УДК 2-673.5(477.83)en.chnu.edu.ua/wp-content/uploads/2017/05/2016_1-221-25...Водночас у...

Релігія та Соціум. – 2016. – №1-2(21-22)

141

УДК 2-673.5(477.83)

© Олександр Бродецький,

© Ірина Горохолінська

(Чернівці)

ПАРАМЕТРИ ЕТНОКОНФЕСІЙНОЇ ТОЛЕРАНТНОСТІ

У ВИМІРІ ТРАНСКОРДОННИХ РЕГІОНІВ УКРАЇНИ

(НА ПРИКЛАДІ ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ)

Стаття стосується аналізу та систематизації даних дослідження громадської думки

респондентів у Львівській області щодо ідентифікаторів толерантності в питаннях

національно-культурної і релігійно-конфесійної ідентичності. Засвідчено синергійне поєднання в

значному сегменті громадської думки принципів патріотизму, орієнтації на розвиток

української мови, національної самототожності, культури із відкритістю до культури й

традицій інших народів. Проаналізовано вплив найгостріших соціальних суперечностей

сьогоденної України на характер оцінки респондентами певних аспектів взаємин із іншими

націями та конфесійними спільнотами. Спростовано ряд пропагандистських прокремлівських

стереотипів щодо ілюзорної «нетерпимості» галичан у мовних і національних аспектах.

Ключові слова: толерантність, етноконфесійні взаємини, ідентичність, Львівська область,

транскордонний регіон, релігійність.

Постановка проблеми та актуальність дослідження. Не тільки формалізовані аспекти

євроінтеграційних прагнень нашої країни, а й об’єктивні реалії соціокультурних трансформацій

України, її зусиль із оптимізації соціального буття, подолання кризових явищ, успадкованих від

радянського і пострадянського періоду, активізують потребу осмислення рівня й форм вияву

толерантності українського суспільства. Питання усвідомлення власної як національної, так і

світоглядної ідентичності в післямайданний період та в умовах гібридної війни, що ведеться і

збройними, і технолого-інформаційними методами проти України, також варті окремої уваги і є

важливими не тільки для наукового дискурсу, але й для всіх мислячих громадян. Схвальним є

нинішнє національно-патріотичне піднесення українців як етносу і – що не менш важливо – як

політичної нації. Але можна констатувати й те, що якби певні соціально-ментальні механізми

трансформацій запрацювали на повну потугу хоча б на десятиліття раніше, то, можливо, не

зазнала б Україна таких болісних втрат і катаклізмів, які переживає вона в умовах теперішньої

російської агресії. Адже попри незаперечність зовнішніх (російських) імпульсів ескалації

напруги в Україні, на жаль, одним із чинників, що уможливили цю ескалацію в таких формах,

був стан ментальності й вади у національно-ціннісному самоусвідомленні багатьох громадян

власне України (особливо на Сході). Нерідко вони були ментальними носіями найзаскорузліших

бацил тоталітарної, колоніальної, малоросійської свідомості й психології, що давала й досі дає

багатьом викривлену картину соціального світу, спонукає до нетолерантності, національної

самозневаги, використання релігійних «переконань» для політизації свідомості вірян, поділу

світу на ілюзорних «своїх» і «чужих» тощо. Водночас у свідомості українців є чимало здорових

імпульсів, що дає платформу надії на можливість конструктивного долання тих негативів, які є

характерними для сучасного стану нашого соціуму. Так чи інакше, очевидно: важливими є

розвідки, які б дали можливість осмислити рівень толерантності громадян в тих регіонах, що

історично мали передумови для формування поліетнічного та поліконфесійного населення.

Адже на шляху утвердження власних коренів та питомих національних джерел не варто також

забувати про повагу до «інших», «не своїх» традицій, культури, тощо; варто пам’ятати, що від

рівня толерантності нації залежить її готовність не «паперово», а реально бути європейською

нацією. Звичайно, толерантність аж ніяк не слід розуміти як прагнення до нівелювання ядра

власних цінностей, відмови від них на користь деяких популярних у світі і суперечливих

тенденцій життєвого і ціннісного вибору. Але все ж толерантність як повага до іншого,


142

усвідомлення права іншого на власний вибір системи цінностей і готовність до конструктивного

діалогу й синергії з Іншим й іншими є відчутно потрібною для гармонійного співжиття громадян

України між собою та їхньої комунікації в міжнародному форматі.

