою правових норм; 3) всієї сукуп-ності суб’єктів права; 4) високого рівня правосвідомості; 5) режимузаконності і правопорядку.

23.7. Правова культура суспільстваі окремої особистості

З одного боку, правова культура суспільства виступає як різновидсуспільної культури, що відбиває певний рівень правосвідомості і за-конності, досконалості законодавства і юридичної практики, щоохоплює всі цінності, створені людством в галузі права. Власне кажу-чи, це — сукупність усіх позитивних компонентів правової діяльностів її реальному функціонуванні, втілення досягнень правової думки,юридичної техніки і практики. Вона пронизує саме право, правосві-домість, правові відносини, законність і правопорядок, правотворчуі правозастосовчу, а також іншу правову діяльність.

Необхідно розрізняти правову культуру суспільства в цілому таправову культуру окремої особи. Правова культура всього суспіль-ства не існує поза правовою культурою окремих осіб, вони тісно по-в’язані та взаємообумовлені.

198

Правова культура особистості як компонент правової культурисуспільства відбиває ступінь її розвитку. Правова культура особис-тості — необхідна передумова і творчий початок правового стану сус-пільства, це ступінь і характер правового розвитку самої особистості,що знаходять своє виявлення в її правомірній діяльності. Правовакультура особистості передбачає її позитивну правову свідомість у дії.

Правова культура окремої особистості включає в себе позитивнуправосвідомість, розуміння принципів права, повагу до права, впевне-ність у соціальній цінності права та правового регулювання, знаннясвоїх прав і обов’язків та їх виконання. Таким чином, правова культу-ра особистості — сукупність правових знань, емоцій, почуттів, вольо-вих компонентів, які проявляються у правомірній поведінці. Це по-зитивна правосвідомість в її виявленні у правомірній поведінці.

23.8. Правовий нігілізм і правовий ідеалізм,шляхи їх подолання

Правова культура відрізняється від правового безкультур’я і та-кої його форми, як правовий нігілізм, який є антиподом правовоїкультури. Правовий нігілізм — це заперечення, ігнорування та нега-тивне ставлення до права, закону та правових форм організації сус-пільних відносин, прав і свобод інших осіб.

Різноманітні форми прояву правового нігілізму досить поширенів Україні. В умовах гострої соціально-економічної кризи він стаєглобальним, агресивним, відверто демонстративним і посилює не-стабільність у суспільстві, гальмує демократичні перетворення, про-цес розбудови правової держави.

Подолання правового нігілізму відбувається у процесі:• формування політичної та правової культури громадян;• утвердження принципів демократії у суспільній свідомості, пова-ги до права, закону як до найвищих соціальних цінностей;

• подолання правового та політичного популізму, екстремізму тарадикалізму як специфічних форм прояву правового та політич-ного нігілізму;

• вдосконалення законодавчої бази, національної правової системи;• правового виховання громадян, удосконалення юридичної ос-віти.Іншим, не менш небезпечним явищем є правовий ідеалізм. Він так

само відображає неадекватне ставлення до права, що передбачає

199

перевищення його ролі у вирішенні суспільних проблем. Він вияв-ляється у надмірних сподіваннях на те, що лише шляхом прийняттяпевного закону можна вирішити всі проблеми, при цьому не врахову-ються реальні передумови реалізації законів.

На формування правової свідомості та правової культури особи-стості найбільш ефективно впливає правове виховання населення.Правове виховання — цілеспрямована, послідовна і систематична ді-яльність держави, громадських об’єднань і організацій по формуван-ню системи правових знань, вмінь і навичок у правовій сфері, право-вого мислення, правових почуттів — поваги до права, законності, дотих соціальних цінностей, що охороняються правом і законом, по під-вищенню правосвідомості і правової культури в цілому, що забезпечуєефективне дотримання, виконання і використання юридичних норм.

Змістом правового виховання є залучення громадян до знань продержаву і право, законність, права і свободи особи, вироблення угромадян стійкої орієнтації на законослухняну поведінку. Правовевиховання може бути ефективним лише тоді, коли воно здійснюєть-ся системно, безперервно, цілеспрямовано і послідовно. Здійснюватиправове виховання повинні підготовлені кваліфіковані фахівці.

До заходів, спрямованих на підвищення рівня правової культури,належить цілеспрямоване і систематичне правове виховання населен-ня, зростання позитивної правосвідомості, правової активності ікультури як звичайних громадян, так і посадових та службових осіборганів державної влади і місцевого самоврядування, на подоланнянегативних проявів широко розповсюдженого в нашому суспільствіправового нігілізму.

Правове виховання передбачає укорінення у свідомості індивідівстійкого переконання в неперевершеній гуманістичній цінності праві свобод особи, усвідомленого розуміння необхідності дотримуватисьі поважати їх, принципової нетерпимості до будь-яких порушеньправ і свобод, а також вміння боротись за свої права за допомогоювсіх законних засобів.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Яку структуру має правова свідомість?2. Назвіть функції правової свідомості.3. Як співвідносяться правова культура суспільства і правова куль-тура окремої особистості?

4. Назвіть основні засоби подолання правового нігілізму.

200

Розділ 24

ЗАКОННІСТЬ І ПРАВОПОРЯДОК

24.1. Поняття законності

Про законність написано багато робіт, але це питання все ще зали-шається дискусійним. Є багато різних визначень цього явища. Алепрактично в кожному з них виділяється лише певна сторона закон-ності. При комплексному аналізі цього явища й існуючих у науці по-глядів можна виділити те головне, що й становить суть, основу закон-ності — суворе, неухильне дотримання, виконання норм права всімаучасниками суспільних відносин. Саме це притаманне законностібудь-якого історичного періоду незалежно від умов, місця і часу.

Законність — це комплексне політико-правове явище, що відобра-жає правовий характер організації суспільно-політичного життя, зв’я-зок між правом і державою. Поняття “законність” характеризує пра-вову дійсність, узяту під кутом зору практичної реалізації права,ідейно-політичних основ правової системи, її зв’язку з основними су-спільно-політичними інститутами, з політичним режимом цього су-спільства.

Законність можна визначити і як принцип, метод і режим суворо-го, неухильного дотримання, виконання норм права всіма учасникамисуспільних відносин (державою, її органами, суспільними й іншимиорганізаціями, трудовими колективами, посадовими особами, гро-мадянами та їх об’єднаннями). В той же час поняття законності охоп-лює не лише дотримання й виконання нормативно-правових актів,але й відповідність всіх нормативно-правових актів Основному Зако-ну — Конституції.

Але з другого боку, до категорії законності зараз висуваються та-кож інші вимоги, пов’язані з демократизацією суспільства і держави,переходом від авторитаризму і тоталітаризму до демократії, розбу-довою правової держави. Законність у правовій державі заснована нена будь-яких законах, а саме на правових законах — на тих, що за-сновані на таких правових принципах, як справедливість, рівність,свобода, які відповідають повною мірою волевиявленню більшості

201

суспільства, відображають загальнолюдські цінності й ідеали, забез-печують пріоритетність прав і свобод людини і громадянина.

Суть законності полягає в реальності права, в рівні дотриманнязаконів та підзаконних актів, у гарантуванні прав і свобод особи. За-конність є елементом демократії та народовладдя.

Зміст законності полягає в таких ознаках, як загальнообов’язко-вість права, високий рівень правосвідомості та правової культури всуспільстві, неухильне виконання правових норм з боку як грома-дян, так і державних органів; це той суспільний режим, за якого ді-яльність всіх суб’єктів заснована на законі, який носить правовийхарактер.

24.2. Основні вимоги(принципи) законності

1. Загальність законності полягає в її обов’язковості, що розпов-сюджується на всіх і кожного без винятку, незалежно від положення,чину і рангу. Перед законом усі рівні й усі повинні йому підкоряти-ся, інакше відповідальність неминуча. Всі громадяни, посадові особиє суб’єктами законності, тому що на всіх них розповсюджуються їївимоги.

2. Єдність законності полягає в поширенні цієї вимоги на всю безвинятку територію держави, в її однаковому розумінні. Прояв міс-ництва — протизаконне явище. Місцеві особливості потрібно вра-ховувати, але тільки в рамках закону і на його основі.

3. Верховенство закону є найважливішою властивістю законності,зв’язаною з вищою юридичною силою закону. З верховенством зако-ну пов’язане питання конституційної законності, яка включає в себенаступні вимоги: Конституція є Основним Законом, якому належитьюридичне верховенство у правовій системі; принципи і норми Кон-ституції мають пряму дію; Конституція діє на всій території держави;засобом забезпечення верховенства Конституції є конституційнийконтроль, що здійснюється Конституційним Судом.

Закони приймаються на основі Конституції, а підзаконні норма-тивно-правові акти — на основі законів та на їх виконання.

4. Невідворотність реалізації законності означає припинення будь-яких порушень закону, від кого б вони не виходили, невідворотністьвідповідальності за ці порушення. Усяке правопорушення є водночасі порушенням законності.

202

5. Неприпустимість протиставлення законності і доцільності. За-конність є вищою доцільністю. Діалектика взаємин тут така: будь-який відступ від законності, що мотивується “вищими інтересами”,“вимогами народу”, “моральними розуміннями” тощо, призводитьдо дестабілізації в суспільстві, сприяє зростанню правового нігілізму.Якщо закон застарів, став недоцільним, його потрібно змінити, до-повнити, але тільки відповідно до встановленої процедури, що такожвизначається законом. Доти, доки зміни не внесені, закон діє.

6. Нерозривний зв’язок законності і культури. Без культури не мо-же бути і мови про законність; чим вищий рівень культури (особли-во правової) суспільства в цілому, окремих громадян, тим вищий ірівень законності.

7. Єдність законності і демократії полягає в активній участі грома-дян у справах суспільства і держави, насамперед у демократичнійпроцедурі прийняття законів й інших нормативних актів. Це є запо-рукою того, що прийняті закони будуть сприйняті абсолютною їхбільшістю. Демократія, у свою чергу, забезпечує зацікавленість лю-дей у виконанні законодавства і підконтрольність діяльності держав-ного апарату.

8. З позицій особистості законність виступає насамперед як засібзахисту її прав, свобод і законних інтересів. Вона забезпечує охоронулюдини як від свавілля самої держави і її органів, так і від протиправ-них дій з боку інших осіб. Від стану законності залежить ступінь сво-боди особи, реальність її прав, рівень і реальність демократії. Аоскільки в сучасних умовах інтереси особистості стають пріоритет-ними для держави, ця сторона законності і правопорядку є найваж-ливішою метою державної діяльності.

24.3. Гарантії законностіПід гарантіями законності слід розуміти систему засобів, спосо-

бів, прийомів і методів забезпечення законності, що дозволяють без-перешкодно реалізувати правові норми, користуватися суб’єктивни-ми правами і виконувати юридичні обов’язки.

