МАН і ЯСічень�лютий 2012

Газета Львівської обласної Малої академії наукЗаснована у грудні 2001 року

Контрольні завдання – без проблем!Áóòè ïî÷óòèìè –íàéçàïîâ³òí³øà ìð³ÿ

19 лютого в Дзеркальній залі ЛНУ ім. І. Франкавже з самого ранку панувала атмосферасхвильованості. Саме у цей день відбувсяпідсумковий (обласний) етап конкурсу юнихлітераторів „Весняний легіт”. За званнянайкращого автора змагалися 32 учні5-11 класів. Кожен з них мав можливістьзачитати свої прозові та ліричні твори,оцінити старання колег.

„Як много важить слово,одно сердечне,

теплеє слівце!”І. Франко

МАНівці 27 лютого написали контрольнізавдання із профільних предметів. Наприклад,майбутні журналісти і філологи складали цейсвоєрідний іспит, на якому я теж була присутня,у стінах головного корпусу ЛНУ ім. ІванаФранка.

На жаль, сама трохи спізнилася через новутранспортну систему (але це вже окрема тема длярозмови). Зайшовши в аудиторію, я дужездивувалася – вже не було вільних місць, алепанувала цілковита тиша. Звичайно, ви б моглиподумати, що за таких обставин можна було легкопідглянути чи навіть списати. Проте хочу васзапевнити, що цього бути не могло. За учнямипильно стежили їхні викладачі. До того ж і директорЛОМАН Іванна Бородчук теж навідалась.

Як на мене, то завдання були не надтоскладними. Але ще декілька місяців тому я б з нимине впоралась. Та після цілого семестру навчання вМалій академії для мене це не склало проблем. Явпевнена, що ті знання, які я отримала,допоможуть мені не тільки у МАНі, а й у школі танавіть на ЗНО. Я дуже вдячна своєму викладачевіМирославі Юріївні Зінько за все те, чого вона мененавчила і за безліч цікавих занять.

Цікавлюся враженнями моїх друзів.Тетяна Жукова, секція журналістики:– Для мене завдання виявилися нескладними.

Вони поєднували в собі і шкільну програму, і те, щоя вивчила на заняттях з української мови в Малійакадемії. Питання були складені так, щоб показатирівень наших знань. Сподіваюся, що написаладобре.

Яна Бойко, секція української філології:– Питання були неважкі, тож я впоралася швидко.

Напевно, якщо б я не була ученицею МАНу, непоказала б тих самих результатів. На мою думку,завдання відповідали вивченому матеріалу, тожсподіваюся на високі результати!

А я хочу побажати всім МАНівцям приємногонавчання у другому семестрі і нових здобутків. Тактримати!

Марта КОБРИНОВИЧ,10 клас СЗШ№95

Ще до початку конкурсу мені вдалося поспілкуватись ізнаймолодшою учасницею. Марія Суховерська розповіла, щовже не вперше бере участь у подібних заходах і налаштованана перемогу. Дівчина каже, що на творчість її зазвичайнадихає природа. Зокрема, саме так з’явилося на світ їїоповідання „Сніжинка”. Марія визнала, що нерідко проситьдопомоги в мами, яка також була присутня на конкурсі, абипідтримати юну письменницю. Своїми улюбленими поетамидівчинка назвала Тараса Шевченка й Івана Франка. Цікаво,що саме цим двом митцям надають перевагу майже всіопитані конкурсанти. Це наштовхнуло на думку: або всідійсно мають однакові смаки й літературні вподобання, аботворчості інших письменників традиційно надають меншогозначення.

(Продовження на 2 стор.).

Січень�лютий 2012 року МАН і Я2

(Закінчення. Поч. на 1 стор.).

Áóòè ïî÷óòèìè – íàéçàïîâ³òí³øà ìð³ÿ

Ярослав Савка: „Хімія – це моє”

У своїх зверненнях доучасників члени журі віталивсіх із весною, яка вже не загорами, бажали творчоїнаснаги та натхнення,закликали не зупинятися навже здобутих досягненнях ісміливо крокувати вперед,не переживаючи довго черезпоразки:

– Ми вже давно взяли курсна молодь. Львівськеоб’єднання письменниківза кількістю літераторів –друге в Україні післяКиївського. Проте, на жаль,80 відсотків письменниківмають за 80 років, –прозвучало доволі іронічно.Ігор Калинець, письменник,лауреат премії ім. ТарасаШевченка, приурочивцьогорічний конкурс до днятрагічної смерті ОлениТеліги. Талановиту україн(ську письменницю тагромадську діячку німцірозстріляли в лютому 1942року.

Перед початком зачиту(вання творів журі вста(новило для учасників такікритерії оцінювання:сюжетність, рефлексія,ідейність, образність.

Своєю експресією тапафосом усіх присутніхвразив Микола Рудик, учень5 класу Городоцького НВК.Хлопець декламував вірш„Козацька слава” ритмічной переконливо, нібискандував. Проте до йоговіку більше все(такипасувала більш проста зазмістом поезія. Персоні(фіковані овочі з останньоговірша Миколи змусилиусміхнутися всіх глядачів:свого захоплення не моглиприховати ані батькиконкурсантів, ані членижурі.

Надзвичайно щирими йглибокими за змістомвиявилися етюди НазаріяПапалона, учня 6 класуТопорівського НВК.Справжнє освідчення підназвою „Люблю весну” і

роздуми на тему дружби,які знайшли відображенняв оповіданні „Справжнідрузі”, були цілісними йобразними.

Богдана Синякевич іСоломія Дрізд (учениці 9класу) прочитали своїоповідання неймовірнотурботливо. Як багато можезмінити інтонація! Як ніжнозвучать зменшувально(пестливі форми: „молочко,півник, кошенятко”… Вже зперших речень сталозрозуміло: дівчата вклали усвої творіння всю душу.

„Про проблему більшостіпідлітків і багатьох дорос(лих– про Інтернет” говори(лаОльга Щепаняк, учениця 10класу Самбірської гім(назії.Її актуальний вірш починавсяправдивими, хоч і доволісуперечливими словами, яківлучно характеризуютьзалежність від віртуальноїреальності: „Я скрізь, і я ніде;я – всі, і я – ніхто”.

Величезна кількістьжанрів була представлена

в конкурсний день у Дзер(кальній залі: етюди, есе,новели, поезія в прозі,феєрії! Були і ті, хтоперекладає українськоюмовою Едгара По, і ті, хтостворює українські хоку.Єдине, на що негативновідреагували члени журі, –це культура декламації:

– Ви читаєте гірше, ніжпишете, – помітили вони.Ну, і вірші, будьмо щирі, злисточка читати – це не по(дорослому, не професійно.У цьому плані відзначивсязнову ж таки Микола Рудик,який прочитав напам’ятьп’ять своїх творів.