Ступінь розробки проблеми. Звичайно, в сучасних умовах проблема толерантності є активно

обговорюваною в наукових дискусіях. Загальнотеоретичний контекст цієї проблеми накреслено,

зокрема, в працях таких знаних у світі дослідників трансформації ціннісної сфери соціуму, як

Ч.Тейлор, П.Віллем, Е.Макінтайр, В.Єленський тощо. Чимало авторів вдавалися та вдаються до

осмислення готовності українського соціуму до законів життя «толерантної Європи»,

трансформації системи цінностей українців, користі та можливих негативних проявів

толерантності й конкретних ракурсів її розуміння в умовах пошуку національної ідеї тощо. Серед

таких дослідників згадаймо передусім таких, як Ю.Куц [4], що аналізує важливість толерантності в

державотворчих процесах; О.Майборода, Р.Чілачава та Т.Пилипенко [6], котрі присвятили

монографію проблемі етнічної толерантності; В.Докаш [2] і В.Балух [1], які досліджують

параметри релігійно-конфесійної толерантності в Україні. Попри наявність істотного

дослідницького ресурсу з цієї проблематики, феномен толерантності і його соціологічно-

релігієзнавче осмислення і надалі містить чимало аспектів, вартих поглибленого розгляду,

особливо в аспекті диференціації регіональних особливостей проблеми, що й дістає відображення

в цій розвідці. Настрої українців щоденно змінюються: наразі ті соціально-політичні умови, які

формують наше суспільство, змушують постійно тримати в полі зору фахівців ризики

дисгармонізації форм співжиття громадян України.

Тож метою нашої статті є з’ясувати закономірності реакції респондентів у Львівській

області на ідентифікатори рівня толерантності. Мета визначає завдання розвідки: визначити

на цьому ґрунті як позитивні аспекти, так і проблемні «зони» соціальної комунікації в регіоні

та накреслити рекомендації щодо їх усунення. Звісно, ця стаття є лише одним із блоків

комплексного дослідження рівня толерантності в транскордонних регіонах (Буковина

Галичина), що здійснюється рядом науковців кафедри культурології, релігієзнавства та

теології і кафедри соціології ЧНУ імені Юрія Федьковича. І її результати передбачають

врахування й інших блоків дослідження, що також призначені для публікації іншими його

учасниками. Не претендуючи на вичерпну репрезентативність дослідження, автори радше

мали настанову окреслити провідні тенденції реагування на ідентифікатори толерантності

переважно з боку студентської аудиторії з її соціально-психологічними характеристиками

ціннісної відкритості, життєвої мобільності, високого рівня комунікативності. Адже саме

молодь визначатиме перспективи розвитку України.

Виклад основного матеріалу дослідження. У ході дослідження було здійснено

опитування в декількох транскордонних регіонах Галичини та Буковини, зокрема в Івано-

Франківській, Тернопільській, Чернівецькій та Львівській областях. В останній кількість

респондентів склала 83 особи, із них – 47% чоловіків та 53 % жінок. Опитані належали до 5

вікових груп: 55,4% – 17-22 роки; 26,5% – 23-30; 12,1% – 31-40; 3,6% – 41-50 та 2,4% – 51-59

років. 91,7% опитаних вказали, що за національність вони українці. Ще раз наголосимо,

дослідження не претендує на вичерпну репрезентативність, його головна настанова полягає

лише у своєрідній апробації реакції переважно студентської аудиторії на відповідні

ідентифікатори толерантності. Тож результати не є беззастережно демонстративними, але,

тим не менше, деякі важливі тенденції вони дозволяють сфокусувати, зокрема, і як предмет

подальшого більш системного розгляду.

Важливим блоком питань в анкеті були ті, які вивчали рівень мовної толерантності. «Всі нації

для власної самореалізації послуговуються національною мовою, а інші більш поширені мови

вживають виключно для міжнаціонального спілкування, в разі взаємного розуміння цілком

допустиме і спілкування двома мовами – кожна нація своєю рідною. Задля такого

міжнаціонального спілкування немає потреб в узаконенні кожної з цих мов. Основний принцип

білінгвізму полягає в тому, що головна позиція в країні належить мові титульної нації, всі інші

існують як мови національних меншин (у певній державі) або як мови міжнаціонального

спілкування. Другий принцип білінгвізму – вільне володіння обома мовами. Це означає, що кожен


143

громадянин повинен розуміти і розмовляти вільно обома мовами» [3, с.49]. Отож, на питання

анкети «яку мову ви вважаєте рідною?» 92,7% опитаних відповіли, що українську, 6,1% –

російську та 2,2% – молдавську. Попри те, рівень використання в побуті української мови –

дещо нижчий порівняно з відсотком тих, хто вважає її рідною: 89,2% респондентів у побуті

розмовляють українською, 8,4% – російською, 1,2% – польською, і такий ж відсоток тих, хто

послуговується молдавською мовою. Загалом же це цілком закономірно для Львівської області, де

традиційно рівень мовного патріотизму українців є доволі високим. Цікаво, що, попри певні