Під гарантіями розуміються як об’єктивні умови існування суспі-льства, так і спеціально вироблені державою і громадськістю засоби,що забезпечують точну реалізацію норм права всіма суб’єктами.

Економічними (матеріальними) гарантіями є насамперед матері-альні умови життя суспільства, серцевину яких складають соціально-

203

економічний устрій суспільства, форми власності, їхнє різноманіття,господарська самостійність суб’єктів.

Соціальні гарантії включають весь комплекс громадських заходівдля боротьби з правопорушеннями, відступами від ідеї законності.Це профілактична діяльність з попередження правопорушень, конт-рольна функція громадськості, врахування суспільної думки тощо.

Політичні гарантії — це демократизм державного і суспільноголаду, відбитий у функціонуванні політичної системи в цілому, із вла-стивим демократичному суспільству політичним плюралізмом, ре-альним поділом влади, наявністю правової держави (чи хоча б тен-денції до її побудови).

Ідеологічні гарантії полягають у пануванні ідеології, в центрі якоїзагальнолюдські цінності, на її базі розвиваються духовне життя сус-пільства, ідейне виховання громадян, глибока повага до права як со-ціальної цінності.

Юридичні гарантії виступають як система спеціальних правовихзасобів зміцнення законності і правопорядку. До спеціальних юри-дичних засобів варто віднести насамперед усі норми права, в якихвиражена вимога законності. Правова регламентація суспільних від-носин ставить правоохоронні органи в чіткі правові рамки, позбав-ляє їх можливості діяти, виходячи з інтересів доцільності.

Юридичні гарантії законності поділяються за наступними крите-ріями: 1) за суб’єктами застосування (парламентські, президентські,судові, прокурорські, адміністративні, міжнародно-правові тощо);2) за видами правових норм (конституційні, галузеві, матеріальні,процесуальні); 3) за характером юридичної діяльності (правотворчі,правозастосовчі, правореалізаційні, правоохоронні).

Крім того, до гарантій законності належать спеціальні засоби ви-явлення правопорушень (прокуратура, органи розслідування тощо);засоби попередження правопорушень (наприклад, митний огляд); за-соби припинення правопорушень (затримання, арешт); заходи по за-хисту та відновленню порушених прав; юридична відповідальність;процесуальні гарантії; правосуддя.

24.4. Поняття правопорядкуІз законністю тісно пов’язане інше правове явище — правопоря-

док (правовий порядок). Поняття “правопорядок” широко викорис-товується в чинному законодавстві, охорона правопорядку — най-важливіша функція держави.

204

Найбільшого поширення одержав погляд на правопорядок як нареалізовану законність, як на суспільний порядок, що встановлюєть-ся та охороняється державою на основі чинних норм права та в ре-жимі законності. З цього погляду правопорядок є продуктом дії в су-спільстві режиму законності. Від рівня законності залежить рівеньправопорядку. Однак подібне трактування здається не зовсім пра-вильним. Дійсно, зазначені явища тісно взаємопов’язані. У форму-ванні правопорядку законність виступає як основний принцип діяль-ності державних органів, посадових осіб і громадян. Але правопоря-док не може скластися як наслідок одного лише цього принципу,навіть і основного.

Тому точніше було б сказати, що правопорядок складається якрезультат реалізації всіх правових розпоряджень відповідно до прин-ципу законності. Основою правопорядку виступає не законність, аправо. Законність — умова правопорядку. Результатом впливу пра-ва на суспільні відносини, підсумком його дії і реалізації конкретнихправових норм є певний порядок у суспільних відносинах, правовийпорядок.

Правопорядок — підсумок правового регулювання, його реалізо-вана мета. Міцність правопорядку, його стабільність і непорушністьзабезпечується не формальною, а реальною законністю. У свою чер-гу правопорядок обумовлює зміст законотворчої діяльності, право-вий характер законів.

Правопорядок є важливою передумовою ефективного функціону-вання всієї системи соціальних відносин. Він є важливим структур-ним елементом громадського порядку, під яким розуміється правиль-но налагоджений стан всієї сукупності суспільних відносин.

Правопорядок — це заснована на праві і законності організаціяправового життя, що відображає якісний фактичний стан суспіль-них відносин, врегульованих правом.

Особливості правопорядку: це стан упорядкованості правом сус-пільних відносин; це порядок, передбачений нормами права; право-порядок є результатом втілення в життя правових норм, їх реалізації;правопорядок забезпечується державою, йому притаманні єдність,стабільність. Це — реалізація законності, прав, свобод і обов’язківгромадян; підпорядкованість суб’єктів нормам права у їх правовихвідносинах.

Правопорядок можна охарактеризувати як порядок, що забезпе-чує стабільність громадського життя і соціальний прогрес. Оскільки

205

він визначається правом і забезпечується державою, то закріплюєнайважливіші риси і сторони соціально-економічного ладу, системуполітичних відносин.

Правопорядок можна розглядати як єдність права і влади. Це по-рядок, при якому правове положення і взаємини всіх суб’єктів сус-пільного, політичного і державного життя чітко визначені законамиі захищені державою.

Правопорядок варто відрізняти від близького, але не ідентично-го йому явища — громадського порядку, що, як і правопорядок, ха-рактеризується організованістю, упорядкованістю суспільних від-носин. Однак, на відміну від правопорядку, громадський порядокутворюється під впливом не тільки правових, але й інших соціаль-них норм: норм моралі, звичаїв, корпоративних норм та ін. Отже,громадський порядок — це стан урегульованості суспільних відно-син, заснований на реалізації всіх соціальних норм і принципів.Громадський порядок забезпечується переважно силою суспільноговпливу. Але це не означає, що його стан байдужий для держави. Зодного боку, найважливішою частиною громадського порядку єправопорядок, з другого — стан громадського порядку обумовлюєбагато в чому стан правопорядку.

Тривалий час різниця між законністю і правопорядком не про-водилась і вони використовувались як рівнозначні поняття, але ценеправильно. Законність — це засіб встановлення правопорядку,а правопорядок — результат здійснення права і законності. Міц-ність і ефективність правопорядку залежить від ступеня втіленнявимог законності. Якщо законність виступає як причина, то пра-вопорядок — як наслідок. Законність — це повнота реалізації пра-вових норм, а правопорядок — їх фактичне втілення в життя. За-конність — засіб підтримки правопорядку.

24.5. Основні шляхизміцнення законності і правопорядку

Законність і правопорядок — основа нормального життя суспіль-ства. Тому їх зміцнення — одне з головних завдань, що стоять передсуспільством, один з основних напрямів діяльності держави, її функ-ція. Зміцнення законності, боротьба зі зростаючою злочинністю —життєво важлива справа.

206

Правопорушення породжені тими об’єктивними умовами (еконо-мічними, політичними, соціальними), в яких знаходиться суспільствона конкретному етапі розвитку. Проблема ліквідації порушень за-конності — не тільки юридична проблема. Для її вирішення повиннібути усунуті об’єктивні фактори, що створюють умови для здійснен-ня правопорушень. Стабілізація економічних відносин, зростанняматеріальної забезпеченості людей, їх правове виховання, зміцненнясоціальних зв’язків, розвиток демократії — необхідні передумови інайважливіші шляхи зміцнення законності і правопорядку.

Основними напрямами діяльності держави по зміцненню закон-ності і правопорядку є переконання (підвищення правосвідомостігромадян і посадових осіб), правове виховання, профілактика право-порушень, суспільний вплив на порушників і застосування до нихпримусових заходів; підвищення ролі громадянського суспільства взабезпеченні законності і правопорядку.

Зміцнення правопорядку в суспільстві неможливе без забезпечен-ня законності в діяльності самого державного апарату, без ліквідаціїтаких негативних явищ, як корупція, вседозволеність, байдужість дожиттєвих проблем громадян. Без запровадження режиму законностіта правопорядку створення правової держави в Україні неможливе.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Розкрийте зміст законності.2. Які існують принципи (вимоги) законності?3. Як співвідносяться законність і правопорядок?4. Які існують гарантії законності і правопорядку?

207

Розділ 25

ОСОБА, ДЕРЖАВА І ПРАВО

25.1. Поняття і принципиправового статусу особи

Для того щоб докладніше охарактеризувати місце і роль людинив суспільстві, її зв’язки з державою, необхідно проаналізувати її юри-дичний статус, що складається з системи прав, свобод і обов’язків,закріплених законом.

Таке поєднання і взаємообумовленість основних елементів право-вого статусу є невипадковим, оскільки будь-якому суб’єктивномуправу відповідає певний юридичний обов’язок. Неможливо отрима-ти повну уяву про права, свободи і обов’язки особи, розглядаючи їхяк відокремлені один від одного явища (адже вони невіддільні одинвід одного і утворюють певну систему), тому їх слід розглядати ком-плексно, у складі правового статусу особи.

Отже, правовий статус особи — це система взаємопов’язаних праві свобод та обов’язків, які закріплені в законодавстві і визначаютьправове положення особи в суспільстві.

Суть правового статусу особи полягає у визначенні і законодав-чому закріпленні правового становища особи в суспільстві. Право-вий статус, що включає права, свободи і обов’язки, цілеспрямовановпливає на створення збалансованих способів взаємодії людей міжсобою і формування впорядкованих відносин між індивідом, суспіль-ством і державою.

Основні принципи правового статусу особи — це головні засади,які визначають суть цього статусу і закріплюють його найважливішіознаки. Ці принципи закріплені в Конституції України і повністювідповідають загальновизнаним світовим стандартам. Зокрема, се-ред принципів правового статусу особи є такі, як принцип рівностіправ і свобод, забезпечений визнанням неприпустимості привілеїв чиобмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійнихта інших переконань, статі, етнічного та соціального походження,майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознака-

208

ми; принцип невідчужуваності та непорушності прав і свобод особи;принцип невичерпності прав і свобод особи; принцип гарантованостіправ і свобод; принцип неможливості довільного скасування прав ісвобод; принцип неприпустимості звуження змісту та обсягу наявнихправ і свобод; принцип взаємообумовленості прав, свобод і обов’я-зків та принцип визнання міжнародних стандартів у галузі прав і сво-бод особи.

25.2. Види правових статусів особи

Правовий статус особи можна розглядати у трьох аспектах —міжнародно-правовому, конституційному і галузевому.

1. Проблема забезпечення прав і свобод особи вийшла далеко замежі внутрішньої компетенції кожної окремої держави, стала спра-вою усього міжнародного співтовариства. Завдяки прийняттю ціло-го ряду міжнародно-правових документів з цих питань внесені прин-ципові зміни у правосуб’єктність особи, яка виступає суб’єктом нелише внутрішньодержавного, але й міжнародного права.

Міжнародно-правовий статус особи (його ще називають “загаль-ним”) містить права, свободи і обов’язки, закріплені у міжнародно-правових документах. Їх охорона і захист передбачені не лише вну-трішнім законодавством держав — учасниць міжнародних угод з пи-тань прав і свобод людини, але й нормами, які вироблені світовимспівтовариством і є для цих держав обов’язковими.