Усіх конкурсантів нагоро(дили дипломами. Але це неголовне. Найважливіше те,що абсолютно кожнудитину у цей день вислу(хали і спробували зрозумі(ти. Адже для літераторабути почутим аудиторією –найзаповітніша мрія.

Костянтин ЯНЧЕНКО,10�А клас, СЗШ № 6

Слухач секції хімії, учень 11 класуЛьвівського фізико�математич�

ного ліцею Ярослав Савканещодавно повернувся із Санкт�Петербурга, де представляв своюроботу „Кристалічні структурисполук RAg

2M2 та RAgM3 в

системах R�Ag�{Si, Ge}, де R –рідкісноземельний метал” наБалтійському науково�інженерно�му конкурсі, який тривав з 31 січняпо 3 лютого 2012 року в Санкт�Петербурзькому державномууніверситеті (Росія). Хоч Ярослав –МАНівець всього лише рік, це вжене єдине його досягнення.

– Поділися враженнями відБалтійського конкурсу.

– Почувши про цей конкурс, явідправив заявку і дуже зрадів, колидізнався, що поїду захищати своюроботу у Санкт(Петербург. Загалом умене склалось добре враження, протене сподобалась організація конкурсу.Першого конкурсного дня ми своїхробіт не представляли. А отнаступного дня трапилася неприємнанесподіванка. Постери, які презен(тували наші роботи, були встановленіта розподілені без нашого відома іпорядок виступів був складений такожбез нашої участі. Проте це сповнакомпенсувала надзвичайно цікавадвогодинна екскурсія Ермітажем.Також я знайшов багато нових друзів,не тільки представників з України, а йнавіть Росії. На жаль, не знаю, скількинабрав балів.

– А чому обрав саме таку тему?– Я вважаю, тема мого проекту

дуже актуальна, адже незабаром мизнайдемо такі сполуки, які матимутьзовсім нові властивості. До прик(ладу, інтерметаліди, з якимибезпосередньо пов’язана мояробота, мають високу температуруплавлення, електропровідність іможуть використовуватися якнадпровідники, напівпровідники таакумулятори водню.

– Ти маєш досвід участі в іншихконкурсах?

– Я також брав участь у ІІ Все(українській науково(технічнавиставці молодіжних інноваційнихтехнологій та творчих проектів„Майбутнє України”, яка відбувалася22(24 листопада 2011 року вприміщенні Центру культури тамистецтв НТУУ „КПІ” в Києві. Язмагався за напрямом мате(ріалознавство. Для цього конкурсутеж створив постер, але цього разу ямав змогу вже сам вирішувати, дебуде розміщена моя презентація.Також нас забезпечили всієюнеобхідною технікою, зокреманоутбуками. Тож організація цьогоконкурсу мені сподобалась більше.

– Ти досяг великого успіху в МАН.А як все для тебе починалось?

– Хімія мені завжди подобалась.Одразу відчув, що це „моє”. І одногоразу мій вчитель з хімії запропонуваламені написати наукову роботу. Післяцього я написав заяву, склав вступнііспити і став МАНівцем. Щоправда,перше заняття пам’ятаю не дужедобре, але пригадую, що воно менісподобалось і я почувався комфортнота невимушено.

У Малій академії я знайшов багатодрузів і знайомих, а матеріал тутвикладають набагато цікавіше іширше, ніж у школі. Найбільше меніподобаються лекції, особливозавідувача кафедри неорганічноїхімії, професора Романа Глади(шевського.

– Твоє хобі пов’язане з хімією?– Мої улюблені заняття – трохи

„похімічити” і … паяти. А що? Меніподобається паяти. От зараз пробуюспаяти схемку до трансформатора.Дивне в мене хобі, сам знаю(сміється).

– То на чому зупинишся вмайбутньому?

– Я вчуся в 11 класі, тож цього рокуобов’язково вступатиму на хімічнийфакультет ЛНУ ім. Івана Франка.Напевно, оберу кафедру неорганічноїхімії, адже неорганіка подобаєтьсямені найбільше.

– Який твій секрет успіху?– На мою думку, щоб чогось досягти

не тільки в МАНі, а й у житті, потрібнобагато працювати і не лінуватись. Аякщо вже вирішили писати науковуроботу, то слід обрати таку тему, якаб була актуальною, значущою іцікавою іншим.

– Що хотів би побажати іншимМАНівцям і тим, хто лишезбирається до нас приєднатися?

– Насамперед хотів би побажатиучням МАН, щоб заняття булицікавими і пізнавальними. Адже Малаакадемія – це не місце, де можнапросто вбити час. Усім бажаю віри увласні сили, натхнення і новихздобутків.

Марта КРАПИВНИЦЬКА,11�А клас, СЗШ № 60

МАН і Я Січень�лютий 2012 року 3

Ïðî òå, ÿê òðåáà çàõèùàòèñü Доклади серця свого до навчання і вуха свої до розумних слів.

Притчі Соломона (гл. 23, стр. 12)

Do you speak English?Кожна розмова між людьми,

котрі не володіють спільноюрідною мовою, починається зіслів „Do you speak English?”. Таксамо почалась моя розмова і зОксаною Гринь, викладачеманглійської мови у Львівськійобласній малій академії наук.

Заняття для учнів, які хочутьвдосконалити знання іноземноїмови, проходить у школі № 62.Пройшовши довгим та заплутанимкоридором, відчиняю двері. У класівже робоча аура, всі щось читають,говорять. Привітавшись та пред(ставивш ись англійською мовою,проходжу до передостанньої партиі сідаю до білявої та веселої дівчини.З розмови з Мирославою (так їїзвати) дізнаюся, що заняттяпроходять у кабінеті математики, тай обличчя видатних учених(математиків на стіні в кінці класусвідчать про це.

Пошепки починаю розпитуватисвою сусідку за партою, щоспонукало її вступати на секціюанглійської мови. Виявляється,Мирослава Терлецька навчається вакадемічній гімназії №1, а також,крім секції англійської мови, ходитьу МАН на біологію. Бо і вступатизбирається в медичний:

– А англійська – то так, для себе,може, пригодиться у подальшомужитті. Також хотілося б вивчитипольську, бо вона мені дужеподобається.

За останньою партою сиділи двідівчини, з якими ми спілкувались ісміялись. З цими дівчатами – ІроюБогайчук та Інною Богдан – янавчаюся також у школі № 50ім. А. С. Макаренка. За їх словами,заняття на секції англійської мовидля них – „кожен день, як свято”, девони можуть розслабитись таводночас покращити свої знання.