поширювані стереотипи та міфи, на питання «як ви ставитесь до двомовності чи багатомовності

українського суспільства?» тільки 20,5% серед опитаних відповіли, що «активно негативно». Інші

все ж в активний чи пасивний спосіб толерують білінгвізм українського соціуму чи навіть

обстоюють його, зокрема найбільша кількість опитаних – 43,4% на це питання відповіли, що

«позитивно, якщо вона проявляється на побутовому рівні»; 30,1% – «не підтримую, але в дискусії

з носіями іншої мови не вступаю»; 4,8% – «позитивно, підтримую законодавче затвердження

статусу двох (чи більше) мов» та 1,2% – «позитивно, підтримую законодавче затвердження

статусу регіональних мов». Цікаво також, що 8 серед 83 опитаних у відповіді на питання «якою

мовою має відбуватися навчання в українських державних навчальних закладах?» відповіли –

«мовою, якою розмовляє більшість тих, хто навчається (за згодою)», такий показник складає –

9,6%; 85,5% опитаних все ж вважають, що навчання має відбуватися в будь-якому разі тільки

українською мовою; 3,6% – українською та російською, а 1,3% вказало на молдавську мову, це

останнє, звісно, можливо, і не є репрезентативним для Львівської області загалом, а лише

стосується специфіки деяких представників даної опитуваної аудиторії. Останнім питанням із

блоку мовної толерантності, яке все ж має глибинний стосунок і до етнічної та конфесійної

терпимості було «якою мовою має відбуватися богослужіння у вашій релігійній громаді?».

Відповіді розподілилися так:

Наступним визначальним маркером у нашому дослідженні є виявлення особливостей

національної ідентифікації та етнічної толерантності. Для нашої країни ця проблема не

тільки актуальна, але й визначальна, адже від неї наразі залежить рівень безпеки та спокою

життя громадян. Як слушно відзначає дослідник Олег Рудакевич, «необхідною умовою

віднесення політичної культури до різновиду національної є ідентифікація її носіїв з нацією.

Національна ідентичність поєднує етнічну та громадянську ідентичності… «Національна

ідея» виражає мету нації, досягнення якої забезпечить щасливе життя народу та виконання

ним історичної місії» [5, с.277].

А тому першим питанням у цьому блоці було: «до якої культурної ідентичності ви

передусім себе відносите?». Відповіді на це питання розподілилися так:

Частота Процент


144

української

російської

польської

молдавської

європейської

інше

Всього

76 91,6

1 1,2

3 3,6

1 1,2

1 1,2

1 1,2

83 100,0

Ми можемо спостерігати невелику розбіжність у відсоткових даних між відповідями на

питання: «хто ви за національністю?» та цим питанням. Це пов’язано з тим, що один із

опитаних в межах відповіді на це питання визначився щодо своєї культурно-ідентичності на

користь європейської загалом.

Цей факт цікавий і в контексті іншого питання, яке почасти актуалізується не тільки політиками

та науковцями, але й ЗМІ та у приватних обговореннях. Ідеться про проблему визначення

національності особи. Питання було сформульовано таким чином, що опитувані могли обрати від

одного й більше найадекватніших, на їхню думку, критеріїв визначення національної

приналежності особи. 10,8% опитаних вказали, що їм важко відповісти на це питання. Найбільша

кількість респондентів зійшлися на тому, що національна приналежність має визначатися за

власним вибором, тобто самовизначенням людини. Кількість тих, хто на цей критерій відповіли

«так» – 44,6%, «ні» – 55,4%. Близько 40% (39,8%) вважають найточнішим і визначальним критерій

етнічного походження батьків (одного чи декількох), а відповідь «ні» щодо цього критерію дали

60,2% опитаних, отже, більшість опитаних не вважають критерії фізичного походження

самодостатніми при визначенні національності, що засвідчує тенденції розуміння нації більшою

мірою в її культурних чи ціннісно-ідентифікаційних параметрах. За місцем постійного

проживання визначати національність вважає доцільним 25,3%, відповідно 74,7% проти такого

критерію. Мовний аспект також був включений у варіативність відповідей на це питання, але і тут

показовим є достатній рівень мовної толерантності опитуваних. Адже тільки 16,9% вважають, що

національна приналежність може визначатися за тим, яку мову вважає рідною особа. Ще меншим

є показник тих, хто вважає можливим визначати національність за тим, якою мовою особа

послуговується в побуті – 8,4%. Щодо критерію конфесійної приналежності та її співмірності з

національністю, то 98,8% опитаних вважають неможливим застосування критерію конфесійної


145

ідентичності до проблеми визначення національності. Цілком можна припустити, що певна

кількість респондентів не обирає жоден з критеріїв як самодостатній, тому що тяжіє до їхнього

усвідомлення в комплексі, поєднанні.