Міжнародно-правовий (загальний) статус особи містить перелікосновних прав і свобод — таких, що є універсальними, пріоритетни-ми для захисту як внутрішньодержавними, так і міжнародно-право-вими засобами. Всі вони відображені в Міжнародному Біллі про пра-ва людини, в Європейській конвенції із захисту прав людини і основ-них свобод, Європейській соціальній хартії. Всі ці права і свободимають бути визнані кожною державою-учасницею незалежно від їхконституційного закріплення. Пріоритет міжнародного права щодовнутрішньодержавного у сфері прав людини стає загальновизнанимпринципом світового співтовариства.

2. Конституційний статус особи об’єднує права, свободи і обов’яз-ки, закріплені у Конституції — Основному Законі держави і суспіль-ства. Цей статус іноді називають “базовим”. Конституційні права,свободи і обов’язки є основними правами, свободами і обов’язками.Вони становлять юридичну базу для всієї системи прав, свобод і обо-

209

в’язків, закріплених кожною окремою галуззю права, мають найви-щу юридичну силу і підлягають підвищеному захисту. Конституційніправа, свободи і обов’язки є правовим базисом для прав, свобод іобов’язків, зафіксованих у чинному законодавстві, бо вони містятьвихідні, принципові положення правового регулювання в тій чи ін-шій сфері суспільних відносин. Елементи конституційного статусуособи вказують на головні напрями розвитку всієї системи прав, сво-бод і обов’язків, визначають зміст і основні цілі їх спрямування. Крімтого, конституційні права, свободи і обов’язки визнаються такими,що безпосередньо діють, оскільки норми Конституції визнаютьсянормами прямої дії.

Конституційно-правовий статус можна охарактеризувати як єди-ний і однаковий для всіх. Проте наявність або відсутність деякихправ, свобод і обов’язків залежить від особливого статусу того чиіншого суб’єкта, суть якого полягає у приналежності чи неприналеж-ності цього суб’єкта до громадянства держави.

Громадянство — це невід’ємний складовий елемент конституцій-но-правового статусу особи, що розкриває зміст юридичного зв’язкуміж конкретним громадянином та державою. Громадянство визна-чає постійний правовий зв’язок особи та держави, що знаходить свійвияв у наявності в держави і конкретної особи взаємопов’язаних івзаємообумовлених прав і обов’язків. Перебування особи у грома-дянстві означає наявність у неї повного обсягу прав і обов’язків. Ли-ше громадянин може розраховувати на захист як всередині держави,так і за кордоном; має право брати участь в управлінні державою і вповному обсязі володіє політичними правами і свободами; відбуваєвійськовий обов’язок по захисту держави у Збройних силах.

3. Галузевий статус особи складається з певних повноважень, щозабезпечують особі здійснення її можливостей у певній сфері суспіль-них відносин, яка регулюється тією чи іншою галуззю права. Кожна згалузей права закріплює права, свободи і обов’язки особи у певнійсфері суспільних відносин, наприклад, у майнових, сімейних, трудовихта інших. Роль і значення конституційно-правового статусу у йогоспіввідношенні з галузевим статусом полягає в тому, що він системноінтегрує та об’єднує головні засади галузевого правового статусу.

210

25.3. Права і свободияк головна складова правового статусу

Як було зазначено, головними складовими правового статусуособи є права, свободи і обов’язки. Права і свободи особи визнача-ють умови її нормальної життєдіяльності, створюють необхідніумови для її всебічного розвитку, задоволення інтересів і потреб.

Права і свободи особи — це певні можливості, необхідні для задо-волення особою своїх життєвих потреб — матеріальних і нематеріаль-них, для існування та розвитку особи в конкретно-історичних умовах,що об’єктивно обумовлені рівнем розвитку суспільства. Права і сво-боди є природними, природженими і невід’ємними якостями особи,без яких вона не може нормально існувати.

Положення про природне походження прав і свобод в жодномуразі не означає, що вони не потребують законодавчого закріплення,скоріше навпаки, саме завдяки юридичному закріпленню прав і сво-бод створюються реальні підстави для забезпечення їх невід’ємного інепорушного характеру.

Саме через це правовий статус особи слід розглядати, органічнопоєднуючи природно-правові і нормативістські підходи, що дозво-ляє уникати певних протиріч і встановлювати об’єктивну істину зпитань, які безпосередньо стосуються прав і свобод особи та їх забез-печення.

Права і свободи — це закріплені в законодавстві і гарантовані дер-жавою юридичні можливості, що дозволяють кожному вільно і навласний розсуд поводитись, а також створювати і користуватись на-даними йому нормами права соціальними благами.

Права індивіда завжди пов’язані із задоволенням його інтересів іпотреб, і тому кожне суб’єктивне право передбачає ряд повноважень,які надаються уповноваженій особі: можливість користуватись нада-ними соціальними благами; можливість здійснювати власні активнідії (фактичні і юридичні); можливість вимагати від інших осіб вико-нання дій, що відповідають праву уповноваженої особи; можливістьпривести в дію примусову силу держави проти зобов’язаної особи.

У чому причина відокремлення таких понять, як “права” і “свобо-ди”? В цілому в сучасній науці ці категорії за своєю суттю і змістомвважаються рівними. За юридичною природою і за засобами гаран-тування права і свободи є ідентичними. Разом з тим термін “свобода”підкреслює ширші можливості індивідуального вибору (свобода дум-

211

ки, свобода слова), не окреслюючи конкретного кінцевого результа-ту її реалізації, тоді як термін “право” визначає конкретні дії суб’єк-тів (право на страйк, право на недоторканність житла).

25.4. Класифікація прав і свободНаукова класифікація прав і свобод особи є необхідним засобом

їх всебічного дослідження. Вона дозволяє не лише розкрити суть ізміст цих важливих компонентів правового статусу особи, але й сфе-ри їх реалізації.

1. Історично найперша спроба класифікації прав і свобод булаздійснена у французькій Декларації прав людини і громадянина 1789року, згідно з якою права і свободи поділялись на дві групи — ті, щоналежать людині, і ті, що належать громадянину. Ця класифікаціязасновувалась на концепції природного права, згідно з якою деякіправа і свободи існували ще в додержавний період (природні пра-ва — права людини), а інші (права громадянина) формуються на ос-нові їх закріплення державою в законах.

У сучасній теорії права роздвоєння прав і свобод особи на правалюдини і права громадянина пояснюється головним чином на основірозмежування сфер функціонування громадянського суспільства ідержави. В громадянському суспільстві на основі прав людини ство-рюються умови для самовизначення, самореалізації особи, забезпе-чення її автономії. Права громадянина охоплюють сферу відносиніндивіда з державою, вони кваліфікують особу як члена державно-організованого співтовариства. Таким чином, права людини і правагромадянина у своїй сукупності відображають найрізноманітнішізв’язки особи із суспільством і державою.

2. Досить розповсюдженим є поділ прав і свобод особи на основні(фундаментальні) та інші. Під основними правами і свободами розу-міють конституційні права і свободи, а також ті, що закріплені у між-народно-правових документах з прав людини і містять загальнови-знані універсальні стандарти. Основні права і свободи являють со-бою серцевину правового статусу, вони передбачають можливістьвиникнення у особи на їх основі великої кількості інших прав і сво-бод. Вони є правовою базою для похідних, але не менш важливих,інших прав і свобод.

3. За часом виникнення права і свободи особи поділяються на пра-ва і свободи першого, другого і третього поколінь. До прав і свободпершого покоління відносять традиційні ліберальні цінності, суть

212

яких зводилась до обмеження втручання держави у сферу особистоїсвободи і створення умов для участі громадян у здійсненні управлін-ських повноважень з метою обмеження державної влади шляхом кон-тролю над її організацією і функціонуванням. Правами першого по-коління є громадянські і політичні права і свободи.

Соціально-економічні і культурні права є правами другого поко-ління, для їх забезпечення і реалізації одного лише невтручання з бо-ку держави замало, вона повинна створювати належні умови для їхреалізації і захисту. Ці права з’являються як наслідок проведення за-ходів, спрямованих на пом’якшення різких соціальних протиріч, щовиникли у процесі розвитку капіталістичних відносин.

Третім поколінням прав і свобод є колективні права, які формую-ться в міру становлення інтересів тієї чи іншої суспільної групи. Вонихарактеризують не індивідуальний статус особи, а її приналежністьдо певної спільності.

4. Серед інших підходів до класифікації прав і свобод особи мож-на назвати поділ прав і свобод по галузях права: на публічно-правовіі приватноправові; на матеріальні і процесуальні.

5. Найбільш розповсюдженою є класифікація прав і свобод особиза сферами суспільних відносин, в яких реалізуються ті чи інші потре-би й інтереси особи. Іншим, близьким за змістом критерієм класифі-кації прав і свобод є соціальні цінності або блага, що виступаютьоб’єктом правових відносин, в яких бере участь особа. Але й середпослідовників цієї класифікації відсутня єдність поглядів.

Відповідно до цієї класифікації права і свободи найчастіше поді-ляються: 1) на громадянські; 2) політичні права і свободи; 3) соціаль-но-економічні права і свободи; 4) на культурні і духовні права і сво-боди.

1. Громадянські права і свободи є природними, невідчужуванимиі такими, що не можуть бути обмежені в жодному разі. Особа — но-сій цих прав і свобод, виступає як член громадянського суспільства.До них належать можливості, необхідні для фізичного існування лю-дини, для задоволення її біологічних та матеріальних потреб та мож-ливості збереження, прояву, розвитку і захисту морально-психологічної індивідуальності людини.

До громадянських прав і свобод належать: право на життя, правона повагу гідності, право на свободу та особисту недоторканність,право на недоторканність житла, право на таємницю листування, те-

213

лефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, право наневтручання в особисте та сімейне життя.

2. Політичні права і свободи являють собою можливість братиучасть у державному та громадському житті, впливати на діяль-ність державних органів, громадських об’єднань політичного спря-мування.

До політичних прав і свобод належать свобода пересування, віль-ний вибір місця проживання, право на вільний виїзд з території Ук-раїни (крім випадків, передбачених законодавством); право научасть в управлінні державними справами та участь у референдумах;право на вільні вибори до органів державної влади та місцевого са-моврядування і право бути обраним до цих органів; право на звер-тання до органів державної влади і місцевого самоврядування; пра-во на свободу об’єднання; право на мирні збори, мітинги і демонст-рації; право направляти письмові звертання або особисто звертатисьдо органів державної влади та ін.

3. Соціально-економічні права і свободи — це можливість реалізу-вати свої здібності і здобувати засоби до існування, беручи участь увиробництві матеріальних та інших благ, а також у разі потреби от-римувати соціальну допомогу від держави.