Головне завдання вчителяанглійської полягає у тому, щоб учнімогли вільно та невимушеноспілкуватися іноземною, незва(жаючи на те, чи вона їм знадобитьсяу подальшому навчанні та роботі.Хоча зараз іноземна мова потрібнавсім.

Серед учнів я нічим не виділялась,теж сиділа, уважно слухала тапоповнювала багаж знань занглійської мови, уважно виконуючизавдання, які видала ОксанаВасилівна. Одне з них мені особливосподобалося: треба було наанглійській мові підібрати риму,пов’язану з новорічними святами.Ми „ліпили” різні слова, щопідходили за закінченням, незважаючи на те, що такого слова йне існує. В кінці того завданнявизначили переможця танагородили наклейками.

Заняття на диво швидкозакінчилось. Під кінець усім видализавдання та повідомили, що нанаступній парі вони будутьзнайомитися та співати англійськіколядки.

Вікторія ХОМА,10 клас, СЗШ №50

Час спливає непомітно. Ось уже залишився позаду першийнавчальний семестр – час, який було відведено нашим юнимакадемікам для того, щоб підготувати наукові роботи.

Для когось це черговий щабель до успішної кар’єри, а для більшості – першийдосвід глибокого та багатоаспектного осмислення майбутньої професії. Недарма я часто чую: „Академія дає можливість не помилитися”. У будь(якомуразі, всі студенти, які пройшли довгий та непростий шлях від задуму тапланування тематики своєї роботи до кінцевого результату, можуть упевненоназивати себе починаючими науковцями.

Важливим етапом цього шляху є захист своєї роботи. Студенти МАН маютьможливість ознайомити аудиторію із проблематикою своєї праці, зацікавитиколег предметом дослідження, знайти однодумців і почути критику. Такі зустрічі,безперечно, конструктивні і корисні. У цьому я мав нагоду переконатисяособисто, завітавши 1 лютого на факультет журналістики.

У першому, пробному захисті брали участь 8 студентів – учні десятих таодинадцятих класів. Їхні виступи заслухали: доцент кафедри теорії і практикижурналістики Юрій Васьківський, асистент кафедри теорії і практикижурналістики Наталія Войтович та директор Львівської ОМАН Іванна Бородчук.Журналісти мали по сім хвилин для того, щоб якомога чіткіше, лаконічніше іяскраво описати предмет, об’єкт і актуальність своєї роботи, зробити висновки.Не хотілося б перетворювати цей матеріал на банальний перелік прізвищ,тому розповім про найцікавіші теми, які висвітлювалися під час захисту робіт.

А теми цього разу були найрізноманітніші. Соломія Буй продемонструваланам свою творчу роботу, яка суттєво відрізнялася від досліджень іншихстудентів. Здійснивши подорож на Гуцульщину, місце, що надихало у свій часМихайла Коцюбинського, Івана Франка, Івана Труша та інших українськихмитців, дівчина показала нам уривок із фільму „Тіні НЕзабутих предків”, якийвідзняла та змонтувала самостійно. Інтерв’ю, елементи аналізу, цікаві ремарки,народжені під час спостережень, і вивчення відповідної літератури, зробилисвою справу. Ми стали свідками захоплюючої і повноцінної картини, щовіддзеркалює колорит Гуцульщини, знайомить зі звичаями, особливостями таромантикою цього регіону.

Усі присутні зауважили актуальність роботи Ярини Кендзьор. Студенткарозглянула проблему плагіаторства у контексті розвитку сучасних ЗМІ. Дужеприємно, що вже зараз наші журналісти замислюються, а головне – не боятьсявголос заявити про вади цілої системи. Навіть у епоху, коли майже будь(якаінформація є доступною, треба приділяти увагу питанням, пов’язаним ізавторськими та суміжними правами.

Не менш цікавою виявилася робота Анастасії Соголовської, яка взяласядослідити психологію учасників телевізійних шоу та роль ведучих під часпрямого ефіру. Розглядала питання доречності конфлікту та провокації, і явпевнений, що уважний слухач обов’язково занотував собі до записничкадекілька, так би мовити, хитрощів, які допоможуть вивести на чисту воду будь(кого і будь(коли.

Ксенія Кіт, Оксана Москва, Анастасія Савчин, Вікторія Хома, АннаВдовиковська – всі ці студентки так само успішно захистили свої роботи. Але,як бачите, жодного хлопця. Тому закликаю представників сильної статі неігнорувати професію журналіста. Станьте стимулом для наших талановитихдівчат, приєднуйтесь до занять секції наступного року!

Необхідно відзначити, як на мене, найважливішу частину цієї зустрічі –колективну дискусію. „У суперечці народжується істина”, – знаємо ми ще зантичних міфів. Так от, нічого за тисячоліття не змінилося. З кожною хвилиноюполеміка ставала все гарячішою, жвавішою, запеклішою, побудованою нанатяках і асоціаціях. Навіть Юрій Петрович був вражений: „Та вони вжеоволоділи мовою Езопа!” Саме на вмінні висловлювати свої думки варто робитинаголос під час роботи з журналістами. Люди, котрі несуть у народ інформацію,мають бути неперевершеними ораторами, сильними опонентами й водночасввічливими, толерантними слухачами. Ці риси й виховує дискусія. Впевнений,що результатом нашого спілкування стане корекція деяких тез, аналіз робіт ісамовдосконалення абсолютно всіх учасників захисту.

Наостанок дозволю собі дати декілька порад усім, хто планує пов’язатисвоє життя з журналістикою. Не будьте занадто критичними, друзі. Вчітьсябачити широко, охоплювати глобально, коментувати гостро й глибоко. Недозволяйте собі халатності щодо теми, яку висвітлюєте. Вивчіть її настількидосконало, наскільки це можливо, з різних боків, поступово. Тільки потімформуйте власну точку зору. Культивуйте у собі скептичне ставлення до всього,що вас оточує. Будьте сміливішими. Не лякайтеся складних завдань, помилок,невдач. Ніколи не зупиняйтесь. І нарешті остання порада, хоч це й не моїслова: „Якщо можете не писати – не пишіть”.

Отака цікава видалася пара. Хочеться подякувати нашим юним науковцям.Вони молодці вже тільки тому, що доклали свого серця до навчання, а свої вуха дорозумних слів. Сподіваюся, і читач не пожалкував, приклавши свої очі до цієї статті.