Важливо і цілком характерно для областей Галичини, що, особливо в таких надскладних

соціальних умовах, переважна більшість опитаних вважає себе патріотами України. Позитивну

відповідь на питання щодо патріотизму дало 94,5%. Можна екстраполювати цей показник на

загальновідомий істотний сегмент громадян, зокрема, й у західних областях України, які

виявляють бажання жити і працювати за кордоном. Чи не ставить це під сумнів високий рівень

патріотизму? Вочевидь, слід дивитися на це питання рельєфніше й усвідомлювати так звану

шкалу пріоритетів. Перевага для місця проживання іноземним країнам зумовлюється

емпіричним фактом вищого рівня життя в них, набагато більш гідного рівня соціального

захисту, оплати праці тощо. Громадяни України є патріотами, але часто в їхній соціальній

психології панують тенденції зневіри, недієвості застосовуваних важелів оптимізації соціального

становища, неможливості на індивідуальному рівні переломити негативний стан справ, тож

значний сегмент любить Україну, але воліє любити її, так би мовити, на відстані, реалізуючи

добробут своїх сімей працею чи й навіть постійним проживанням за кордоном.

Досить цікавим було питання, яке стосувалося оцінки націй-друзів українців. Опитаним

потрібно було оцінити, наскільки перераховані нації є друзями українців від 0 до 10. З огляду

на специфічні колізії суспільно-політичного життя дехто з опитаних досить скептично

поставився до цього питання. В 50% анкет більшість перерахованих націй не отримали

жодної ні позитивної, ні негативної оцінки. Це можна пояснити низьким рівнем довіри

українців до зовнішніх партнерів, що, звичайно, має суб’єктивну підставу в оцінці

недостатності зусиль західних політиків (які асоціюються в індивідуальній свідомості

опитаних з відповідними націями) щодо допомоги Україні в протистоянні східному

агресорові. Можна твердити, що цей маркер засвідчує певне домінування політичних

критеріїв оцінки дружності націй над загальноетичними і культурними. Втім, саме цей

показник свідчить про суперечливість ментальної ситуації в Україні, зумовлену занепадом

рівня довіри на тлі війни, економічного занепаду тощо. Щоправда, ті 50%, які не бачать

дружніх для українців націй, але водночас і не відзначають їхньої ворожості, можна вважати

категорією, яка є носієм певної долі критичного мислення, що не дає підстав для

однозначних оцінок в умовах наявності суперечливих фактів для оцінки. З цього, однак, аж


146

ніяк не слід робити висновок про неготовність цього сегменту до практичної комунікації в

практичному житті із конкретними представниками інших націй.

Відповіді на це питання відображається в такий спосіб:

Як бачимо, найвищий коефіцієнт опитані надали кримським татарам – середня оцінка «8».

Найнижчий – росіянам: «2,1». Вище від середнього оцінка дружніх взаємин з грузинами – «7,2»,

поляками – «7,1» та литовцями – «6,8». Оцінка решти націй близько «6». І це теж цілком

закономірно з огляду на практично засвідчені зусилля представників цих націй чи урядів тих

країн, де вони є титульними, у справі сприяння Україні на тлі сьогоднішніх ескалацій.

На питання «якщо ви чи ваші діти готові будете (будуть) укладати шлюб, то з

представником з якої із перерахованих націй він буде пріоритетним?» 45,6% відповіли, що

етнічна приналежність у питаннях шлюбу для них неважлива в принципі, і тільки 16,5%

відповіли, що схвалюють шлюб лише із представником своєї нації. Решта опитаних за

шкалою від 0 до 10 так оцінили пріоритетність шлюбів:

Як бачимо, найбільш пріоритетними є шлюби із поляками та іншими, окрім

перерахованих, європейськими націями (середня оцінка перших – 7,0; а других –7,4).

Найнижчий пріоритет – із росіянами, середня оцінка тільки 2,2.

Інший великий блок питань стосувався проблеми релігійно-конфесійної ідентичності та

толерантності. Як переконливо засвідчили останні події в країні, релігійний чинник є важливим не

тільки в контексті власне інтимно-світоглядного самовизначення, але й впливає на рівень

національно-патріотичної ідентичності, культурної тотожності і є дієвим соціально-політичним

важелем. Ще з часів хрещення України-Руси церква мала доволі потужний, хоч і не завжди

однаково дієво виявлений, потенціал солідаризації українського суспільства «Церква,


147

застосовуючи такі кумулятивні чинники, як церковно-державне право, соборність, писемність,

високого теологічного, наукового та художнього рівня літературу, солідаризувала строкаті

субетнічні скупчення, як тепер сказали б – громадянське суспільство» [7, с.295].