Економічні права — це повноваження, які відображають еконо-мічні аспекти природних прав людини і забезпечують одночасно гос-подарську автономність індивідів і їхні взаємозв’язки один з одним із суспільством. До економічних належать право приватної власності,право на володіння, користування і розпорядження майном як одно-осібно, так і спільно з іншими особами, право на підприємницьку ді-яльність, право обирати вид діяльності або професію та ін. Соціальніправа забезпечують людині гідний рівень життя і соціальну захище-ність. До них належать право на соціальне забезпечення, на достат-ній рівень життя, на охорону здоров’я та ін. Через те, що обидві гру-пи прав і свобод стосуються підтримання і нормативного закріплен-ня соціально-економічних умов життя індивіда та прямо залежать відстану економіки і ресурсів, їх слід об’єднати в одну спільну групу —соціально-економічні права і свободи.

Особливістю цих прав є те, що обсяг і ступінь їх реалізованостібагато в чому залежить від стану економіки і ресурсів, і тому гарантіїїх реалізації порівняно з громадянськими або політичними правамименш розвинені.

214

До цих прав належать: право на приватну власність, право на під-приємницьку діяльність, право на користування суспільною власніс-тю — загальнонародною, загальнодержавною та комунальною, пра-во на працю, право на страйк, право на відпочинок, право на соці-альний захист, право на житло, право на достатній життєвий рівень,право на охорону здоров’я, на медичну допомогу і медичне страху-вання тощо.

4. Культурні і духовні права і свободи — це можливості доступу додуховних здобутків людства, їх засвоєння, використання та участь уподальшому їх розвитку. До цих прав належить право на освіту, якеохоплює практично всі основні її форми; право на свободу творчої іінтелектуальної діяльності та право на її результати; право на свобо-ду думки і слова, право на інформацію, а також право на свободу сві-тогляду і віросповідання.

25.5.Обов’язки як елементправового статусу особи

Невід’ємним складовим елементом правового статусу особи ви-ступають юридичні обов’язки. Кожна людина не може розглядатисьу відриві від величезної кількості зв’язків, які існують між нею таіншими людьми, між нею та суспільством, державою. Взаємодіючи зіншими, вона не може не мати певного кола обов’язків як щодо сусп-ільства і держави, так і щодо оточуючих. Тому обов’язки є так самоважливим і необхідним елементом правового статусу, як права і сво-боди. Обов’язки — це об’єктивно необхідні форми поведінки, щовідповідають інтересам суспільства, держави та інших індивідів.

Якщо права і свободи являють собою варіанти можливої поведін-ки суб’єктів, яку вони здійснюють у межах відповідних правовихнорм за власним вибором і на власний розсуд, відштовхуючись відвласних інтересів і потреб, то юридичні обов’язки є необхідними ва-ріантами поведінки суб’єктів, суть яких полягає в обов’язковому ви-конанні окреслених в нормах права активних дій (активні обов’язки)або в утриманні від тих дій, які забороняються у правових нормах(пасивні обов’язки).

Якщо права і свободи — це встановлені нормами права можливос-ті обирати вид і міру поведінки, то обов’язки — це передбачена право-вими нормами необхідність слідувати певному виду і мірі поведінки, цезакріплені в законі вимоги держави і суспільства до поведінки особи.

215

Обов’язки необхідно виконувати належним чином, виходячи з усі-єї сукупності вимог, які висуваються до поведінки суб’єктів і стосу-ються часу, місця, кількості, якості і повноти виконання обов’язків.Обов’язок — це необхідна (правомірна) поведінка, котрій притаман-на певна якість, що визначає вид поведінки, та здійснюється у певнихмежах, в яких виявляється міра цієї поведінки.

Між правами і свободами, з одного боку, і обов’язками — з дру-гого існує тісний, нерозривний взаємозв’язок, адже всім без виняткусуб’єктивним правам уповноважених осіб кореспондують відповідніюридичні обов’язки зобов’язаних осіб, оскільки права одних, не під-кріплені обов’язками інших, не здатні реалізовуватись. Саме така не-розривна єдність прав, свобод і обов’язків, які виступають головни-ми і першочерговими елементами правового статусу особи, забезпе-чує нормальну взаємодію індивідів, засновану на паритетностіінтересів, є важливим засобом попередження конфліктних ситуацій іпередумовою збалансованості, впорядкованості і стабільності сус-пільних відносин у цілому. Права, свободи і обов’язки у своїй сукуп-ності визначають ту сферу життєдіяльності кожної окремої особи, вмежах якої вона є вільною. Проте ця свобода не є безмежною, забо-рона порушувати права і свободи інших осіб виступає для кожногочи не найважливішим обов’язком.

Першочерговим обов’язком громадян України є захист своєї Віт-чизни, її незалежності та територіальної цілісності, а також шануван-ня державних символів, відбування військової служби. Здійсненняцих обов’язків має на меті утвердження реального суверенітету Укра-їнської держави.

Наступним конституційним обов’язком громадян є незаподіянняшкоди природі, культурній спадщині і відшкодування збитків у разіпорушення цього обов’язку. Конституційне закріплення цього обо-в’язку засвідчує важливість захисту природних і культурних ціннос-тей України.

У зв’язку зі змінами економічного та суспільного ладу, які відбу-вались протягом останнього десятиріччя, з’явилась потреба законо-давчо закріпити такий обов’язок, як сплата податків і зборів в поряд-ку і розмірах, встановлених законом, а також щорічно подавати доподаткових інспекцій за місцем проживання декларації про свій станта доходи за минулий рік. Несплата податків значною частиною на-селення, підприємств та організацій є однією з причин кризової си-

216

туації в нашій економіці, адже податки є важливим джерелом форму-вання доходів держави.

Конституція України визнає людину, її життя, здоров’я, честь ігідність, її безпеку і недоторканність як найвищу соціальну цінність,проголошуючи і гарантуючи систему її прав і свобод, покладає на неїобов’язок неухильно додержуватися Конституції та законів України,не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.Ця норма має загальне значення. Вона поширюється на всі поло-ження Конституції, законів і підзаконних нормативно-правових ак-тів України.

25.6. Забезпечення прав і свобод особи

Забезпечення прав і свобод особи як специфічна діяльність по на-данню їм реального, невід’ємного і непорушного характеру передба-чає створення певних умов, за яких реалізація прав і свобод особи єбезперешкодною і максимально ефективною, охорона запобігає най-меншій можливості їх порушення, а захист від скоєного правопору-шення сприяє відновленню порушених прав і притягненню винноїособи до відповідальності.

Аналізуючи сутність забезпечення прав і свобод особи, необхіднопоряд із юридичними складовими цієї системи розглядати й еконо-мічні, політичні та соціальні умови забезпечення прав і свобод особи,адже перераховані фактори як матеріальні умови життєдіяльності су-спільства обумовлюють фактичне становище у сфері забезпеченняправ і свобод особи.

Тому не можна зводити процес забезпечення прав і свобод особидо реалізації лише окремих юридичних засобів забезпечення без вра-хування економічних, соціальних, політичних та інших факторів со-ціального середовища, без вивчення загальносоціальних умов їх фак-тичного здійснення. Всі зазначені аспекти мають бути враховані і по-винні знайти своє відображення в понятті “забезпечення прав ісвобод особи”.

Соціальне призначення забезпечення прав і свобод насампередобумовлено потребою у створенні належних умов (як фактичних, такі юридичних) для надання законодавчо закріпленим правам і свобо-дам реального і непорушного характеру, у ліквідації невідповідностіміж правовим і фактичним положенням особи в суспільстві.

217

25.7. Гарантії прав і свобод особи

Гарантії прав і свобод особи — це юридичні засоби забезпеченняповного, неухильного і безперешкодного здійснення кожним своїхправ і свобод, охорони прав і свобод від можливих протиправних по-сягань і їх захисту від будь-яких незаконних порушень.

Дуже часто під гарантіями розуміють також певні фактори аборізноманітні умови забезпечення прав і свобод особи. Проте факто-ри та умови самі по собі не належать до гарантій, вони виступаютьлише як загальні передумови забезпечення прав і свобод особи.

Під гарантіями прав і свобод особи слід розуміти сукупність кон-кретних засобів, що носять юридичний, загальнообов’язковий ха-рактер, завдяки яким можливе всебічне забезпечення ефективногоздійснення, охорони і захисту прав і свобод особи. Головне призна-чення гарантій прав і свобод особи полягає у забезпеченні всім і кож-ному рівних правових можливостей для набуття, реалізації, охорониі захисту прав і свобод. Вони покликані забезпечити найсприятли-віші умови, в атмосфері яких записаний у Конституції і законах пра-вовий статус особи і насамперед її права і свободи стали б фактичнимстановищем кожної людини і громадянина.

Гарантування прав і свобод особи як найважливіший чинник їхреального і ефективного забезпечення неможливий без певних пере-думов — як загальних, так і спеціальних, нормативних. Головнимипередумовами, які забезпечують реальну можливість ефективногоздійснення, охорони та захисту прав і свобод особи, є демократичнаправова соціальна держава і вільне громадянське суспільство. В своючергу, їх розвиненість залежить від конкретних економічних, полі-тичних, соціальних, культурних та ідеологічних передумов. Адже всіконкретні юридичні засоби реального забезпечення прав і свободособи виявляються повною мірою як результат їх функціонування ірозвитку.

Правильна класифікація юридичних гарантій прав і свобод особимає не лише велике науково-теоретичне, але й практичне значення.Вона сприятиме наповненню їх реальним змістом, підвищенню їх ді-євості та ефективності.

До системи юридичних гарантій прав і свобод особи доцільно від-нести такі складові елементи: матеріальні та процесуальні гарантії;інституційно-організаційні гарантії; галузеві гарантії; міжнародно-правові гарантії; юридичну відповідальність.

218

1. До першої групи юридичних гарантій прав і свобод особи нале-жать матеріальні та процесуальні гарантії, які у своїй сукупності ста-новлять вихідні нормативні положення, що закріплюють основніправові засади забезпечення реалізації, охорони і захисту прав і сво-бод особи. Закріплюючи у відповідних правових нормах матеріальнігарантії — нормативні приписи, що мають на меті створити сприят-ливі юридичні умови для ефективного здійснення кожною особоюсвоїх прав і свобод, держава водночас визначає конкретні форми імеханізми реалізації деяких з них, закріплюючи їх у процесуальнихнормах і утворюючи таким чином процесуальні гарантії. Процесу-альні гарантії прав і свобод особи — це встановлені законом юри-дичні засоби забезпечення прав і свобод особи у процесі захисту цихправ і свобод під час здійснення правосуддя. Встановлюючи матері-альні гарантії прав і свобод, держава не може обійтись без врегулю-вання правозастосовчої діяльності, метою якої є втілення матеріаль-них гарантій у реальність.

2. Інституційно-організаційні гарантії прав і свобод особи — це пе-редбачені в законі суспільно-політичні інституції, на які покладають-ся відповідні функції і повноваження по організації забезпечення ре-алізації, охорони і захисту прав і свобод людини і громадянина.