Костянтин ЯНЧЕНКО,10�А клас, СЗШ № 6

Січень�лютий 2012 року МАН і Я4

Школа: інший бік медалі

Останнім часом серед молодістало дуже модно ненавидіти школу,причому в буквальному розумінніцього слова. Діти завзятообговорюють імовірні варіанти їїфізичного знищення (до речі, їхняфантазія в цьому питанні простовражає!), вигадують прізвиськавчителям, якими намагаютьсязнизити їхню самооцінку, „при(крашають” приміщення словами,яких на українській мові їх явно невчили і так далі… (Впевнений, щокожна дитина змогла б якосьпоповнити цей список). Такимчином молодь хоче висловити своюдумку про школу, буцімто вона – це11 марно змарнованих років, ніби цемонстр, який щодня живитьсянашою енергією, що це місце, прояке не згадують із усмішкою наобличчі.

В нас демократія, кожен має правона свою думку. Але уявіть собі: 31серпня, вечір. Ви стоїте переддзеркалом і приміряєте свій новийкостюм. Думаєте про те, яким будецей навчальний рік, телефонуєтеоднокласникам і домовляєтесь прозустріч після урочистостей.

Для одних це слово асоціюється з пеклом, для інших ізраєм. Для когось лише з нудним навчанням, для когось ізможливістю спілкуватися з друзями, однодумцями.Хтось її обожнює, хтось ненавидить. Але я думаю, що всіпогодяться з одним: до школи ми не можемо бутибайдужими.

Здається, ніщо не зможе потурбувативас у цю хвилину. Але у новинахповідомляють, що у зв’язку зкарантином навчання почнеться намісяць пізніше (і це лише на місяць).Якою ж буде ваша реакція? Звісно,деякі молоді люди, які створилистереотип про нудну, непотрібну іжахливу школу, скажуть, що цюновину вони б увесь „звільнений”місяць і святкували. Але такі люди щегірші за звичайних брехунів, бо, крімоточуючих, вони обманюють і самихсебе. Насправді жодна, жодна дитинане зраділа б такій новині. Чому незраділа б? Бо любить школу. Чому невизнає цього? Їй соромно.

Нам соромно ходити у вишиванці,соромно підспівувати гімн, соромновважати себе українцями, соромновизнати, що школа – це найкраще, щобуло в нашому житті. Якщо ж Випродовжуєте заперечувати це, тоскажіть, будь ласка: де Ви зустрілисправжніх друзів, які були, є і будуть звами до кінця життя? Де Ви впершепо(справжньому закохались? Девиросли як освічена та розумналюдина? Відповідь одна, і ви її чудовознаєте. Або ж назвіть найщасливіші

моменти у Вашому житті. Без(перечно, їх багато, одразу всіх і непригадаєш. Але як мінімум половиназ них – із нашого дитинства. А саме вшколі від першого вересня в першомукласі до останнього дзвінка водинадцятому воно й минає. І дужеважливо зберегти у своїй пам’ятілише приємні спогади про неї, щобпотім ціле життя не мріяти: „Ех, от биповернути ті часи назад, щоб усепоставити на свої місця!” Не вийде,не вийде…

Але не тільки у своїй пам’ятіпотрібно зберегти щось приємне. Миж не хочемо, щоб наше ім’яасоціювалося з неуцтвом, лінивствомта іншими поганими рисами,потрібно створювати про себепозитивну думку. Для цього миповинні стати хорошими людьми, щобпізніше нам не було соромнодивитись у ті старі та досвідчені очіколишніх наставників, які принаймінамагалися зробити свій внесок унаше утвердження у цьому сус(пільстві. І якщо ми дозволили йогозробити (бо все залежить тільки віднас), то дуже важливо знати: саме цеі допомогло нам гідно почати свійшлях стежиною дорослого життя.Тому не варто марнувати часперебування у школі, бо потім йогоне надолужиш, не повернеш. Життяжорстоке, доля незворушна, часшвидкоплинний. Пам’ятайте про це іне зіпсуйте першого етапу Вашогоіснування в цьому світі.

Віталій САВЧУК,10 клас, Новояворівська СЗШ

Вічноживий цвіт української мови21 січня 2012 року в Палаці

залізничника відбулася щорічнацеремонія нагородження призерівобласного етапу Всеукраїнськогоконкурсу знавців української мовиімені Петра Яцика. На подібномузаході я була вперше. Хоч і впопередні роки займала призовімісця на цьому конкурсі, та все невипадало нагоди бути присутньоюна самому нагородженні. Цьогорічже я нарешті отримала такий шансяк переможниця обласного етапуХІІ Міжнародного конкурсу зукраїнської мови імені ПетраЯцика.

Зізнаюсь, я й досі під враженням,адже самому нагородженнюпередував концерт, у якому бралиучасть відомі українські співаки,музиканти, декламатори, вокальніта хореографічні колективи. Упрограму концерту також буввключений перегляд фільму про

життя засновника конкурсумовознавців Петра Яцика. Фільмрозповідає про пана Яцика як прощедрого мецената, відданого синасвоєї землі та людину, безмежнозакохану в карпатські водоспади,донецькі степи, а головне – у рідну івеличну українську мову. Навітьбудучи поза межами Батьківщини,Петро Дмитрович робив усеможливе задля збереження життяукраїнської мови у тогочаснійРадянській Україні, задля їїпоширення серед молоді. У Деньукраїнської мови та писемності –день старту конкурсу, який вінзапочаткував, Петро Яцик щорічноприсутній у серці кожного свідомогоукраїнця.

Та не лише представники учнівськоїмолоді вшановують пам’ять ПетраДмитровича. У щорічному радіо(диктанті, яким і розпочинаєтьсяконкурс мовознавців, брали участь

представники абсолютно всіх віковихкатегорій, й нещодавня церемоніянагородження – яскравий прикладцього. На сцену вийшли люди, у якихбільше половини життя уже позаду;люди, які були свідками чи ненайдраматичніших подій в історіїУкраїни і які, незважаючи на все,зуміли пронести у своїм серцівічноживий, квітучий і недоторканийцвіт української мови.

Я щиро сподіваюся на те, що невостаннє в житті приміряю на себероль призера конкурсу знавцівукраїнської мови імені Петра Яцика. Іхочу щиро подякувати всім людям, якіщороку вкладають свою лепту урозквіт і піднесення статусуукраїнської мови.

Богдана МУРАВСЬКА,9 клас, ЛКГ,

ученицясекції української філології

МАН і Я Січень�лютий 2012 року 5

Нелегке життя випускника

Крок до самовираження

Якнайшвидше прийти додому, нашвидкуруч перекусити і сісти закнижки – ось алгоритм дій більшості школярів'одинадцятикласників. Адже підготовка до ЗНО забирає дужебагато часу. Якщо ще два роки тому учні займалися зі своїмирепетиторами здебільшого по разу на тиждень, то зараз учителінаполягають на дво', а то й триразових заняттях. Це й не дивно,бо щороку тести стають усе складнішими.