Першим питанням цього блоку було «чи вірите Ви в Бога?». Відповіді розподілилися

наступним чином: так – 84,2%; ні – 6,1% та не визначилися 9,7%. Серед тих, хто вірить в

Бога, щодо конфесійної приналежності самовизначилися так:

З огляду на специфіку регіону такий показник є адекватним. 79,8% опитаних відвідують

богослужбові заходи у своїй громаді.

Як бачимо тільки 9,33% опитаних не відвідує релігійних зібрань взагалі. 33,3% вказали,

що можуть також відвідувати богослужбові заходи в інших, близьких їм конфесіях, а 8,6% на

це ж питання («чи відвідуєте богослужбові заходи виключно однієї релігійної конфесії?»)

відповіли, що можуть в різний час з однаковою готовністю брати участь в богослужбових

заходах різних конфесій чи навіть релігій. На це ж питання 45,7% опитаних відповіли, що

відвідують богослужіння виключно своєї конфесії. Це засвідчує, з одного боку, плюралізм у

розумінні респондентами характеру й суті «воцерковленості», а з іншого, все ж вказує на


148

істотний важіль традиційного розуміння конфесійної належності, яка має для них не суто

формальний, а реально практикований формат вірності власній традиції.

На питання «наскільки представники перерахованих релігійних організацій близькі Вам за

світоглядними переконаннями та базовими ціннісними настановами?» (оцінка від 0 до 10)

найвищу середню оцінку (8,98) дали опитані структурі УГКЦ, що природно, адже близько

50% респондентів є адептами цієї конфесії. Також близькими за світоглядними

переконаннями для багатьох опитаних є конфесії Римо-католицької Церкви (7,8) та УПЦ

(КП) (6,5). Серед інших конфесій оцінки розподілилися так:

Для 29,5% опитаних конфесійна приналежність неважлива в принципі.

Цікаво, що досить часто опитані ігнорували наступне питання «участь в богослужінні

якої з перерахованих релігійних громад не суперечить вашим поглядам?». Але їх оцінки від 0

до 10 розподілилися так:

Прикметно, що в цьому питанні тільки 19,5% опитаних вказали, що не долучилися б до

богослужіння жодної конфесії окрім своєї, бо вважають це гріхом.


149

Наступним було питання: «з представником якої релігійної організації буде пріоритетним

шлюб?». Відповідно 50,6% вказали, що конфесійна приналежність в питаннях шлюбу для них

неважлива. Пріоритетні оцінки від 0 до 10 з цього питання розподілилися так:

Досить показовим щодо рівня конфесійної толерантності було наступне питання, яке

вимагало від респондента обрати найбільш прийнятний для нього варіант щодо його

переконань, які б вказували на усвідомлення права існування інших релігійних поглядів. 14,9%

опитаних вважають істинною тільки свою релігію; 16,4% вказують, що право на існування

мають тільки традиційні для України конфесії, але переважна більшість має досить високий

поріг толерантності: 34,3% переконані, що має право на існування будь-яка релігія, яка не

заперечує ідеалів добра, любові та милосердя та 31,3% обрали варіант, що всі релігії мають рівне

право на існування як різні шляхи до Бога. Слід додати тут, що й відповідь 14,9% респондентів

про те, що тільки свою релігію вважають істинною, прямо аж ніяк не означає, ніби вони не

визнають права на існування й функціонування інших релігій. Вони можуть не вважати їх

стовідсотково істинними (до чого, зрештою, за визначенням, і спонукає, наприклад,

християнська ідентичність щодо інших релігій), але тим не менше проявляти визнання їхнього

права на буття в суспільстві й етичну повноцінність їхніх життєвих цінностей.

Переважна більшість опитаних проти практики створення державної церкви (чи релігії) – таких

76,4% (27,8% відповіли «ні», а 48,6 – «радше ні»). Поряд з цим 80% опитаних вважають, що попри

це церкви (релігійні структури) мають бути національно орієнтовані (42,9% – «так», 37,1% –

«радше так»).


150

На питання «якими мають бути взаємини церкви і держави?» опитані відповіли так:

56,6% обрали варіант, що церква і держава не повинні втручатися у справи одна другої, але

бути партнерами у розв’язанні ряду важливих соціальних проблем; 22,4% однозначно за

розмежування сфер активності церкви та держави за будь-яких ситуацій; 19,8% визначились,

що церква і держава повинні співпрацювати як рівнозначні суб’єкти, та тільки 1,3%

вважають, що церква не повинна втручатися в державні справи, але при цьому держава має

контролювати церкву. Як бачимо, респонденти в більшості засвідчують тяжіння до

схвалення статус кво відокремлення церкви і держави, водночас форми й міру такого

відокремлення бачать в різній практичній градації.