Основними інституційно-організаційними гарантами прав і сво-бод людини за Конституцією України є Верховна Рада, ПрезидентУкраїни, Кабінет Міністрів, міністерства та інші центральні органивиконавчої влади, місцеві державні адміністрації, суди, Уповноваже-ний Верховної Ради України з прав людини, прокуратура, адвокату-ра, Конституційний Суд, політичні партії і громадські організації,органи місцевого самоврядування, міжнародні судові установи тавідповідні органи міжнародних організацій.

3. Конституційні і галузеві гарантії — юридичні засоби забезпе-чення реалізації, охорони і захисту прав і свобод особи, які містять-ся у правових нормах відповідних галузей права. Серед галузевихгарантій виділяються конституційно-правові гарантії прав і свободособи та загальногалузеві гарантії. Найважливішим видом є кон-ституційні гарантії, які містяться в Основному Законі — Консти-туції, забезпечують реальне здійснення, охорону і захист конститу-ційних прав і свобод особи та визначають основоположні засадизабезпечення галузевих прав і свобод. У правових нормах цивільно-го, сімейного, трудового права містяться відповідні гарантії цивіль-них, сімейних, трудових прав і свобод громадян.

219

4. Важливе значення у сфері забезпечення реалізації, охорони ізахисту прав і свобод особи в сучасних умовах розвитку людськоїцивілізації належить міжнародним гарантіям, які являють собою та-ку систему, що включає в себе загальновизнані принципи і норми,які регулюють сферу забезпечення прав і свобод окремих індивідівта соціальних спільностей (народів, націй), а також міжнародні ус-танови і організації, які наділені відповідними функціями і повно-важеннями. Отже, міжнародні гарантії прав і свобод особи можнаумовно поділити на матеріальні та процесуальні й інституційно-ор-ганізаційні.

Міжнародно-правові гарантії прав і свобод особи — матеріальні,процесуальні та інституційно-організаційні — є важливим засобомзабезпечення їх реалізації, охорони і захисту на міжнародному, над-державному рівні. Їх особливість полягає в тому, що, на відміну відвнутрішньодержавних засобів забезпечення прав і свобод (які вста-новлюються нормами внутрішнього законодавства), система міжна-родного і регіонального забезпечення прав і свобод особи базуєтьсяна міжнародно-правових нормах, які створюються шляхом підписан-ня державами багатосторонніх угод з відповідних питань. Держава,яка є учасником тієї чи іншої міжнародної угоди з прав людини,впроваджує норми цієї угоди у своє внутрішнє законодавство.

5. До особливої юридичної гарантії забезпечення реалізації, охо-рони і захисту прав і свобод особи слід віднести юридичну відпові-дальність. Якщо попередні види юридичних гарантій в цілому висту-пають гарантом такого складового елементу правового статусу осо-би, як права і свободи, то юридична відповідальність є гарантієюіншого, не менш важливого елементу правового статусу — юридич-них обов’язків, без яких права і свободи не можуть існувати.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. З яких елементів складається правовий статус особи?2. Зазначте види прав і свобод людини і громадянина.3. Як пов’язані між собою права, свободи і обов’язки?4. Які існують засоби забезпечення прав і свобод?

220

Розділ 26

ПРАВОВІ СИСТЕМИ СУЧАСНОСТІ

26.1. Поняття і структура правової системи

Право потребує системного і цілісного вивчення. Системний ана-ліз правових явищ дозволяє комплексно підходити до розкриття їхвзаємозв’язків. На цій основі було запроваджено категорію “право-ва система”. Правова система — складне і багатопланове явище, щоскладається з цілого комплексу компонентів, яке справляє норматив-но-організаційний вплив на суспільство.

Елементами правової системи є право як система регулювання сус-пільних відносин, форми (джерела) права, правові принципи, юридич-на практика і юридична діяльність, механізм правового регулювання,законність і правопорядок, правова свідомість і правова культура, су-б’єкти права, правові традиції, юридична доктрина тощо.

Поняття правової системи відображає сукупність всіх правовихявищ у їх взаємодії в масштабах суспільства і держави. Воно є дужескладним, усі елементи правової системи поєднані необхідними зв’яз-ками та відносинами. Всі юридичні явища того чи іншого суспільстваоб’єднуються в певну систему.

На формування правових систем у різних народів вплинули різніфактори, починаючи з етнічних, расових, географічних, релігійнихі закінчуючи юридичною технікою і стилем. Звідси походить бага-то класифікацій. Найпопулярнішою є класифікація правових сімей,проведена відомим французьким ученим Р. Давидом. Вона заснова-на на сполученні двох критеріїв: ідеології, що включає, з одного бо-ку, релігію, філософію, економічні й соціальні структури, і з друго-го — юридичної техніки, що включає як основну складову джерелаправа.

В основу іншої класифікації правових систем покладений крите-рій “правового стилю”, який складається з п’яти факторів: походжен-ня й еволюції правової системи; своєрідності юридичного мислення;специфічних правових інститутів; природи джерел права і способівїхнього тлумачення; ідеологічних факторів.

221

Обидві класифікації мають багато спільного і на основі їх уза-гальнення можна дійти висновку, що в основу класифікації правовихсистем мають бути покладені такі чинники:

• Спільність генезису (виникнення і наступного розвитку). Інакшекажучи, всі правові системи пов’язані між собою історично, ма-ють спільні державно-правові корені (виростають з однієї старо-давньої держави, засновані на однакових правових началах,принципах, нормах).

• Спільність джерел, форм закріплення і вираження норм права.Йдеться про зовнішню форму права, про те, де і як фіксуютьсяйого норми (у законах, договорах, судових рішеннях, звичаях),про їх співвідношення.

• Структурна єдність, подібність. Правові системи країн, що вхо-дять в одну правову систему, мають подібність структурної побу-дови нормативно-правового матеріалу.

• Спільність правових принципів — ідей, що лежать в основі пра-вового регулювання.

• Єдність термінології, юридичних категорій і понять, а також тех-ніки викладу і систематизації норм права.З урахуванням викладеного в науці виділяють наступні правові

системи (або сім’ї): 1) англосаксонську (Англія, США, Канада, Авст-ралія, Нова Зеландія та ін.); 2) романо-германську (країни континен-тальної Європи, Латинської Америки, деякі країни Африки, а такожТуреччина); 3) релігійно-правову (країни, що сповідують як держав-ну релігію іслам, індуїзм, іудаїзм); 4) соціалістичну (Китай, В’єтнам,КНДР, Куба); 5) систему звичаєвого права (екваторіальна Африка іМадагаскар).

26.2. Романо-германська правова система

Романо-германське право сформувалось в XII–XIII ст. у резуль-таті рецепції (запозичення) римського права країнами континенталь-ної Європи. Підставою для рецепції в економічній сфері стали розви-ток торгівлі, ремесел, зростання міст. Спочатку соціальною основоюі сферою його застосування в середньовічній Європі було переважноміське населення, однак поступово ця правова система стала загаль-нонаціональною, континентально-європейською.

Крім економічних причин, існували і соціально-культурні переду-мови запозичення Європою римського права. Розвиток освіти, мис-тецтва, культури підготував ґрунт для сприйняття римських юридич-

222

них концепцій, поглядів, понять, конструкцій. Неабияку роль у цьо-му процесі відіграли університети, де відбувалося вивчення ори-гінальних римських текстів.

Важливою передумовою рецепції римського права було такожблагословення християнської церкви. Протягом багатьох столітьцерква негативно ставилася до римського права, і знадобився авто-ритет середньовічного філософа Фоми Аквінського, щоб переборотитаке упередження.

З XIII ст. романо-германське право активно розвивається, стаєнадбанням усієї Європи, крім острівної Англії. У XVI–XVIII ст. про-цес правового розвитку Європи здобуває нові форми. Загальні прин-ципи римського права поступово інтегровані в національні норма-тивні системи. Цей процес завершився розробкою національного за-конодавства, національних кодексів.

Особливості норм романо-германського права наступні. Романо-германська норма права — загальне правило поведінки. Головноюособливістю цієї норми, порівняно з англосаксонською прецедент-ною, виступає узагальнений, абстрактний характер, що викликає не-обхідність її тлумачення і конкретизації. Романо-германські нормимають системно-ієрархічний характер.

Найважливішим джерелом романо-германського права виступаєзакон. Закони приймаються парламентами країн цієї системи і воло-діють вищою юридичною силою, поширюються на всю територіюдержави, на всіх громадян. В усіх країнах романо-германської систе-ми є писані конституції, за нормами яких визнається вища юридичначинність. Закон має пріоритет стосовно всіх інших джерел права. Вінможе заборонити чи легалізувати звичай, окремі положення судовоїпрактики, нормативні договори.

Важливе місце серед джерел романо-германского права займаютькодифіковані акти (кодекси). Романо-германське право, на відмінувід англосаксонського, прагне не до зовнішнього об’єднання норма-тивного матеріалу (інкорпорації), а до об’єднання змістового, внут-рішнього.

Крім законів, у країнах романо-германської системи приймаєтьсябезліч підзаконних актів: декрети, регламенти, інструкції, циркуляри,укази, постанови та інші документи виконавчої влади.

Джерелом романо-германського права є також звичай. Як само-стійне джерело права звичай сьогодні відіграє другорядну роль управовій системі, виступаючи як доповнення до закону.

223

Структура романо-германського права відрізняється своєрідні-стю. У країнах романо-германської правової системи існує розподілправа на публічне і приватне. Підставою, критерієм виділення пуб-лічного права виступає загальний, державний інтерес (здійсненнясуспільних цілей і завдань), приватного права — особливий, приват-ний інтерес (реалізація цілей окремих осіб, громадян, організацій).Іншою структурною особливістю романо-германського права є по-слідовний галузевий розподіл норм, їх прив’язка до конкретних галу-зей права і правових інститутів.

26.3. Англосаксонська правова системаСистема англосаксонського (англо-американського) права була

створена в Англії після нормандського завоювання. Ця система вклю-чає нині правові системи усіх, за деяким винятком, англомовних країн.Загальне право значною мірою вплинуло на становлення і розвитокправових систем країн, що політично були пов’язані з Англією.

Англійське право розвивалося автономним шляхом, зв’язки з кон-тинентальною Європою були досить незначними. Рецепція римсько-го права в Європі не торкнулася англійського права.

Загальне для всієї Англії право виникає після захоплення її нор-мандським герцогом Вільгельмом I Завойовником (1066). У цей пері-од формується централізована судова система, з’являються (у періодправління Генріха II) королівські роз’їзні судді, що вирішують спра-ви з виїздом на місця від імені Корони. Спочатку група справ, щовідносилась до ведення цих суддів, була обмежена, але поступово во-на розширювалася.

Вироблені суддями рішення бралися за основу іншими судовимиінстанціями при розгляді аналогічних справ. Так стала складатисяєдина система прецедентів, спільна для всієї Англії, що одержала на-зву “загальне право”.