Пригадую 1 вересня цьогороку. Сонячний день,радість від зустрічі здрузями і водночас розу(міння того, що це вжеостанній рік у школі. А заним – усвідомлення, що рікцей пройде у вельминапруженому ритмі.

Звісно, перше і найго(ловніше питання, якепостає перед абітурієнтом,– куди вступати вчитись? Якзробити вибір між власнимбажанням, переконаннямбатьків, ще й зважити всі„за” і „проти”? Хтосьставить собі за основнумету пройти саме надержавну форму навчання,для когось головним євласний вибір і бажання, акомусь байдуже куди, абилише вступити.

Тому часто абітурієнтивідкладають вирішенняцього питання у довгу

шухляду. Добре тим, хтовже остаточно зробив свійвибір і впевнений, де хоченавчатись і ким бути вмайбутньому. Бо в іншомувипадку виникає ще однапроблема: яке тестуванняпроходити? Що складати –історію чи математику? Чиварто здавати іноземну іякий предмет обрати прозапас?

Через такий широкийвибір і незнання ученьрозгублюється і часторозсіює свою увагу начотири, а то й п’ятьпредметів, які можуть бутирізного профілю. Звідси –брак часу, адже зранкутреба до школи піти,встигнути поїсти (щодалеко не завжди вда(ється), поїхати до викла(дача, а повернувшись,підготуватись до завтраш(нього заняття і ще до школи

щось вивчити. Школа стаєсправжнім убивством часу.Потрібно відсидіти шість, ато й сім уроків із думкою проте, що ти не встиг зробитивсі завдання, які задававрепетитор, або про те, якби пережити ще кільканаступних годин і не вмертиз голоду. Та, на жаль,далеко не всі вчителі і не вусіх школах розуміють, щоо д и н а д ц я т и к л а с н и к а мпросто життєво необхіднохоч іноді пропускатизаняття. І, крім того, ні длякого не секрет, що убільшості шкіл забороненозайматися індивідуальнопід час уроків.

Проте багато абітурієнтіввирішують готуватися дотого чи іншого предмету (адеколи й до всіх)самостійно. З одного боку,це досить непогане йекономне рішення, але з

другого, чи справді ученьзможе примусити себевчити кілька предметівсам? Для цього треба матисилу волі і сильне бажаннявступити у виш.

То що ж робити ви(пускникам? Як витриматицей шалений темп і нез’їхати з глузду?

Передовсім, варто взятисебе в руки. Вчитись ізрозумінням того, що цепотрібно насамперед тобі,а не твоїм репетиторам.По(друге, варто такивизначитися зі спеці(алізацією, адже гнатися завсім не варто: витратиш часі розпорошиш увагу. Кращеякісно зосередитись начомусь конкретному. Ну і,по(третє, жити за пра(вилом: не переймайся,спи, їж і готуйся до ЗНО.Адже недосипання і хро(нічне недоїдання ні до чогодоброго не доведуть. А нам,абітурієнтам, ще вартоприберегти сили дотестування.

Тож бажаю успіху тим,хто йде зараз цим важкимшляхом до вступу і виборусвоєї майбутньої професії.

МартаКРАПИВНИЦЬКА,

11�А клас, СЗШ № 60

Що людині потрібно для повноцінного щастя?Хороша і любляча сім’я, друзі, кохана людина,здоров’я, радісні моменти, краса і … само�ствердження у світі. Так, життя продовжується доти,доки ти розвиваєшся, твориш, пізнаєш.

Дитина у два роки починає пізнавати світ і себе у ньому.Це маленьке створіння з великим палким серденькомосвоює і вивчає усе довкола. Йому, як нікому, потрібнамамина ласка, турбота сім’ї і підтримка. Спостерігаючиза такою дитиною, мимоволі робиш висновки – росте наочах! І цей ріст проявляється не стільки у сантиметрах,кілограмах чи інших фізичних вимірах, як у пройденихетапах і моментах самоствердження. Інколи оченятагорять цікавим вогником: „Мамо, поглянь, а я тепер вміюїсти сам величезною ложкою!” Це його звершення, новийкрок до успіху.

У 15 років підліток вже визначає себе як особистість,здатну робити висновки, оцінювати ситуації і прийматирішення. І має на це повне право! Адже у 15 більшістьдітей знає свої здібності, можливості, вміння, задатки.Хтось гарно малює, комусь легко дається програмуваннясайтів, а хтось не уявляє свого життя без журналістикичи спорту. Цей період не дарма називають переломним,адже перед підлітком постає вибір – куди рухатися далі?Впевнена, кожен із вас помічав за собою якусь схильність(до музики, комп’ютера, англійської мови – будь(чого).Проте, зізнаймося чесно – чи працюємо над собою? Навласному досвіді знаю, що таке лінь. Але ж ми визначилисамоствердження й самореалізацію однією зі складовихщастя людини.

Коли тобі 36, ти рідко думаєш про те, щоб почати творчуреалізацію. Та й взагалі, з віком людина все меншевідчуває внутрішній потяг щось робити. Це й не дивно,адже усі стадії росту й розвитку людина пройшла і має

все, чого хотіла: сім’ю, гроші, роботу. Але часто невистачає отої останньої складової – самоствердження.Чи мало випадків ви знаєте, коли у 40, а то й у 50 людиперекваліфіковуються з юристів на дизайнерів, зфінансистів – на кролиководів. І таким людям можна тількивклонитись. Адже вони, незважаючи на вік і брак часу,таки знаходять у собі сили реалізуватися в тому, до чоголежить душа.

Часто через різні обставини ми займаємось тим, дочого маємо задатки, не на професійному рівні. А життяпідкидає можливість надолужити не в юні літа, коли типовен сили і натхнення, а в дорослому віці. За такі шансипросто необхідно ловитись „руками і ногами”, адже єможливість самоствердитись.

Якщо запитати 72(річну бабусю, чи вона повністюреалізувала себе в житті як творча особистість, то далеконе завжди отримаємо ствердну відповідь. Причин цьомунемало: важке життя, дошкульна праця, виховання дітей,брак коштів і часу… Але сумно, що таких випадків дужебагато.

А якщо таки людина прислухається до голосу власногосерця і розвивається, то часто хоче отримати все і одразу.А так не буває. Прославитись у справі свого покликання– це не мить, не місяць і навіть не рік часу. Це постійнапраця над собою, постійне самовдосконалення ісаморозвиток! Як писала велика поетеса Ліна Костенко,„з суми безконечно малих виникає безконечно велике”.