У цьому контексті цікавим є й таке питання: «чи повинна держава по-різному ставитися

до різних церков відповідно до того чи вони є…»:

«традиційними» або «нетрадиційними» для України: «так» – 20,5%; «ні» – 33,7%;

«важко відповісти» – 43,4%. Решта респондентів пропустили це питання.

церквами, що відіграли особливу роль в історії, культурі, формуванні національної

самобутності українського народу: «так» – 25,3%; «ні» – 26,5%; «важко відповісти» – 47,0%.

Решта респондентів пропустили це питання.

православними церквами київської традиції чи іншими: «так» – 13,3%; «ні» – 36,1%;

«важко відповісти» – 48,2%. Решта респондентів пропустили це питання.

«канонічними» чи «неканонічними» церквами: «так» – 12,0%; «ні» – 38,6%; «важко

відповісти» – 47,0%. Решта респондентів пропустили це питання.

Той факт, що значний сегмент або відповіли невизначено на це питання, або

проігнорували його, засвідчує, по-перше, те, що такого характеру проблеми не

перебувають на передньому краєві інтересу й обізнаності громадян, а, по-друге, що

інституційне життя релігійних структур і підтримка чи непідтримка їх з боку держави –

далеко не головна цінність навіть для релігійних осіб.

Було в анкеті запрограмовано й досить актуальне нині питання освіти, зокрема, навчальних

закладів при релігійних організаціях. Відповіді щодо потреби таких закладів розподілилися так:


151

Як бачимо, досить великий відсоток опитаних готові навчатися (чи рекомендувати іншим)

навчальні заклади релігійних організацій.

Щодо державних навчальних закладів, то 49,4% опитаних вважають, що основи

релігійних вчень у державних школах можуть викладатися лише факультативно та/чи за

згодою батьків; 8,4% вказали, що релігія не повинна викладатися в школах, а 21,7%

сходяться на тому, що вивчення релігії має стати обов’язковим в українських школах. 20,5%

вказали у відповідях, що їм важко відповісти на це питання.

За умов активних змін в релігійній мережі України, пов’язаних із переходом громад із під

омофору УПЦ (МП) під керівництво УПЦ (КП) актуальним є наступне питання «чи готові

ви змінити свою конфесійну приналежність за умови, що керівники вашої релігійної

організації демонструють явну антидержавну політику?».

Як бачимо, більше половини опитаних готові до таких змін. І хоч прямо в питальникові не

вказувалося на УПЦ (МП), суспільний резонанс очевидно засвідчує, що в контексті цього питання

найвірогіднішим об’єктом такого ставлення є саме ця релігійна структура з її явними й неявними

«ідеологемами» меншовартісності української культури, заграванням з імперськими амбіціями

Москви, консервуванням колоніальної ментальності своїх вірян. У Львівській області, УПЦ (МП)

не є, звісно, конфесією, що належить до числа особливо поширених, але така реакція респондентів

свідчить про те, шо вони в курсі загальнодержавних подій і процесів, і їм небайдужа

проукраїнська ідентичність домінуючих в країні церковних структур, навіть якщо самі вони до

них не належать.

Останнім маркером дослідження було визначення власної оцінки опитуваними

захищеності свободи совісті та релігійних переконань у нашій країні, рівня етнонаціональної

толерантності в сучасних умовах.

На запитання «наскільки в Україні (оцініть від 0 до 10) реалізується принцип релігійної

свободи» середній показник – 7,82.

Більше 70% вважають, що не відчували на собі проявів нетолерантності щодо своєї

етнічної приналежності («ні» – 46,1%, «радше ні» – 32,9%, «так» – 4%, «радше так» – 17%).

Ще більший показник відчуття рівня толерантності щодо конфесійної приналежності: на

аналогічне питання тільки з формулюванням «щодо своєї конфесійної приналежності»

відповідь «ні» дали 53,1%, «радше ні» – 34,6%, «так» – 1,2%, «радше так» – 11,1%.

98% опитаних не стикалися з проблемами в працевлаштуванні на ґрунті їх етнічної чи

конфесійної приналежності. Ось як розподілилися відповіді щодо питання відчуття

нетолерантного ставлення від представників інших націй. І це засвідчує високу долю

реалістичності оцінки респондентами можливих «загроз» з боку інших представників націй і

конфесій. Значний сегмент вважає такі «загрози» ілюзорними, що є доброю платформою

міжетнічного та міжконфесійного порозуміння у Львівському регіоні.