У рішенні судових спорів брали участь присяжні — вільні грома-дяни з числа місцевих жителів, що найчастіше не знали прецедентів іактів королів, але добре знали свої звичаї і традиції. Звичаєві нормиістотно вплинули на зміст судових рішень.

У XII–XIV ст. система загального права досягла розквіту, але зізростанням кількості прецедентів у ній стала виявлятися тенденція доконсерватизму і формалізації, що в XV ст. підготувало ґрунт для якіс-но нового етапу її розвитку, пов’язаного з появою “права справедли-вості” і його протистоянням “загальному” праву. Поступово став

224

складатися особливий порядок апеляції до монарха розглянути спра-ву “по совісті”, “по справедливості”, а не по прецеденту. Така апеляціяздійснювалася через лорда-канцлера, що вирішував питання про пере-дачу скарги королю. Незабаром сама функція розгляду справи власнекажучи переходить до лорда-канцлера, і він стає самостійним суддею.

В Англії таким чином склалися дві самостійні системи права: за-гального прецедентного і “права справедливості”. Останнє поступо-во зазнало істотних змін і стало правом прецедентним. Після 1875 р.норми загального права і права справедливості стали застосовувати-ся тими самими суддями і прецеденти права справедливості склалиорганічну частину єдиного прецедентного права.

Сучасний період розвитку англосаксонського права — періодкардинальної правової реформи, суть якої полягає в активізації зако-нодавчої діяльності, уніфікації позовного виробництва, злитті судівзагального права і права справедливості. В цей час істотно підвищи-лася роль законодавчого регулювання, зросло значення закону середінших джерел права.

В англосаксонському праві існує два види норм: законодавчі іпрецедентні. Законодавчі являють собою правила поведінки загаль-ного характеру. Прецедентні — певна частина судового рішення поконкретній справі, що містить юридичний висновок у справі й аргу-ментацію, мотивування рішення. Суд “приміряє” конкретний випа-док не до вже готової норми, а до випадку, який мав місце раніше, івстановлює їх подібність, після чого приймає рішення.

Найважливішим джерелом англосаксонського права є судовийпрецедент. Саме він тривалий час був головною формою вираженняі закріплення англійського права. Прецеденти створюються в Англіїтільки вищими судовими інстанціями: Палатою лордів, Судовим ко-мітетом Таємної ради, Апеляційним судом і Високим судом. Англій-ське правило прецеденту гласить: вирішувати так, як було вирішенораніше. Воно має імперативний характер, тобто кожна судова ін-станція зобов’язана слідувати прецедентам, виробленим вищестоя-щим судом, а також створеним нею самою.

Іншим джерелом англосаксонського права є закон (статут). Вінз’явився набагато пізніше прецеденту, але поступово набув важливо-го значення у правовому регулюванні суспільних відносин. Статутмає певний пріоритет перед прецедентом, може скасувати його. Од-нак це не означає, що прецедент похідний від закону. Своєрідністьанглосаксонського права полягає в тому, що закон реалізується несамостійно, а через прецеденти, за їх допомогою.

225

Давнім джерелом англосаксонського права є звичай. Присяжнізасідателі, порівняно з професійними суддями, не мали тих знань пронорми раніше прийнятих судових рішень, що були необхідні для точ-ної юридичної кваліфікації вчинків. Для них орієнтиром виступали тітрадиції, звичаї, норми поведінки, що склалися в Англії й окремихграфствах. З урахуванням цих норм і вироблялася загальна думка,позиція присяжних по конкретній справі.

Чимало питань парламентської процедури, взаємин вищих дер-жавних посадових осіб, ритуально-етичні норми поводження монар-ха, членів його родини також регулюються за допомогою звичаю.

Особливе місце серед джерел англосаксонського права займаєюридична доктрина (наука). Якщо в романо-германській правовійсистемі вона не є самостійною формою вираження і закріплення юри-дичних норм (хоча і відіграє в ній значну роль), то в англосаксонсь-кому праві деякі літературні джерела мають широке визнання і вико-ристовуються при вирішенні конкретних справ. До таких джерел від-носяться стародавні посібники із загального права, написанінайавторитетнішими англійськими юристами, найчастіше суддями.

Структура англосаксонського права відрізняється від романо-германського. В англійському праві немає класичного розподілу напублічне і приватне. Замість цього історично склався його поділ назагальне право і право справедливості. Таке розходження в структур-ному розподілі романо-германської і англосаксонської правових си-стем має закономірний характер, обумовлений тим, що одна виникаєраціональним шляхом, інша — еволюційним, шляхом історичногогенезису, поступового юридичного оформлення відносин, що скла-лися. Звідси розходження в структурі романо-германського й англо-саксонського права полягають у різних підставах їхньої побудови, аотже, у різній логіці їхнього розвитку.

В англосаксонському праві відсутній чіткий поділ норм за галузя-ми права, англосаксонське право не кодифіковане.

Правова система США суттєво відрізняється від англійської, щообумовлено різноманітними політичними, економічними, національ-но-культурними та іншими чинниками.

26.4. Система релігійногота звичаєвого права

Правові системи багатьох країн Азії й Африки не відрізняютьсятим ступенем єдності, що притаманна наведеним правовим системам.

226

Однак у них є багато спільного за структурою і формою, усі вониґрунтуються на концепціях, відмінних від тих, котрі панують у захід-них країнах.

Принципи, якими керуються незахідні країни, бувають двох видів:1) визнається цінність права, але саме право розуміється інакше, ніжна Заході, має місце тісне переплетення права і релігії;

2) відкидається сама ідея права і стверджується, що суспільні відно-сини повинні регламентуватися іншими нормами — нормами зви-чаю, моралі та ін.Першій характеристиці відповідають країни мусульманського,

індуського й іудейського права, що входять в систему релігійногоправа, а другій — країни Далекого Сходу, Африки і Мадагаскару,що відносяться до системи звичаєвого права.

Мусульманське право — це система норм, виражених у релігійнійформі і заснованих на мусульманській релігії — ісламі. Іслам вихо-дить з того, що право походить від Аллаха, який відкрив його лю-дині через свого пророка Мухаммеда. Воно охоплює всі сфери соці-ального життя.

Право Аллаха дане людині раз і назавжди, але божественні від-криття мають потребу в роз’ясненнях і тлумаченнях. Іслам — наймо-лодша з трьох світових релігій. Ця релігія встановлює, у що мусуль-мани повинні вірити; що вони повинні робити і чого не повинні. Ша-ріат у перекладі означає “шлях слідування” і становить те, щоназивається мусульманським правом. Шаріат заснований на ідеї обо-в’язків, покладених на людину, а не на правах, що вона може мати.

Мусульманське право має чотири основні джерела: Коран — свя-щенна книга ісламу; Сунна, або традиції, пов’язані з посланцем Бога;Іджма, або єдина угода мусульманського суспільства; Кійас, або суд-ження за аналогією.

До рис мусульманського права належать: архаїчність інститутів,казуїстичність і відсутність систематизації. Це — релігійне право,право общини віруючих. Звичаї не входять у мусульманське право іне є його джерелом. Поряд із релігією джерелом права виступає юри-дична доктрина.

Норми мусульманського права відрізняються від норм розгляну-тих правових систем своєрідністю, неповторністю джерел, структури,термінів, конструкцій, поняттями. Ісламські правознавці під нормоюправа розуміють правило, адресоване мусульманській общині Алла-хом. Це правило засноване не на логічних висновках, а на релігійних

227

догмах, вірі. Тому його не можна змінити, скасувати, воно безпереч-не й абсолютне, повинне безумовно виконуватися. По змісту нормимусульманського права є зобов’язуючими.

Структура мусульманського права має також цікаві особливості.Воно не поділяється на публічне і приватне право чи на загальне пра-во і право справедливості. Тут існують інші принципи інтеграції,зв’язку норм, їхнього структурного об’єднання.

Під системою звичаєвого права розуміють існуючу у країнах ек-ваторіальної, південної Африки й на Мадагаскарі форму регламен-тації суспільних відносин, засновану на державному визнанні сфор-мованих природним шляхом соціальних норм, звичаїв. Численні на-родності Африки мають свої звичаї, покликані забезпечити єдність,згуртованість колективу, повагу пам’яті предків, зв’язок з навколиш-ньою природою, надприродними силами. Внутрішні конфлікти ви-рішуються не шляхом визнання права тієї чи іншої особи, а шляхомпримирення тих, хто сперечається.

Міфічний характер звичаїв, їх розрізненість не дозволяють ефек-тивно використовувати їх для створення національних правових си-стем на зразок європейських. Нині лідери незалежних африканськихдержав здійснюють систематизацію діючих звичаїв, включають їх угалузеві кодекси, інші нормативні акти. Сучасний стан правовогорозвитку Африки можна охарактеризувати як складний перехіднийперіод.

26.5. Проблеми формуваннясвітового правопорядку

Світовий правопорядок — це система суспільних планетарних від-носин, що формуються на основі правових начал і функціонують від-повідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права.Світовий правопорядок слід розглядати як певну реальність, резуль-тат реалізації різноманітних відносин, взаємодії людей і держав нанашій планеті.

Найважливішим фактором, що обумовлює необхідність створен-ня світового правопорядку і його подальшого зміцнення, виступаєвирішення проблем, що можуть бути розв’язані тільки за умови взає-мної згоди і співробітництва різних народів і держав (проблеми еко-логічної безпеки, пошуку і використання енергетичних ресурсів, за-побігання ядерної війни та ін.).

228

Необхідність установлення загальносвітових правових правил ви-кликана розширенням міжнародних зв’язків, глобальним характе-ром науково-технічної революції, зростанням ролі і значення новихінформаційних технологій.

Світовий правопорядок — це результат узгодження інтересів дер-жав і народів. Основою становлення і розвитку світового правопо-рядку виступає саме право, його загальнолюдські сутнісні якості.

Кожна держава є самостійним суверенним утворенням і будує своївзаємовідносини з іншими учасниками на принципах невтручання увнутрішні справи, територіальної цілісності держав, рівноправностіі самовизначення народів. Тому основним джерелом міжнародногоправа є міжнародні договори, у яких досягається баланс інтересів різ-них держав.

Світовий правопорядок — це умова і гарантія успішного міжна-родного співробітництва у різних сферах. Особливо важливим єміжнародне співробітництво у сфері глобальних проблем людства.Глобальними вважаються проблеми, що охоплюють населення всієїземної кулі і не можуть бути вирішені окремою державою. Ці про-блеми зачіпають інтереси всього людства, мають загальноплане-тарний характер. Нерозв’язаність їх створює загрозу для майбут-нього людства, перешкоджає прогресу суспільства. Вони можутьбути вирішені тільки завдяки зусиллям усієї світової спільноти.