Самоствердитись у світі – означає довести насампередсамому собі свою неповторність. Бог дав людині талантне для того, аби закопувати його в землю. Творіть івдосконалюйтесь!

Владислава ПОЛЬЧИН,9�А клас, СЗШ № 96

Січень�лютий 2012 року МАН і Я6

Рецепт успіху від Сергія Барашевського:вірити у свої сили і багато працюватиНа зимових шкільних канікулах я мала можливістьпоспілкуватися з Сергієм Барашевським – професіоналомжурналістської справи, харизматичною, непередба'чуваною, проте відкритою та простою людиною з запаломв очах. Зараз він ведучиий новин „Огляд дня” на телеканалі„ZIK“, а також новоствореної програми „Незалежність.20 років зблизька”. Член спілки журналістів України.

– Чим Вас привабила журна�лістська праця?

– Журналістика для мене – це,напевно, адреналін, від якого,скуштувавши раз, вже неможливовідмовитись, майже як від наркотиків.Коли я зранку встаю, починаю думати,що маю сьогодні зробити, які мають бутизустрічі, які зйомки, які запланованісправи. Таким чином, з самого ранку тифактично починаєш про це думати, тобтообдумувати якісь ідеї своїх сюжетів,принаймні так було, коли я був ре(портером. А коли я зараз телеведучий,то найбільший адреналін починаєтьсяперед ефіром, за годину(дві.

– З чим Ви можете порівнятиведення ефіру та як відбуваєтьсяпідготовка до нього на каналі, наякому працюєте?

– Це швидше можна порівняти зістрибком з парашутом. Думаю, ніхтоне зможе сказати: „Я звик стрибати зпарашутом”. Кожен раз відчуваюновий адреналін, тому що кожен развідчуваєш зовсім інші прояви емоцій.Ефір виглядає так: ведучий має змогунаперед ознайомитися з усімматеріалом, що буде в останніхновинах. За години дві до ефіру тиходиш і починаєш перечитувати все,потім тебе гримують та одягають. Аленайбільші хвилювання з’являютьсятоді, коли тобі в „підслушку” почи(нають відраховувати зворотний відлік:10 секунд до ефіру, 9, 8, 7… І коликажуть „ефір”, от тоді за цю секундути повинен мобілізувати всі своїресурси і забути про все, у цей

момент для тебе не повинно існуватинічого – ні втоми, ні бажання їсти, нібажання спати, ні відчуття страху. Уцей момент і на наступні півгодини типовністю віддаєшся глядачу.

– Чи трапляються казуси в ефірі?– Помилки в ефірі, на мій погляд, –

це один із найвеселіших моментів, якіможна згадати, особливо в прямомуефірі. На початках вони в менетраплялися часто, через хвилювання,а саме, коли заговорюєшся, чинеправильно вимовляєш слово, чинеправильно озвучуєш те, щонаписано, бо всі ми люди. Зпрофесійним набутим досвідом цешвидко потім зникає.

– Що сприяло вибору Вашоїпрофесії?

– В мене завжди були проблеми зматематикою, ще за п’ятибальоюсистемою в мене була стабільнатрійка. Тому я складав іспити на тойфакультет, де не було математикивзагалі, але це напівжарт. Я здитинства мав схильність донаписання п’єс і віршів. А колиспробував журналістику, мені дужесподобалась перспектива кожногодня спілкуватися з різними людьми,це, як на мене, дуже класно. Зараз явже не уявляю свого життя безжурналістики.

– Чому Ви обрали роботу наканалі „ZIK“?

– Гасло телеканалу – твоє бачення.Новини, які ми робимо, теж маютьсвоє гасло, – „близькі новини”. Ценовини, які близькі для кожного

львів’янина. Прокинувшись вранці,журналіст іде, як правило, у ваннукімнату, відкриває кран, а там у ньоготільки холодна вода, гарячої немає.Далі, ідучи на вулицю, щоб дістатисяна роботу, сідає в переповненумаршрутку. Це якраз ті повсякденніпроблеми, які турбують кожногопересічного львів’янина, і саме протакі проблеми ми і робимо новинидля пересічних людей. Кожного днямаса дзвінків на „гарячу лінію”, людидзвонять: інколи просто дякують,інколи діляться своїми проблемами,про які, наприклад, змоглирозповісти лише своєму сусідові,вони не сприймають „ZIK“ і теле(бачення як щось далеке, відірване.Та ні, вони думають, що це їх друг, щоприїде і допоможе. „ZIK“, на мійпогляд, – єдиний телеканал наЛьвівщині, та і в Західній Україні, дежурналіст, який хоче, можереалізувати всі свої амбіції.

– Що порадите майбутнімжурналістам?

– Хлопцям і дівчатам, якізбираються пов’язати своє життя зжурналістикою, бажаю завжди вірити,що ви у майбутньому обов’язковостанете журналістами(професіо(налами. Навіть якщо 100 разів щосьне виходить, то на 101 вийде. Добримжурналістом стане та людина, яка докінця вірить у свої сили і багатопрацює. Немає нічого неможливого вжитті.

Вікторія ХОМА,10 клас, СЗШ №50

Про часВиміри часу сталі і ніколи не

змінюються, не залежать ні відчого. У хвилини зажди 60 секунд,а рік має 12 місяців. Проте чому жінколи здається, що дні „пролі�тають” із неймовірною швидкістю,а деколи час нестерпно тягнеться,як довге павутиння?

Ви помітили, що коли нам добре, часшвидко минає? Інколи здається, щоіз швидкістю витікання води зрозкритих долонь. Проте відчуттяболю, небезпеки, страху і відчаюзатримуються у думках і відчуттях,спиняють біг часу. Це все принципипобудови людської свідомості.

А так званий „біологічний годинник”узагалі не має нічого спільного іззагальноприйнятими нормами часу.

Він сам підказує організму, колиприйшов час поїсти, поспати,відпочити чи бути активним. Томуіснують „сови” і „жайворонки”. В цьомунемає нічого дивного, адже коженорганізм – індивідуальна система.

І настільки індивідуальна, що кожнепоняття (в тому числі і час) мирозуміємо по(різному. Німецькийфілософ Іммануїл Кант стверджує, щопростір і час „не існують самі по собі,а … є результатом того, якими миуявляємо речі”, оскільки ми можемознати все навколо тільки таким, якимвоно нам здається. Це частковопояснює факт про тривалістьщасливих і неприємних моментівнашого життя.