152

Висновки та перспективи подальших досліджень. Отже, здійснене дослідження думки

респондентів у Львівській області є частиною комплекснішого вивчення громадської думки

транскордонних регіонів Буковини й Галичини щодо рівня толерантності в її національно-

культурних, мовних, політичних та релігійно-конфесійних вимірах. Виявлено тенденції

синергійного поєднання у свідомості респондентів (переважна частина яких – студентська молодь)

високого рівня цінування надбань національної культури, мови, традицій, національних акцентів

релігійних особливостей із відкритістю до діалогу з носіями інших національних та культурних

ідентичностей. Попри високий рівень релігійності у респондентів не засвідчено відчутного рівня

релігійного фанатизму, авторитарного розуміння ролі церковних інституцій в житті вірянина.

Навпаки, релігійність більшою мірою сприймається як фактор етичного вдосконалення, а не

суворого конфесійного розмежування за принципом «ми – вони». Значний сегмент опитаних,

звісно, віддані саме своїм релігійним традиціям і не налаштовані їх зрікатися, але усвідомлюють

водночас цілковите право інших людей, на відмінності в таких традиціях та готові бачити в них

теж істотний фактор розвитку й удосконалення осіб і спільнот. Національна нетолерантність

засвідчена на досить низькому рівні, за винятком ставлення до росіян, яких нерідко свідомість

пересічних громадян асоціює з деструктивною для України діяльністю кремлівського політичного

центру та його сателітів серед сепаратистів в Україні. І хоч таке перенесення акцентів є не зовсім

адекватним, але його суб’єктивне підґрунтя цілком зрозуміле. Водночас реальні соціальні факти

сучасного життя свідчать про те, що до росіян (як громадян України, так і громадян Російської

Федерації), які виявляють добру волю підтримки державної цілісності України, її права на

політичне й культурне самовизначення та захист своєї території, ставлення українців (зокрема, і

Західному регіоні) є здебільшого цілком доброзичливим. Дослідження вкотре спростовує

поширюваний пропагандою прокремлівських ЗМІ стереотип про крайню мовну

«нетолерантність» галичан. Будучи цілком свідомими визначальної ролі української мови як

єдиної державної, заохочуючи ініціативи з її розвитку і поширення (на тлі ще досить відчутних

наслідків політично інспірованої впродовж тривалого історичного часу русифікації в

загальноукраїнському вимірі), значний масив опитаних все ж цілком визнає й готовий практично

толерувати побутових носіїв інших мов, і це для них не є перешкодою для спілкування та

порозуміння. Так само засвідчено здорові тенденції у визнанні права інших мов на вільний

культурний розвиток в Україні.

Перспективи подальших досліджень, отже, пов’язані із забезпеченням таким соціологічним

розвідкам ще більшої репрезентативності, а також співвіднесенням здобутих результатів із

результатами досліджень в інших областях західного регіону та України загалом. Цікавим у

перспективі можливих розробок було б співставлення цих даних із аналогічними дослідженнями

громадської думки в транскордонних регіонах сусідніх країн Євросоюзу (Польща, Румунія,

Словаччина, Угорщина тощо). Це дало б дослідникам додатковий компаративний ресурс

предметного осмислення євроінтеграційних передумов українського соціуму.


153

Література 1. Балух В.О., Балух О.В. Толерантність у контексті сучасних євроінтеграційних процесів / В.О. Балух,

О.В. Балух // Толерантність як соціогуманітарна проблема сучасності: Міжнародна науково-теоретична

конференція, 1-2 жовтня 2015 року: [матеріали доповідей та виступів] / редкол. П. Ю. Саух [та ін.] –

Житомир: Вид. Євенок О.О., 2015. – С. 75-76.

2. Докаш В. І., Потапова Л. Міжконфесійний діалог як фактор стабільності та толеризації суспільних

відносин / В. Докаш, Л. Потапова // Актуальні питання суспільних наук та історії медицини. Щоквартальний спільний українсько-румунський науковий журнал/Current issues of Social studies and

History of Medicine.Quarterly joint Ukraine-Romanian scientific journal/ Редколегія: Т. Бойчук, Ш. Пуріч,

А. Мойсей. – Чернівці-Сучава: БДМУ, 2015. – №2(6). – С.36-44.

3. Іваненко І.М., Берещук О. Білінгвізм як ознака мовної ситуації в сучасній Україні // Компаративні

дослідження слов’янських мов і літератур. Мовознавство. – 2012. Випуск 17. – С.47-53.

4. Куц Ю.О. Толерантність в управлінні етнонаціональною сферою / Ю. О. Куц // Актуальні проблеми

державного управління: Наук. зб. – Х.: УАДУ ХФ, 2001. – No 2 (10). – С. 89-99.

5. Рудакевич О. Політична культура національних спільнот: теорія та методологія дослідження: моногр. /

Олег Рудакевич. – Тернопіль: ТНЕУ, 2013. – 352 с.

6. Сприяння поширенню толерантності у поліетнічному суспільстві. / О. Майборода, Р. Чілачава, Т.

Пилипенко та ін. – К. : Фонд «Європа ХХІ», 2002. – 312 с.

7. Український соціум / Власюк О.С., Крисаченко В.С., Степико М.Т. та ін. / За ред. В.С.Крисаченка. – К.:

Знання України, 2005. – 788 с.

Literatura 1. Balukh V.O., Balukh O.V. Tolerantnist' u konteksti suchasnykh yevrointehratsiynykh protsesiv / V.O. Balukh,

O.V. Balukh // Tolerantnist' yak sotsiohumanitarna problema suchasnosti : Mizhnarodna naukovo-teoretychna

konferentsiya, 1-2 zhovtnya 2015 roku: [materialy dopovidey ta vystupiv] / redkol. P. Yu. Saukh [ta in.] –

Zhytomyr: Vyd. Yevenok O.O., 2015. – S. 75-76.

2. Dokash V. I., Potapova L. Mizhkonfesiynyy dialoh yak faktor stabil'nosti ta toleryzatsiyi suspil'nykh vidnosyn

/ V. Dokash, L. Potapova // Aktual'ni pytannya suspil'nykh nauk ta istoriyi medytsyny. Shchokvartal'nyy

spil'nyy ukrayins'ko-rumuns'kyy naukovyy zhurnal/Current issues of Social studies and History of

Medicine.Quarterly joint Ukraine-Romanian scientific journal/ Redkolehiya: T. Boychuk, Sh. Purich, A.

Moysey. – Chernivtsi-Suchava: BDMU, 2015. – №2(6). – S.36-44.

3. Ivanenko I.M., Bereshchuk O. Bilinhvizm yak oznaka movnoyi sytuatsiyi v suchasniy Ukrayini //

Komparatyvni doslidzhennya slov"yans'kykh mov i literatur. Movoznavstvo. – 2012. Vypusk 17. – S.47-53.

4. Kuts Yu.O. Tolerantnist' v upravlinni etnonatsional'noyu sferoyu / Yu. O. Kuts // Aktual'ni problemy

derzhavnoho upravlinnya: Nauk. zb. – Kh. : UADU KhF, 2001. – No 2 (10). – S. 89 – 99.

5. Rudakevych O. Politychna kul'tura natsional'nykh spil'not: teoriya ta metodolohiya doslidzhennya: monohr. /

Oleh Rudakevych. – Ternopil': TNEU, 2013. – 352 s.

6. Spryyannya poshyrennyu tolerantnosti u polietnichnomu suspil'stvi. / O. Mayboroda, R. Chilachava, T. Pylypenko ta in. – K. : Fond «Yevropa KhKhI», 2002. – 312 s.

7. Ukrayins'kyy sotsium / Vlasyuk O.S., Krysachenko V.S., Stepyko M.T. ta in. / Za red. V.S.Krysachenka. – K.:

Znannya Ukrayiny, 2005. – 788 s.

Oleksandr Brodetskyi, Iryna Horokholinska

The ethnical and confessional tolerance parameters in dimensions of Ukrainian

transboundary regions (Lviv region example)

The article contains the analysis and systematization of data from public opinion research of

respondents in Lviv region concerning tolerance identifiers in matters of national, cultural and religious

and confessional identity. The study demonstrates that in public opinion of significant number of

respondents it is synergistically combined the principles of patriotism, intention on national

development and overcoming the results of colonial status of the Ukrainian language, culture and

national identity with their openness to the cultures and traditions of other nations. The authors analyze

influence of the most acute social contradictions of today's Ukraine on the character of respondents'

assessments of certain aspects of relations with other nations. It is refuted a number of pro-Kremlin

propagandistic stereotypes about illusory "intolerance" in the Galicia concerning language and

national aspects. The investigation outlines high level of religiosity and confessional devotion. However,

it is showed that the institutional interests of religious organizations in the value system of the

respondents are less important than the ethical value and spiritual potencies of religion. The authors

determine the understanding by respondents that it is destructive factor of social life if it is


154

characterized by political engagement of church structures, their explicit or implicit service for forces

aimed the disintegration of Ukraine and the destruction of its state integrity. Thus, it is explicated the

effective potencies of tolerance related to humanistic features of ethno-confessional relations, but also

intolerance to clearly inhumane, destructive aspects of politically exposed church structures such as, for

example, the Moscow Patriarchate and its Ukrainian “satellite”.

Keywords: tolerance, ethnical and confessional relations, identity, Lviv region, religiosity.

Надійшла до редакції 31.03.2016 р.

УДК 2-673.5(477.83)en.chnu.edu.ua/wp-content/uploads/2017/05/2016_1-221-25...Водночас у...

Documents

Transcript of УДК 2-673.5(477.83)en.chnu.edu.ua/wp-content/uploads/2017/05/2016_1-221-25...Водночас у...