До глобальних проблем людства належить: запобігання світовійядерній катастрофі; забезпечення взаємовигідного міжнародногоспівробітництва в економічній, політичній, екологічній, культурній ііншій галузях; подолання розриву в рівні економічного росту між різ-ними державами; ліквідація енергетичної, сировинної, продовольчої,демографічної кризи, дотримання вимог екології, створення умов ви-живання, нормального існування; використання досягнень науково-технічного прогресу на благо людства; міжнародне співробітництвов боротьбі з міжнародною злочинністю та тероризмом.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Які складові елементи визначають структуру правової системи?2. Назвіть основні особливості романо-германської правової сис-теми.

3. Чим англосаксонська правова система відрізняється від романо-германської?

4. У чому специфіка релігійно-традиційних і звичаєвих правових си-стем?

229

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇТА РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Основна література

1. Венгеров А. Б. Теория государства и права. — М., 2000.2. Загальна теорія держави і права / За ред. В. В. Копєйчикова. — К.,

2000.3. Комаров С. А. Теория государства и права. — М., 1999.4. Котюк В. О. Теорія права: Курс лекцій. — К.: Вентурі, 1996.5. Общая теория государства и права: Академический курс: В 2 т. /Под ред. М. Н. Марченко. — М., 1998.

6. Общая теория права и государства / Под ред. В. В. Лазарева. —М., 2000.

7. Скакун О. Ф. Теория государства и права. — Харьков, 2000.8. Сурилов А. В. Теория государства и права. — К.; Одесса, 1989.9. Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. Н. И. Мату-зова, А. В. Малько. — М., 2001.

10. Теория государства и права / Под ред. В. М. Корельского,В. Д. Перевалова. — М., 1998.

11. Юридична енциклопедія. — К., 2001.

Додаткова література12. Аграновская Е. В. Правовая культура и обеспечение прав личнос-

ти. — М., 1988.13. Алексеев С. С. Право: азбука — теория — философия: Опыт ком-

плексного исследования. — М., 1999.14. Аппарат государственного управления: интересы и деятель-

ность. — К., 1993.15. Базылев Б. Т. Юридичеcкая ответственность. — Красноярск, 1985.16. Бережнов А. Г. Права личности: некоторые вопросы теории. —

М., 1991.17. Бобровник С. В., Богінич О. Л. Систематизація законодавства Ук-

раїни: актуальні проблеми та перспективи розвитку. — К., 1994.18. Братусь С. Н. Юридическая ответственность и законность. — М.,

1978.19. Воеводин Л. Д. Юридический статус личности в России. — М.,

1997.

230

20. Волинка К. Г. Правовий статус особи та гарантії реалізації прав ісвобод за Конституцією України. — К.: РННУ “Дініт”, 1998.

21. Вопленко Н. Н. Официальное толкование норм права. — М., 1976.22. Всеобщая декларация прав человека как международный стан-

дарт правового положения личности в Украине. — Луганск, 1999.23. Гаджиев К. С. Введение в политическую науку. — М., 1997.24. Головченко В. В. Правореалізація як функція судової влади // Пра-

вова держава. — К., 1996. — Вип. 7.25. Головченко В. В. Система права і комплексні правові спільності //

Правова держава. — К., 1997. — Вип. 8.26. Гревцов Ю. Н. Правовые отношения и осуществление права. —

Л., 1987.27. Громадянське суспільство в Україні: Проблеми становлення. —

К., 1997.28. Давид Р., Жоффре-Спиноза К. Основные правовые системы совре-

менности. — М., 1999.29. Денисов Ю. А. Общая теория правонарушения и ответственнос-

ти. — Л., 1983.30. Евграфов П. Б. Соотношение структуры советского права и

структуры советского законодательства. — Харьков, 1981.31. Заєць А. П. Правова держава в контексті новітнього українсько-

го досвіду. — К., 1999.32. Законодавство: проблеми ефективності / В. Б. Авер’янов, В.П. Де-

нисов, В. Ф. Сіренко та ін. — К., 1995.33. Зивс С. Л. Источники права. — М., 1981.34. Ильин И. А. О сущности правосознания. — М., 1993.35. Исаков В. В. Юридические факты в советском праве. — М., 1984.36. Казимирчук В. П. Право и методы его изучения. — М., 1965.37. Карташкин В. А. Права человека в международном и внутригосу-

дарственном праве. — М., 1995.38. Карташов В. Н. Правоприменительная практика в социалисти-

ческом обществе . — Ярославль, 1986.39. Карташов В. Н. Юридическая деятельность, понятие, структура,

ценность. — Саратов, 1989.40. Кашанина Т. В. Происхождение государства и права. Современ-

ные трактовки и новые подходы. — М., 1999.41. Керимов Д. А. Культура и техника законодательства. — М., 1991.42. Коваленко А. И. Правовое государство: концепции и реаль-

ность. — М., 1993.

231

43. Козлихин И. Ю. Идея правового государства: История и совре-менность. — СПб., 1993.

44. Козлов В. А. Проблемы предмета и методологии общей теорииправа. — Л., 1989.

45. Колізії у законодавстві України: проблеми теорії і практики. —К., 1996.

46. Колодій А. М. Принципи права України. — К., 1998.47. Коментар до Конституції України / В. Б. Авер’янов, В. Ф. Бойко

та ін. — К., 1998.48. Конституція України — основа подальшого розвитку законо-

давства. — К., 1997.49. Кудрявцев В. Н. Правовое поведение: норма и патология. — М.,

1982.50. Кудрявцев В. Н. Закон, поступок, ответственность. — М., 1986.51. Лазарев В. В. Пробелы в праве и пути их устранения. — М., 1981.52. Малеин Н. С. Правонарушение: понятие, причины, ответствен-

ность. — М., 1985.53. Манов Г. И. Признаки государства: Новые прочтения. — М.,

1993.54. Методологические проблемы советской юридической науки. —

М.: Наука, 1980.55. Назаренко Є. В. Теорія держави і права (Предмет, метод теорії

держави і права). — К., 1988.56. Нерсесянц В. С. Право в системе социальной регуляции: История

и современность. — М., 1986.57. Оксамытный В. В. Правомерное поведение личности. — К., 1985.58. Онищенко Н. М. Правова система: проблеми теорії. — К., 2002.59. Основы теории политической системы. — М., 1985.60. Пархоменко Н. М. Договір в системі права України. — К., 1998.61. Пеньков С. М. Социальные нормы: управление, воспитание, пове-

дение. — М., 1990.62. Поленина С. В. Качество закона и эффективность законодатель-

ства. — М., 1993.63. Политические проблемы теории государства. — М., 1993.64. Права человека / Отв. ред. Е. А. Лукашева. — М., 1999.65. Разумович Н. Н. Источники и формы права // Советское государ-

ство и право. — 1982. — №3.66. Ранние формы политической организации: от первобытности до

государственности. — М., 1995.

232

67. Решетников Ф. М. Правовые системы стран мира: Справоч-ник. — М., 1993.

68. Решетов Ю. С. Реализация норм советского права: системныйанализ. — Казань, 1989.

69. Рыбушкин Н. Н. Запрещающие нормы в советском праве. — Ка-зань, 1990.

70. Рябов С. Г. Політологічна теорія держави. — К.: Тандем, 1996.71. Семитко А. П. Развитие правовой культуры как правовой про-

гресс. — Екатеринбург, 1996.72. Синюков В. Н. Функции юридических фактов // Вопросы теории

государства и права. — Саратов, 1988.73. Скрипнюк О. В. Соціальна, правова держава в Україні. — К., 2000.74. Скрипнюк О. В. Теоретико-методологічні засади формування та

розвиток громадянського суспільства і правової держави в Укра-їні. — К., 1995.

75. Социальное государство и защита прав человека. — М., 1994.76. Спасов Б. Закон и его толкование. — М., 1986.77. Тарасюк В. М. Юридична, законодавча та кодифікаційна техні-

ка // Правова держава. Щорічник наукових праць. — К., 1997.78. Татаринцева Е. В. Правовое воспитание. — М., 1990.79. Теория юридического процесса. — Харьков, 1985.80. Тихомиров Ю. А. Теория закона. — М., 1982.81. Фандалюк О. В. Правозастосувальні акти-дії. — К., 1999.82. Филонов В. П. Состояние, причины преступности в Украине и ее

предупреждение. — Донецк: Донеччина, 1999.83. Шаповал В. М. Вищі органи сучасної держави. Порівняльний ана-

ліз. — К.: Програма Л, 1995.84. Щедрова Г. П. Громадянське суспільство, правова держава і полі-

тична свідомість громадян. — К., 1994.85. Якушик В. М. Государство переходного типа. — К., 1991.

233

ЗМІСТ

Розділ 1ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ЯК НАУКАІ НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА ............................................................................................ 3

1.1. Предмет теорії держави і права ........................................................................... 31.2. Теорія держави і права в системі суспільних наук .......................... 41.3. Роль і місце теорії держави і права в системі

юридичних наук .................................................................................................................... 51.4. Функції теорії держави і права ............................................................................. 71.5. Теорія держави і права як навчальна дисципліна ........................... 9Запитання і завдання для самоконтролю ............................................................. 10

Розділ 2МЕТОДОЛОГІЯ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ................................................. 11

2.1. Поняття і призначення методології ............................................................. 112.2. Структура методології теорії держави і права ................................ 12Запитання і завдання для самоконтролю ............................................................. 18

Розділ 3СПІВВІДНОШЕННЯ СУСПІЛЬСТВА, ДЕРЖАВИ І ПРАВА ......... 19

3.1. Поняття суспільства і форми його організації ................................. 193.2. Поняття і призначення соціального регулювання, місце

права в системі соціального регулювання ............................................ 223.3. Держава і право в політичній системі суспільства ...................... 233.4. Поняття громадянського суспільства ........................................................ 25Запитання і завдання для самоконтролю ............................................................. 28

Розділ 4ВИНИКНЕННЯ ДЕРЖАВИ .................................................................................................... 29

4.1. Основні теорії виникнення держави ............................................................ 294.2. Загальна характеристика первісного суспільства ........................ 314.3. Передумови та умови виникнення держави ........................................ 344.4. Основні шляхи виникнення держави .......................................................... 36Запитання і завдання для самоконтролю ............................................................. 37

Розділ 5ПОНЯТТЯ ДЕРЖАВИ .................................................................................................................... 38

5.1. Сутність держави .............................................................................................................. 385.2. Основні властивості держави .............................................................................. 39Запитання і завдання для самоконтролю ............................................................. 42

234

Розділ 6ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ ...................................................................................................................... 43

6.1. Поняття функцій держави ...................................................................................... 436.2. Класифікація функцій держави ......................................................................... 446.3. Форми і методи здійснення функцій держави ................................... 49Запитання і завдання для самоконтролю ............................................................. 50

Розділ 7ТИПОЛОГІЯ ДЕРЖАВ .................................................................................................................. 51