Тобто, як бачимо, людина самаконтролює своє сприйняття світу ійого вимірів. Оскільки час для кожногоз нас є тим, чим ми його уявляємо, то

все в наших руках! Мені пригадуєтьсягарний фільм „Містер Ніхто”, дезакохана дівчина сказала цікаві слова:

– Кажуть, якщо затримати повітря,то час зупиняє свій біг, і ти можешнасолоджуватись коханням. Тільки тиж не дихатимеш.

На все життя нам виділено якийсьпевний проміжок того самого дивноговиміру. І головне – використати йогоправильно і доцільно. Не можнавитрачати час на заздрість,ненависть, розпач і картання самогосебе. Робіть те, що вам приємно:спілкуйтеся, любіть, смійтеся,вдосконалюйте світ і себе, радійте,бережіть, обіймайте, творіть, берітьвід світу все, що тільки можна. Аджемиті не повторюються. То нехай хочаб більшість із них будуть щасливими.

Владислава ПОЛЬЧИН,9�А клас, СЗШ № 96

МАН і Я Січень�лютий 2012 року 7

гçäâî ï³ä êóïîëîì â³éíèРіздвяні святкування… Теплі домівки,затишні кімнати, прикрашені сяючимигірляндами, спокій і злагода у сімействі,піднесений настрій, усі дванадцять смачнихстрав, запашні рум’яні пампухи, гучнаколяда. Це все, що маємо ми зараз, чимможемо завдячити нашим працьовитимбатькам, бабусям. А чи замислювались михоч раз, якими Різдво і Святу Вечерюпам’ятають свідки воєн чи репресій?

В час, коли гучна весела коляда котиться по світу,сповіщаючи найпрекраснішу новину – народження ІсусаХриста, не надто хочеться думати про жахливі подіїминулого. Проте лише на мить замислюючись, ми робимовеличезний крок вперед – до осмислення суті Різдва якчогось особливого. За святковою метушнею і я б, напевне,цього року не знайшла часу для глибоких роздумів, якбине моя бабуся – Анна Климентіївна Албул.

Я, напевно, не надто часто приходила до своєї бабусідля того, аби просто її послухати. Проте, розтираючи макдо куті під чітким бабусиним керівництвом, я поцікавилась,чим було Різдво для неї у її 15 років.

– У той час, як зараз б’ють церковні дзвони, мені досівчувається тривожне гудіння ворожих літаків над моєюдавно вже сивою головою, – згадує бабуся. – Війназастала мене зненацька. Я й не збагнула, що коїтьсядовкола. Коли тобі ледве чотири, а мами ти не пам’ятаєшзовсім, – усе довкола перетворюється в одну(єдину довгустрічку днів. Як тільки ми зі старшим братом Стефкомякось призвичаїлись до життя без неньки, війна забрала унас батька на досить довгий час. Можливо, ми і його б непобачили більше. Якби не одна сусідська тітонька, щовпала до ніг німцю і цілувала йому чоботи, лише б нашогобатька відпустили до нас, дітей, додому. Не знаючинімецької, вона слізьми пояснювала, що недавно ті ж самінімці забрали нашу матір. Звичайно, якийсь час ми зіСтефком змушені були жити в чужих людей, ховатися відпострілів і бомб, які постійно кропили землю кров’ю нашихзнайомих, сусідів, двоюрідних братів.

– А коли ж повернувся ваш батько?– Перед самісіньким Різдвом, коли надворі лютував

січень, тато повернувся із заслання з Сибіру і відтоді непокидав нас. Звичайно, з рідним батьком набагато легше,ніж між чужими людьми, у яких теж повна хата дітей. Їсти

хотіли усі… Пам’ятаю, уже на наступне Різдво татусьприніс додому ялинку, вирубану в лісі, і ми взялись їїприкрашати. Ялиночку прикрашали тим, що мали.Найчастіше – цукерками, яблучками, горішками, печивом.Пізніше, у 1946(47 роках тато привозив іграшки зі Львова.Вони були паперові, але ж фабричні! А скільки радостібуло після свят розгортати цукерки і їсти смаколики!

– Бабусю, які страви ви куштували на Святвечір?– Це була грандіозна подія. Святої Вечері чекали дуже

довго. Цілий день перед тим нічого не їли, а куштуватикутю бралисяь значно раніше. Тепер ми в місті, та й зірокне дуже видно. А в нас у селі першу зірку, яка з’являласяна небосхилі того вечора, називали Вифлиємською.Вважалося, що саме вона сповіщає пастушків пронародження Месії.

Ми клали на стіл усе, що мали. Жили бідно, тому ніколине перебирали харчами. Навіть на Святвечір. Пам’ятаю,з сушки узвар варили. А то вже такий смачний! Такожкапуста була. Борошна, як зараз їмо, не було. Хлібдіставали важкою працею. Замість борошна пшеницю нажорнах терли у густу суміш і з цього потім вареники ліпили.Начинку, до сьогодні пам’ятаю, робили з цибулі такартоплі, заправляли в олії. Олію ж самі робили…

– Я знаю, що в багатьох регіонах було поширеноставити дідух. У вас теж була така традиція?

– Дідух вважався символом добробуту, сімейноїзлагоди. Його батько робив дуже просто – гарно обв’язувавсніп. Більше уваги приділялось іншому – сіно клали настіл, а тоді застеляли скатертину. Оберемок соломиобов’язково клали на підлогу (у кого вона була). А дітипостійно змагалися, щоб там спати.

– Уявляю, які гарні у вас ходили вертепи…– Звичайно ж! Найстарший у родині запалював свічки і

всі молились. Після їжі співали колядки. А на Різдво, яквечоріє, та на старий Новий рік (14 січня) ходиливертепами. Збирали копійки, горішки, печиво, бублики,яблучка. Не забували й ділитися. Але ми й уявити собі немогли, що колядувати можна заради якоїсь вигоди длясебе. Нашою метою було ділитися радістю, прекрасноюновиною – адже Христос народився. І треба Його славити!

Ми маємо чудові традиції, які передались нам у спадоквід славетних пращурів. Наші бабусі й дідусі – герої, щона своїх плечах несли Україну крізь століття. І поки вониживі, поки лунає їх голос, ми просто не маємо праваігнорувати свою історію.