7.1. Поняття і основні критерії типології держав .................................... 517.2. Формаційний підхід до типології держав .............................................. 527.3. Цивілізаційний підхід до типології держав ......................................... 54Запитання і завдання для самоконтролю ............................................................. 57

Розділ 8ФОРМА ДЕРЖАВИ ........................................................................................................................... 58

8.1. Поняття форми держави .......................................................................................... 588.2. Форма державного правління ............................................................................ 598.3. Форма державного устрою .................................................................................... 648.4. Міждержавні об’єднання ......................................................................................... 678.5. Державний режим ............................................................................................................ 70Запитання і завдання для самоконтролю ............................................................. 73

Розділ 9МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВИ ............................................................................................................... 74

9.1. Поняття і структура механізму держави ................................................ 749.2. Поняття і ознаки державних органів ......................................................... 759.3. Види державних органів ........................................................................................... 769.4. Принципи організації і функціонування

механізму держави .......................................................................................................... 769.5. Державна служба .............................................................................................................. 78Запитання і завдання для самоконтролю ............................................................. 80

Розділ 10СУЧАСНІ КОНЦЕПЦІЇ ДЕРЖАВИ.СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВА ДЕРЖАВА ........................................................................... 81

10.1. Соціологічні та політологічні концепції держави ........................ 8110.2. Теорія соціально-правової держави ............................................................ 8210.3. Тенденції розвитку соціально-правової держави

в Україні ..................................................................................................................................... 85Запитання і завдання для самоконтролю ............................................................. 87

235

Розділ 11ОСНОВНІ ПІДХОДИ ДО РОЗКРИТТЯ СУТНОСТІ ПРАВА .......... 88

11.1. Виникнення права ........................................................................................................... 8811.2. Поняття праворозуміння та його основні напрями ................... 90Запитання і завдання для самоконтролю ............................................................. 95

Розділ 12ПОНЯТТЯ І ОЗНАКИ ПРАВА,ЙОГО ПРИНЦИПИ І ФУНКЦІЇ ........................................................................................ 96

12.1. Поняття і ознаки права ............................................................................................. 9612.2. Принципи права ................................................................................................................ 9912.3. Соціальна цінність права ..................................................................................... 10012.4. Функції права .................................................................................................................... 101Запитання і завдання для самоконтролю .......................................................... 102

Розділ 13МЕХАНІЗМ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ................................................. 103

13.1. Поняття правового регулювання ................................................................ 10313.2. Предмет і методи правового регулювання ....................................... 10413.3. Способи і типи правового регулювання .............................................. 10513.4. Стадії правового регулювання ....................................................................... 10713.5. Механізм правового регулювання та його структура .......... 108Запитання і завдання для самоконтролю .......................................................... 109

Розділ 14НОРМИ ПРАВА В СИСТЕМІ СОЦІАЛЬНИХ НОРМ .......................... 110

14.1. Поняття і види соціальних норм .................................................................. 11014.2. Поняття і ознаки норм права ........................................................................... 11214.3. Структура норм права ............................................................................................. 11414.4. Формальне вираження структури правових норм .................... 11714.5. Класифікація правових норм ........................................................................... 118Запитання і завдання для самоконтролю .......................................................... 119

Розділ 15ФОРМИ (ДЖЕРЕЛА) ПРАВА ............................................................................................ 120

15.1. Поняття форм (джерел) права ......................................................................... 12015.2. Основні види форм (джерел) права в сучасних правових

системах ................................................................................................................................... 121Запитання і завдання для самоконтролю .......................................................... 124

Розділ 16ПРАВОТВОРЧІСТЬ ........................................................................................................................ 125

16.1. Поняття і сутність правотворчості ............................................................ 125

236

16.2. Принципи правотворчості .................................................................................. 12616.3. Поняття і стадії правотворчого процесу ............................................. 12716.4. Способи і види правотворчості ..................................................................... 12816.5. Законодавчий процес і його особливості ........................................... 12916.6. Юридична (законодавча) техніка ............................................................... 132Запитання і завдання для самоконтролю .......................................................... 133

Розділ 17СИСТЕМА ПРАВА І ЇЇ ОСНОВНІ ЕЛЕМЕНТИ .......................................... 134

17.1. Поняття і структура системи права ........................................................... 13417.2. Підстави поділу права на галузі й інститути .................................. 13617.3. Загальна характеристика основних галузей права .................. 13817.4. Співвідношення матеріального і процесуального права .. 14017.5. Публічне і приватне право .................................................................................. 14017.6. Співвідношення національного і міжнародного права ...... 141Запитання і завдання для самоконтролю .......................................................... 142

Розділ 18СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА. НОРМАТИВНО-ПРАВОВІАКТИ І ЇХ СИСТЕМАТИЗАЦІЯ .................................................................................... 143

18.1. Поняття системи законодавства та її структура ......................... 14318.2. Співвідношення системи права і системи законодавства . 14418.3. Поняття і ознаки нормативно-правового акта ............................ 14618.4. Чинність нормативно-правових актів .................................................... 14718.5. Систематизація нормативно-правових актів ................................. 149Запитання і завдання для самоконтролю .......................................................... 152

Розділ 19ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ ............................................................................................................ 153

19.1. Поняття і основні ознаки правових відносин ................................ 15319.2. Структура правових відносин та її елементи ................................. 15419.3. Зміст правовідносин ................................................................................................... 15519.4. Класифікація правових відносин ................................................................. 15619.5. Суб’єкти правовідносин ........................................................................................ 15819.6. Об’єкти правових відносин ................................................................................ 15919.7. Юридичні факти ............................................................................................................. 160Запитання і завдання для самоконтролю .......................................................... 162

Розділ 20ПРАВОРЕАЛІЗАЦІЯ ..................................................................................................................... 163

20.1. Поняття і суть реалізації права ...................................................................... 163

237

20.2. Види правореалізації ................................................................................................. 16420.3. Форми безпосередньої правореалізації ................................................. 16420.4. Правозастосування як особлива форма реалізації норм

права ........................................................................................................................................... 16620.5. Види правозастосування ....................................................................................... 16820.6. Процес застосування норм права, його основні стадії ........ 16820.7. Поняття і загальна характеристика тлумачення права ...... 17020.8. Прогалини в законодавстві ............................................................................... 173Запитання і завдання для самоконтролю .......................................................... 174

Розділ 21ПОВЕДІНКА ОСОБИ У ПРАВОВІЙ СФЕРІ .................................................... 175

21.1. Поняття і ознаки правової поведінки ..................................................... 17521.2. Правомірна поведінка ............................................................................................. 17621.3. Види правомірної поведінки ............................................................................. 17721.4. Протиправна поведінка — правопорушення ................................. 17821.5. Юридичний склад правопорушення ........................................................ 17921.6. Види правопорушень ................................................................................................ 180Запитання і завдання для самоконтролю .......................................................... 181

Розділ 22ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ......................................................................... 182

22.1. Поняття юридичної відповідальності ..................................................... 18222.2. Ознаки юридичної відповідальності ........................................................ 18322.3. Мета і функції юридичної відповідальності .................................... 18422.4. Принципи юридичної відповідальності ............................................... 18522.5. Класифікація юридичної відповідальності

за галузевою ознакою .............................................................................................. 18822.6. Класифікація юридичної відповідальності

за характером санкцій .............................................................................................. 190Запитання і завдання для самоконтролю .......................................................... 191

Розділ 23ПРАВОСВІДОМІСТЬ І ПРАВОВА КУЛЬТУРА ........................................... 192

23.1. Поняття правової свідомості ............................................................................ 19223.2. Структура правосвідомості ............................................................................... 19323.3. Функції правосвідомості ....................................................................................... 19423.4. Види правосвідомості ............................................................................................... 19523.5. Поняття, основні характеристики і функції

правової культури ........................................................................................................ 19523.6. Структура правової культури ......................................................................... 196

238

23.7. Правова культура суспільства і окремої особистості ........... 19723.8. Правовий нігілізм і правовий ідеалізм,

шляхи їх подолання .................................................................................................... 198Запитання і завдання для самоконтролю .......................................................... 199

Розділ 24ЗАКОННІСТЬ І ПРАВОПОРЯДОК ............................................................................. 200

24.1. Поняття законності ..................................................................................................... 20024.2. Основні вимоги (принципи) законності ............................................... 20124.3. Гарантії законності ..................................................................................................... 20224.4. Поняття правопорядку ........................................................................................... 20324.5. Основні шляхи зміцнення законності і правопорядку .......... 205Запитання і завдання для самоконтролю .......................................................... 206

Розділ 25ОСОБА, ДЕРЖАВА І ПРАВО ............................................................................................. 207

25.1. Поняття і принципи правового статусу особи .............................. 20725.2. Види правових статусів особи ........................................................................ 20825.3. Права і свободи як головна складова правового статусу 21025.4. Класифікація прав і свобод ................................................................................ 21125.5. Обов’язки як елемент правового статусу особи ........................... 21425.6. Забезпечення прав і свобод особи ............................................................... 21625.7. Гарантії прав і свобод особи ............................................................................ 217Запитання і завдання для самоконтролю .......................................................... 219

Розділ 26ПРАВОВІ СИСТЕМИ СУЧАСНОСТІ ....................................................................... 220

26.1. Поняття і структура правової системи .................................................. 22026.2. Романо-германська правова система ...................................................... 22126.3. Англосаксонська правова система ............................................................. 22326.4. Система релігійного та звичаєвого права .......................................... 22526.5. Проблеми формування світового правопорядку ....................... 227Запитання і завдання для самоконтролю .......................................................... 228

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇТА РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ................................................................ 229

239

Редактор В. Д. БондарКоректори Л. Г. Бурлакіна, Л. П. КовальчукКомп’ютерне верстання Г. М. ПеречинськаОформлення обкладинки О. О. Стеценко

Підп. до друку 28.02.03. Формат 60×841/16. Папір офсетний. Друк офсетний.Ум. друк. арк. 14,0. Обл.-вид. арк. 14,7. Тираж 10 000 пр. Зам. 3-118

Міжрегіональна Академія управління персоналом (МАУП)03039 Київ-39, вул. Фрометівська, 2, МАУП

Свідоцтво про внесення до Державного реєструсуб’єктів видавничої справи ДК № 8 від 23.02.2000

ВАТ “Білоцерківська книжкова фабрика”09117 Біла Церква, 17, вул. Леся Курбаса, 4

Навчальне видання

Волинка Катерина Григорівна

ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

Навчальний посібник

Educational edition

Volynka, Kateryna G.

PUBLIC AND LEGAL THEORY

Educational manual

The textbook exposes issues on public and legal theory. Fundamental ideologicalprinciples underlying the textbook are principles of priority of individual's rights andfreedom, jural social state, supremacy of law, democracy, and validity. Materials on publicand legal conceptions were used while writing the textbook.

It is meant for students of higher educational establishments, lecturers, and everyoneinterested in the theory of public and legal development of Ukraine.