Святкування Різдва – одна з найвеличніших інайзнаменніших подій у кожній християнській родині.Різдво і Свята Вечеря – час для роздумів над сенсом того,що відбувається навколо. Колядувати задля заробітку –означає спотворювати найцінніше – традицію, живу вірунаших бабусь і дідусів. А нести у своїх серцях щирумолитву і радість – найкраще різдвяне чудо…

Владислава ПОЛЬЧИН,9�А клас, СЗШ № 96

Січень�лютий 2012 року МАН і Я8

12345678901234567890123456789012123456789012345678901234567890121234567890123456789012345678901123456789012345678901234567890121234567890123456789012345678901212345678901234567890123456789011234567890123456789012345678901212345678901234567890123456789012123456789012345678901234567890112345678901234567890123456789012123456789012345678901234567890121234567890123456789012345678901123456789012345678901234567890121234567890123456789012345678901212345678901234567890123456789011234567890123456789012345678901212345678901234567890123456789012123456789012345678901234567890112345678901234567890123456789012123456789012345678901234567890121234567890123456789012345678901123456789012345678901234567890121234567890123456789012345678901212345678901234567890123456789011234567890123456789012345678901212345678901234567890123456789012123456789012345678901234567890112345678901234567890123456789012123456789012345678901234567890121234567890123456789012345678901

МАН і Я Редактор Тетяна ПАСОВИЧ Адреса для листування: 79000м. Львів, вул. Коперника, 42Тел.: 225'56'81, 261'22'58.

Комп’ютерна версткаЛьвівської обласної МАН

Газета Львівської обласноїМалої академії наук

Ніс, вуха та кінцівки, бережіться!

За дні, коли температура сягаликазкових, як на той час намздавалось, показників, Україна засмертністю від обмороження обігналаінші країни. За інформацієюМінздоров’я, а слідом за ним МНС іЗМІ, за менш ніж 2 тижні в Українінарахували 112 жертв морозу. Цебільше, ніж у Румунії (39), Польщі (73),Італії (40), Литві (23), Чехії (24).

Холод так дошкулив, що, мабуть, усіперестали боятися виглядатикапустою, одягаючи на себе все

можливе: рукавиці, шапку, намотуючина себе шарф, що сягає очей,декілька светрів. А от хибнимрятунком від холоду була спробазігрітись, споживаючи алкоголь. Такідорослі влаштовують справжнівипробування судинам, які спочаткурозширюються, а тоді зразу зву(жуються, а організм усе одно мерзне,але вже не відчуваючи цього.

Найбільш відчутно холод допікав,коли доводилось чекати на зупинці,поки приїде маршрутка. А в

найсніжніші дні доводилосяспостерігати й таке, що пасажиривиходили з салону й допомагалимаршрутці проїхати якусь частинудороги.

Але весна вже близько. І спогадипро кусючі морози та „засклені“тротуари і дороги скоро здава(тимуться сном чи вигадкою.

Вікторія ХОМА,10 клас, СЗШ №50

Нещодавні тріскучі морози стали справжньою катастрофою для українців. Всі, хто знетерпінням чекали зими, забирали свої слова'побажання назад. Ті, хто ще недавномріяв вибігти на вулицю покататися на санчатах чи ковзанах, зліпити снігову бабу чипросто повалятися у снігові, сиділи вдома, замотавшись у щось тепленьке.

День Валентина: святкувати чи ні?

дівчатам точно бракує уваги від хлопців! І це потрібновиправляти!

В Інтернеті, чим ближче до Дня святого Валентина, тимбільше цитат, наприклад: „Цей день створено для того,аби ще раз нагадати усім одиноким, які вони одинокі”.Зовсім ні! Я б швидше назвала цей день „Днем єднаннясердець”, адже це чудова нагода зізнатись у своїхпочуттях і почати зустрічатись із коханою людиною. А якщоні – то принаймні це точно не є приводом для смутку.Адже, зрештою, бути самотнім 14 лютого – це точно таксамо, як і бути самотнім у решту 364 дні. Головне – незациклюватись.

Святкувати День святого Валентина чи ні – це особливасправа кожного. Так само і проблема, чи дарувати щось.Тут усе залежить винятково від вашого ставлення до цієїлюдини і бажання зробити щось приємне. Зрештою,такий собі день Валентина можна влаштовувати хоч подва рази кожного тижня. Було б лише бажання. Важливоне те, що ти даруєш, а увага і бажання. Гарантую, щонавіть власноруч вирізане сердечко буде найкращимзнаком вашої прихильності. Головне, щоб щиро і злюбов’ю. Кохайте і будьте коханими!

Владислава ПОЛЬЧИН,9�А клас, СЗШ № 96

Сердечка, троянди, запах парфумів і шоколаду,романтичні мелодії і красиві листівки – усі відомісимволи кохання цього дня втілюються у подаруночкина вітринах крамниць. Уже традиційно 14 лютогомолодість і закоханість вирують довкола, а з устлунають найсолодші привітання. Проте чи у кожногоДень святого Валентина викликає однаково приємнівідчуття?

Відомо, що це свято прийшло до нас із древнього Риму.За легендою, християнського проповідника Валентинапосадили в римську в’язницю за віру й невдовзі засудилидо страти. Сидячи під вартою, Валентин закохався у сліпудівчину, дочку в’язничного наглядача. Користуючись своїмимедичними знаннями, він зцілив її від сліпоти. В знакпам’яті про цей день кожного року 14 лютого деякі країнисвіту відзначають день щирого кохання.

В Україну це свято прийшло порівняно недавно. Але вжевкоренилося в традиції молоді. Пам’ятаю себе у класітретьому. Тоді ми з подружками за тиждень купували різнісердечка, листівочки, наклейки і підписували, змінюючипочерк, усім друзям! У школі завжди стояла (і дотепер,по(моєму, є) таємна скринька, куди кожен охочий мігкинути анонімне послання або ж підписану „валентинку”.І скільки ж то радості було, коли їх роздавали! Проте дітиростуть, і я давно не в третьому класі. Звісно, змінюютьсяпогляди, думки, бажання… Але ніхто не скасовував Деньсвятого Валентина! Тому я, наприклад, не пропускаюзмоги якнайкраще повеселитись у цей день.

Але, звичайно, бувають різні ситуації і різні люди. Деколипросто вражає ставлення до цього свята. Для когось це –жарти або поштовх до висловлення своїх почуттів. А дляінших це черговий привід псувати настрій собі таоточуючим. Надто вже дивною мені виглядає статистика,що 53% дівчат кидають своїх хлопців, якщо ті нічого недарують їм на День Валентина. Звичайно, ніхто незабороняє дівчатам мріяти про невеличкий подарунок(яким може бути та сама „валентинка”). Але такаповедінка вже нагадує якийсь фанатизм! Та й про якіпочуття може йтися, якщо така дрібниця стала причиноюрозриву?! Кумедно, що 30 % дівчат України самі собінадсилають „валентинки”. А 15% американських жіноксамі замовляють букети квітів, вітаючи себе з ДнемВалентина. Таку статистику можна пояснити тільки так: