Служба безпеки України

Національна академія Служби безпеки України

На правах рукопису

ЛІСОВ ОЛЕКСАНДР СЕРГІЙОВИЧ

УДК 355.40“1917/1991”:930(477)“1991/2016”

НОВІТНЯ ВІТЧИЗНЯНА ІСТОРІОГРАФІЯ

СТВОРЕННЯ ТА ДІЯЛЬНОСТІ РОЗВІДКИ І КОНТРРОЗВІДКИ

УКРАЇНИ У 1917–1991 РОКАХ

20.02.22 – військова історія

Дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Науковий керівник

Вєдєнєєв Дмитро Валерійович

доктор історичних наук, професор

Київ – 2016

2

ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ 4

ВСТУП 6

РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ, ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ТА МЕТОДИ

ДОСЛІДЖЕННЯ 11

1.1. Стан наукової розробки теми 11

1.2. Сучасна науково-організаційна та науково-педагогічна інфраструктура

дослідження історії розвідки і контррозвідки України 17

1.3. Джерельна база дисертаційної роботи 22

1.4. Характеристика методів дослідження 31

Висновки до першого розділу 35

РОЗДІЛ 2. НОВІТНЯ ВІТЧИЗНЯНА ІСТОРІОГРАФІЯ СТВОРЕННЯ

ТА ДІЯЛЬНОСТІ РОЗВІДКИ І КОНТРРОЗВІДКИ УКРАЇНСЬКОЇ

НАЦІОНАЛЬНОЇ ДЕРЖАВНОСТІ ТА НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОГО

РУХУ У 1917–1950-Х РР. 37

2.1. Дослідження створення та діяльності національних спецслужб періоду

державотворчих пошуків українського народу (1917–1920 рр.) 37

2.2. Висвітлення створення та функціонування розвідки і контррозвідки

Державного центру Української Народної Республіки (1920–1939 рр.) 50

2.3. Історіографія створення та діяльності спеціальних підрозділів

українського національно-визвольного руху (1920–1950-ті рр.) 62

Висновки до другого розділу 78

РОЗДІЛ 3. НОВІТНЯ ВІТЧИЗНЯНА ІСТОРІОГРАФІЯ СТВОРЕННЯ ТА

ДІЯЛЬНОСТІ РАДЯНСЬКОЇ РОЗВІДКИ І КОНТРРОЗВІДКИ В УКРАЇНІ У

1918–1991 РР. 80

3.1. Дослідження становлення та функціонування радянських органів

державної безпеки як складової комуністичного режиму в Україні

(1918–1939 рр.) 80

3

3.2. Висвітлення діяльності радянських спецслужб в Україні у період Другої

світової війни (1939–1945 рр.) 123

3.3. Історіографія діяльності радянських структур розвідки та контррозвідки в

Україні у період «холодної війни» та міжблокового протистояння у світі

(1946–1991 рр.) 144

Висновки до третього розділу 157

ВИСНОВКИ 161

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 168

ДОДАТКИ 261

4

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ

ВНК Всеросійська надзвичайна комісія

ВУНК Всеукраїнська надзвичайна комісія

ВУЧК (рос.) Всеукраинская чрезвычайная комиссия

ВЧК (рос.) Всеросийская чрезвычайная комиссия

ГДА СБ України Галузевий державний архів Служби безпеки України

ГПУ (рос.) Государственное политическое управление

ДПУ Державне політичне управління

ДЦ УНР Державний центр Української Народної Республіки

ЗУНР Західноукраїнська Народна Республіка

КГБ (рос.) Комитет государственной безопасности

КДБ Комітет державної безпеки

КП(б)У Комуністична партія (більшовиків) України

МГБ (рос.) Министерство государственной безопасности

МДБ Міністерство державної безпеки

НАН України Національна академія наук України

НА СБ України Національна академія Служби безпеки України

НК Надзвичайна комісія

НКВД (рос.) Народный комиссариат внутренних дел

НКВС Народний комісаріат внутрішніх справ

НКГБ (рос.) Народный комиссариат государственной

безопасности

НКДБ Народний комісаріат державної безпеки

ОУН Організація українських націоналістів

ППШ Повстансько-партизанський штаб

СБ Служба безпеки Організації українських націоналістів

СБ ОУН Служба безпеки Організації українських націоналістів

СБ України Служба безпеки України

СВУ Спілка визволення України

5

СРСР Союз Радянських Соціалістичних Республік

УВО Українська військова організація

УНР Українська Народна Республіка

УПА Українська повстанська армія

УРСР Українська Радянська Соціалістична Республіка

УСРР Українська Соціалістична Радянська Республіка

УШПР Український штаб партизанського руху

6

ВСТУП

Актуальність дослідження визначається:

важливістю історіографічного узагальнення новітнього етапу

дослідження вітчизняними вченими історії створення та діяльності розвідки

і контррозвідки України у 1917–1991 рр.;

значущістю історичного досвіду для професійної підготовки та

національно-патріотичного виховання фахівців сектору безпеки України;

необхідністю критичного використання історичного досвіду з метою

удосконалення форм і методів розвідувальної та контррозвідувальної діяльності

сектору безпеки і оборони України.

Виходячи з актуальності теми дослідження, дисертантом сформульовано

наукове завдання, яке полягає у вивченні сутності та змісту новітньої

вітчизняної історіографії створення та діяльності розвідки і контррозвідки

України у 1917–1991 рр.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертацію виконано за науковим напрямом – «дослідження історії

спецслужб», передбаченим пунктом 21 наказу Служби безпеки України

(СБ України) від 6 листопада 2013 р. № 452 «Про затвердження Основних

напрямів наукових досліджень у системі Служби безпеки України», відповідно

до пунктів 18.1, 18.2 «Переліку пріоритетних тематичних напрямів наукових

досліджень Національної академії Служби безпеки України на 2013–

2017 роки», пункту 17.1 «Плану наукової діяльності Національної академії

Служби безпеки України на 2015 рік». Дисертант взяв участь у виконанні

науково-дослідної роботи за спеціальною тематикою, номер державної

реєстрації 0116U000070T, в якій підготував матеріали щодо використання

здобутків новітньої вітчизняної історіографії спецслужб України в

інформаційній сфері в умовах загострення оперативної обстановки.

Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є з'ясування стану,

повноти і достовірності вивчення і висвітлення історії створення та діяльності

7

розвідки і контррозвідки України у 1917–1991 рр. на основі комплексного

історіографічного аналізу праць сучасних вітчизняних учених.

Задля досягнення мети дослідження передбачається вирішити такі задачі:

з’ясувати стан наукової розробки теми, охарактеризувати джерельну базу

та методи дослідження;

проаналізувати новітні дослідження вітчизняних вчених з історії

створення та діяльності розвідки і контррозвідки України у 1917–1991 рр.

виявити провідні напрями дослідження історії розвідки і контррозвідки

України як складової військової історії України ХХ ст.;

підготувати рекомендації щодо подальшого дослідження історії розвідки

і контррозвідки України.

Об’єктом дослідження є сукупність основних груп історіографічних

джерел про історію створення та діяльності розвідки і контррозвідки України

у 1917–1991 рр.

Предметом дослідження є історіографічний процес в Україні 1991–

2016 рр., провідні напрями зародження, становлення і збагачення наукових

знань про історію створення та діяльності розвідки і контррозвідки України у

1917–1991 рр.

Методи дослідження. Методологічну основу дослідження склали

принципи об’єктивності, науковості, системності та історизму. Загальнонаукові

методи дослідження (аналіз, синтез та порівняння) дозволили розкрити зміст та

складові сучасних вітчизняних історіографічних досліджень історії спецслужб

України. Методи історичної науки (історико-порівняльний, історико-

системний, історико-статистичний) сприяли розкриттю інституціональних

основ, а також визначенню провідних напрямів дослідження історії розвідки та

контррозвідки у загальному контексті студіювання військової історії України

ХХ ст. Методи наукознавства дозволили виявити еволюцію сучасного етапу

наукового пізнання минулого спецслужб України.

Хронологічні межі дослідження визначаються, по-перше, власне

військово-історичним наповненням періоду 1917–1991 рр. – від початку

8

створення та діяльності українських національних спецслужб до припинення

діяльності радянських органів державної безпеки в Україні. По-друге, під

хронологічними межами новітньої вітчизняної історіографії розуміється період

1991–2016 рр. Вибір нижньої межі дослідження історіографічного процесу

пов’язаний із стрімким зростанням наукового й суспільного інтересу до

попереднього досвіду створення та діяльності розвідки і контррозвідки

України, відкриттям доступу до раніше засекречених першоджерел. Верхня

межа дозволяє розкрити особливості поточного етапу розвитку наукових знань

з історії створення і діяльності спецслужб України.

Наукова новизна одержаних результатів дослідження полягає в тому,

що під час вирішення наукового завдання, яке раніше не розглядалося

військово-історичною наукою, у дисертації:

вперше:

здійснено комплексний аналіз новітньої вітчизняної історіографії

створення та діяльності розвідки і контррозвідки України у 1917–1991 рр.,

зокрема наукових праць, в яких використано інформацію з грифом обмеження

доступу;

здійснено класифікацію історіографічних джерел за видом наукових

видань, що висвітлюють історію створення та діяльності розвідки і

контррозвідки України у 1917–1991 рр.;

проаналізовано джерелознавчі праці з історії розвідки та контррозвідки

України у 1917–1991 рр.;

удосконалено підходи до розуміння місця історії розвідки та

контррозвідки у військовій історії України ХХ ст.;

набула подальшого розвитку історіографія за напрямом дослідження.

Практичне значення одержаних результатів. Теоретичні положення та

висновки дисертації можуть бути використані при підготовці узагальнюючих

наукових праць з історії спецслужб України, для наукового забезпечення

викладання навчальної дисципліни «Історія розвідки та контррозвідки

України», професійної підготовки та національно-патріотичного виховання

9

фахівців сектору безпеки України, а також удосконалення організації

профільних наукових досліджень у системі СБ України. Результати

дисертаційного дослідження впроваджені в освітній процес Національної

академії (НА) СБ України, систему підвищення професійного рівня

співробітників СБ України, практичну діяльність СБ України в умовах

загострення оперативної обстановки (акти про впровадження результатів

дисертаційного дослідження: від 16 червня 2015 р. № 6/7966, від 17 червня

2015 р. № 7/1-7923, від 19 листопада 2015 р. № 50/3365, від 16 вересня 2016 р.

№ 29/1/6-9037).

Особистий внесок здобувача. Одержані результати дослідження, їх

публікація виконані автором самостійно, за виключенням статті, підготовленій

у співавторстві з Д.В. Вєдєнєєвим «Новітня вітчизняна історіографія діяльності

розвідки та контррозвідки руху українських націоналістів і Української

повстанської армії у 1920–1950-х рр.». У ній дисертантом висвітлено розвиток

вказаної тематики та розкрито основні групи історіографічних джерел, що

висвітлюють розвідувальну та контррозвідувальну діяльність національно-

визвольних рухів за державну самостійність України.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та результати

дослідження оприлюднені та обговорені на засіданнях і спільних семінарах

спеціальної кафедри історії національних спецслужб, кафедри теорії та історії

держави і права, науково-організаційного центру НА СБ України; науковій

конференції «Удосконалення наукової діяльності Національної академії

Служби безпеки України: проблеми та перспективи» (Київ, 24 січня 2012 р.);

Міжнародній юридичній науково-практичній Інтернет-конференції

«Національна правова система в умовах формування європейського правового

простору» (Київ, 10 жовтня 2012 р.); Всеукраїнській науковій військово-

історичній конференції «Воєнна історія України. Галичина та Закарпаття»

(Ужгород, 5–6 червня 2014 р.); науково-практичній конференції «Актуальні

проблеми управління інформаційною безпекою держави» (Київ,

18 березня 2016 р.); науково-практичній конференції «Актуальні питання

10

організації та забезпечення військово-патріотичного і професійного виховання

фахівців сектору безпеки України» (Київ, 29 квітня 2016 р.).

Публікації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження

оприлюднені у 15 працях: 10 наукових статтях, 7 з яких опубліковано у

фахових виданнях (у тому числі 1 у міжнародному виданні), 5 матеріалах

наукових та науково-практичних конференціях.

11

РОЗДІЛ 1.

ІСТОРІОГРАФІЯ, ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ТА МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ

1.1. Стан наукової розробки теми

На початку 1990-х рр. в історіографії державного будівництва, військової

історії Центральної Ради УНР, Української Держави (Гетьманату), Директорії

УНР та ЗУНР був практично відсутній такий напрям наукових досліджень, як

студіювання історії їх спеціальних служб.

Першим аналіз історіографії становлення і функціонування структур

розвідки та контррозвідки цих форм національної державності здійснив доктор

історичних наук, професор В.С. Сідак у монографії «Національні спецслужби в

період Української революції 1917–1921 рр. (невідомі сторінки історії)» [747].

За участю В.С. Сідака при НА СБ України заснували військово-історичний

напрям, об’єктом дослідження якого стало вивчення історії розвідки і

контррозвідки України. В історіографії теми науковець виокремлює дві групи

робіт: перша – репрезентована творами істориків з української діаспори, має

чітко визначену орієнтацію на ідею незалежності України, характеризується

плюралізмом думок; друга – представлена доробком радянських дослідників,

який підготовлений з позицій апологетики радянського державотворення

в Україні, а відтак носить не завжди об’єктивний, переважно однобічний підхід

до минулого національних форм української державності.

На думку В.С. Сідака, незважаючи на суттєві відмінності між згаданими

групами історіографів, подальше наукове студіювання проблеми неможливе без

урахування надбань кожної з них, але за умови подолання ідеологічних

нашарувань. Саме тому дослідником здійснено творчо-критичний аналіз

наукового доробку зазначених історіографічних течій, що дало змогу вийти на

якісно новий рівень дослідження вказаного питання.

Студіювання історіографії структур розвідки та контррозвідки

Української Держави (Гетьманату) продовжив колишній декан юридичного

факультету Тавричного національного університету ім. В.І. Вернадського

12

доктор юридичних наук, професор О.В. Тимощук [806; 807]. Здійснивши аналіз

літератури 1920-х – 1980-х рр., він робить висновок, що раніше окремого

напряму в дослідженні зазначеної проблеми не існувало, а наукові пошуки у цій

галузі носили фрагментарний і безсистемний характер. Початок 1990-х рр.

вчений визначає як прорив у висвітленні історії національних силових структур

1917–1921 рр., особливу увагу акцентує на наукових доробках В.С. Сідака

та О.Н. Ярмиша [747; 748; 934; 939].

Історіографічну базу дослідження О.В. Тимощук умовно поділяє на два

масиви: перший – загальноісторичні та історико-правові твори, які містять

концептуальні визначення щодо доби Гетьманату П. Скоропадського; другий –

спеціальні роботи, предмет дослідження яких безпосередньо пов’язаний з

історією національних силових структур Української Держави.

Розвиток сучасної вітчизняної археографії національних спецслужб

періоду Української революції 1917–1921 рр. висвітлено й у публікаціях

Д.В. Вєдєнєєва [118; 119; 139].

Дослідження історіографії розвідувальної та контррозвідувальної

діяльності Державного центру Української Народної Республіки (ДЦ УНР)

здійснено в роботах вітчизняних учених Т.В. Вронської, В.С. Сідака,

І.В. Срібняка [746–748; 755; 781]. Основу історіографічних джерел в їх

дослідженнях склали публікації радянських та українських діаспорних

дослідників, присвячені діяльності Партизансько-Повстанського Штабу (ППШ)

ДЦ УНР. Загальну характеристику сучасної вітчизняної історіографії ППШ

ДЦ УНР у 1921 р. знаходимо у роботах Т.І. Плазової, П.А. Стегнія,

Я.М. Файзуліна, В.М. Щербатюка [618; 620; 789; 853; 856].

Історіографічний аналіз розвідувальної та контррозвідувальної діяльності

ДЦ УНР у 1926–1936 рр. здійснено у монографії В.С. Сідака і Т.В. Вронської

«Спецслужба держави без території: люди, події, факти» [755].

Однією із провідних проблем новітньої вітчизняної історіографії стало

дослідження руху українських націоналістів та Української повстанської армії,

що мали власні розвідувальні та контррозвідувальні підрозділи. Радянська,

13

українська діаспорна та вітчизняна історіографія спеціальних підрозділів руху

українських націоналістів і УПА 1920–1950-х знайшла найбільш повне та

всебічне відображення в наукових доробках Д.В. Вєдєнєєва, Г.С. Биструхіна,

Я.М. Антонюка [14; 132; 138; 146]. Поряд із цим існує цілий ряд вузько

спрямованих у хронологічному аспекті праць. Зокрема, дослідниця розвитку

сучасної української історіографії діяльності УВО-ОУН Н.М. Надрук основну

увагу зосередила на періоді 1929–1941 рр. [517]. Питання історіографії

військово-організаційної діяльності ОУН у 1929–1939 рр. розкрито в роботі

С.О. Лісіної [434].

Археографію спеціальних підрозділів руху українських націоналістів і

УПА висвітлено у публікаціях Д.В. Вєдєнєєва, Г.С. Биструхіна, О.А. Стадніка,

О.Є. Лисенка, І.К. Патриляка [129; 131; 150; 489].

На початку 1990-х рр. доволі актуальною стала проблема політичних

репресій як методу державного управління та ролі радянських правоохоронних

органів – одного з інструментів державного терору. Історіографію радянської

карально-репресивної системи 1920–1950-х рр., складовим елементом якої були

органи державної безпеки, досліджували С.І. Білокінь, Т.В. Вронська,

В.М. Нікольський, І.В. Терлецька, В.В. Ченцов, Ю.І. Шаповал, М.М. Шитюк та

інші [66; 185; 545; 800–802; 876; 894; 914].

Окремого розвитку набуло дослідження організаційно-правових основ

діяльності радянських структур розвідки та контррозвідки в Україні. Загальну

характеристику радянської та сучасної вітчизняної історіографії ВУНК–ДПУ–

НКВС УСРР (УРСР) знаходимо у працях С.П. Лясковської, В.Т. Окіпнюка,

О.І. Олійника, В.Г. Пилипчука, Д.А. Тихоненкова, О.М. Шармар та ін. [467; 468;

557; 559; 561; 594; 811; 901]. Необхідно зазначити, що у монографії

С.П. Лясковської аналізується також радянська відомча історіографія діяльності

ВУНК–ДПУ. Такі роботи, враховуючи їх специфіку, мали різні грифи обмеження

доступу, носили, як правило, історико-правовий та прикладний характер і

використовувалася при підготовці кадрів органів державної безпеки [468].

В умовах появи все більшої кількості наукових досліджень з історії

14

функціонування органів ВУНК, ДПУ, НКВС УСРР (УРСР) зростає необхідність

в комплексному історіографічному аналізі теми, що сприятиме її

систематизації, а відтак і кращому розумінню. Зокрема, автор історико-

статистичного дослідження радянської карально-репресивної системи

1920−1950-х рр., опублікованого у 2003 році, доктор історичних наук

В.М. Нікольський зазначив, що «…історіографічний напрямок у тематиці

досліджень діяльності органів державної безпеки поки ще знаходиться на

початковому етапі свого розвитку» [545, с. 16].

Із часу висловлення цієї думки минуло більше тринадцяти років, а ми

й сьогодні можемо стверджувати, що все ще відсутні комплексні дослідження

сучасної вітчизняної історіографії радянських органів державної безпеки в Україні

у міжвоєнний період.

Загальну характеристику радянської та сучасної вітчизняної історіографії

функціонування органів державної безпеки СРСР в Україні у період Другої

світової війни знаходимо у роботах М. Боровика, Д. Вєдєнєєва, В. Кучера,

О. Лисенка, О. Марущенка, Д. Міщенка, Д. Нефьодова, В. Паливоди,

І. Патриляка, А. Чайковського, Ю. Шиловцева, М. Шитюка [151; 160; 403; 404;

422; 486; 487; 508; 582; 584; 868; 911; 917]. Певний інтерес становлять і

дисертаційні дослідження, з історії радянського руху Опору в різних регіонах

України у 1941–1944 рр., в окремих підрозділах яких представлений

історіографічний аналіз теми [1; 83; 213; 244; 773; 784; 832; 917].

Висвітленню основних тенденцій сучасної вітчизняної історіографії

становлення радянської влади в Західній України у 1939–1941 рр., зокрема участі

у цих процесах радянських спецслужб, аналізу підходів науковців до з’ясування

особливостей суспільно-політичних, соціально-економічних, культурних,

духовних перетворень в регіоні присвячено дослідження Т.І. Гуменюк [227–229],

В.М. Даниленка [235], К. Кондратюка, С. Кондратюк [382; 383].

Серед усіх історіографічних праць, у яких аналізується розвиток

радянської і сучасної історичної думки з тематики Другої світової війни якісно

вирізняються дослідження одного із провідних українських історіографів

15

В. Стецкевича. Весь науковий доробок ученого присвячено, здебільшого,

історіографічному осягненню історії України в перший період війни та

в доокупаційний час [790–796]. І хоча конкретно-історичним предметом його

монографії є не радянські органи державної безпеки у 1939–1945 рр., а воєнно-

мобілізаційна кампанія в Україні у перший період війни, робота має суттєве

значення для будь-якого історіографічного дослідження з історії війни, адже

автор докладно проаналізував усі здобутки й особливості радянської

історіографії та провів комплексний аналіз основних тенденцій розвитку

сучасної історіографії Другої світової війни [792]. Головна заслуга

В. Стецкевича у тому, що в його працях розроблена історіографічна концепція

історії України періоду 1939–1945 рр. Крім ґрунтовної розробки питання

воєнно-мобілізаційної кампанії, частково охоплені фактично всі аспекти, в тому

числі і радянський рух Опору. Схарактеризований складний шлях українських

істориків від усталеної радянської концепції історії німецько-радянської війни

до переоцінки цінностей, позбавлення заідеологізованих підходів та пошуку

нових концептуальних засад. В сучасну добу історіограф наголошує на

необхідності всебічного і правдивого висвітлення історії періоду війни, а не

лише кон’юнктурного переписування її «по-новому» [792, с. 206].

Переважна більшість праць сучасних вітчизняних дослідників історії

спецслужб присвячена періоду їх функціонування в Україні у першій половині

XX ст. (додаток А). Разом з тим, лише невелика кількість робіт стосується

висвітлення діяльності радянських структур розвідки та контррозвідки в Україні

після закінчення Другої світової війни й до розпаду СРСР. Тут можна погодитись із

висновком В.Г. Пилипчука, який, здійснивши історіографічний аналіз наукових робіт

із проблем теорії забезпечення державної безпеки, зазначив, що діяльність

радянських спецслужб на території України у 50-х – на початку 90-х років минулого

століття залишається переважно недослідженою [605, с. 11–17; 607, с. 23–26].

До огляду останніх публікацій цього напряму також можуть бути

віднесені праці Я. Антонюка, Г. Биструхіна, Д. Вєдєнєєва, В. Єгорова та інших

дослідників сучасної вітчизняної історіографії спеціальних підрозділів руху

16

українських націоналістів та УПА, в яких міститься характеристика наукового

доробку вітчизняних учених, присвяченого формам і методам протидії

радянських органів державної безпеки підпіллю ОУН та збройним

формуванням УПА в Західній Україні [12; 14; 138; 145; 146; 154; 155].

У центрі уваги більшості дослідників, безперечно, перебуває карально-

репресивна діяльність радянських органів державної безпеки в Україні. Така

ситуація закономірно склалася й в історіографічних дослідженнях теми

підрозділу. Зокрема, вітчизняні науковці Г.М. Васильчук [94], І.М. Ващенко

[96], Т.В. Вронська [185–188], В.М. Нікольський [545], Р.Ю. Подкур [628],

О.С. Рубльов [648], С.М. Сліпущенко [771], І.В. Терлецька [800–802],

В.В. Ченцов [876], Ю.І. Шаповал [894], М.М. Шитюк [914], А.О. Щелкунов

[922] та інші здійснили загальний аналіз вітчизняної історіографії карально-

репресивної системи 1920–1950-х рр. в Україні, складовим елементом якої були

радянські спецслужби. Один із найбільш повних історіографічних оглядів теми

політичних репресій вказаного періоду міститься у вже згадуваній монографії

доктора історичних наук В.М. Нікольського [545].

Цілий пласт робіт вітчизняних науковців присвячено проблемі

опозиційного руху в УРСР другої половини ХХ ст. Так, праці вітчизняної

вченої Л.А. Ведмідь, присвячені історіографії цієї проблеми, відображають

процес приросту знань щодо впливу на політичні процеси в Україні радянських

структур розвідки і контррозвідки [106; 107].

Проаналізувавши сучасний науковий доробок вітчизняних учених

з історіографії створення та діяльності розвідки і контррозвідки України

1917–1991 рр., робимо такі висновки:

- дослідження історії спецслужб України виокремилось у самостійний

науковий напрям, що активно розвивається;

- вітчизняні вчені приділяють окрему увагу аналізу стану наукової

розробки історії діяльності розвідки та контррозвідки Центральної Ради УНР,

Української Держави доби Гетьманату, Директорії УНР, ЗУНР, ДЦ УНР,

національно-визвольних рухів, радянських органів державної безпеки в Україні;

17

- сучасні вітчизняні наукові погляди на історію створення та діяльності

розвідки і контррозвідки України 1917–1991 рр. все ще не знайшли

відображення у комплексному наукознавчому дослідженні, що й зумовлює

актуальність обраної теми.

1.2. Сучасна науково-організаційна та науково-педагогічна

інфраструктура дослідження історії розвідки і контррозвідки України

З досягненням державної незалежності України розпочався процес

розбудови її спецслужб, які є невід’ємною складовою сучасного державного

механізму, покликаного забезпечувати національну безпеку країни.

Органи безпеки є обов’язковим атрибутом будь-якої суверенної державності,

а ігнорування чи недооцінка їхньої ролі можуть призвести до катастрофічних

наслідків – внутрішнього безладдя, втрати незалежності та територіальної

цілісності. В особливостях функціональних завдань та поточної діяльності

спецслужб промовисто втілюються політичні спрямування державного організму.

Отже, вивчення минулого спецслужб відкриває широкі перспективи для глибшого

пізнання історії української державності в різні періоди її існування, а також

боротьби нашого народу за суверенність і соборність. Наявність спецслужб або

елементів спеціальної діяльності в рамках різних історичних типів національної

державності підкреслює тривалість традиції державотворення в Україні.

Інтереси адекватної державно-правовому ладу та завданням забезпечення

національної безпеки України професійної підготовки та патріотичного

виховання співробітників правоохоронного органу спеціального призначення

висунули на порядок денний питання про місце й роль історичних знань у

процесі підготовки кадрів органів безпеки України. Досвід переконує, що

формування високих фахових здібностей і патріотичного, державницького

світогляду – це діалектично взаємопов’язані елементи навчання та виховання

оперативного співробітника. Метою ж навчально-виховного процесу можна

вважати набуття якостей, що забезпечують готовність до самовідданого захисту

національних інтересів і служіння ідеалам незалежної України.

18

Важливим засобом виховання оперативного співробітника є звернення до

історії національних спецслужб, а відтак, збереження й примноження кращих

професійних традицій вітчизняних органів розвідки та контррозвідки.

Справжній професіонал має оволодіти оперативним мистецтвом, вагома

складова якого – історичний досвід, накопичений у процесі діяльності

державних правоохоронних органів спеціального призначення України та

інших держав. Тому неабияке місце в комплексі навчально-виховних заходів

при професійній підготовці офіцерів посідає саме вивчення історії спеціальних

служб [140; 147; 449; 753; 928].

Після створення у січні 1992 р. Інституту підготовки кадрів Служби

національної безпеки України–СБ України (попередника НА СБ України)

з ініціативи його засновника (1992–2003 рр.) генерал-лейтенанта В.С. Сідака

розпочинається цілеспрямоване вивчення історії національних спецслужб, що

само по собі виступало новаторським напрямом наукових студій у царині

військової історії (суцільною «білою плямою», скажімо, була історія розвідки

та контррозвідки українських нерадянських державних формувань 1917–

1920 рр., національно-визвольних рухів).

Вже з середини 1990-х років в освітній процес НА СБ України

впровадили спеціальну дисципліну «Історія розвідки та контррозвідки

України». Науковці НА СБ України підготували низку перших документальних

видань з історії розвідки та контррозвідки Української Народної Республіки,

Української Держави гетьмана П. Скоропадського, Західноукраїнської

Народної Республіки [281; 282; 697].

Одночасно в 1998 р. у структурі Архівно-облікової служби СБ України

(сьогодні – ГДА СБ України) створили відділ науково-дослідної роботи,

інформації та практичного використання документів, чим було започатковано на

систематичній основі археографічне опрацювання відомчого архівного фонду,

що містить унікальні документи з історії національних та радянських спецслужб

[192]. При цьому розроблялися методологічні підходи та методичні рекомендації

до виявлення та введення у науковий обіг документальної спадщини вітчизняних

19

спецслужб, науково-практичного використання відповідних першоджерел

з історії. На основі виявлених архівних матеріалів активізувалася підготовка

наукових та навчальних праць з історії розвідки та контррозвідки України

(Додаток Д).

Зусиллями науковців НА СБ України й інших підрозділів СБ України

було створено чималий доробок у сфері дослідження історії спецслужб

України. У видавництві НА СБ України вийшла друком низка збірників

документів з історії національних спецслужб доби Української революції 1917–

1921 років, діяльності розвідки та Служби безпеки ОУН та УПА, радянських

спецслужб 1920–1930-х років, про участь органів держбезпеки у Другій

світовій війні і повоєнного десятиліття, перших кроків становлення органів

безпеки незалежної України тощо [663; 664; 780].

Що стосується визначення концептуальної, нормативно-розпорядчої бази

та інституалізації досліджень минулого вітчизняних спецслужб, то з 1999 р.

силами ГДА СБ України та НА СБ України почалася реалізація затвердженої

керівництвом СБ України дослідницької програми «Науково-практичне

використання документальної спадщини спецслужб України». Важливими

кроком стало включення у 2003 р. відповідним наказом СБ України досліджень

з історії спецслужб до реєстру провідних напрямів відомчої наукової

діяльності. У 2008 р. було затверджено Програму (шифр «Обрій»)

перспективних профільних наукових досліджень спеціальної кафедри

оперативного мистецтва та історії національних спецслужб, розроблену

у відповідності до рішення Вченої ради НА СБ України від 30 червня 2005 р.

«Щодо удосконалення організації та актуалізацію змісту міжкафедральних

та кафедральних наукових досліджень».

Викладання навчальної дисципліни «Історія розвідки та контррозвідки

України» з 2000 р. вела спецкафедра теорії та історії оперативного мистецтва.

26 серпня 2010 р. було створено загальноакадемічну спеціальну кафедру історії

національних спецслужб (СК-6), у 2012 році до функцій наукової лабораторії

№ 2 науково-організаційного центру введено напрям із дослідження минулого

20

структур розвідки та контррозвідки. У результаті реструктуризації навчально-

наукових підрозділів НА СБ України (2013 р.) загальноакадемічну кафедру

історії національних спецслужб приєднано до кафедри теорії та історії держави

і права Навчально-наукового інституту контррозвідувальної діяльності

НА СБ України.

Своєрідним підсумком студіювання історії спецслужб України та

адаптації отриманих знань до професійної підготовки співробітників

СБ України став вихід у 2010 р. курсу лекцій «Історія розвідки та контррозвідки

в Україні» [321; 322].

Крім того, на основі наукових напрацювань з історії вітчизняних

спецслужб розроблена концепція оновленої експозиції музею спеціальних

служб України в НА СБ України (відкрита 1 вересня 2000 р. і з того часу

розширюється, використовується в освітньому процесі для забезпечення

проведення семінарських занять із навчальної дисципліни «Історія розвідки та

контррозвідки України» та у військово-патріотичному вихованні особового

складу) [157]. У Центральному управлінні та регіональних органах СБ України

також створені експозиції, присвячені історії спецслужб.

З 1994 р. виходить спеціалізований науковий та науково-документальний

журнал «3 архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ» (єдиний журнал на

пострадянському просторі, що систематично публікує розсекречені документи

органів державної безпеки), засновниками якого стали Головна редакційна

колегія науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією», відділ по

розробці архівів ВУНК–ДПУ–НКВС–КДБ, Національна академія наук України

(НАН України), Інститут історії України НАН України, СБ України, Державна

архівна служба України, Національна спілка краєзнавців України.

У наукових виданнях НА СБ України «Збірнику наукових праць» та

«Науковому віснику» історія спецслужб виділена в окремі рубрики. До

розроблення вказаного наукового напряму активно долучались науковці

Інституту дослідження проблем державної безпеки СБ України (функціонував

у 2009–2011 рр.), який видавав фаховий науковий збірник «Державна безпека»,

21

що також мав подібну рубрику. Чимало статей з історії діяльності спецслужб

України опубліковано у «Віснику Служби безпеки України».

Актуальність наукового напряму студіювання історії спецслужб

підтверджено наказом Центрального управління СБ України від 06 листопада

2013 р. № 452 «Про затвердження Основних напрямів наукових досліджень

у системі Служби безпеки України».

Окремо варто зазначити, що розбудова України закономірно активізувала

розвиток різновекторних військово-історичних та історико-правових

досліджень, результати яких покликані лягти в науково-теоретичну основу

національного державотворення. Не стали винятком і дослідження минулого

спеціальних служб. В останні десятиріччя побачили світ капітальні наукові

видання «Історія Українського війська», «Військове будівництво в Україні

в XX ст. Історичний нарис», «Історія органів внутрішніх справ України»

та збірники документів із цієї тематики, готується до друку «Історія

Прикордонних військ України». Тож, підготовка праці, що узагальнює історію

спеціальних служб України, є не лише питанням очевидної наукової

доцільності, але й «честі мундира» дослідників СБ України. Тим більше, що

з початку 2000-х рр. велася розробка концепції подібного видання, були

оприлюднені проекти плану-проспекту такої колективної книги [744], однак

з ряду причин (включаючи непросте концептуальне розуміння сутності

дослідження історії спецслужб як специфічного елементу апарату державного

управління) робота над виданням не перейшла у практичну площину.

Водночас інтенсивно розвивалися профільні наукові дослідження.

У публікаціях науковців Д. Вєдєнєєва [114–129], Т. Вронської [162; 180–189],

В. Даниленка [234–239], В. Козенюка [360–374], С. Кокіна [375–379], С. Лясковської

[195–199; 462–473], В. Окіпнюка [548–560], В. Пилипчука [592–613], В. Сідака [734–

759], В. Тополенка [817–824] й ін. авторів досліджено широке коло проблем минулого

спеціальних служб України – від Княжої доби до сьогодення.

Лише у 1998–2016 роках із проблематики історії національних спецслужб

захищено низку докторських і кандидатських дисертацій, вийшло друком

22

кілька десятків монографій, навчальних посібників, збірників документів, сотні

наукових та науково-популярних статей. Робилися спроби узагальнення історії

певних видів спеціальної діяльності у складі різних історичних форм

державності в Україні, зокрема – розвідувальної діяльності від давнини до

завершення «холодної війни» [867], або створення галереї історичних біографій

відомих українських розвідників [344].

У 2012 р. з ініціативи керівництва НА СБ України, у співробітництві

з Інститутом історії України НАН України розроблено концепцію та план-

проспект 3-томного науково-документального видання «Історія спеціальних

служб в Україні». Проблематика цього капітального видання охоплює історію

розвідувальної, контррозвідувальної та іншої спеціальної діяльності в Україні

від Княжої доби до здобуття Україною державного суверенітету. Вважаємо, що

підготовка цього новаторського видання в досяжній перспективі стане

потужним фактором інтенсифікації зусиль науковців України із поглибленого

вивчення минулого структур розвідки та контррозвідки України.

Протягом 1991–2016 рр. в Україні опубліковано десятки документальних

збірників, монографічних досліджень, статей, захищено низку дисертацій,

присвячених історії створення та діяльності розвідки і контррозвідки України у

1917–1991 рр., надбання яких ще належним чином не проаналізовано

історичною наукою.

1.3. Джерельна база дисертаційної роботи

Аналізуючи джерельну базу дослідження новітньої вітчизняної історіографії

створення та діяльності розвідки і контррозвідки України, нами застосовувався

понятійно-категоріальний апарат, вироблений історичною наукою,

історіографією, джерелознавством, бібліографознавством, наукознавством.

Зокрема, під історіографічними джерелами з історії створення та

діяльності розвідки і контррозвідки України слід розуміти джерела, що містять

інформацію про процес студіювання історії спецслужб України і водночас

постають доробком цього процесу. Такі джерела дають змогу вивчати суспільні

23

умови розвитку новітньої вітчизняної історіографії створення та діяльності

розвідки і контррозвідки України, процес нагромадження історичних знань

у цій сфері, місце історичної науки в суспільному житті, зокрема у формуванні

історичної свідомості людей.

Джерельна база наукознавчого дослідження має три рівні: 1) конкретний

текст дослідника, 2) «великий текст», тобто сукупність робіт дослідника, його

творчий доробок, 3) «історико-культурний контекст» – сукупність матеріалів,

що характеризують епоху та умови наукової діяльності дослідника.

Користуючись виробленою у джерелознавстві класифікацією можна

виокремити такі групи історіографічних джерел з історії створення та

діяльності розвідки і контррозвідки України: джерелознавчі та археографічні

студії; монографії; наукові статті; дисертації, автореферати дисертацій;

узагальнюючі наукові праці; матеріали наукових конференцій, з’їздів,

симпозіумів, круглих столів; навчально-методична література; науково-

популярні видання; бібліографічні покажчики.

Історіографічним джерелом ці матеріали стають у процесі

історіографічного дослідження, тобто у ході вивчення загального чи локального

історіографічного процесу, певного напряму, школи в системі історичної науки,

творчої діяльності конкретного дослідника.

Цінну інформацію для всебічного висвітлення процесу студіювання

структур розвідки та контррозвідки України містять джерелознавчі та

археографічні студії, статті, наукові коментарі та науково-довідковий апарат до

документальних видань, які складають першу групу. Окрім цього, збірники

документів дають змогу встановити рівень розвитку вітчизняної едиційної

археографії спецслужб України.

Цілком закономірно, що з отриманням Україною незалежності кардинально

змінилося ставлення до раніше засекречених архівних сховищ, відкриття доступу

до яких дало поштовх до оприлюднення документів з історії структур розвідки

та контррозвідки. Зважаючи на те, що на початку 1990-х років в археографії теми

існувала значна інформаційна прогалина, підготовка документальних збірників

24

виокремилась у самостійний напрям наукового дослідження.

Активну розробку відомчих архівних фондів здійснюють науковці

ГДА СБ України, НА СБ України, Інституту історії України НАН України та

інших наукових установ країни. Вітчизняні учені С. Білокінь [63–66], Д. Вєдєнєєв

[117–119; 122; 129; 139; 144; 150; 280–282; 684; 697], Т. Вронська [162; 179; 663;

664], В. Даниленко [203; 236; 522; 688–690; 698], С. Кокін [91; 108; 109; 164; 375–

379; 433; 497; 574; 575; 659–661; 688–690; 698; 699; 700; 907], С. Кульчицький,

О. Лисенко [417; 489; 570–575], В. Окіпнюк [164; 556], І. Патриляк [489; 570–575],

В. Пилипчук [179; 663; 664], Р. Пиріг [17; 164], Р. Подкур [179; 628; 636; 641; 642;

687], О. Пшенніков [282; 376–379; 682–685], В. Сергійчук [433; 570–575; 699; 700;

728], В. Сідак [162; 281; 282; 284; 285; 697; 780], В. Ченцов [18; 260; 622; 628; 881],

Ю. Шаповал [672; 698; 889; 898] та ін. здійснили ряд джерелознавчих досліджень

та провели значний археографічний пошук, результатом якого стало уведення

до наукового обігу документальних джерел, що висвітлюють історію створення

та діяльності розвідки і контррозвідки України 1917–1991 рр.

Однією з важливих ділянок науково-дослідної та методичної роботи

є підготовка і проведення наукових конференцій, симпозіумів, круглих столів,

матеріали яких складають другу групу джерел. Позитивне значення проведення

наукових форумів полягає у тому, що вони сприяють підвищенню фахового

рівня дослідників, дають їм можливість глибше опанувати методи наукових

досліджень, отримати цінну інформацію з конкретних питань, налагодити

корисні наукові контакти. Опубліковані матеріали цієї групи джерел,

становлять окремий інтерес, адже саме в умовах наукової полеміки відбувалась

апробація нових досліджень, ідей і підходів до вивчення історії створення

та діяльності розвідки і контррозвідки України 1917–1991 рр.

Питання історії спецслужб обговорювались на багатьох наукових

форумах, проте лише незначна їх частина була присвячена безпосередньо

питанням дослідження історії створення та діяльності розвідки і контррозвідки

України. Більшість конференцій акцентували увагу на репресивній діяльності

радянських органів державної безпеки в Україні, зокрема: «Тоталітарна

25

держава і політичні репресії в Україні у 20–80-ті роки» (15–16 вересня 1994 р.)

[825], «Політичні репресії на Поділлі в ХХ столітті» (23–24 листопада 2001 р.)

[656], «Політичні репресії в Українській РСР 1937–1938 рр.: дослідницькі

рефлексії та інтерпретації. До 75-річчя «Великого терору» в СРСР» (15 березня

2012 р.) [655] та ін.

Джерелознавчі аспекти дослідження репресивної діяльності радянських

спецслужб розглядались на спеціальній науково-практичній конференції

«Архівно-слідчі справи репресованих: Науково-методичні аспекти

використання» (23 жовтня 1997 року). Учасники зібрання торкнулися широкого

спектру питань, пов’язаних із залученням архівно-слідчих справ до наукового та

соціально-правового обігу, тому його можна назвати етапним у процесі вивчення

зазначених джерел. Головними питаннями обговорення стали проблеми, з якими

стикаються дослідники, працюючи з цим видом історичного джерела

(доступність, вірогідність, введення у науковий обіг) та можливість подальшої

уніфікації такої роботи і вироблення загальних принципів і положень, які

дозволили б архівно-слідчим справам зайняти належне місце при вивченні історії

радянського суспільства. У виданій збірці праць, було надруковано тези

доповідей Р. Подкура, Я. Калакури, І. Усенка, І. Матяш, Т. Григор’євої,

Г. Ковальчук, Р. Маньковської, В. Юркової, В. Ляхоцького та інших, в яких

підсумовувався практичний досвід опрацювання архівно-слідчих справ, що

відображав тогочасний стан теоретичних досліджень з цієї проблематики

та визначались перспективні тенденції майбутніх досліджень [17; 591, с. 8].

Проведений Інститутом історії України та Головною редколегією

науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією» круглий стіл

«Радянські органи державної безпеки України (1918–1991 pp.): історія,

структура, функції» (19 грудня 2013 р.) надав можливість історикам обмінятися

думками та оприлюднити результати власних досліджень, які торкаються

організаційно-правових та інших аспектів функціонування радянських

спецслужб на теренах України. Опубліковані матеріали круглого столу стали

суттєвим підґрунтям для інформаційного та методологічного забезпечення

26

фундаментальних праць, присвячених визначенню ролі радянських спецслужб

у політико-економічному та повсякденному житті українського соціуму [687].

Серед наукових форумів, проведених останніми роками, важливе

значення для актуалізації досліджень з історії створення та діяльності розвідки

і контррозвідки України мав проведений НА СБ України круглий стіл «Роль

і місце спецслужб в історії українського державотворення» (1 жовтня 2014 р.).

Представлені на ньому доповіді та виступи учасників віддзеркалили широкий

спектр проблем щодо визначення місця та ролі спеціальних служб в історії

українського державотворення. Під час наукового заходу виокремлено новітні

тенденції історіографії розвідки і контррозвідки України, з’ясовано

інформаційні ресурси та суспільну затребуваність всебічного вивчення форм,

методів і наслідків діяльності радянських органів державної безпеки. Учасники

круглого столу аргументували важливість теоретичного та практичного

значення досліджень у сфері безпеки держави, людини й суспільства.

Представницький форум учених і практиків продемонстрував, що у всі часи

спеціальні служби вирішували чимало спільних за суттю завдань,

використовували багато в чому схожі інструменти протидії противнику,

негласні форми і методи діяльності. Учасники круглого столу дійшли висновку,

що об’єктивне й системне дослідження історії спеціальних служб здатне

актуалізувати досвід захисту безпеки держави у всіх її вимірах – суспільно-

політичному, воєнному, економічному, екологічному, науково-технічному,

інформаційному тощо [234].

Повертаючись до питання класифікації історіографічних джерел, варто

підкреслити, що змістовно багатою та найбільшою за обсягом є третя група, яку

становлять наукові статті, які дають можливість прослідкувати динаміку

історіографічного процесу в рамках визначеної теми. Саме наукові статті,

як правило, проливають світло на маловивчені аспекти історії створення

та діяльності розвідки і контррозвідки України. На основі даної джерельної групи

можна простежити як формувались історичні знання та відбувався розвиток нових

наукових ідей з проблем створення, нормативно-правового забезпечення та

27

діяльності структур розвідки і контррозвідки України 1917–1991 рр.

Переважна більшість статей, присвячених вказаній проблематиці, була

опублікована вітчизняними дослідниками на сторінках таких наукових

журналів і збірників, як: Головної редакційної колегії науково-документальної

серії книг «Реабілітовані історією» – «З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ»,

Інституту історії України НАН України «Історія України: Маловідомі імена,

події, факти», НА СБ України – «Збірник наукових праць», «Науковий вісник»,

«Державна безпека України», «Вісник Служби безпеки України».

Отримати характеристику загального стану розвитку військово-історичних

досліджень, досягнень науковців у розробці конкретних питань з формування

і діяльності структур розвідки та контррозвідки України 1917–1991 рр., а також

визначити їх вплив на сучасний історіографічний процес в цілому, можна

на основі аналізу монографій, що відносяться до четвертої групи джерел.

Серед ґрунтовних монографічних досліджень виокремлюються наступні

тематичні спрямування з історії: національних спецслужб періоду Центральної

Ради УНР, Української Держави (Гетьманату), Директорії УНР, ЗУНР, ДЦ УНР,

куди належать роботи В.С. Сідака, Т.В. Вронської [747; 748; 755], О.В. Тимощука

[807]; спеціальних підрозділів руху українських націоналістів і УПА, представлені

працями Я.М. Антонюка [12], Д.В. Вєдєнєєва, Г.С. Биструхіна [129; 132; 146; 155;

156]; радянських органів державної безпеки в Україні – дослідження С.І. Білоконя

[66], Т.В. Вронської [185, 186], В.О. Козенюка [361], О.Р. Лебедєва [411],

С.П. Лясковської [467; 468], В.М. Нікольського [544; 545], В.Т. Окіпнюка [557;

559], В.Г. Пилипчука [594; 596; 605; 613], Р.Ю. Подкура [628; 642], В.В. Ченцова

[628; 875; 876], Ю.І. Шаповала [891; 896–900] та ін.

Розвиток вітчизняного наукового потенціалу значною мірою залежить від

активних творчих пошуків у формі дисертаційних робіт, які складають п’яту

групу джерел. Традиційно високі вимоги до структурної побудови, до змісту

дисертації, до системи апробації результатів дослідження дають змогу розглядати

таку наукову роботу як симбіоз декількох інформаційних джерел. Кожна

дисертація містить критичний огляд літератури по темі, і він, як правило, має

28

цілком самостійний характер. Самостійне наукове значення має покажчик

використаної літератури, який часто є максимально повним бібліографічним

покажчиком з конкретної теми [428].

На дисертаційному рівні окремі аспекти історії створення та діяльності

розвідки і контррозвідки України 1917–1991 рр. досліджували вітчизняні

науковці Я.М. Антонюк [14], С.І. Білокінь [65], Г.С. Биструхін [52], В.Л. Бихов

[54], Л.В. Бородич [75], Д.В. Вєдєнєєв [137], Т.В. Вронська [188], О.М. Калюк

[328], В.О. Козенюк [367], О.Р. Лебедєв [410], С.М. Мельниченко [493];

В.М. Нікольський [545], В.Т. Окіпнюк [558], О.І. Олійник [561],

Е.П. Петровський [591], В.Г. Пилипчук [607; 609], В.С. Сідак [746],

О.В. Тимощук [806], Д.А. Тихоненков [812], В.В. Ченцов [881; 882],

Ю.І. Шаповал [896], І.М. Шкляєв [918] та ін.

Масив дисертацій до певної міри є моделлю того потоку документів, який

традиційно допомагає історіографам аналізувати, а отже, прогнозувати основні

напрями і тенденції розвитку історичної науки, її окремих напрямів. Причому з

вірогідністю рівною або більш високою, ніж при використанні опублікованих

джерел інформації.

До шостої групи джерел належать узагальнюючі дослідження – колективні

праці синтетичного характеру, присвячені актуальним проблемам історії України,

в яких є підрозділи, що висвітлюють деякі питання створення, нормативно-

правового забезпечення та функціонування структур розвідки і контррозвідки

України 1917–1991 рр. До найбільш вагомих варто віднести наступні: «Історія

українського війська» [323], «Військове будівництво в Україні в XX ст.

Історичний нарис» [167], «Історія міліції України у документах і матеріалах»

[499–501], «Історія органів внутрішніх справ України на транспорті» [905],

«Нариси історії української інтелігенції (перша половина ХХ ст.)» [519–521],

«Політичний терор і тероризм в Україні. ХІХ–ХХ ст. Історичні нариси» [652],

«Тоталітарна держава і політичні репресії в Україні у 20–80-ті роки» [825],

«Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія: Історичні

нариси» [566], «Історія релігії в Україні» [320], «Нариси з історії розвідки

29

суб’єктів державотворення на теренах України» [867] та ін.

За допомогою даного виду історіографічних джерел можна визначити,

яке місце відводилось історії створення та діяльності розвідки і контррозвідки

України при висвітленні загального історичного процесу.

На жаль, в сучасній вітчизняній історіографії і до сьогодні не створено

жодної узагальнюючої праці, яка б комплексно дослідила історію створення

та діяльності розвідки і контррозвідки України 1917–1991 рр.

Сьома група – навчально-методична література (навчальні посібники, курси

лекцій, довідкові праці) з історії створення та діяльності розвідки і контррозвідки

України активно розроблялася науково-педагогічним складом НА СБ України

протягом 1990–2010-х рр. Для викладання спеціальної дисципліни «Історія

розвідки та контррозвідки України» велике значення мало видання у 2009 році

навчального посібника В.К. Тополенка [819]. Наступного року, на основі кращих

здобутків сучасної вітчизняної історіографії створення та діяльності розвідки

і контррозвідки України, опубліковано узагальнений академічний курс лекцій

з вказаної дисципліни, розроблений авторським колективом у складі

Д.В. Вєдєнєєва, В.Г. Пилипчука, В.С. Сідака, В.К Тополенка [321; 322]. Окремі

аспекти історії створення та діяльності розвідки і контррозвідки України

представлені в авторських розробках названих та інших науковців, що

заслуговують на окрему увагу [134; 145; 157; 349; 604; 615; 757; 820].

У поширенні знань з історії розвідки та контррозвідки України серед

великого кола читачів позитивну роль відіграють науково-популярні видання,

що становлять восьму групу джерел. Науково-популярні, як і наукові розробки,

містять результати теоретичних досліджень історії спецслужб України, однак

матеріал у них викладений у доступній для читача (переважно неспеціаліста)

формі. Необхідність пропаганди військово-історичних знань, особливо в

сучасних умовах, значно підвищила значення цього типу видань.

Серед даної групи джерел особливе місце посідають ювілейні видання,

присвячені історії становлення та функціонування підрозділів Центрального

управління, регіональних органів, установ та закладів СБ України [44; 397; 513;

30

514; 775; 927].

Важливою складовою наукового інформаційного ресурсу є довідково-

пошуковий апарат, що становить сукупність упорядкованих вторинних

документів – бібліографічні покажчики, огляди, енциклопедії тощо, які

відносяться до дев’ятої групи джерел. Завдяки бібліографічним покажчикам

досягається комплексне охоплення значного історіографічного масиву наукової

літератури, що значно полегшує пошук інформації, дає можливість провести

типологізацію та систематизацію джерельної бази, скласти уявлення про стан

розробки історії розвідки та контррозвідки України. Вони виконують важливу

роль у забезпеченні інформаційних потреб широкого кола науковців,

викладачів, аспірантів, студентів та інших груп користувачів.

Для пошуку необхідних бібліографічних покажчиків корисним було

видання, підготовлене О.А. Політовою, В.П. Кисельовою та Т. С. Кудласевич

«Бібліографічні посібники з історії України та архівні довідники. 1991–2010» [56].

Найповнішими на сьогодні покажчиками праць з репресивної діяльності

радянських органів державної безпеки в Україні є: «Політичні репресії в

Україні (1917–1980)» [654], «Політичні репресії радянської доби в Україні»

[657], «Репресії 20–30–40-х років і початку 50-х років на Україні» [692],

«Репресії в Україні (1917–1990 рр.)» [693].

У 1998 році науковці НА СБ України Д.В. Вєдєнєєв, С.П. Лясковська

(Гнітько), В.К. Тополенко, А.І. Ярмоленко упорядкували перший у сучасній

вітчизняній історіографії «Бібліографічний покажчик публікацій з історії

спецслужб в Україні» [55].

У вітчизняному бібліографознавстві спостерігається також тенденція до

укладання персональних бібліографічних покажчиків, що відображають

доробок окремих науковців [132]. Такі покажчики – не лише штрих до творчого

портрету науковця, але й цінний матеріал з історії становлення і розвитку

вищого навчального закладу, його наукових шкіл, відображення стану розвитку

певного наукового напряму, зокрема дослідження історії розвідки та

контррозвідки України.

31

Як бачимо, кожна група історіографічних джерел має своє пізнавальне

навантаження та різні інформаційні можливості. Найґрунтовніше історія

створення та діяльності розвідки і контррозвідки України розкривається

у монографіях. На основі монографічних досліджень створюються

узагальнюючі праці, навчальні посібники, курси лекцій тощо.

Таким чином, залучена до дослідження історіографічна джерельна база

є достатньою і вона уможливила здійснення комплексного та всебічного

аналізу новітньої вітчизняної історіографії створення та діяльності розвідки

і контррозвідки України у 1917–1991 рр.

1.4. Характеристика методів дослідження

Визначення методологічних засад дослідження є одним із першочергових

завдань, які виникають перед кожним історіографом, оскільки від цього

безпосередньо залежить рівень наукової розвідки. Це є дуже важливим для

дослідження теми, оскільки вона має досить яскраву виразну особливість –

поєднання наукового спрямування із суб’єктивно-історичним характером,

зумовленим часовою специфікою написання тієї чи іншої роботи. Іншими

словами, дослідники-історики, правознавці, філологи або публіцисти, які

у своїх роботах висвітлюють питання діяльності спецслужб України, маючи

різні політичні, релігійні, філософські погляди, керуються досить різними

методологічними установками, оцінюють історію створення та діяльності

розвідки і контррозвідки України у 1917–1991 рр. доволі неоднозначно.

В результаті чого, вивчення та опрацювання історіографічних джерел із даної

проблематики є неможливим без урахування сучасних методологічних засад

дослідження.

У дослідженні застосовано історичний, системний та структурно-

функціональний методологічні підходи. Перший дозволив проаналізувати

досвід попередників у студіюванні історіографії спецслужб України,

проаналізувати історіографічні факти, етапи дослідження історії створення та

діяльності розвідки і контррозвідки України у 1917–1991 рр. у хронологічній

32

послідовності. Комплексно підійти до дослідження історіографічних

джерел дозволив системний підхід. Структурно-функціональний підхід

використовувався у виявленні особливостей трактування діяльності структур

розвідки та контррозвідки різних типів державності та національно-визвольних

рухів в Україні в межах новітнього історіографічного періоду [392, с. 178].

Методологічними правилами дослідження слугували сталі в

історіографічній науці принципи історизму, системності, об’єктивності,

всебічності, наступності, світоглядності. Принцип історизму зорієнтував нас на

послідовно історичний підхід як до суспільних процесів, подій і явищ, що

відбувалися на українських теренах у ХХ ст., так і до розвитку історичних

знань після здобуття незалежності України. Застосування принципу історизму

дозволило з’ясувати процес започаткування дослідження, постановку перших

питань, виявити вплив конкретних обставин та правил наукового студіювання

та характер відображення вітчизняними вченими історії створення та діяльності

розвідки і контррозвідки України [919, с. 29; 173 с. 49–50].

Реалізація принципу об’єктивності ґрунтується на суб’єктивно-

об’єктивному характері джерельної бази, її повноти, і достовірності, та вимагає

співставлення різних точок зору на те чи інше явище або подію. Принцип

наукової об’єктивності був використаний нами при аналізі історичних праць.

Він зумовив незалежність суджень від світоглядних і суспільно-політичних

орієнтацій авторів, відображення спектру міркувань, дозволив проаналізувати

стан дослідження історії спецслужб України, виявити добре опрацьовані

та слабо розкриті історичною наукою аспекти проблеми дисертаційного

дослідження [291, с. 131–133; 931, с. 96].

Керуючись принципом системності, було визначено цілісність комплексу

історіографічних джерел з теми дослідження, виявлено його різноманітні

зв’язки. У зв’язку з цим актуальним для дисертаційного дослідження став

принцип всебічності. Це зумовило орієнтацію не лише персональних здобутків

вчених, а й виявлення загальних тенденцій, притаманних для новітнього

історіографічного періоду [453, с. 56].

33

Неодмінним правилом будь-якого історичного дослідження є дотримання

принципу наступності наукового пізнання, яке застерігає від однобічності

та суб’єктивізму. Звернення до принципу наступності допомогло простежити

спадкоємність знань про створення та діяльність розвідки і контррозвідки

України, їхній розвиток у межах історичної науки, становлення традицій

історіописання, переймання авторських прийомів.

Для виконання задач дослідження використовувалися наступні методи:

конкретного і логічного історіографічного аналізу, критики історіографічних

джерел, періодизації та класифікації, ретроспективний та проблемно-

хронологічний. Можливість порівняти та зіставити праці різних авторів дав

історико-порівняльний метод наукового пізнання [173, с. 50–52].

Логічний метод розкриває внутрішні механізми явищ та процесів, закони

та закономірності. Він вимагає перш за все аналізу. Метод класифікації –

особливий випадок застосування логічного методу, що застосований нами

з метою впорядкування та виявлення сутнісних рис розвитку історіографії

досліджуваної теми. За основу було взято критерій дослідницького пріоритету

в зазначеній області військово-історичних знань [533, с. 144–147].

Виявлення особливостей розгляду різних проблем історії створення

та діяльності розвідки і контррозвідки України у 1917–1991 рр., з’ясування

найбільш суттєвих ознак новітнього етапу її вивчення, стало можливим завдяки

методу періодизації.

У сучасній вітчизняній історіографії спецслужб України активно

застосовується історико-хронологічний метод. Він сприяє вивченню

історіографічних фактів з позицій взаємозумовленості процесу, в якому,

відповідно до мети, аналізуються окремі етапи і періоди, що розкривають

об’єктивні закономірності накопичення і поглиблення наукових знань. Проте,

історико-хронологічний метод викладу виявляється неприйнятним для

комплексного висвітлення новітньої вітчизняної історіографії створення

та діяльності розвідки і контррозвідки України 1917–1991 рр. через значні

хронологічні рамки дослідження. У зв’язку з цим, ми застосували проблемно-

34

хронологічний метод, що припускає «розчленовування» широкої теми на

ряд вузьких, кожна з яких розглядається в хронологічній послідовності.

Застосовуючи саме проблемно-хронологічний метод, у нашому дослідженні

виділено розділи та підрозділи, а також поділ робіт на змістовні групи.

Застосування історико-хронологічного, проблемно-хронологічного,

історико-ситуаційного, ретроспективного, описового методів допомогло

з’ясувати специфіку новітнього історіографічного періоду, виявити вплив

сучасної конкретно-історичної ситуації на історіографічний процес. Історичні

методи допомогли співставити регіональні історіографічні явища із загальним

вітчизняним історіографічним процесом створення та діяльності спецслужб

України у ХХ ст. [356, с. 169–180].

Розкриття своєрідності, специфічних особливостей кожного окремого

історичного твору, виявлення історіографічних фактів, їх співвідношення

з іншими історіографічними явищами, рушійними силами його розвитку, аналіз

історіографічного процесу нагромадження знань про історію створення

та діяльності розвідки і контррозвідки України 1917–1991 рр. в загальних

межах історичної науки стало можливим завдяки зверненню до методу

історіографічного аналізу.

Окрім власне історичних та історіографічних методів, у дослідженні

використано також міждисциплінарні методи з суміжних галузей науки.

Найбільш близькими до теми роботи є філологія і лінгвістика, які працюють

з текстами і дискурсивними практиками. Адже, у сучасних вітчизняних

історіографічних дослідженнях простежується прагнення розглядати не лише

історичні концепції, але і «риторику» наукових текстів.

Таким чином, застосування вказаних принципів і методів, поєднання

різних підходів до тлумачення історіографічних джерел допомогли осмислити

сутності вітчизняної історіографії створення та діяльності розвідки

і контррозвідки України 1917–1991 рр. як складової новітньої військово-

історичної науки.

35

Висновки до першого розділу

З утворенням та діяльністю на початку 1990-х рр. НА СБ України

пов’язано інституціонально-організаційне оформлення нового самостійного

наукового напряму в сучасній вітчизняній історіографії військової історії –

дослідження історії створення та діяльності розвідки і контррозвідки України.

Як свідчить аналіз доробку вітчизняних учених, зазначений гносеологічний

напрям активно розвивається. Підтвердженням цьому стала поява окремих

наукових досліджень, присвячених історіографії діяльності розвідки та

контррозвідки Центральної Ради УНР, Української Держави доби Гетьманату,

Директорії УНР, ЗУНР, ДЦ УНР, національно-визвольних рухів, радянських

органів державної безпеки в Україні. Поряд із цим, варто підкреслити,

що новітня вітчизняна історіографія створення та діяльності розвідки

і контррозвідки України 1917–1991 рр. все ще не знайшла повноцінного

відображення у комплексному наукознавчому дослідженні, що й зумовлює

актуальність обраної теми.

Користуючись виробленим у джерелознавстві видовим принципом, нами

здійснено класифікацію історіографічних джерел з історії створення та

діяльності розвідки і контррозвідки України, які умовно поділено на такі групи:

джерелознавчі та археографічні студії, статті, наукові коментарі та науково-

довідковий апарат до документальних видань; монографії; наукові статті;

дисертації, автореферати дисертацій; узагальнюючі наукові праці; матеріали

наукових конференцій, з’їздів, симпозіумів, круглих столів; навчально-

методична література; науково-популярні видання; бібліографічні покажчики.

Кожна група історіографічних джерел має своє пізнавальне навантаження та

різні інформаційні можливості. Найґрунтовніше історія створення та діяльності

розвідки і контррозвідки України розкривається у монографіях. На основі

монографічних досліджень створюються узагальнюючі праці, навчальні

посібники, курси лекцій тощо. Проте, слід зауважити, що стан новітньої

військово-історичної науки можна простежити лише за історіографічними

36

джерелами, взятими у сукупності. Саме тому, залучена нами історіографічна

джерельна база є достатньою і вона уможливила здійснення комплексного та

всебічного аналізу новітньої вітчизняної історіографії створення та діяльності

розвідки і контррозвідки України у 1917–1991 рр.

У досліджені застосовано загальнонаукові методологічні підходи, а саме

історичний, системний та структурно-функціональний, які дозволили

проаналізувати досвід попередників у студіюванні історіографії спецслужб

України, комплексно дослідити історіографічні джерела, виявити особливості

трактування діяльності структур розвідки та контррозвідки різних типів

державності та національно-визвольних рухів в Україні в межах новітнього

історіографічного періоду. Методологічними правилами дослідження

слугували сталі в історіографічній науці принципи історизму, об’єктивності,

науковості, системності, конкретності, всебічності, наступності, світоглядності

та діалектичної єдності. Для виконання задач дисертації використовувалися

наступні методи: конкретного і логічного історіографічного аналізу, критики

історіографічних джерел, періодизації та класифікації, проблемно-

хронологічний, ретроспективний та порівняльний. Застосування вказаних

принципів і методів, поєднання різних підходів до тлумачення історіографічних

джерел допомогли осмислити сутність вітчизняної історіографії створення

та діяльності розвідки і контррозвідки України 1917–1991 рр. як складової

новітньої військово-історичної науки.

Враховуючи вказане вище, можна дійти висновку, що досягнення

позитивних результатів роботи, встановлення і доведення істини під час

дослідження новітньої вітчизняної історіографії створення та діяльності

розвідки і контррозвідки України у 1917–1991 рр. можливе лише за умови

комплексного аналізу історіографічної джерельної бази із вказаної теми та

застосування всієї сукупності сучасних методологічних засад наукового

пізнання.

37

РОЗДІЛ 2.

НОВІТНЯ ВІТЧИЗНЯНА ІСТОРІОГРАФІЯ СТВОРЕННЯ ТА

ДІЯЛЬНОСТІ РОЗВІДКИ І КОНТРРОЗВІДКИ УКРАЇНСЬКОЇ

НАЦІОНАЛЬНОЇ ДЕРЖАВНОСТІ ТА НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОГО

РУХУ У 1917–1950-Х РР.

2.1. Дослідження створення та діяльності національних спецслужб

періоду державотворчих пошуків українського народу (1917–1920 рр.)

Для розбудови суверенної України та формування дієздатних

правоохоронних органів і спеціальних служб неабияке значення має історичний

досвід національного державотворення 1917–1920 рр. Саме тоді було здійснено

важливу спробу її національно-державного самовизначення. У цей буремний

час були закладені основні підвалини ключових інститутів та органів країни.

Поряд із необхідністю перетворень в політичній та соціально-економічній

сферах, суспільно-політична теорія і практика, а також військово-історична

наука свідчать, що кожна держава, особливо на зламних етапах розвитку, якими

є соціальна революція, зміна суспільного ладу, здобуття суверенітету, з метою

охорони державного устрою, забезпечення внутрішньої безпеки, захисту

інтересів держави і громадян від протиправних посягань виняткову увагу

приділяє розбудові розвідувальних та контррозвідувальних органів.

Тривалий час історія створення та діяльності національних спецслужб

України 1917–1920 рр. визнавалася ідеологічно-шкідливою та замовчувалася

радянською владою [748, с. 17].

Але на сучасному етапі розвитку вітчизняної історіографії усунено всі

штучні обмеження та перешкоди на шляху до пізнання ключових подій

минулого. Небачене раніше розширення доступу до архівів, відкриття

спецсховищ, надання можливості для використання різноманітних документів

позитивно позначилось на вивченні багатьох аспектів досліджуваної теми.

Науковці отримали реальну можливість для неупередженого і комплексного

перегляду усталених раніше висновків, для об’єктивного відтворення цілісної

38

картини історичного минулого України, зокрема й доби національно-

визвольних змагань [329, с. 23–27].

Відповідно до специфіки предмету вивчення українські дослідники історії

спецслужб умовно поділяють історіографічну базу дослідження на два масиви.

До першого відносять загальноісторичні роботи, які містять концептуальні

визначення щодо періоду Української революції; до другого – спеціальні

роботи з історії розвідки та контррозвідки України [806, с. 9; 880].

Оскільки з’ясування стану розробки будь-якої наукової проблеми

передбачає, перш за все, чітке виділення її основних історіографічних етапів,

то у нашому дослідженні ми скористалися періодизацією, розробленою

В.П. Капелюшним. Водночас зауважимо, що у даному підрозділі дисертації

ставиться за мету проаналізувати напрацювання вітчизняних дослідників

з історії діяльності національних спецслужб у 1917–1920 рр., публікації яких

були видані у 1991–2010-х рр., котрі, відповідно до запропонованого

В.П. Капелюшним поділу, відносяться до п’ятого періоду розвитку

історіографії Української революції [329].

Та перш ніж перейти до безпосереднього висвітлення предмету нашого

дослідження, зауважимо, що кращому розумінню теми сприятиме короткий

історіографічний аналіз функціонування структур розвідки та контррозвідки

Російської імперії наприкінці ХІХ ст. – на початку ХХ ст. Адже, на досвід,

методи діяльності, й частково – кадровий потенціал цих утворень спиралися

національні спецслужби України у 1917–1920 рр.

Зокрема, на початку 1990-х рр. у Харківському національному

університеті внутрішніх справ виник науковий напрям із вивчення історії

правоохоронних органів. Дослідженнями у цій галузі займається група вчених

під керівництвом доктора юридичних наук, професора О.Н. Ярмиша, автора

монографій «Наблюдать неотступно... Административно-полицейский аппарат

царизма и органы полицейского сыска в Украине в конце ХІХ – начале ХХ

века» [939], «Каральний апарат самодержавства в Україні в кінці ХІХ – на

початку ХХ ст.» [934]. У цих роботах науковець, на основі різноманітних

39

джерел, у т.ч. й архівно-документального матеріалу, висвітлив організацію та

діяльність усіх елементів розгалуженого карального апарату царизму в Україні,

дослідив організаційно-правові засади адміністративно-поліцейської системи,

порядок комплектування особового складу регіональних репресивних органів.

Науковцем висвітлено також основні напрями, форми і методи діяльності

каральних органів Російської імперії на українських теренах, значну увагу

приділено виявленню взаємодії місцевих репресивних установ у проведенні

каральної політики самодержавства. Дуже важливим для нас виявилось

розкриття О.Н. Ярмишем особливостей діяльності карального апарату царату

і Тимчасового уряду у революційний період.

Серед інших представників цього наукового напряму необхідно згадати

й С.Є. Федорова. У дисертаційному дослідженні «Политический розыск в

царской России в начале ХХ в.: средства и методы» автор розглядає основні

методи та напрями діяльності політичного розшуку Російської імперії [857].

Особливої уваги заслуговують також роботи відомого архівознавця,

доктора історичних наук, професора М.Г. Щербака, який очолює кафедру

архівознавства та спеціальних галузей історичної науки Київського

національного університету імені Тараса Шевченка. У його дисертаційній праці

«Матеріали жандармсько-поліцейських та судових органів царизму як джерело

вивчення суспільно-політичної історії України (кінець ХІХ ст. – 1917 р.)»

розкрито специфіку роботи та аналізу архівних документів і матеріалів

адміністративно-поліцейської системи царизму [923].

Історія зародження, розвитку та функціонування адміністративно-

карального механізму в Україні, що охоплює період майже одинадцяти століть,

висвітлюється у монографії докторів історичних наук, професорів

А.С. Чайковського та М.Г. Щербака «За законом і над законом: з історії

адміністративних органів і поліцейсько-жандармської системи в Україні (IX –

початок ХХ ст.)», що вийшла друком у 1996 році [868]. На основі

опублікованих документальних матеріалів та архівних джерел автори дослідили

провідні напрями та методи діяльності каральних органів царизму в кінці XIX –

40

на початку XX ст. Значну увагу у роботі приділено реформам, яких найбільше

зазнала поліцейська система Російської імперії на початку XX ст. Дослідники

зібрали і проаналізували дані, що стосувалися основних напрямів і методів

діяльності каральних органів царизму на перетині ХІХ–ХХ століть.

Короткий історичний огляд становлення і діяльності органів політичного

розшуку царської Росії містить також вступна стаття до публікації «Політичний

розшук у царській Росії. Жандармерія і охранка» знаного фахівця у сфері

джерелознавства, доктора історичних наук, професора В.В. Ченцова [874].

Згадані вище роботи дають уявлення щодо основних напрямів діяльності

структур розвідки та контррозвідки Російської імперії, досвіду та кадрів, на які

частково спиралися національні спецслужби доби Української революції.

Повертаючись до аналізу доробку вітчизняних учених з історії

зародження та функціонування національних спецслужб періоду

державотворчих пошуків українського народу 1917–1920 рр., зауважимо,

що умовно можна об’єднати ці дослідження у декілька змістовних груп.

Перша група охоплює джерелознавчі та археографічні дослідження

історії спеціальної діяльності національних правоохоронних органів

вказаного періоду.

Уперше проблема становлення національних спецслужб була порушена

у працях В.С. Сідака. Колектив науковців НА СБ України та ГДА СБ України

у складі В.С. Сідака, Д.В. Вєдєнєєва, О.А. Стадніка та ін. здійснив

археографічний пошук, результатом якого було введення до наукового обігу

історичних джерел, що висвітлюють організацію та діяльність національних

структур розвідки та контррозвідки періоду Української революції. Зокрема,

протягом 1995–1999 рр. опубліковано три збірки відповідних документів.

З огляду на те, що переважна більшість дослідників, які не мали доступу до

спеціальних архівних фондів тепер отримали можливість ознайомитися

із вказаними джерелами, оприлюднення цих даних відіграло позитивну роль

для дослідження історії національних спецслужб [281; 282; 697].

Надалі студіювання цього напряму продовжили співробітники вже

41

згадуваних вище установ та Інституту дослідження проблем державної безпеки

СБ України. У 2009 році колектив упорядників: В.Г. Пилипчук (керівник групи

упорядників), Т.В. Вронська (науковий керівник), В.О. Козенюк, О.Д. Довгань,

О.М. Пшенніков, О.Г. Блажко, А.В. Моргун опублікував двотомний збірник

нормативно-правових документів, що відображають історію становлення

та організації конфіденційного співробітництва з органами розвідки

і контррозвідки, надзвичайними органами та органами державної безпеки,

які діяли на території України в період з кінця ХІХ по кінець ХХ століття.

У першому томі видання окремий розділ «Документи періоду визвольних

змагань за незалежність України (1917–1920 рр.)» містить матеріали,

що висвітлюють організаційно-правові засади агентурної діяльності структур

розвідки та контррозвідки Української Держави та Директорії УНР [663].

Певний внесок у едиційну археографію теми здійснила робоча група,

створена у 1996 році керівництвом МВС України на базі Національної академії

внутрішніх справ України. Очолюваний академіком Академії правових наук

України, доктором юридичних наук, професором П.П. Михайленком колектив

дослідників підготував 3-томний збірник «Історія міліції України у документах

і матеріалах». Перший том праці вийшов у 1997 році і охопив період 1917–

1925 рр. Особливий інтерес для дослідників становить те, що серед джерел

з питань історії української міліції доби Центральної Ради, Гетьманату

та Директорії, містяться й документи, які розкривають контррозвідувальну

діяльність Департаменту Державної варти [499].

До другої групи відносяться роботи загального характеру, в яких

досліджується державотворчий процес в Україні 1917–1920 рр., висвітлюється

розвиток суспільно-політичної обстановки в країні, створення національних

збройних сил тощо. Сучасна вітчизняна історіографія Української революції

нараховує більше тисячі публікацій [329; 846].

Закономірно, що з появою значної кількості праць з проблем Української

революції, виникла потреба їхнього історіографічного осмислення з тим, щоб

окреслити чіткі наукові і методологічні орієнтири для подальших досліджень

42

у цьому напрямі. Зокрема, відома вчена Л.О. Радченко в окремому розділі

монографії «Сучасна історіографія національно-демократичної революції

в Україні 1917–1920 рр.» та захищеній згодом кандидатській дисертації однією

з перших вітчизняних істориків зробила спробу підвести певні підсумки

досліджень Української революції [686]. До аналізу автор залучила зарубіжні

та вітчизняні публікації, що вийшли переважно у 90-х рр. ХХ ст. Здійснивши

значну роботу по їх систематизації та аналізу, вона висловила слушні

пропозиції щодо подальшого дослідження низки аспектів періоду

державотворчих пошуків українського народу 1917–1920 рр.

Отже, можна впевнено стверджувати, що В.П. Капелюшний,

Л.О. Радченко та ін. вітчизняні вчені здійснили детальний аналіз історіографії

Української революції. Тому, вважаємо, що немає необхідності повторювати

результати наукових досліджень таких поважних істориків. В основному

погоджуючись з історіографічними підходами і висновками названих учених,

зауважимо, що в їх дослідженнях доробок вітчизняних науковців з історії

діяльності національних спецслужб вказаного періоду не виділяється в окрему

групу робіт, а розглядається в контексті історії будівництва національних

військових формувань.

До розробок, в яких розкривається розвиток суспільно-політичної

та оперативної обстановки в Україні у 1917–1920 рр. відносяться наукові праці,

присвячені силам, засобам і методам боротьби ВНК та ВУНК із силовими

структурами Української Держави та Директорії УНР. До цієї групи можна

віднести узагальнюючу монографію Л.Н. Маймескулова, А.И. Рогожина,

В.В. Сташиса [475], роботи Л.В. Бородича [74–76], О.І. Божка [70; 71],

О.І. Олійника [561; 562], В.Г. Пилипчука [594; 607] та інших вітчизняних

науковців, що аналізуються нами більш детально у підрозділі

3.1. «Дослідження становлення та функціонування радянських органів

державної безпеки як складової комуністичного режиму в Україні (1918–

1939 рр.)».

Враховуючи предмет дисертаційного дослідження, нами виокремлюється

43

третя група робіт, яка складається з праць, присвячених безпосередньо

зародженню і функціонуванню національних спецслужб у 1917–1920 рр.

Студіювання вітчизняними науковцями історії формування та діяльності

правоохоронних органів доби Гетьманату розпочалося у 1993 році з публікації

професора П.П. Михайленка «Українська Державна варта» [498]. Але не

зважаючи на те, що автор докладно досліджує організаційну структуру, головні

напрями роботи, систему підготовки кадрів гетьманської варти, як зазначає

В.С. Сідак, у роботі бракує інформації щодо конкретних оперативно-

розшукових заходів Державної варти, а увагу, здебільшого, зосереджено

на висвітленні суто поліцейських функцій згаданої служби.

У 1994 році було опубліковано спільну працю В.С. Сідака та

В.С. Степанкова «З історії української розвідки та контррозвідки», у другому

нарисі якої, «Спецслужби України часів національної революції 1917–

1920 рр.», вміщене комплексне дослідження оперативної обстановки в Україні,

процес становлення й діяльності національних структур розвідки та

контррозвідки вказаного періоду [742, с. 85–201].

В іншій роботі В.С. Сідака «Контррозвідка останнього гетьмана»

ґрунтовно висвітлено суспільно-політичну ситуацію в Українській Державі

1918 р. Зокрема, значну увагу приділено розгляду організаційно-штатної

структури та нормативно-правової основи діяльності контррозвідувальних

підрозділів Державної варти. Автор виокремив основні напрями їх оперативно-

розшукової та контррозвідувальної діяльності, подав характеристику

організації оперативного діловодства (канцелярії освідомчого відділу), служби

зовнішнього спостереження та агентурної діяльності освідомчого відділу

Департаменту Державної варти. У роботі встановлено, що організаційно-

штатна структура будувалася за територіальною ознакою, а також мала

спеціальні підрозділи на транспорті [743].

У 1998 році В.С. Сідаком була захищена докторська дисертація

«Національні спецслужби в боротьбі за державність України (1917–1921 рр.)»

[746] та опублікована фундаментальна монографія «Національні спецслужби

44

в період Української революції 1917–1921 рр. (невідомі сторінки історії)» [747].

Ці роботи, написані із залученням значних архівних матеріалів та інших

джерел, акумулювали в собі висновки та результати попередніх робіт науковця.

Вони містять детальну інформацію щодо діяльності національних структур

розвідки та контррозвідки вказаного періоду. У них проаналізовано оперативну

обстановку напередодні та в період Української революції, і в її контексті

висвітлено основні напрями діяльності спецслужб іноземних держав

на території України. У роботі комплексно охарактеризований процес

становлення, нормативно-правового забезпечення і діяльності розвідки

та контррозвідки періоду Центральної Ради УНР, Української держави

(Гетьманату), Директорії УНР та ЗУНР, зокрема, значну увагу приділено

розкриттю питань організаційно-штатної структури, оперативно-розшукової,

розвідувальної та контррозвідувальної діяльності національних спецслужб,

а також їх кадрового забезпечення.

Дослідження окремих аспектів комплектування і професійної підготовки

кадрів українських структур розвідки та контррозвідки 1917–1920 рр.

продовжено Ю.О. Регою, Є.Д. Скулишем і Д.В. Вєдєнєєвим [691; 765].

Поряд із розвитком наукового напряму дослідження історії спецслужб

вчені НА СБ України зосередились на розробленні науково-методичного

забезпечення навчальної дисципліни «Історія розвідки та контррозвідки

України». Така навчально-наукова продукція розглядається нами як складова

новітньої вітчизняної історіографії спецслужб України.

Зокрема, перший навчальний посібник з історії національних спецслужб

періоду державотворчих пошуків українського народу опубліковано

В.С. Сідаком у 1994 році під назвою «Спецслужби України часів національної

революції 1917–1920 рр.» [757].

У навчальному посібнику кандидата юридичних наук П.С. Підгайного

«Оперативне мистецтво» окремий розділ присвячено дослідженню історії

оперативного мистецтва. Спираючись на роботи В.С. Сідака, автор розглядає

стратегію і тактику діяльності національних спецслужб періоду

45

державотворчих процесів в Україні [615].

Детальніше процес становлення спецслужб української національної

державності 1917–1920 рр. висвітлено у навчальному посібнику кандидата

історичних наук, професора В.К. Тополенка «Історія розвідки та контррозвідки

в Україні». Варто підкреслити, що цей посібник став першим в українській

історіографії узагальнюючим дослідженням історії спецслужб України [819].

У 2010 році авторським колективом у складі Д.В. Вєдєнєєва,

В.Г. Пилипчука, В.С. Сідака, В.К Тополенка розроблено академічний курс

лекцій з навчальної дисципліни «Історія розвідки та контррозвідки в Україні»,

який ґрунтується на кращих здобутках вітчизняної воєнної історіографії

та джерелознавства [321; 322].

Переходячи до історіографічного аналізу, доцільно зазначити, що окремі

періоди доби Української революції, а також різні аспекти розвідувальної

та контррозвідувальної діяльності національних спецслужб представлені

в роботах таких дослідників як Л.В. Бородич, Д.В. Вєдєнєєв, О.В. Тимощук,

С.В. Тищенко, Я.І. Шинкарук та ін. Ґрунтовне вивчення цих праць дає змогу

краще розуміти процес становлення та діяльності органів спеціального

призначення. Тому на їх розгляді вважаємо необхідним зупинитися детальніше.

Історико-правові аспекти зародження, розвитку та практичної діяльності

прикордонних військ та спеціальних підрозділів в умовах появи й зміцнення на

теренах України різних форм національної й радянської державності висвітлені

в дисертації відомого українського державного і політичного діяча 1990-х рр.

Л.В. Бородича «Внутрішні й прикордонні війська в Україні у 1917–1941 рр.

(історико-правовий аспект)». Розглядаючи період Гетьманату, науковець

доходить висновку, що в цілому, порівняно з періодом УЦР, за час правління

П. Скоропадського у питанні створення спецслужб було здійснено значний

крок вперед. Насамперед, з метою їх формування значно активніше

напрацьовувалась нормативно-правова база, цілеспрямовано здійснювався

процес кадрового й матеріально-технічного забезпечення, навчання тощо.

На думку дослідника, правоохоронна система того часу мала й негативні

46

тенденції, що проявилося в широкому використанні надбань карально-

репресивного апарату Російської імперії. Л.В. Бородич стверджує, що за час

існування Директорії, порівняно з періодом державотворення УЦР

і Гетьманату, з точки зору формування силових структур, найбільш яскраво

проявилися спроби створити органи розвідки й контррозвідки військового

спрямування, що було зумовлено об’єктивними обставинами й ситуацією

на фронтах і в тилу країни [75, с. 38–58].

Вагомий внесок у дослідження історії діяльності українських спецслужб

зробив інший відомий дослідник державотворчих пошуків вказаного періоду

О.В. Тимощук. Особливий інтерес викликає його робота «Державна варта

Української Держави» присвячена юридичним аспектам діяльності цього

органу. Дослідник висвітлює певні аспекти кадрової роботи та матеріального

забезпечення службовців Державної варти. Погоджуючись з думкою

В.С. Сідака, він зазначає, що саме широке залучення до служби кваліфікованих

фахівців імперської Росії дозволило у стислі строки організувати злагоджену

роботу правоохоронних органів. О.В. Тимощук звертає увагу на те,

що основною відмінністю матеріального забезпечення правоохоронних органів

Гетьманату від періоду Центральної Ради було централізоване фінансування

їх потреб [804].

У монографії та дисертаційному дослідженні «Охоронний апарат

Української держави» О.В. Тимощук комплексно підходить до вивчення

зазначеної проблеми. Розглядаючи діяльність таких структурних елементів

охоронної системи як підрозділів Державної Варти МВС, воєнізованої

адміністрації та служби безпеки голови держави, центральних установ

і територіальних військово-охоронних підрозділів, військових частин

особливого призначення, охоронних установ та збройних формувань

міністерств фінансів та земельних справ, судового апарату й закладів

виконання покарань, а також добровільних охоронних формувань [806; 807].

Дослідивши правоохоронну систему Гетьманату, автор підсумовує, що в країні

існували дві установи з паралельними функціями – освідомчий відділ

47

Департаменту Державної варти і особливий відділ гетьманського Штабу,

основними завданнями яких була розвідка та контррозвідка в політичній сфері

[806, с. 119, с. 233–238].

Висвітленню історичних аспектів та організаційно-правових засад

функціонування спецслужб Директорії УНР присвячене дисертаційне

дослідження колишнього першого заступника начальника Управління МВС

України в Івано-Франківській області Я.І. Шинкарука. Порівнюючи закони

Української Держави і Директорії УНР, дослідник констатує, що законодавці

УНР йшли шляхом використання норм, розроблених їх попередниками.

Важливість роботи Я.І. Шинкарука зумовлена й тим, що в ній здійснена

юридична оцінка нормативно-правових актів, на підставі яких діяли

спецслужби за доби Директорії УНР [913, с. 90, с. 116–117].

Деякі аспекти агентурної роботи національних спецслужб періоду

державотворчих пошуків українського народу висвітлено у статтях кандидатів

юридичних наук О.С. Войтюка та М.С. Романова [171; 702].

Доволі інформативними є роботи Д.В. Будкова, Д.В. Вєдєнєєва,

Д.В. Табачника, С.В. Тищенка, В. М. Шевчука, присвячені історії формування

і функціонування структур української військової розвідки 1917–1920 рр.

Особливу увагу науковці приділяють основним напрямам діяльності військової

розвідки за кордоном [141; 143; 153; 161; 908].

На особливу увагу заслуговує робота військового історика С.В. Тищенка

«Розвідувальна діяльність періодів Нової Запорізької Січі та Української

революції: історичний аспект», у якій узагальнено досвід функціонування

розвідувальних органів в організації діяльності військових формувань УЦР,

Української Держави та Директорії УНР у мирний та воєнний період.

Науковець проаналізував принципи організації та планування розвідувальної

діяльності, охарактеризував структуру та способи ведення воєнної розвідки,

розкрив позитивні та негативні аспекти розвідувального забезпечення, а також

підготовки особового складу для виконання бойових завдань. У роботі

здійснено оцінку ефективності дій розвідувальних органів, висвітлено питання

48

соціального захисту розвідників, наведено рекомендації щодо сучасного

використання історичного досвіду розвідувальної діяльності військових

формувань періоду Української революції [815].

Праці, що розкривають територіальну специфіку становлення і

функціонування національних спецслужб кінця 1910-х рр., зокрема на теренах

ЗУНР–ЗОУНР, складають четверту групу робіт. Зокрема, В.С. Сідак у своїй

монографії присвятив окремий розділ історії зародження та функціонування

розвідки та контррозвідки ЗУНР [747, с. 183–208].

Ґрунтовним дослідженням напрямів, форм і методів спеціальної діяльності

силових структур ЗУНР під час українсько-польської війни 1918–1919 рр. стала

дисертація кандидата історичних наук Д.Д. Футулуйчука «Участь жандармерії

в державному будівництві та захисті суверенітету ЗУНР» [861].

До останніх праць, у яких продовжено студіювання історії спецслужб

ЗУНР, відносяться статті вітчизняних науковців П.П. Гай-Нижника

«Формування органів державної влади та управління ЗУНР (1918–1920 рр.)»,

Ю.О. Даниленка «Жандармерія та її роль у захисті Західноукраїнської Народної

Республіки» та М. Мацькевича «Правоохоронні органи ЗУНР» [191; 242; 492].

Українські дослідники також висвітлюють історію становлення

і функціонування національних спецслужб періоду державотворчих пошуків

українського народу 1917–1920 рр. крізь призму біографічних досліджень.

Ці роботи складають п’яту групу, яка, у порівнянні з кількістю публікацій,

віднесених нами до інших груп, є малочисельною.

Доволі інформативними дослідженнями вказаного напряму є роботи

Я.Ю. Тинченка «Українське офіцерство: шляхи скорботи та забуття» та

«Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917–1921)».

У цих виданнях висвітлюються персоналії керівників національних спецслужб

[809; 810].

У монографії В.С. Сідака також приділено значну увагу відтворенню

сторінок біографій керівників національних спецслужб періоду Української

революції [747].

49

Певний інтерес становить і публікація колективу дослідників

В.Д. Хоменка, О.В. Скрипника, І.М. Шиденка, І.В. Білоконя, В.О. Романюка

«Керівники української зовнішньої розвідки». У цьому виданні знаходимо

біографії начальників українських розвідувальних підрозділів досліджуваного

періоду: В.В. Колосовського, П.І. Ліпка, Б.Є. Снігіріва, С.С. Греціва,

М.О. Красовського, Р. Ковальського, О.Х. Кузьмінського. Проте, більшість

вказаних біографічних даних взято з робіт Я. Тинченка та В.С. Сідака, на які

є відповідні посилання [344].

Дослідивши наукові доробки вітчизняних вчених з історії становлення

національних спецслужб періоду державотворчих пошуків українського народу

1917–1920 рр., можна сформулювати такі висновки:

– у сучасній вітчизняній історіографії становлення національних

спецслужб кінця 1910-х рр. можна виокремити чотири змістовні групи:

1) джерелознавчі та археографічні праці; 2) роботи загального характеру, в яких

висвітлюється розвиток суспільно-політичної та оперативної обстановки

в країні, зокрема розвідувально-підривна діяльність спецслужб іноземних

держав; 3) публікації з історії зародження та функціонування структур розвідки

та контррозвідки УНР, Української Держави, ЗУНР-ЗОУНР, Директорії УНР;

4) праці, що розкривають територіальну специфіку становлення і

функціонування національних спецслужб; 5) дослідження історико-

біографічного характеру, в яких розкриваються персоналії керівників

вітчизняних структур розвідки та контррозвідки 1917–1920 рр.;

– найменш дослідженим залишається період становлення та діяльності

національних спецслужб за часів Центральної Ради УНР (березень 1917 –

квітень 1918 рр.), а також історія функціонування вітчизняних структур

розвідки та контррозвідки 1917–1920 рр. у різних регіонах України;

– більшість вітчизняних науковців під час висвітлення проблеми

становлення національних спецслужб періоду державотворчих пошуків

українського народу 1917–1920 рр. звертаються до праць В.С. Сідака, зокрема

до його монографії «Національні спецслужби в період Української революції

50

1917–1921 рр.», яка містить детальну інформацію щодо діяльності

національних структур розвідки та контррозвідки зазначеного періоду;

– вивчення історії становлення і функціонування національних

спецслужб періоду державотворчих пошуків українського народу 1917–

1920 рр. має практичне значення, оскільки цей досвід набутий у вкрай

несприятливих внутрішньо- та зовнішньополітичних умовах Української

революції, може стати у нагоді при визначенні та коригуванні стратегії

національної безпеки України.

2.2. Висвітлення створення та функціонування розвідки і

контррозвідки Державного центру Української Народної Республіки

(1920–1939 рр.)

22 серпня 1992 року припинив своє існування Державний центр

Української Народної Республіки (далі – ДЦ УНР). Про це було урочисто

заявлено на засіданні Верховної Ради України у присутності першого

Президента незалежної України Л. Кравчука, спікера Верховної Ради І. Плюща,

членів уряду, численних гостей, у тому числі з української діаспори.

Складаючи повноваження, уряд УНР виконав постанову Трудового Конгресу

1919 року, яка була підписана головою Директорії УНР С. Петлюрою, де

йшлося про припинення діяльності УНР у разі проголошення незалежності

Української держави.

24 серпня 1992 року президент Л. Кравчук у Маріїнському палаці

прийняв уповноважену делегацію ДЦ УНР, до складу якої входили Президент

УНР в екзилі М. Плав’юк, Голова уряду УНР І. Самійленко і Голова

Української Національної Ради М. Воскобійник. Делегати передали владі

незалежної України свої повноваження і мандат ДЦ УНР, прапор УНР,

державну печатку, інші символи державної влади, серед яких клейноди

гетьмана І. Мазепи. Так закінчилася 70-річна боротьба державних мужів УНР

за незалежність Вітчизни.

Та перш, ніж перейти до розгляду праць, присвячених історії створення

51

та функціонування розвідки і контррозвідки ДЦ УНР, необхідно зазначити, що

у результаті геополітичної ситуації, яка склалася на міжнародній арені на

початку 20-х років ХХ сторіччя, настав якісно новий період діяльності уряду

УНР, який зосередив свої зусилля на продовженні національно-визвольної

боротьби. Враховуючи зміни в оперативній обстановці, спеціальні служби УНР

були реорганізовані та створені нові. Зазнала зміни й концепція визволення

України, основну увагу якої було зосереджено на організації повстанського

руху та підриві комуністичного тоталітарного режиму в УСРР–УРСР.

Анонсуючи перехід до безпосереднього висвітлення історіографії

діяльності розвідки та контррозвідки ДЦ УНР, спочатку необхідно розглянути

археографічні здобутки вітчизняних учених, які становлять першу групу робіт.

Тут варто підкреслити, що в останні роки джерельна база була суттєво

збагачена за рахунок оприлюднення комплексу документів з архівних фондів,

до яких більшість науковців досі доступу не мала. Також до наукового обігу

введена значна кількість мемуарних праць, спогадів та наративних джерел,

авторами яких були учасники досліджуваних подій.

Серед цієї групи значну цінність становить епістолярна спадщина

керівників спецслужб ДЦ УНР. Зокрема, у 2003 р. колектив науковців –

Т.В. Вронська, А.В. Кентій, В.С. Лозицький, під керівництвом В.С. Сідака,

опублікували роботу під назвою «Визвольні змагання очима контррозвідника.

(Документальна спадщина Миколи Чеботаріва)». У роботі простежено життєвий

шлях М. Чеботаріва, наведені факти його діяльності у розвідувальних та

контррозвідувальних структурах ДЦ УНР, а також співробітництва з Другим

відділом Генштабу Польщі. На думку В.С. Сідака, спогади та епістолярна

спадщина М. Чеботаріва, не зважаючи на тенденційність та суб’єктивізм,

в цілому мають достатньо високий ступінь достовірності [162].

У 2011 р. завідуючий та наукові співробітники відділу історії Української

революції 1917–1921 рр. Інституту історії України НАН України доктор

історичних наук, професор В.Ф. Верстюк, кандидати історичних наук

В.В. Скальський, Я.М. Файзулін підготували зібрання епістолярної спадщини

52

«Юрій Тютюнник: від «Двійки» до ҐПУ. Документи і матеріали». У цьому

виданні знаходимо інформацію щодо спеціальної діяльності ДЦ УНР [932].

Доволі інформативною є публікація співробітника ГДА СБ України

В.М. Василенка, у якій розглядається спеціальна діяльність ДЦ УНР

з підготовки антибільшовицького повстання в Україні у 1921 р. Дослідником

проведено археографічний пошук та опубліковано на сторінках журналу

документи відомчого архіву, в яких міститься інформація й про розвідувальну

діяльність ППШ [90, с. 166–192].

У вже згадуваному збірнику нормативно-правових документів,

упорядкованому В.Г. Пилипчуком, Т.В. Вронською та ін., містяться документи,

що висвітлюють організаційно-правові засади агентурної та

контррозвідувальної діяльності спецслужб ДЦ УНР [663].

До другої групи історіографічних розробок відносяться роботи загального

характеру, в яких висвітлюється історія функціонування ДЦ УНР, розвиток

суспільно-політичної обстановки в УСРР та на етнічних українських землях,

досліджується історія інтернованих українських військових формувань

у таборах Польщі, Чехословаччини та Румунії.

Одним із перших монографічних досліджень, в якому згадується

спеціальна діяльність ДЦ УНР стала робота українського діаспорного історика

В. Вериги «Листопадовий рейд», що була опублікована у Києві у 1995 р.

Використавши спогади учасників подій, мемуарні джерела та наукові праці,

автор детально висвітлив підготовчу діяльність та перебіг Другого Зимового

походу Армії УНР. Причинами невдачі Листопадового рейду автор називає

недостатню конспірацію у діяльності ППШ, відсутність спільного

координаційного центру, єдиної розвідувальної системи та наявність агентів

радянських органів державної безпеки в оточенні Ю. Тютюнника і С. Петлюри,

що призвело до витоку інформації про плани діяльності повстанської Армії

[111, с. 150, с. 154–162].

Відзначаючи роботу В. Вериги як одну з найкращих, відомий дослідник

Другого Зимового походу Армії УНР Я. Файзулін називає недоліком цієї праці

53

те, що автор не міг використати архівні матеріали, створені установами УНР

та документи радянського походження, які дозволили б більш повно дослідити

вказану тему [856].

Ще одним доволі інформативним та часто цитованим є дослідження

президента УНР в екзилі (1967–1989 рр.), політичного діяча і журналіста

М.А. Лівицького «ДЦ УНР в екзилі між 1920 і 1940 роками». Ця робота має

особливу цінність, адже її автор був не лише сучасником описуваних подій, але

й активним учасником національно-визвольного руху [432].

Діяльність військової контррозвідки армії УНР побіжно розглядається

співробітником Ніжинського державного університету ім. Миколи Гоголя

О.О. Лейберовим у статті «Військові частини армії УНР у складі польських

збройних сил напередодні радянсько-польської війни 1920–1921 рр.». Автор

констатує, що в українській армії контррозвідка не була чисельною, її

організація була дуже слабкою за відсутністю централізованого керівництва

[415].

До наукового доробку, в якому розкривається розвиток суспільно-

політичної та оперативної обстановки на теренах України у 1921–1939 рр.

відносяться наукові праці присвячені силам, засобам і методам боротьби

радянських силових структур з ДЦ УНР та організованою підпільною мережею

в УСРР, в яких міститься й інформація з історії спеціальної діяльності розвідки

та контррозвідки ДЦ УНР.

Зокрема, у статті В.С. Сідака і Т.В. Вронської «Українська еміграція в

полі зору радянських спецслужб» досліджено діяльність радянських спецслужб

з протидії українського національно-визвольного руху за кордоном. Науковці за

результатами дослідження висвітили один із дієвих методів роботи радянських

органів державної безпеки з дезорганізації уенерівської еміграції, а саме

створення фіктивно-провокаційних організацій ДПУ по українській лінії.

Завданням цих утворень було встановлення контакту з представниками

ДЦ УНР з метою його подальшого розкладу з середини [759].

Після придушення радянськими збройними формуваннями Другого

54

зимового походу, представники ДЦ УНР не відмовилися від збройної боротьби

за відновлення незалежності України. Як і раніше не припинялася робота

з підйому українського народу на протидію радянській владі. Особливо активну

діяльність проводив Ю. Тютюнник, який надсилав в УСРР своїх агентів

для збору розвідувальної інформації.

Ключовою подією, що вплинула на зниження розвідувальної та

контррозвідувальної діяльності ДЦ УНР став вивід з-за кордону в УСРР

та арешт 16 червня 1923 року радянськими органами державної безпеки

Ю. Тютюнника. Арешт був зображений як добровільний перехід генерал-

хорунжого Армії УНР на радянську сторону у зв’язку з його, начебто,

розчаруванням у перспективах боротьби. Завдяки його співробітництву

з органами ДПУ вдалося значно дезорганізувати національно-визвольний рух.

Реалізація цього оперативного задуму добре простежується в огляді

і статті П.Г. Поддубного «Дело № 39», ознайомитись з якими мають

можливість лише дослідники із допуском до державної таємниці [625; 626].

У 1996 році вийшла друком робота відомого письменника-публіциста, історика

з Івано-Франківська Г.В. Бурнашова «Генерал-хорунжий Юрій Тютюнник:

Чекистська «Справа № 39», завдяки чому ці історичні події стали відомі

широкому загалу [85]. Подальше студіювання теми простежується у

публікаціях Д.В. Вєдєнєєва «Крепкий «Тютюн» для атамана» [103, с. 34–55],

«Операция «Тютюн», или Судьба генерала Юрия Тютюнника» [101], статті

кандидата історичних наук Я.М. Файзуліна «Юрко Тютюник і оперативна

розробка органів ДПУ «Справа № 39» [854].

Подробиці цієї справи, а також подальше використання Ю. Тютюнника

для розкладу уенерівської еміграції детально та реалістично зображені

у документальній стрічці «Операція «Тютюн», яку 27 квітня 2009 року

презентувала СБ України спільно з Національною телекомпанією України

у рамках циклу фільмів «Гриф таємності знято». Автором сценарію та

режисером фільму стала заслужений журналіст України Н.М. Баринова.

У зйомках фільму взяли активну участь вітчизняні історики: О. Божко,

55

М. Ковальчук, С. Кокін, Е. Мельник, В. Сідак, О. Шатайло та ін. Фільм відзнято

на основі розсекречених архівних матеріалів, що знаходяться на зберіганні

у ГДА СБ України. Ці джерела раніше були недоступні для широкої

громадськості.

За оцінками керівництва СБ України, такого роду спільні проекти

надають можливість зрозуміти українську історію без перекручень та

фальсифікацій. При цьому СБ України вважає своїм обов’язком зробити

доступною правду про українське минуле, яку радянська влада приховувала

за грифами секретності [835].

Для розуміння оперативної обстановки в УСРР у першій половині 1920 рр.

також важливе значення має стаття відомих вітчизняних дослідників цього

періоду доктора історичних наук, професора В.В. Ченцова і доктора історичних

наук, доцента Д.В. Архірейського, в якій розкривається зв’язок спецслужб

ДЦ УНР із Всеукраїнським центральним повстанським комітетом, Козачою радою

та іншими повстанськими організаціями, що були згодом ліквідовані чекістами.

Учені вважають, що на послаблення радикальних течій національного

опозиційного руху з 1923 р. вплинули не тільки репресії радянської влади, але

і курс держави на «українізацію», прийнятий ХІІ з’їздом РКП (б) [18, с. 16–27].

Історіографія розвідувальної та контррозвідувальної діяльності ДЦ УНР

доповнюється дослідженнями з історії українських військових формувань

інтернованих у таборах Польщі, Чехословаччини та Румунії у 1919–1924 рр.

Адже саме звідти спецслужби ДЦ УНР набирали військовослужбовців для

участі у Другому Зимовому поході, а також задля створення агентурної мережі

в УСРР та комплектації своїх кадрів. Найбільший внесок у вивчення вказаної

теми зробили дослідники І.В. Срібняк та М.І Павленко [579–581; 782].

Враховуючи предмет дисертаційного дослідження, нами виокремлюється

третя група робіт, що складається з праць, в яких безпосередньо висвітлюються

процеси створення і функціонування структур розвідки та контррозвідки

ДЦ УНР у 1920–1939 рр.

Зокрема, діяльність військової розвідки ДЦ УНР у вузьких хронологічних

56

межах висвітлюється у роботі І.В. Срібняка, яким досліджена організаційна

структура ППШ. Дискусійною стала теза науковця, що представники

українських повстанських організацій і зв’язкові партизанських загонів, які

прибували з УСРР і вступали в контакт з ППШ, проходили «належну

перевірку» [781, с. 132, с. 136]. Вона не знайшла підтвердження у дослідженнях

В.С. Сідака, П.А. Стегнія, Т.І. Плазової та Я.М. Файзуліна [748; 789; 620; 856].

Більш детально розвідувальна та контррозвідувальна діяльність ДЦ УНР

у 1921 р. розглянута у нарисі В.С. Сідака «Повстансько-Партизанський Штаб

Державного Центру УНР в еміграції (1921 р.)». Науковець вважає, що ППШ

став своєрідною організаційною формою спеціальних служб ДЦ УНР.

В організаційній структурі центрального апарату ППШ дослідник виокремлює

чотири управління: оперативне, організаційне, розвідувальне, адміністративно-

політичне. Автор стверджує, що у зв’язку з браком кваліфікованих кадрів

та недофінансуванням контррозвідувальна робота ППШ перебувала на

початковій організаційній стадії [750, с. 7–10].

В узагальнюючій монографії В.С. Сідак окрім розвідувальної

та контррозвідувальної діяльності ППШ, також розглядає організаційну будову

та спеціальну діяльність Департаменту політичної інформації МВС УНР

й розкриває його структуру, що мала шість відділів: загальний, внутрішній

(контррозвідувальний), закордонний (розвідувальний), реєстраційний,

пресовий, зв’язку (з повстанцями на території УСРР) [748, с. 209–212].

Військово-політичній та оперативній діяльності ППШ присвячене

дисертаційне дослідження Т.І. Плазової «Український Партизансько-

Повстанський Штаб та його участь в організації антибільшовицької боротьби

в Україні (1920–1921рр.)». Найважливішим та найважчим завданням для ППШ,

на думку дослідниці, стала організація зв’язку з повстанцями в УСРР, що так

і не був налагоджений на належному рівні, оскільки радянська розвідка на той

час вже доволі глибоко проникла у підпільні структури повстанських

організацій в Україні [620].

У дисертаційному дослідженні Я.М. Файзуліна «Другий Зимовий похід

57

в контексті української національно-визвольної боротьби 1917–1921 років»

на основі широкого кола архівних джерел та літератури розглянуто підготовку і

здійснення ДЦ УНР загальнонаціонального збройного антибільшовицького

повстання. Автор розкриває структуру ППШ, формування ним партизансько-

повстанської мережі в УСРР, досліджує його розвідувальну і

контррозвідувальну діяльність. У роботі розглядається співробітництво штабу з

представниками Польщі, Румунії, Франції, військовими групами Б. Савінкова,

П. Врангеля, П. Скоропадського. Окремо висвітлено діяльність радянських

органів державної безпеки щодо його придушення. Дослідження Я. Файзуліна

увібрало у себе кращі здобутки вітчизняної історіографії. Ученому вдалося

розширити джерельну базу та ввести в науковий обіг раніше невідомі

документи, що стосуються розвідувальної та контррозвідувальної діяльності

ДЦ УНР, зокрема проаналізовано змістовну складову інструкцій для

розвідників про ведення дипломатичної, економічної, політичної, військової

та внутрішньополітичної розвідки [856].

Якщо спеціальна діяльність ДЦ УНР на початку 1920-х рр. розглядається

у значній кількості наукових праць, що проаналізовані вище, то період діяльності

розвідки та контррозвідки ДЦ УНР у 1926–1936 рр. у вітчизняній історіографії

представлений лише однією роботою – ґрунтовною монографією В.С. Сідака

і Т.В. Вронської «Спецслужба держави без території: люди, події, факти» [755].

Активізацію діяльності уенерівської еміграції науковці пов’язують

з поверненням до влади у 1926 р. Ю. Пілсудського, який дозволив утворити

Генеральний штаб Міністерства військових справ ДЦ УНР [755, с. 23]. У роботі

досліджено структуру Генерального штабу, що складалась з трьох секцій:

перша здійснювала перереєстрацію колишніх військових Армії УНР

та розробляла структуру майбутнього війська; друга – проводила розвідувальну

та контррозвідувальну діяльність, поширювала на території УСРР агітаційну

літературу, яка виготовлялась у третій (пропагандистській) секції [755, с. 37–

38]. Головною метою розвідувальної роботи ДЦ УНР у 1926–1936 рр., на думку

дослідників, було використання здобутої інформації для підриву існуючої

58

в Україні радянської системи [755, с. 58].

Таким чином, вітчизняній історичній науці відомі факти розвідувальної

та контррозвідувальної діяльності ДЦ УНР у 1920–1939 рр. Проте, у

післявоєнний період і до складання повноважень ДЦ УНР відомостей щодо цієї

діяльності немає.

Окрему четверту групу робіт складають дослідження повстансько-

партизанського руху у різних частинах УСРР, в яких вказується про зв’язки

уенерівських спецслужб з повстанцями, наводяться факти розвідувальної та

контррозвідувальної діяльності ДЦ УНР на певних територіях, підконтрольних

радянській владі. Авторами таких праць стали: С. Боган, Є. Горбуров,

К. Завальнюк, П. Ісаков, Ю. Котляр, П. Стегній, Г. Турченко, М. Шитюк та ін.

До цієї групи відноситься дисертація П.А. Стегнія, присвячена національно-

визвольному руху на території правобережної частини УСРР у 1921–1923 рр.

Розглядаючи діяльність різних українських політичних течій в УСРР та

за кордоном, автор стверджує, що «найбільших успіхів в організації повстання

на Правобережжі УСРР досяг державний центр УНР...» [789, с. 65]. Науковець

виділяє два головних напрями діяльності ППШ: створення повстанських

організацій в УСРР та керівництво ними, а також підготовка Армії УНР до походу

в Україну. Серед головних завдань, що ставилися перед агентами штабу, які діяли

в УСРР науковець виокремлює: створення мережі повстанських організацій,

керівництво або координацію їх роботи; утворення партизанських загонів та

керівництво ними, надання їм характеру регулярних військ УНР; встановлення

оперативного зв’язку між повстанськими організаціями і партизанськими групами

та ППШ; доведення повстанцям наказів та інструкцій повстанської організації

і уряду УНР; розповсюдження агітаційної літератури; здійснення окремих

розвідувальних акцій та постачання інформації і матеріалів ППШ. Важливою

складовою праці агентів ППШ був розклад Червоної Армії [789, с. 69–70].

П.А. Стегній зазначає, що співробітники штабу, без належної перевірки

агентів з Наддніпрянщини, розповідали їм про плани повстання та структуру

повстанських сил. ППШ був необережним, вибираючи своїх агентів.

59

Не з’ясовувалися належно ні їх національне обличчя, ані уміння дотримуватися

конспірації [789, с. 76].

Для порівняння особливостей повстансько-партизанської боротьби

Правобережної та Лівобережної України показовим є дисертаційне дослідження

вітчизняного вченого П. Ісакова «Селянський повстанський антикомуністичний

рух на Лівобережній Україні (березень 1919 – листопад 1921 рр.)» [319].

Повстанська діяльність в Південній Україні досліджена у дисертації

С. Богана «Повстанський рух в Одеській губернії у 1920–1923 роках». Серед

інших подій, що відбувалися на теренах Одещини, учений висвітлює перебіг

рейду Бессарабської повстанської групи [68]. Проведення рейду Бессарабської

групи розглядається також Є. Горбуровим, Ю. Котлярем, М. Шитюком у праці

«Повстансько-партизанський рух на Півдні України в 1917–1944 рр.» [212].

Загальну характеристику повстанської боротьби на Півдні України на початку

1920-х років подає доктор історичних наук, професор кафедри історії України

Запорізького державного університету Г.Ф. Турченко у дослідженні «Південна

Україна на зламі епох (1914–1922 р.)». Зокрема, вона проаналізувала причини

і наслідки розгрому партизанської мережі влітку 1921 р. [834].

Підпільна боротьба на Поділлі детально висвітлена у науково-

довідковому виданні вінницького історика К. Завальнюка «Провісники волі.

Повстанський рух на Поділлі у персоналіях (20-і роки ХХ ст.)». У цій праці

серед багатьох згаданих отаманів зустрічаємо прізвища учасників Другого

Зимового походу – К. Бернадського, А. Гулий-Гуленка, М. Палій-

Сидорянського, Л. Ступницького, С. Чорного та ін. Окрім інформації про

участь цих вояків у поході, автор повідомляє про їхню повстанську діяльність,

а також наводить деякі біографічні дані, які раніше були мало відомі широкому

українському загалу [283].

Позитивне значення при дослідженні розвідувальної та

контррозвідувальної діяльності ДЦ УНР має видання біографічних наукових

праць, автори яких використовують значну кількість архівного матеріалу при їх

написанні. Розробки, присвячені персоналіям керівників спеціальних

60

підрозділів ДЦ УНР, складають п’яту групу робіт.

Доволі інформативними дослідженнями цієї групи є вже згадувані роботи

Я.Ю. Тинченка, що містять біографії деяких керівників структур розвідки та

контррозвідки ДЦ УНР [809; 810].

Діяльність багатьох повстанських отаманів, які підпорядковувалися ППШ, –

А. Гулого-Гуленка, І. Струка, Я. Шепеля, описана у працях Р. Коваля «Отаман

святих і старших», «Отамани Гайдомацького краю. 33 біографії», «Рейд у

вічність» [353–355]. Значний акцент автор робить на функціонуванні ППШ та

підкреслює, що наказ про початок Другого Зимового походу не був поширений

серед повстанців. Це і стало основною причиною його провалу [353, с. 103].

Значний внесок у вивчення цієї теми здійснив відомий вітчизняний

військовий історик доктор історичних наук, професор С.Х. Литвин. На основі

великої кількості архівних матеріалів та критичного аналізу історіографії у його

праці «Суд історії: Симон Петлюра і петлюріана» досить детально описані

дії Головного Отамана С. Петлюри та Ю. Тютюнника з підготовки

антибільшовицького збройного повстання [427, с. 431].

У дослідженні доктора історичних наук, професора Київського

національного університету ім. Т. Шевченка В.І. Сергійчука «Симон Петлюра»

розглядається міжнародна ситуація напередодні походу. Крім того, на основі

архівних матеріалів автор доводить, що селянські повстання, які спалахували в

Україні протягом 1920–1921 рр., мали дати поштовх для загальнонаціонального

антибільшовицького виступу. Однак, радянські органи держбезпеки зруйнували

підпільну повстанську мережу в УСРР, що й стало однією з причин поразки

Другого Зимового походу [727].

Діяльності Ю. Тютюнника з організації ППШ та налагодженню

розвідувальної роботи в УСРР присвячено публікацію кандидата історичних

наук, доцента кафедри давньої та нової історії України Київського

національного університету ім. Т. Шевченка О.І. Божка «Генерал-хорунжий

Армії УНР: Невідома автобіографія Юрія Тютюнника» [69].

Одним з важливих біографічних досліджень також є праця «Юрко

61

Тютюнник» українського дослідника і краєзнавця з Черкащини О.Л. Шатайла.

У ній автор розповідає про діяльність ППШ, ВУЦПК та повстансько-

партизанську боротьбу в УСРР у 1921 р. [902].

Згадувані вище праці, присвячені оперативній розробці «Дело № 39»,

можна також віднести і до цієї групи робіт, адже в них простежується біографія

командуючого повстанської армії у Другому Зимовому поході [85; 101; 103;

625; 626; 854].

У вже згадуваному дослідженні «Керівники української зовнішньої

розвідки» знаходимо біографії О. Кузьминського, В. Недайкаши, В. Шевченка –

керівників структур розвідки ДЦ УНР у 1921 р., 1927–1934 рр., і 1934–1936 рр.,

відповідно [344].

Проаналізувавши наукові доробки вітчизняних учених з історії розвідки

та контррозвідки ДЦ УНР робимо такі висновки:

– у сучасній вітчизняній історіографії спецслужб ДЦ УНР можна

виокремити п’ять змістовних груп: 1) джерелознавчі та археографічні праці;

2) роботи загального характеру, в яких висвітлюється історія функціонування

ДЦ УНР, розвиток суспільно-політичної обстановки в УСРР та на етнічних

українських землях, фактори оперативної обстановки; праці присвячені силам,

засобам і методам боротьби радянських силових структур з ДЦ УНР та

організованою підпільною мережею в УСРР; дослідження історії українських

військових формувань, інтернованих у таборах Польщі, Чехословаччини та

Румунії; 3) дослідження функціонування структур розвідки та контррозвідки

ДЦ УНР у 1920–1939 рр.; 4) публікації з історії спеціальної діяльності ДЦ УНР

та повстансько-партизанського руху у різних регіонах України; 5) дослідження

історико-біографічного характеру щодо персоналій керівників спеціальних

підрозділів ДЦ УНР;

– для сучасної вітчизняної історіографії характерним є підвищений

інтерес до періоду Української революції 1917–1921 р., саме тому найбільша

кількість досліджень спеціальної діяльності ДЦ УНР пов’язана з 1921 р.;

– у роботах, хронологічні межі яких охоплюють 1922–1926 рр., побіжно

62

згадуються окремі розвідувальні та контррозвідувальні акції уенерівської

еміграції, але системні дослідження спеціальної діяльності ДЦ УНР цього

періоду нам не відомі;

– діяльність розвідки та контррозвідки ДЦ УНР у 1926–1936 рр.

досліджено у монографії В.С. Сідака і Т.В. Вронської і, не зважаючи на те, що

ця робота побачила світ у 2003 р., вона й досі лишається єдиною публікацією

з теми, яка охоплює вказані хронологічні рамки.

– оскільки розвідка та контррозвідка ДЦ УНР функціонувала в умовах

окупації українських земель військами більшовицької Росії, вивчення досвіду

діяльності таких спецпідрозділів має теоретичне і практичне значення

з урахуванням подій останніх років, зокрема тимчасовою окупацією території

АР Крим та м. Севастополя внаслідок збройної агресії Російської Федерації,

а також тимчасовою окупацією території окремих районів, міст, селищ і сіл

Донецької та Луганської областей.

2.3. Історіографія створення та діяльності спеціальних підрозділів

українського національно-визвольного руху (1920–1950-ті рр.)

Від часу здобуття Україною незалежності історіографія руху українських

націоналістів та Української повстанської армії переживає період динамічного

розвитку. Перш за все, необхідно зазначити, що діяльність ОУН і УПА є однією

із контраверсійних проблем історії України. Багато у чому це пов’язане з тим,

що вітчизняні політичні та громадські організації по-різному ставляться

до українського національно-визвольного руху та подій громадянського

протистояння, що мало місце у Західній Україні упродовж 1920–1950-х рр.

Проте, незважаючи на плюралізм поглядів, безперечним є факт значного

впливу націоналістичного руху на формування оперативної обстановки на

українських теренах від моменту його зародження аж до розпаду СРСР.

У реаліях сьогодення ці історичні події суттєво впливають на ґенезу суспільно-

політичної ситуації в Україні, що обґрунтовує виняткову важливість розуміння

подій минулого.

63

Проблема ОУН і УПА стала каменем спотикання, що заважав цілковитій

злагоді українського суспільства. Тому задля швидшого та конструктивного

вирішення цієї дискусії 1 лютого 1993 р. Президія Верховної Ради України

ухвалила постанову «До питання про перевірку діяльності ОУН–УПА».

У постанові, зокрема, йшлося про те, що з метою всебічного та об’єктивного

вирішення питання про діяльність ОУН–УПА необхідно доручити

Міністерству юстиції України, Академії наук України, Міністерству

закордонних справ України, Міністерству внутрішніх справ України,

СБ України, Генеральній прокуратурі України, Верховному Суду України

разом з відповідними державними установами, громадськими організаціями,

міжнародними організаціями провести перевірку та вивчення цього питання

і подати Президії Верховної Ради України юридично та історично обґрунтовані

висновки. Однак, за відсутністю фінансування вивчення вказаної проблеми

затягувалося. Тому 18 вересня 1995 року Президія Верховної Ради України

ухвалила Постанову «Про продовження строку виконання Постанови Президії

Верховної Ради України від 1 лютого 1993 року «До питання про перевірку

діяльності ОУН–УПА», відповідно до якої строк роботи було продовжено

до березня 1997 року. 13 вересня 1996 р. Верховна Рада України ухвалила

додаткову Постанову «Про склад тимчасової спеціальної комісії Верховної

Ради України по сприянню у вивченні питань, пов’язаних з перевіркою

діяльності ОУН–УПА». Проте, народні депутати, які увійшли до складу

парламентської комісії, не змогли дійти консенсусу з оцінки діяльності руху

українських націоналістів і її робота була паралізована.

Одним із наступних кроків для вирішення цього питання стало прийняття

виваженого управлінського рішення Президентом України Л.Д. Кучмою,

за дорученням якого Кабінет Міністрів України 12 вересня 1997 р. ухвалив

Постанову «Про Урядову комісію з вивчення діяльності ОУН–УПА».

Голові Комісії – міністру юстиції, надали право створювати, у разі

необхідності, експертні та робочі групи, залучати до роботи в комісії

спеціалістів міністерств, інших органів виконавчої влади, представників

64

громадських організацій [681, с. 4–22].

Зокрема, в Інституті історії України НАН України під керівництвом

С. Кульчицького була сформована Робоча група істориків при Урядовій комісії

з вивчення діяльності ОУН–УПА (далі – Робоча група). За час функціонування

Робочої групи до її діяльності долучилися відомі вітчизняні науковці:

О. Веселова, О. Вовк, Є. Горбуров, Л. Гриневич, В. Дзьобак, В. Здіорук,

І. Ільюшин, Г. Касьянов, А. Кентій, С. Кокін, О. Лисенко, О. Марущенко,

В. Нікольський, Г. Папакін, І. Патриляк, О. Стельмах, Ю. Шаповал, М. Шитюк,

З. Яцишин та інші.

Головним напрямом діяльності Робочої групи «…стала підготовка трьох

взаємопов’язаних документів: фундаментального збірника документів про

діяльність ОУН і УПА, на матеріалах якого повинна була готуватися історична

довідка; розгорнутої історичної довідки про ОУН і УПА; основних тез

з оцінкою дій ОУН і УПА. Мета такої структури полягала у тому, щоб створити

можливість перевірки на широкому документальному матеріалі будь-якої тези

з фахового історичного висновку кожним, хто мав би сумнів щодо її істинності.

У випадку ж, якщо і цей матеріал не буде переконливим, бажаючий міг

би звернутися до документальної частини» [675].

Повертаючись до предмету нашого дослідження, варто звернути увагу,

що протягом 2000-х рр. опубліковано значну кількість наукових статей,

документальних збірників, фундаментальних монографій, присвячених

зазначеній проблематиці. Враховуючи сказане, вважаємо, що дослідження

сучасної вітчизняної історіографії теми потребує подальшого студіювання з

метою класифікації та глибокого аналізу праць. Попередньо можна відзначити,

що ці дослідження можна умовно об’єднати у декілька змістовних груп.

Та перш ніж перейти безпосередньо до історіографії спеціальних

підрозділів ОУН і УПА необхідно розглянути джерелознавчі та археографічні

здобутки вітчизняних учених, що становлять першу групу праць. У цьому блоці

також буде проаналізований і доробок членів Робочої групи.

Цілком закономірно, що з отриманням Україною незалежності

65

кардинально змінилося ставлення до раніше засекречених архівних сховищ,

відкриття доступу до яких надало поштовх до оприлюднення документів з

історії національно-визвольного руху. Зважаючи на те, що на початку

1990-х рр. в археографії теми існувала значна лакуна, підготовка

документальних збірників виокремилась у самостійний напрям дослідження.

Вітчизняні учені здійснили значний археографічний пошук, результатом якого

стало уведення до наукового обігу документальних джерел, що висвітлюють

історію руху українських націоналістів, зокрема історію становлення

і функціонування органів безпеки УВО, ОУН і УПА.

Зокрема, з 1995 року розпочато спільну роботу Інституту української

археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України,

канадського Видавництва «Літопис УПА», Центрального державного архіву

вищих органів влади і управління України, Державного архіву Рівненської

області, ГДА СБ України з підготовки документального видання нової серії

«Літопису УПА». Упорядниками видання стали науковці названих установ

К. Абрамова, С. Богунов, С. Власенко, О. Вовк, В. Галаса, В. Даниленко,

М. Деркач, О. Іщук, А. Кентій, В. Ковальчук, С. Кокін, В. Кук, В. Лозицький,

І. Марчук, В. Мороз, В. Огороднік, І. Павленко, М. Посівнич, Д. Проданик,

М. Романюк, Ю. Черченко та ін. Завдяки їхній плідній праці з’явилося вже

двадцять п’ять томів «Літопису», до наукового обігу введено широке коло

раніше недоступних документальних пам’яток визвольного руху, документів

радянських спецслужб, державних і партійних органів [450–452]. Враховуючи

специфіку нашого дослідження, особливий інтерес становить двадцять третій

і двадцять четвертий томи серії – «Золочівська округа ОУН: Документи

і матеріали референтури СБ. 1944–1951», «Золочівська округа ОУН:

Організаційні документи. 1941–1952». Опубліковані документи відображають

процес боротьби оунівської спецслужби з агентурою радянської влади та

її каральних органів у регіоні [451–452].

Серед інших, варто відзначити, що зусиллями В.І. Сергійчука, професора

Київського національного університету імені Тараса Шевченка, академіка

66

Академії наук вищої школи України, світ побачили раніше невідомі документи

та матеріали з історії ОУН і УПА років війни [728].

Вчені Д.В. Вєдєнєєв та В.П. Єгоров на сторінках Наукового вісника

НА СБ України опублікували інструкцію для референтів СБ ОУН

післявоєнного періоду, що зберігається в Архіві МВС і Адміністрації

Республіки Польща [144].

У 2000 році кандидат історичних наук С.А. Кокін, який на той час

обіймав посаду заступника начальника ГДА СБ України (у подальшому керував

цією установою), підготував анотований покажчик документів з історії ОУН

і УПА, які знаходяться у фондах вказаного архіву. Завдяки цьому почалося

активне наукове використання відомчого архіву [375].

Важливе значення також відіграло видання окремих збірників документів

з історії спеціальних підрозділів націоналістичного руху. Зокрема, у 2003 році

завідувач відділу історії України періоду Другої світової війни Інституту історії

України НАН України доктор історичних наук, професор О.Є. Лисенко

та директор музею історії Київського національного університету імені Тараса

Шевченка, доктор історичних наук І.К. Патриляк опублікували інструктивні

документи СБ ОУН, що зберігаються у Центральному державному архіві

вищих органів влади і управління України [489].

Невдовзі співробітники СБ України (на той час) Д.В. Вєдєнєєв та

О.А. Стаднік видали комплекс документів ГДА СБ України, що за своїм

походженням належать як до документів, утворених підрозділами спеціального

призначення ОУН і УПА, так і до матеріалів радянських органів державної

безпеки. Розміщені у збірнику історичні джерела характеризують процес

становлення і функціонування спеціальних підрозділів ОУН і УПА, їх

розвідувальну, контррозвідувальну, оперативно-бойову діяльність, особливості

кадрового складу [150, с. 20–62].

Важливу роль у розкритті теми відіграла праця Д. Вєдєнєєва і

Г. Биструхіна «Повстанська розвідка діє точно і відважно…». У третьому

розділі «Документальна спадщина спеціальних підрозділів підпілля

67

ОУН (С. Бандери) та Української повстанської армії» науковці вмістили накази,

інструкції, відозви, повідомлення СБ, радянські протоколи допитів відомих

функціонерів націоналістичного руху, ознайомлення з якими сприяє кращому

розумінню історії створення і функціонування спеціальних підрозділів руху

українських націоналістів та УПА [130].

У 2007 році на сторінках періодичного видання «З архівів ВУЧК–ГПУ–

НКВД–КГБ» опубліковано статтю В. Ковальчука, присвячену джерелознавчому

дослідженню протоколів допитів, які складали представники ОУН (Б) і УПА.

Науковець відносить цю групу джерел до слідчих документів, вказуючи на їх

процесуальний характер, та аргументовано доводить важливість урахування

інформаційного потенціалу протоколів при вивченні історії розвідки та

військово-політичних формувань в Україні [357, с. 159–170].

Протягом 2006–2009 рр., у рамках діяльності Робочої групи істориків,

колектив науковців О. Веселова, В. Дзьобак, М. Дубик, С. Кокін, О. Лисенко,

І. Патриляк, В. Сергійчук, під керівництвом С. Кульчицького упорядкували

документи, що відображають діяльність ОУН і УПА у 1941–1944 рр. У цих

виданнях містяться накази, інструкції, відозви, повідомлення СБ ОУН (Б),

з яких отримуємо інформацію про основні методи та напрями діяльності

спецслужби. На особливу увагу заслуговують кваліфіковані вступні статті цих

видань, які становлять самостійну цінність для дослідників [570–575].

І наостанок, необхідно відзначити роботу одного із провідних дослідників

українського національно-визвольного руху XX ст. А.В. Кентія, який склав

детальний опис документів ОУН і УПА, що зберігаються у фондах

Центрального державного архіву громадських об’єднань України [335].

Завершуючи огляд джерелознавчих досліджень та едиційної археографії

теми, варто підкреслити, що такий підбір документальних матеріалів дає

можливість неупереджено й об’єктивно досліджувати історію функціонування

структур розвідки та контррозвідки українського національно-визвольного

руху.

До другої групи відносяться роботи загального характеру, в яких

68

досліджується процес зародження українського націоналістичного руху

та основних напрямів його діяльності, розкривається суспільно-політична

та оперативна обстановка в Україні, згадується про спеціальну діяльність ОУН

і УПА. У зв’язку зі значною кількістю таких робіт, зосередимо увагу лише

на деяких з них.

Змістове розкриття цього напряму вважаємо доцільним розпочати

з розгляду досліджень членів Робочої групи. Адже, саме її створення

активізувало бурхливу публікаторську діяльність з проблеми. Над розробкою

теми працювали і члени створеної у 2001 р. Всеукраїнської громадської

організації «Український інститут воєнної історії» (у ній брали участь

й науковці СБ України).

Згадуючи напрацювання Робочої групи, варто виділити неодноразе

підкреслення С. Кульчицьким особливо важливої ролі в діяльності групи

А. Кентія. Як «один з найбільш досвідчених архівістів, він більше десяти років

досліджував історію УПА, зафіксовану в першоджерелах, а не публікаціях

радянської або української зарубіжної історіографії». Не дивно, що в перші

півтора року друкована продукція Робочої групи складалася виключно

з монографій А. Кентія. Протягом 1998–1999 рр. дослідник опублікував шість

монографій з історії руху українських націоналістів у 1920–1956 рр.

Ці дослідження стали основою для підготовки групою попередньої історичної

довідки «Проблема ОУН УПА», що побачила світ у 2000 р. [566, с. 8; 338–343].

На початку 2000-х років виходить низка достатньо об’єктивних,

підкріплених значним фактичним матеріалом праць з історії військово-

політичної діяльності ОУН у міжвоєнний період та роки Другої світової війни.

У них, зокрема, порушуються питання творення воєнізованих структур

українських націоналістів, їх спеціальних підрозділів.

Доопрацювавши свої попередні роботи, у 2005 р. А. Кентій видав перший

том комплексного монографічного дослідження «Збройний чин Українських

Націоналістів 1920–1956: Історико-архівні нариси», що хронологічно охопив

період «Від Української військової організації до Організації Українських

69

Націоналістів 1920–1942». У 2008 р. науковець опублікував другий том

дослідження «Українська повстанська армія та збройне підпілля Організації

українських націоналістів, 1942–1956». Учений дає виважений аналіз ґенези

руху українських націоналістів, причин виникнення його збройних формувань,

висвітлює різні сторони розвідувально-підривної та терористичної діяльності

УВО, ОУН до 1942 р., організаційну структуру та діяльність спеціальних

підрозділів ОУН і УПА, контакти націоналістів з іноземними спецслужбами

у 1920–50-х рр. [336; 337].

Протягом 2000–2003 рр. у рамках діяльності Робочої групи завідувач

кафедри міжнародних відносин Київського славістичного університету, доктор

історичних наук, професор І.І. Ільюшин опублікував три монографічних

дослідження: «ОУН–УПА і українське питання в роки Другої світової війни

(в світлі польських документів)», «Протистояння УПА і АК (Армії Крайової)

в роки Другої світової війни на тлі діяльності польського підпілля в Західній

Україні», «Волинська трагедія 1943–1944 рр.» [314–316]. Із цієї ж проблеми

у 2003 р. науковець захистив дисертаційне дослідження на здобуття наукового

ступеню доктора історичних наук. У 2009 р. І.І. Ільюшин видає узагальнюючу

монографію, присвячену протиборству українського та польського

національно-визвольного рухів «Українська повстанська армія і Армія Крайова.

Протистояння в Західній Україні (1939–1945 рр.)» [317]. Використовуючи

кращі здобутки вітчизняної та польської історіографії, залучаючи значний

масив архівних джерел, автор аналізує причини і перебіг протистояння

Української повстанської армії і Армії Крайової. У роботі містяться поодинокі

згадки щодо участі підрозділів спеціального призначення українського

національно-визвольного руху у цьому протистоянні. Зокрема, аналізуючи

інструктивні документи СБ ОУН (Б) від травня 1941 р., автор зосереджує увагу

на завданнях спецслужби на час проголошення Української держави, а саме

збір інформації на активних діячів польського національно-визвольного руху,

знищення всіх зовнішніх слідів панування (державних знаків, шильд,

пам’ятників, назв вулиць…), опечатування всіх книгарень й бібліотек та

70

конфіскацію «шкідливих» книжок, підготовка докладного списку заборонених

книжок та проведення акції з очищення приватних бібліотек [317, с. 121–122].

Важливе місце в історіографії теми відіграє монографія І. Патриляка

«Військова діяльність ОУН (Б) у 1940–1942 роках», де вміщені окремі згадки

щодо спеціальної діяльність ОУН (Б). На думку автора, з метою протистояння

активній діяльності радянських органів державної безпеки у 1939–1941 рр.

перед Крайовою референтурою СБ ОУН (Б) ставилися такі завдання: виявляти

і знешкоджувати агентуру противника, вивчати форми і методи роботи органів

державної безпеки, збирати інформацію про радянські військові частини, мати

біографічні дані їх особового складу. Для досягнення визначеної мети в системі

СБ створювалося два відділи – розвідки і контррозвідки [583, с. 110–111].

У підготовці підсумкової колективної монографії Робочої групи

«Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія.

Історичні нариси» взяли участь відомі українські історики В.В. Дзьобак,

І.І. Ільюшин, Г.В. Касьянов, А.В. Кентій, С.В. Кульчицький, О.Є. Лисенко,

І.К. Патриляк. Увагу привертає шостий розділ, підготовлений О.Є. Лисенком

«Боротьба збройних відділів ОУН і УПА з радянським карально-репресивним

апаратом». Науковець розглядає структуру СБ ОУН та основні напрями

її діяльності у період Другої світової війни, зазначає, що на початку 1944 р.

провідним напрямом роботи СБ ОУН стає боротьба з ворожою агентурою

і проблема внутрішньої безпеки. У 1945 р. СБ ОУН трансформувалася у цілком

самодостатню інстанцію, яка претендувала на місце над Організацією.

Фактично узурпувавши каральні повноваження, СБ здійснювала «чистки»

в усіх боївках і повстанських підрозділах. Проте, вчений зазначає, що оунівська

спецслужба виявляла й знешкоджувала чимало справжніх агентів противника,

готувала та засилала у радянські органи державної безпеки, НКВС, армію своїх

інформаторів і агентів. Ураховуючи принцип історизму, О.Є. Лисенко робить

висновок, що СБ ОУН «…стала продуктом обставин і часу, діючи засобами,

якими користувались усі спецслужби світу. Особливістю функціонування

СБ стали партизансько-підпільні методи і втрата критерію доцільності заходів

71

та реальності загрози, що спричинило великі й здебільшого невиправдані

жертви, дискредитувало і послаблювало самостійницький рух в очах населення

й світової громадськості» [583, с. 373–376].

Певні аспекти спеціальної діяльності українських націоналістів

висвітлюються у низці праць з суспільно-політичної історії України у XX ст.

Зокрема, відомий дослідник національно-визвольного руху в Україні XX ст.

доктор історичних наук А. Русначенко у монографії «Народ збурений.

Національно-визвольний рух в Україні і національно-визвольні рухи опору

в Білорусії, Литві, Латвії, Естонії у 1940–50-х рр.» здійснив порівняльний аналіз

історії повстансько-підпільної боротьби 40–50-х рр. в УРСР та національно-

визвольних рухів Білорусії, Литви, Латвії, Естонії. Науковець виявив об’єктивні

закономірності та характерні риси вказаних процесів. Поряд з цим, вчений

присвятив окремий підрозділ розвідувальній, агентурній та слідчій діяльності

СБ ОУН [714, с. 315–322].

Низка публікацій на підставі документів архівосховищ України та

іноземних країн висвітлює питання співробітництва у розвідувальній сфері між

УПА, нацистською Німеччиною та її союзниками. На відміну від радянських,

їхні автори намагаються виявити комплекс причин, що підштовхнули

націоналістів до контактів із державами-агресорами.

Необхідно зазначити, що під час висвітлення питань зв’язків УВО

з Німеччиною, важливо враховувати принцип історизму. У радянській

історіографії та в окремих роботах сучасних вітчизняних дослідників такі

зв’язки помилково розглядаються як співпраця з ворогом СРСР, агресором, що

розпалив Другу світову війну… Проте, у 1920-ті рр. на німецьких теренах

існувала Веймарська республіка.

Вибір саме Німеччини не був, звичайно, випадковим. По-перше, цьому

сприяли тогочасні міжнародні відносини і те принизливе становище, в якому

опинилася країна після війни. Не було секретом, що у Веймарській республіці

все більшої ваги набували націоналістичні та реваншистські сили, які прагнули

повернути країну в лоно великих держав і переглянути Версальський мирний

72

договір 1919 р. По-друге, переважну більшість членів УВО становили колишні

вояки армії Австро-Угорщини, які пліч-о-пліч із німцями воювали на Східному

фронті проти росіян. По-третє, саме Німеччина спільно зі своїми союзниками

була першою країною, яка у лютому 1918 р. визнала самостійність України

і надала допомогу Центральній Раді у боротьбі з більшовиками. І, по-четверте,

рішення Ради послів від 14 березня 1923 р. про визнання польського

суверенітету над Західною Україною виключало можливість орієнтації УВО

на західні країни, не кажучи вже про СРСР [341, с. 52].

До робіт, в яких розкривається розвиток суспільно-політичної та

оперативної обстановки в Україні у 1920–1950-х рр., відносяться наукові праці

щодо сил, засобів і методів боротьби радянських силових структур із підпіллям

ОУН і УПА, де міститься й інформація з історії функціонування спеціальних

підрозділів українського національно-визвольного руху. Такі роботи

потребують окремого аналізу, тому ретельніше вони будуть висвітлені

в третьому розділі дисертаційного дослідження.

Накопичення фактичного матеріалу та зусилля науковців України щодо

вироблення виважених підходів до наріжних аспектів історії націоналістичного

руху і УПА знайшло відображення у фундаментальній праці про місце

політичного терору у вітчизняній історії XX століття (до складу редакційної

ради видання увійшли тодішні Голова СБ України генерал армії України

В. Радченко та ректор НА СБ України генерал-лейтенант В. Сідак). У нарисах

докторів історичних наук, Ю. Киричука «Терор і тероризм у Західній Україні»,

О. Лисенка та Т. Вронської «Друга світова війна як новий вимір терору

та тероризму», О. Лисенка та Д. Вєдєнєєва «Прояви терору в протистоянні

радянської влади та ОУН і УПА в західноукраїнському регіоні повоєнної доби»

чимало місця відведено проблемам розвідувальної та диверсійно-терористичної

діяльності УВО, ОУН і УПА, їх відносинам зі спецслужбами іноземних держав,

а також висвітленню оперативно-бойових сил і засобів противників

українських націоналістів (Польщі, СРСР, нацистської Німеччини та

її союзників) [652].

73

Отже, ґрунтовні, об’єктивні доробки вітчизняних істориків з актуальних

проблем минулого ОУН і УПА здатні стати серйозним аргументом

у спростуванні публікацій, що спроможні заподіяти шкоди репутації нашої

держави за кордоном.

Дослідження про функціонування структур розвідки та контррозвідки

українського національно-визвольного руху та УПА відносяться до третьої

групи робіт. Серед праць цієї змістовної групи окремо слід відзначити роботи

науковців НА СБ України. З кінця 1990-х рр. в цьому навчально-науковому

закладі починається студіювання історії спеціальних підрозділів руху

українських націоналістів та УПА. У періодичних виданнях СБ України

публікуються статті В.П. Єфименка, Д.В. Вєдєнєєва, Г.С. Биструхіна, а також

видаються монографічні роботи, збірники документів, навчально-методична

література, де міститься детальна інформація щодо основних напрямів роботи

націоналістичних спецслужб, розкривається їх структура, досліджується

протистояння різних гілок руху українських націоналістів, наводяться факти

співробітництва зі спецслужбами Великобританії, США, Німеччини,

розглядаються деякі навчальні заклади іноземних спецслужб, де проходили

диверсійно-розвідувальну підготовку емігранти-українці.

З 1998 року у періодичних виданнях СБ України з’являються статті

відомого дослідника історії спеціальних підрозділів руху українських

націоналістів та УПА Д.В. Вєдєнєєва. У 2003 р. видано узагальнюючу працю

науковця «Спеціальні підрозділи руху українських націоналістів та Української

повстанської армії (1920-й – кінець 1960-х рр.)», яка була підготовлена

з використанням значної джерельної бази, передусім із залученням раніше

невідомих матеріалів з фондів ГДА СБ України. У монографії детально

досліджено процес зародження та діяльність спеціальних підрозділів УВО,

ОУН і УПА, розглянуто питання співробітництва УВО і ОУН зі спецслужбами

Німеччини, Литви та інших держав. Значну увагу в дослідженні приділено

спеціальній діяльності СБ в роки Другої світової війни. Визначається

структура, основні напрями роботи СБ, повноваження її співробітників.

74

Проводиться ретельний аналіз інформаційної роботи, слідчої діяльності

та судово-дисциплінарної практики оунівської спецслужби. Автор не оминає

й гострих питань, об’єктивно розкриваючи репресивну діяльність СБ [155; 156].

Для розуміння причин та умов виникнення збройного конфлікту між

радянською владою та національно-визвольним рухом дуже інформативними

є також статті Д.В. Вєдєнєєва. У них автор розкриває міжнародну геополітичну

ситуацію, що складалася у період Другої світової війни та у другій половині

ХХ ст., виявляє вплив цього процесу на розвиток оперативної обстановки

в УРСР та перебіг протиборства між націоналістичним підпіллям з одного боку

і радянськими військами та органами державної безпеки з іншого [116; 120].

Д. Вєдєнєєв у співавторстві з кандидатом юридичних наук Г. Биструхіним

підготували узагальнюючу монографію з історії функціонування спеціальних

підрозділів руху українських націоналістів та УПА у 1920–1945 рр., що

увібрали в себе результати попередніх робіт науковців. Особливу увагу учені

приділили розвідувальній, контррозвідувальній, диверсійній, слідчій діяльності,

кадровій та навчально-виховній роботі спецпідрозділів ОУН і УПА в роки

Другої світової війни [146].

Публікації Г. Биструхіна і Д. Вєдєнєєва присвячені проблемам міської

партизанської війни висвітлюють тактику боротьби національно-визвольного

руху з радянською владою в умовах міста у 1945–1950-х рр. Дослідники

зазначають, що «…завдяки масованим оперативно-військовим операціям

із застосуванням всіх елементів радянської силової машини рух ОУН та УПА

зазнав важких втрат» [48–50].

У наступній фундаментальній роботі Д. Вєдєнєєва і Г. Биструхіна

«Двобій без компромісів» досліджено протиборство спеціальних підрозділів

ОУН та закордонних центрів руху українських націоналістів із радянськими

органами державної безпеки у 1945–1980-х рр. [133].

По суті ці видання стали першими комплексними роботами у вітчизняній

історіографії спеціальних підрозділів руху українських націоналістів та УПА,

що були опубліковані без грифу таємності.

75

Доволі інформативними є статті колишнього співробітника

НА СБ України В. Єфименка, в яких висвітлюється кадрове забезпечення

спецпідрозділу ОУН (Б), тактика і методи розвідувальної та

контррозвідувальної діяльності, основні напрями агентурно-оперативної роботи

та методика ведення допиту слідчими СБ [265–272].

Певні відомості щодо територіальної специфіки розвідувальної та

контррозвідувальної роботи підпілля ОУН містяться у працях з історії руху

українських націоналістів та УПА у різних регіонах України, що складають

четверту групу робіт.

Зокрема, у згадуваній публікації Д.В. Вєдєнєєва і В.П. Єгорова значну

увагу приділено діяльності СБ ОУН та УПА на Закерзонні, жорстокому

протиборству між силовими структурами Польщі, формуваннями польського

націоналістичного підпілля та збройними частинами українського населення

краю, що виходило за межі бойових дій та поєднувалося з репресивними

акціями і терором щодо цивільного населення [144, с. 210–211].

У публікації доктора історичних наук В. Нікольського «Підпілля ОУН(Б)

у Донбасі» згадується про розвідувальну діяльність функціонерів

націоналістичного руху, які збирали інформацію про соціально-економічну та

політичну обстановку в регіоні, вивчали стан військових формувань Німеччини

та СРСР з обох сторін фронту [543, с. 51–53].

В. Ільницький висвітлив діяльність СБ Дрогобицької округи ОУН [313].

У працях доктора історичних наук М. Вегеша згадується розвідувальна

та контррозвідувальна діяльність ОУН і УПА на території Закарпаття [97; 98].

У 2007 р. опубліковано монографію Я.М. Антонюка «Діяльність СБ ОУН

на Волині» [12]. У 2011 р. він захистив дисертаційне дослідження «Діяльність

Служби безпеки ОУН (Б) на території Волині та Полісся 1946–1951 рр.» [14].

Науковець розкриває структуру та основні напрями діяльності СБ ОУН (Б).

Значну увагу приділяє вивченню розвідувальної та контррозвідувальної роботи

оунівської спецслужби в умовах обласних, районних центрів і сільської

місцевості Волині та Полісся.

76

Останні томи вже згадуваного видання нової серії «Літопису УПА»

висвітлюють діяльність референтури СБ Золочівської округи ОУН у період

Другої світової війни та повоєнні роки [451–452].

Окремі акції спеціальних підрозділів ОУН та УПА, закордонних

націоналістичних центрів висвітлюються у персоналіях про лідерів

націоналістичного й повстанського рухів. Біографічні розвідки складають п’яту

групу робіт. Цікавими й фактологічно насиченими публікаціями цього напряму

є статті дослідника О. Кучерука, в яких розкрито постаті Є. Коновальця

та О. Думіна. У цих роботах міститься інформація щодо розвідувальної

діяльності УВО та її взаємовигідного співробітництва з Литвою, зокрема,

наведено факти надання литовських паспортів Є. Коновальцю та іншим членам

УВО, що уможливило їх легалізацію в іноземних державах [405; 406].

Д. Вєдєнєєв і Г. Биструхін, опрацювавши документи ГДА СБ України,

дослідили біографії провідних функціонерів спеціальних підрозділів ОУН та

УПА [129]. У роботі О. Іщука та В. Огородніка досліджено постать керівника

оунівської спецслужби М. Арсенича [324]. Значна кількість біографій

співробітників СБ міститься у публікаціях видавництва «Літопис УПА», серед

яких доволі інформативною є серія «Події і Люди». Так, наприклад, життєвий

та бойовий шлях надрайонного референта СБ Станіславщини В. Сенчака

висвітлено у публікації Д. Проданика [677].

За результатами аналізу сучасної вітчизняної історіографії розвідки та

контррозвідки українського національно-визвольного руху, робимо такі

висновки:

- з початку 1990-х рр. й до сьогодні історія діяльності ОУН і УПА

лишається неоднозначною та суперечливою проблемою вітчизняної науки. На

особливості розгляду цього питання суттєво вплинули гостре й багатолітнє

протистояння між представниками національно-визвольного руху та

радянським режимом, його відгомін у масовій свідомості, обслуговування

істориками з різних таборів потреб «психологічної війни», а у сучасних умовах

– протистояння суспільно-політичних сил в Україні;

77

- проблема ОУН і УПА стала однією з найбільш досліджуваних у

сучасній українській історіографії, що дозволяє простежити еволюцію наукових

поглядів вітчизняних учених на історію спеціальної діяльності руху

українських націоналістів;

- дослідження діяльності розвідки та контррозвідки українського

національно-визвольного руху поступово стало окремим напрямом новітньої

вітчизняної історіографії. Провідні дослідники спеціальної діяльності ОУН і

УПА врахували кращі надбання різних гілок історіографії, а також залучили до

наукового обігу й здійснили критичний аналіз широкого кола документальних

першоджерел, що стало запорукою поглибленого й об’єктивного вивчення

проблеми;

- у сучасній вітчизняній історіографії розвідки та контррозвідки

українського національно-визвольного руху можна виокремити п’ять

змістовних груп: 1) джерелознавчі та археографічні праці; 2) роботи загального

характеру, в яких досліджується процес зародження та основні напрями

діяльності українського націоналістичного руху, розкривається суспільно-

політична та оперативна обстановка в Україні; праці, присвячені силам, засобам

і методам боротьби радянських силових структур з підпіллям ОУН і УПА, в

яких міститься й інформація з історії функціонування спеціальних підрозділів

українського національно-визвольного руху; 3) дослідження функціонування

структур розвідки та контррозвідки українського національно-визвольного

руху; 4) публікації з історії спеціальної діяльності руху українських

націоналістів та УПА у різних регіонах України; 5) дослідження історико-

біографічного характеру в яких розкриваються персоналії співробітників

спеціальних підрозділів руху українських націоналістів;

- вивчення історії функціонування спеціальних підрозділів руху

українських націоналістів сприяє більш широкому розумінню питань

становлення і розвитку спецслужб незалежної України.

78

Висновки до другого розділу

Зі здобуттям Україною незалежності постійно зростає інтерес до історії

національно-визвольних змагань українського народу першої половини ХХ

століття. Адже, саме в ті роки не лише здійснено важливі практичні кроки на

шляху заснування ключових державних інституцій, але й відбулося

переосмислення історичної долі українців як окремої самобутньої нації.

При детальному розгляді вищезазначених груп показово, що для сучасної

вітчизняної історіографії характерним є підвищений інтерес до періоду

Української революції. Проте, опрацювавши значний масив інформації, можна

зазначити, що найменш дослідженим етапом цього проміжку залишається час

становлення та діяльності національних спецслужб за часів Української

Центральної Ради Української Народної Республіки (березень 1917 – квітень

1918 рр.), а також регіональна історія функціонування національних структур

розвідки та контррозвідки 1917–1920 рр. Найбільшу кількість досліджень

спеціальної діяльності ДЦ УНР пов’язано з 1921 роком. Тут варто підкреслити,

що більшість вітчизняних науковців під час висвітлення проблеми становлення

національних спецслужб періоду державотворчих пошуків українського народу

звертаються до праць В.С. Сідака.

Що стосується наступних груп, то маємо зауважити, що у роботах,

хронологічні межі яких охоплюють 1922–1926 рр., лише побіжно згадуються

окремі розвідувальні та контррозвідувальні акції уенерівської еміграції,

системні дослідження спеціальної діяльності ДЦ УНР цього періоду нам не

відомі. А діяльність розвідки та контррозвідки ДЦ УНР у 1926–1936 рр.

ґрунтовно досліджено лише у монографії В.С. Сідака і Т.В. Вронської. І, не

зважаючи на те, що ця робота побачила світ у 2003 р., вона й досі лишається

єдиною публікацією з теми, яка охоплює вказані хронологічні рамки.

Не можна оминути увагою й питання оцінки діяльності ОУН і УПА, яке

лишається однією з найбільш неоднозначних та суперечливих проблем

вітчизняної науки. На тенденційність суджень з вказаного питання суттєво

79

вплинули гостре й багаторічне протистояння між борцями за незалежність

України та комуністичним тоталітарним режимом. Відгомін цього

протиборства міцно вкоренився у масовій свідомості, а також відобразився

в обслуговуванні істориками з різних таборів потреб «психологічної війни».

У реаліях сучасності це гостре питання часто спливає у контексті протистояння

суспільно-політичних сил, та стає предметом постійних спекуляцій. Тому

не дивно, що проблема ОУН і УПА стала однією з найбільш досліджуваних

в українській історіографії, що дозволяє простежити еволюцію наукових

поглядів вітчизняних учених на історію спеціальної діяльності руху

українських націоналістів.

Підсумовуючи викладене, необхідно зазначити, що дослідження

діяльності розвідки та контррозвідки українського національно-визвольного

руху поступово стало перспективним напрямом української історіографії.

Дослідження історії становлення та функціонування спецслужб

української національної державності та спеціальних підрозділів національно-

визвольного руху має практичне значення, оскільки досвід, набутий у вкрай

несприятливих внутрішньо- та зовнішньополітичних умовах, може стати

у нагоді при корегуванні стратегії національної безпеки України.

Зокрема, структури розвідки та контррозвідки ДЦ УНР проводили свою роботу

на українських землях, які були окуповані військами Радянської Росії.

Врахування цих історичних уроків сприятиме більш широкому розумінню

процесів, які впливають на формування суспільно-політичної та оперативної

обстановки в Україні, стан і тенденцій її розвитку.

80

РОЗДІЛ 3.

НОВІТНЯ ВІТЧИЗНЯНА ІСТОРІОГРАФІЯ СТВОРЕННЯ ТА

ДІЯЛЬНОСТІ РАДЯНСЬКОЇ РОЗВІДКИ І КОНТРРОЗВІДКИ В УКРАЇНІ

У 1918–1991 РР.

3.1. Дослідження становлення та функціонування радянських

органів державної безпеки як складової комуністичного режиму в Україні

(1918–1939 рр.)

На шляху здобуття незалежності та розбудови демократичного суспільства

Україна своїм основним обов’язком проголосила захист прав, свобод, інтересів

людини і громадянина. Тому цілком закономірно, що однією з пріоритетних

функцій держави, разом із забезпеченням правопорядку й законності, є

збереження та зміцнення національної безпеки. Зважаючи на негативний

історичний досвід (залучення органів внутрішніх справ та державної безпеки до

здійснення репресивної політики влади, ігнорування демократичних засад, прав

і свобод громадян), слід зазначити, що політичні маніпуляції діяльністю

спеціальних служб та спотворення їх правоохоронного призначення загрожують

руйнуванням основ гуманізму і справедливості, системи ціннісних орієнтацій,

унеможливлюють невідворотність покарання за злочини тощо. Переконливим

прикладом цього є діяльність радянських органів державної безпеки в Україні

з реалізації політики більшовиків у 1918–1939 рр. Особливості функціонування

спецслужб, з одного боку, підтверджують важливість їх ролі у зміцненні та

підтриманні правопорядку, а з іншого – доводять неприпустимість надання їм

повноважень надзвичайного характеру, перетворення на карально-репресивний

апарат для виконання політичних замовлень.

Розкриття та донесення до відома співвітчизників і світової спільноти

механізмів організації національної трагедії 1920–1930-х рр. має об’єднати народ

у розбудові правової демократичної держави, громадянського суспільства, тих

соціально-політичних інституцій, які унеможливлюватимуть реставрацію

тоталітарного режиму. Саме тому вітчизняні вчені вбачають надзвичайну

81

важливість історіографічного аналізу зазначеної теми [633; 828; 201].

Здобуття незалежності України спричинило ліквідацію ідеологічних

обмежень в історичних дослідженнях. Розсекречені документи державних,

партійних та відомчих архівів стали основною джерельною базою для

дослідників історії становлення і функціонування органів та структурних

підрозділів ВУНК–ДПУ–НКВС в УСРР (УРСР) у 1918–1939 рр.

Значним поштовхом до вивчення історії карально-репресивної діяльності

органів державної безпеки Радянської України стало прийняття Верховною

Радою УРСР Закону України від 17 квітня 1991 р. «Про реабілітацію жертв

політичних репресій на Україні». Верховна Рада визнала: «Мільйони безвинних

людей на підставі антигуманних і антидемократичних законів та внаслідок

прямого беззаконня і свавілля зазнали переслідувань за свою політичну

діяльність, висловлювання та релігійні переконання. Особливо тяжкою

спадщиною минулого є масові репресії, які чинились сталінським режимом та

його провідниками в республіці. При судових і позасудових розправах грубо

нехтувались норми Конституції, покликані охороняти права і свободи громадян,

елементарні норми судочинства». Відмежувавшись від методів державного

терору, Верховна Рада УРСР одним із своїх пріоритетів проголосила

відновлення історичної справедливості. В інтересах єдиного тлумачення

і вірного застосування Закону, Верховна Рада України ухвалила Постанову

від 24 грудня 1993 р. «Про тлумачення Закону України «Про реабілітацію жертв

політичних репресій на Україні», у якій роз’яснюється, що слід розуміти під

політичним мотивом репресій, застосуванням репресій та інших словосполучень,

що вживаються у названому законодавчому акті.

На початку 90-х рр. відбулася докорінна трансформація свідомості

українського народу, політичної та інтелектуальної еліти нашої країни. Однією

з рушійних сил цього процесу стала ліквідація ідеологічних обмежень в

історичних дослідженнях. Це уможливило проведення фундаментальних

досліджень з проблем державного терору і політичних репресій як методу

управління, та ролі радянських правоохоронних органів як одного з

82

інструментів комуністичного тоталітарного режиму в Україні у ХХ ст.

Розвитку цього напряму дослідження сприяло також те, що Президія

Верховної Ради України підтримала пропозицію Академії наук України,

СБ України, Державного комітету по пресі України, Українського культурно-

просвітницького товариства «Меморіал» ім. В. Стуса, Всеукраїнської спілки

краєзнавців і ухвалила 6 квітня 1992 р. постанову № 2256-ХІІ «Про підготовку

багатотомного науково-документального видання про жертви репресій на

Україні». Кабінету Міністрів України, Академії наук України, СБ України

доручалося вирішити питання щодо наукового, організаційного та матеріально-

технічного забезпечення підготовки і випуску вказаного видання.

Невдовзі постановою Кабінету Міністрів України від 11 вересня 1992 р.

№ 530 «Про підготовку і випуск серії книг «Реабілітовані історією» була

утворена Головна редакційна колегія, яку очолив академік НАН України

П.Т. Тронько. Цією ж постановою Академії наук, Державному комітету по

пресі, СБ України, Головному архівному управлінню, Всеукраїнській спілці

краєзнавців доручалося здійснити випуск науково-документальних збірників

«З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ».

Фактично на державному рівні було заявлено про доцільність виконання

дослідницької програми, у ході реалізації якої, за переконанням П.Т. Тронька

«Важливо не просто глибоко осмислити і проаналізувати негативні явища в

історії України, а й опрацювати пропозиції до керівних державних органів про

увічнення світлої пам’яті невинно репресованих. Не менш цінно дослідити,

ввести у науковий обіг, оприлюднити досі невідомі документи про наміри

і діяння вищого політичного керівництва, органів державної влади та

державного управління, колишніх спеціальних служб і тим самим відкрити нові

можливості для наукового вивчення і узагальнення проблем, пов’язаних

з зародженням і функціонуванням тоталітарної системи» [827, с. 5].

Постановою Кабінету Міністрів України від 28 листопада 2012 р. № 1124

«Про додаткові заходи щодо забезпечення підготовки і видання науково-

документальної серії книг «Реабілітовані історією» Міністерству внутрішніх

83

справ, СБ України, Державній архівній службі, Українському інституту

національної пам’яті, НАН України, Головній редакційній колегії науково-

документальної серії книг «Реабілітовані історією» доручено продовжити

проведення науково-пошукової, дослідницької та методичної роботи з

опрацювання архівних документів ВУНК, ДПУ, НКВС, КДБ з метою

відновлення історичної справедливості щодо жертв політичних репресій в

Україні, реабілітованих відповідно до вітчизняного законодавства. Це свідчить

про надзвичайну актуальність для держави цього напряму дослідження.

Завдяки плідній праці науковців, залучених до роботи Головної та регіональних

редакційних колегій науково-документальної серії у 24 областях України та

Автономній Республіці Крим видано більше 106 книг, 42 числа періодичного

наукового журналу «З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ». На сторінках цих

видань вміщені архівні документи, нормативно-правові акти, спогади, наукові

статті тощо. Як зазначив П.Т. Тронько, реалізація державної програми

«Реабілітовані історією» відкрила новий науковий напрям у вітчизняній

історичній науці – «Дослідження радянської тоталітарної системи» [828, с. 7].

На думку В. В. Ченцова, у вітчизняній історичній науці виокремився

самостійний науковий напрям, що досліджує «Роль органів НК–ДПУ–НКВС

у репресивній політиці держави» [882, с. 12].

Ухвалення вказаних нормативно-правових актів сприяло активному

розвитку археографії та історіографії карально-репресивної діяльності

радянських органів державної безпеки в Україні. Введення у науковий обіг

нових архівних документів (партійних інстанцій усіх рівнів, органів суду,

прокуратури, міліції, ВУНК, ДПУ, НКВС та ін.) спричинило виникнення

спеціалізованих напрямів досліджень з вивчення окремих аспектів

функціонування радянських спецслужб в Україні.

У цьому підрозділі за основу обрано історіографічну класифікацію

В.М. Нікольського, проте поділ робіт на групи зазнав певних змін у зв’язку

з тим, що нами аналізуються розвідки вітчизняних учених, присвячені різним

аспектам функціонування органів державної безпеки УСРР (УРСР), у тому

84

числі й їх репресивної діяльності [545].

Отже, проаналізувавши доробок вітчизняних учених з історії органів

державної безпеки Радянської України у міжвоєнний період, можна умовно

об’єднати ці дослідження у декілька змістовних груп.

Перша група охоплює джерелознавчі та археографічні дослідження

сучасних вітчизняних учених, що висвітлюють історію становлення і

функціонування органів та структурних підрозділів ВУНК–ДПУ–НКВС

в Україні у міжвоєнний період. Тут варто підкреслити, що значному

зростанню кількості опублікованих робіт, яке здійснюється на тлі розширення

джерельної бази, сприяє підтримка науково-дослідної роботи СБ України та її

регіональними управліннями. Поступове введення у науковий обіг

документальних матеріалів радянських спецслужб дозволило виробити новий

непересічний погляд на маловідомі події і факти в історії України.

Враховуючи це, а також певну специфіку згаданої спадщини, за

ініціативи СБ України на державному рівні було вжито заходів для введення до

Національного архівного фонду України значного масиву документів

радянських спецслужб.

У результаті плідної співпраці керівництва і фахівців спецслужби та

Головного архівного управління при Кабінеті Міністрів України, згідно із

постановою Кабміну від 1 квітня 1994 р. № 206 було створено ГДА СБ України.

Законом України «Про Національний архівний фонд та архівні установи»

від 24 грудня 1993 р. № 3814-XII (нова редакція від 4 липня 2013 р.) визначено,

що ГДА СБ України входить до системи архівних установ країни.

Відповідно до «Положення про Галузевий державний архів Служби

безпеки України», затвердженого наказом СБ України, Міністерства юстиції

України від 10 жовтня 2011 р. № 384/3127/5 та згідно з «Правилами роботи

архівних установ України», затверджених наказом Міністерства юстиції

України від 8 квітня 2013 р. № 656/5, в ГДА СБ України створені необхідні

умови для ознайомлення дослідників з архівними документами.

Після передачі частини матеріалів з ГДА СБ України до Центрального

85

державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГОУ) їх дослідження

стало ще інтенсивнішим [192].

Ураховуючи те, що на початку 1990-х рр. вітчизняні дослідники вперше

отримали можливість опрацьовувати відомчі архівні фонди, виникла

необхідність вироблення науково-методичних підходів до їх розробки та

аналізу. В археографії теми існувала значна прогалина, тому підготовка

документальних збірників виокремилась у самостійний напрям дослідження.

Фактично відбулися справжні «революційні» перетворення у галузі едиційної

археографії, що характеризуються численними резонансними документальними

публікаціями та введенням до наукового обігу різноманітних історичних

джерел з новітньої історії України, зокрема історії радянських органів

державної безпеки.

Загальну характеристику сучасного вітчизняного джерелознавства

органів державної безпеки радянської України міжвоєнного періоду знаходимо

у дослідженнях С.І. Білоконя [63−66], Е.П. Петровського [591], Р.Ю. Подкура

[628; 641; 642], В.В. Ченцова [881] та ін. Саме на історіографічні здобутки

названих вчених ми спирались під час аналізу робіт першої групи.

Варто відзначити, що однією з перших робіт джерелознавчого аспекту теми

стала кандидатська дисертація «Документы органов государственной безопасности

как источник по социально-политической истории Украины в 1921−1925 гг.

(на материалах Екатеринославской губернии)» відомого сьогодні науковця,

першого проректора Університету митної справи та фінансів, доктора історичних

наук, доктора наук з державного управління, професора В.В. Ченцова.

Це дослідження було опубліковане у 1992 р., і його актуальність не викликала

сумніву, оскільки вітчизняні науковці робили лише перші кроки у розробці

відомчих архівів [881]. Автор визначив ступінь інформативності цього джерельного

комплексу та достовірності інформації, що міститься у матеріалах радянських

спецслужб. На думку В.В. Ченцова, комплекс документів органів державної

безпеки є цілою серією однорідно-масових автентичних джерел, що мають

репрезентативний характер та рівномірно відображають різні аспекти вітчизняного

86

історичного процесу у його багатоманітності та безперервності [881, с. 256].

Разом із тим, уведення до наукового обігу документів радянських

спецслужб поставило на порядок денний питання їх джерелознавчої критики.

Поряд із працею В.В. Ченцова можна виокремити роботи співробітника

інституту історії України НАН України, доктора історичних наук С.І. Білоконя,

який у своїй статті «Джерелознавчі проблеми вивчення слідчих справ НКВД»

здійснив детальний аналіз архівно-слідчих справ. Він робить акцент на

необхідності дослідження цього виду інформаційних носіїв з точки зору

джерелознавства та вироблення відповідної наукової методології. Головним

чином, увага зосереджувалась на проблемах повноти складу документів

у справах, що пов’язано з вилученням багатьох аркушів під час зберігання,

зміною нумерації, перешиванням справ тощо. Використавши метод від

супротивного, науковець дослідив не стільки шляхи визначення достовірності

відомостей у матеріалах радянських спецслужб, скільки розкрив форми

і методи їх фальсифікації [63].

У 1999 р. С.І. Білокінь опублікував монографію «Масовий терор як засіб

державного управління в СРСР (1917−1941 рр.). Джерелознавче дослідження»,

в якій на основі значного масиву документів здійснено глибокий аналіз

репресивної сутності комуністичного тоталітарного режиму у міжвоєнний

період [66; 591, с. 7].

Значну цінність у дослідженні питань фальшування кримінальних справ

становить опубліковане у 1995 р. науково-документальне видання тодішнього

радника голови з правових питань, а згодом – заступника Голови СБ України

В.І. Пристайка і відомого вітчизняного ученого доктора історичних наук,

професора Ю.І. Шаповала – «Справа «Спілки визволення України»: невідомі

документи і факти» [672]. Публікацію присвячено одному з найвідоміших

інспірованих політичних процесів доби сталінізму, який відбувся навесні

1930 р. Книга складається з двох основних розділів. Перший є авторським

дослідженням ходу, місця і ролі процесу в справі «СВУ» в історичному

контексті 20–30-х рр., другий включає добірку документів і архівних матеріалів

87

справи, які були опубліковані вперше. Авторами доведено, що справа «СВУ»

стала однією з важливих ланок, за допомогою яких сталінський тоталітарний

режим приборкував інакомислячих, приписуючи їм опір політиці форсування

індустріалізації, колективізації тощо.

На необхідність вироблення методики опрацювання архівно-слідчих

справ звернула увагу й група авторів – О. Гранкіна (Бажан), Д. Омельчук,

Н. Московченко, які підготували методичні рекомендації щодо використання

цього виду джерел у дослідженні репресій 1920−1950-х рр. Крім загальної

характеристики таких матеріалів і їх значення для вивчення відповідних

періодів вітчизняної історії, вказаними науковцями було окреслено схему

процесу формування документів у справах, подано джерелознавчу

характеристику основних інформаційних носіїв та методичні рекомендації

щодо їх дослідження [218].

Декілька ґрунтовних джерелознавчих публікацій належить О. Гранкіній

(Бажан), яка сьогодні очолює ЦДАГО України. Після ретельного аналізу

науковець доводить, що завдяки розумінню особливостей формування слідчих

справ, відкривається можливість уявити механізм дії каральних органів крізь

призму суперечливих і уривчастих даних цих джерел, шляхом зіставлення

і аналізу матеріалів періодів репресій і реабілітації [219; 220; 591, с. 7−8].

Доволі плідною для розвитку джерелознавчих студій стала науково-

практична конференція «Архівно-слідчі справи репресованих: Науково-

методичні аспекти використання», учасники якої торкнулися широкого кола

питань, пов’язаних із залученням документів радянських спецслужб до

наукового обігу. Зокрема, завідуюча відділом Національної бібліотеки України

ім. В. Вернадського кандидат історичних наук Г. Ковальчук висловила думку,

що для розкриття технології фабрикування справ чи об’єктивності слідства

архівно-слідчі справи є цінним, проте недостатнім джерелом [17, с. 84].

Завідувач кафедри архівознавства та спеціальних галузей історичної науки

Київського університету ім. Т. Шевченка доктор історичних наук, професор

Я. Калакура зробив акцент на необхідності використання при аналізі

88

документів з відомчих архівів зовнішньої (встановлення історії появи джерела,

його походження і авторство) та внутрішньої (встановлення інформаційної

цінності, достовірності відомостей) критики [591, с. 8].

Разом з тим, учасниками вказаного наукового форуму піддавався критиці

режим роботи з архівною спадщиною ВУНК−ДПУ−НКВС−КДБ. Я. Калакура

висловив думку, що значна частина документів була недоступною для

дослідників, а пошук справжніх винуватців репресій не провадився [17, с. 22].

Співробітник Інституту держави і права ім. В. Корецького НАН України

кандидат юридичних наук, професор І. Усенко зазначив, що з колишніх архівів

органів безпеки у доступні для вчених державні архівосховища надійшли лише

архівно-слідчі справи, а про протоколи колегій, накази, огляди, довідки та інші

нормативні й аналітичні матеріали органів безпеки дослідники можуть лише

мріяти [17, с. 42−43]. Доктор історичних наук, професор А. Русначенко

зазначав, що відомчому архіву необхідно максимально розсекретити і передати

у відкриті архіви аналітичні, підсумкові матеріали, що стосуються терору в

цілому, та дій радянських спецслужб, зокрема. Без цих матеріалів слідчі справи

виступають дуже вузькими і не завжди об’єктивними документами [17, с. 108].

Думки, висловлені цими науковцями, підтримали й інші учасники конференції.

Ґрунтовне дослідження цієї теми зробив співробітник Інституту історії

України НАН України Р. Подкур у своїй кандидатській дисертації «Документи

радянських спецслужб як джерело до вивчення політичних, соціально-

економічних, культурних процесів в Україні (20−30-ті рр. ХХ ст.)» та

монографії «За повідомленнями радянських спецслужб» [641]. Науковець

здійснив загальну характеристику документального масиву радянських

спецслужб. Р. Подкур зазначив, що ступінь достовірності інформаційно-

аналітичних матеріалів визначається цілим рядом факторів, зокрема, періодом

підготовки та політичним уподобанням авторів цих документів, позицією

вищого і місцевого партійно-державного керівництва. Тому їх використання і

введення в науковий обіг можливе лише на основі всебічної джерелознавчої

критики у процесі співставлення з іншими колами наявних джерел –

89

документами партійних та радянських органів, періодикою, свідченнями

сучасників тощо [641; 642].

Структурно-джерелознавчий аналіз архівно-слідчих справ також

здійснено у кандидатській роботі Е. Петровського «Архівно-слідчі справи

як джерело вивчення історії репресій в Україні у 1937−1938 роках». Автор

зауважує, що архівно-слідчі справи є масовим видом історичних джерел,

здатним розкрити різноманітні аспекти новітньої історії України в часи

радянських репресій, зокрема їхню реальну спрямованість проти категорій і

груп населення, біографічні дані і долю окремих жертв. Е. Петровський

наголошує на тому, що механічне використання документів архівно-слідчих

справ, позбавлене критичного аналізу, ретельної перевірки отриманої

інформації в межах джерельного комплексу самої справи або суміжних із нею

справ чи здійснення такої перевірки за іншими джерелами, здатне позбавити

об’єктивності історичні дослідження, внести фактологічну плутанину та

спричинити появу нових фальсифікацій і неправдивих відомостей [591].

Цієї ж теми торкнувся завідувач кафедри теорії та історії держави і права

НА СБ України кандидат юридичних наук, доцент В. Окіпнюк, здійснивши

історико-правовий аналіз архівно-слідчої справи академіка О.О. Малиновського.

На думку автора, цей вид історичного джерела є доволі інформативним, його

вивчення дає можливість робити висновки як широкого загальноісторичного та

історико-юридичного плану, так і вузького особистісного характеру, зокрема,

щодо: методів діяльності радянських спецслужб; особливостей ведення органами

державної безпеки дізнання, слідства та інших процесуальних дій; механізму

застосування позасудових репресій в СРСР у 1920-х рр.; творчої спадщини та

маловідомих сторінок біографії учених та громадських діячів репресованих

органами ВУНК–ДПУ УСРР [556].

У 2010 р. дослідники Р. Подкур та В. Ченцов, доопрацювавши та

узагальнивши свої попередні роботи, видали ґрунтовну монографію «Документы

органов государственной безопасности УССР 1920–1930-х годов:

источниковедческий анализ». Науковці дослідили історію становлення архівних

90

підрозділів радянських органів державної безпеки, процес накопичення,

систематизації, класифікації та умови зберігання і доступу до відомчих

документів. Ураховуючи особливості роботи з даними радянських спецслужб,

автори намагалися розробити алгоритм аналізу документальних джерел [628].

Матеріали, що містять окремі складові джерелознавчого характеру, деякі

вчені опублікували у періодичних виданнях: А. Зінченко у статті «Інформаційні

огляди округових і губернських органів ДПУ і КП(б)У як джерело до вивчення

історії селянства 20-х років : Огляди джерел і документальні нариси» [292],

В. Дніпровець – «Катеринослав. ГубЧК». Суспільно-політичне та економічне

життя краю в документах органів державної безпеки» [250], Р. Подкур –

«Вінницький обласний відділ ДПУ повідомляє...» (Суспільно-політичне життя

Поділля на початку 30-х років за матеріалами ДПУ)» [638], Г. Капустян

«Інформаційні матеріали ВЧК–ГПУ як історичне джерело з вивчення

суспільно-політичного життя українського села 20-х рр.» [330], С. Лясковська –

«Статистичні матеріали органів ДПУ УСРР як історичне джерело для вивчення

діяльності спецслужб в економічній сфері» [473], О. Лисенко – «Інформаційно-

аналітичні документи органів ДПУ УСРР як джерело вивчення діяльності

сільських активістів в умовах суцільної колективізації (кінець 1920-х − початок

1930-х рр.)» [417].

Вказані науковці наголошують, що документи спецслужб є цінним

джерелом для вивчення вітчизняної історії у міжвоєнний період, а відомчі

архіви потребують окремої уваги та ретельної розробки.

Розвиток другого напряму в дослідженні історичних джерел, що

відклалися завдяки діяльності радянських спецслужб, пов’язаний з едиційною

археографією, а саме з публікацією відповідних матеріалів у періодичних

виданнях та підготовкою збірників документів.

Однією з перших таких збірок у вітчизняній археографії теми стала

опублікована у 1994 р. доктором юридичних наук І.Г. Біласом друга частина

книги «Репресивно-каральна система в Україні. 1917−1953. Суспільно-

політичний та історико-правовий аналіз» [61]. У першому розділі видання

91

містяться документи і матеріали щодо становлення та діяльності радянських

органів державної безпеки в Україні у 1917–1939 рр.

У 1994 р. згадуваний вже науковець В.В. Ченцов опублікував звіт

Катеринославської губернської надзвичайної комісії за 1920−1921 рр. Видання

складається з трьох розділів. У першій частині розкривається процес

становлення та діяльності органів НК на Катеринославщині у контексті подій,

що відбувалися в Україні. Другий розділ являє собою детальний звіт

підрозділів Катеринославської Губернької НК. Третій містить інформацію щодо

найбільш гучних судових процесів по кримінальних справах, які були порушені

за матеріалами органів Катеринославської ГубНК [260].

На окрему увагу заслуговують періодичні видання з цієї тематики,

особливе місце серед яких займає науковий журнал «З архівів

ВУЧК−ГПУ−НКВД−КГБ». На його сторінках опубліковано значну кількість

документальних джерел, що висвітлюють історію функціонування радянських

органів державної безпеки. У першому номері журналу надруковано «Звіт

Центрального управління надзвичайних комісій при Раднаркомі України за

1920 р.» [288]. Доволі інформативною є публікація голови Київської обласної

організації Всеукраїнської спілки краєзнавців, доктора історичних наук

Є.М. Скляренка «ВУНК в 1921 році. Загальні завдання і структура ВУНК», яка у

скороченому вигляді містить «Звіт про діяльність ВУЧК за перше півріччя

1922 р.» [760]. У цьому номері також надруковано «Наказ Ф. Дзержинського про

каральну політику надзвичайних комісій» [518]. У наступних випусках журналу

знаходимо «Отчет о полугодичной деятельности ГПУ УССР. (Январь-июнь

1922 года)» [569], публікацію П. Кулаковського та Є. Скляренка «Звіт-доповідь

про діяльність Київського губернського відділу ДПУ за 1923 рік» [398].

Корисну інформацію надає публікація 1991 р. в «Українському

історичному журналі» перекладених з російської мови нарисів С. Дукельського

(одного з керівників Центрального управління особливих відділів Південного

і Південно-Західного фронтів, заступника начальника Особливого відділу

ВУНК) «ЧК−ГПУ», що були підготовані автором у 1922 р. [260; 261]. У 1992 р.

92

дослідник С. Максудов опублікував останню частину книги С. Дукельського,

що завершується документами з архіву ОДПУ 1921−1927 рр. [476]. На думку

співробітника Інституту історії України НАН України доктора історичних наук

Р.Я. Пирога сильною стороною праці було те, що її автор – кадровий чекіст,

безпосередній учасник багатьох описуваних подій. Погоджуючись із цим,

вважаємо, що дану роботу безперечно необхідно віднести до джерельної бази

історії ВУНК [614].

Як бачимо, 1990-ті рр. стали початковим етапом розвитку едиційної

археографії теми, характерною рисою якого було введення історичних джерел у

науковий обіг, переважно, через періодичні наукові видання. Але поряд зі

зростанням кількості публікацій, варто підкреслити, що вони все ж несли

фрагментарний характер і висвітлювали вузькі хронологічні періоди діяльності

радянських спецслужб в Україні.

На початку 2000-х рр. розпочинається другий етап у розвитку археографії

теми, пов’язаний із підготовкою збірників документів, які розкривають історію

функціонування окремих структур розвідки та контррозвідки в Україні та

зображають певні напрями діяльності радянських спецслужб.

Зокрема, у 2000 р. науковці НА СБ України В.С. Сідак, В.О. Козенюк та

М.М. Вівчарик опублікували збірник документів «Закордот» в системі

спецслужб радянської України». Видання містить документи, що зберігаються

у Центральному державному архіві громадських об’єднань України,

Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України,

ГДА СБ України, а також копії документів Архіву Міністерства закордонних

справ Польщі, перекладених з польської мови. З опублікованих джерел

дізнаємось про створення, структуру, завдання та функціонування глибоко

законспірованого підрозділу – Закордонного відділу ЦК КП(б)У. Документи

збірки розкривають раніше замовчувану тему щодо існування паралельно

з ВУНК недержавної партійної спецслужби, що здійснювала розвідувальну

та контррозвідувальну діяльність в інтересах більшовиків на території України

та організовувала підтримку комуністичного підпілля в сусідніх західних

93

державах [165; 166; 284; 285].

Важливе місце в археографії теми займає вже згадуваний двотомний

збірник документів «Правове регулювання конфіденційного співробітництва

з органами безпеки та розвідки на теренах України (кінець ХІХ – кінець

ХХ століття)», підготовлений у 2009 р. співробітниками Інституту дослідження

проблем державної безпеки СБ України під керівництвом доктора юридичних

наук, професора В.Г. Пилипчука та доктора історичних наук Т.В. Вронської.

Зокрема, третій розділ першого тому «Документи радянських надзвичайних

органів (1917−1922 рр.)» та четвертий розділ другого тому «Документи

радянських органів державної безпеки у міжвоєнний період (1922−1939)»

містять нормативно-правові документи, які висвітлюють організаційно-правові

засади агентурної діяльності ВНК−ДПУ−НКВС у міжвоєнний період [663; 664].

Завдяки плідній праці співробітників ГДА СБ України В.М. Василенка та

В.М. Даниленка у 2011 р. світ побачила публікація «Національно-визвольний

повстанський рух в Україні наприкінці 1920–1921 рр. Анотований покажчик.

Справа «Петлюрівські отамани». Науковці розкрили зміст документів

однойменної архівно-кримінальної справи, упорядкованої у 1936 р. з окремих

слідчих справ на репресованих провідників та учасників повстанського руху за

відновлення УНР. Варто підкреслити, що це перше у вітчизняній археографії

науково-довідкове видання, яке містить документи ВУНК про національно-

визвольний повстанський рух в Україні наприкінці 1920−1921 рр. та його

ліквідацію більшовицькими каральними органами [522].

Доволі інформативним також є науково-документальне видання «Вирок

Українській революції: «Справа ЦК УПСР», упорядковане науковцями

Т. Осташко, С. Кокіним за науковою редакцією Р. Пирога. На окрему увагу

заслуговує вступна стаття співробітниці Інституту історії України

НАН України кандидата історичних наук Т. Осташко. В публікації подано

розсекречені матеріали з фондів ГДА СБ України, що відтворюють перебіг

створення ВУНК слідчої справи над провідними діячами Українських

національно-визвольних змагань 1917−1921 pp., яка завершилася фабрикацією

94

Верховним надзвичайним революційним трибуналом УСРР «Справи

ЦК УПСР». Це був один з перших показових судових процесів над лідерами

українських урядів та партій, який започаткував низку політичних репресій,

що згодом активно застосовувалися ДПУ−НКВС в Україні [164].

Не можемо обійти увагою й вітчизняну археографію голодомору

1932−1933 pp., що нараховує десятки збірників документів і, безперечно,

заслуговує окремого розгляду. У рамках нашого дослідження особливий

інтерес серед цих робіт становить видання, підготоване колективом науковців

під керівництвом В.М. Даниленка «Розсекречена пам’ять: Голодомор

1932−1933 років в Україні в документах ГПУ−НКВД», що містить раніше

невідомі історичні джерела з архівів радянських органів державної безпеки

[698]. В.М. Даниленко, Л.Л. Аулова та В.В. Лавренюк упорядкували

анотований покажчик документів, що зберігаються у фондах ГДА СБ України

і висвітлюють причини, перебіг і наслідки Голодомору 1932–1933 років

в Україні. Такі публікації сприяють більш активному науковому використанню

відомчих архівних фондів [203].

Необхідно згадати й про діяльність видавничого дому «Києво-

Могилянська академія», який започаткував публікацію нової серії збірників

документів під красномовною назвою «Більше не таємно». У 2010 р. тодішній

начальник Департаменту архівного забезпечення СБ України кандидат

історичних наук С. Кокін у співпраці з відомим німецьким істориком М. Юнге

видали збірник документів, який висвітлює одну із трагічних складових доби

Великого терору – так звану «куркульську операцію». У книзі вперше

публікується комплекс розсекречених архівних документів ГДА СБ України

щодо підготовки, перебігу, результатів та жертв цієї операції на території

Радянської України. Опубліковані документи та статистичні матеріали

партійних і каральних органів дають змогу уявити вплив владних структур

Москви на здійснення операції у масштабах СРСР [108; 109].

Такий підбір джерел дає можливість неупереджено й об’єктивно

досліджувати історію функціонування радянських органів державної безпеки в

95

УСРР−УРСР у міжвоєнний період. Вивчення опублікованих документів також

сприяє кращому розумінню процесу формування оперативної обстановки в

Радянській Україні у той час. Важливу роль відіграє використання

проаналізованих нами збірників і в навчальному процесі, зокрема, під час

викладання начальної дисципліни «Історія розвідки та контррозвідки в Україні».

Резюмуючи сказане, необхідно зазначити, що напрацювання згаданих

учених, присвячені джерелознавчому аналізу унікального масиву документів,

який сформувався у відомчих архівах завдяки функціонуванню органів та

підрозділів ВУНК–ДПУ–НКВС, є особливо цінним джерелом з точки зору

дослідження історії діяльності радянських спецслужб в Україні у 1918–

1939 рр. Тому можемо констатувати, що публікація раніше таємних

документальних джерел стала важливим здобутком вітчизняної історіографії.

Окрім цього, вважаємо, що інтенсифікації розвитку досліджень першої

групи сприятиме ухвалений 9 квітня 2015 року Закон України «Про доступ до

архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991

років», на виконання якого у ГДА СБ України розпочато підготовку архівних

фондів для їх передачі до майбутнього архіву Українського інституту

національної пам’яті.

До другої групи досліджень відносяться роботи загального характеру, в

яких вивчається процес становлення радянської влади, сутність тоталітарного

режиму та сталінізму в Україні, розкривається суспільно-політична, оперативна

обстановка, окреслюються основні завдання органів державної безпеки щодо

втілення більшовицької політики в Україні.

До цієї групи можна віднести перші роботи Ю.І. Шаповала, присвячені

темі масових репресій в Україні. Спираючись в основному на матеріали

і документи ЦК КП(б)У та преси, автор на сторінках монографії «У ті трагічні

роки. Сталінізм на Україні» подає загальну картину здійснення політики

тоталітаризму УРСР [895].

У 1991 р. на розгляд громадськості представили комплексне наукове

дослідження «Сталінізм на Україні 20–30-ті роки» науковці В.М. Даниленко,

96

Г.В. Касьянов, С.В. Кульчицький. У цій роботі розкриваються замовчувані факти

участі радянських спецслужб у становленні жорсткої авторитарно-

бюрократичної системи в Україні [241]. Автори простежили як в процесі

утвердження командної економіки здійснювалася сталінська лінія на поглинання

республіки загальносоюзними відомствами. Значна увага приділяється питанню

боротьби радянської влади з вигаданими офіційною пропагандою націоналізмом

та національними ухилами. Дослідники залучили великий архівний матеріал

щодо поширення масового терору проти інтелігенції, без якого сталінський

режим не міг утвердитися в суспільстві. Через усі розділи книги проходить тема

загибелі духовного світу та моральних цінностей людини у тоталітарній державі.

Показано, що репресивний механізм, який склався в умовах боротьби проти

«класового ворога», згодом, у 1930-ті рр., одночасно зі зникненням «решток

ворожих класів» втратив свою раціональну суть, став ірраціональним і почав

використовуватися проти «своїх».

У наступних роботах Ю.І. Шаповалу вдалося відтворити хроніку

політичного терору, який провадився за участі ДПУ–НКВС з середини 20-х до

початку 50-х рр. ХХ ст. Ознайомившись із багатотомними кримінальними

справами 20–30-х рр. минулого століття, науковець дійшов висновку, що «загроза

українського буржуазного націоналізму» та інших «національно забарвлених»

проявів стала приводом для здійснення партійно-державним керівництвом

перманентного політичного терору, зокрема й за допомогою вчинення голоду,

в Україні, що дозволило утримувати її у складі СРСР [896; 897; 900].

Процес перетворення органів державної безпеки Радянської України на

знаряддя, яке забезпечувало здійснення диктатури комуністичної партії та її

політики у період непу 20-х рр. ХХ ст., ілюструється у монографіях

С.В. Кульчицького «Комунізм в Україні: перше десятиліття (1919–1928)» та

«Україна між двома війнами (1921–1939 рр.)». У цих роботах висвітлюється

розвиток суспільно-політичної ситуації в Україні у міжвоєнний період,

розкриваються основні задачі та місце ВУНК–ДПУ–НКВС у системі державних

та партійних органів УСРР–УРСР [399; 401].

97

Важливу інформацію щодо розвитку оперативної обстановки в Україні

знаходимо у дослідженнях присвячених протидії органів державної безпеки УСРР

антирадянському підпіллю та селянському опору політиці більшовицької влади.

Відомі вітчизняні історики М.Т. Безотосний [45], В.Ф. Верстюк [112],

О.І. Ганжа [193] пильну увагу зосередили на вивченні селянської боротьби,

спрямованої на перешкоджання становленню тоталітарного режиму в УСРР

в 20–30-х рр. ХХ ст.

Селянському супротиву та його знищенню в ході кампанії по «ліквідації

куркульства як класу» присвячені праці: В. Васильєва та Л. Віоли [93],

В.В. Ченцова [876], Є.П. Шаталіної [903].

У своїй праці кандидат історичних наук В.І. Улянич описав діяльність

більшовицької влади по придушенню повстанських рухів українського народу

у 1921 р. У чіткій послідовності, починаючи з січня 1921 р., автор показує,

які саме органи і засоби використовувала більшовицька влада для боротьби

з повстанцями [848].

Вагомий внесок у висвітленні протиборства ВУНК, ДПУ з селянським

рухом опору внесли відомі вітчизняні дослідники цього періоду – доктор

історичних наук, професор В.В. Ченцов і доктор історичних наук, доцент

Д.В. Архірейський. У своїх статтях «Влада і селянство у 20-ті роки» [20],

«Антирадянська національна опозиція в УСРР в 20-ті рр.: погляд на проблему

крізь архівні джерела» [18] науковці описують оперативну обстановку, що

склалася в УСРР та називають соціально-економічні та політичні причини, які

призвели до активної діяльності антирадянської національної опозиції на

початку 1920-х рр. Учені розглянули питання протидії радянських органів

державної безпеки діяльності спецслужб ДЦ УНР та підпільних організацій, які

підтримували з ним зв’язок – Всеукраїнського центрального повстанського

комітету, Козачої ради та іншим повстанським групам [18, с. 16–27].

Аналізу інформаційно-аналітичних матеріалів центральних та місцевих

органів ВУНК–ДПУ УСРР, які характеризують форми і методи боротьби

радянської влади з повстанським рухом та антибільшовицькими політичними

98

партіями, присвячено статтю Р. Подкура «Повстанський рух та опозиційні

політичні угруповання в інформаційних документах органів ЧК-ГПУ (початок

20-х рр.)» [634]. У наступній роботі «Збройний виступ як радикальна форма

опору радянській владі в УСРР в 1920-ті – початку 1930-х рр. (за матеріалами

ВУЧК–ГПУ)» автор розкриває особливості накопичення інформації

радянськими спецслужбами щодо антибільшовицьки налаштованих громадян.

Дослідник зазначає, що структура органів державної безпеки була максимально

пристосована для знищення опозиційних партій, громадських організацій

і окремих осіб в країні [643].

Процес встановлення контролю органів державної безпеки за діяльністю

ЦУПКОМу – одного із центрів антибільшовицького повстанського руху

в УСРР у 1921 р., досліджено у статті Я. Файзуліна «Всеукраїнський

Центральний Повстанський Комітет 1921 року: з історії агентурно-оперативної

розробки органів ВУЧК» [852].

Застосування амністій як засобу розкладу повстанського руху та

здійснення контролю за цим процесом радянськими органами державної

безпеки УСРР розглядає співробітник ГДА СБ України В. Василенко у статті

«Більшовицькі амністії початку 1920-х рр. як засіб боротьби проти

повстанського руху» [89].

Дослідження роботи органів та структурних підрозділів ВУНК–ДПУ–

НКВС в Україні відносяться до третьої групи робіт.

Аналіз діяльності органів військової контррозвідки та прикордонних

військ ВУНК–ДПУ–НКВС УСРР–УРСР проводився Л.В. Бородичем,

О.І. Божком, В.Г. Пилипчуком та ін.

Становлення, розвиток та практична діяльність внутрішніх,

прикордонних військ, інших охоронно-каральних підрозділів в умовах появи й

зміцнення на території України різних форм національної (1917–1920 рр.) та

радянської (1918–1941 рр.) державності досліджено у дисертації колишнього

першого заступника міністра внутрішніх справ України Л.В. Бородича

«Внутрішні й прикордонні війська в Україні у 1917–1941 рр. (історико-

99

правовий аспект)» [75, с. 59–74]. В окремому підрозділі дисертації «Спеціальні

та прикордонні частини Радянської України у 1918–1922 рр.» науковець

детально аналізує структуру та функції військ ВУНК–ДПУ УСРР [75, с. 59–74].

Автор зазначає, що процес реформування військ ДПУ практично завершився

напередодні утворення СРСР. Структурно вони виглядали таким чином:

внутрішні війська (частини і підрозділи, закріплені безпосередньо за органами

ДПУ); конвойна варта; прикордонна охорона. Наприкінці 1922 р. було

розроблено й затверджено нове Положення про війська ДПУ. Їх головними

функціями визначались виконання завдань центральних і місцевих органів

ДПУ, боротьба з бандитизмом й контрреволюційними збройними виступами,

охорона кордону та конвойна служба [75, с. 74].

Діяльність військової контррозвідки на теренах радянської України у

1917–1922 рр. досліджено у монографії доктора юридичних наук, професора

В.Г. Пилипчука «Військова контррозвідка: організаційно-правове забезпечення

її становлення в УСРР (1917–1922 рр.)». Автор розкриває структуру Особливих

відділів та організаційні зміни у ній, які відбувалися відповідно до розвитку

військово-політичної та оперативної обстановки в Україні. Окремий розділ

праці присвячено організації охорони державного кордону та прикордонних

органів військової контррозвідки в УСРР [594]. Нормативно-правове

регулювання діяльності прикордонних особливих відділень ВУНК–ДПУ УСРР

досліджено у статті В.Г. Пилипчука «Організація охорони державного кордону

та прикордонних особливих відділів ВУНК–ДПУ в Україні» [599].

Процес зародження радянської військової контррозвідки, зокрема

утворення Особливих відділів на території УСРР дослідив доцент історичного

факультету Київського національного університету ім. Т. Шевченка, кандидат

історичних наук О. Божко. Особливу увагу науковець приділив протиборству

між ВНК та військовим відомством за підконтрольність військової

контррозвідки, проаналізував зміни в її структурі та повноваженнях [70; 71].

Діяльність військової контррозвідки по збору інформації щодо недоліків

у роботі військового відомства в 1930-х рр. простежується у статті доктора

100

юридичних наук В.О. Козенюка «Роздуми над доповіддю Наркому» [369].

Основні етапи становлення контррозвідки в Україні розглянуто у статті

першого начальника ГДА СБ України О.М. Пшеннікова «Українська

контррозвідка в документах» [685].

Про розвідувальну діяльність ВУНК у 1919–1920 рр. проти іноземних

спецслужб та військових з’єднань Директорії УНР згадується у монографії

В.М. Шевчука «Нариси з історії воєнної розвідки від часів держав античного

світу до кінця ХХ століття» [908, с. 340].

Тенденції розвитку правового статусу органів ВУНК–ДПУ УСРР

і основні напрями їх правозастосовної діяльності у 1920-х рр. досліджено

у роботі заслуженого юриста України, кандидата юридичних наук, професора

І.Б. Усенка. Зокрема, науковець зазначає, що протягом 1922–1923 рр. план

реорганізації органів державної безпеки та відмови від їх надзвичайного

статусу поступово втілювався у життя, але паралельно з цими процесами

посилювалась тенденція до розширення повноважень ДПУ [851, с. 31].

У статтях В. Окіпнюка «Еволюція правового статусу транспортних органів

Державного політичного управління УСРР в першій половині 20-х років» [549],

«Правові засади фінансування органів ГПУ УСРР у 20-ті рр.» [551], «Правові

основи забезпечення режиму таємності органами ГПУ УСРР (20-ті – початок

30-х рр.)» [552], «Розвиток організаційної структури органів державної безпеки

СРСР і Радянської України у 1934–1941 рр.» [553] розкривається структура

і завдання органів та підрозділів радянських спецслужб з посиланням на

нормативно-правові документи, що регулювали їхню діяльність. Правові аспекти

охорони стратегічних промислових об’єктів радянськими спецслужбами

досліджено у статті В. Окіпнюка «Правове регулювання охорони військами ДПУ

підприємств цукрової промисловості УСРР» [550].

Окремі питання діяльності ВНК розглянуто у публікації Р. Подкура

«Створення ВЧК: інтерпретація відомої проблеми» [637]. Процес становлення

та функціонування відомчих архівів досліджено у статті науковця «Створення

архівних підрозділів радянських органів державної безпеки (1920 – початок

101

1940-х рр.)», яка побачила світ у 2011 році [636].

У наступній статті Р. Подкура «Взаємовідносини ГПУ УСРР та ГПУ

РСФРР у контексті підписання союзного договору 1922 р.» розкриваються

невідомі аспекти формування взаємодії ВУНК–ДПУ УСРР та ВНК–ДПУ

РСФРР у 1919–1922 рр. Завдяки порівняльному аналізу основних норм трьох

проектів «Положення про взаємостосунки ГПУ УСРР та ГПУ РСФРР» автор

робить висновок про всебічний контроль політичних лідерів радянської Росії

та ДПУ РСФРР за діяльністю органів державної безпеки в УСРР [630].

Процес становлення, завдання та нормативно-правове регулювання

діяльності радянських органів державної безпеки в Україні у сфері економіки

досліджували В.В. Ченцов, О.А. Штоквиш, В.Т. Окіпнюк, В.О. Козенюк,

А. Кравченко, С.П. Лясковська (Гнітько) та ін.

У 1994 р. опубліковано тези доповіді В. Ченцова «Аналогии в истории.

Деятельность экономических подразделений ЧК-ГПУ в условиях новой

экономической политики» [872].

Створенню та функціонуванню Економічного управління ВУНК–ДПУ у

1920-х рр. присвячено статтю О.А. Штоквиша, С.П. Гнітько, В.Т. Окіпнюка [920].

Досвід розробки стратегії діяльності радянських спецслужб із

прогнозування основних загроз в економічній сфері досліджений

В.О. Козенюком у статті «Моделювання органами ВЧК загроз в економічній

сфері під час переходу радянської держави до НЕПу» [364].

Стаття А. Кравченко «Місце та роль контрреволюційних органів радянської

влади у відносинах з непманською буржуазією (1921-й – кінець 1920 років)»

присвячена дослідженню діяльності органів НК–ДПУ у сфері економічної безпеки

УСРР. Дослідник розкриває зміни, що відбулись у структурі Центрального

управління надзвичайних комісій по боротьбі з контрреволюцією, спекуляцією і

посадовими злочинами, у зв’язку зі створенням 24 лютого 1921 року економічного

відділу, який у цьому ж році був реорганізований в економічне управління,

висвітлює його основні завдання та напрями роботи [394].

Більш детально історичні передумови законодавчого забезпечення

102

розслідування злочинів органами ДПУ УСРР в економічній сфері 20-х рр.

ХХ ст. висвітлено у статтях кандидата історичних наук, доцента

С.П. Лясковської «Економічні відділи в системі ВУНК–ДПУ УСРР» [469],

«Діяльність органів ДПУ УСРР в сфері економіки в 1927–1928 рр.: за

матеріалами відомчої статистики» та ін. [462; 464; 466; 473]. Доопрацювавши

свої попередні роботи, у 2011 р. С.П. Лясковська опублікувала монографічне

дослідження «Діяльність економічних підрозділів ДПУ УСРР (1927–1929 рр.):

за документами та матеріалами відомчої статистики» [467]. У ньому вперше, на

основі архівних документів та матеріалів відомчої статистики, досліджено

окремі методи та засоби розшукової і слідчої діяльності органів ДПУ УСРР

в економічній сфері.

Структура і завдання радянських спецслужб також розкриваються у

дослідженнях з питань їхньої протидії окремим злочинам. Зокрема, у статтях

С.П. Лясковської (Гнітько) «Боротьба з контрабандою в Україні у 20-ті роки» та

«До питання про організацію боротьби з контрабандою в Україні в 1920-ті

роки» аналізується діяльність Особливих відділів та інших підрозділів ВУНК–

ДПУ з протидії незаконному перевезенню товарів та охороні державного

кордону УСРР [197; 198]. В інших статтях ученої «Боротьба економічних

підрозділів ДПУ УСРР з фальшивомонетництвом у 1920-ті рр.» та

«Організаційно-оперативна діяльність з протидії фальшивомонетництву в 20-ті

роки ХХ ст. : досвід органів ДПУ УСРР» досліджено діяльність радянських

спецслужб з протидії підробці та збуту фальшивих грошей [463; 472].

Вивченню та узагальненню досвіду становлення організаційних та правових

засад діяльності підрозділів візуального спостереження радянських органів

державної безпеки в Україні присвячено дисертаційне дослідження кандидата

юридичних наук С.Г. Мельниченка, що є першою кваліфікаційною роботою цього

напряму у сучасній вітчизняній історіографії [493]. Автор здійснив ґрунтовний

аналіз нормативно-правових актів, які регулювали діяльність підрозділів

візуального спостереження радянських спецслужб в Україні.

Р. Подкур у статті «Інформаційно-аналітична робота як один з напрямків

103

діяльності спецслужб в 20–30-х роках» розкрив структуру та завдання

підрозділів радянських органів державної безпеки, які здійснювали

інформаційно-аналітичну роботу у міжвоєнний період [632].

Дослідженню цензурної діяльності органів та підрозділів ВУНК–ДПУ

УСРР присвячено статті доктора історичних наук В. Ченцова «Табу – на думку,

заборона – на слово. За матеріалами роботи політконтролю НК–ДПУ у 20-ті

роки» [873], «Політконтроль (ПК). Сторінки історії спеціального підрозділу»

[877], та кандидата історичних наук В. Очеретянка «Політична цензура

в системі контролю за особистістю та суспільством. До 80-річчя створення

радянської цензури» [577]. Науковці дослідили зміни у структурі військової

цензури та політичного контролю, визначили функції та завдання цих

підрозділів [877, с. 171]. У наступній роботі В. Очеретянка «Загратовані книги.

Встановлення партійно-державного контролю над виданням, розповсюдженням

та використанням літератури в Україні у 20–30-ті роки» розкрито систему

контролю органів цензури та політконтролю спецслужб за друкованою

продукцією в УСРР [576].

Діяльність радянських органів державної безпеки у сфері захисту

державної таємниці досліджена у роботах В.П. Ворожка, О.В. Ботвінкіна,

С.О. Князєва, В.О. Козенюка. Вчені розкривають питання становлення

підрозділів радянських спецслужб, які шляхом проведення

контррозвідувальних заходів, організації режимно-секретного діловодства,

військової цензури здійснювали захист секретної інформації [81; 362; 349; 370].

В.П. Ворожком доведено, що політконтроль і цензура, що проголошувались

владою як заходи проти шпигунства та спрямовані на протидію витоку

секретних відомостей, у реальному житті мали переважно політичне та

ідеологічне спрямування. Окрім цього, науковцями здійснено ґрунтовний

аналіз нормативно-правового забезпечення захисту державних секретів у

міжвоєнний період [178; с. 17].

Історико-правове дослідження органів дізнання та досудового слідства

в УРСР у міжвоєнний період було здійснене С.В. Губарем, І.М. Дерев’янком,

104

О.В. Мазур, О.С. Нестеренком, В.Т. Окіпнюком, Л.І. Щербиною [225; 249; 474;

529; 560; 925; 926] та ін. Співвідношення дізнання та слідства в діяльності

ВУНК–ДПУ–НКВС проаналізовано М.А. Погорецьким [623].

Зокрема, процес ліквідації та відновлення інституту слідчих у системі

радянських спецслужб розкритий у статті Л.І. Щербини «Становлення і розвиток

взаємодії органів досудового слідства з оперативними підрозділами в органах

державної безпеки України (1917–1961 рр.)». Науковець робить висновок, що

відсутність інституту слідчих в радянських органах державної безпеки протягом

1920–1938 рр. та проведення негласної і кримінально-процесуальної діяльності

оперативними підрозділами призвело до злиття різних функцій в одному органі

держави, а це негативно впливало як на ефективність досудового розслідування

кримінальних справ, так і на результативність оперативно-розшукової роботи

[925]. Становлення слідчих апаратів ВУНК, їх структура і завдання досліджено у

статті О.В. Мазур. На думку автора, покладання на слідчі органи надзвичайних

комісій вирішення не властивих їм контррозвідувальних завдань призводило до

змішування кримінально-процесуальної та оперативно-розшукової діяльності,

формувало «обвинувальний ухил» у слідчих, що спричинило появу численних

слідчих помилок [474]. Організаційно-правові засади діяльності слідчих

підрозділів органів державної безпеки УСРР–УРСР стали предметом

дослідження В.Т. Окіпнюка. Науковець зазначив, що після скасування на

початку 1920 р. інституту попереднього слідства в органах державної безпеки

відбулось об’єднання оперативно-розшукової і слідчої діяльності. Розшукові та

слідчі функції упродовж 1920–1938 рр. були віднесені до повноважень

співробітника оперативного підрозділу, як наслідок це призвело до спрощення

процесуальних форм досудового розслідування справ. Ця практика створила

передумови до зниження якості процесуальної діяльності органів державної

безпеки та порушення прав людини [560].

Аналізу нормативно-правової бази контррозвідувального режиму в УСРР

присвячено кілька статей кандидата юридичних наук, старшого наукового

співробітника, доцента М.С. Романова: «Історико-правовий аспект

105

контррозвідувального режиму на території України у передвоєнний період

(1930–1940 роки)», «Контррозвідувальний режим на території України в 1917–

1922 рр.: історико-правовий аспект» [701; 703]. Науковець зазначає, що

остаточно нормативно-правова база щодо контррозвідувального режиму на

території України була впроваджена у травні-серпні 1920 року у період

створення Центрального управління надзвичайних комісій України та

формувалась з урахуванням раніше прийнятих нормативно-правових актів

РРФСР [703, с. 195, с. 197]. М.С. Романов доводить, що у передвоєнний період

із урахуванням загроз СРСР органи державної безпеки вживали заходи із

посилення контррозвідувального режиму. Разом із тим, зазначений порядок, на

думку науковця, використовувався також як каральна функція держави –

безпідставна заборона на окремі види робіт певних категорій громадян,

переслідування за політичними мотивами [701, с. 240].

Можемо відзначити, що окремі аспекти агентурної діяльності органів

державної безпеки УСРР розглянуто у більшості проаналізованих нами праць.

Зокрема, у роботах В.Г. Пилипчука, О.Р. Лебедєва, В.О. Козенюка та інших

науковців розкриваються історико-правові складові залучення осіб до

конфіденційного співробітництва радянськими спецслужбами та роботи з ними.

Аналіз нормативно-правової бази, що регулювала агентурну діяльність

Особливих відділів ВУНК–ДПУ здійснено В.Г. Пилипчуком. Науковець

зазначає, що протягом 1920–1921 рр. в Особливих відділах ВУНК–ДПУ було

вжито відповідні організаційні заходи, спрямовані на: формування і розвиток

дієвого агентурного апарату, основу якого складали інформатори і таємна

агентура; утворення мережі негласних штатних співробітників (агентів

зовнішнього і внутрішнього нагляду) [598].

Ґрунтовною працею цього напряму є дисертаційне дослідження

кандидата юридичних наук, доцента О.Р. Лебедєва, у якому здійснено аналіз

нормативно-правової бази, що регулювала агентурну роботу радянських

спецслужб у міжвоєнний період [410, с. 98–122].

Аналіз форми та змісту тексту документів, які оформлювались

106

радянськими спецслужбами у 1919–1920 рр. для закріплення конфіденційного

співробітництва, здійснено у статті О.Р. Лебедєва «Закріплення вербування:

історико-правові аспекти оформлення підписки та зобов’язання» [408].

Групою авторів О.Р. Лебедєвим, С.О. Климчуком, А.С. Пашковим

досліджено історико-філософські аспекти загальних і спеціальних принципів,

що використовувались в процесі конфіденційного співробітництва радянськими

органами державної безпеки. Автори приділили увагу нормативному

закріпленню у таємній Інструкції ВНК по боротьбі зі спекуляцією від 20 червня

1918 р. відомого суперечливого принципу щодо співвідношення мети і засобів

– ціль виправдовує засоби, що застосовувався органами державної безпеки в

оперативній діяльності [412].

Цікавою є стаття В.О. Козенюка «Практика вербувальної розробки

іноземних консульств в Україні контррозвідкою ДПУ УРСР (1928–1938 рр.)».

Дослідивши позитивний та негативний досвід агентурної розробки іноземних

консульств органами державної безпеки радянської України, автор робить

висновок, що у середині 1920-х рр. вітчизняні контррозвідники уявляли процес

вербування одномоментним актом, який не вимагав якоїсь складної спеціальної

підготовки [368]. У монографії та дисертації В.А. Козенюк продовжив

дослідження накопиченого досвіду агентурної роботи радянських органів

державної безпеки з протидії розвідувально-підривній діяльності іноземних

спецслужб у 1921–1939 рр. [361; 367].

Нормативно-правова база прокурорського нагляду за діяльністю ДПУ

досліджена І.Б. Усенком [851]. Становленню даного нагляду за органами

ВУНК–ДПУ УСРР, його формам, методам та особливостям присвячено

монографію кандидата юридичних наук Д.А. Тихоненкова [811; 812]. Також

питання перевірки точності дотримання конституційних та законодавчих засад

органами ДПУ УСРР розглянуто у дисертації В.В. Мурзи [510] та монографії

В.Т. Окіпнюка [557]. Процес формування та розвитку організаційно-штатної

структури підрозділу прокуратури НКЮ УСРР–УРСР, що здійснював нагляд за

органами НКВС республіки у 1920–1930-х рр., досліджений також в наступних

107

роботах В.Т. Окіпнюка [554].

У наведених вище працях розглядаються складові діяльності органів

державної безпеки за так званими функціональними напрямами, насамперед

відповідно діяльності підрозділів: зовнішньої розвідки, контррозвідки, військової

контррозвідки, прикордонних військ, економічних, візуального спостереження,

інформаційно-аналітичних, політичного контролю та цензури, захисту державної

таємниці, слідчих тощо. В окремих працях також розкрито нормативно-правове

регулювання контррозвідувального режиму, агентурної діяльності та

прокурорського нагляду за діяльністю радянських спецслужб в Україні.

Цікавий фактичний матеріал щодо розвідувальної та контррозвідувальної

діяльності спецслужб міститься у працях з історії регіональних органів та

підрозділів державної безпеки радянської України.

Зокрема, у дисертаційній роботі доцента кафедри нової та новітньої

історії Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова кандидата

історичних наук І.М. Шкляєва досліджено діяльність радянських спецслужб в

Одесі у 1917–1922 рр. Науковець висвітлює історію формування Одеської НК,

наводить факти участі радянських органів державної безпеки у реалізації

політики «червоного терору» на Півдні України. Автор досліджує діяльність

органів Одеської Губернської НК проти збройного селянського руху,

антирадянського політичного підпілля, карної злочинності, а також

контррозвідувальні дії проти розвідок Польщі та Румунії [918].

Структуру та завдання окремих підрозділів Одеської губернської

надзвичайної комісії розглянуто у роботі В. Голубова «З досвіду Одеської

Губчека». У публікації автор використав матеріал, виданий у лютому 1921 р.

«Итоги и практика годичной деятельности Одесской Губчека» [206]. Діяльність

Катеринославської губернської НК простежується у вже згадуваній публікації

В.В. Ченцова [262]. Заслуговує також на увагу збірник «Провинциальная

ЧеКа», у якому містяться статті щодо функціонування Харківської губернської

НК [676]. Доволі інформативною є робота Ю. Шаповала та В. Золотарьова

«ЧК–ДПУ–НКВС на Харківщині: люди та долі (1919–1941)» [899]. Діяльність

108

Київського губернського відділу ДПУ у 1923 р. висвітлено у згадуваній

публікації П. Кулаковського та Є. Скляренка [398].

Особливе місце у сучасній вітчизняній історіографії теми посідають

комплексні дослідження історії радянських спецслужб міжвоєнного періоду.

Однією з найбільш цитованих у вітчизняній історіографії ВУНК є

колективна робота харківських учених Л.Н. Маймескулова, А.И. Рогожина,

В.В. Сташиса «Всеукраинская чрезвычайная комиссия (1918–1922)», друге

видання якої відбулось у 1990 році. У монографії досліджено процес

становлення і розвитку структури ВУНК, висвітлено еволюцію завдань та

функцій органів державної безпеки УСРР, розглянуто механізм відомчого та

державного контролю за їх діяльністю. Науковці оцінюють події минулого

з позицій, притаманних радянському періоду, проте їх монографія має багатий

фактичний матеріал, що й привертає особливу увагу дослідників [475].

Певним підсумком студіювання історії становлення і функціонування

економічних підрозділів ВУНК–ДПУ у роки непу стала публікація у 2016 р.

узагальнюючої монографії С.П. Лясковської «Діяльність органів ВУЧК–ДПУ

УСРР у сфері економіки (1921–1928 рр.)». Окрім організаційно-правових засад,

напрямів, форм і методів, сил та засобів оперативно-розшукової та

контррозвідувальної діяльності економічних підрозділів, науковець дослідила

інформаційно-аналітичну складову в роботі радянських органів державної

безпеки у вказаний період [468].

У роботі В.Т. Окіпнюка «Державне політичне управління УСРР (1922–

1934): історико-юридичний аналіз» комплексно охарактеризований процес

реформування органів державної безпеки, розвитку нормативно-правового

забезпечення діяльності ДПУ, ґрунтовно висвітлено організаційну структуру

і напрями діяльності органів, підрозділів та військових частин ДПУ. Окремо

досліджено систему державного та партійного контролю, а також

прокурорського нагляду за діяльністю ДПУ УСРР [557].

Серед останніх досліджень В.Т. Окіпнюка необхідно відзначити

опубліковану у 2015 р. монографію «Органи державної безпеки УРСР (1922–

109

1941): історико-правове дослідження». У ній науковець детально розкриває

еволюцію правового статусу, організаційної структури та правозастосовної

діяльності ДПУ–НКВС УСРР(УРСР). Вчений також висвітлює питання

фінансування, матеріально-технічного та кадрового забезпечення радянських

органів державної безпеки, контролю та нагляду за їх діяльністю [559].

У дисертації кандидата юридичних наук О.І. Олійника «Народний

комісаріат внутрішніх справ України (1917–1941 рр.): структура, функції,

діяльність» проаналізовані нормативно-правові основи функціонування органів

міліції та державної безпеки в радянській Україні у 1917–1941 рр., розкрито їх

структуру та зміни в ній відповідно до суспільно-політичної та оперативної

обстановки того часу [561, с. 40–57]. О.І. Олійник приділив значну увагу

питанню дублювання функцій органів державної безпеки та міліції у середині

1920-х рр., здійснив аналіз нормативно-правових актів РНК УСРР, які

намагались розмежувати завдання та підслідність цих органів [561, с. 64–66].

Варто також зазначити, що автори комплексних досліджень з історії

радянських спецслужб міжвоєнного періоду, як правило, керуються

усталеною періодизацією, де за критерій поділу обрано зміну структур

органів державної безпеки – Закордот, ВУНК–ДПУ–НКВС УСРР–УРСР.

Найбільшою за кількістю публікацій є четверта група робіт, у яких

розкривається карально-репресивна діяльність радянських органів державної

безпеки в УСРР–УРСР. Великий масив наукових публікацій вітчизняних

учених з теми систематизовано й відображено передусім у бібліографічних

покажчиках [654; 657; 692; 693]. За підрахунками академіка П.Т. Тронька

сучасна вітчизняна історіографія репресій радянської тоталітарної системи

в Україні нараховує понад 9 тис. наукових статей, монографій, розвідок,

кандидатських та докторських дисертацій [828, с. 7]. Зокрема, науковці

Г. М. Васильчук [94], І.М. Ващенко [96], Т.В. Вронська [185; 188], В. П. Коцур

[393], В.М. Нікольський [545], Р.Ю. Подкур [629; 633; 648], О.С. Рубльов [708],

С.М. Сліпущенко [771], І.В. Терлецька [800–802], В.В. Ченцов [876],

Ю.І. Шаповал [890; 893; 894], М.М. Шитюк [914; 916] та інші здійснили

110

загальний аналіз вітчизняної історіографії карально-репресивної системи 1920–

1950-х рр. в Україні, складовим елементом якої були радянські спецслужби.

Погоджуючись в основному з історіографічними підходами і висновками

названих учених, та ураховуючи, що їх роботи також увійшли до історіографії

теми, вважаємо за необхідне продовжити наукові пошуки у цьому напрямі.

Серйозним внеском у дослідження проблеми репресій став вихід у 1994 р.

періодичного наукового журналу «З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ». Ідея

видання пов’язана з реалізацією державної програми з підготовки науково-

документальної серії книг «Реабілітовані історією». Значним стимулом для

розвитку цього напряму стало прийняття ряду нормативно-правових

документів, які розглянуто нами вище.

Враховуючи значну кількість публікацій з цієї тематики, маємо вказати,

що у четвертій групі виокремлюється декілька підгруп.

Окрему підгрупу складають дослідження репресивної діяльності ВУНК–

ДПУ–НКВС проти певних верств населення, груп людей, категорії осіб (селян,

робітників, інтелігенції, військовослужбовців, співробітників органів державної

безпеки, партійно-радянської номенклатури, родичів «ворогів народу»),

етнічних груп, релігійних організацій, населення певних територій тощо.

Карально-репресивну діяльність органів ВУНК–ДПУ по відношенню до

селян УСРР дослідили вітчизняні вчені: Д. Архірейський [20], В. Васильєв [92;

93], Є. Горюнова [215], С. Ільєвич [311], Г. Капустян [331], Ю. Котляр [391],

Я. Мандрик [478], О. Стасюк [788], Л. Фрей [860], В. Ченцов [878], О. Шармар

[901]. Науковці детально висвітлили ті заходи радянських органів державної

безпеки, що сприяли утвердженню тоталітарної системи в українському селі.

У дисертації кандидата юридичних наук О.М. Шармар досліджено

правові та організаційні засади супроводження органами державної безпеки

Радянської України аграрної політики держави на селі у міжвоєнний період

та контроль за соціально-економічними процесами, які були наслідками цієї

політики. Науковець висвітлює й особливості агентурної діяльності органів

ДПУ УСРР у сільській місцевості [901, с. 84–86].

111

Окремі аспекти репресій щодо робітників радянської України досліджено

у роботах О.Трубенок [829–831], Т. Ніколаюк [538]. Репресії щодо працівників

української залізниці висвітлено у публікаціях Ю. Бондарчука [72],

Є. Скляренка [665; 761].

Питання взаємовідносин української інтелігенції та командно-

адміністративної системи розглядається у роботі Г. Касьянова та В. Даниленка

[240]. Вони одними з перших звернули увагу на соціально-класовий склад

знищуваної інтелігенції, на інспірацію так званих національних ухилів

(«шумськізму», «хвильовизму», «волобуєвщини»), роздмуханих ВКП(б),

переслідування «старих спеціалістів» та проведення політичних показових

процесів. Вчені переконливо доводять, що сталінська репресивна політика була

спрямована на фізичне знищення та духовне підпорядкування діючому

режимові інтелектуальної еліти нації.

Темі репресій проти української інтелігенції присвячено також роботи

вітчизняних науковців О. Боня [73], Г. Бут [87], О. Бута [86; 87], Л. Залізняка

[286], Є. Зозулі [86], В. Василенка [88], І. Верби [110; 684], Д. Вєдєнєєва [684],

Т. Вронської [182], В. Граба [216], В. Гусєва [231], А. Давидюк [232],

В. Даниленка [238; 240], О. Довганича [252], К. Довганя [253], М. Довгича [390],

А. Желєзко [275], С. Ільєвича [311], І. Ільєнка [312], В. Йосипенка [308], Б. Кияка

[347], Г. Ковальчук [358; 359], М. Коваля [182], О. Косовця [390], М. Кузменко

[396], В. Левченка [413; 414], Н. Литвин [426], С. Лясковської (Гнітько) [195;

196; 199], Р. Маньковської [479; 480], В. Марочка [481], Т. Марусик [483; 484],

І. Матяш [490; 491], Н. Миронця [496], Д. Омельчука [563], Т. Опришко [565],

О. Осмоловської [567; 568], В. Очеретянка [578], В. Пристайка [668–673],

О. Проскура [347], О. Пшеннікова [684], Е. Петровського [414], Р. Пирога [164],

В. Прокопчука [678–680], М. Роженка [696], О. Рубльова [705; 706], В. Савчука

[716], А. Санцевич [722], А. Сахна [723], А. Ситника [733], С. Сліпущенко [767–

771], Г. Смирнова [684], П. Соболя [776], В. Соколова [390], Т. Сосновської

[779], О. Старовойтової [785], М. Фельбаби [705], Ю. Шаповала [669; 671; 672],

Г. Швидько [904], О. Юркової [933] та ін.

112

Непересічною роботою в дослідженні даної проблеми є монографія

Г. Касьянова, присвячена складному й трагічному періоду в історії української

інтелігенції [333]. Автор ставить завдання простежити основні зміни, що

відбулися в соціально-культурному розвитку інтелігенції в 1920–1930-ті роки.

Серед тематичних збірників, присвячених репресіям проти освічених кіл

українського суспільства, необхідно згадати такі: «Репресоване краєзнавство

(20–30-ті роки)» [695], «3 порога смерті. Письменники України – жертви

сталінських репресій», «Репресоване «відродження» [694] та ін.

Автори назвали імена численних діячів української культури, які

потрапили в жорна політичних репресій, з’ясували маловідомі сторінки їх

життя та діяльності, розкрили форми опору тоталітарному режиму. Вітчизняні

науковці показують масштаби репресій через персоналії, зазначають, що

політика, яку влада проводила стосовно представників інтелектуальної праці,

призвела до величезної соціально-демографічної катастрофи в суспільстві.

Про становище українських освічених кіл в умовах існування

комуністичної тоталітарної системи, йдеться у підготовленій Інститутом історії

України НАН України тритомній монографії «Нариси історії української

інтелігенції» [519–521]. Автори висвітлюють питання залучення до співпраці

з владою представників старої інтелігенції та формування нової, показують

небачений розмах репресій, що практично повністю знищили інтелектуальні

сили нації.

Варто вказати, що в цій історіографічній групі простежується певна

закономірність: більшість дослідників звертають свою наукову увагу на долі

видатних людей, які потрапили під жорна каральної машини. І це чітко видно

у наведеному вище переліку статей. Долі ж пересічних громадян залишаються

десь на другому-третьому плані. Особливо ця риса характерна для публікацій

центральних та вузівських видань.

Репресії проти військовослужбовців також стали предметом досліджень

вітчизняних науковців. Свій вклад у дослідження даної проблеми внесли

публікації Д. Табачника та О. Сидоренко [798; 799]. У 1990 р. науковці

113

опублікували роботу, в якій розкривається тема репресій проти цієї частини

суспільства, простежується, як у процесі становлення та укріплення сталінської

карально-репресивної системи під удар підпали військові кадри радянської

держави. У дослідженні аналізуються репресивні заходи проти

військовослужбовців вищого та середнього командного складу у Київському

та Харківському військових округах, наводяться біографії страчених

воєначальників.

Репресіям НКВС стосовно військовослужбовців присвячені також

публікації О. Пшеннікова та С. Кокіна [376–379]. Дослідниками здійснено

аналіз історичної літератури з проблеми гонінь проти радянської військової

еліти та на основі архівних матеріалів детально зображено процес ліквідації

«військово-фашистської змови у Червоній Армії». На думку авторів, масове

винищення військовослужбовців стало важливим чинником не тільки у

військово-політичній історії України чи СРСР, але і всього світу. Воно певною

мірою сприяло зростанню зовнішньополітичної агресивності нацистської

Німеччини, фашистської Італії, мілітаристської Японії і додало безпідставної

самовпевненості і войовничого запалу радянському керівництву на чолі

з Й. Сталіним. Одночасно репресії посилювали психологічне неприйняття

радянської дійсності у Великобританії, Франції, США та інших країнах,

підривали їх розрахунки на доцільність можливої співпраці з СРСР.

На сторінках журналу «З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ» опубліковано

статті вітчизняних науковців В. Бурденюка, В. Мариніна, Р. Подкура,

С. Скотнікова, присвячені репресіям проти співробітників радянських органів

державної безпеки [84; 635; 762]. Цієї ж теми торкаються у своїх роботах

В.І. Пристайко, Ю.І. Шаповал, В.А. Золотарьов [892; 898; 899] та ін.

Необхідно зазначити, що публікації вказаних науковців ми також

віднесли до наступної п’ятої групи робіт.

Цілком закономірно, що карально-репресивні заходи радянської влади

здійснювалися і по відношенню до виконавців репресивної політики СРСР –

співробітників радянських органів державної безпеки. Більш ґрунтовне

114

дослідження вказаної теми здійснив кандидат історичних наук І.Є. Ніколаєв

у дисертації «Репресії проти військовослужбовців та працівників органів

ДПУ–НКВС України в 20–50-ті роки XX століття» [534].

Не уникнули репресій і представники партійно-радянської номенклатури.

Окремі аспекти цієї проблеми досліджені у роботах професора кафедри

країнознавства Інституту міжнародних відносин Київського національного

університету ім. Т. Шевченка, доктора історичних наук М.С. Дорошка [258;

259]. На думку науковця, партійно-радянська номенклатура УРСР не тільки

перетворилася на привілейований прошарок суспільства, але й стала об’єктом

подвійного контролю, який здійснювався офіційними партійно-державними

структурами та органами НК–ДПУ–НКВС.

Репресивна діяльність щодо членів КП(б)У досліджена у роботах

Д. Архірейського, С. Борчука, В. Нікольського, В. Ченцова та інших [19; 77;

545; 876].

Цінний матеріал, без якого важко повністю оцінити всю трагічність

людських доль репресованих громадян, подається у роботах вітчизняних

дослідниць Т. Вронської, О. Гранкіної, присвячених репресіям проти родин

«ворогів народу» [217; 180; 184–188]. Здійснивши ґрунтовний аналіз цієї

проблеми, Т. Вронська робить висновок, що широке застосування сімейного

заручництва було ефективною формою державного терору, спрямованою на

тотальний контроль та дезорієнтацію різних груп населення [185].

У вітчизняній історіографії теми виокремлюється підгрупа робіт,

присвячених національним аспектам репресивної діяльності радянських

спецслужб в Україні. Дослідженню репресій щодо поляків, німців, євреїв,

болгар, чехів, греків, кримських татар присвячені роботи І. Ващенка [96],

В. Войналовича [170], В. Дніпровця [251], О. Єрмака [264], В. Жезицького

[274], Т. Іванова [309; 310], Ю. Луцького [460], М. Михайлуци [503],

В. Нікольського [541], О. Рубльова та В. Репринцева [707], О. Сироти [732],

Р. Хаяли [864], Б. Чирки [883] та інших [541]. Науковці зосереджують увагу

на фабрикуванні радянськими органами державної безпеки справ на

115

«шпигунські», «диверсійні» та «повстанські організації», членами яких були

поляки, німці та представники інших національностей.

Діяльність ВУНК–ДПУ–НКВС УСРР–УРСР зі встановлення контролю

над релігійною сферою та релігійний аспект репресій досліджували Л. Бабенко

[22–26], В. Войналович [169], Є. Голощапова [204], Ю. Данилюк [243],

А. Киридон [345; 346], М. Михайлуца [502], В. Пащенко [585–589],

І. Преловська [666; 667], Н. Рубльова [709–712], Р. Сітарчук [587],

Г. Славута [766], В. Тимченко [808], О. Тригуб [826] та ін. Інтенсивному

розвитку цього напряму дослідження сприяє залучення вітчизняними

науковцями не тільки документів центральних, місцевих та відомчих архівів,

але й безпосередньо документів, що відклалися у релігійних організаціях.

У вітчизняній історіографії теми виокремлюються роботи, що

розкривають регіональну специфіку репресивної практики радянських органів

державної безпеки. Політичні репресії міжвоєнного періоду на Київщині

досліджуються у наукових працях О. Бажана [33]; на Полтавщині –

О. Лошицького [456]; на Донбасі – З. Лихолобової [429–431], В. Нікольського

[544]; на Півдні України – Я. Журецького, М. Шитюка [279; 914–916],

Т. Бикової [47], Т. Іванової [310], Ю. Котляра [391], М. Михайлуци,

М. Бурундукової [502; 503], П. Соболя [776], Д. Омельчука, М. Акулова,

Л. Вакатової, Н. Шевцової, С. Юрченко [564]; на Поділлі – О. Лошицького

[457], Є. Сверстюка [168] та ін. Авторами проаналізовано та використано

в роботах значний масив документальних матеріалів як центральних так

і місцевих архівів, який підтверджує злочинну діяльність влади стосовно різних

соціальних груп у вказаних регіонах України.

Особливу увагу привертає опублікована у 2000 р. монографія доктора

історичних наук М.М. Шитюка, написана переважно на основі архівних

джерел. На прикладі Південної України науковець показав, що караючий меч

сталінської епохи торкнувся всіх без винятку верств населення [914].

Специфічною особливістю вказаних праць є те, що їх автори на

загальному тлі репресій в СРСР та в Україні, намагаються з’ясувати певні

116

місцеві особливості і закономірності в проведенні сталінської репресивної

політики, визначають динаміку, спрямованість та наслідки репресій щодо

населення цих регіонів.

Окрему підгрупу складають роботи, присвячені відомим кримінальним

справам та оперативним розробкам. Зокрема, значна кількість публікацій

присвячена справі «Спілки визволення України». Безпосередньо на матеріалах

багатотомної архівно-слідчої справи підготовлено статтю В. Пристайка

«Жертви терору. Як ДПУ боролося з українською академічною наукою» [668].

У цій публікації розглядається також справа «Українського національного

центру». Пізніше з’явилася стаття В. Пристайка і Ю. Шаповала «Фарс

з трагічним фіналом (До 65-річчя процесу у справі «Спілки визволення

України)» [669]. У 1995 р. на сторінках наукового журналу «З архівів ВУЧК–

ГПУ–НКВД–КГБ» опубліковано «Документи про підготовку й проведення

судового процесу над членами СВУ» [256, с. 373–396]. У цьому ж році

побачила світ книга В. Пристайка і Ю. Шаповала «Справа «Спілки визволення

України» [672]. Це дослідження побудоване на документах ДПУ–НКВС–МДБ,

що зберігаються у ГДА СБ України. Дослідники відтворили в ній дійсну

історію гучних політичних процесів, показали причини прилюдного

провадження деяких сфабрикованих справ і, навпаки, приховування від

громадськості інших. Зокрема, окремі розділи цієї монографії були присвячені

таким справам, як «Спілка визволення України», «Український національний

центр», «Українська військова організація», «Справа боротьбистів» тощо.

Автори дають відповідь, чому підсудні, до яких належало чимало відомих

українських інтелектуалів, визнавали безпідставні обвинувачення на свою

адресу, розповіли читачам, якою була доля «режисерів» з ДПУ, які керували

процесом.

Наступні роботи В. Пристайка і Ю. Шаповала присвячені останньому

десятиліттю життя М.С. Грушевського та справі «УНЦ». Це документальне

відтворення механізмів стеження радянських органів державної безпеки за

видатним українським ученим. Автори аналізують форми, методи та засоби

117

готування масових репресій проти української інтелігенції [671].

Перші показово-відкриті судові процеси висвітлюються у статтях

Г. Касьянова «Шахтинська справа»: один з перших процесів, сфабрикований

органами ДПУ» [334], В. Нікольського «Основна диверсійна і наймогутніша

з організацій, створених «Промпартією» [542], С. Лясковської (Гнітько)

«Український інженерний центр» – філіал «Промпартії» в Україні (1930–

1931 рр.) [196], В. Марочка «Справа «Контрреволюційної шкідницької

організації в сільському господарстві УСРР»: механізм і наслідки терору» [482],

О. Бажана, Ю. Данилюка «Правда про «Справу Віктора Погружальського або

Хто і чому здійснив підпал Державної публічної бібліотеки АН УРСР» [37].

Указані напрацювання характеризуються різним рівнем інформативної

насиченості та ступенем узагальнення. Проте, найбільш вагомим їх здобутком,

безумовно, є спроба розкрити правду про долі репресованих.

Без сумніву, цей напрям має перспективу, оскільки дослідники тільки

торкнулися у своїх розвідках найбільш відомих процесів, а відповідні архіви

зберігають ще багато недосліджених справ.

До іншої підгрупи відноситься низка комплексних досліджень, які

охоплюють широке коло аспектів репресивної діяльності органів державної

безпеки в окремі періоди радянської історії.

Аналізу масових репресій в Україні присвячена книга «Жертвы

репрессий», що вийшла у 1993 р. У ній розкрито три головні передумови, що їм

сприяли: політичні, правові та організаційні [276].

У 1994 р. опубліковано монографію доктора юридичних наук І.Г. Біласа

«Репресивно-каральна система в Україні. 1917–1953. Суспільно-політичний

та історико-правовий аналіз», що вийшла у двох книгах [60; 61]. Автор,

використовуючи архіви МВС, простежив процес утворення та функціонування

карально-репресивного апарату в Україні у тісному зв’язку з формуванням

тоталітарної системи СРСР.

Привертає увагу вже згадана праця С.І. Білоконя, у якій, завдяки

залученню великої кількості джерел, науковцю вдалося розкрити структуру

118

та функції каральних органів, їх слідчу діяльність. С. Білокінь вказує на

особливості дії терору в різних соціальних та професійних сферах суспільства.

Масові репресії сталінської доби автор визначає як соціальну і культурну

катастрофу XX ст., яка ще довго впливатиме на життя країн, що виникли

на території колишнього СРСР [66].

У 2000 р. виходить фундаментальна праця доктора юридичних наук

В.В. Ченцова, що охоплює практично всі аспекти репресивної діяльності

радянських органів безпеки 20-х років. [876]. Учений показує величезну роль

репресивних установ в утвердженні більшовицького режиму в УСРР.

При цьому він зауважує, що незважаючи на масштабність становлення

механізму політичних репресій, в цей час ще існував значний опір опозиційних

сил радянській владі. Проте, вже на початку наступного десятиліття, опозицію

було остаточно знищено і країна увійшла в епоху превентивного терору.

Науковець також зазначає, що особливе місце у боротьбі з політичними

супротивниками більшовицького уряду займали радянські органи державної

безпеки: НК–ДПУ–НКВС. У монографії розкриваються структура та основні

напрями діяльності цих органів.

Фактологічно насиченою роботою цього напряму є опубліковане у

2003 р. історико-статистичне дослідження В.М. Нікольського «Репресивна

діяльність органів державної безпеки СРСР в Україні (кінець 1920-х –

1950-ті рр.)» [545]. Науковцем опрацьовано значний масив документів

статистичної звітності ДПУ–НКВС–МДБ–КДБ, які зберігаються у

ГДА СБ України, та архівних підрозділах регіональних органів СБ України.

В. Нікольський звертає увагу на соціальний аспект масового терору, наводячи

статистичні дані наслідків репресій проти різних верств населення.

У монографії визначені основні напрями репресивної діяльності радянських

органів державної безпеки в Україні, досліджено соціальні, релігійні,

національні та регіональні аспекти репресій.

Проблемі депортації присвячена ґрунтовна монографія І. Винниченка

«Україна 1920–1980-х: депортація, заслання, вислання». Її автор відтворює

119

послідовну картину та розміри примусового переселення громадян України

за часів існування комуністичного тоталітарного режиму [163].

Непересічною подією в середовищі наукових кіл став вихід у 2002 р.

фундаментального дослідження «Політичний терор і тероризм в Україні ХІХ–

ХХ ст.: Історичні нариси». Ця праця акумулювала в собі багаторічний досвід

роботи вітчизняних учених в сфері як дослідження репресій в цілому, так

і феномену політичного терору зокрема. Політичному терору сталінських часів

у роботі відведено шість розділів. Їх автори – С. Кульчицький, Ю. Шаповал,

С. Білокінь, Ю. Киричук, В. Даниленко – усебічно висвітлюють карально-

репресивні методи, що діяли в радянській Україні в професійному, галузевому,

соціальному ракурсах. Особлива увага приділяється терору в Західній Україні

та протидії йому з боку ОУН і УПА. Серед характерних ознак політичного

терору автори виділяють: системність і періодичність застосування; підвищену

жорстокість та безумовність виконання; спрямованість на визначене коло

людей; специфічний стан суб’єкта насильницьких дій [652].

Не можемо обійти увагою й такий прояв державного терору як

Голодомор 1932–1933 pp. Інтерес до цієї тематики особливо активізувався

після ухваленням Закону України «Про голодомор 1932–1933 рр. в Україні»

від 28 листопада 2006 р. У межах нашого дослідження доволі інформативною

є стаття В. Нікольського «Репресивна діяльність органів ГПУ під час

голодомору в УСРР (1932–1933 рр.)» [539]. Також, на особливу увагу

заслуговують публікації В.М. Даниленка, які ми віднесли до першої групи робіт

цього підрозділу [203].

Серед характерних ознак сучасної української історіографії теми слід

відзначити увагу до біографій керівників органів державної безпеки радянської

України, що складають п’яту групу робіт. Особливий науковий інтерес

викликають роботи В.І. Пристайка, Ю.І. Шаповала, В.А. Золотарьова [293–305;

891; 892; 893; 898; 899], О. Бажана [27; 34], Ю. Лисюка, В.М. Чиснікова [425;

884] та ін. У цих працях висвітлюється діяльність керівників органів ДПУ–

НКВС УСРР–УРСР – В.А. Балицького, К.М. Карлсона, Ю.Г. Євдокимова,

120

І.М. Леплевського та ін., розкривається місце ДПУ–НКВС в Україні у 1920–

1940-х рр., подається цікавий фактичний матеріал щодо тенденцій розвитку

і перебудови чекістських органів, кадрові зміни серед вищої та середньої ланки

радянської спецслужби.

Особі керівника українського ДПУ–НКВС В. Балицького та його

діяльності присвячена книга за авторством Ю. Шаповала та В. Золотарьова.

На основі унікальних архівних документів і матеріалів детально передані

основні етапи життя цієї історичної постаті. Показана його справжня роль у

створенні більшовицької таємної поліції та керівництві нею. Подані біографії

чекістів, чиїми зусиллями утверджувалась і утримувалась комуністична

тоталітарна система в Україні [891].

Варто підкреслити, що відтворенню сторінок біографій керівних чекістів

присвячена значна кількість статей, опублікованих майже у кожному номері

журналу «3 архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ».

Тут вважаємо доцільним детальніше зупинитися на публікаціях

В. Золотарьова, зважаючи на його плідну роботу у цьому напрямі. Зокрема,

у статті дослідника у співавторстві з Ю. Шаповалом, мова йде про керівництво

українського ДПУ на чолі з уже згадуваним В. Балицьким. У ній ведеться

розповідь не тільки безпосередньо про персону українського чекіста, а й про

винищення його співпрацівників, розкриваються головні передумови, що цьому

їм сприяли: політичні, правові, організаційні, показані найбільш трагічні

періоди беззаконня [294, 295].

Спроба узагальнення діяльності чекістської верхівки України зроблена

в іншій публікації науковця, оприлюдненій під назвою «Начальницький склад

НКВС УСРР у середині 30-х рр.». Істориком подається матеріал до

біографічного словника чекістів 1920–1930-х рр. [301].

Науковий інтерес викликає стаття В. Золотарьова, присвячена майору

державної безпеки Я. Камінському, колишньому керівнику Управління

Робітничо-селянської міліції НКВС УРСР, заарештованому 9 березня 1938 р.

Автором показано, на прикладах Я. Камінського та інших високопосадових

121

чекістів, як тоталітарна система перетворювала професіональних працівників

на бездушний механізм втілення сталінських злочинів проти населення.

Через що вони самі ставали спочатку заручниками злочинної системи, а потім

потрапляли до більшовицьких тюрем та концтаборів [298].

Певний інтерес також становить вже згадувана публікація «Керівники

української зовнішньої розвідки». У цьому виданні знаходимо біографії

начальників розвідувальних підрозділів радянських органів державної безпеки

міжвоєнного періоду: В.П. Кареліна, А.В. Сапіра, Д.С. Леопольда,

С.І. Самойлова, Д.М. Соколинського, М.Г. Чердака та ін. [344].

Проаналізувавши наукові доробки вітчизняних учених з історії діяльності

радянської органів державної безпеки в Україні у міжвоєнний період, робимо

такі висновки:

- у сучасній вітчизняній історіографії функціонування радянських

спецслужб в Україні у 1918–1939 рр. можна виокремити п’ять змістовних груп:

1) джерелознавчі та археографічні праці; 2) роботи загального характеру, в яких

розглядається процес становлення радянської влади, сутність тоталітарного

режиму та сталінізму в Україні, окреслюються основні завдання органів

державної безпеки щодо втілення більшовицької політики в Україні;

3) дослідження процесів функціонування органів і структурних підрозділів

ВУНК–ДПУ–НКВС в Україні; 4) праці, що висвітлюють карально-репресивну

діяльність радянських спецслужб в Україні; 5) дослідження історико-

біографічного характеру стосовно персоналій співробітників органів державної

безпеки УСРР–УРСР;

- завдяки функціонуванню органів та підрозділів ВУНК–ДПУ–НКВС

у відомчих архівах відклався унікальний масив документів, що, ураховуючи

свою специфіку, є цінним джерелом для вивчення найрізноманітніших сторін

політичного, економічного і культурного життя України в цілому та історії

функціонування органів державної безпеки у міжвоєнний період зокрема;

- наукове студіювання джерельної бази історії діяльності радянських

органів державної безпеки в Україні міжвоєнного періоду складається з двох

122

взаємозалежних напрямів. До першого слід віднести джерелознавчі

дослідження документів із відомчих архівних фондів, в яких здійснено спроби

їх критичного аналізу, синтезу, визначення інформативних можливостей та

основних методів і прийомів роботи з ними. Другий напрям представлений

археографічними роботами з теми, що завдяки публікації збірників документів

вводять до наукового обігу раніше невідомі історичні джерела;

- ґрунтовне й всебічне вивчення проблем історії тоталітаризму

є необхідною умовою для подолання його наслідків у всіх сферах життя

суспільства;

- дослідження функціонування органів та структурних підрозділів ВУНК–

ДПУ–НКВС в Україні (третя група робіт) можна розділити на декілька підгруп:

комплексні дослідження процесу формування структури радянських спецслужб

в Україні, основних напрямів та методів їх роботи, під час чого учені керуються

усталеною періодизацією, де за критерій поділу обрано зміну структур органів

державної безпеки (ВУНК–ДПУ–НКВС); дослідження функціонування

окремих органів та підрозділів радянських спецслужб в Україні (органи

військової контррозвідки, економічне управління, політконтроль та ін.); за

хронологічно-тематичним принципом, коли у рамках певного періоду науковці

досліджують лише окремі види діяльності органів державної безпеки

(розвідувальна, контррозвідувальна, слідча діяльність, агентурна робота,

візуальне спостереження, захист секретної інформації тощо); дослідження

протидії радянських органів державної безпеки певним видам злочинів

(контрабанда, фальшивомонетництво та ін.);

- найчисельнішу групу складають роботи, присвячені карально-

репресивній діяльності радянських органів державної безпеки на теренах

України (четверта група робіт), серед яких виокремлюються такі підгрупи:

дослідження репресивної діяльності радянських спецслужб проти певних

верств населення, груп людей, категорії осіб (селян, робітників, інтелігенції,

військовослужбовців, співробітників органів державної безпеки, партійно-

радянської номенклатури, родичів «ворогів народу»), етнічних груп, релігійних

123

організацій, населення певних територій тощо; роботи присвячені відомим

кримінальним справам та оперативним розробкам; комплексні дослідження,

що охоплюють широке коло аспектів репресивної діяльності органів державної

безпеки за певні періоди радянської історії.

- серед характерних ознак сучасної української історіографії теми слід

відзначити увагу до біографій керівників органів державної безпеки радянської

України (п’ята група робіт); останнім часом, предметом дослідження

вітчизняних науковців стали персоналії керівників обласних управлінь та

працівників «середньої ланки» (начальників підрозділів органів держбезпеки);

- висвітлення сучасною вітчизняною історіографією негативного

історичного досвіду, зокрема щодо залучення радянських органів державної

безпеки до здійснення репресивної політики більшовицької влади в Україні у

1918–1939 рр., доводять неприпустимість надання спецслужбам повноважень

надзвичайного характеру, перетворення їх на карально-репресивний апарат для

виконання політичних замовлень.

3.2. Висвітлення діяльності радянських спецслужб в Україні

у період Другої світової війни (1939–1945 рр.)

На початку 1990-х років у вітчизняній історичній науці розпочався

процес перегляду багатьох усталених за радянських часів тверджень

і концепцій, пошуку теоретико-методологічних орієнтирів.

Переосмисленню підлягала також історія Другої світової війни, зокрема

й історія діяльності радянських структур розвідки та контррозвідки в Україні

у 1939–1945 рр. Можна з впевненістю стверджувати, що сьогодні процес

переоцінки історії знаходиться у своїй активній фазі. Підтвердженням цьому

стало прийняття Верховною Радою 9 квітня 2015 року Законів України «Про

увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років»,

«Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного

режиму 1917–1991 років», «Про засудження комуністичного та націонал-

соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону

124

пропаганди їх символіки», «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців

за незалежність України у ХХ столітті».

З урахуванням подій останніх років, зокрема тимчасовою окупацією

півострова Крим, території окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької

та Луганської областей внаслідок збройної агресії Російської Федерації,

актуалізується потреба у вивченні досвіду функціонування спецслужб

на окупованих противником територіях. Вважаємо, що критичне узагальнення

досвіду діяльності радянських структур розвідки та контррозвідки

на захопленій ворогом території УРСР за часів Другої світової війни може бути

використане спецслужбами України в умовах сьогодення. Зазначене зумовлює

необхідність історіографічного аналізу наукового доробку вітчизняних учених

з історії діяльності радянських спецслужб в Україні у період 1939–1945 рр.

Проаналізувавши доробок вітчизняних учених з історії функціонування

радянських структур розвідки та контррозвідки у період Другої світової війни,

можна умовно об’єднати ці дослідження у декілька змістовних груп.

Перша група охоплює археографічні дослідження сучасних

вітчизняних учених, пов’язані з публікацією історичних джерел у періодичних

виданнях та підготовкою збірників документів, які висвітлюють історію

діяльності радянських органів державної безпеки в Україні у 1939–1945 рр.

Однією із перших збірок документів у вітчизняній археографії теми стала

вже згадувана публікація І.Г. Біласа «Репресивно-каральна система в Україні.

1917–1953. Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз» [61].

Безпосередньо діяльності радянських органів державної безпеки у період Другої

світової війни присвячено другий та третій розділи «Поглинання Західної

України та експансія репресивно-каральної системи (1939–1941)», «Особливості

функціонування репресивної системи у воєнний період (1941–1945)».

Доволі інформативною для вивчення історії діяльності радянських структур

розвідки та контррозвідки вказаного етапу є опублікована доктором історичних

наук, професор Є.М. Скляренком «Підсумкова доповідь про бойову й агентурно-

оперативну роботу 4-го Управління НКДБ УРСР в 1941–1945 рр.» [617].

125

Від 1990-х рр. і до сьогоднішніх днів активна науково-дослідницька

робота ведеться також співробітниками центральних, обласних і галузевих

державних архівів України, у тому числі ГДА СБ України.

У 2000 році вийшов спецвипуск наукового журналу «3 архівів ВУЧК–

ГПУ–НКВД–КГБ» цілком присвячений діяльності радянських органів державної

безпеки в Україні у 1941–1945 рр., який упорядкували Д. Вєдєнєєв, В. Козенюк,

С. Сердюк [280]. Опубліковані у виданні документи, що зберігаються

у ГДА СБ України, розміщені за хронологічно-тематичним принципом

у чотирьох розділах: «Перебудова роботи органів державної безпеки за умов

воєнного часу», «Формування та діяльність винищувальних батальйонів»,

«Розгортання партизанського руху», «Зафронтова розвідувально-диверсійна

діяльність». Цінним джерелом для дослідників історії спецслужб є надруковані

у цьому ж номері спогади ветеранів органів державної безпеки, які проходили

службу у радянських структурах розвідки та контррозвідки у цей час.

Інформаційну прогалину документального відображення діяльності

органів НКВС на західноукраїнських землях на початковому етапі війни

значною мірою заповнили кілька томів українсько-польського видання

«Польща та Україна у тридцятих-сорокових роках ХХ століття. Невідомі

документи з архівів спеціальних служб» [659–661].

У 2001 р. колективом авторів-упорядників В.С. Лозицьким,

О.В. Бажаном, А.В. Кентієм, О.С. Ткачем опубліковано науково-довідкове

видання «Україна партизанська. Партизанські формування та органи

керівництва ними (1941–1945 рр.)». У виданні містяться документи щодо

формування партизанських загонів радянськими органами державної безпеки

на теренах України [838].

Значний внесок у розвиток едиційної археографії теми пов’язаний

із публікацією збірника документів «Спецслужби України в роки війни

і післявоєнний період» за редакцією В.С. Сідака. На окрему увагу заслуговує

підготовлена доктором політичних наук, професором М.М. Вівчариком

передмова до вказаного видання, що становить самостійну цінність

126

для дослідників. Дані ЦДАГОУ та ГДА СБ України, вміщені у збірнику,

висвітлюють історію діяльності радянських спецслужб України впродовж

1938–1953 рр. Вони мають велике значення для відтворення багатьох невідомих

сторінок діяльності радянських органів державної безпеки в Україні у період

Другої світової війни, зокрема щодо роботи оперативно-чекістських груп

на західноукраїнських землях у 1939 р., комплектування органів НКВС Західної

України, Північної Буковини тощо. Значна кількість зазначених документів

відображає заходи НКВС проти збройних формувань УПА та підпілля ОУН

в Західній Україні [780].

Важливе місце в археографії теми займає вже згадуваний збірник

нормативно-правових матеріалів, опублікований В.Г. Пилипчуком,

Т.В. Вронською та ін., що висвітлюють організаційно-правові засади агентурної

діяльності радянських спецслужб в Україні у воєнний період [664].

У 2009 році доктор історичних наук, професор В. Даниленко та кандидат

історичних наук С. Кокін упорядкували збірник «Радянські органи державної

безпеки у 1939 – червні 1941 р. : документи ГДА СБ України», що містить понад

500 документів, оригінали яких зберігаються у відомчому архіві. Серед цих

матеріалів є опубліковані вперше спецповідомлення, донесення, оперативні

зведення, таємні накази та розпорядження керівників НКВС СРСР та НКВС

УРСР, що по-новому висвітлюють події в Україні напередодні та на початку

Другої світової війни, розкривають десятки років замовчувану діяльність

оперативно-чекістських груп на західноукраїнських землях, розповідають про

механізми становлення і реалізації радянської влади на Західній Україні [688–690].

При вивченні радянських спецслужб, сил та засобів, а також методів

їхньої діяльності проти повстансько-підпільного руху, корисні документи

центральних державних архівів, Держархіву МВС та інших архівосховищ

України, видані доктором історичних наук, професором Київського

національного університету ім. Т. Шевченка В. Сергійчуком [728].

Не можна оминути увагою й двотомне видання радянських органів

державної безпеки «Ліквідація УГКЦ (1939–1946)» підготоване за редакцією

127

В. Сергійчука. У виданні представлено відомості радянських органів державної

безпеки про здійснення ними у 1939–1941 та 1944–1946 рр. політичних

репресій проти Української греко-католицької церкви та заходів з її ліквідації

під гаслом «возз’єднання з Російською православною церквою» [433].

Розсекречені й опубліковані архівні інформаційні ресурси дозволяють

висвітлити недоступні раніше для розробки теми, зокрема, роль органів

державної безпеки у становленні радянської влади на західноукраїнських

землях та їх діяльність у період Другої світової війни.

До другої групи досліджень відносяться роботи загального характеру,

в яких розглядається процес становлення радянської влади на Західній Україні

та розвиток суспільно-політичної обстановки на українських землях у воєнний

час, зокрема окреслюються основні завдання радянських органів державної

безпеки у цей період.

Визначальною тенденцією новітнього етапу розвитку вітчизняної

історіографії, що започаткувався після розпаду СРСР і появи незалежної України,

є україноцентризм. Результати аналізу наукового доробку сучасних вітчизняних

дослідників свідчать, що працям притаманні нові підходи, завдяки яким

неупереджено вивчаються малодосліджені проблеми Другої світової війни.

Вітчизняні науковці наполегливо намагаються розкрити об’єктивну картину

тогочасних подій, висвітлюючи розвиток суспільно-політичної та оперативної

обстановки в Україні. Безперечно, опубліковані праці М. Боровика,

Д. Вєдєнєєва, В. Гриневича, Т. Гунчака, В. Клокова, М. Коваля, В. Косика,

В. Кучера, С. Кульчицького, О. Лисенка, І. Муковського, І. Патриляка,

П. Панченка, П. Тронька, А. Чайковського, Ю. Шаповала та ін. науковців

створюють методологічну та фактографічну основу вивчення недостатньо

висвітлених аспектів історії війни, зокрема діяльності радянських органів

державної безпеки цього періоду [46; 160; 222; 230; 348; 350–352; 389; 403; 404;

418–424; 509; 584; 649; 836; 871; 895–897; 900].

Дослідження функціонування радянських розвідувальних та

контррозвідувальних органів в Україні у період Другої світової війни

128

відносяться до третьої групи робіт.

Ураховуючи хронологічний принцип серед цих досліджень

виокремлюються дві підгрупи робіт. Перша представлена працями, що

розкривають діяльність радянських органів державної безпеки в Україні від

початку Другої світової війни до нападу нацистської Німеччини на СРСР 1939–

1941 рр., друга підгрупа – період німецько-радянської війни 1941–1945 рр.

У вітчизняній історіографії теми також є роботи, що охоплюють більш широкі

хронологічні рамки і виходять за межі 1939–1945 рр.

Перша підгрупа складається з робіт, які досліджують процес становлення

радянської влади на Західноукраїнських землях, зокрема створення та

діяльність регіональних органів державної безпеки на цих територіях,

організацію захисту нової лінії державного кордону.

Ці питання висвітлюються, зокрема, у згадуваній дисертації

Л.В. Бородича. У другому розділі роботи досліджено нормативно-правові

основи, функції та діяльність прикордонних військ НКВС у 1939–1941 рр.

Автор зазначає, що зі зміною правового статусу дислокованих в Україні

прикордонних частин у 1939 р., особливо після приєднання західноукраїнських

земель і утворення Західного прикордонного округу, збільшується їх загальна

чисельність, матеріально-технічне забезпечення та озброєння [74, с. 18].

До цієї ж теми належить стаття доктора історичних наук, професора

В.М. Даниленка «Четвертий поділ» Польщі і встановлення радянського

тоталітарного режиму в Західній Україні», підготовлена із використанням раніше

невідомих джерел ГДА СБ України. У ній науковець дослідив участь

прикордонних військ НКВС УРСР в облаштуванні радянською владою нової

лінії державного кордону, переселенні жителів 800-метрової прикордонної

смуги, становище на колишньому радянсько-польському кордоні. Учений також

звертає увагу на зміну структури Управління державної безпеки НКВС УРСР,

у зв’язку з приєднанням Західноукраїнських земель, а саме створення 4 відділу,

на який покладалося керівництво агентурно-оперативною і слідчою роботою

з виявлення і ліквідації антирадянського підпілля на цій території [235, с. 72–74].

129

Аналіз нормативно-правових основ функціонування радянських органів

державної безпеки в Україні на початковому етапі Другої світової війни здійснено

також у дисертації О.І. Олійника. Науковцем розкрито структуру радянських

органів державної безпеки та зміни в ній у відповідності до суспільно-політичної

та оперативної обстановки в СРСР у 1939–1941 рр. [561; 562].

Основні форми роботи та завдання НКВС УРСР під час створення органів

радянської влади на Західній Україні на початку воєнних дій розкриті у статті

І. Ільюшина та О. Пшеннікова «Діяльність оперативно-чекістських груп НКВС

у західних областях України (вересень-жовтень 1939 р.)» [318].

Особливості розбудови, завдання й основні напрями діяльності органів та

військ держбезпеки на західноукраїнських землях розглянуті також у статті

Д. Вєдєнєєва «Органи та війська державної безпеки СРСР у Західній Україні

(1939–1941 рр.)» [149]. Науковцем проведено ґрунтовний аналіз нормативно-

правових документів, що регулювали процес становлення радянських

спецслужб на вказаній території.

Становлення радянської влади на Північній Буковині, зокрема розбудову

структур розвідки і контррозвідки на цій території досліджено у дисертації

Ю.В. Сайфуліної. Учена зазначає, що порядок кадрового комплектування

органів НКДБ був доволі ретельним, тому, серед особового складу

новоутворених регіональних органів у перші роки їх діяльності майже не було

місцевих вихідців. Натомість агентурна мережа складалася переважно

з місцевих жителів [720; 721].

Ці та інші аспекти становлення радянського режиму в іншому регіоні –

Південній Бессарабії досліджено у дисертації Є.Д. Шибко. Особливу увагу

учена приділила оперативно-чекістській роботі з виявлення і притягнення

до відповідальності ворогів радянської влади у регіоні [909; 910].

Друга підгрупа складається з робіт вітчизняних учених, у яких

досліджено діяльність радянських спецслужб в умовах німецько-радянської

війни 1941–1945 рр. Окремий напрям представлений роботами присвяченими

партизанському руху на окупованій Німеччиною території України. У них,

130

зокрема, висвітлюється роль НКВС–НКДБ в організації партизанства на

території УРСР.

Що стосується розвідки партизан України, то, ймовірно, єдиним

її монографічним дослідженням стала робота Г.П. Міщенка та Г.П. Мігріна

«Задача особой важности (Партизанская разведка. 1941–1945 гг.)». Її автори

вперше на основі багатого архівного матеріалу провели комплексне

дослідження розвідувальної, контррозвідувальної, партизанської та підпільної

діяльності радянських органів державної безпеки у тилу супротивника в роки

німецько-радянської війни. Науковці висвітлили головні завдання й напрями,

форми і методи діяльності партизанських загонів зі збирання розвідувальної

інформації на окупованій території [506].

Свої особливості мало розроблення теми у закритих працях науковців

НА СБ України, які призначалися суто для службового користування та

підготовки.

Зокрема, питання нормативно-правового забезпечення діяльності

радянських органів державної безпеки в Україні щодо організації

партизанського руху у 1941–1942 рр. досліджено в статті А.М. Гуза і

О.А. Штоквиша [226].

Під науковим керівництвом кандидата історичних наук, професора

В.К. Тополенка було підготовлено та захищено дисертаційні роботи В.Л. Бихова,

Г.С. Биструхіна та С.Г. Мельниченка, у яких досліджено окремі аспекти

діяльності радянських спецслужб в Україні у період Другої світової війни.

Діяльність радянської військової контррозвідки в Україні у 1941–1945 рр.

досліджено у кандидатській дисертації В.Л. Бихова «Военная контрразведка

в действующей советской армии в Украине периода 1941–1945 годов».

Науковець проаналізував вплив змін в оперативній обстановці на формування

організаційних структур військової контррозвідки. В.Л. Бихов розкрив основні

функції, завдання, форми і методи діяльності військової контррозвідки в умовах

стратегічної оборони та наступальних операцій [54].

Ураховуючи особистий досвід командира розвідувально-диверсійної

131

групи спецназу ГРУ, набутий під час виконання спеціальних завдань у

1980-х рр. в Демократичній республіці Афганістан, сферою наукових інтересів

Г.С. Биструхіна природно стало дослідження історії діяльності партизанських

з’єднань. У роботі «Партизанские действия как метод деятельности

специальных подразделений органов государственной безопасности (на опыте

Великой Отечественной войны 1941–1945 гг. и «горячих точек» второй

половины ХХ ст.)» науковець розкрив особливості організації спеціальними

підрозділами радянських органів державної безпеки розвідувально-диверсійної

і партизанської боротьби у тилу противника, досліджуючи ці форми

зафронтової роботи у розрізі історії оперативного мистецтва. Автором наведені

цікаві приклади агентурно-оперативної діяльності радянських розвідників

у складі партизанських формувань у період німецько-радянської війни [52,

с. 60–62, с. 111–115].

У вже згадуваній дисертації С.Г. Мельниченка також розкрито

особливості функціонування підрозділів візуального спостереження радянських

органів державної безпеки в Україні у період 1939–1945 рр. [493, с. 79–83].

Нормативно-правове регулювання діяльності радянської військової

контррозвідки у період Другої світової війни проаналізовано доцентом

історичного факультету Київського національного університету

ім. Т. Шевченка, кандидатом історичних наук О. Божком у статті «Особливі

відділи в системі органів державної безпеки 1918–1946 рр.». Дослідником

розкривається суспільно-політична та оперативна обстановка в СРСР,

що впливала на організаційно-структурні зміни особливих відділів. Автор

робить висновок, що підконтрольність військової контррозвідки прямо

залежала від масштабних дій Червоної Армії в наступі чи обороні [70; 71].

Аналіз нормативно-правових документів, які регламентували діяльність

криміналістичних підрозділів радянських органів державної безпеки у період

німецько-радянської війни проведено у статті докторів юридичних наук

І.В. Гори та В.А. Колесника. Науковці зазначають, що криміналістичні

дослідження радянських документів та їх підробок допомогли оперативним

132

співробітникам органів державної безпеки виявляти агентуру противника.

Окрім цього, такі підрозділи забезпечували документами прикриття й засобами

тайнопису оперативний склад й агентів органів державної безпеки, які

перекидалися за лінію фронту для проведення розвідувальної і підривної

роботи в тилу ворога [210].

Форми та методи роботи німецьких агентів і диверсійно-розвідувальних

груп у радянському запіллі і контрзаходи радянських органів державної

безпеки, спрямовані на їх знешкодження висвітлені у статті доктора історичних

наук, професора А.С. Чайковського «З історії німецької розвідки та радянської

контррозвідки (1941–1945 рр.)». Науковець дослідив особливості пошуку

і виявлення радянською контррозвідкою німецьких агентів замаскованих

під радянських військовослужбовців. Аналіз архівних джерел дає підстави

стверджувати, що серед основних демаскувальних ознак німецьких агентів

були підроблені радянські нагороди і документи [870].

Дослідженню нормативно-правових та організаційно-структурних основ

функціонування військ НКВС у часи Другої світової війни та післявоєнний

період присвячена дисертаційна робота О.М. Калюка «Війська НКВС (МВС)

в Україні (1939–1953 рр.): історико-правовий аспект». Проаналізувавши

діяльність прикордонних військ, дислокованих в України, науковець робить

висновок, що її правовою основою, виступали відомчі нормативні документи,

які нерідко характеризувались відсутністю виваженої концепції, обґрунтованої

стратегії їх організаційної будови і шляхів вирішення функціональних завдань.

Реорганізація військ НКВС у період німецько-радянської війни, на думку

О.М. Калюки, тісно пов’язувалася з обстановкою на фронтах та загальною

суспільно-політичною ситуацією в країні і здійснювалася в два етапи: перший –

червень 1941 р. – початок 1943 р. – реорганізація частин і з’єднань з метою

об’єднання всіх сил та засобів протистояння німецькій агресії; другий – весна

1943 р. – початок 1944 р. – здійснення якісних організаційно-штатних змін,

уточнення завдань військ і поступовий перехід, насамперед, до охоронних

функцій, спрямованих на боротьбу з ворожою агентурою, кримінальною

133

злочинністю, нелояльними радянському режиму громадянами [328].

Серед узагальнюючих праць необхідно згадати колективну роботу

В.В. Цибулькіна, Л.М. Рожена, Д.В. Вєдєнєєва та ін. «Нариси з історії розвідки

суб’єктів державотворення на теренах України», що висвітлює протиборство

радянської і німецької розвідок в Україні у 1939–1945 рр. [867, с. 382–415].

Важливе місце в історіографії теми посідає вже згадувана дисертаційна

робота О.Р. Лебедєва «Правове та організаційне забезпечення конфіденційного

співробітництва органів державної безпеки в Україні (ХХ–ХХІ століття)» та

монографія «Становлення і розвиток конфіденційного співробітництва органів

державної безпеки в Україні (ХХ – початок ХХІ століття)». Проаналізувавши

нормативно-правові акти, що регулювали агентурну роботу радянських органів

державної безпеки у період Другої світової війни, автор доходить висновку, що

накази, директиви та вказівки того часу унормовували особливості негласного

співробітництва у фронтових умовах та на захопленій противником території, а

також порядок формування та використання агентури (спеціальних агентурних

груп) для виконання бойових завдань [410, с. 118–121; 411, с. 93–96].

Питання впровадження радянських розвідників у німецькі розвідшколи

на території окупованої України у 1941–1943 рр. досліджується у статті

генерал-майора у відставці, голови ради Київської організації ветеранів органів

безпеки «Щит» В.В. Лодяного «Внесок органів державної безпеки України

у справу Великої Перемоги». У публікації також висвітлюється система

радянської радіоконтррозвідки та військової контррозвідки, розкривається

діяльність диверсійно-розвідувальних формувань органів НКВС–НКДБ

у період німецько-радянської війни [455].

Розвідувально-диверсійну діяльність НКВС–НКДБ УРСР у 1941–1945 рр.

висвітлено у статті В. Астреліна та С. Богунова [21].

Напрями оперативної та оперативно-бойової діяльності органів і військ

НКВС–НКДБ в Україні у 1941–1945 рр. розкриваються у статті Є.Д. Скулиша,

В.Г. Пшеничного, Д.В. Вєдєнєєва «Внесок спецслужб України у Перемогу над

нацизмом» [763].

134

Доволі актуальною, враховуючи сучасну суспільно-політичну та

оперативну обстановку в Україні, є стаття Д. Вєдєнєєва «З історії діяльності

зафронтових опер груп органів державної безпеки під час визволення України

від нацистських загарбників». Проаналізувавши особливості зафронтової

роботи радянських структур розвідки та контррозвідки у період німецько-

радянської війни, науковець робить висновок, що такий досвід заслуговує на

вивчення й творче використання в інтересах підготовки органів і підрозділів

СБ України до дій в особливий період, зокрема на випадок організації та

оперативного забезпечення опору на тимчасово окупованій території, протидії

антиурядовим (екстремістським, терористичним) збройним формуванням

повстансько-підпільного типу [142].

Ці та інші результати своїх досліджень були узагальнені Д. Вєдєнєєвим у

навчальному посібнику «Діяльність органів та військ державної безпеки

в Україні в період Другої світової війни (1939–1945 рр.)», у якому на

сьогоднішній день найповніше розкрито провідні напрями розвідувальної,

контррозвідувальної, диверсійної діяльності радянських спецслужб в Україні

у часи Другої світової війни [134].

Досить інформативними є також праці присвячені особливостям

підготовки кадрів органів державної безпеки для роботи на території

окупованої України у період німецько-радянської війни.

Цінним джерелом з питання підбору кадрів для контррозвідувального

забезпечення Червоної армії на завершальному етапі воєнних дій є опубліковані

на сторінках Вісника СБ України спогади генерал-майора у відставці

В.Ю. Грачова про його навчання на фронтових курсах Управління контррозвідки

«Смерш» 2-го Українського фронту у м. Ришкани Молдавської РСР [221].

У статті вітчизняного історика, члена правління Луганської обласної

організації Національної спілки краєзнавців України В. Семистяги досліджено

історію становлення та функціонування школи ІV Управління НКВС УРСР

(заснована у м. Ворошиловград (Луганськ), яка після утворення Українського

штабу партизанського руху змінила свою назву – Школа особливого

135

призначення УШПР. Автор зосередив свою увагу на ролі радянських органів

державної безпеки у підготовці особового складу для організації

партизанського руху та диверсійно-розвідувальної роботи на окупованій

території України [724].

Більш ґрунтовно питання підготовки відомчих кадрів розкрито у

публікації доктора історичних наук Т. Вронської та кандидата історичних наук

С. Лясковської. Учені крізь призму завдань, що постали перед радянськими

спецслужбами з початком німецько-радянської війни, проаналізували процес

підготовки кадрів у період зміни структури органів державної безпеки та в

умовах воєнного часу. У статті висвітлено діяльність Школи удосконалення

оперативного складу УДБ НКВС УРСР (м. Київ), Української міжкрайової

школи НКДБ СРСР (м. Харків) та інших навчальних закладів радянських

спецслужб [183].

На окрему увагу заслуговує стаття Є.Д. Скулиша і Д.В. Вєдєнєєва

«Становлення навчальних закладів органів державної безпеки в столиці

України: віхи історії (1918–1953)», що висвітлює питання підготовки

оперативного складу радянських спецслужб в Україні у період війни [765].

Із широким залученням матеріалів українських та зарубіжних архівів

російський дослідник О. Гогун у співавторстві з відомим українським

архівістом А. Кентієм змістовно висвітлюють роль радянських органів

державної безпеки у розгортанні партизанської боротьби в Україні у період

Другої світової війни. Науковці не оминають питання розвідувальної,

контррозвідувальної і диверсійної діяльності партизанського руху у тилу

німецьких окупаційних військ, торкаючись багатьох раніше замовчуваних

сторінок радянського партизанства в Україні [777]. Деякі питання

розвідувальної діяльність партизан висвітлюється також у дисертації

М.Л. Головка [200]. Окремих аспектів діяльності радянських органів державної

безпеки у запіллі супротивника в роки німецько-радянської війни торкається

вже згадувана колективна монографія П. Панченка, П. Тронька, В. Радецького,

О. Уткіна та ін. «Україна в полум’ї війни 1941–1945» [836]. Автори на основі

136

раніше невідомих архівних документів дослідили участь радянських спецслужб

в організації партизанської розвідки в Україні у 1941–1944 рр.

У дисертації М.Р. Єзерського «Дії спецпідрозділів радіомінування

партизанських формувань українського штабу партизанського руху у 1944–

1945 роках» наголошено, що без організації агентурної розвідки і встановлення

зв’язку з місцевими загонами радянського руху Опору та особами з числа

місцевого населення неможливо було приховано встановити радіоміни і заряди

вибухівки на військових і промислових об’єктах, штабів та окупаційних

установ визначених для знищення і виведення з ладу [263].

У вітчизняній історіографії теми виокремлюються роботи, що

розкривають регіональну специфіку участі радянських спецслужб в організації

партизанської розвідки у період Другої світової війни. Особливості радянського

партизанського та підпільного руху на Донбасі досліджують вітчизняні

науковці В.І. Абакумова [1], О.В. Бровар [83], А.М. Міхненко [507], на

Придніпров’ї – В.А. Гладуш [194], А.М. Терновський [803], на Півдні України

та в Криму – М.О. Багмет, В.Д. Будак, О.М. Гаркуша, Є.Г. Горбуров,

В.В. Мельніченко [495], Ю. Котляр, М. Шитюк [917], А.А. Погорєлов [624],

М.А. Слободянюк [772; 773], М. М. Турба [832; 833], на Буковині та Бессарабії

– Н.В. Дейнека [244; 245], С. І. Комарницький [381], І.П. Фостій [858; 859],

В.І. Хаджирадєва [863], на Галичині – В.В. Старка [783; 784] та ін.

Низка праць вітчизняних учених висвітлює процес вивчення радянськими

спецслужбами суспільно-політичної та оперативної обстановки на окупованій

території України.

Діяльність радянських органів державної безпеки щодо вивчення суспільно-

політичних настроїв населення України у роки Другої світової війни висвітлено

у роботах науковців Інституту політичних і етнонаціональних досліджень

ім. І.Ф. Кураса НАН України, доктора історичних наук, професора

Ю.О. Ніколайця [535–537] та доктора політичних наук В.А. Гриневича [222; 223].

У своєму дослідженні В.А. Гриневич використав раніше невідомі

137

документи офіційного походження, зокрема доповідні записки НКВС–НКДБ

про реагування різних верств населення України на значущі події суспільно-

політичного, економічного життя періоду Другої світової війни. Учений

зазначає, що високий інформативний потенціал цього типу джерел

обумовлюється специфікою їх формування на основі залучення матеріалів

перлюстрації приватної кореспонденції, доносів інформаторів про розмови

і настрої людей тощо. Достовірність та рівень відбиття в цих документах

реальних думок, почуттів та настроїв суспільства визначаються шляхом

порівняльного і критичного аналізу джерел, виявлення в них «прихованої»

та «потенційної інформації» [223, с. 11–12].

Питанню вивчення радянськими органами державної безпеки суспільно-

політичних настроїв в Україні у період Другої світової війни присвячено також

публікацію О. Бажана, яку підготовлено із використанням документів, що

зберігаються у ГДА СБ України [35].

Встановлення контролю над українським інформаційним простором

радянськими органами державної безпеки та їх участь в ідеологічній боротьбі

з небільшовицькими політичними організаціями у роки війни досліджено

у роботах доктора історичних наук В.О. Шайкана [886–888].

Одним із важливих завдань структур радянської розвідки, на думку

вітчизняної дослідниці історії Православної церкви в Україні періоду Другої

світової війни І.М. Грідіної, був збір інформації щодо використання

окупаційною нацистською владою у своїх інтересах релігійної свідомості

місцевого населення. У фондах ЦДАГОУ та Російського центру зберігання

і вивчення документів новітньої історії (РЦЗВДНІ) науковець виявила

розвідувальні зведення, спецповідомлення НКВС УРСР, Українського штабу

партизанського руху, розвідувального управління генштабу Червоної армії, що

висвітлюють вказаний напрям діяльності радянських спецслужб [224].

До цієї ж теми звертається Д. Вєдєнєєв у статті «Протиборство

радянських та гітлерівських спецслужб у релігійному середовищі України

(1941–1945 рр.)». Науковець наголошує, що оперативні заходи радянських

138

структур розвідки та контррозвідки в Україні, спрямовані на відвернення

зусиль ворожих спецслужб із використання релігійних громад та діячів з

підривною метою, мали позитивне значення для створення умов стійкої безпеки

на звільненій території [124].

До четвертої групи відносяться роботи, у яких розкривається карально-

репресивна діяльність органів державної безпеки УРСР у 1939–1945 рр.

У сучасній вітчизняній історіографії комплексні роботи цієї групи хронологічно

охоплюють період кінця 1920-х – початку 1950-х рр., разом з тим, окремі

розділи таких праць присвячені репресивній діяльності радянських органів

державної безпеки в Україні у період Другої світової війни. До цієї групи

належать комплексні дослідження відомих науковців І.Г. Біласа, С. І. Білоконя,

В.М. Нікольського, Ю.І. Шаповала, М. М. Шитюка та ін. Напрацювання

названих учених проаналізовані нами у попередньому підрозділі.

На думку В.М. Нікольського, включення до УРСР Західноукраїнських

земель не призвело до кардинальних змін у діяльності органів НКВС,

«…це виявилося лише у появі нового вектора дій – проведення… чисток

на нових територіях» [545].

У 2001 році вітчизняні науковці Я.Й. Малик, Б.Д. Вол, С.Д. Гелей

підготували «Нариси з історії суспільних рухів та політичних партій в Україні

(ХІХ–ХХ ст.)» [477]. У розділі «Партійно-тоталітарна система в СРСР (1939–

1953)» висвітлюється процес приєднання західноукраїнських земель до СРСР і

утвердження комуністичного тоталітарного режиму за допомогою радянських

органів державної безпеки, що супроводжувалося ліквідацією багатопартійної

системи, арештами керівників УНДО, УСДП, УСРП, колишніх послів

Польського Сейму, відомих громадських діячів, тотальними репресіями.

Карально-репресивна діяльність органів НКВС стосовно представників

політичної еміграції УНР у Польщі періоду становлення радянської влади на

західноукраїнських землях у 1939–1941 рр. розглядає дослідниця Р. Давидюк у

статті «Еміграція УНР на Волині в умовах першої радянізації (вересень 1939 –

червень 1941 рр.)» [233]. Темі репресій органів НКВС проти населення західних

139

областей України у 1939–1941 рр. присвячені також праці завідувача кафедри

новітньої історії України Львівського національного університету ім. І. Франка,

доктора історичних наук, професора К.К. Кондратюка [382–384].

У вітчизняній історіографії теми виокремлюються роботи, що

розкривають регіональну специфіку репресивної діяльності радянських

спецслужб в Україні у період Другої світової війни. Репресивні акції органів

державної безпеки на Київщині досліджуються у наукових працях О. Бажана

[33], у Криму – Д.Р. Хаваджи [862], у Південній Бессарабії – Є.Д. Шибко [909;

910], у Північній Буковині й Хотинщині – І.В. Мусієнко [511; 512], на Західній

Україні – Б.О. Яроша [941], В.В. Токарського [816] та ін.

У 1999 році вийшла монографія Б. Яроша «Сторінки політичної історії

західноукраїнських земель». У ній акцентовано увагу на сутності тогочасних

політичних процесів в західних областях УРСР, особливостях впровадження

і функціонування тоталітарного режиму, його адаптацію до специфічних умов

регіону [941].

Історіографія державно-конфесійних відносин воєнного періоду дозволяє

виділити сучасних вітчизняних науковців, які досліджували релігійну ситуацію в

Україні у 1939–1945 рр. не тільки у загальному контексті радянської політики у

цій сфері, а й, передусім, роль органів державної безпеки у її реалізації. Це праці

провідних українських істориків В. Пащенка [585–589], О. Лисенка [418; 419; 423;

424], Д. Вєдєнєєва [123; 124; 128], Ю. Волошина [174–177], І. Андрухіва [5–10],

М. Михайлуци [504; 505], дисертації В. Гордієнка [214], І. Грідіної [224] та ін.

Сучасні дослідники, зокрема Б. Боцюрків [82], М. Гайковський [190],

І. Голубенко [205], А. Кравчук [395], М. Марущак [485], В. Сергійчук [726],

О. Сурмач [797] у своїх наукових розробках відтворили державно-церковні

стосунки, які були надзвичайно складними для нової влади, оскільки

радянський атеїзм як державна політика в СРСР–УРСР не сприймався місцевим

населенням, що мало вікові традиції релігійного життя. Особливо ґрунтовно

узагальнив означену проблему у своєму дисертаційному дослідженні та

140

монографії В. Марчук [488].

Конфесії як об’єкт радянського державного терору в Україні у переддень

війни і в постокупаційний період розглядали В. Войналович [169; 170],

О. Тригуб [826] та ін.

Значущою подією другої половини 90-х рр. ХХ ст. у вивченні теми стала

публікація монографії В. Пащенка, в якій на основі широкої джерельної бази,

подано незаангажований аналіз становища православних конфесій в Україні

у 1939–1945 рр. [589].

Історіографія карально-репресивної діяльність органів державної безпеки

в Україні у період Другої світової війни доповнюється дослідженнями з історії

примусового виселення з постійних місць проживання різних категорій

громадян УРСР. Зокрема, у вже згадуваній роботі І.І. Винниченка підкреслено,

що серед засобів впровадження радянського тоталітарного режиму на

західноукраїнських землях, чільне місце посідали депортації (примусове

виселення до віддалених місцевостей шляхом адміністративного, судового

рішення, або терору щодо великих груп населення), заслання (примусове

вислання внаслідок судового вироку або адміністративним шляхом до

віддалених місцевостей, частково – з обов’язком примусової праці) та вислання

(примусове виселення) з місця постійного проживання осіб, визнаних

небезпечними для режиму [163]. На дисертаційному рівні ці питання

досліджували В.І. Адамовський [3], М.А. Сивирин [730], Д.Р. Хаваджи [862],

Й.Е. Надольський [516] та ін. Доволі інформативними з цієї теми є статті

А. Айсфельда та В. Мартиненка [4] та ін.

Репресивна проблематика знайшла широке відображення в тематичних

збірниках та узагальнюючих виданнях: «Нариси історії української інтелігенції

(перша половина ХХ ст.)» [519–521], «Тоталітарна держава і політичні репресії

в Україні у 20-80-ті роки» [825], «Політичний терор і тероризм в Україні ХІХ–

ХХ століття. Історичні нариси» [652] та ін.

Важливе місце у сучасній вітчизняній історіографії теми посідає питання

протиборства радянських спецслужб з українським національно-визвольним рухом.

141

Значну кількість робіт з проблеми ОУН і УПА проаналізовано нами у підрозділі

2.3 цієї дисертації. Тому розглянемо роботи вітчизняних науковців, які

безпосередньо висвітлюють завдання, сили і засоби, форми та методи боротьби

радянських органів державної безпеки та партизанських загонів проти ОУН і УПА.

У низці праць вітчизняних науковців Д. Вєдєнєєва [121; 127; 134; 142;

159], В. Лавришука [407], Г. Сергієнка [725], А. Чайковського [871] на основі

уведених у науковий обіг раніше засекречених документів досліджено

діяльність радянської партизанської розвідки у контексті її протиборства

зі спеціальними підрозділами руху українських націоналістів.

Так, одним із завдань розвідки радянських партизан у період німецько-

радянської війни, на думку Г. М. Стародубець, був збір інформації щодо

українського націоналістичного руху на предмет кількісного та якісного складу

повстанської армії, поширення військово-політичного впливу ОУН на

населення Західної України тощо [786, с. 6–7].

Більш ґрунтовно це питання висвітлено у роботі професора кафедри

архівознавства та спеціальних галузей історичної науки історичного факультету

Київського національного університету ім. Т. Шевченка, доктора історичних

наук Ю.М. Сороки. У другому підрозділі «Репресивно-каральні заходи проти

українського руху опору» розкрито напрями і форми боротьби радянського

режиму проти українського національно-визвольного руху: загальна мобілізація

всього чоловічого населення призивного віку, стягнення у західноукраїнський

регіон величезної кількості внутрішніх військ і спецпідрозділів, проведення

«чекістсько-військових операцій», залучення загонів радянських партизан,

створення в населених пунктах винищувальних батальйонів, груп спеціального

призначення та провокаційних спецгруп НКВС–НКДБ, що діяли під виглядом

загонів УПА, боївок СБ ОУН та ін. [778].

Проаналізовані праці четвертої групи дають можливість осягнути

масштабність репресивної політики більшовиків у період Другої світової війни,

зокрема залучення радянських спецслужб до її реалізації.

Дослідження персоналій та біографій керівників радянських органів

142

державної безпеки в Україні у період Другої світової війни складають п’яту

групу робіт. Зокрема, детальну біографію наркома внутрішніх справ УРСР

І.О. Сєрова знаходимо у статті О. Бажана [34]. Доволі інформативним

дослідженням цієї групи є робота В.М. Чиснікова, у якій висвітлюються

біографії керівного складу радянських органів державної безпеки в Україні

у період Другої світової війни, а саме І.О. Сєрова, П.Я. Мешика, В.Т. Сергієнка,

С.Р. Савченка, М.К. Ковальчука, П.І. Івашутіна [884]. У виданні «Керівники

української зовнішньої розвідки» знаходимо біографії начальників

розвідувальних підрозділів радянських органів державної безпеки в Україні

періоду Другої світової війни: М.Г. Шевченка, С.Р. Савченка, В.І. Леонова,

Ф.А. Цвєтухіна та ін. [867].

На думку В. Нікольського, більш детального та послідовного аналізу

потребує діяльність керівників обласних управлінь та працівників «середнього

ланцюга» (начальників підрозділів органів держбезпеки) [545, с. 23–24].

Розробкою цієї тематики активно займаються Ю. Шаповал, В. Золотарьов,

О. Бажан, А. Жив’юк [27; 32; 277; 278; 306; 307; 899].

Досить плідно в цьому напрямі працює В. Золотарьов. Декілька його

робіт присвячені відтворенню сторінок біографій керівного складу та

співробітників регіональних органів державної безпеки у різних регіонах УРСР

на початковому етапі Другої світової війни: на Харківщині [899], на

Чернігівщині (у співавторстві з О. Бажаном) [32], на Житомирщині (у

співавторстві з О. Бажаном, Є. Тіміряєвим) [307], на Донеччині (у співавторстві

з В. Стьопкіним) [306].

Опрацювавши роботи, що охоплюють питання вивчення діяльності

радянської розвідки та контррозвідки в Україні у період Другої світової війни

можемо зробити висновок, що завдяки ґрунтовному аналізу розсекречених

документальних масивів вітчизняним дослідникам вдалося накопичити значний

фактологічний матеріал та зробити певні узагальнення з історії діяльності

таких структур.

Сучасна вітчизняна історіографія діяльності радянських органів

143

державної безпеки в України у 1939–1945 рр. має широку теоретико-

методологічну базу, концептуальний плюралізм і багатовекторність.

Наукові роботи вітчизняних учених з історії радянських органів

державної безпеки в України у період Другої світової війни можна об’єднати

у такі змістовні групи: 1) археографічні праці; 2) роботи загального характеру,

в яких розглядається процес становлення радянської влади на Західній Україні

у 1939–1941 рр., розвиток суспільно-політичної та оперативної обстановки

в Україні у 1939–1945 рр.; 3) дослідження процесів функціонування

радянських органів державної безпеки в Україні; 4) карально-репресивна

діяльність радянських органів державної безпеки в Україні; 5) дослідження

історико-біографічного характеру, в яких розкриваються персоналії

співробітників радянських спецслужб в України.

Результати критичного аналізу досвіду діяльності радянських структур

розвідки та контррозвідки в УРСР воєнного часу можуть бути певним чином

використані спецслужбами України в сучасних складних умовах оперативної

обстановки.

Поряд із цим, існує також необхідність підготовки узагальнюючого

дослідження з історії радянської розвідки та контррозвідки періоду Другої

світової війни, яке б ґрунтувалося на достатній джерельній базі, зокрема на

документах радянських органів державної безпеки та їх зафронтових

формувань, матеріалів Українського штабу партизанського руху та окремих

партизанських формувань, радянського підпілля. При цьому предметом

дослідження мають стати нормативно-правова база спеціальної діяльності

радянських органів державної безпеки та керованих ними партизанських

формувань, їх організаційна структура, провідні напрями розвідувальної та

контррозвідувальної діяльності, форми і методи розвідувально-диверсійної

роботи, агентурний апарат тощо.

Окремого вивчення потребує механізм сприяння органами держбезпеки

налагодженню розвідувального й контррозвідувального забезпечення

партизанства.

144

3.3. Історіографія діяльності радянських структур розвідки

та контррозвідки в Україні у період «холодної війни» та міжблокового

протистояння у світі (1946–1991 рр.)

Останні півсторіччя існування радянської держави було надзвичайно

динамічним та фактологічно насиченим періодом у житті УРСР. Цей час

характеризувався внутрішньою системною кризою та пошуком шляхів виходу

з неї, мінливістю поглядів та нестабільністю курсу еліт, частою зміною

суспільних настроїв. Розвінчання культу вождів та певна лібералізація життя,

загравання влади з представниками опозиційної громадськості, змінювалися

періодами застою та поновленням політичних гонінь і, як наслідок,

розгортанням дисидентського руху. Загалом, у цей час як і раніше, органи

держбезпеки залишались головним інструментом впливу держави на суспільно-

політичне життя. Тим паче, що особливістю післявоєнних десятиріч стали не

лише внутрішня нестабільність та поширення відцентрових думок, але

і складна зовнішньополітична ситуація, що склалась в ході протистояння

соціалістичного та демократичного таборів.

Цілком закономірно, що із завершенням періоду перебудови та розпадом

Радянського Союзу починається концептуально новий етап у вивченні історії

функціонування радянських структур розвідки та контррозвідки в умовах

«холодної війни». Водночас, можна стверджувати, що ця тема й досі належним

чином не висвітлена в історичній літературі, а наявні дослідження є

малочисельними та розрізненими. Тому заповнення цієї прогалини потребує

систематизації та комплексного вивчення доробку з даної проблематики.

На підставі аналізу наукових праць вітчизняних вчених, присвячених

політико-організаційним засадам діяльності радянських структур розвідки

та контррозвідки в Україні у період «холодної війни», можна умовно об’єднати

їх у декілька змістовних груп.

Перша група охоплює джерелознавчі та археографічні дослідження

сучасних вітчизняних учених, пов’язані з характеристикою та публікацією

145

історичних джерел у періодичних виданнях та підготовкою збірників

матеріалів, що містять інформацію про функціонування радянських органів

державної безпеки в Україні у 1946–1991 рр.

На початку 1990-х років історики отримали можливість оприлюднити дані

з таких раніше закритих для них проблем як репресії, депортації населення після

Другої світової війни, голод в Україні в 1946–1947 рр., історія ОУН і УПА,

історія опозиційного руху в УРСР та ін., в яких не оминається увагою роль

та участь у цих подіях радянських органів державної безпеки.

До числа цих робіт відноситься вже згадувана праця І.Г. Біласа

«Репресивно-каральна система в Україні. 1917–1953. Суспільно-політичний

та історико-правовий аналіз». Безпосередньо діяльність радянських органів

державної безпеки в Україні у післявоєнний період висвітлена у розділах

«Репресивно-каральна система та масові депортації народів (1945–1947)» і «Роль

репресивних органів у зміцненні тоталітарного режиму (1945–1953)» [61].

Великий інтерес для істориків становить опублікована протягом 1996–

2002 рр. тритомна документальна серія, присвячена депортації населення

України з 30-х до початку 50-х років [246–248].

У 1996 році видано збірник «Голод в Україні 1946–1947», створений на

базі раніше недоступних спецфондів ЦДАГО України, ЦДАВО України, ГДА

СБ України, Архіву МВС України, ряду обласних держархівів. Документи

і матеріали збірника висвітлюють репресії щодо населення України, зокрема

за участю радянських спецслужб [202].

У цей же час розгорнулася активна публікація джерел з історії ОУН

і УПА, що проаналізовані нами у підрозділі 2.3 «Історіографія створення та

діяльності спеціальних підрозділів українського національно-визвольного руху

(1920–1950-ті рр.)».

Серед джерелознавчих досліджень з проблеми національно-визвольного

руху помітне місце займає стаття О. Іщука «Узагальнення органами КДБ УРСР

досвіду боротьби з підпіллям ОУН та УПА: до створення відомчої тематичної

колекції архівних документів (1959–1964 рр.)» [326]. У ній автор висвітлив

146

процес упорядкування співробітниками радянських органів державної безпеки

однієї з найбільших колекцій документів з історії ОУН і УПА, що зберігаються

у ГДА СБ України. Документи цього зібрання висвітлюють організацію

оперативної діяльності радянських спецслужб проти українських націоналістів,

зокрема введення негласних співробітників у підпілля ОУН, створення

агентурно-бойових груп тощо. На думку О. Іщука, зазначені матеріали

становлять значну історичну вагу та мають бути винесені на широкий загал.

Не можна оминути увагою вже згадуваний збірник документів

«Спецслужби України в роки війни і післявоєнний період» за редакцією

В.С. Сідака. Документи ЦДАГОУ та ГДА СБ України мають велике значення

для відтворення багатьох невідомих сторінок діяльності радянських органів

державної безпеки в Україні у період 1945–1953 рр. Значна кількість

документів, поданих у збірнику, відображає боротьбу НКВС проти збройних

формувань УПА та підпілля ОУН в Західній Україні [780].

У другому томі вже згадуваного збірника документів, упорядкованого

В.Г. Пилипчуком, Т.В. Вронською, В.О. Козенюк та ін., розділи «Документи

з організації агентурної роботи радянських органів безпеки часів Другої

світової війни та повоєнного періоду (1939–1954 рр.)» і «Нормативно-правові

акти з питань конфіденційного співробітництва органів державної безпеки

СРСР та УРСР (1954–1991 рр.)» відображають специфіку діяльності радянських

спецслужб у цій сфері у другій половині ХХ ст. [664].

Серед поодиноких джерелознавчих досліджень цієї групи

виокремлюється публікація Д. Вєдєнєєва та В. Говоруна «Історико-

документальна спадщина органів військової контррозвідки в Україні».

Здійснивши короткий історичний екскурс у формування структур радянської

військової контррозвідки, автори дали характеристику фондів ГДА СБ України,

що можуть бути залучені для наукового студіювання структур

контррозвідувального захисту військових формувань в УРСР [122].

Інформація про одну з підпільних організацій націоналістичного

спрямування 1960-х рр. міститься у науковому виданні «Український

147

національний фронт: Дослідження, документи, матеріали». Програмні

документи організації, передрук нелеґального журналу «Воля і Батьківщина»,

що видавала організація, матеріали з архівних справ радянських спецслужб,

біографічні відомості провідних учасників Українського національного фронту,

спогади його членів дають можливість чітко уявити та об’єктивно оцінити одну

зі сторінок історії боротьби українського народу за його незалежність. Цінність

даної праці полягає, перш за все, у прагненні сформувати цілісне уявлення,

з’ясувати місце та роль Українського національного фронту у визвольних

змаганнях українського народу [847].

Серед останніх публікацій документів і матеріалів опозиційного руху

необхідно згадати упорядковану науковцем НА СБ України доктором

історичних наук, професором В. Даниленком роботу «Політичні протести

й інакодумство в Україні (1960–1990)». У збірці показано наростання

опозиційного руху в українському суспільстві у 1960–1980-х рр. крізь призму

документів радянських органів державної безпеки. У науковий обіг введено

розсекречені інформаційні й спеціальні повідомлення, доповідні записки,

направлені до ЦК Компартії УРСР, а також рішення колегії Комітету державної

безпеки УРСР. Значну частину даних становлять повідомлення КДБ про

різноманітні форми опору тоталітарному режиму, вилучені антикомуністичні

листи й листівки, записи, твори, зафіксовані промови та висловлювання [653].

Цінним джерелом для вивчення опозиційного руху в Україні другої

половини ХХ століття є мемуарна література. Це, в першу чергу, спогади

безпосередніх учасників дисидентського руху Л. Лук’яненка, О. Мешко,

В. Овсієнка та ін. [458; 459; 494; 546].

Документальну базу повоєнної історії останнім часом поповнили

численні видання мемуарів колишніх співробітників органів державної безпеки.

До таких робіт відносяться спогади М. Голушка, В. Горбатюка, В. Грачова,

В. Лодяного, О. Нездолі, П. Підгайного, В. І. Пристайка та ін. [207; 208; 211;

221; 280; 523–528; 616; 674].

Можна констатувати, що кількість опублікованих архівних даних з історії

148

діяльності радянських спецслужб в Україні у 1946–1991 рр. є малочисельною

у порівнянні з археографічним доробком вітчизняних вчених щодо діяльності

радянських органів державної безпеки в Україні у 1918–1945 рр. (додаток Б).

Інтенсифікації розвитку археографії теми підрозділу, на нашу думку, сприятиме

Закон України «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного

тоталітарного режиму 1917–1991 років» від 9 квітня 2015 року.

До другої групи досліджень відносяться роботи загального характеру,

в яких розкривається суспільно-політична обстановка на теренах України

у 1946–1991 рр., зокрема окреслюються основні напрями діяльності радянських

органів державної безпеки в УРСР вказаного періоду.

Необхідно зазначити, що узагальнюючі роботи Інституту історії України,

Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса, Інституту

археології НАН України, а також праці відомих вітчизняних вчених

В.К. Барана, В.М. Даниленка та ін. науковців створюють методологічну та

фактографічну основу вивчення недостатньо висвітлених аспектів історії

«холодної війни», зокрема участі у ній радянських структур розвідки та

контррозвідки. Одним із елементів протистояння радянських органів державної

безпеки із спецслужбами іноземних держав було проведення спеціальних

інформаційних операцій, що позначилося на політичному, економічному

і культурному житті в УРСР другої половини 40-х – 80-х рр. ХХ ст., спротиві

комуністичному тоталітарному режиму та боротьбі українського народу

за незалежність [40; 41; 837; 839; 651; 840–845].

Дослідження функціонування радянських структур розвідки та

контррозвідки в Україні за умов «холодної війни» 1946–1991 рр. відносяться

до третьої групи робіт.

Як свідчить аналіз історіографії теми, наприкінці XX ст. – на початку

XXI ст. вітчизняні науковці переважно досліджували організаційно-правові

засади функціонування окремих структурних підрозділів та певних напрямів

оперативно-службової діяльності радянських органів державної безпеки

в Україні у 1946–1991 рр.

149

Організаційні та правові засади контррозвідувального забезпечення

державної таємниці в УРСР у вказаний період досліджували О.В. Ботвінкін

[78–81], Д.В. Вєдєнєєв [158], С.О. Князєв [349], Б.Д. Леонов [416], І.В. Логінов

[454], І.В. Слюсарчук [774].

Зокрема, у статті Д.В. Вєдєнєєва і О.В. Ботвінкіна, на основі аналізу

нормативно-правових актів радянської доби, розпорядчих документів КДБ

СРСР та КДБ УРСР, виокремлюються основні етапи розширення повноважень

радянських органів державної безпеки щодо здійснення офіційних гласних

функцій державного управління у сфері захисту секретної інформації у 1954–

1991 рр. [158].

У наступних роботах О.В. Ботвінкіна робиться акцент на розвитку

системи радянських органів державної безпеки в Україні, зокрема підрозділів,

що проводили контррозвідувальну діяльність, спрямовану на захист секретної

інформації. На думку автора, структура контррозвідувальних органів, форми

і методи їх діяльності удосконалювалися протягом 50–80-х рр. відповідно

до розвитку оперативної обстановки, пов’язаної зі змінами пріоритетів та

спрямувань спецслужб іноземних держав. Серед оперативних методів, які

застосовували радянські органи державної безпеки в Україні у вказаний період,

з метою контррозвідувального захисту секретної інформації, О.В. Ботвінкін

виділяє: оперативне спостереження, позбавлення іноземних розвідників

доступу до об’єктів розвідувальних спрямувань, оперативний експеримент,

оперативне моделювання, легендування, оперативну дезінформацію [79; 80].

Більш ґрунтовно практику застосування радянськими органами державної

безпеки в Україні методу дезінформування з метою захисту секретної

інформації від іноземних розвідок у другій половині ХХ ст. досліджено у статті

І.В. Слюсарчука і О.В. Ботвінкіна [774].

Доволі інформативним з питань організації секретного діловодства

в Радянській Україні другої половини ХХ ст., а також повноважень радянських

органів державної безпеки у сфері охорони державної таємниці є навчальний

посібник кандидата юридичних наук С.О. Князєва [349, с. 40–77].

150

Питанням генезису кримінально-правової охорони державної таємниці

в УРСР присвячено статтю доктора юридичних наук Б.Д. Леонова [416].

Функціонування механізму загальнодержавної системи протидії

іноземним технічним розвідкам в СРСР у 1950–1980-х рр. досліджено у статті

кандидата юридичних наук І.В. Логінова [454].

Організаційно-правові засади конфіденційного співробітництва

радянських органів державної безпеки в Україні у другій половині ХХ ст.

досліджували О.Р. Лебедєв, І.А. Бобраніцький, О.С. Войтюк, І.М. Коломієць

та ін. [410, с. 121–153; 411, с. 96–123; 67; 172; 380].

Аналіз нормативно-правових актів, що регулювали профілактичну

діяльність органів КДБ СРСР, здійснений у статті О.Ю. Звонарьова. Науковець

зазначає, що протягом 1950–1980-х рр. в радянських органах державної безпеки

сформувалася необхідна нормативна база, яка дозволяла здійснювати

профілактичну роботу. На думку О.Ю. Звонарьова, недоліком нормативно-

правового регулювання профілактичної діяльності органів КДБ СРСР була

відсутність єдиного нормативного акта, що системно регулював правові

та організаційні засади такої діяльності [290].

Особливості розвитку правового регулювання й практичного

застосування радянськими органами державної безпеки в Україні обмеження

таємниці кореспонденції та прослуховування телефонних розмов під

час оперативно-розшукової діяльності та досудового слідства висвітлено

у статті О.В. Ботвінкіна та В.С. Рудея [78]. Процес становлення та розвитку

організації оперативно-технічних заходів зі слухового контролю висвітлюється

у статті К.І. Полярської «Виникнення негласного слухового контролю:

ретроспективний погляд» [658].

У вже згадуваній роботі С.Г. Мельниченка розкрито особливості

діяльності підрозділів візуального спостереження радянських органів державної

безпеки в Україні у 1946–1991 рр. [493, с. 79–83].

Аналіз нормативно-правових та організаційно-структурних основ

функціонування військ НКВС у післявоєнний період здійснено у дисертаційній

151

роботі О.М. Калюка «Війська НКВС (МВС) в Україні (1939–1953 рр.):

історико-правовий аспект» [328].

Історико-правове дослідження функціонування органів дізнання та

досудового слідства в УРСР у період 1946–1991 рр. було здійснене І.В. Горою

та В.А. Колесником [209; 210], С.В. Губарем [225], І.М. Дерев’янком [249],

О. Лябахом [461], О.С. Нестеренком [529], В.Т. Окіпнюком [560],

Л.І. Щербиною [926] та ін.

Історичний досвід застосування методу легендованих організацій

радянськими спецслужбами в Україні висвітлено у роботах А.В. Ватраль. Учена

зазначає, що на сьогодні законодавцем вживається термін «несправжні

(імітаційні) засоби», що охоплює поняття структур прикриття, зокрема

й легендованих організацій [95].

Необхідно зазначити, що в останні роки спостерігається позитивна

тенденція у вітчизняній історіографії щодо дослідження проблем становлення

відомчої спеціальної освіти органів державної безпеки в Україні. Початок

систематичному дослідженню цієї проблематики, на основі введення до

наукового обігу документальних матеріалів ГДА СБ України, поклали праці

доктора педагогічних наук, професора Г.М. Артюшина. Зокрема, у роботах

науковця досліджено систему післядипломної освіти співробітників радянських

органів державної безпеки у 1970–1990 рр. [15; 16]. У подальшому до розробки

цього напряму досліджень долучились Є.Д. Скулиш та Д.В. Вєдєнєєв [764; 765].

На окрему увагу заслуговують роботи доктора юридичних наук, професора

В.Г. Пилипчука, що розкривають трансформаційні зміни в радянському секторі

безпеки наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років, а також політичні й правові

передумови розбудови спецслужб незалежної України [596; 605; 609; 613]. Деякі

питання реорганізації радянської та створення національної військової

контррозвідки висвітлені у роботах кандидата юридичних наук, старшого

наукового співробітника О.Д. Довганя [254; 255].

Серед узагальнюючих праць необхідно відмітити вже згадувану

колективну роботу В.В. Цибулькіна, Л.М. Рожена, Д.В. Вєдєнєєва та ін.

152

«Нариси з історії розвідки суб’єктів державотворення на теренах України».

Окремий нарис «Від свята Великої Перемоги до реквієму «Лебединого озера»:

розвідка СРСР в українському контексті у 1945–1991 рр.» висвітлює

протиборство радянської та іноземних розвідок в Україні від закінчення Другої

світової війни до розпаду Радянського Союзу [867].

Аналіз праць третьої групи дає підстави стверджувати, що у сучасній

вітчизняній історіографії все ще немає комплексного дослідження історії

радянських структур розвідки та контррозвідки в Україні періоду «холодної

війни» 1946–1991 рр.

До четвертої групи відносяться роботи, у яких розкривається карально-

репресивна діяльність радянських органів державної безпеки в Україні

у вказаний період.

Існує цілий пласт робіт, присвячених проблемам політичних репресій в

УРСР в різні роки. Більшість цих праць розкривають перебіг історичних подій,

пов’язаних із карально-репресивними заходами в хронологічних рамках кінця

1920-х – початку 1950-х рр., що обумовлено найбільшою їх масовістю саме в

цей час (додаток Е). Комплексне дослідження політичних репресій в Україні

розпочалося після прийняття постанов Президії Верховної Ради України від 6

квітня 1992 р. та Кабінету Міністрів України від 11 вересня 1992 р. щодо

видання серії книг «Реабілітовані історією». Із того часу діяльність головної

редколегії науково-документальної серії цих книг, очолювана академіком

НАН України П.Т. Троньком, є прикладом системного вивчення політичних

репресій

1920–1980-х рр. в Україні. Завдяки плідній роботі вітчизняних дослідників було

видано багато праць із «репресивної» проблематики, які систематизовано

у декількох бібліографічних покажчиках [654; 657; 692; 693].

До цієї групи належать комплексні дослідження відомих науковців

І.Г. Біласа, С.І. Білоконя, В.М. Нікольського, Ю.І. Шаповала, М.М. Шитюка та ін.

Праці названих учених проаналізовані нами у підрозділах 3.1 та 3.2 цієї дисертації.

Релігійному напряму репресивної діяльності радянських органів

153

державної безпеки в Україні післявоєнних років присвячені змістовні

монографії В. Пащенка «Православ’я в новітній історії України» та «Греко-

католики в Україні: від 40-х років ХХ століття до наших днів» [586; 589; 590].

Ґрунтовний аналіз діяльності радянських спецслужб щодо ліквідації

Української греко-католицької церкви здійснено у дисертаційному дослідженні

Н. Сердюк «Репресії радянських органів державної безпеки щодо української

греко-католицької церкви в 1944–1949 рр.» [729].

Історіографія карально-репресивної діяльності органів державної безпеки

в Україні у післявоєнний період доповнюється дослідженнями з історії

примусового виселення з постійних місць проживання різних категорій

громадян УРСР. Зокрема, діяльність радянських спецслужб щодо депортації

західноукраїнського населення у повоєнні роки досліджено у дисертації

та монографії О.А. Савчука «Депортації українців з Холмщини і Підляшшя

в 1944–1947 рр.» [717; 719]. Доволі інформативним з теми депортацій є вже

згадуване дослідження І.І. Винниченка «Україна 1920-1980-х: Депортації,

заслання, вислання» [163].

Важливе місце у сучасній вітчизняній історіографії теми посідає питання

протиборства радянських спецслужб з ОУН і УПА. Зупинимося на аналізі

наукового доробку вітчизняних учених, присвяченого формам і методам, силам

та засобам протиборства радянських органів державної безпеки з підпіллям

ОУН і УПА, що сприятиме більш широкому розумінню теми. На окрему увагу

заслуговують роботи Я.М. Антонюка [11; 13], І.Г. Біласа [57–62],

Д.В. Вєдєнєєва та Г.С. Биструхіна [135; 152; 268; 156], М.Я. Нагірняка [515],

О. Іщука і С. Шевченка [325] та інших науковців, які розкривають діяльність

агентурно-бойових груп МДБ з протидії підпіллю ОУН і УПА на

Західноукраїнських землях.

На думку Д.В. Вєдєнєєва, основними завданнями агентурно-бойових груп

були: перевірка агентурних даних щодо причетності тих чи інших осіб до ОУН

і УПА; реалізація оперативної інформації шляхом захоплення або знищення

підпільників; перехоплення каналів зв’язку та впровадження агентури до

154

націоналістичного руху опору; розклад підпілля зсередини, компроментація

його лідерів; участь в оперативно-військових операціях тощо [156].

Діяльність радянських структур розвідки та контррозвідки проти

закордонних центрів українських націоналістів висвітлюється і в інших

публікаціях Д. Вєдєнєєва [125]. Проаналізувавши нормативно-правові

документи МДБ–КДБ УРСР та СРСР, науковець розкриває форми і методи

оперативної роботи, що застосовувались радянськими спецслужбами у розробці

ОУН за кордоном. Окрім цього, значну увагу приділено контррозвідувальному

пошуку нелегалів-націоналістів, які прибували різними каналами з-за кордону

та намагалися легалізуватися в УРСР у 1940–1960-х рр. [135].

З початком 90-х років ХХ ст. у коло уваги вітчизняних дослідників

потрапила проблема дослідження історії опозиційного руху в колишній УРСР.

У 1996 р. Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича опублікував

фундаментальне дослідження В. Барана «Україна 1950–1960-х рр.: еволюція

тоталітарної системи». Користуючись великим і, переважно, архівним

матеріалом, автор вивчив головні аспекти суспільно-політичних процесів

вказаного періоду. Науковець зазначає чинники, які впливали на формування

українського дисидентства, виділяє та дає характеристику основним етапам

його розвитку, у загальних рисах змальовує боротьбу радянських органів

державної безпеки з вільнодумством [42; 43].

На широкій джерельній базі написано працю Г. Касьянова «Незгодні:

українська інтелігенція в русі опору 1960–80 років». Автор вперше залучив

виявлені ним раніше недоступні архівні матеріали правоохоронних та

партійних органів. У центрі дослідження – протистояння української

інтеліґенції та комуністичного тоталітарного режиму, зокрема й активна участь

у ньому радянських структур розвідки й контррозвідки [332].

У праці «Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950-х –

початок 1990-х років» А. Русначенко розкриває зміст та етапи розвитку

українського визвольного руху, показує масштаби, рівень, структурне

оформлення його учасників. У книзі також уміщено цікаву добірку джерел

155

з історії опозиційного руху, репресій тощо [715].

На окрему увагу заслуговує дисертаційне дослідження О.Г. Бажана

«Опозиційний рух в Україні (друга половина 50-х – 80-ті рр. ХХ ст.)» [28; 29].

Використовуючи результати своїх попередніх досліджень, згаданий

вітчизняний дослідник у співавторстві з Ю. Данилюком опублікували у 2000 р.

дві монографії «Опозиція в Україні (друга половина 50-х – 80-ті рр.)»

та «Український національний рух: основні тенденції і етапи розвитку

(кінець 1950-х – 1980-ті рр.)». Науковці на основі аналізу широкого кола

джерел та наукової літератури, серед іншого, висвітлили питання протидії

радянських спецслужб розвитку українського національного руху [38; 39].

У дослідженні правозахисника, директора Української Хельсінкської

групи з прав людини Б. Захарова «Нарис історії дисидентського руху в Україні

(1956–1987)» аналізуються передумови виникнення опозиційного руху, форми,

методи його діяльності та програмні вимоги, відтворюється механізм репресій

проти учасників опозиційного руху та форми протистояння тоталітарному

режимові [287].

Проаналізовані праці четвертої групи дають можливість осягнути

масштабність репресивної політики радянської влади у післявоєнний період,

зокрема залучення радянських спецслужб до її реалізації.

Дослідження персоналій та біографій керівників радянських органів

державної безпеки в Україні періоду «холодної війни» 1946–1991 рр. складають

п’яту групу робіт.

Інформативними роботами цієї групи є публікації В. Чиснікова і

Ю. Лисюка, у яких висвітлюються біографії керівного складу радянських

органів державної безпеки в Україні у 1945–1991 рр., а саме С.Р. Савченка,

М.К. Ковальчука, П.І. Івашутіна, Т.А. Строкача, В.Ф. Нікітченка, В.В. Федорчука,

С.Н. Мухи, М.М. Голушка [884].

У вже згадуваній публікації колективу дослідників В.Д. Хоменка,

О.В. Скрипника, І.М. Шиденка, І.В. Білоконя та ін. знаходимо біографії

начальників розвідувальних підрозділів радянських органів державної безпеки

156

в Україні 1946–1991 рр.: М. Погрібного, Г. Бурлаченка, А. Ткаченка,

П. Савчука, В. М’якушки, П. Тимофеєва, Л. Макарова, В. Повжика [344].

Характеристику керівного складу радянських органів державної безпеки в

Західній Україні післявоєнного періоду знаходимо у статті А. Жив’юка [278].

Кадровий склад радянських органів державної безпеки в Донецькій області

періоду «застою» дослідив В. Нікольський [540].

Окремі біографічні дані керівного та оперативного складу радянських органів

державної безпеки в Україні знаходимо в ювілейних виданнях, присвячених історії

становлення та функціонування підрозділів Центрального управління, регіональних

органів, установ та закладів СБ України [44; 397; 513; 514; 775; 927].

До п’ятої групи робіт можна також віднести вже згадувані мемуарні

джерела, в яких розкриваються персоналії співробітників радянських органів

державної безпеки, зокрема її керівного складу [207; 208; 211; 221; 280; 523–528;

616; 674].

Однією з останніх робіт про керівний склад радянських спецслужб стала

публікація О. І. Нездолі «Голови держбезпеки України (1918–2013 рр.)» [524].

Аналіз робіт п’ятої групи дає підстави стверджувати, що напрям

досліджень біографій співробітників радянських органів державної безпеки

в Україні періоду «холодної війни» 1946–1991 рр. є актуальним та має

перспективи для подальшого розвитку.

Дослідження вітчизняних учених з історії діяльності радянських органів

державної безпеки в Україні у 1946–1991 рр. можна об’єднати у такі змістовні

групи: 1) джерелознавчі та археографічні праці; 2) роботи загального характеру,

в яких розкривається суспільно-політична обстановка на теренах України у

1946–1991 рр.; 3) дослідження функціонування радянських структур розвідки

та контррозвідки в Україні за умов «холодної війни» 1946–1991 рр.; 4) праці,

що розкривають карально-репресивну діяльність радянських органів державної

безпеки в Україні у 1946–1991 рр.; 5) дослідження персоналій та біографій

керівників радянських органів державної безпеки в Україні 1946–1991 рр.

Науковці роблять перші кроки в осмисленні проблем повоєнної історії

157

радянських спецслужб в Україні, розглядаючи лише окремі її сторінки.

Особливу увагу вітчизняні вчені акцентують на вивченні політичних репресій

1946–1953 рр. Дослідники, які ж торкались теми репресивної діяльності органів

держбезпеки після 1953 р., розглядали їх у контексті опозиційного та

дисидентського рухів в Україні. Наукові розробки, присвячені радянським

спецслужбам в Україні у 1946–1991 рр., висвітлюють лише окремі напрями їх

діяльності. У сучасній українській історіографії все ще немає комплексного

дослідження історії функціонування радянських структур розвідки та

контррозвідки в Україні періоду «холодної війни» 1946–1991 рр.

Висновки до третього розділу

На початку 1990-х рр. настав якісно новий етап розвитку вітчизняної

історичної науки. Зі здобуттям Україною незалежності впали останні

ідеологічні обмеження в історичних дослідженнях. Розсекречені документи

державних, партійних та відомчих архівів стають основною джерельною базою

для дослідників. Свідченням планомірного відходу від жорсткої догматики

стало й прийняття Верховною Радою УРСР Закону України «Про реабілітацію

жертв політичних репресій на Україні».

У наступні роки виходить ціла низка постанов та законодавчих актів, які

сприяли інтенсифікації дослідження раніше замовчуваних питань

функціонування тоталітарної системи в аспекті боротьби з вільнодумством,

карально-репресивної політики більшовиків, депортацій, геноциду. Сьогодні

цей вектор державної політики активно розвивається. Підтвердженням цьому

стало прийняття Верховною Радою 9 квітня 2015 року Законів України «Про

увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років»,

«Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного

режиму 1917–1991 років», «Про засудження комуністичного та націонал-

соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону

пропаганди їх символіки», «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців

за незалежність України у ХХ столітті».

158

Період 1918–1991 рр., представлений у третьому розділі дисертаційного

дослідження, є надзвичайно об’ємним та фактологічно насиченим. Тому роботи,

що висвітлюють вказану проблематику за хронологічним принципом можна

розділити на три основні етапи: 1) праці, що охоплюють міжвоєнний період 1918–

1939 рр. – участь радянських органів державної безпеки у становленні

тоталітарного комуністичного режиму в Україні; 2) публікації, присвячені

діяльності радянських структур розвідки та контррозвідки в УРСР у період Другої

світової війни 1939–1945 рр.; 3) наукові розвідки з історії дослідження радянських

органів державної безпеки в Україні періоду «холодної війни» 1946–1991 рр.

На основі аналізу доробку сучасних вітчизняних учених з історії

становлення та функціонування радянських органів державної безпеки в

Україні ми виокремили п’ять змістовних груп робіт. Структуру кожного

підрозділу побудовано відповідно до такої класифікації: 1) джерелознавчі та

археографічні праці; 2) роботи загального характеру, в яких розглядаються

процес становлення радянської влади та сутність тоталітарного режиму

в Україні, висвітлюється розвиток суспільно-політичної обстановки на

українських теренах у 1918–1991 рр., окреслюються основні завдання органів

державної безпеки щодо втілення більшовицької політики в УСРР–УРСР;

3) дослідження процесів функціонування органів та структурних підрозділів

ВУНК–ДПУ–НКВС–НКДБ–МДБ–КДБ в Україні; 4) карально-репресивна

діяльність радянських спецслужб в Україні; 5) дослідження історико-

біографічного характеру, в яких розкриваються персоналії керівників та

співробітників радянських органів державної безпеки в Україні.

При детальному розгляді вищезазначених груп показово, що для сучасної

вітчизняної історіографії характерним є підвищений інтерес до періоду

становлення комуністичного тоталітарного режиму на теренах України,

Голодомору в Україні 1932–1933 рр., «Великого терору» 1937–1938 рр.,

становлення радянської влади в Західній Україні 1939 р., а також ролі

радянських органів державної безпеки в реалізації більшовицької репресивної

політики в Україні 1918–1939 рр.

159

Загалом за час незалежності України тема становлення та функціонування

карально-репресивної системи в УСРР–УРСР сталінських часів знайшла

достатньо панорамне відображення у наукових виданнях.

Провідну роль у публікації таких досліджень відіграють Інститут історії

України НАН України, Інститут української археографії та джерелознавства

ім. М.С. Грушевського НАН України, ГДА СБ України, НА СБ України та інші

навчально-наукові заклади та наукові установи. У регіонах дослідження

з означеної проблематики, як правило, ведуться у рамках виконання Державної

програми «Реабілітовані історією».

Учені докладно дослідили політичний, соціальний, духовний,

національний виміри терору. Особливостями новітньої вітчизняної історіографії

стали: увага до соціального й національного спрямування тоталітарного тиску –

голоду, репресій, депортацій; увага до особливостей репресивної практики в

різних регіонах радянської України; аналіз державного механізму репресій в

УСРР–УРСР; вивчення репресивної практики серед окремих соціальних верств

населення; публікація численних документальних джерел.

Завдяки ґрунтовному аналізу розсекречених документальних масивів

вітчизняним дослідникам вдалося накопичити значний фактологічний матеріал

та зробити певні узагальнення також із історії функціонування радянських

структур розвідки та контррозвідки в Україні у 1939–1945 рр.

Необхідно вказати, що існує необхідність підготовки узагальнюючого

дослідження з історії радянської розвідки та контррозвідки періоду Другої

світової війни, яке б ґрунтувалося на величезному масиві документів

радянських органів державної безпеки та їх зафронтових формувань,

документів Українського штабу партизанського руху та окремих партизанських

формувань, радянського підпілля. При цьому предметом дослідження мають

стати нормативно-правова база спеціальної діяльності радянських органів

державної безпеки та керованих ними партизанських формувань,

їх організаційна структура, провідні напрями розвідувальної та

контррозвідувальної діяльності, форми і методи розвідувально-диверсійної

160

роботи, агентурний апарат тощо. Окремого вивчення потребує механізм

сприяння органами держбезпеки налагодженню розвідувального й

контррозвідувального забезпечення партизанства.

Відносно ж післявоєнного періоду, маємо підкреслити, що тут основний

акцент вчені зробили на вивченні політичних репресій 1945–1953 рр.

Дослідники, які торкались теми карально-репресивної діяльності органів

держбезпеки після 1953 р. розглядали їх у контексті опозиційного та

дисидентського рухів в Україні. А наукові дослідження, присвячені радянським

спецслужбам у 1946–1991 рр., досить фрагментарно висвітлюють лише окремі

напрями їх діяльності. До того ж у сучасній вітчизняній історіографії все ще

немає комплексного дослідження історії діяльності радянських структур

розвідки та контррозвідки в Україні періоду «холодної війни» 1946–1991 рр.

Отже, можна констатувати, що більшість цивільних вчених зосереджена на

розробці таких основних напрямів у вітчизняній історичній науці як

«Дослідження радянської тоталітарної системи» та «Роль органів ЧК–ДПУ–НКВС

у репресивній політиці держави». Поряд з тим, відомчі дослідники приділяють

більше уваги саме вивченню процесу формування структур та правових основ

функціонування радянських спецслужб в Україні, окремих видів діяльності

органів державної безпеки (розвідувальна, контррозвідувальна, слідча діяльність,

агентурна робота, візуальне спостереження, захист секретної інформації тощо),

дослідженню певних методів їх роботи в історичній ретроспективі, що можуть

бути використані у практичній сучасній діяльності спецслужб незалежної

України. Але, з відомих причин, роботи відомчих дослідників публікуються

з грифом обмеження доступу. І це створює передумову до обмеженості

ґрунтовних розробок історіографічного характеру, тим більше у вигляді

монографій або дисертацій. Тому, природно, історіографічні дослідження

цивільних істориків присвячені репресивній діяльності радянських органів

державної безпеки в УСРР–УРСР не у повній мірі охоплюють сучасну вітчизняну

історіографію радянських органів державної безпеки в Україні у 1918–1991 рр.

(додаток В).

161

ВИСНОВКИ

У дисертації вирішене актуальне наукове завдання, яке полягало

у вивченні сутності та змісту новітньої вітчизняної історіографії створення

та діяльності розвідки і контррозвідки України у 1917–1991 рр.

При цьому досягнуті такі основні наукові результати, які мають суттєве

значення для розвитку військової складової історичної науки:

1. Встановлено, що розбудова незалежної України супроводжувалася

розвитком плюралізму думок, що позитивно вплинуло на активізацію

військово-історичних досліджень, в межах яких виокремився науковий напрям

вивчення історії розвідки та контррозвідки України. Складовою останнього

став усвідомлений та науковий інтерес вітчизняних учених до дослідження

історіографії діяльності розвідки та контррозвідки Української Народної

Республіки (періоду Української Центральної Ради, Директорії, Державного

центру Української Народної Республіки), Української Держави (Гетьманату),

Західноукраїнської Народної Республіки, національно-визвольних рухів,

радянських органів державної безпеки.

Розкрито інституціональну основу та науково-організаційні механізми

дослідження історії спецслужб України. До сучасних вітчизняних

інституціонально-організаційних форм дослідження історії створення та

діяльності розвідки і контррозвідки України відносяться навчально-наукові

заклади, наукові установи та їх окремі структурні підрозділи (кафедри,

лабораторії, відділи тощо), а також засновані ними періодичні наукові видання,

на сторінках яких публікуються результати студіювання історії спецслужб.

На початку 1990-х рр. у НА СБ України починає формуватися науковий

напрям дослідження історії створення та діяльності розвідки і контррозвідки

України, тривалий час функціонувала спеціальна кафедра теорії та історії

оперативного мистецтва (з 2010 р. – історії національних спецслужб).

На потоках підготовки фахівців для СБ України викладається навчальна

дисципліна «Історія розвідки та контррозвідки України», навчально-методичне

162

забезпечення якої сьогодні здійснює кафедра теорії та історії держави і права.

Наукове дослідження історії спецслужб України також здійснюється фахівцями

науково-організаційного центру НА СБ України. У фахових наукових виданнях

НА СБ України «Збірнику наукових праць» та «Науковому віснику» історія

спецслужб виділена в окремі рубрики.

До розроблення вказаного наукового напряму активно долучались

науковці Інституту дослідження проблем державної безпеки СБ України

(функціонував у 2009–2011 рр.). Науковим студіюванням історії створення

та діяльності розвідки і контррозвідки України активно займається

ГДА СБ України. Розробляються методологічні підходи до виявлення та

введення до наукового обігу документальної спадщини радянських спецслужб

та науково-практичного використання відповідних першоджерел з історії

розвідки та контррозвідки.

Студіюванням історії спецслужб України у рамках розробки наукового

напряму дослідження радянського комуністичного тоталітарного режиму

в Україні займаються науковці Інституту історії України НАН України, які

у взаємодії з СБ України та іншими установами і організаціями у 1994 р.

заснували перший і єдиний поки що на пострадянському просторі

спеціалізований науковий та науково-документальний журнал «З архівів

ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ», що включений до переліку фахових видань

з історичних наук.

За результатами аналізу джерельної бази класифіковано історіографічні

джерела з історії створення та діяльності розвідки і контррозвідки України, які

умовно поділено на такі групи: 1) джерелознавчі та археографічні студії, статті,

наукові коментарі та науково-довідковий апарат до документальних видань;

2) монографії; 3) наукові статті; 4) дисертації, автореферати дисертацій;

5) узагальнюючі наукові праці; 6) матеріали наукових конференцій, з’їздів,

симпозіумів, круглих столів; 7) навчально-методична література; 8) науково-

популярні видання; 9) бібліографічні покажчики. Кожна група історіографічних

джерел має своє пізнавальне навантаження та різні інформаційні можливості.

163

Історія створення та діяльності розвідки і контррозвідки України

найґрунтовніше висвітлюється у монографічних дослідженнях, на основі яких

створено узагальнюючі праці, навчальні посібники, курси лекцій тощо.

Студіювання документальних джерел, що висвітлюють історію створення та

діяльності розвідки і контррозвідки України у 1917–1991 рр. складається з двох

взаємозалежних напрямів. До першого віднесено джерелознавчі дослідження

документів з відомчих архівних фондів, в яких здійснено їх критичний аналіз,

визначено інформативні можливості та основні методи й прийоми роботи з

ними. Другий напрям представлений археографічними роботами – публікацією

збірників документів, які вводять до наукового обігу раніше невідомі джерела,

що висвітлюють історію розвідки та контррозвідки України. Доведено, що

лише аналіз сукупності вказаних джерел уможливлює наукове пізнання

сутності новітньої вітчизняної історіографії створення та діяльності розвідки

і контррозвідки України 1917–1991 рр. Дослідження засвідчило, що існує

достатня джерельна база для досягнення мети і вирішення задач дисертації.

Використана у дисертації методологія військово-історичного

дослідження, застосування понятійно-категоріального апарату, виробленого

історичною наукою, історіографією, джерелознавством, бібліографознавством,

наукознавством, а також поєднання різних підходів до тлумачення

історіографічних джерел уможливили досягнення поставленої мети та

розв’язання наукового завдання.

2. Встановлено, що для сучасної вітчизняної історіографії характерним є

підвищений інтерес до історії національних спецслужб періоду державотворчих

пошуків українського народу (1917–1920 рр.). Найменш дослідженим етапом

цього проміжку залишається час становлення та діяльності національних

спецслужб за часів Центральної Ради Української Народної Республіки, а також

регіональна історія функціонування національних структур розвідки та

контррозвідки 1917–1920 рр. на теренах України. З’ясовано, що для сучасної

вітчизняної історіографії характерним є підвищений інтерес до періоду

Української революції 1917–1921 р., саме тому найбільша кількість досліджень

164

спеціальної діяльності ДЦ УНР пов’язана з 1921 роком. У роботах,

хронологічні межі яких охоплюють 1922–1926 рр., лише побіжно згадуються

окремі розвідувальні та контррозвідувальні акції уенерівської еміграції,

системні дослідження спеціальної діяльності ДЦ УНР цього періоду нами не

виявлено. Діяльність розвідки та контррозвідки ДЦ УНР у 1926–1936 рр.

ґрунтовно досліджено лише в одній монографії.

Наукова оцінка діяльності ОУН і УПА лишається однією з найбільш

неоднозначних та суперечливих проблем вітчизняної науки. Встановлено, що

відмова провідних дослідників спеціальної діяльності ОУН і УПА від ідейно-

політичного забарвлення, застарілих кліше, врахування кращих надбань різних

гілок історіографії, комплексне застосування сучасних методів наукового

дослідження, а також залучення до наукового обігу й критичний аналіз

широкого кола документальних та інших першоджерел стали запорукою

поглибленого й об’єктивного вивчення вказаної проблеми.

Розкрито особливості сучасної національної історіографії діяльності

радянських органів державної безпеки в Україні (1918–1991 рр.). Для сучасної

вітчизняної історіографії характерним є підвищений інтерес до становлення

комуністичного тоталітарного режиму на теренах України, Голодомору

в Україні 1932–1933 рр., «Великого терору» 1937–1938 рр., становлення

радянської влади в Західній Україні 1939 р., а також ролі радянських органів

державної безпеки в реалізації більшовицької репресивної політики в Україні

1918–1939 рр. Загалом за час незалежності України тема становлення та

функціонування карально-репресивної системи в УСРР–УРСР знайшла

достатньо панорамне відображення у наукових виданнях. Провідну роль у

публікації таких досліджень відіграють Інститут історії України НАН України,

Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського

НАН України, ГДА СБ України та ін. навчально-наукові заклади та наукові

установи. У регіонах дослідження з означеної проблематики ведуться, як

правило, у рамках виконання Державної програми «Реабілітовані історією».

165

Учені докладно дослідили політичний, соціальний, духовний, національний

виміри терору.

Завдяки аналізу розсекречених документальних масивів вітчизняним

дослідникам вдалося накопичити значний фактологічний матеріал та зробити

узагальнення історії функціонування радянських структур розвідки та

контррозвідки в Україні у період Другої світової війни 1939–1945 рр. Стосовно

ж післявоєнного періоду, маємо підкреслити, що тут основний акцент вчені

зробили на вивченні політичних репресій 1945–1953 рр. Дослідники, які

торкались теми карально-репресивної діяльності органів держбезпеки після

1953 р., розглядали їх у контексті опозиційного та дисидентського рухів в

Україні. А наукові дослідження, присвячені радянським спецслужбам у 1946–

1991 рр., досить фрагментарно висвітлюють лише окремі напрями їх діяльності.

3. Висвітлено провідні напрями дослідження історії розвідки та

контррозвідки у загальному контексті студіювання військової історії України

ХХ ст. Відновлення державного суверенітету і незалежності України на

початку 90-х рр. ХХ ст. сприяли створенню нової історіографічної ситуації в

країні, пов’язаної з переходом від радянської схеми історичного процесу до

плюралізму і національно-державницького розуміння вітчизняної історії.

Завдяки цьому нових обрисів системності й цілеспрямованості набрав розвиток

військово-політичної історії України ХХ ст. У новітньому періоді національної

історіографії студіювання розвідки та контррозвідки виокремилось у декілька

самостійних тематичних напрямів. Окремим напрямом новітньої вітчизняної

військової історіографії стало дослідження проблем зародження й діяльності

українських національних спецслужб 1917–1920 рр., структур розвідки та

контррозвідки ДЦ УНР, спеціальних підрозділів національно-визвольних рухів,

які ставили за мету досягнення державної самостійності України. Одним із

провідних напрямів, що активно розробляється цивільними вченими є

дослідження радянської тоталітарної системи та ролі органів ВУНК–ДПУ–

НКВС–НКДБ–МДБ–КДБ у репресивній системі СРСР. Поряд з тим, відомчі

дослідники приділяють більше уваги іншому напряму – вивченню процесу

166

формування та функціонування радянських спецслужб в Україні, окремих видів

діяльності органів державної безпеки (розвідувальна, контррозвідувальна,

слідча діяльність, агентурна робота, візуальне спостереження, захист секретної

інформації тощо), дослідженню деяких методів їх роботи в історичній

ретроспективі.

На основі аналізу наукового доробку сучасних вітчизняних учених з історії

створення та діяльності розвідки і контррозвідки України у 1917–1991 рр.

виокремлено п’ять змістовних груп: 1) джерелознавчі та археографічні праці;

2) роботи загального характеру, в яких досліджено розвиток суспільно-

політичної обстановки на теренах України 1917–1991 рр.; 3) дослідження

процесів зародження і функціонування національних спецслужб 1917–1920 рр.,

розвідки та контррозвідки ДЦ УНР та українського націоналістичного руху,

органів та структурних підрозділів ВУНК–ДПУ–НКВС–НКДБ–МДБ–КДБ

в Україні; 4) праці, що висвітлюють регіональну специфіку функціонування

національних спецслужб, структур розвідки та контррозвідки ДЦ УНР

та українського націоналістичного руху (другий розділ); праці, присвячені

карально-репресивній діяльності радянських спецслужб в Україні (третій розділ);

5) дослідження історико-біографічного характеру, в яких розкриваються

персоналії керівників розвідки та контррозвідки Центральної Ради УНР,

Української Держави (Гетьманату), Директорії УНР, ЗУНР, ДЦ УНР,

національно-визвольних рухів, радянських органів державної безпеки в Україні.

4. На підставі поглибленого вивчення сучасних вітчизняних військово-

історичних праць запропоновано рекомендації щодо подальшого дослідження

історії створення та діяльності розвідки і контррозвідки України.

Дослідження історії становлення та функціонування структур розвідки

і контррозвідки української національної державності та національно-

визвольного руху має практичне значення, оскільки досвід, набутий у вкрай

несприятливих внутрішньо- та зовнішньополітичних умовах, може стати у

нагоді при визначенні та коригуванні стратегії національної безпеки сучасної

України. Структури розвідки та контррозвідки ДЦ УНР проводили свою роботу

167

на українських землях, які були окуповані військами Радянської Росії, тому не

складно провести аналогію з подіями сучасності. Врахування цих історичних

уроків сприятиме більш широкому розумінню процесів формування суспільно-

політичної та оперативної обстановки в Україні, оцінюванню її стану та

прогнозуванню тенденцій розвитку.

Структура, основні напрями роботи та нормативно-правове забезпечення

діяльності радянських органів державної безпеки в Україні не знайшла свого

відображення на монографічному рівні у сучасній національній історіографії,

окрім праць присвячених Державному політичному управлінню та Управлінню

державної безпеки Народного комісаріату внутрішніх справ УСРР–УРСР. Існує

також необхідність у підготовці узагальнюючого дослідження з історії

радянської розвідки та контррозвідки періоду Другої світової війни. При цьому

предметом дослідження мають стати нормативно-правова база спеціальної

діяльності радянських органів державної безпеки та керованих ними

партизанських формувань, їх організаційна структура, провідні напрями

розвідувальної та контррозвідувальної діяльності, форми і методи

розвідувально-диверсійної роботи, агентурний апарат тощо. Окремого

вивчення потребує механізм сприяння органами держбезпеки налагодженню

розвідувального й контррозвідувального забезпечення партизанства. У сучасній

вітчизняній історіографії все ще немає комплексного дослідження історії

радянських структур розвідки та контррозвідки в Україні періоду «холодної

війни» 1946–1991 рр. Особливої наукової актуальності й службово-практичного

значення набуває вивчення історичного досвіду творення та діяльності у

бойових умовах органів військової розвідки, військової контррозвідки, окремих

аспектів діяльності військ (підрозділів) спеціального призначення.

Нарешті, перспективним науковим завданням, виконання якого

неможливе без подальшого дослідження історіографії створення та діяльності

розвідки і контррозвідки України, є підготовка фундаментальної,

узагальнюючої наукової роботи щодо історії спецслужб в України від Княжої

доби до наших днів.

168

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абакумова В. І. Окупаційний режим та антифашистський рух опору

на Луганщині (1941–1943 рр.) : автореф. дис. ... канд. іст. наук : 07.00.01 /

В. І. Абакумова. — Луганськ, 2004. — 21 с.

2. Агентурна та оперативно-бойова діяльність органів держбезпеки

України в роки Великої Вітчизняної війни // Вісник СБ України. — 2010. —

№ 55–56. — С. 15–21.

3. Адамовський В. І. Депортації населення України в першій половині

ХХ століття: причини, наслідки, шляхи повернення на Батьківщину : дис. ...

канд. іст. наук : 07.00.01 / В. І. Адамовський. — К., 2004. — 200 арк.

4. Айсфельд А. Фильтрация и оперативный учёт этнических немцев

Украины органами НКВД–НКГБ–МВД–КГБ во время Второй мировой войны и

в послевоенные годы / А. Айсфельд, В. Мартыненко // З архівів ВУЧК–ГПУ–

НКВД–КГБ. — 2010. — № 2. — С. 79–164.

5. Андрухів І. О. Галицька голгофа. Ліквідація УГКЦ на Станіславщині

в 1945–1961 рр. / І. О. Андрухів. — Івано-Франківськ, 1997. — 84 с.

6. Андрухів І. О. Історія релігійного життя в Галичині та на

Прикарпатті: історико-правовий аналіз / І. О. Андрухів, П. Є. Кам’янський. —

Івано-Франківськ : Нова Зоря, 2006. — 362 с.

7. Андрухів І. О. Політика радянської влади у сфері релігії та конфесійне

життя на Прикарпатті в 40–80-х роках ХХ століття. Історико-правовий аналіз :

дис. ... д-ра іст. наук : 07.00.01 / І. О. Андрухів. — К., 2006. — 450 арк.

8. Андрухів І. О. Політика радянської влади у сфері релігії та

конфесійне життя на Прикарпатті в 40–80-х роках ХХ століття : історико-

правовий аналіз / І. О. Андрухів. — Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 2006. — 432 с.

9. Андрухів І. О. Релігійне життя на Прикарпатті: 1944–1990 роки.

Історико-правовий аналіз / І. О. Андрухів. — Івано-Франківськ, 2004. — 344 с.

10. Андрухів І. О. Суспільно-політичні та релігійні процеси на

Станіславщині в кінці 30-х – 50-х роках ХХ ст. : історико-політологічний аналіз /

169

І. О. Андрухів, П. Є. Кам’янський. — Івано-Франківськ : Нова Зоря, 2005. — 364 с.

11. Антонюк Я. Агентурно-бойові спецгрупи НКВС–МВС–НКДБ–МДБ

/ Я. Антонюк // Наукові записки. Історичні науки. — Острог : Вид-во Нац. ун-ту

«Острозька академія», 2008. — Вип. 10. — С. 213–225.

12. Антонюк Я. Діяльність СБ ОУН на Волині / Я. Антонюк. — Луцьк :

Волинська книга, 2007. — 176 с.

13. Антонюк Я. Застосування спецпрепаратів і оперативної техніки

НКВС–НКДБ–МВС–МДБ в антиповстанських операціях на Волині

(1944−1954 рр.) / Я. Антонюк // Науковий вісник Волинського нац. ун-ту

ім. Лесі Українки. Історичні науки. — Луцьк : РВВ «Вежа» ВНУ

ім. Лесі Українки, 2009. — № 13. — С. 241–249.

14. Антонюк Я. М. Діяльність Служби безпеки ОУН(б) на території

волині та полісся 1946–1951 рр. : дис. ... канд. іст. наук : 07.00.01 /

Я. М. Антонюк. — Острог, 2011. — 268 с.

15. Артюшин Г. М. Передісторія розвитку вітчизняної системи

перепідготовки та підвищення кваліфікації (за матеріалами збірників КДБ

СРСР, 1970–1990 рр.) у сфері державної безпеки / Г. М. Артюшин // Державна

безпека України. — 2011. — № 21. — С. 164–169.

16. Артюшин Г. М. Теоретичні та методичні основи перепідготовки та

підвищння кваліфікації особового складу Служби безпеки України : дис. … д-ра

пед. наук : 21.07.03 / Г. М. Артюшин. — К., 2011. — 584 арк.

17. Архівно-слідчі справи репресованих: науково-методичні аспекти

використання : Зб. наук. праць / редкол. Р. Пиріг (голова) та ін. — К., 1998. — 161 с.

18. Архірейський Д. Антирадянська національна опозиція в УСРР в

20-ті рр.: погляд на проблему крізь архівні джерела / Д. Архірейський,

В. Ченцов // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2000. — № 2. — С. 16–54.

19. Архірейський Д. Більшовики проти соціалістичних партій:

репресивні аспекти політичної боротьби 1920-х рр. / Д. Архірейський,

В. Ченцов // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2003. — № 1. — С. 19–49.

20. Архірейський Д. Влада і селянство в Україні у 20–ті рр. /

170

Д. Архірейський, В. Ченцов // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1999. —

№ 1. — С. 87–127.

21. Астрелін В. Внесок у Перемогу / В. Астрелін, С. Богунов // Вісник

СБ України. — 2004. — № 3. — С. 87–94.

22. Бабенко Л. Взаємодія партійно-радянських органів та місцевих

апаратів держбезпеки в боротьбі з «релігійними чудесами» (1920-ті – 1940-ві рр.) /

Л. Бабенко // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2013. — № 1–2. — С. 327–350.

23. Бабенко Л. Динаміка розкольницьких тенденцій у Російській

православній церкві на початку 1920-х рр.: чекістський сегмент / Л. Бабенко //

З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2012. — № 2. — С. 283–299.

24. Бабенко Л. «Церковну політику розвалу повинна вести ВЧК...»:

інструменти антирелігійної політики 1920–1930–х рр. / Л. Бабенко // З архівів

ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2012. — № 1. — С. 333–350.

25. Бабенко Л. Участь органів ВЧК–ГПУ у вилученні церковних

цінностей на початку 1920-х рр. / Л. Бабенко // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–

КГБ. — 2004. — № 1. — С. 410–428.

26. Бабенко Л. Л. Радянські спецслужби про українські голодомори

20–40-х рр. ХХ ст. / Л. Л. Бабенко // Історія України. Маловідомі імена, події,

факти : Зб. ст. — 2003. — Вип. 22–23. — С. 304–317.

27. Бажан О. Олександр Успенський: «Я вважаю себе учнем Миколи

Івановича Єжова…» / О. Бажан, В. Золотарьов // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–

КГБ. — 2014. — № 1. — С. 344–398.

28. Бажан О. Г. Опозиційний рух в Україні (друга половина 50-х –

80-ті рр. ХХ ст.) : автореф. дис. ... канд. іст. наук : 07.00.01 / О. Г. Бажан. —

Дніпропетровськ, 1996. — 25 с.

29. Бажан О. Г. Опозиційний рух в Україні (друга половина 50-х – 80-ті

рр. ХХ ст.) : дис. ... канд. іст. наук : 07.00.01 / О. Г. Бажан. — К., 1996. — 193 с.

30. Бажан О. Документи радянських спецслужб з історії

кримськотатарського національного руху 1940-х – 1980-х рр. / О. Бажан,

О. Лошицький // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2004. — № 1. — С. 80–111.

171

31. Бажан О. Дослідження проблем дисидентського руху в Україні в

сучасній зарубіжній та вітчизняній історіографії / О. Бажан // З архівів ВУЧК–

ГПУ–НКВД–КГБ. — 2001. — № 2. — С. 520–529.

32. Бажан О. Керівний склад ЧК–ГПУ–НКВД Чернігівщини у 1918–1941

роках / О. Бажан, В. Золотарьов // Реабілітовані історією: У 27 т. Чернігівська

обл. — Кн. 1. — Чернігів : РВК «Деснянська правда», 2008. — С. 722–731.

33. Бажан О. Репресивна діяльність органів ВУНК–ДПУ–НКВС–КДБ

на Київщині у 1919–1980-ті рр. / О. Бажан // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ.

— 2011. — № 1. — С. 156–234.

34. Бажан О. Слуга або Фрагменти життя генерала Сєрова / О. Бажан //

З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1994. — № 1. — С. 229–250.

35. Бажан О. Суспільні настрої в Українській РСР у перші дні Великої

Вітчизняної війни (за документами Галузевого державного архіву Служби

безпеки України) / О. Бажан // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2011. —

№ 2. — С. 7–46.

36. Бажан О. Г. Спроби протидії КДБ УРСР становленню та

функціонуванню Народного руху України за перебудову / О. Г. Бажан //

Укр. іст. журн. — 2010. — № 1. — С. 35–41.

37. Бажан О. Г. Правда про «Справу Віктора Погружальського» або

Хто і чому здійснив підпал Державної публічної бібліотеки АН УРСР /

О. Г. Бажан, Ю. З. Данилюк // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1997. —

№ 1. — С.177–185.

38. Бажан О. Г. Опозиція в Україні (друга половина 50-х – 80-ті рр.). /

О. Г. Бажан, Ю. З. Данилюк. — К., 2000. — 616 с.

39. Бажан О. Г. Український національний рух: основні тенденції і

етапи розвитку (кінець 1950-х – 1980-ті рр.). / О. Г. Бажан, Ю. З. Данилюк. —

К., 2000. — 232 с.

40. Баран В. К. Україна після Сталіна. Нарис історії 1953–1985 /

В. К. Баран. — Львів : Свобода, 1992. — 125 с.

41. Баран В. К. Україна: новітня історія (1945–1991 рр.) / В. К. Баран.

172

— Л., 2003. — 667 с.

42. Баран В. К. Україна 1950–1960-х рр.: еволюція тоталітарної системи

: автореф. дис. ... д-ра іст. наук : 07.00.01 / В. К. Баран. — Львів, 1997. — 46 с.

43. Баран В. К. Україна 1950–1960-х рр.: еволюція тоталітарної системи

/ В. К. Баран. — Львів, 1996. — 447 с.

44. Без права на помилку / Упоряд. О. А. Ємельянов. — Харків : Фоліо,

2002. — 286 с.

45. Безотосний М. Т. Україна в добу сталінщини: історія опору /

М. Т. Безотосний. — К., 2002. — 128 с.

46. «Безсмертя». Книга Пам’яті України. 1941–1945 / головна редкол. :

І. О. Герасимов (голова), І. Т. Мутковський і П. П.Панченко (заст. голови),

В. Г. Вишневський (відп. секретар). — К. : Пошуково-вид. агентство «Книга

Пам’яті України», 2000. — 944 с.

47. Бикова Т. Масовий терор у період утвердження радянської влади в

Криму (1918–1921 рр.) / Т. Бикова // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2001.

— № 2. — С. 437–464.

48. Биструхін Г. С. «Міська партизанська війна» як феномен збройної

боротьби та спеціальної діяльності (1945–2005 рр.) : Монографія / Г. С. Биструхін,

Д. В. Вєдєнєєв. — К. : Вид-во НА СБ України, 2006. — Ч. 1. — 216 с.

49. Биструхін Г. С. «Міська партизанська війна» як феномен збройної

боротьби та спеціальної діяльності (1945–2005 рр.) : Монографія /

Г. С. Биструхін, Д. В. Вєдєнєєв. — К. : НА СБ України, 2006. — Ч. 2. — 229 с.

50. Биструхін Г. С. Війна в кам’яних джунглях. Міська партизанська

війна як феномен збройної боротьби та спеціальної діяльності. 1945–2005 рр.

Монографія / Г. С. Биструхін, Д. В. Вєдєнєєв. — К. : Генеза, 2006. — 512 с.

51. Биструхін Г. С. Партизанські дії як метод діяльності спеціальних

підрозділів органів державної безпеки (на досвіді Великої Вітчизняної війни

1941–1945 рр. та «горячих точках» другої половини ХХ ст.) : автореф. дис. ...

канд. юр. наук : 21.07.01 / Г. С. Биструхін. — К., 2003. — 20 с.

52. Биструхін Г. С. Партизанські дії як метод діяльності спеціальних

173

підрозділів органів державної безпеки (на досвіді Великої Вітчизняної війни

1941–1945 рр. та «горячих точках» другої половини ХХ ст.) : дис. ... канд. юр.

наук : 21.07.01 / Г. С. Биструхін. — К., 2003. — 256 с.

53. Бихов В. Л. Військова контррозвідка в діючій Радянській армії в

Україні періоду 1941–1945 років : автореф. дис. ... канд. істор. наук : 21.00.04 /

В. Л. Бихов. — К., 1999. — 18 с.

54. Быхов В. Л. Военная контрразведка в действующей советской

армии в Украине периода 1941–1945 годов : дис. ... канд. ист. наук : 21.00.04 /

В. Л. Быхов. — К., 1999. — 215 с.

55. Бібліографічний покажчик публікацій з історії спецслужб в Україні

/ Д. В. Вєдєнєєв, С. П. Гнітько, В. К. Тополенко, А. І. Ярмоленко. — К. : Вид-во

Академії СБ України, 1998. — 28 с.

56. Бібліографічні посібники з історії України та архівні довідники.

1991–2010 : Наук.-допом. бібліограф. покажчик / [уклад. О. А. Політова,

В. П. Кисельова ; Т. С. Кудласевич (ред.)]. — К. : Винниченко, 2011. — 104 с.

57. Білас І. Комуністична партія, НКГБ, Максим Рильський і служба

безпеки Організації українських націоналістів / І. Білас // Літературна

Україна. — 1994. — 24 березня.

58. Білас І. Г. Каральні військові підрозділи НКВС–МДБ у боротьбі з

ОУН–УПА / І. Г. Білас // Державність. — 1992. — № 4. — С. 47–54.

59. Білас І. Г. Каральні підрозділи НКВД–МГБ / І. Г. Білас // Військо

України. — 1992. — №2–3. —С. 64–65.

60. Білас І. Г. Репресивно-каральна система в Україні 1917–1953.

Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз. У 2-х кн. / І. Г. Білас. — К. :

Либідь, 1994. — Кн. 1. — 432 с.

61. Білас І. Г. Репресивно-каральна система в Україні 1917–1953.

Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз. У 2-х кн. / І. Г. Білас. — К. :

Либідь, 1994. — Кн. 2. — 688 с.

62. Білас І. Г. Спеціальні провокативно-розвідувальні групи НКВД–

МГБ / І. Г. Білас // Військо України. — 1992. — № 2–3. — С. 66–69.

174

63. Білокінь С. Джерелознавчі проблеми вивчення слідчих справ НКВД

/ С. Білокінь // Розбудова держави. — 1992. — № 6. — С. 29–37.

64. Білокінь С. Джерелознавчі проблеми вивчення слідчих справ НКВД

/ С. Білокінь // Проблеми історії України. — Вип. 3. — К., 1994. — С. 90–101.

65. Білокінь С. І. Масовий терор як засіб державного управління в

СРСР (1917–1941 рр.) : автореф. дис. ... д-ра іст. наук : 07.00.06 / С. І. Білокінь.

— К., 2000. — 35 с.

66. Білокінь С. І. Масовий терор як засіб державного управління в

СРСР (1917–1941 рр.) : Джерелознавче дослідження / С. І. Білокінь. — К. :

Полімед, 1999. — 448 с.

67. Бобраніцький І. А. Становлення відносин конфіденційного

співробітництва в діяльності органів державної безпеки: історичний аспект /

І. А. Бобраніцький // Держ. безпека України. — 2010. — № 20. — С. 125–134.

68. Боган С. Повстанський рух в Одеській губернії у 1920–1923 роках. :

дис. … канд. іст. наук : 07.00.01 / С. Боган. — Одеса : Одеський нац. ун-т

ім. І. І. Мечникова, 2005. — 220 с.

69. Божко О. Генерал-хорунжий Армії УНР. Невідома автобіографія

Ю. Тютюнника / О. Божко // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1998. —

№ 1. — С. 24–56.

70. Божко О. Особливі відділи в системі органів державної безпеки

1918–1946 рр. / О. Божко // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2000. — № 2.

— С. 336–361.

71. Божко О. Особливі відділи в системі органів державної безпеки

1918–1946 рр. / О. Божко // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2001. — № 2.

— С. 281–315.

72. Бондарчук Ю. П. Каральні операції на українських залізницях в

першій половині 30-х рр. / Ю. П. Бондарчук // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–

КГБ. — 1997. — № 1. — С. 119–127.

73. Бонь О.І. Олексій Петрович Новицький як історик, краєзнавець,

дослідник національної культурної спадщини / О.І. Бонь // З архівів ВУЧК–

175

ГПУ–НКВД–КГБ. — 1997. — № 1. — С. 272–284.

74. Бородич Л. В. Внутрішні й прикордонні війська в Україні у 1917–

1941 рр. (історико-правовий аспект) : автореф. дис. … канд. юр. наук : 12.00.01 /

Л. В. Бородич. — Х., 1999. — 22 с.

75. Бородич Л. В. Внутрішні й прикордонні війська в Україні у 1917—

1941 рр. (історико-правовий аспект): дис. … канд. юр. наук : 12.00.01 /

Л. В. Бородич. — Х., 1999. — 164 арк.

76. Бородич Л. В. До питання про організацію та правове становище

спеціальних військових та охоронних підрозділів у період Української

революції (1917–1920 рр.) / Л. В. Бородич // Вісн. Одес. ін-ту вну. справ. —

1999. — № 3. — С. 3–11.

77. Борчук С. Ісай Фалькевич (1883–1937) – революціонер, прокурор,

цензор, голова правління «УРЕ», «прихований троцькіст» / С. Борчук //

З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2012. — № 1. — С. 226–242.

78. Ботвінкін О. В. Генеза правового регулювання обмеження права

особи на таємницю кореспонденції в Україні / О. В. Ботвінкін, В. С. Рудей //

Наук. вісник НА СБ України. — 2011. — № 37. — С. 197–206.

79. Ботвінкін О. В. Застосування органами державної безпеки УРСР

оперативних методів контррозвідувальної діяльності з метою захисту секретної

інформації (1950–1980 рр.) / О. В. Ботвінкін // Зб. наук. праць НА СБ України.

— 2014. — № 53. — С. 242–250.

80. Ботвінкін О. В. Розвиток організаційного забезпечення

контррозвідувальної діяльності органів державної безпеки УРСР, спрямованої

на захист таємної інформації (1950–1980 рр.) / О. В. Ботвінкін // Зб. наук. праць

НА СБ України. — 2010. — № 33. — С. 233–242.

81. Ботвінкін О. В. Становлення органів захисту секретної інформації в

Радянській Україні в 1918–1928 рр. / О. В. Ботвінкін // Наук. вісник

НА СБ України. — 2005. — № 22. — С. 250–258.

82. Боцюрків Б. Українська Греко-Католицька Церква і Радянська

держава (1939–1950) / Б. Боцюрків. — Львів : УКУ, 2005. — 268 с.

176

83. Бровар О. В. Партизанський та підпільний рух у Донбасі в роки

Великої Вітчизняної війни (серпень 1941 – вересень 1943 рр.) : автореф.

дис. ... канд. іст. наук : 07.00.01 / О. В. Бровар. — Донецьк, 2003. — 23 с.

84. Бурденюк В. «Японський шпигун» або сумна доля чекіста /

В. Бурденюк, В. Маринін // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1994. —

№ 1. — С. 111–117.

85. Бурнашов Г. Генерал-хорунжий Юрій Тютюнник: Чекистська

«Справа № 39» / Г. Бурнашов. — Івано-Франківськ : Івано-Франківська обласна

організація всеукраїнської спілки краєзнавців, 1996. — 71 с.

86. Бут О. Недосліджена доля — І. О. Фесенко / О. Бут, Є. Зозуля //

Історія України: маловідомі імена, події, факти. — К., 1999. — С. 306–312.

87. Бут О. М. Будьонівські вороги (Донбас): міфи та дійсність / Бут О. М.,

Бут Г. О. // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1997. — № 1. — С. 109–118.

88. Василенко В. «Я прошу пожаліти мою старість...». До 110-ї річниці

з дня народження письменниці Зінаїди Тулуб / В. Василенко // З архівів ВУЧК–

ГПУ–НКВД–КГБ. — 2000. — № 2. — С. 280–296.

89. Василенко В. Більшовицькі амністії початку 1920-х рр. як засіб

боротьби проти повстанського руху / В. Василенко // З архівів ВУЧК–ГПУ–

НКВД–КГБ. — 2011. — № 1. — С. 89–155.

90. Василенко В. Підготовка антибільшовицького повстання в Україні

у 1921 р. (за документами ГДА Служби безпеи України) / В. Василенко //

З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2008. — № 1/2 (30/31). — С. 138–192.

91. Васильєв В. Документи органів ВКП(б) та ДПУ УСРР про настрої й

моделі поведінки партійно-радянських працівників у республіці (1932–1933 рр.)

/ В. Васильєв, Н. Верт, С. Кокін // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2013.

— № 1–2. — С. 369–400.

92. Васильєв В. Діяльність органів ДПУ УСРР та настрої населення

доби «великого перелому» й початку суцільної колективізації (1928–1931 рр.) /

В. Васильєв // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2012. — № 1. — С. 25–44.

93. Васильєв В. Колективізація і селянський опір на Україні (листопад

177

1929 – березень 1930 рр.) / В. Васильєв, Л. Віола. — Вінниця : Логос, 1997. — 536 с.

94. Васильчук Г. М. Радянська Україна 20-х – 30-х років XX ст.:

сучасний історіографічний дискурс / Г. М. Васильчук. — Запоріжжя : Запоріз.

нац. ун-т, 2008. — 314 с.

95. Ватраль А. В. Легендовані організації (історичний досвід

радянських органів державної безпеки) / А. В. Ватраль // Зб. наук. праць

НА СБ України. — 2014. — № 49. — С. 220–229.

96. Ващенко І. М. Історіографія історії польської національної

меншини УРСР 1920–1930-х років : автореф. дис. ... канд. іст. наук : 07.00.06 /

І. М. Ващенко. — К., 2006. — 19 с.

97. Вегеш М. Сторінки історії ОУН–УПА в Закарпатті (1929–1939) /

М. Вегеш // Сучасність. — 2001. — № 2. — С. 85–103.

98. Вегеш М. Сторінки історії ОУН–УПА в Закарпатті (1939–1950-ті рр.)

/ М. Вегеш // Сучасність. — 2001. — № 3. — С. 85–97.

99. Веденеев Д. Агентурные войны: СМЕРШ против УПА / Д. Веденеев

// Секретные материалы. — 2009. — № 15. — С. 14–15.

100. Веденеев Д. Оперативно-войсковые группы силовых структур

СССР в борьбе с УПА (организация, обмундирование, вооружение) /

Д. Веденеев, В. Ивко // Однострій. — 2000. — № 5. — С. 18–24.

101. Веденеев Д. Операция «Тютюн», или Судьба генерала Юрия

Тютюнника / Д. Веденеев // Камуфляж. — 2011. — № 2. — С. 32–34.

102. Веденеев Д. Спецслужбы последнего гетмана / Д. Веденеев //

Секретные материалы. — 2007. — № 21. — С. 14–15.

103. Веденеев Д. Украинский фронт в войнах спецслужб: Исторические

очерки / Д. Веденеев. — К. : К.И.С., 2008. — 432 с.

104. Веденеев Д. В. В борьбе со шпионажем и терроризмом. Из истории

контрразведки гетьмана Павла Скоропадского / Д. В. Веденеев // В мире

спецслужб. — 2004. — № 5. — С. 4–9.

105. Веденеев Д. В. Разведка Его ясновельможности / Д. Веденеев //

В мире спецслужб. — 2004. — № 4. — С. 10–14.

178

106. Ведмідь Л. А. Історіографія опозиційного руху в Україні другої

половини 50-х – середини 80-х років XX століття : автореф. дис. … канд. іст.

наук : 07.00.06 / Л. А. Ведмідь. — К., 2006. — 16 с.

107. Ведмідь Л. А. Історіографія опозиційного руху в Україні другої

половини 50-х – середини 80-х років XX століття : дис. ... канд. іст. наук :

07.00.06 / Л. А. Ведмідь. — К., 2005. — 220 арк.

108. Великий терор в Україні: «Куркульська операція» 1937–1938 рр. /

[упор. С. Кокін, М. Юнге ; редкол. : О. Довбня, М. Юнге, Р. Біннер]. — К. :

Видав. дім «Києво-Могилянська академія», 2010. — Кн. 1. — 616 с.

109. Великий терор в Україні: «Куркульська операція» 1937–1938 рр. /

[упор. С. Кокін, М. Юнге ; редкол. : О. Довбня, М. Юнге, Р. Біннер]. — К. :

Видав. дім «Києво-Могилянська академія», 2010. — Кн. 2. — 598 с.

110. Верба І. До взаємин Олександра Оглоблина з Михайлом

Грушевським (1920-ті рр.) / І. Верба // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. —

1999. — № 1. — С. 233–259.

111. Верига В. Листопадовий рейд / В. Верига. — К. : Вид-во

ім. О. Теліги, 1995. — 190 с.

112. Верстюк В. Ф. Махновщина – селянський повстанський рух в

Україні в роки громадянської війни (1918–1921) : дис. ... д-ра іст. наук : 07.00.02

/ В. Ф. Верстюк. — К., 1992. — 48 с.

113. Веселова О. До питання історіографії голоду 1946–1947 рр. в

Україні / О. Веселова // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. —

2007. — № 16. — С. 316–336.

114. Вєдєнєєв Д. В. З історії розвідувальної діяльності підпілля ОУН

(1943 – початок 1950-х рр.) / Д. В. Вєдєнєєв // Вісник Київ. нац. лінгвіст. ун-ту.

Серія «Історія». — 2001. — Вип. 5. — С. 261–268.

115. Вєдєнєєв Д.В. До питання про перспективні напрями наукових

досліджень з історії спеціальних служб в Україні / Д.В. Вєдєнєєв //

Удосконалення наукової діяльності Національної академії Служби безпеки

України: проблеми та перспективи : мат. наук. конф., 29 січня 2013 р.,

179

м. Київ,— К. : Наук.-вид. центр НА СБ України, 2013. — С. 402–411.

116. Вєдєнєєв Д. До формування багатовимірної моделі розуміння

збройного конфлікту 1940–1950-х рр. у Західній Україні (геополітичний аспект)

/ Д. Вєдєнєєв // Воєнна історія Галичини та Закарпаття. Зб. наук. праць. — К.,

2010. — С. 740–746.

117. Вєдєнєєв Д. Документальна спадщина контррозвідувальних

підрозділів зі захисту промисловості й транспорту / Д. Вєдєнєєв, М. Завадський

// Вісник СБ України. — 2001. — № 1. — С. 64–73.

118. Вєдєнєєв Д. Документальна спадщина української розвідки і

контррозвідки / Д. Вєдєнєєв // Бібліотечний вісник. — 1997. — № 1. — С. 43.

119. Вєдєнєєв Д. Документи українських спецслужб розповідають... /

Д. Вєдєнєєв // Наук. вісник Акад. СБ України. — 1997. — № 3–4. — С. 171–172.

120. Вєдєнєєв Д. Збройний конфлікт у Західній Україні між радянською

владою та національно-визвольним рухом: до формування багатовимірної

моделі розуміння / Д. Вєдєнєєв // Друга світова війна і доля народів України. —

К., 2008. — С. 11–13.

121. Вєдєнєєв Д. Інтернаціоналісти проти націоналістів. Протиборство

радянських спецслужб з націонал-самостійницьким рухом ОУН і УПА та

польським націоналістичним рухом / Д. Вєдєнєєв // Камуфляж. — 2011. —

№ 7. — С. 34–37.

122. Вєдєнєєв Д. Історико-документальна спадщина органів військової

контррозвідки в Україні / Д. Вєдєнєєв, В. Говорун // Вісник СБ України. —

2001. —№ 3. — С. 73–78.

123. Вєдєнєєв Д. Органи державної безпеки СРСР і Православні

релігійні об’єднання в Україні / Д. Вєдєнєєв // Воєнна історія Сіверщини та

Слобожанщини. Збірник наукових праць. — К., 2010. — С. 361–368.

124. Вєдєнєєв Д. Протиборство радянських та гітлерівських спецслужб у

релігійному середовищі України (1941–1945 рр.) / Д. Вєдєнєєв // Вісник

СБ України. — 2013. — № 62–63. — С. 143–164.

125. Вєдєнєєв Д. Спецпідрозділи закордонних центрів українських

180

націоналістів (1945-й – початок 50-х років) / Д. Вєдєнєєв // Вісник

СБ України. — 2001. —№ 4. — С. 46–51.

126. Вєдєнєєв Д. Творення мережі радянських органів та військ

державної безпеки у Західній Україні (1939–1941 рр.) // Воєнна історія. —

2009. — № 5. — С. 60–69.

127. Вєдєнєєв Д. У боротьбі зі спецслужбами агресора. Розвідувальна та

контррозвідувальна діяльність органів НКВС–НКДБ в Україні в 1943–1945 рр. /

Д. Вєдєнєєв // Камуфляж. — 2011. — № 6. — С. 34–36.

128. Вєдєнєєв Д. Церква і спецслужби в Україні / Д. Вєдєнєєв //

Волонтер. — 2010. — № 4. — С. 20–24.

129. Вєдєнєєв Д. В. Агентурно-бойові групи органів держбезпеки в

Україні (1940–1950 роки) / Д. В. Вєдєнєєв // Вісник СБ України. — 2000. —

№ 2. — С. 80–85.

130. Вєдєнєєв Д. В. «Повстанська розвідка діє точно і відважно…».

Документальна спадщина підрозділів спеціального призначення ОУН та УПА.

1940–1950-ті роки / Д. Вєдєнєєв, Г. С. Биструхін. — К. : К.І.С., 2006. — 568 с.

131. Вєдєнєєв Д. В. Археографія діяльності спеціальних підрозділів руху

українських націоналістів та УПА / Д. В. Вєдєнєєв // Наук. вісник

НА СБ України. — 2005. — № 22. — С. 241–249.

132. Вєдєнєєв Д. В. Д. В. Вєдєнєєв : Бібліографічний покажчик праць /

Д. В. Вєдєнєєв. — К., 2007. — 20 с.

133. Вєдєнєєв Д. В. Двобій без компромісів. Протиборство

спецпідрозділів ОУН та радянських сил спецоперацій. 1945–1980-ті роки:

Монографія / Д. В. Вєдєнєєв, Г. С. Биструхін — К. : К.І.С., 2007. — 568 с.

134. Вєдєнєєв Д. В. Діяльність органів та військ державної безпеки в

Україні в період Другої світової війни (1939–1945 рр.): навч. посіб. /

Д. В. Вєдєнєєв. — К. : НВВ НА СБ України, 2011. — 98 с.

135. Вєдєнєєв Д. В. Діяльність радянських органів держбезпеки проти

націоналістичних осередків української еміграції (1945–1970 рр.) /

Д. В. Вєдєнєєв // Наук. вісник НА СБ України. — 2005. — № 23. — С. 199–210.

181

136. Вєдєнєєв Д. В. Діяльність спеціальних підрозділів руху українських

націоналістів та Української повстанської армії (1920–1950-ті рр.) : автореф.

дис. ... д-ра іст. наук : 20.02.22 / Д. В. Вєдєнєєв. — К., 2006. — 32 с.

137. Вєдєнєєв Д. В. Діяльність спеціальних підрозділів руху українських

націоналістів та Української повстанської армії (1920–1950-ті рр.) : дис. ... д-ра

іст. наук : 20.02.22 / Д. В. Вєдєнєєв. — К., 2006. — 500 арк.

138. Вєдєнєєв Д. В. До питання про історіографію Служби безпеки

Організації українських націоналістів / Д. В. Вєдєнєєв, В. П. Єгоров // Держава і

право. — К., 1999. — Вип. 2. — С. 69–78.

139. Вєдєнєєв Д. В. Документальна спадщина українських національних

спецслужб (1917–1920 рр.) // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1997. —

№ 1–2. — С. 391–393.

140. Вєдєнєєв Д. В. З досвіду використання історичних знань у

державницько-патріотичному вихованні особового складу Національної

академії СБ України / Д. В. Вєдєнєєв // Зб. наук. праць НА СБ України. —

2009. — № 27 — С. 23–27.

141. Вєдєнєєв Д. В. З досвіду побудови дипломатичної служби України /

Д. В. Вєдєнєєв // Розбудова держави. — 1993. — № 3. — С. 30–36.

142. Вєдєнєєв Д. В. З історії діяльності зафронтових опер груп органів

державної безпеки під час визволення України від нацистських загарбників /

Д. В. Вєдєнєєв // Держ. безпека України. — 2005. — № 1 (3). — С. 165–169.

143. Вєдєнєєв Д. В. З історії розвідки і військової дипломатії /

Д. В. Вєдєнєєв // Розбудова держави. — 1993. — № 9. — С. 17–22.

144. Вєдєнєєв Д. В. Інструктивний документ Служби безпеки ОУН /

Д. В. Вєдєнєєв, В. П. Єгоров // Наук. вісник НА СБ України. — 1998. — № 6–

7. — С. 207–218.

145. Вєдєнєєв Д. В. Історіографія і бібліографія діяльності підрозділів

розвідки та контррозвідки руху українських націоналістів та Української

повстанської армії. 1945 – початок 2000-х років : Навч. посіб. / Д. В. Вєдєнєєв.

— К. : Вид-во НА СБ України, 2005. — 62 с.

182

146. Вєдєнєєв Д. В. Меч і тризуб. Розвідка і контррозвідка руху

українських націоналістів та УПА (1920–1945). Монографія / Д. В. Вєдєнєєв,

Г. С. Биструхін. — К. : Ґенеза. 2006. — 408 с.

147. Вєдєнєєв Д. В. Місце історичних знань у патріотичному й

професійному вихованні оперативних працівників СБ України / Д. В Вєдєнєєв,

А. І. Ярмоленко // Виховна робота в Службі безпеки України: зміст, форми та

методи. Зб. наук.-практ. мат. — К. : Вид-во Акад. СБ України, 1998. — С. 35–43.

148. Вєдєнєєв Д. В. Органи державної безпеки СРСР і релігійні

об’єднання в Україні під час Великої Вітчизняної війни / Д. В. Вєдєнєєв // Наук.

записки Ін-ту політ. і етнонац. досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. —

2010. — № 4. — С. 377–396.

149. Вєдєнєєв Д. В. Органи та війська державної безпеки СРСР у

Західній Україні (1939–1941 рр.) / Д. В. Вєдєнєєв // Держ. безпека України. —

2004. — № 1. — С. 185–159.

150. Вєдєнєєв Д. В. Підрозділи спеціального призначення Організації

українських націоналістів та Української повстанської армії : документальна

спадщина : Зб. док. / Д. В. Вєдєнєєв, О. А. Стаднік. — К. : Вид-во

НА СБ України, 2004. — 235 с.

151. Вєдєнєєв Д. В. Провідні напрями історіографії розвідувальної

діяльності партизанського руху в Україні в 1941–1944 рр. / Д. В. Вєдєнєєв,

Д. А. Міщенко // Труди Нац. ун-ту оборони України. — 2009. — № 1. — С. 185–194.

152. Вєдєнєєв Д. В. Радянські оперативно-військові сили на Західній

Україні. 1944 – поч. 1950-х рр. / Д. В. Вєдєнєєв // Труди Академії : зб. наук.

праць Нац акад. оборони України. — 2001. — Вип. 31. — С. 361–366.

153. Вєдєнєєв Д. Репрезентанти Війська Українського / Д. Вєдєнєєв,

Д. Табачник // Військо України. — 1993. — № 2–3. — С. 94–100.

154. Вєдєнєєв Д. В. Служби безпеки українських націоналістичних

організацій 1920–1950 рр. Історіографічний нарис / Д. В. Вєдєнєєв // Пам’ять

століть. — 2003. — № 1. — С. 59–69.

155. Вєдєнєєв Д. В. Спеціальні підрозділи руху українських націоналістів

183

та Української повстанської армії (1920-й – кінець 1960-х рр.). Монографія /

Д. В. Вєдєнєєв. — К. : Вид-во НА СБ України, 2003. — Ч. І. — 171 с.

156. Вєдєнєєв Д. В. Спеціальні підрозділи руху українських націоналістів

та Української повстанської армії (1920-й – кінець 1960-х рр.). Монографія /

Д. В. Вєдєнєєв. — К. : Вид-во НА СБ України, 2003. — Ч. ІІ. — 210 с.

157. Вєдєнєєв Д. В. Спеціальні служби в історії Української держави :

навч.-метод. посіб. / Д. В. Вєдєнєєв, В. П. Букін. — К. : Вид-во НА СБ України,

2003. — 60 с.

158. Вєдєнєєв Д. В. Становлення спеціальної компетенції органів КДБ

УРСР у сфері захисту секретної інформації (1954–1991 рр.) / Д. В. Вєдєнєєв,

О. В. Ботвінкін // Держ. безпека України. — 2009. — № 17. — С. 191–199.

159. Вєдєнєєв Д. В. У трагічний час. Особливості діяльності органів та

військ державної безпеки на першому етапі Великої Вітчизняної війни (1941–

1942 рр.) / Д. В. Вєдєнєєв // Вісник СБ України. — 2014. — № 67. — С. 111–120.

160. Вєдєнєєв Д. В. Формування наукової концепції історії України

періоду Другої світової війни і проблеми гуманітарної безпеки держави /

Д. В. Вєдєнєєв, О. Є. Лисенко // Держ. безпека України. — 2010. — № 18–19. —

С. 146–162.

161. Вєдєнєєв Д. В. Юність української дипломатії. Становлення

зовнішньополітичної служби Української держави. 1917–1923 роки : моногр. /

Д. В. Вєдєнєєв, Д. В. Будков. — К. : К.І.С., 2006. — 312 с.

162. Визвольні змагання очима контррозвідника. (Документальна

спадщина Миколи Чеботаріва): Науково-документальне видання / вступ.

стаття : В. С. Сідак (керів. кол. упоряд.) ; упоряд. : Т. В. Вронська, А. В. Кентій,

В. С. Лозицький. — К. : Темпора, 2003. — 288 с.

163. Винниченко І. І. Україна 1920–1980-х: Депортації, заслання,

вислання / І. І. Винниченко. — К. : Рада, 1994. — 126 с.

164. Вирок Українській революції: «Справа ЦК УПСР» : Науково-

документальне видання / [упоряд. : Т. Осташко, С. Кокін ; ред. Р. Пиріг]. — К. :

Темпора, 2013. — 688 с.

184

165. Вівчарик М. М. «Закордот» – агентурно-розвідувальна організація

більшовиків України / М. М. Вівчарик, В. О. Козенюк // Укр. іст. журн. — 1997.

— № 5. — С. 144–149.

166. Вівчарик М. М. Предтеча органів держбезпеки / М. М. Вівчарик,

В. О. Козенюк // Військо України. — 1996. — № 5–6. — С. 48–49.

167. Військове будівництво в Україні у XX столітті: історичний нарис,

події, портрети / О. І. Уткін та ін. ; голова редкол. О. І. Кузьмук. — К. :

Видавничий дім «Ін Юре», 2001. — 448 с.

168. Вінниця: злочин без кари. Матеріали про більшовицькі розстріли у

Вінниці в 1937–1938 роках. / упоряд. Є. Сверстюк, О. Скоп ; передмова

Є. Сверстюк. — К. : Воскресіння, 1994. — 334 с.

169. Войналович В. Чорні дні «чорного» духовенства / В. Войналович //

З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1995. — № 1. — С. 209–217.

170. Войналович В.А. Наступ на етноконфесійні осередки як один із

засобів здійснення національної політики в Україні (друга пол. 40-х – 50-ті роки

XX ст.). / В.А. Войналович // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1997. —

№ 1. — С. 207–226.

171. Войтюк О. С. Конфіденційне співробітництво у військовій сфері:

особливості становлення та розвитку на теренах України (1812–1921 рр.) /

О. С. Войтюк // Наук. вісник НА СБ України. — 2013. — № 47. — С. 235–242.

172. Войтюк О. С. Становлення та розвиток конфіденційних відносин у

військовій сфері за радянських часів: історико-правовий аспект / О. С. Войтюк

// Зб. наук. праць НА СБ України. — 2013. — № 47. — С. 214–219.

173. Волкова О. Ю. Діяльність таємних організацій першої чверті

ХІХ ст. у підросійській Україні: сучасна історіографія : дис. … канд. іст. наук :

07.00.06 / О. Ю. Волкова. — К., 2015. — 208 с.

174. Волошин Ю. Гавриїл Костельник: три листи до Московського

патріарха / Ю. Волошин // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2001. — № 2.

— С. 416–428.

175. Волошин Ю. «Найбільш важлива духовна персона в Києві». До 100-

185

річчя з дня народження патріарха УАПЦ Мстислава / Ю. Волошин // З архівів

ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1998. — № 1. — С. 281–285.

176. Волошин Ю. Ліквідація Ужгородської унії (1948 р.) / Ю. Волошин //

З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1999. — № 1. — С. 406–418.

177. Волошин Ю. В. Українська православна церква в роки нацистської

окупації (1941–1944 рр.) / Ю. В. Волошин. — Полтава : ПДПІ, 1997. — 127 с.

178. Ворожко В. П. Становлення та розвиток системи захисту державних

секретів у Радянській Україні (1919–1954 рр.) : автореф. дис. … канд. іст. наук :

07.00.01 / В. П. Ворожко. — Переяслав-Хмельницький, 2015. — 22 с.

179. Вронська Т. Архів контррозвідника В.Г. Орлова (1882–1941 рр.):

історичний та оперативний вимір / Т. Вронська, В. Пилипчук, Р. Подкур //

З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2010. — № 2. — С. 7–78.

180. Вронська Т. Еволюція сталінської репресивної політики стосовно

родин «ворогів народу» / Т. Вронська // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. —

2008. — № 1. — С. 444–473.

181. Вронська Т. Кар’єра І. Битневського в контексті історії спецслужб

радянської України / Т. Вронська, С. Лясковська // З архівів ВУЧК–ГПУ–

НКВД–КГБ. — 2011. — № 2. — С. 207–236.

182. Вронська Т. Повертаючись до справи академіка Олександра

Гольдмана / Т. Вронська, М. Коваль // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. —

1999. — № 1. — С. 316–335.

183. Вронська Т. Система підготовки кадрів органів державної безпеки у

роки Великої Вітчизняної війни / Т. Вронська, С. Лясковська // Краєзнавство. —

№ 3. — 2013. — С. 111–123.

184. Вронська Т. В. Дружини «ворогів народу» у таборах ГУЛАГУ /

Т. В. Вронська // Держ. безпека України. — 2009. — № 15–16. — С. 156–163.

185. Вронська Т. В. Заручники тоталітарного режиму: репресії проти

родин «ворогів народу» в Україні (1917–1953) / Т. В. Вронська. — К. : Ін-т

історії України НАН України, 2009. — 486 с.

186. Вронська Т. В. Позасудові репресії членів сімей учасників

186

національно-визвольного руху в західних областях УРСР (1944–1952):

Монографія / Т. В. Вронська. — К., 2008. — 192 с.

187. Вронська Т. В. Політичні репресії за сімейною ознакою у каральній

практиці радянської влади: ідеологія і право / Т. В. Вронська // Держ. безпека

України. — 2008. —№ 11–13. — С. 103–112.

188. Вронська Т. В. Репресії проти родин «ворогів народу» в Україні:

ідеологія та практика (1917-1953 рр.) : дис. … д-ра іст. наук : 07.00.01 /

Т. В. Вронська. — К., 2009. — 460 арк.

189. Вронська Т. В. Сталінська гендерна політика у добу «Великого

терору» (1937–1938 рр.) / Т. В. Вронська // 3 архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ.

— 2009. — № 1 (32). — С. 137–175.

190. Гайковський М. Велике протистояння: опір Греко-Католицької церкви

більшовицькому окупаційному режимові (вересень 1939 – червень 1941 рр.) /

М. Гайковський // Київська Церква. — К., Львів. — 1999. — № 5. — С. 29.

191. Гай-Нижник П. П. Формування органів державної влади та

управління ЗУНР (1918–1920 рр.) / П. П. Гай-Нижник // Зб. наук. праць

Науково-дослідного інс-ту українознавства. — К. : Укр. агентство інформ. та

друку "Рада", 2009. — Вип. ХХІІІ. — С. 326–348.

192. Галузевому Державному архіву Служби безпеки України – 10 років

// З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2004. — № 1. — С. 6–16.

193. Ганжа О. І. Українське селянство в період становлення

тоталітарного режиму (1917–1927) / О. І. Ганжа. — К. : Ін-т історії України,

2000. — 207 с.

194. Гладуш В. А. Бойова діяльність антифашистського підпілля

Придніпров’я в роки окупації України (червень 1941 – листопад 1943 рр.) :

дис. ... канд. іст. наук : 20.02.22 / В. А. Гладуш. — К., 2000. — 195 арк.

195. Гнітько С. «Кадри вирішують все...». До 70-річчя судових процесів

над технічною інтелігенцією / С. Гнітько // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ.

— 1998. — № 1. — С. 80–95.

196. Гнітько С. «Український інженерний центр» – філіал «Промпартії»

187

в Україні (1930–1931 рр.) / С. Гнітько // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. —

1999. — № 1. — С. 142–155.

197. Гнітько С. Боротьба з контрабандою в Україні у 20-ті роки /

С. Гнітько // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2000. — № 2. — С. 410–423.

198. Гнітько С. П. До питання про організацію боротьби з контрабандою

в Україні в 1920-ті роки/ С. П. Гнітько // Зб. наук. праць НА СБ України. —

2000. — № 2. — С. 222–227.

199. Гнітько С. П. Інженерно-технічна інтелігенція Донбасу в 1920-ті –

на початку 1930-х років : дис. ... канд. іст. наук : 07.00.01 / С. П. Гнітько. — К.,

1996. — 274 с.

200. Головко М. Л. Суспільно-політичні організації та рухи україни в

період Другої світової війни. 1939–1945 рр. : автореф. дис. ... канд. іст. наук :

07.00.01 / М. Л. Головко. — Донецьк, 2005. — 27 с.

201. Головна редакційна колегія науково-документальної серії книг

«Реабілітовані історією» [Електронний ресурс]. — Режим доступу :

http://www.reabit.org.ua/aboutus/about_reabit/.

202. Голод в Україні 1946–1947 : документи і матеріали / упоряд.

О. М. Веселова ; ред. В. А. Смолій [та ін.]. — К., Нью-Йорк : Вид-во

М. П. Коць, 1996. — 375 с.

203. Голодомор 1932–1933 рр. в Україні за документами

ГДА СБ України : Анотований довідник / [упоряд. : В. М. Даниленко (відп.),

Л. Л. Аулова, В. В. Лавренюк]. — Львів : Центр досліджень визвольного руху,

2010. — 472 с.

204. Голощапова Є. О. Громади євангельських християн-баптистів

Південної України в умовах суспільних трансформацій 20–30-х рр. ХХ ст. :

автореф. дис. ... канд. іст. наук : 07.00.01 / Є. О. Голощапова. — Запоріжжя,

2010. — 20 c.

205. Голубенко І. Греко-католицька церква і національно-визвольний

рух на західноукраїнських землях (30–40 роки ХХ ст.) / І. Голубенко // Церква і

соціальні проблеми. Енцикліка «Сотий рік». — Львів, 1993. — С. 288–297.

188

206. Голубов В. З досвіду Одеської Губчека / В. Голубов // Вісник

СБ України. — 2011. — № 59. — С. 112–125.

207. Голушко Н. М. КГБ Украины. Последний председатель /

Н. М. Голушко. — Донецк : Каштан, 2009. — Т. 1. — 512 с.

208. Голушко Н. М. КГБ Украины. Последний председатель /

Н. М. Голушко. — Донецк : Каштан, 2009. — Т. 2. — 504 с.

209. Гора І. В. Історичні етапи становлення й розвитку

криміналістичного забезпечення діяльності контррозвідувальних підрозділів

(перший період) / І. В. Гора, В. А. Колесник // Держ. безпека України. —

2007. — № 8. — С. 107–116.

210. Гора І. В. Становлення криміналістичних підрозділів в органах

державної безпеки України (історична розвідка) / І. В. Гора, В. А. Колесник //

Зб. наук. праць НА СБ України. — 2002. — № 5. — С. 147–153.

211. Горбатюк В. С. Позиція: публікації, документи, спогади /

В. С. Горбатюк. — К. : ТОВ «УВПК «ЕксОб», 2005. — 208 с.

212. Горбуров Є. Повстансько-партизанський рух на Півдні України в

1917–1944 рр. / Є. Горбуров, Ю. Котляр, М. Шитюк. — Херсон : Олді-плюс,

2003. — 340 с.

213. Горбуров Є. Г. Рух Опору і націоналістичне підпілля на Півдні

України та в Криму в період окупації. 1941–1944 рр. : дис. … канд. іст. наук :

07.00.01 / Є. Г. Горбуров. — К., 2003. — 232 с.

214. Гордієнко В. В. Православні конфесії в Україні періоду Другої

світової війни (вересень 1939 – вересень 1945 рр.) : автореф. дис. ... канд. іст.

наук : 07.00.01 / В. В. Гордієнко. — К., 1999. — 13 с.

215. Горюнова Є. О. Соціально-політичні процеси в селі Кримської

АРСР 1920-х років : автореф. дис. ... канд. іст. наук : 07.00.01 / Є. О. Горюнова.

— Запоріжжя, 1999. — 19 с.

216. Граб В. І. У лещатах ДПУ : Нариси про безпідставно репресованих

діячів вітчизняної науки та культури / В. І. Граб. — Полтава, 1999. — 215 с.

217. Гранкіна О. «Репресувати на підставі наказу наркома внутрішніх

189

справ СРСР...» / О. Гранкіна // 3 архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД. — 1999. — № 1. —

С. 208–223.

218. Гранкіна О. В. Використання архівно-слідчих справ громадян,

репресованих у 1920–1950-ті рр. Методичні рекомендації / О. В. Гранкіна,

Д. В. Омельчук, Н. П. Московченко. — К., 1997. — 34 с.

219. Гранкіна О. В. Деякі аспекти джерелознавчого аналізу архівно-

слідчих справ у 1920−1950 рр. / О. В. Гранкіна // Укр. іст. журн. — 1997. —

№ 4. — С. 49–57.

220. Гранкіна О. В. Архівно-слідчі справи другої половини 1937 року

щодо представників національних меншин України. Джерелознавчий аналіз

складу документів / О. В. Гранкіна // З архівів ВУЧК−ГПУ−НКВД−КГБ. —

1998. — № 1/2. — С. 174−182.

221. Грачов В. Фронтові курси «Смершу» / В. Грачов // Вісник

СБ України. — 2005. —№ 2. — С. 123–127.

222. Гриневич В. А. Суспільно-політичні настрої населення України в

роки Другої світової війни. (1939–1945 рр.) / В. А. Гриневич ; Ін-т політ. і

етнонац. досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. — К., 2007. — 520 с.

223. Гриневич В. А. Суспільно-політичні настрої населення України у

роки Другої світової війни : автореф. дис. … д-ра політ. наук : 23.00.02 /

В. А. Гриневич. — К., 2008. — 33 с.

224. Грідіна І. М. Православна церква в Україні під час Другої світової

війни 1939–1945 рр.: людський вимір : автореф. дис. ... канд. іст. наук : 07.00.01

/ І. М. Грідіна. — Донецьк, 2001. — 22 с.

225. Губар С. В. Становлення і розвиток органів дізнання і досудового

слідства в Україні (1917–60-ті роки XX ст.) : автореф. дис. … канд. юр. наук :

12.00.01 / С. В. Губар. — К., 2002. — 19 с.

226. Гуз А. М. Роль органів держбезпеки в організації партизанського

руху на території України на початковому етапі Великої Вітчизняної Війни

(1941–1942 рр.) / А. М. Гуз, О. А. Штоквиш // Зб. наук. праць НА СБ України.

— 2002. —№ 5. — С. 153–159.

190

227. Гуменюк Т. Сталінські репресії на західноукраїнських землях

(1939–1941 рр.) в оцінці новітньої історіографії / Т. Гуменюк // Знаки питання в

історії України: українська історія у європейському контексті. — Ніжин,

2005. — С. 125–127.

228. Гуменюк Т. І. Західноукраїнські землі в 1939–1941 рр.:

історіографічний аналіз : дис. ... канд. іст. наук :07.00.06 / Т. І. Гуменюк. —

Івано-Франківськ, 2006. — 231 арк.

229. Гуменюк Т. І. Західноукраїнські землі в 1939–1941 рр.:

історіографічний аналіз : автореф. дис. ... канд. іст. наук : 07.00.06 /

Т. І. Гуменюк. — Львів, 2007. — 23 с.

230. Гунчак Т. Україна: Перша половина ХХ століття: Нариси

політичної історії / Т. Гунчак. — Київ : Либідь, 1993. — 288 с.

231. Гусєв В. «Ягідки визріли потім». (З чого почало «перековувати»

харківську інтелігенцію радянське правосуддя) / В. Гусєв, І. Верба // З архівів

ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1995. — № 1. — С. 157–165.

232. Давидюк А. Як одвітив брат за брата / А. Давидюк // З архівів

ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1995. — № 1. — С. 366–372.

233. Давидюк Р. Еміграція УНР на Волині в умовах першої радянізації

(вересень 1939 – червень 1941 рр.) / Р. Давидюк // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–

КГБ. — 2009. — № 2. — С. 353–369.

234. Даниленко В. Круглий стіл «Роль і місце спецслужб в історії

українського державотворення» / В. Даниленко // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–

КГБ. — 2014. — № 1. — С. 448–451.

235. Даниленко В. «Четвертий поділ» Польщі і встановлення

радянського тоталітарного режиму в Західній Україні / В. Даниленко // З архівів

ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2004. — № 1. — С. 59–79.

236. Даниленко В. Документи з історії боротьби КДБ УРСР у 1980-ті рр.

проти поширення правди про Голодомор 1932–1933 рр. в Україні / В. Даниленко

// З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2011. — № 1. — С. 63–88.

237. Даниленко В. Один з 45-ти В. Дурдуківський / В. Даниленко //

191

З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1998. — № 1. — С. 253–262.

238. Даниленко В. Українська інтелігенція як об’єкт репресивної

політики сталінського режиму в повоєнний період (1946–1953 рр.) /

В. Даниленко // Проблеми історії України. — К., 2003. — Спеціальний. —

С. 406–420.

239. Даниленко В. М. Інформаційна складова діяльності радянських

органів державної безпеки (друга половина 1950-х–1980-ті роки) /

В. М. Даниленко // Концептуальні засади забезпечення державної безпеки

України : Мат. наук.-практ. конф. (Київ, 29 червня 2004 року). — К. : Вид-во

НА СБ України, 2004. — С. 14–16.

240. Даниленко В. М. Сталінізм і українська інтелігенція (20–30-і роки) /

В. М. Даниленко, Г. В. Касьянов. — К. : Наук. думка, 1991. — 96 с.

241. Даниленко В. М. Сталінізм на Україні 20–30-ті роки /

В. М. Даниленко, Г. В. Касьянов, С. В. Кульчицький. — К. : Либідь, 1991. — 344 с.

242. Даниленко Ю. О. Жандармерія та її роль у захисті

Західноукраїнської народної республіки / Ю. О. Даниленко // Ученые записки

Таврического нац. ун-та им. В. И. Вернадского. — Серия «Юридические

науки». — Том 25 (64). — 2012. — № 1. — С. 225–230.

243. Данилюк Ю. Сліди «злочину» вели у Ватикан... / Ю. Данилюк //

З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2000. — № 2. — С. 331–335.

244. Дейнека Н. В. Боротьба підпільників і партизан південно-західної

України і Молдавії проти румунського окупаційного режиму (1941–1944 рр.) :

дис… канд. іст. наук : 07.00.02 / Н. В. Дейнека. — Одеса, 2007. — 240 с.

245. Дейнека Н. В. Боротьба підпільників і партизан південно-західної

України і Молдавії проти румунського окупаційного режиму (1941–1944 рр.) :

автореф. дис… канд. іст. наук : 07.00.02 / Н. В. Дейнека. — Одеса, 2007. — 21 с.

246. Депортації. Західні землі України кінця 30-х – початку 50-х рр.:

документи, матеріали, спогади : У 3 т. Т. 1 : 1939–1945 рр. / упоряд. Ю. Сливка

(відп. ред.) та ін. ; Ін-т українознав. ім. І. Крип’якевича НАН України. — Л.,

1996. — 751 с.

192

247. Депортації. Західні землі України кінця 30-х – початку 50-х рр. :

документи, матеріали, спогади : У 3 т. Т. 2 : 1946–1947 рр. / упоряд. Ю. Сливка

(відп. ред.) та ін. ; Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. — Л.,

1998. — 539 с.

248. Депортації. Західні землі України кінця 30-х – початку 50-х рр. :

документи, матеріали, спогади : У 3 т. Т. 3 : Спогади / упоряд. Ю. Сливка

(відп. ред.) та ін. ; Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. — Л.,

2002. — 391 с.

249. Дерев’янко І. М. Слідство спецслужби : історія, сучасність,

перспективи / І. М. Дерев’янко. — К. : Либідь, 2012. — 572 с.

250. Дніпровець В. «Катеринослав. ГубЧК». Суспільно-політичне та

економічне життя краю в документах органів державної безпеки» /

В. Дніпровець // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1994. — № 1. — С. 43–50.

251. Дніпровець В. Оббріхана благодійність. Компроментація і закриття

єврейських благочинницьких організацій в Україні у 1920–1930 роках /

В. Дніпровець // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1995. — № 1. — С. 199–208.

252. Довганич О. З Соловків не повернувся / О. Довганич // З архівів

ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1995. — № 1. — С. 356–365.

253. Довгань К. Г. Київський університет в умовах посилення

сталінського тоталітарного режиму (1933–1941 рр.) : автореф. дис. ... канд. іст.

наук : 07.00.01 / К. Г. Довгань. — К., 2008. — 15 с.

254. Довгань О. Д. Етапи реформування військової контррозвідки

СБ України та його нормативно-правового регулювання (1991–2004 рр.) /

О. Д. Довгань // Держ. безпека України. — 2005. — № 1 (3). — С. 152–158.

255. Довгань О. Д. Становлення військової контррозвідки СНБ–

СБ України (1991–2004 рр.) : Монографія / О. Д. Довгань. — К. : НКЦ

СБ України, 2007. — 240 с.

256. Документи про підготовку й проведення судового процесу над членами

СВУ // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1995. — № 1. — С. 373–396.

257. Дорогами звитяги у ворожих тилах // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–

193

КГБ. — 1994. — № 1. — С. 118–123.

258. Дорошко М. Органи ВУЧК–ГПУ–НКВД у здійсненні контролю над

компартійно–державною номенклатурою УСРР у 1920–1930-ті роки /

М. Дорошко // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2003. — № 1. — С. 50–59.

259. Дорошко М. С. Партійно-радянська номенклатура УРСР у 20–30-ті

роки XX століття : автореф. дис. ... д-ра іст. наук : 07.00.01 / М. С. Дорошко. —

К., 2004. — 34 с.

260. Дукельський С. ЧК–ДПУ / С. Дукельський // Укр. іст. журн. —

1991. — № 1. — С. 25–36.

261. Дукельський С. ЧК–ДПУ / С. Дукельський // Укр. іст. журн. —

1991. — № 3. — С. 16–25.

262. Екатеринославская губернская чрезвычайная комисия. Отчет…:

с 1 января 1920 г. по 1 ноября 1921 г. / Сост. В. В. Ченцов. — Днепропетровск :

Центр по изучению документов новейшей истории Украины, 1994. — 236 с.

263. Єзерський М. Р. Дії спецпідрозділів радіомінування партизанських

формувань українського штабу партизанського руху у 1944–1945 роках : дис. ...

канд. іст. наук : 20.02.22 / М. Р. Єзерський. — К., 2015. — 227 арк.

264. Єрмак О. Доля болгарських комунарів / О. Єрмак // З архівів

ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1994. — № 1. — С. 59–63.

265. Єфименко В. Внутрішньоорганізаційна боротьба в середовищі

українських націоналістів і роль в ній спецпідрозділу ОУН(Б), 1940-ві рр. /

Єфименко // 3 архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2003. — № 1. — С. 209–223.

266. Єфименко В. Інформативна робота Служби безпеки ОУН (С. Бандери)

/ В. Єфименко // Друга світова війна і Україна. Мат. наук. конф. 27–29 квітня

1995 р. — К. : Ін-т історії України НАН України, 1996. — С. 102–109.

267. Єфименко В. Кадровий склад спеціального підрозділу ОУН (б):

спроба аналізу / В. Єфименко // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1999. —

№ 1/2. — С. 443–454.

268. Єфименко В. Організація діяльності спецпідрозділу ОУН(б) на

західноукраїнських землях після Другої світової війни / В. Єфименко //

194

З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2001. — № 2. — С. 502–519.

269. Єфименко В. Тактика і методи роботи працівників спеціального

підрозділу ОУН (Б) / В. Єфименко // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. —

2000. — № 2/4 (13/15). — С. 504–514.

270. Єфименко В. Феномен зрадництва серед працівників спеціального

підрозділу ОУН (б): випадковість чи закономірність? / В. Єфименко // З архівів

ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2007. — № 2. — С. 171–189.

271. Єфіменко В. П. Особливості діяльності ОУН(б) на

західноукраїнських землях на завершальному етапі ІІ-ї світової війни та

післявоєнного періоду / В. П. Єфіменко // Українське суспільство. Друга

половина XX століття. Історія та сучасність. — К., 2002. — С. 227–237.

272. Єфіменко В. П. Особливості діяльності спецпідрозділу ОУН (б) на

території України / В. П. Єфіменко // Зб. наук. праць НА СБ України. —

2002. — № 5. — С. 135–139.

273. Єфіменко В. П. Ретроспектива польсько-українських відносин та їх

вплив на сучасну оперативну обстановку / В. П. Єфіменко // Зб. наук. праць

НА СБ України. — 2000. — № 3. — С. 170–175.

274. Жезицький В.Й. Масові депортації населення Поділля (друга

половина 30-х рр. XX ст.) / В.Й. Жезицький // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–

КГБ. — 1997. — № 1. — С. 128–134.

275. Желєзко А. М. Історичне краєзнавство на Київщині в 1917–1939 рр. :

автореф. дис. … канд. іст. наук : 07.00.01 / А. М. Желєзко. — К., 2011. — 18 с.

276. Жертвы репрессий. Репрессии 20-х – начала 50-х годов в Украине /

отв. ред. Ю. С. Шемшученко. — К. : Юринформ, 1993. — 280 с.

277. Жив’юк А. Кадровий склад і діяльність органів НКВД–НКГБ під

час «першої радянізації» Західної України крізь призму «Великого терору» /

А. Жив’юк // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2012. — № 2. — С. 7–40.

278. Жив’юк А. Керівники органів НКВД–НКГБ (МВД–МГБ) західних

областей УРСР: кількісні та якісні характеристики (1944–1953 рр.) / А. Жив’юк

// З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2014. — № 1. — С. 29–52.

195

279. Журецький Я. І. Освітяни Миколаївщини – жертви репресій

сталінізму / Я. І. Журецький, М. М. Шитюк. — Миколаїв, 1994. — 69 с.

280. З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ / упоряд. : Д. Вєдєнєєв,

В. Козенюк, С. Сердюк. — 2000. — № 1. — 263 с.

281. З історії розвідки та контррозвідки України. 1918–1919 рр. : зб. док.

і мат. / упоряд. Д. В. Вєдєнєєв, О. А. Стаднік ; ред. В. С. Сідак. — К. : Акад.

СБ України, 1996. — 159 с.

282. З історії спеціальних служб України (1918–1920 рр.) : зб. док. і мат.

/ [упоряд. Д. Вєдєнєєв, О. Стаднік ; ред. В. Сідак, О. Пшенніков ; Держ. архів

СБ України, Академія СБ України]. — К. : Академія СБ України, 1999. — 70 с.

283. Завальнюк К. Провісники волі. Повстанський рух на Поділлі у

персоналіях (20-і роки ХХ ст.) / К. Завальнюк. — Вінниця : «Літинська

друкарня», 2005. — 351 с.

284. «Закордот» в системі спецслужб радянської України : зб. док. /

[упоряд. : В. О. Козенюк, М. М. Вівчарик ; ред. В. С. Сідак]. — К. : Вид-во

НА СБ України, 2000. — 213 с.

285. «Закордот» в системі спецслужб України. Збірка документів /

[упоряд. : В. О. Козенюк, М. М. Вівчарик ; ред. В. С. Сідак]. — К. :

Академія СБ України, 1997. — 231 с.

286. Залізняк Л. Про українську націю та національну ідею : Знищення

української інтелігенції в 30-х рр. / Л. Залізняк // Дніпро. — 1997. — № 5/6. —

С. 71–76.

287. Захаров Б. Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956–1987)

/ Б. Захаров. — Харків : Фоліо, 2003. — 144 с.

288. Звіт Центрального управління надзвичайних комісій при

Раднаркомі України за 1920 рік. До 5-го Всеукраїнського з’їзду Рад (рос.) //

З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1994. — № 1. — С. 6–11.

289. Звонарьов О. Ю. Концептуальні проблеми теоретичних засад

профілактичної діяльності радянських органів державної безпеки /

О. Ю. Звонарьов // Наук. вісник НА СБ України. — 2011. — № 37. — С. 206–212.

196

290. Звонарьов О. Ю. Нормативно-правове регулювання профілактичної

діяльності органів державної безпеки СРСР / О. Ю. Звонарьов // Наук. вісник.

НА СБ України. — 2011. — № 38. — С. 211–216.

291. Зеленков А. И. Философия и методология науки : учеб. пособие для

аспирантов / А. И. Зеленков (ред.), Н. К. Кисель, В. Т. Новиков (и др.). —

Минск : АСАР, 2007. — 384 с.

292. Зінченко А. Л. Інформаційні огляди округових і губернських

органів ГПУ і КП(б)У як джерело до вивчення історії селянства 20-х років :

Огляди джерел і документальні нариси / А. Л. 3інченко // Архіви. — 1992. —

№ 5–6. — С. 48–52.

293. Золотарьов В. Колишні співробітники НКВС УРСР на керівній

роботі у системі ГУТАБ СРСР (1936–1939 рр.) / В. Золотарьов // З архівів

ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2013. — № 1–2. — С. 51–79.

294. Золотарьов В. А. В. А. Балицький. На шляху правди про нього /

В. А. Золотарьов, Ю. І Шаповал // Укр. іст. журн. — 1993. — № 4–6. — С. 50–63.

295. Золотарьов В. А. В. А. Балицький. На шляху правди про нього /

В. А. Золотарьов, Ю. І Шаповал // Укр. іст. журн. — 1993. — № 7, 8. — С. 53–69.

296. Золотарьов В. «...Один із активніших працівників ЧК–ГПУ».

(Сторінки біографії старшого майора державної безпеки Юхима Кривця) /

В. Золотарьов, В. Парфьоненко // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2003. —

№ 1. — С. 355– 402.

297. Золотарьов В. Випробування совістю. Сторінки біографії комісара

держбезпеки 3 рангу С. Мазо / В. Золотарьов // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–

КГБ. — 2000. — № 2. — С. 374–389.

298. Золотарьов В. Заручник системи Я. Камінський / В. Золотарьов //

З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1998. — № 1. — С. 286–304.

299. Золотарьов В. Керівний склад НКВС УРСР під час «великого

терору» (1936–1938 рр.): соціально-статистичний аналіз / В. Золотарьов //

З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2009. — № 2. — С. 86–116.

300. Золотарьов В. Комісар держбезпеки 3-го рангу:сторінки біографії

197

Василя Іванова / В. Золотарьов // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1999. —

№ 1. — С. 367–387.

301. Золотарьов В. Начальницький склад НКВС УСРР у середині 30-х рр. /

В. Золотарьов // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2001. — № 2. — С. 326–342.

302. Золотарьов В. Свояк Сталіна (сторінки біографії комісара

держбезпеки 1 рангу Станіслава Реденса) / В. Золотарьов // З архівів ВУЧК–

ГПУ–НКВД–КГБ. — 2004. — № 1. — С. 210–249.

303. Золотарьов В. Секретно-політичний відділ ДПУ УСРР: справи та

люди / В. Золотарьов. — X. : Фоліо, 2007. — 319 с.

304. Золотарьов В. Чекісти 20-х – 30-х: матеріали до біографічного

словника / В. Золотарьов // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1995. — № 1–2.

— С. 334–340.

305. Золотарьов В. Чекісти 20-х – 30-х: матеріали до біографічного

словника / В. Золотарьов // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1994. — № 1.

— С. 168–176.

306. Золотарев В. А. ЧК–ГПУ–НКВД в Донбассе: люди и документы.

1919–1941 / В. А. Золотарев, В. П. Степкин. — Донецк : Алекс, 2010. — 512 с.

307. Золотарев В. А. ЧК–ГПУ–НКВД Житомирщини у 1919–1941 роках :

структура та керівний склад / В. А. Золотарьов, О. Г. Бажан, Є. Р. Тіміряєв //

Реабілітовані історією. Книга третя. — Житомир : Полісся, 2010. — С. 9–23.

308. Йосипенко В. Зимові сутінки червневих днів Деякі подробиці

перебування Августина Волошина в Лефортово / В. Йосипенко // З архівів

ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1994. — № 1. — С. 140–147.

309. Іванова Т. Ю. Переслідування єврейського населення в 1920–1930-ті

роки (за матеріалами південних областей УРСР) / Т. Ю. Іванова // Наук. вісник

Миколаїв. нац. ун-ту ім. В. О. Сухомлинського. Серія : Історичні науки. —

2012. — Вип. 3. 33. — С. 132–139.

310. Іванова Т. Ю. Тоталітарний режим і національні меншини Півдня

України (20–30-ті рр. ХХ ст.) : автореф. дис. … канд. іст. наук :07.00.01 /

Т. Ю. Іванова. — Запоріжжя, 2009. — 20 с.

198

311. Ільєвич С. Трагічні долі селекціонерів / С. Ільєвич // З архівів

ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2000. — № 2. — С. 297–303.

312. Ільєнко І. О. У жорнах репресій : Оповіді про українських письменників

(За архівами ДПУ–НКВС) / І. О. Ільєнко. — К. : Веселка, 1995. — 447 с.

313. Ільницький В. І. Дрогобицька округа ОУН: структура та діяльність

(1945–1952) : автореф. дис. ... канд. іст. наук : 07.00.01 / В. І. Ільницький. —

Львів, 2010. — 20 с.

314. Ільюшин І. І. Волинська трагедія 1943–1944 рр. / І. І. Ільюшин. —

К. : Ін-т історії України НАН України, 2003. — 313 с.

315. Ільюшин І. І. ОУН-УПА і українське питання в роки Другої світової

війни: в світлі польських документів / І. І. Ільюшин. — К. : Ін-т історії України

НАН України, 2000. — 198 с.

316. Ільюшин І. І. Протистояння УПА і АК (Армії Крайової) в роки

Другої світової війни: на тлі діяльності польського підпілля в Західній Україні /

І. І. Ільюшин. — К. : Ін-т історії України НАН України, 2001. — 289 с.

317. Ільюшин І. І. Українська повстанська армія та Армія Крайова.

Протистояння в західній Україні (1939–1945 рр.) / І. І. Ільюшин. — К. :

ВД «Києво-Могилянська академія», 2009. — 400 с.

318. Ільюшин І. Діяльність оперативно-чекістських груп НКВД у західних

областях України (вересень-жовтень 1939 р.) / І. Ільюшин, О. Пшенніков //

З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2000. — № 2. — С. 424–433.

319. Ісаков П. Селянський повстанський антикомуністичний рух на

Лівобережній Україні (березень 1919 – листопад 1921 рр.) : дис. … канд. іст.

наук : 07.00.01 / П. Ісаков. — К., 2001. — 250 арк.

320. Історія релігії в Україні : У 10 т. Т. 3. Православ’я в Україні / ред. :

А. Колодний, В. Климов ; Ін-т філос. ім. Г. Сковороди НАН України. — К. :

Укр. центр духов. культури, 1999. — 559 c.

321. Історія розвідки та контррозвідки в Україні. Курс лекцій /

Д. В. Вєдєнєєв, В. Г. Пилипчук, В. С. Сідак, В. К. Тополенко. — К. : Наук.-вид.

відділ НА СБ України, 2010. — Ч. 1. — 214 с.

199

322. Історія розвідки та контррозвідки в Україні. Курс лекцій /

Д. В. Вєдєнєєв, В. Г. Пилипчук, В. С. Сідак, В. К. Тополенко. — К. : Наук.-вид.

відділ НА СБ України, 2010. — Ч. 2. — 254 с.

323. Історія українського війська / В. Гриневич та ін. ; упоряд.,

передмова. Я. Дашкевич. — Львів : Світ, 1996. — 840 с.

324. Іщук О. Генерал Микола Арсенич: життя та діяльність шефа

СБ ОУН / О. Іщук, В. Огороднік. — Коломия : Вік, 2010. — 195 с.

325. Іщук О. За лаштунками протистояння / О. Іщук, С. Шевченко //

Вісник СБ України. — 2010. — № 55–56. — С. 180–186.

326. Іщук О. Узагальнення органами КДБ УРСР досвіду боротьби з

підпіллям ОУН та УПА: до створення відомчої тематичної колекції архівних

документів (1959–1964 рр.) / О. Іщук // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. —

2009. — № 1. — С. 87–119.

327. Калакура Я. С. Особливості джерелознавчої критики архівно-

слідчих документів/ Я. С. Калакура // Архівно-слідчі справи репресованих:

Науково-методичні аспекти використання. — К., 1998, — С. 22.

328. Калюк О.М. Війська НКВС (МВС) в Україні (1939–1953 рр.):

історико-правовий аспект : дис. … канд. юр. наук : 12.00.01 / О. М. Калюк. —

К., 2006. — 182 арк.

329. Капелюшний В. П. Здобута і втрачена незалежність :

Історіографічний нарис української державності доби національно-визвольних

змагань (1917–1921 рр.) / В. П. Капелюшний. — К. : Оман, 2003. — 607 с.

330. Капустян Г. Інформаційні матеріали ВЧК–ГПУ як історичне джерело

з вивчення суспільно-політичного життя українського села 20-х рр. / Г. Капустян //

З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2001. — № 2. — С. 465–476.

331. Капустян Г. Опір українського селянства політиці правлячого

режиму наприкінці 1920-х рр.: маловідомий епізод / Г. Капустян // З архівів

ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2003. — № 1. — С. 60–65.

332. Касьянов Г. Незгодні: Українська інтелігенція в русі опору

1960–80-х рр. / Г. Касьянов. — К. : Либідь, 1995. — 224 с.

200

333. Касьянов Г. В. Українська інтелігенція 1920-х – 30-х років :

соціальний портрет та історична доля / Г. В. Касьянов. — К. : Глобус, Вік ;

Едмонтон : Канад. ін-т укр. студій Альберт. ун-ту, 1992. — 176 с.

334. Касьянов Г. В. «Шахтинська справа»: один з перших процесів,

сфабрикований органами ДПУ / Г. В. Касьянов // Проблеми історії України:

факти, судження, пошуки. — 1991. — вип. 1. — С. 36–45.

335. Кентій А. В. Документи ОУН та УПА у фондах ЦДАГО України /

А. В. Кентій // Укр. іст. журн. — 2011. — № 2. — С. 202–222.

336. Кентій А. В. Збройний чин Українських Націоналістів 1920–1956 :

Історико-архівні нариси / А. В. Кентій ; Державний комітет архівів України ;

Центральний держ. архів громадських об’єднань України. — К., 2005. — Т. 1.

Від Української військової організації до Організації Українських Націоналістів

1920–1942. — 332 с.

337. Кентій А. В. Збройний чин Українських Націоналістів 1920–1956 :

Історико-архівні нариси / А. В. Кентій ; Державний комітет архівів України ;

Центральний держ. архів громадських об’єднань України. — К., 2008. — Т. 2.

Українська повстанська армія та збройне підпілля Організації українських

націоналістів, 1942–1956. — 415 с.

338. Кентій А. В. Нарис боротьби ОУН–УПА в Україні (1946–1956 рр.) /

А. В. Кентій. — К. : Ін-т історії України НАН України, 1999. — 111 с.

339. Кентій А. В. Нариси історії Організації українських націоналістів

(1929–1941 рр.) / А. В. Кентій. — К. : Ін-т історії України НАН України,

1998. — 201 с.

340. Кентій А. В. Нариси історії Організації українських націоналістів (1941–

1942 рр.) / А. В. Кентій. — К. : Ін-т історії України НАН України, 1999. — 202 с.

341. Кентій А. В. Українська військова організація (УВО) 1920–1928 рр. :

Короткий нарис / А. В. Кентій. — К. : Ін-т історії України НАН України, 1998. — 82 с.

342. Кентій А. В. Українська повстанська армія в 1942–1943 рр. /

А. В. Кентій. — К. : Ін-т історії України НАН України, 1999. — 287 с.

343. Кентій А. В. Українська повстанська армія в 1944–1945 рр. /

201

А. В. Кентій. — К. : Ін-т історії України НАН України, 1999. — 219 с.

344. Керівники української зовнішньої розвідки / [авт.-упоряд. :

В. Д. Хоменко, О. В. Скрипник, І. М. Шиденко та ін.]. — К. : Ярославів Вал,

2011. — 173 с.

345. Киридон А. М. Державно-церковні відносини в радянській Україні

(1917–1930-ті роки) : дис. ... д-ра іст. наук : 07.00.01 / А. М. Киридон. — К.,

2006. — 531 арк.

346. Киридон А. М. Державно-церковні відносини в радянській Україні

(1917-1930-ті роки) : автореф. дис. ... д-ра іст. наук : 07.00.01 / А. М. Киридон.

— К., 2006. — 34 с.

347. Кияк Б. Доля академіка Олександра Гольдмана / Б. Кияк, О. Проскура

// З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1997. — № 1. — С. 253–262.

348. Клоков В. И. О стратегии и тактике советских партизан в борьбе

против фашистских оккупантов на Украине (1941–1944) / В. И. Клоков. — К. :

Ін-т історії України НАН України, 1994. — 75 с.

349. Князєв С. О. Розвиток взаємодії режимно-секретних органів із

підрозділами державної безпеки на території України (1920–1991 рр.) :

Навч. посібник / С. О. Князєв. — К. : НА СБ України, 2010. — 96 с.

350. Коваль М. В. Україна у Другій світовій і Великій Вітчизняній

війнах (1939–1945 рр.) (спроба сучасного концептуального бачення) /

М. В. Коваль. — К. : Ін-т історії України НАН України, 1998. — 58 с.

351. Коваль М. В. Україна у Другій світовій і Великій Вітчизняній

війнах (1939–1945 рр.) / М. В. Коваль. — К. : Альтернатива, 1999. — (Серія

«Україна крізь віки» : В 15-ти т.). — Т. 12. — 1999. — 336 с.

352. Коваль М. В. Україна: 1939–1945: маловідомі і непрочитані

сторінки історії / М. В. Коваль. — К. : Вища школа, 1995. — 194 с.

353. Коваль Р. Отаман святих і старших / Р. Коваль, В. Радіонов

(відп. ред.). — К. : Просвіта, 2000. — 286 с.

354. Коваль Р. Отамани Гайдомацького краю. 33 біографії / Р. Ковавль,

Г. Гребенюк (ред). — К. : Правда Ярославичів, 1998. — 615 с.

202

355. Коваль Р. Рейд у вічність / Р. Ковавль. — К. : «Донор», 2001. — 128 с.

356. Ковальченко И. Д. Методы исторического исследования /

И. Д. Ковальченко. — М. : Наука, 2003. — 486 с.

357. Ковальчук В. Аналоги радянських протоколів допитів у системі

документообігу ОУН (б) і УПА (1940-і рр.) / В. Ковальчук // З архівів ВУЧК–

ГПУ–НКВД–КГБ. — 2007. — № 2 (29). — С. 159–170.

358. Ковальчук Г. Архівно-слідчі справи репресованих бібліологів як

джерело вивчення історії книгознавства / Г. Ковальчук // Архівно-слідчі справи

репресованих: Науково-методичні аспекти використання. — К., 1998. — С. 84.

359. Ковальчук Г. Директори Всенародної бібліотеки України (20–30-ті рр.)

/ Г. Ковальчук // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2000. — № 2. — С. 179–206.

360. Козенюк В. Служба безпеки ОУН в механізмі УССД / В. Козенюк,

В. Єфіменко // Незалежність України : історичні витоки та перспективи. Мат.

наук. конф. (Київ, 22 серпня 1996 р.). — К., 1997. — С. 66–71.

361. Козенюк В. А. Оперативный опыт советских спецслужб: теория и

практика исследования итогов борьбы с немецкой разведкой в межвоенный

период (1921–1939 рр.) / В. А. Козенюк. — К. : НА СБ України, 2002. — 378 с.

362. Козенюк В. О. Захист секретів в оперативній практиці радянських

спецслужб у міжвоєнний період / В. О. Козенюк // Зб. наук. праць

НА СБ України. — 2002. — № 6. — С. 95–98.

363. Козенюк В. О. Корпоративна правосвідомість чекістів України

напередодні Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр. / В. О. Козенюк //

Зб. наук. праць НА СБ України. — 2000. — № 2. — С. 211–216.

364. Козенюк В. О. Моделювання органами ВЧК загроз в економічній

сфері під час переходу радянської держави до НЕПу / В. О. Козенюк //

Наук. вісник НА СБ України. — 2001. — № 13. — С. 215–222.

365. Козенюк В. О. О новой перыодизации истории Советских спецслужб

(1917–1939 гг.) / В. О. Козенюк // ОРД СБ України : методол. проблеми … :

Мат. міжнар. методол. семінару, 19 лют. 2001 р. — К. : 2001. — № 1. — С. 18–19.

366. Козенюк В. О. Оперативний досвід радянських спецслужб:

203

забезпечення державної безпеки СРСР в міжвоєнний період (1921–1939 рр.) :

автореф. дис. ... канд. юр. наук : 21.07.01 / В. О. Козенюк. — К., 2004. — 38 с.

367. Козенюк В. О. Оперативний досвід радянських спецслужб:

забезпечення державної безпеки СРСР в міжвоєнний період (1921–1939 рр.) :

дис. ... канд. юр. наук : 21.07.01 / В. О. Козенюк. — К., 2004. — 38 с.

368. Козенюк В. О. Практика вербувальної розробки іноземних консульств

в Україні контррозвідкою ДПУ УРСР (1928–1938 рр.) / В. О. Козенюк //

Наук. вісник НА СБ України. — 2002. — № 14–15. — С. 311–316.

369. Козенюк В. О. Роздуми над доповіддю Наркому / В. О. Козенюк //

Зб. наук. праць НА СБ України. — 2000. — № 3. — С. 164–170.

370. Козенюк В. О. Ставлення до власних секретів як критерій

професійної майстерності радянських спецслужб / В. О. Козенюк // Зб. наук.

праць НА СБ України. — 2003. — № 8. — С. 147–150.

371. Козенюк В. О. Участь радянських спецслужб в експорті революції в

20-ті роки ХХ століття / В. О. Козенюк // Зб. наук. праць НА СБ України. —

2003. — № 7. — С. 162–166.

372. Козенюк В. О. Феномен разведывательной культуры: Научно-

популярные очерки / В. О. Козенюк. — К. : НКЦ СБ України, 2008. — 128 с.

373. Козенюк В. О. Формування оперативного досвіду радянських

спецслужб в процесі зміцнення економічного потенціалу СРСР / В. О. Козенюк

// Загрози економ. безпеці України в сучасних умовах : Мат. наук.-

практ. конф. 9 липня 1999 р. — К., 2000. — С. 186–188.

374. Козенюк В. О. Формування радянською контррозвідкою досвіду

оперативного забезпечення бойових дій РСЧА напередодні Великої

Вітчизняної війни / В. О. Козенюк // Наук. вісник НА СБ України. — 2000. —

№ 10–11. — С. 271–284.

375. Кокін С. Анотований покажчик документів з історії ОУН і УПА у

фондах Державного архіву СБ України. — К., 2000. — Вип. 1 : Анотований

покажчик документів з фонду друкованих видань (1944–1953). — 214 с.

376. Кокін С. Без строку давності. До 60-річчя «викриття» органами

204

НКВС так званої «Військово-фашистської змови в Червоній Армії» / С. Кокін,

О. Пшенніков // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1997. — № 1. — С. 135–168.

377. Кокін С. Без строку давності. («Викриття» органами НКВД

«Військово-фашистської змови у Червоній Армії») / С. Кокін, О. Пшенніков //

З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1999. — № 1. — С. 169–207.

378. Кокін С. Без строку давності. «Викриття» органами НКВД «Військово-

фашистської змови у Червоній Армії» (Продовження) / С. Кокін, О. Пшенніков //

З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2000. — № 2. — С. 113–128.

379. Кокін С. Без строку давності. До 60-річчя «викриття» органами

НКВС «Військово-фашистської змови у Червоній Армії» / С. Кокін,

О. Пшенніков // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1998. — № 1. — С. 135–173.

380. Коломієць І. М. Становлення та розвиток інституту довірених осіб

органів державної безпеки (1954–2001 рр.) / І. М. Коломієць // Наук. вісник

НА СБ України. — 2007. — № 26. — С. 206–211.

381. Комарницький С. І. Вони наближали перемогу: Буковина та

буковинці в роки Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр. /

С. І. Комарницький. — Чернівці : Місто, 2005. — 272 с.

382. Кондратюк К. Політичні, соціально-економічні та духовні аспекти

«радянизації» західних областей України у 1939–1941 роках / К. Кондратюк //

1939 рік в історичній долі України і українців : мат. міжнар. наук. конф., м. Львів,

23-24 вересня 1999 р. — Львів : Вид. центр ЛНУ ім. І. Франка, 2001. — С. 21–30.

383. Кондратюк К. Репресії органів НКВС проти населення західних

областей України (1939–1941) / К. Кондратюк, С. Кондратюк // 1939 рік в

історичній долі України і українців : мат. міжнар. наук. конф., м. Львів, 23-24

вересня 1999 р. — Львів : Вид. центр ЛНУ ім. І. Франка, 2001. — С. 113–114.

384. Кондратюк К. Становлення і характер радянської влади в Західній

Україні (вересень 1939 – червень 1941 рр.) / К. Кондратюк, С. Кондратюк //

Галичина. — 2001. — № 5–6. — С. 347–353.

385. Косик В. Україна в Другій світовій війні у документах : зб. нім. арх.

мат. / упоряд. В. Косик ; Львів. нац. ун-т ім. І. Франка, Ін-т укр. археографії та

205

джерелознав. ім. М. Грушевського НАН України. — Л., 1997. — Т. 1 : 1941–

1942. — 1997. — 382 с.

386. Косик В. Україна в Другій світовій війні у документах : зб. нім. арх.

мат. / упоряд. В. Косик ; Львів. нац. ун-т ім. І. Франка, Ін-т укр. археографії та

джерелознав. ім. М. Грушевського НАН України. — Л., 1997. — Т. 2. — 1998.

— 383 с.

387. Косик В. Україна в Другій світовій війні у документах : зб. нім. арх.

мат. / упоряд. В. Косик ; Львів. нац. ун-т ім. І. Франка, Ін-т укр. археографії та

джерелознав. ім. М. Грушевського НАН України. — Л., 1997. — Т. 3 : 1942–

1943. — 1999. — 382 с.

388. Косик В. Україна в Другій світовій війні у документах : зб. нім. арх.

мат. / упоряд. В. Косик ; Львів. нац. ун-т ім. І. Франка, Ін-т укр. археографії та

джерелознав. ім. М. Грушевського НАН України. — Л., 1997. — Т. 4 : 1944–

1945. — 2000. — 367 с.

389. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні / В. Косик. —

Париж ; Нью-Йорк ; Львів, 1993. — 657 с.

390. Косовець О. Політичні репресії співробітників гідрометеослужби

УСРР–УРСР у 1930–1940-х рр. / О. Косовець, М. Довгич, В. Соколов // З архівів

ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2010. — № 2. — С. 180–211.

391. Котляр Ю. В. Селянство Півдня України в період нової економічної

політики (1921–1929 рр.) : автореф. дис. ... д-ра іст. наук : 07.00.01 /

Ю. В. Котляр. — О., 2005. — 31 с.

392. Кохановский В. П. Философия и методология науки /

В. П. Кохановский — Ростов-на-Дону : «Феникс», 1999. — 576 с.

393. Коцур В. П. Історичні дослідження: упереджені та об’єктивні

оцінки (соціальні зміни і політичні процеси в Україні 1920-х – 30-х рр.

Історіографія) / В. П. Коцур. — К. : Наукова думка, 1998. — 506 с.

394. Кравченко А. В. Місце та роль контрреволюційних органів

радянської влади у відносинах з непманською буржуазією (1921-й – кінець

1920 років) / А. В. Кравченко // Держ. безпека України. — 2009. — № 17. —

206

С. 200–206.

395. Кравчук А. Соціальне вчення і діяльність митрополита Андрея

Шептицького (вересень 1939 – червень 1941 років) / А. Кравчук // Записки

НТШ. — Львів, 1994. — Т. ССХХVIII. — С. 309–342.

396. Кузьменко М. Науково-педагогічна інтелігенція в УСРР 20–30-х рр.:

соціально-професійний статус та освітньо-культурний рівень / М. Кузьменко. —

Донецьк : Норд-Прес, 2004. — 456 с.

397. Кулага І. І. Органи державної безпеки в Донецькій області: спогади,

факти, документи / І. І. Кулага, В. В. Зуєв. — Донецьк : ТОВ «Алан», 2002. — 400 с.

398. Кулаковський П. Звіт-доповідь про діяльність Київського

губернського відділу ДПУ за 1923 рік / П. Кулаковський, Є. Скляренко //

З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1998. — № 1. — С. 305–332.

399. Кульчицький С. В. Комунізм в Україні : Перше десятиріччя

(1919–1928) / С. В. Кульчицький. — К. : Основи, 1996. — 396 с.

400. Кульчицький С. В. Проміжний звіт робочої групи для підготовки

історичного висновку про діяльність ОУН–УПА. Історичний висновок про

діяльність ОУН–УПА (попередній варіант) / С. В. Кульчицький. — К. : Ін-т

історії України НАН України, 2000. — 38 с.

401. Кульчицький С. В. Україна між двома війнами (1921–1939 рр.) /

С. В. Кульчицький. — К. : Вид. дім «Альтернативи», 1999. — 336 с.

402. Курносов Ю. Інакомислення в Україні (60-ті – перша половина

80-х років ХХ століття) / Ю. Курносов. — К., 1994. — 221 с.

403. Кучер В. І. Друга світова війна і Україна: короткий

історіографічний огляд / В. І. Кучер // Історичний журнал. — 2005. — № 2. —

С. 52–64.

404. Кучер В. І. Україна у Другій світовій війні: історіографія проблеми /

В. І. Кучер // Наукові записки. — 2005. — Вип. 28. — С. 204–227.

405. Кучерук О. Останній паспорт Євгена Коновальця / О. Кучерук //

Пам’ять століть. — 2000. — № 5. — С. 59–63.

406. Кучерук О. Розвідка Української військової організації та Осип

207

Думін / О. Кучерук // Пам’ять століть. — 2001. — № 4. — С. 43–49.

407. Лаврищук В. І. Українська повстанська армія та радянські

партизани / В. І. Лаврищук // Сторінки воєнної історії України. — К., 2000. —

Вип. 4. — С. 95–100.

408. Лебедєв О. Р. Закріплення вербування: історико-правові аспекти

оформлення підписки та зобов’язання / О. Р. Лебедєв // Наук. вісник

НА СБ України. — 2013. — № 46. — С. 259–260.

409. Лебедєв О. Р. Зафронтова контррозвідувальна діяльність:

історичний досвід, проблеми, шляхи вирішення / О. Р. Лебедєв // Зб. наук.

праць НА СБ України. — 2016. — № 58. — С. 234–241.

410. Лебедєв О. Р. Правове та організаційне забезпечення

конфіденційного співробітництва органів державної безпеки в Україні (ХХ–ХХІ

століття) : дис. … канд. юр. наук : 21.07.01 / О. Р. Лебедєв. — К., 2012. — 350 с.

411. Лебедєв О. Р. Становлення і розвиток конфіденційного

співробітництва органів державної безпеки в Україні (ХХ – початок ХХІ

століття) : монографія / О. Р. Лебедєв. — К. : НА СБ України, 2014. — 244 с.

412. Лебедєв О. Р. Становлення і розвиток принципів конфіденційного

співробітництва: історико-філософські аспекти / О. Р. Лебедєв, С. О. Климчук,

А. С. Пашков // Зб. наук. праць НА СБ України. — 2013. — № 46. — С. 162–168.

413. Левченко В. «Активный противник соввласти...»: до історії висилки

одеських учених із УСРР у 1922 р. / В. Левченко // З архівів ВУЧК–ГПУ–

НКВД–КГБ. — 2012. — № 1. — С. 7–24.

414. Левченко В. «Арештувати як українського есера...» (до біографії

професора філософії та педагогіки Одеського державного університету

Михайла Гордієвського) / В. Левченко, Е. Петровський // З архівів ВУЧК–ГПУ–

НКВД–КГБ. — 2008. — № 1. — С. 415–432.

415. Лейберов О. О. Військові частини армії УНР у складі польських

збройних сил напередодні радянсько-польської війни 1920–1921 рр. /

О. О. Лейберов // Гуманіт. науки. — 2008. — № 2. — С. 22–27.

416. Леонов Б. Д. Історичний аспект кримінально-правової охорони

208

державної таємниці, недоторканності державних кордонів, забезпечення

призову та мобілізації на теренах України / Б. Д. Леонов // Держ. безпека

України. — 2008. — № 11–12. — С. 97–102.

417. Лисенко О. Інформаційно-аналітичні документи органів ДПУ УСРР

як джерело вивчення діяльності сільських активістів в умовах суцільної

колективізації (кінець 1920-х – початок 1930-х рр.) / О. Лисенко // З архівів

ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2010. — № 1. — С. 336–357.

418. Лисенко О. Є. Діяльність духовенства та релігійних громад України

по зміцненню обороноздатності СРСР у роки Великої Вітчизняної війни /

О. Є. Лисенко // Сторінки воєнної історії України. — 1998. — Вип. 2. — С. 120–148.

419. Лисенко О. Є. До питання про становище церкви в Україні у період

Другої світової війни / О. Є. Лисенко // Укр. іст. журн. — 1995. — № 3. — С. 73–81.

420. Лисенко О. Є. Дослідження історії Другої світової війни в сучасній

Україні: основні напрями і проблеми наукового пошуку / О. Є. Лисенко //

Сторінки воєнної історії України. — 2005. — Вип. 9. — Ч. 1. — С. 90–98.

421. Лисенко О. Є. Тематика Другої світової війни на сторінках

«Українського історичного журналу»: історіографічна ретроспектива на

суспільнополітичному тлі / О. Є. Лисенко // Укр. іст. журн. — 2007. — № 6. —

С. 119–142.

422. Лисенко О. Є. Українсько-польські стосунки періоду Другої

світової війни у вітчизняній історіографії: Бібліогр. покажч. / О. Є. Лисенко,

О. В. Марущенко ; Ін-т історії України НАН України ; Прикарпатський

університет ім. Василя Стефаника. — К. — Івано-Франківськ, 2003. — 124 с.

423. Лисенко О. Є. Християнство в умовах Другої світової війни

(історіософська ретроспектива) / О. Є. Лисенко // Друга світова війна і Україна.

мат. наук. конф. (27–28 квітня 1995 р.). – К. : Ін-т історії України НАН України,

1996. — С. 192–194.

424. Лисенко О. Є. Церковне життя в Україні. 1943–1946 рр. /

О. Є. Лисенко ; Ін-т історії України НАН України. — К., 1998. — 403 с.

425. Лисюк Ю. Керівники органів державної безпеки Радянської України

209

(1953–1991 рр.). Матеріали до біографічного довідника / Ю. Лисюк, В. Чисніков

// З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2001. — № 2. — С. 429–436.

426. Литвин Н. М. Політичні репресії проти наукової інтелігенції в

радянській Україні в 1920–1930-х роках (ідеологічні аспекти проблеми) :

автореф. дис. ... канд. іст. наук : 07.00.01 / Н. М. Литвин. — К., 2006. — 19 с.

427. Литвин С. Суд історії: Симон Петлюра і петлюріана / С. Литвин. —

К., 2001. — 640 с.

428. Литвинова Л. Дисертація як інформаційне, наукознавче та

документознавче джерело (на прикладі спеціальності 07.00.08) [Електронний

ресурс] / Л. Литвинова // Бібліотечний вісник — 2010. — № 4. — С. 59–62. —

Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/old_jrn/soc_gum/bib_visnyk/2010-4/07.pdf

429. Лихолобова З. Найбільша «чистка» в Донбасі / З. Лихолобова //

З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1995. — № 1. — С. 177–189.

430. Лихолобова З. Г. Сталінський тоталітарний режим та політичні

репресії кінця 30-х років в Україні (переважно на матеріалах Донбасу) : навч.

посіб. для студ. іст. фак. / З. Г. Лихолобова. — Донецьк, 1996. — 145 с.

431. Лихолобова З. Г. Тоталітарний режим та політичні репресії в Україні

у другій половині 1930-х років (переважно на матеріалах Донецького регіону) /

З. Г. Лихолобова. — Донецьк : Вид-во Донецького нац. ун-ту, 2006. — 280 с.

432. Лівицький М. А. ДЦ УНР в екзилі між 1920 і 1940 роками /

М. А. Лівицький. — Мюнхен-Філадельфія : Вид-во Українське Інформаційне

Бюро, 1984. — 72 с.

433. Ліквідація УГКЦ (1939–1946). Документи радянських органів

державної безпеки / упоряд. : С. Кокін, Н. Сердюк, С. Сердюк ; заг. ред.

В. Сергійчук. — К. : ПП Сергійчук М.І., 2006. — Т. ІІ. — 806 с.

434. Лісіна С. О. Історіографічні аспекти військово-організаційної

діяльності ОУН (1920–1939 рр.) / С. О. Лісіна // Держава та армія. Вісник Нац.

ун-у Львівська політехніка. — 2012. — № 724. — С. 198–204.

435. Лісов О. С. Деякі аспекти застосування історичних знань в інформа-

ційній сфері в умовах проведення антитерористичної операції / О. С. Лісов //

210

Актуальні проблеми управління інформаційною безпекою держави : зб. матер.

VII наук.-практ. конф., 18 березня 2016 р. : У 2 ч. : тези доп. — Київ : Нац. акад.

СБУ, 2016. — Ч. 2. — С. 97–98.

436. Лісов О. С. Діяльність радянських органів державної безпеки в

Україні у 1918–1939 рр.: новітня вітчизняна історіографія / О. С. Лісов // The

Caucasus : наук. журнал (Грузія). — Тбілісі : Southern Caucasus, 2016. — Vol. 13.

— Issue 03. — P. 27–33.

437. Лісов О. С. Діяльність радянських спецслужб в Україні у 1945–

1991 рр.: новітня вітчизняна історіографія / О. С. Лісов // Воєнно-історичний

вісник: зб. наук. праць Нац. ун-ту оборони України. — 2015. — № 4 (18). —

С. 48–54.

438. Лісов О. С. Діяльність радянських спецслужб в Україні у період

Другої світової війни (1939–1945 рр.): новітня вітчизняна історіографія /

О. С. Лісов // Гілея: наук. вісник. Зб. наук. праць. — 2016. — Вип. 109 (6). —

С. 77–81.

439. Лісов О. С. Дослідження проблем функціонування розвідки та

контр-розвідки Державного Центру Української Народної Республіки в екзилі

(1920–1936 рр.) у працях сучасних вітчизняних учених / О. С. Лісов // Зб. наук.

праць Нац. акад. СБ України. — 2012. — № 42. — С. 197–204.

440. Лісов О. С. Історіографія спеціальних служб в історії української

державності як джерело удосконалення наукових досліджень з історії розвідки

та контррозвідки в Україні / О. С. Лісов // Удосконалення наукової діяльності

Національної академії Служби безпеки України: проблеми та перспективи :

мат. наук. конф., 24 січня 2012 р. : тези доп. — Київ : Нац. акад. СБУ, 2012. —

С. 69–72.

441. Лісов О. С. Концептуальні та археографічні засади дослідження

історії радянських структур розвідки та контррозвідки в Україні під час Другої

світової війни (1939–1945 рр.) / О. С. Лісов // Зб. наук. праць Нац.

акад. СБ України. — 2015. — № 56. — С. 268–274.

442. Лісов О. С. Новітні дослідження вітчизняних вчених з історії

211

військової розвідки та контррозвідки Державного центру Української Народної

Республіки у 1920–1939 рр. / О. С. Лісов // Воєнно-історичний вісник: зб. наук.

праць Нац. ун-ту оборони України. — 2016. — № 2 (20). — С. 67–72.

443. Лісов О. С. Новітня археографія діяльності радянських органів

державної безпеки в Україні у 1918–1939 рр. / О. С. Лісов // Гілея: наук. вісник.

Зб. наук. праць. — 2016. — Вип. 108 (5). — С. 58–63.

444. Лісов О. С. Новітня вітчизняна історіографія діяльності розвідки та

контррозвідки руху українських націоналістів і Української повстанської армії

у 1920–1950-х рр. / О. С. Лісов, Д. В. Вєдєнєєв // Військово-науковий вісник:

зб. наук. праць Нац. акад. сухопутних військ. — 2016. — № 26. — С. 81–94.

445. Лісов О. С. Новітня вітчизняна історіографія діяльності української

розвідки та контррозвідки у 1917–1920 рр. / О. С. Лісов // Воєнно-історичний

вісник: зб. наук. праць Нац. ун-ту оборони України. — 2016. — № 1 (19). —

С. 58–64.

446. Лісов О. С. Основні етапи формування і діяльності організаційних

структур розвідки та контррозвідки Державного Центру Української Народної

Республіки в екзилі у 1920–1939 рр. / О. С. Лісов // Національна правова

система в умовах формування європейського правового простору : зб. мат.

Міжнар. юр. наук.-практ. інтернет-конф. «Актуальна юриспруденція»,

10 жовтня 2012 р. : тези доп. — Київ, 2012. — С. 32–38.

447. Лісов О. С. Розвиток наукових досліджень з історії становлення

національних спецслужб періоду державотворчих пошуків українського народу

(1917–1920 рр.) / О. С. Лісов // Наук. вісник Нац. акад. СБ України : зб. наук.

праць. — 2011. — № 38. — С. 217–224.

448. Лісов О. С. Спеціальні підрозділи руху українських націоналістів та

Української повстанської армії у дослідженнях сучасних вітчизняних учених /

О. С. Лісов // Воєнна історія України. Галичина та Закарпаття : зб. мат. Всеукр.

наук. військово-історичної конф., 5–6 червня 2014 р. : тези доп. — Київ : Нац.

військ.-істор. муз. України, 2014. — С. 480–483.

449. Лісов О. С. Щодо використання історико-біографічних досліджень

212

у військово-патріотичному і професійному вихованні фахівців сектору безпеки

України / О. С. Лісов // Актуальні питання організації та забезпечення

військово-патріотичного і професійного виховання фахівців сектору безпеки

України : зб. матер. наук.-практ. конф., 29 квітня 2016 р. : тези доп. — Київ :

Нац. акад. СБУ, 2016. — С. 112–115.

450. Літопис УПА. Нова серія. Т. 1. Видання Головного Командування

УПА / HAН Укpaїни. Iн-т yкpaїнськoї apxeoгpaфii тa джepeлoзнaвствa

ім. М. C. Гpyшeвськoгo ; Bид-вo «Лiтoпис УПA» та ін. — Київ–Торонто,

1995. — 516 с.

451. Літопис УПА. Нова серія. Т. 23: Золочівська округа ОУН:

Документи і матеріали референтури СБ. 1944–1951 / упоряд. Михайло

Романюк. — Київ–Торонто, 2013. — 1320 с.

452. Літопис УПА. Нова серія. Т. 24: Золочівська округа ОУН:

Організаційні документи. 1941–1952 / упоряд. М. Романюк. — Київ ; Торонто,

2014. — 1400 с.

453. Логин В. Т. Диалектика военно-исторического исследования /

В. Т. Логин. — М. : Наука, 1979. — 169 с.

454. Логінов І. В. Принципи побудови загальнодержавної системи протидії

технічним розвідкам іноземних держав на початковому етапі її створення /

І. В. Логінов // Зб. наук. праць НА СБ України. — 2015. — № 55. — С. 249–259.

455. Лодяной В. В. Вклад органов государственной безопастности

страны в дело Великой Победы / В. В. Лодяной // Вестник СБ України. —

1995. — № 3–4. — С. 33–38.

456. Лошицький О. «Лабораторія» — 2: Полтава. Документальні матеріали

про масові репресії в Полтавській області у 1937–1938 рр. / О. Лошицький //

З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2000. — № 2. — С. 129–178.

457. Лошицький О. «Лабораторія» Нові документи і свідчення про

масові репресії 1937–38 років на Вінниччині / О. Лошицький // З архівів ВУЧК–

ГПУ–НКВД–КГБ. — 1998. — № 1. — С. 183–227.

458. Лук’яненко Л. Не дам загинуть Україні! / Л. Лук’яненко. — К.,

213

1994. — 512 с.

459. Лук’яненко Л. Сповідь у камері смертників / Л. Лук’яненко. — К.,

1991. — 124 с.

460. Луцький Ю. «Чеські справи» (1930–1937 рр.) / Ю. Луцький //

З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1999. — № 1. — С. 156–168.

461. Лябах О. З історії слідчих підрозділів органів держбезпеки /

О. Лябах // Вісник СБ України. — 2001. — № 2. — С. 82–87.

462. Лясковська С. Участь органів державної безпеки у регулюванні

ринкових відносин у період непу / С. Лясковська // З архівів ВУЧК–ГПУ–

НКВД–КГБ. — 2014. — № 1. — С. 7–28.

463. Лясковська С. Боротьба економічних підрозділів ДПУ УСРР з

фальшивомонетництвом у 1920-ті рр. / С. Лясковська // З архівів ВУЧК–ГПУ–

НКВД–КГБ. — 2011. — № 1. — С. 7–33.

464. Лясковська С. Діяльність органів ДПУ УСРР в сфері економіки в

1927–1928 рр.: за матеріалами відомчої статистики / С. Лясковська // З архівів

ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2008. — № 1. — С. 196–291.

465. Лясковська С. Обліки «політично неблагонадійного елементу»

органами ВНК–ДПУ–ОДПУ: історичний аспект / С. Лясковська // З архівів

ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2010. — № 1. — С. 22–52.

466. Лясковська С. Статистичні матеріали ДПУ УСРР про діяльність

спецслужби в сфері економіки (20–30-ті роки ХХ ст.) / С. Лясковська // Пробл.

історії України : факти, судження, пошуки : Міжвід. зб. наук. праць. — 2003. —

Вип. 8. — С. 216–238.

467. Лясковська С. П. Діяльність економічних підрозділів ДПУ УСРР

(1927–1929 рр.): за документами та матеріалами відомчої статистики :

монографія / С. П. Лясковська. — К. : НА СБ України, 2011. — 216 с.

468. Лясковська С. Діяльність органів ВУЧК–ДПУ УСРР у сфері економіки

(1921–1928 рр.) : моногр. / С. Лясковська. — К. : НА СБ України, 2016. — 508 с.

469. Лясковська С. П. Економічні відділи в системі ВУНК–ДПУ УСРР /

С. П. Лясковська // Наук. вісник НА СБ України. — 2001. — № 13. — С. 223–234.

214

470. Лясковська С. П. Обліки «політнеблагонадійного елементу» ВЧК–

ВУЧК біля витоків / С. П. Лясковська // Держ. безпека України. — 2010. —

№ 18–19. — С. 138–146.

471. Лясковська С. П. Обліки «політнеблагонадійного елементу»

ОДПУ–ДПУ УРСР: подальша еволюція / С. П. Лясковська // Держ. безпека

України. — 2011. — № 21. — С. 123–130.

472. Лясковська С. П. Організаційно-оперативна діяльність з протидії

фальшивомонетництву в 20-ті роки ХХ ст. : досвід органів ДПУ УСРР /

С. П. Лясковська // Зб. наук. праць НА СБ України. — 2011. — № 39. — С. 204–211.

473. Лясковська С. П. Статистичні матеріали органів ДПУ УСРР як

історичне джерело для вивчення діяльності спецслужб в економічній сфері /

С. П. Лясковська // Держ. безпека України. — 2009. — № 15–16. — С. 172–180.

474. Мазур О. В. Роль слідчих у реалізації завдань надзвичайних комісій

у період 1917–1922 рр. / О. В. Мазур // Наук. вісник НА СБ України. — 2006. —

№ 25. — С. 193–201.

475. Маймескулов Л. Н. Всеукраинская чрезвычайная комиссия (1918–1922)

/ Л. Н. Маймескулов, А. И. Рогожин, В. В. Сташис. — Х. : Основа, 1990. — 345 с.

476. Максудов С. Документи з архіву ОДПУ 1921–1927 рр. // Укр. іст.

журн. — 1992. — № 2. — С. 100–111.

477. Малик Я. Й. Нариси з історії суспільних рухів та політичних партій

в Україні (ХІХ–ХХ ст.) / Я. Й. Малик, Б. Д. Вол, С. Д. Гелей. — Львів : Світ,

2001. — 294 с.

478. Мандрик Я. І. Політика радянської держави у сфері культури в

українському селі (кінець 20-х – 30-ті роки) : автореф. дис. ... д-ра іст. наук :

07.00.01 / Я. І. Мандрик. — Л., 2006. — 33 с.

479. Маньковська Р. В. Музейники в лещатах тоталітаризму

/ Р. В. Маньковська // Історія України : Маловідомі імена, події, факти. — 2000.

— Вип. 11. — С. 389–398.

480. Маньковська Р. В. Репресії серед музейних працівників в кінці 20–

30-х рр. / Р. В. Маньковська // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1997. —

215

№ 1. — С. 263–271.

481. Марочко В. Репресовані педагоги України: жертви політичного

терору (1929-1941) / В. Марочко, Г. Хілліг. — К. : Науковий світ, 2003. — 302 с.

482. Марочко В. Справа «Контрреволюційної шкідницької організації в

сільському господарстві УСРР»: механізм і наслідки терору / В. Марочко //

З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1998. — № 1. — С. 96–104.

483. Марусик Т. Репресивні заходи сталінського керівництва щодо

студенства вузів Західного регіону України (друга половина 40-х — початок 50-х

років XX ст.) / Т. Марусик // Проблеми історії України. — К., 2003. —

Спеціальний. — С. 361–366.

484. Марусик Т. Студентство Буковини під тиском сталінських репресій

(1945–1950-ті рр.) / Т. Марусик // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1999. —

№ 1. — С. 455–480.

485. Марущак М. Ліквідація УГКЦ – ідеологічна диверсія Москви проти

визвольного руху на західноукраїнських землях / М. Марущак // Державність.

— 1992. — № 4. — С. 30–34.

486. Марущенко О. Основні тенденції сучасної української історіографії

Другої світової війни / О. Марущенко // Україна в Другій світовій війні: погляд з

XXI століття. Історичні нариси / [Айсфельд А., Вєтров І., Вінцковський Т. та ін. ;

Ін-т історії України НАН України]. — К. : Наукова думка, 2010. — Кн. 1. — С.

83–142.

487. Марущенко О. В. Сучасна українська історіографія участі українців

у збройних формуваннях воюючих сторін в роки Другої світової війни /

О. В. Марущенко // Сторінки воєнної історії України. — 2002. — Вип. 6. — С.

54–62.

488. Марчук В. В. Церква, духовність, нація. Українська греко-

католицька церква в суспільному житті України ХХ ст. / В. В. Марчук. —

Івано-Франківськ : Плай, 2004. — 464 с.

489. Матеріали та документи Служби безпеки ОУН(Б) у 1940-х рр. /

упоряд. О. Є. Лисенко, І. К. Патриляк. — К. : Ін-т історії України НАН України,

216

2003. — 253 с.

490. Матяш I. Ольга Водолажченко: історик, організатор архівної

освіти,... ворог народу / І. Матяш // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1999.

— № 1. — С. 336–346.

491. Матяш І. «Він ніколи не був ні шовіністом, ні націоналістом, а

тільки українцем...». Життєва драма О. Грушевського / І. Матяш // З архівів

ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2000. — № 2. — С. 252–264.

492. Мацькевич М. Правоохоронні органи ЗУНР / М. Мацькевич //

Право України. — 2011. — № 7. — С. 224–228.

493. Мельниченко С. Г. Становлення організаційно-правових засад

діяльності радянських підрозділів візуального спостереження в Україні (1918–

1991 рр.) : дис. ... канд. юр. наук : 21.07.01 / С. Г. Мельниченко. — К., 2014. —

415 арк.

494. Мешко О. Свідчу / О. Мешко. — К. : Республіка, 1996. — 56 с.

495. Миколаївщина в роки Великої Вітчизняної війни: 1941–1944 :

(До 60-річчя визволення області від німецько-румунських окупантів) /

М. О. Багмет, В. Д. Будак, О. М. Гаркуша, Є. Г. Горбуров, В. В. Мельніченко.

— Миколаїв : КВІТ, 2004. — 503 c.

496. Миронець Н. І. На тлі трагічної історії / Н. І. Миронець. — К. :

Вид-во О. Теліги, 2003. — 160 с.

497. Митрополит Андрей Шептицький у документах радянських органів

державної безпеки (1939–1944 рр.) / [упоряд. : С. Кокін, Н. Сердюк, С. Сердюк ;

редкол. : С. Богунов, Г. Боряк, С. Кокін]. — К. : Українська Видавнича Спілка,

2005. — 479 с.

498. Михайленко П. Українська Державна варта / П. Михайленко //

Іменем закону. — 1993. — № 51.

499. Михайленко П. П. Історія міліції України у документах і

матеріалах : у 3 т. / П. П. Михайленко, Я. Ю. Кондратьєв. — К. : Генеза, 1997.

— Т. 1 : 1917–1925. — 499 с.

500. Михайленко П. П. Історія міліції України у документах і

217

матеріалах : у 3 т. / П. П. Михайленко, Я. Ю. Кондратьєв. — К. : Генеза, 1999.

— Т. 2 : 1926–1945. — 407 с.

501. Михайленко П. П. Історія міліції України у документах і

матеріалах : у 3 т. / П. П. Михайленко, Я. Ю. Кондратьєв. — К. : Генеза, 2000.

— Т. 3 : 1946–1990. — 614 с.

502. Михайлуца М. Здійснення органами ДПУ–НКВС України репресій

проти Православної церкви на Одещині (1930-ті – 1940-ві рр.) / М. Михайлуца

// З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2004. — № 1. — С. 429–450.

503. Михайлуца М. Сталінщина: розвал національних шкіл Одещини

(1937–1938 рр.) / М. Михайлуца, М. Бурундукова // Розбудова держави. — 1994.

— № 6. — С. 45–47.

504. Михайлуца М. І. Православна церква на півдні України в період

Другої світової війни у контексті політики радянського і румунського режимів :

автореф. дис. ... д-ра іст. наук : 07.00.01 / М. І. Михайлуца. — К., 2009. — 46 c.

505. Михайлуца М. І. Православна церква на Півдні України в роки

Другої світової війни (1939–1945) : монографія / М. І. Михайлуца. — О. : ВМВ,

2008. — 392 c.

506. Мищенко Г. П. Задача особой важности (Партизанская разведка.

1941–1945 гг.) / Г. П. Мищенко, Г. П. Мигрин. — К. : Высшая школа, 1985. — 206 с.

507. Міхненко А. М. Донбас в роки Великої Вітчизняної війни. —

Донецьк : Юго-Восток, 2000. — 153 с.

508. Міщенко Д. А. Розвідувальна діяльність партизанського руху у

1941–1944 роках: стан наукового розроблення проблеми / Д. А. Міщенко //

Зб. наук. праць НА СБ України. — 2009. — № 29. — С. 191–201.

509. Муковський І. Т. Звитяга і жертовність. Українці на фронтах Другої

світової війни / І. Т. Муковський, О. Є. Лисенко ; ред. В. Д. Конашевич. — К. :

Пошуково-вид. агентство «Книга пам’яті України», 1997. — 567 с.

510. Мурза В. В. Прокуратура в державному механізмі УСРР (1922–1933) :

автореф. дис. … канд. юр. наук : 12.00.01 / В. В. Мурза. — Х., 2003. — 18 с.

511. Мусієнко І. Політичні репресії на Північній Буковині та Хотинщині

218

у 1940–1941 рр. / І. Мусієнко // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2000. —

№ 2. — С. 472–484.

512. Мусієнко І. В. Політичні репресії комуністичного режиму на

Північній Буковині й Хотинщині в 40–50-х рр. XX ст. : автореф. дис. … канд.

іст. наук : 07.00.01 / І. В. Мусієнко. — Чернівці, 2005. — 17 с.

513. На сторожі безпеки держави: українській спецслужбі – 10 років. —

Івано-Франківськ : Нова Зоря, 2002. — 160 с.

514. На сторожі незалежності держави, 10 років Служби безпеки

України. — К. : ТОВ «Д.В.К.», 2002. — 168 с.

515. Нагірняк М. Я. Радянський тоталітарний режим у боротьбі проти

збройного підпілля ОУН і військових формувань УПА (1944–1953) : дис. …

канд. іст. наук : 20.02.22 / М. Я. Нагірняк. — Львів, 2003. — 236 арк.

516. Надольський Й. Е. Депортаційна політика сталінського

тоталітарного режиму в західних областях України (1939-1953 рр.) : дис. ...

канд. політ. наук : 23.00.02 / Й. Е. Надольський. — Луцьк, 2006. — 238 арк.

517. Надрук Н. М. Основні етапи становлення та розвитку сучасної

української історіографії діяльності УВО–ОУН (1920–1941 рр.) / Н. М. Надрук

// Вісник Прикарпатського ун-ту. — 2008. — № 14. — С. 101–108.

518. Наказ Ф. Дзержинського про каральну політику надзвичайних

комісій // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1995. — № 1. — С. 86–89.

519. Нариси історії української інтелігенції (перша половина XX ст.) :

в 3-х кн. / під ред. Ю.О.Курносова. — К. : Ін-т історії України НАН України,

1994. — Кн. 1. — 138 с.

520. Нариси історії української інтелігенції (перша половина XX ст.) :

в 3-х кн. / під ред. Ю.О.Курносова. — К. : Ін-т історії України НАН України,

1994. — Кн. 2. — 142 с.

521. Нариси історії української інтелігенції (перша половина XX ст.) :

в 3-х кн. / під ред. Ю.О.Курносова. — К. : Ін-т історії України НАН України,

1994. — Кн. 3. — 153 с.

522. Національно-визвольний повстанський рух в Україні наприкінці

219

1920–1921 рр. Анотований покажчик. Справа «Петлюрівські отамани» /

[упоряд. : В. М. Василенко, В. М. Даниленко]. — К, 2011. — 224 с.

523. Нездоля А. И. Досье генерала госбезопасности Александра Нездоли

/ А. И. Нездоля и др. — Белая Церковь : Червона Рута-Турс : Дельта, 2003. — 471 с.

524. Нездоля О. І. Голови держбезпеки України (1918–2013 рр.) /

О. І. Нездоля. — Донецьк : Каштан, 2014. — 943 с.

525. Нездоля О. І. Дві епохи генерала держбезпеки / О. І. Нездоля. —

Донецьк : Каштан, 2006. — 383 с.

526. Нездоля О. І. КДБ – розсекречені спогади / О. І. Нездоля. —

Донецьк : Каштан, 2008. — 536 c.

527. Нездоля О. І. Спецслужби і влада України / О. І. Нездоля. —

Донецьк : Каштан, 2011. — 775 с.

528. Нездоля О. І. Україна третього тисячоліття: союз демократичних сил

/ О. І. Нездоля. — Донецьк : Каштан, 2005. — 440 с.

529. Нестеренко О. С. Правове регулювання діяльності керівника органу

досудового розслідування в органах державної безпеки в радянський період /

О. С. Нестеренко // Наук. вісник НА СБ України. — 2014. — № 51. — С. 243–250.

530. Нефьодов Д. Історіографія руху Опору в Південній Україні (1941–

1944 рр.) : стан наукової розробки проблеми / Д. Нефьодов // Мандрівець. —

2012. — № 1. — С. 29–37.

531. Нефьодов Д. Новітня історіографія руху Опору в Південній Україні

(2001–2011 рр.) / Д. Нефьодов // Мандрівець. — 2012. — № 5. — С. 8–15.

532. Нефьодов Д. В. Рух Опору на Півдні України у вітчизняній

історіографії 90-х рр. ХХ ст. / Д. В. Нефьодов // Вісник Луганського нац. ун-ту

ім. Т. Шевченка. Історичні науки. — 2013. — № 1(1). — С. 174–189.

533. Никифоров А. Л. От формальной логики к истории науки /

А. Л. Никифоров. — М. : Наука, 1983. — 177 с.

534. Ніколаєв І. Є. Репресії проти військовослужбовців та працівників

органів ДПУ–НКВС України в 20–50-ті роки XX століття : автореф. дис. ...

канд. іст. наук : 07.00.01 / І. Є. Ніколаєв. — К., 2006. — 20 с.

220

535. Ніколаєць Ю. Політичні настрої селян України на початку

радянсько-німецької війни (червень 1941 – липень 1942 рр.) / Ю. Ніколаєць //

З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2010. — № 1. — С. 131–146.

536. Ніколаєць Ю. О. Моральний стан Червоної Армії в Україні в перший

період війни проти німецько-фашистських загарбників. Дезертирство та боротьба

з ним / Ю. О. Ніколаєць. — К. : ТОВ «Міжнар. фін. агенція», 1998. — 61 с.

537. Ніколаєць Ю. О. Становище та настрої населення України на

початку німецького-фашистської окупації (червень 1941 – липень 1942 рр.) /

Ю. О. Ніколаєць. — Вінниця : ТЕЗИС, 1999. — 64 с.

538. Ніколаюк Т. А. Політика держави щодо мотивації праці робітників

у промисловості України (1929–1938 рр.) : автореф. дис. ... канд. іст. наук :

07.00.01 / Т. А. Ніколаюк. — Чернівці, 2000. — 20 c.

539. Нікольський В. Репресивна діяльність органів ГПУ під час

голодомору в УСРР (1932–1933 рр.) / В. Нікольський // З архівів ВУЧК–ГПУ–

НКВД–КГБ. — 2001. — № 2. — С. 477–495.

540. Нікольський В. Кадри Держбезпеки Донеччини на початку

1970-х рр. / В. Нікольський // Історія України: Маловідомі імена, події, факти :

зб. статей. — К. : Рідний край, 2001. — Вип. 12. — С. 475–487.

541. Нікольський В. М. Книга пам’яті греків Украіни. Наукове видання /

В. М. Нікольський, О. М. Бут, П. В. Добров, В. О. Шевченко. — Донецьк :

Вид-во КП «Регіон», 2005. — С. 117–127.

542. Нікольський В. Основна диверсійна і наймогутніша з організації,

створених «Промпартією» / В. Нікольський // Правда через роки: статті,

спогади, документи. — 1995. — Вип. 1. — С. 40–46.

543. Нікольський В. М. Підпілля ОУН (Б) у Донбасі / В. М. Нікольський.

— К. : Ін-т історії України НАН України, 2001. — 178 с.

544. Нікольський В. М. Політичні репресії 1937–1938 рр. на Донеччині:

причини, перебіг, наслідки. Монографія / В. М. Нікольський. — Донецьк :

Каштан, Донец. обл. редкол. тому «Реабілітовані історією», 2011. — 200 с.

545. Нікольський В. М. Репресивна діяльність органів державної безпеки

221

СРСР в Україні (кінець 1920-х–1950-ті рр.). Історико-статистичне дослідження /

В. М. Нікольський. — Донецьк : Вид-во Донецького нац. ун-ту, 2003. — 624 с.

546. Овсієнко В. Світло людей: Спогади-нариси про Василя Стуса, Юрія

Литвина, Оксану Мешко / В. Овсієнко. — К., 1996. — 107 с.

547. Огороднік В.Ю. Підготовка кадрів Служби безпеки Організації

українських націоналістів (бандерівців) (1941–1951 рр.) : автореф. дис. ...

канд. іст. наук : 07.00.01 / В. Ю. Огороднік. — К., 2009. — 18 с.

548. Окіпнюк В. Генеральне консульство II Речіпосполитої в Києві:

трагічний епілог восени 1939 р. / В. Окіпнюк // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–

КГБ. — 2013. — № 1–2. — С. 193–215.

549. Окіпнюк В. Еволюція правового статусу транспортних органів

Державного політичного управління УСРР в першій половині 20-х років /

В. Окіпнюк // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1998. — № 1. — С. 333–341.

550. Окіпнюк В. Правове регулювання охорони військами ДПУ

підприємств цукрової промисловості УСРР / В. Окіпнюк // З архівів ВУЧК–

ГПУ–НКВД–КГБ. — 2010. — № 1. — С. 94–130.

551. Окіпнюк В. Правові засади фінансування органів ГПУ УСРР у

20-ті рр. / В. Окіпнюк // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1999. — № 1. —

С. 358–366.

552. Окіпнюк В. Правові основи забезпечення режиму таємності

органами ГПУ УСРР (20-ті – початок 30-х рр.) / В. Окіпнюк // З архівів ВУЧК–

ГПУ–НКВД–КГБ. — 2001. — № 2. — С. 316–325.

553. Окіпнюк В. Розвиток організаційної структури органів державної

безпеки СРСР і Радянської України у 1934–1941 рр. / В. Окіпнюк // З архівів

ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2008. — № 1. — С. 292–310.

554. Окіпнюк В. Штатна структура і персональний склад

прокурорського нагляду за органами державної безпеки радянської України в

1920–1930-х рр. / В. Окіпнюк // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2011. —

№ 2. — С. 137–183.

555. Окіпнюк В. Штатна структура і персональний склад

222

прокурорського нагляду за органами державної безпеки радянської України в

1920–1930-х рр. / В. Окіпнюк // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2011. —

№ 2. — С. 137–183.

556. Окіпнюк В. Т. Архівно-слідча справа О. О. Малиновського як

історичне джерело / В. Т. Окіпнюк // Наукова спадщина академіка

О. О. Малиновського і сучасність : мат. Всеукр. наук.-практ. конф., Рівне, 4-6

груд. 2008 р. — К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України,

2010. — С. 87–99.

557. Окіпнюк В. Т. Державне політичне управління УСРР (1922–1934):

історико-юридичний аналіз / В. Т. Окіпнюк. — К. : НА СБ України, 2002. — 290 с.

558. Окіпнюк В. Т. Державне політичне управління УСРР (1922–

1934 рр.): історико-юридичний аналіз : дис. ... канд. юр. наук :12.00.01 /

В. Т. Окіпнюк. — К., 2001. — 259 арк.

559. Окіпнюк В. Т. Органи державної безпеки УРСР (1922–1941): історико-

правове дослідження / В. Т. Окіпнюк. — К. : Вид-во НА СБ України, 2015. — 360 с.

560. Окіпнюк В. Т. Організаційно-правові засади діяльності слідчих

підрозділів органів державної безпеки радянської України / В. Т. Окіпнюк //

Наук. вісник Нац. ун-ту біоресурсів і природокористування України : Серія

«Право». — 2012. — № 173. — Ч. 3. — С. 27–35.

561. Олійник О. І. Народний комісаріат внутрішніх справ України

(1917–1941 рр.): структура, функції, діяльність : дис. ... канд. юр. наук : 12.00.01

/ О. І. Олійник. — Х., 2000. — 205 арк.

562. Олійник О. І. Народний комісаріат внутрішніх справ України (1917–

1941 рр.): структура, функції, діяльність : автореф. дис. ... канд. юр. наук :

12.00.01 / О. І. Олійник. — Х., 2000. — 19 с.

563. Омельчук Д. Леонтій Стародворський. Портрет вчителя в контексті

епохи / Д. Омельчук // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2000. — № 2. — С.

304–310.

564. Омельчук Д. В. Политические репрессии в Крыму (1920–1940-годы)

/ Д. В. Омельчук, М. Р. Акулов, Л. П. Вакатова, Н. Н. Шевцова, С. В. Юрченко.

223

— Симферополь, 2003. — 208 с.

565. Опришко Т. Василь Іванушкін: життя і доля / Т. Опришко //

З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1999. — № 1. — С. 347–357.

566. Організація українських націоналістів і Українська повстанська

армія: Історичні нариси / відп. ред. С. В. Кульчицький ; Ін-т історії України

НАН України. — К. : Наук. думка, 2005. — 495 с.

567. Осмоловська О. Ю. Державна політика щодо професорсько-

викладацьких кадрів радянської України (1920–1930-ті рр.) : автореф. дис. ...

канд. іст. наук : 07.00.01 / О. Ю. Осмоловська. — Донецьк, 2004. — 19 с.

568. Осмоловська О. Ю. Державна політика щодо професорсько-

викладацьких кадрів радянської України (1920–1930-ті рр.) : дис. ... канд. іст.

наук : 07.00.01 / О. Ю. Осмоловська. — К., 2004. — 202 арк.

569. Отчет о полугодичной деятельности ГПУ УССР. (Январь–июнь

1922 года) // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1997. — № 1. — С. 317–383.

570. ОУН в 1941 році : Документи / упоряд. : О. Веселова, О. Лисенко,

І. Патриляк, В. Сергійчук. — К. : Ін-т історії України НАН України, 2006. —

Ч. 1. — 336 с.

571. ОУН в 1941 році : Документи / упоряд. : О. Веселова, О. Лисенко,

І. Патриляк, В. Сергійчук. — К. : Ін-т історії України НАН України, 2006. —

Ч. 2. — 281 с.

572. ОУН в 1942 році : Документи. — К. : Ін-т історії України

НАН України, 2006. — 243 с.

573. ОУН і УПА в 1943 році : Документи. — К. : Ін-т історії України

НАН України, 2008. — 347 с.

574. ОУН і УПА в 1944 році : Документи / упоряд. : О. Веселова,

С. Кокін, О. Лисенко, В. Сергійчук. Відп. ред. С. Кульчицький. — К. : Ін-т

історії України НАН України, 2009. — Ч. 1. — 292 с.

575. ОУН і УПА в 1944 році : Документи / упоряд. : О. Веселова,

С. Кокін, О. Лисенко, В. Сергійчук. Відп. ред. С. Кульчицький. — К. : Ін-т

історії України НАН України, 2009. — Ч. 2. — 256 с.

224

576. Очеретянко В. Загратовані книги. Встановлення партійно-

державного контролю над виданням, розповсюдженням та використанням

літератури в Україні у 20–30-ті роки / В. Очеретянко // З архівів ВУЧК–ГПУ–

НКВД–КГБ. — 1999. — № 1. — С. 128–141.

577. Очеретянко В. Політична цензура в системі контролю за

особистістю та суспільством. До 80-річчя створення радянської цензури /

В. Очеретянко // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1998. — № 1. — С. 70–79.

578. Очеретянко В.І. Переслідування української інтелігенції в першій

половині 20-х років (за матеріалами фондів «Російського зарубіжного архіву»

Державного архіву Російської Федерації) / В.І. Очеретянко // З архівів ВУЧК–

ГПУ–НКВД–КГБ. — 1997. — № 1. — С. 240–252.

579. Павленко М. Українські військові формування на теренах Румунії

1920–1923 рр. / М. Павленко. — К. : Ін-т історії України НАН України, 1999. — 62 с.

580. Павленко М. Українські військовополонені та інтерновані у таборах

Польщі, Чехословакії та Румунії: ставлення влади та умови перебування (1919–

1924 рр.) / М. Павленко. — К. : Ін-т історії України НАН України, 1999. — 352 с.

581. Павленко М. Українські військовополонені та інтерновані у таборах

Польщі, Чехословакії та Румунії: ставлення влади та умови перебування :

автореф. дис. … д-ра іст. наук : 07.00.02 / М. Павленко. — К., 2000. — 34 с.

582. Паливода В. О. До питання про історіографію діяльності

оперативних груп органів державної безпеки України під час Великої

Вітчизняної війни (1941–1945 рр.) / В. О. Паливода // Сб. депонированных

работ. — 1995. — № 1. — С. 116–122.

583. Патриляк І. К. Військова діяльність ОУН(Б) у 1940–1942 роках /

І. К. Патриляк ; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка, Ін-т історії України

НАН України. — К., 2004. — 598 c.

584. Патриляк І. К. Україна в роки Другої світової війни: спроба нового

концептуального погляду / І. К. Патриляк, М. А. Боровик. — Ніжин :

ПП Лисенко М. М., 2010. — 590 с.

585. Пащенко В. Більшовицька держава і православна церква в Україні

225

1917–1930-ті роки / В. Пащенко, А. Киридон. — Полтава, 2004. — 336 с.

586. Пащенко В. Греко-католики в Україні: від 40-х років ХХ століття до

наших днів / В. Пащенко. — Полтава, 2002. — 616 с.

587. Пащенко В. Деякі аспекти державно-церковних відносин у

20–30-ті рр. XX ст. (на прикладі громад баптистів та євангельських християн

Полтавщини) / В. Пащенко, Р. Сітарчук // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. —

2003. — № 1. — С. 278–286.

588. Пащенко В. Дітище ДПУ. До витоків обновленського руху в Україні

/ В. Пащенко // 3 архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1994. — № 1. — С. 51–58.

589. Пащенко В. Православ’я в новітній історії України / В. Пащенко. —

Полтава, 1997. — Ч.1. — 354 с.

590. Пащенко В. Православ’я в новітній історії України / В. Пащенко. —

Полтава, 2001. — Ч.2. — 736 с.

591. Петровський Е. П. Архівно-слідчі справи як джерело вивчення

історії репресій в Україні у 1937−1938 роках : автореф. дис. … канд. іст. наук :

07.00.06 / Е. П. Петровський. — К., 2006. — 22 с.

592. Пилипчук В. Г. Служба безпеки України: становлення, досвід,

пріоритети діяльності. Науково-популярне видання / В. Г. Пилипчук,

О. Ф. Бєлов, Д. В. Вєдєнєєв та ін. — К., 2007. — 192 с.

593. Пилипчук В. З історії організації оперативного обліку та розробки в

органах державної безпеки України / В. Пилипчук // Вісник СБ України. —

2002. — № 3. — С. 90–94.

594. Пилипчук В. Г. Військова контррозвідка: організаційно-правове

забезпечення її становлення в УСРР (1917–1922 рр.) : Монографія /

В. Г. Пилипчук. — К. : НА СБ України, 2002. — 170 с.

595. Пилипчук В. Г. Демократичний контроль за діяльністю органів

розвідки та безпеки : Наук.-практ. посібник / В. Г. Пилипчук, М. О. Будаков. —

К. : НКЦ СБ України, 2008. — 80 с.

596. Пилипчук В. Г. Державно-правові засади створення Служби

безпеки України (1990–1992 рр.) : Монографія / В. Г. Пилипчук. — К. :

226

НА СБ України, 2004. — 176 с.

597. Пилипчук В. Г. Історико-правові засади ліквідації системи органів

КДБ в УРСР / В. Г. Пилипчук // Зб. наук. праць. НА СБ України. — 2003. —

№ 10. — С. 201–206.

598. Пилипчук В. Г. Організаційно-правове забезпечення становлення

агентурного апарату органів контррозвідки у Збройних Силах України (1919–

1922 рр.) / В. Г. Пилипчук // Зб. наук. праць. НА СБ України. — 2000. —

№ 1. — С. 113–120.

599. Пилипчук В. Г. Організація охорони державного кордону та

прикордонних особливих відділів ВУНК–ДПУ в Україні / В. Г. Пилипчук //

Наук. вісник. НА СБ України. — 1999. — № 9. — С. 175–182.

600. Пилипчук В. Г. Політико-правові передумови створення Служби

національної безпеки України (1990–1991 рр.) / В. Г. Пилипчук // Держ. безпека

України. — 2004. — № 1. — С. 130–134.

601. Пилипчук В. Г. Пріоритетні аспекти трансформування і дальшого

розвитку Служби безпеки України / В. Г. Пилипчук // Держ. безпека

України. — 2006. — № 2 (6). — С. 12–18.

602. Пилипчук В. Г. Проблема розробки перспективної моделі Служби

безпеки України / В. Г. Пилипчук // Держ. безпека України. — 2006. — № 3 (7).

— С. 5–13.

603. Пилипчук В. Г. Стан дослідження теорії забезпечення державної

безпеки і практики становлення СНБ–СБ України : історіографічний аспект /

В. Г. Пилипчук // Наук. вісник. НА СБ України. — 2006. — № 24. — С. 299–306.

604. Пилипчук В. Г. Становлення і розвиток системи Служби безпеки

України (1992–2004) : Навч. посібник / В. Г. Пилипчук. — К. : НКЦ

СБ України, 2006. — 196 с.

605. Пилипчук В. Г. Становлення і розвиток СНБ – СБ України :

теоретичні та організаційно-правові основи (1991–2004) : Монографія /

В. Г. Пилипчук. — К. : НКЦ СБ України, 2006. — 496 с.

606. Пилипчук В. Г. Становлення контррозвідки органів державної

227

безпеки у Збройних Силах України (1917–1922 рр.) : автореф. дис. ... канд. юр.

наук : 21.07.01 / В. Г. Пилипчук. — К., 2001. — 16 с.

607. Пилипчук В. Г. Становлення контррозвідки органів державної

безпеки у Збройних Силах України (1917–1922 рр.) : дис. ... канд. юр. наук :

21. 07. 01 / В. Г. Пилипчук. — К., 2001. — 16 с.

608. Пилипчук В. Г. Створення Служби національної безпеки України

(1991–1992 рр.) / В. Г. Пилипчук // Зб. наук. праць. НА СБ України. — 2003. —

№ 8. — С. 137–141.

609. Пилипчук В. Г. Теоретичні та організаційно-правові основи

становлення і розвитку СНБ–СБ України : дис. ... д-ра юр. наук : 21.07.01 /

В. Г. Пилипчук. — К., 2006. — 436 с.

610. Пилипчук В. Г. Трансформація концептуальних засад

реформування Служби безпеки України (2001–2005) / В. Г. Пилипчук // Держ.

безпека України. — 2006. — № 1 (5). — С. 7–13.

611. Пилипчук В. Г. Трансформація правових засад діяльності органів

державної безпеки (кінець 80 – початок 90-х років ХХ ст.) / В. Г. Пилипчук. //

Зб. наук. праць. — 2006. — № 17. — С. 31–36.

612. Пилипчук В. Г. Формування і розвиток сектора безпеки та Служби

безпеки України (державно-правові, організаційні та історичні чинники) : Курс

лекцій / В. Г. Пилипчук. — К. : НКЦ СБ України, 2007. — 96 с.

613. Пилипчук В. Г. Формування теоретико-правових основ

забезпечення державної безпеки України (кінець ХХ — початок ХХІ ст.) :

Монографія / В. Г. Пилипчук. — К. : НКЦ СБ України, 2008. — 256 с.

614. Пиріг Р. Я. З історії Державного Політичного Управління України /

Р. Я. Пиріг // Укр. іст. журн. — 1991. — № 1. — С. 24–25.

615. Підгайний П. С. Оперативне мистецтво: навч. посібник /

П. С. Підгайний. — К. : Наук.-вид. відділ НА СБ України, 2008. — 503 с.

616. Підгайний П. Сповідь / П. Підгайний. — К., 2014. — 205 с.

617. Підсумкова доповідь про бойову й агентурно-оперативну роботу 4-го

Управління НКДБ УРСР в 1941–1945 рр. // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ.

228

— 1995. — № 1. — С. 15–27.

618. Плазова Т. І. Діяльність Українського партизансько-повстанського

штабу (Огляд джерел та історіографії) / Т. І. Плазова // Наукові зошити істор. ф-ту

Львівського нац. ун-ту ім. І. Франка. — Л., 2003. — Вип. 5/6. — С. 188–196.

619. Плазова Т. І. Розвідувальний відділ Українського Партизансько-

Повстанського Штабу / Т. І. Плазова // Вісник Нац. ун-ту «Львівська

політехніка». Держава та армія. — 2010. — № 670. — С. 102–106.

620. Плазова Т. І. Український Партизансько-Повстанський Штаб та його

участь в організації антибільшовицької боротьби в Україні (1920–1921 рр.) :

дис. ... канд. іст. наук : 20. 02. 22 / Т. І. Плазова. — Л., 2005. — 187 арк.

621. Плазова Т. І. Український Партизансько-Повстанський Штаб та

його участь в організації антибільшовицької боротьби в Україні (1920–

1921 рр.) : автореф. дис. ... канд. іст. наук : 20.02.22 / Т. І. Плазова. — Л.,

2005. — 20 с.

622. Повернення із небуття: Документи і матеріали про жертви

сталінського свавілля у Дніпропетровському університеті / упоряд.

В. В. Ченцов та ін. — Дніпропетровськ : Промінь, 1995. — 164 с.

623. Погорецький М. А. Функціональне призначення оперативно-розшукової

діяльності у кримінальному процесі / М. А. Погорецький. — X., 2007. — 576 с.

624. Погорєлов А. А. Південь України в початковий період Великої

Вітчизняної війни. Червень 1941 – листопад 1942 рр. : автореф. дис. ... канд. іст.

наук : 07.00.01 / А. А. Погорєлов. — К., 2008. — 22 с.

625. Поддубний П. Г. Дело № 39 / П. Г. Поддубний // Сборник КГБ

СССР (Москва). — 1974. — № 4. — С. 115–125.

626. Поддубний П. Г. Обзор по оперативной разработке, проведенной

органами ЧК-ГПУ Украины в 1921–1923 гг. (Вывод из-за кордона и захват

главаря зарубежного националистического центра генерала Тютюнника) /

П. Г. Поддубний. — М. : Научно-издат. отдел ВШ КГБ при СМ СССР

им. Ф. Э. Дзержинского, 1967. — 50 с.

627. Подкур Р. Ф. Дзержинський у взаєминах ВЧК та ВУЧК у 1919 р.

229

/ Р. Подкур // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2013. — № 1–2. — С. 7–31.

628. Подкур P. Ю. Документы органов государственной безопасности

УССР 1920−1930-х гг. : источниковедческий анализ / Р. Ю. Подкур,

В. В. Ченцов. — Тернополь : Збруч, 2010. — 372 с.

629. Подкур Р. «Сімейне заручництво» як форма державного терору :

Рец. на кн. : Т. Вронська. Заручники тоталітарного режиму: репресії проти

родин «ворогів народу» в Україні (1917–1953 рр.). — К. : Ін-т історії України

НАН України, 2009. — 486 с. — Бібліограф. : с. 458–478 / Р. Подкур // З архівів

ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2009. — № 1. — С. 281–287.

630. Подкур Р. Взаємовідносини ГПУ УСРР та ГПУ РСФРР у контексті

підписання союзного договору 1922 р. / Р. Подкур // З архівів ВУЧК–ГПУ–

НКВД–КГБ. — 2012. — № 1. — С. 69–90.

631. Подкур Р. ДПУ УСРР у 1922–1934 рр.: портрет на тлі епохи

/ Р. Подкур // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2003. — № 1. — С. 440–449.

632. Подкур Р. Інформаційно-аналітична робота як один з напрямків

діяльності спецслужб в 20–30-х роках / Р. Подкур // З архівів ВУЧК–ГПУ–

НКВД–КГБ. — 1998. — № 1. — С. 342–356.

633. Подкур Р. Науково-документальна серія книг «Реабілітовані

історією»: досвід та перспективи наукового дослідження (до 95-річчя з дня

народження академіка НАН України П.Т. Тронька) / Р. Подкур // З архівів

ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2010. — № 1. — С. 7–21.

634. Подкур Р. Повстанський рух та опозиційні політичні угруповання в

інформаційних документах органів ЧК–ГПУ (початок 20-х рр.) / Р. Подкур //

З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2000. — № 2. — С. 390–397.

635. Подкур Р. Реакція співробітників органів державної безпеки УРСР

на припинення «великого терору» (листопад 1938–1939 рр.) / Р. Подкур //

З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2009. — № 2. — С. 136–167.

636. Подкур Р. Створення архівних підрозділів радянських органів

державної безпеки (1920 – початок 1940-х рр.) / Р. Подкур // З архівів ВУЧК–

ГПУ–НКВД–КГБ. — 2011. — № 1. — С. 34–62.

230

637. Подкур Р. Створення ВЧК: інтерпретація відомої проблеми

/ Р. Подкур // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2004. — № 1. — С. 17–34.

638. Подкур Р. Ю. «Вінницький обласний відділ ДПУ повідомляє...»

(Суспільно-політичне життя Поділля на початку 30-х років за матеріалами

ДПУ) / Р. Ю. Подкур // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1997. — № 1. —

С. 90–108.

639. Подкур Р. Ю. Взаємодія органів державної безпеки та прокуратури

УРСР в період припинення «великого терору» (кінець 1938–1939 рр.)

/ Р. Ю. Подкур // Історія України : Маловідомі імена, події, факти. — 2010. —

Вип. 36. — С. 266–283.

640. Подкур Р. Ю. ВЧК–ГПУ–НКВД в партійно-державній структурі

управління СРСР / Р. Ю. Подкур // Історія України. Маловідомі імена, події,

факти. — 2003. — Вип. 20–21. — С. 350–360.

641. Подкур Р. Ю. Документи радянських спецслужб як джерело до

вивчення політичних, соціально-економічних, культурних процесів в Україні

(20–30-ті рр. ХХ ст.) : дис. ... канд. іст. наук : 07.00.06 / Р. Ю. Подкур. — К.,

1998. — 274 арк.

642. Подкур Р. Ю. За повідомленням радянських спецслужб /

Р. Ю. Подкур. — К. : Рідний край, 2000. — 230 с.

643. Подкур Р. Ю. Збройний виступ як радикальна форма опору

радянській владі в УСРР в 1920-ті – початку 1930-х рр. (за матеріалами ВУЧК–

ГПУ) / Р. Ю. Подкур // Історія України: маловідомі імена, події, факти. — 2005.

— Вип. 31. — С. 90–102.

644. Подкур Р. Ю. Органи державної безпеки у становленні однопартійної

системи в Україні на початку 1920-х рр. (на матеріалах Подільського та

Полтавського губвідділів ВЧК–ГПУ) / Р. Ю. Подкур // Історія України. Маловідомі

імена, події, факти : Зб. ст. — 2006. — Вип. 33. — С. 120–138.

645. Подкур Р. Ю. Організаційне становлення ВЧК : тимчасова комісія

чи прообраз політичної поліції? / Р. Ю. Подкур // Історія України. Маловідомі

імена, події, факти : Зб. ст. — 2004. — Вип. 27. — С. 84–103.

231

646. Подкур Р. Ю. Співробітництво партійно-радянських органів з ВЧК–

ГПУ в ліквідації єврейських політичних організацій у 20-х рр. ХХ ст. /

Р. Ю. Подкур // Історія України. Маловідомі імена, події, факти : Зб. ст. —

2003. — Вип. 22–23. — С. 317–343.

647. Подкур Р. Ю. Створення ВЧК: новий погляд на відому проблему

/ Р. Ю. Подкур // Історія України. Маловідомі імена, події, факти : Зб. ст. —

2005. — Вип. 32. — С. 270–286.

648. Подкур Р. Ю. Історіографія політичних репресій в Україні (др. пол.

1980-х рр. – 1990-ті рр.) / Р. Ю. Подкур, О.С. Рубльов // Політичні репресії в

Україні (1917 – 1980 рр.) : Бібліограф. покажчик. — Житомир, 2007. — С. 4–35.

649. Політична історія України. XX століття : У 6 т. Т. 4 : Україна у

Другій світовій війні (1939–1945) / В. І. Кучер, В. А. Гриневич, В. С. Коваль. —

К. : Ґенеза, 2002. — 584 с.

650. Політична історія України. XX століття : У 6 т. Т. 2 : Революція в

Україні: політико-державні моделі та реалії (1917–1920) / В. Ф. Солдатенко

(кер.), В. Ф. Верстюк. — К. : Генеза, 2003. — 488 с.

651. Політична історія України. XX ст. : у 6 т. Т. 6 : Від тоталітаризму до

демократії (1945–2002) / О. М. Майборода [та ін.] ; голов. ред. І. Ф. Курас ;

Ін-т політ. і етнонац. дослідж. НАН України. — К. : Генеза, 2003. — 694 с.

652. Політичний терор і тероризм в Україні. ХІХ–ХХ ст. Історичні

нариси. / Д. В. Архієрейський та ін. ; відп. ред. В. А. Смолій ; Ін-т історії

України НАН України. — К. : Наукова думка, 2002. — 950 с.

653. Політичні протести й інакодумство в Україні (1960–1990) : док. і

мат. / упоряд. В. Даниленко ; [редкол. : Я. Калакура (відп. ред.) та ін.] ; Ін-т укр.

археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України. — К. :

Смолоскип, 2013. — 732 с.

654. Політичні репресії в Україні (1917–1980) : Бібліограф. покажчик. —

Житомир: Полісся, 2007. — 248 с.

655. Політичні репресії в Українській РСР 1937–1938 рр.: дослідницькі

рефлексії та інтерпретації. До 75-річчя «Великого терору» в СРСР : мат.

232

Всеукр. наук. конф., Київ, 15 березня 2012 р. / упоряд. : О. Г. Бажан,

Р. Ю. Подкур. — К. : Ін-т історії України НАН України, 2013. — 456 с.

656. Політичні репресії на Поділлі в ХХ столітті : Матеріали

міжнародної науково-практичної конференції (Вінниця, 23–24 листопада

2001 р.) / редкол. : А. Т. Давидюк та ін. ; Вінницька обл. держ. адміністрація та

ін. — Вінниця : Велес, 2002. — 211 с.

657. Політичні репресії радянської доби в Україні : наук.-допом.

бібліограф. покажчик / упор. Т. Приліпко, О. Марченко, З. Мусіна. — К. :

Арістей, 2008. — 683 с.

658. Полярська К. І. Виникнення негласного слухового контролю:

ретроспективний погляд / К. І. Полярська // Наук. вісник НА СБ України. —

2014. — № 53. — С. 279–286.

659. Польща та Україна у тридцятих – сорокових роках XX століття:

Невідомі документи з архівів спеціальних служб. — Варшава-Київ, 1998. —

Т. 1. Польське підпілля 1939–1941. Львів – Коломия – Стрий – Золочів. — 812 с.

660. Польща та Україна у тридцятих – сорокових роках ХХ століття :

Невідомі документи з архівів спеціальних служб. — Т. 2 : Переселення поляків

та Українців 1944–1946 / Держ. архів СБ України ; Упоряд. : З. Гайовнічек,

С. Кокін, П. Кулаковський. — Варшава, К., — 2000. — 1007 с.

661. Польща та Україна у тридцятих – сорокових роках ХХ століття :

Невідомі документи з архівів спеціальних служб. — Т. 6 : Операція «СЕЙМ»

1944–1946 / ГДА СБ України ; Ін-т політ. і етнонац. дослідж. НАН України ;

Редкол. : Є. Беднарек, С. Богунов, З. Гайовнічек ; Упоряд. : З. Гайовнічек,

С. Кокін, П. Кулаковський. — Варшава, К., — 2007. — 1353 с.

662. Правова ідеологія і право України на етапі становлення

тоталітарного режиму (1929–1941) / ред. : О. М. Мироненко, І. Б. Усенко ; Ін-т

держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. — К., 2001. — 219 c.

663. Правове регулювання конфіденційного співробітництва з органами

безпеки та розвідки на теренах України (кінець ХІХ — кінець ХХ століття) : зб.

док. : у 2 т. / [упоряд. : В.Г. Пилипчук, Т.В. Вронська, В.О. Козенюк та ін.]. —

233

К. : СБ України, 2009. — Т. 1. (1882–1922). — 326 с.

664. Правове регулювання конфіденційного співробітництва з органами

безпеки та розвідки на теренах України (кінець ХІХ — кінець ХХ століття) : зб.

док. : у 2 т. / [упоряд. : В.Г. Пилипчук, Т.В. Вронська, В.О. Козенюк та ін.]. —

К. : СБ України, 2009. — Т. 2. (1922–1991). — 339 с.

665. Працівники управління Південно-Західної залізниці, репресовані у

1937–1938 роках // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1994. — № 1. — С. 181–188.

666. Преловська І. Переслідування та ліквідація УАПЦ (УПЦ) (1921–

1938 рр.): огляд архівно-кримінальних справ ГДА СБ України та ЦДАГО України

/ І. Преловська // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2009. — № 1. — С. 26–48.

667. Преловська І. Слідчі справи братів Чехівських як джерело до

вивчення біографій репресованих діячів УАПЦ (1921–1930 рр.) / І. Преловська

// З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2003. — № 1. — С. 258–277.

668. Пристайко В. Жертви терору. Як ДПУ боролося з українською

академічною наукою / В. Пристайко // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. —

1994. — № 1. — С. 70–88.

669. Пристайко В. Фарс з трагічним фіналом. (До 65-річчя процесу у

справі «Спілки визволення України») / В. Пристайко, Ю. Шаповал // З архівів

ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1995. — № 1. — С. 190–198.

670. Пристайко В. Шлях на Соловки. До 60-річчя соловецької трагедії /

В. Пристайко, О. Пшенніков, Ю. Шаповал // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ.

— 1998. — № 1. — С. 105–134.

671. Пристайко В. І. Михайло Грушевський і ГПУ–НКВД. Трагічне

десятиліття: 1924–1934 / В. І. Пристайко, Ю. І. Шаповал. — К. : Україна,

1996. — 335 с.

672. Пристайко В. І. Справа «Спілки визволення України»: невідомі

документи і факти. Наукове-документальне видання / В. І. Пристайко,

Ю. І. Шаповал. — К. : Інтел, 1995. — 448 с.

673. Пристайко В.І. Шлях на Соловки / В.І. Пристайко, О.М. Пшенніков,

Ю.І. Шаповал // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1997. — № 1. — С. 45–79.

234

674. Пристайко В. І. Я жив разом із країною: інтерв’ю, виступи,

коментарі / В. І. Пристайко. — К. : «Сфера», 2004. — 223 с.

675. Проблема ОУН–УПА: Звіт робочої групи істориків при Урядовій

комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА. Основні тези з проблеми ОУН–УПА

(іст. висновок). — К. : Ін-т історії України НАН України, 2004. — 95 с.

676. Провинциальная ЧеКа: Сб. статей и материалов / Отв. ред.

А. Н. Зинухов. — Харьков : Клио : Спецвыпуск журнала. 1994. — 120 с.

677. Проданик Д. Шлях боротьби Василя Сенчака – «Ворона» /

Д. Проданик. — Торонто, Львів : Літопис УПА, 2011. — 128 с.

678. Прокопчук В. Кам’янець-Подільська філія «Спілки визволення

України»: до історії фальсифікації / В. Прокопчук // З архівів ВУЧК–ГПУ–

НКВД–КГБ. — 2013. — № 1–2. — С. 126–145.

679. Прокопчук В. Доля Дмитра Богацького: від голови Кам’янець-

Подільського наукового товариства ВУАН до «ворога народу» / В. Прокопчук //

З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2011. — № 1. — С. 235–242.

680. Прокопчук В. Історик Кость Туркало: від «справи СВУ» до еміграції /

В. Прокопчук // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2012. — № 1. — С. 207–225.

681. Протистояння. Звернення, заяви, листи громадських організацій,

політичних партій, громадян України до Комісії з вивчення діяльності ОУН-

УПА. 1996–1998 рр. / авт. передм. та упоряд. Л. В. Гриневич. — К. : Ін-т історії

України НАН України, 1999. — 406 с.

682. Пшенніков О. Агентурний апарат органів держбезпеки України в

роки Великої Вітчизняної війни: історично-документальний огляд /

О. Пшенніков // Вісник СБ України. — 2000. — № 4. — С. 68–75.

683. Пшенніков О. Злочинці чи жертви історичних обставин? /

О. Пшенніков, С. Кокін // Вісник СБ України. — 1997. — № 1–2. — С. 144–158.

684. Пшенніков О. Невідомі сторінки життя О.П. Оглоблина в архівних

документах / О. Пшенніков, Д. Вєдєнєєв, І. Верба, Г. Смирнов // З архівів

ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1999. — № 1. — С. 260–315.

685. Пшенніков О. Українська контррозвідка в документах /

235

О. Пшенніков // Вісник СБ України. — 2000. — № 4. — С. 68–75.

686. Радченко Л. О. Сучасна історіографія національно-демократичної

революції в Україні 1917–1920 років / Л. О. Радченко. — Харків : Око, 1996. — 120 с.

687. Радянські органи державної безпеки в Україні (1918–1991 рр.):

історія, структура, функції: Матеріали круглого столу, 19 грудня 2013 р.,

м. Київ / упоряд. : О. Г. Бажан, Р. Ю. Подкур. — К. : Ін-т історії України

НАН України, 2014. — 469 с.

688. Радянські органи державної безпеки у 1939 – червні 1941 р. :

документи ГДА СБ України / упоряд. : В. Даниленко, С. Кокін ; редкол. :

В. Даниленко (відп. ред.) та ін. ; Ін-т укр. археографії та джерелознавства

ім. М. С. Грушевського НАН України, ГДА СБ України. — К. : ВД «Києво-

Могилянська академія», 2009. — 1311 с.

689. Радянські органи державної безпеки у 1939 – червні 1941 р. :

документи ГДА СБ України / упоряд. : В. Даниленко, С. Кокін ; редкол. :

В. Даниленко (відп. ред.) та ін. ; Ін-т укр. археографії та джерелознавства

ім. М. С. Грушевського НАН України, ГДА СБ України. — Вид. 2-е, переробл.

— К. : ВД «Києво-Могилянська академія», 2013. – Ч. 1 : Радянські органи

державної безпеки у 1939 – червні 1941 р. — 719 с.

690. Радянські органи державної безпеки у 1939 – червні 1941 р. :

документи ГДА СБ України / упоряд. : В. Даниленко, С. Кокін ; редкол. :

В. Даниленко (відп. ред.) та ін. ; Ін-т укр. археографії та джерелознавства

ім. М. С. Грушевського НАН України, ГДА СБ України. — Вид. 2-е, перероб.

— К. : ВД «Києво-Могилянська академія», 2013. — Ч. 2 : Радянські органи

державної безпеки у 1939 – червні 1941 р. — 607 с.

691. Рега Ю. О. Кадрова політика національних спецслужб України в

період 1917–1921 рр. / Ю. О. Рега // Наук. вісник НА СБ України. — 2004. —

№ 21. — С. 251–256.

692. Репресії 20–30–40-х років і початку 50-х років на Україні : наук.-

допом. бібліограф. покажчик / упоряд. Л. Ю. Ступак, М. А. Лук’яненко,

І. В. Бондаренко та ін. ; наук. консультант П. Т. Тронько. — К., 1992. — 186 с.

236

693. Репресії в Україні (1917–1990 рр.) : Наук.-допом. бібліограф.

покажчик / авт.-упор. Є. К. Бабич, В. В. Патока. — К. : Смолоскип, 2007. — 519 с.

694. Репресоване «відродження» / упоряд. : О. І. Сидоренко,

Д. В. Табачник. — К. : Україна, 1993. — 399 с.

695. Репресоване краєзнавство (20–30-ті роки) / АН України. Ін-т історії

України ; Всеукр. спілка краєзнавців ; Мін. культури України ; редкол. :

П. Т. Тронько (голова) та ін. — К. : Рідний край, 1991. — 506 с.

696. Роженко М. М. Трагедія академіка Юринця : Штрихи до історії

української філософії радянської доби / М. М. Роженко. — К. : Укр. центр

духовної культури, 1996. — 189 с.

697. Розвідка і контррозвідка України. 1917—1921 рр. : зб. док. і мат. /

упоряд. Д. В. Вєдєнєєв, О. А. Стаднік ; ред. В. С. Сідак. — К. : Ін-т СБ України,

1995. — 167 с.

698. Розсекречена пам’ять: голодомор 1932−1933 років в Україні в

документах ГПУ–НКВД / упоряд. : В. Борисенко, В. Даниленко, С. Кокін,

О. Стасюк, Ю. Шаповал. — К. : ВД «Стилос», 2007. — 604 с.

699. Роман Шухевич у документах радянських органів державної

безпеки (1940–1950) / Ін-т нац. державознавства, ГДА СБ України ; упоряд. :

С. Кокін, Н. Сердюк, С. Сердюк ; вступ. ст. В. Сергійчук. — К. :

ПП Сергійчук М. І., 2007. — Т. 1. — 640 с.

700. Роман Шухевич у документах радянських органів державної

безпеки (1940–1950) / Ін-т нац. державознавства, ГДА СБ України ; упоряд. :

С. Кокін, Н. Сердюк, С. Сердюк ; вступ. ст. В. Сергійчук. — К. :

ПП Сергійчук М. І., 2007. — Т. 2. — 584 с.

701. Романов М. С. Історико-правовий аспект контррозвідувального

режиму на території України у передвоєнний період (1930–1940 роки) /

М. С. Романов // Наук. вісник НА СБ України. — 2013. — № 49. — С. 232–241.

702. Романов М. С. Історичні та правові аспекти агентурної роботи в

контррозвідувальній діяльності / М. С. Романов // Наук. вісник НА СБ України.

— 2007. — № 26. — С. 201–206.

237

703. Романов М. С. Контррозвідувальний режим на території України в

1917–1922 рр.: історико-правовий аспект / М. С. Романов // Зб. наук. праць

НА СБ України. — 2013. — № 44. — С. 190–198.

704. Романюк І. Історіографія сталінізму: нова спроба концептуалізації /

І. Романюк, Ю. Зінько // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2014. — № 1. —

С. 443–447.

705. Рубльов О. Долі співробітників «УРЕ» на тлі репресивної політики

30-х років / О. Рубльов, М. Фельбаба // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. —

2000. — № 2. — С. 207–251.

706. Рубльов О. Західноукраїнська інтелігенція у таборах СССР,

1930–ті рр.: людські біографії у контексті «перековки» / О. Рубльов // З архівів

ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2004. — № 1. — С. 250–314.

707. Рубльов О. Репресії проти поляків в Україні у 30–ті роки /

О. Рубльов, В. Репринцев // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1995. — № 1.

— С. 116–156.

708. Рубльов О. С. Західноукраїнська інтелігенція у

загальнонаціональних політичних та культурних процесах (1914–1939) /

О. С. Рубльов. — К. : Ін-т історії України НАН України, 2004. — 648 с.

709. Рубльова Н. Антикостьольна кампанія в УСРР: причини,

інструментарій, перебіг (кінець 20-х – 30-ті рр.) / Н. Рубльова // З архівів

ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1999. — № 1. — С. 388–405.

710. Рубльова Н. Ліквідація в Україні ієрархії Римо-католицької церкви

(кінець 1917–1937 рр.) / Н. Рубльова // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. —

2000. — № 2. — С. 311–330.

711. Рубльова Н. Невідома ділянка «антирелігійного фронту»: Боротьба

владних структур УСРР проти римсько-католицької церкви, 1920-ті роки /

Н. Рубльова // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1998. — № 1. — С. 228–243.

712. Рубльова Н. Римо-католицька церква в українській провінції 1920–

1930–х рр. : Фастівщина / Н. Рубльова // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. —

2012. — № 1. — С. 258–323.

238

713. Русначенко А. Історико-правові і джерелознавчі проблеми

дослідження тоталітаризму і терору в Україні ХХ ст. / А. Русначенко //

Архівно-слідчі справи репресованих: Науково-методичні аспекти

використання. — К., 1998, — С. 108.

714. Русначенко А. М. Народ збурений. Національно-визвольний рух в

Україні і національно-визвольні рухи опору в Білорусії, Литві, Латвії, Естонії у

1940–50-х рр. / А. М. Русначенко. — К. : «Пульсари», 2002. — 520 с.

715. Русначенко А. М. Національно-визвольний рух в Україні: середина

1950-х – початок 1990-х років / А. Русаченко. — К. : Вид-во ім. О. Теліги,

1998. — 720 с.

716. Савчук В. Політичні переслідування наукової інтелігенції.

Кам’янця-Подільського у 1920–1930-х рр. / В. Савчук // З архівів ВУЧК–ГПУ–

НКВД–КГБ. — 2009. — № 2. — С. 370–386.

717. Савчук О. А. Депортації українців з Холмщини і Підляшшя в 1944–

1947 рр. : автореф. дис. ... канд. іст. наук : 07.00.01 / О. А. Савчук. — Луцьк,

2010. — 20 с.

718. Савчук О. А. Депортації українців з Холмщини і Підляшшя в 1944–

1947 рр. : дис. ... канд. іст. наук : 07.00.01 / О. А. Савчук. — Луцьк, 2010. — 249 арк.

719. Савчук О. Свої серед своїх. Депортації українців з Холмщини й

Підляшшя в 1944–1947 рр. : монографія / О. Савчук. — Луцьк, 2012. — 237 с.

720. Сайфуліна Ю. В. Встановлення і розбудова радянського державного

режиму в Північній Буковині в 1940–1947 рр.: історико-правове дослідження :

автореф. дис. ... канд. юр. наук : 12.00.01 / Ю. В. Сайфуліна. — Л., 2009. — 20 с.

721. Сайфуліна Ю. В. Встановлення і розбудова радянського державного

режиму в Північній Буковині в 1940–1947 рр.: історико-правове дослідження :

дис. ... канд. юр. наук : 12.00.01 / Ю. В. Сайфуліна. — Л., 2009. — 222 арк.

722. Санцевич А. В. Українські видатні історики під репресивним

пресом сталінщини / А. В. Санцевич // Тоталітарна держава і політичні репресії

в Україні у 20–80-ті роки. — К., 1998. — С. 44–57.

723. Сахно А. І. Розстріляний романс, або Чи міг Хрущов не знати правди

239

/ А. І. Сахно // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1997. — № 1. — С. 294–301.

724. Семистяга В. З історії школи особливого призначення Українського

штабу партизанського руху / В. Семистяга // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ.

— 1997. — № 1. — С. 384–390.

725. Сергієнко Г. М. З історії партизанської розвідки ОУН–УПА /

Г. М. Сергієнко // Трибуна. — 2001. — № 3–4. — С. 36.

726. Сергійчук В. Нескорена церква. Подвижництво греко-католиків

України в боротьбі за віру і державу / В. Сергійчук. — К. : Дніпро, 2001. — 493 с.

727. Сергійчук В. Симон Петлюра (українські державники) /

В. Сергійчук. — К. : Україна, 2004, — 448 с.

728. Сергійчук В. І. ОУН–УПА в роки війни: нові документи і матеріали

/ В. І. Сергійчук. — К. : Дніпро, 1996, — 494 с.

729. Сердюк Н. С. Репресії радянських органів державної безпеки щодо

української греко-католицької церкви в 1944–1949 рр. : автореф. дис. ... канд.

іст. наук : 07.00.01 / Н. С. Сердюк. — К., 2006. — 22 с.

730. Сивирин М.А. Депортація та переміщення населення західних

земель України 40-х – початку 50-х рр. ХХ ст. : дис. ... канд. іст. наук : 07.00.01 /

М. А. Сивирин. — Тернопіль, 2004. — 188 арк.

731. Силантьєв В. І. Влада і православна церква в Україні (1917–1930 рр.) :

автореф. дис. ... д-ра іст. наук : 07.00.01 / В. І. Силантьєв. — Х., 2005. — 38 с.

732. Сирота О. І. Репресії проти етнічних меншин Одещини у 1934–1937

роках : автореф. дис. ... канд. іст. наук : 07.00.01 / О. І. Сирота. — К., 2010. — 20 с.

733. Ситник А. «Провина» страченого – причетність до музею Реріха /

А. Ситник // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1994. — № 1. — С. 189–191.

734. Сідак В. «Очі і вуха» армії УНР / В. Сідак // З архівів ВУЧК–ГПУ–

НКВД–КГБ. — 1995. — № 1. — С. 281–290.

735. Сідак В. До історії військового аташату Директорії часів УНР /

В. Сідак // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1994. — № 1. — С. 38–42.

736. Сідак В. Особливості розвідувальної діяльності військової

спецслужби Державного центру УНР в екзилі / В. Сідак // Воєнна історія. —

240

2002. — № 3–4. — С. 97–109.

737. Сідак В. Так зароджувалися спецслужби / В. Сідак, А. Сирота //

Військо України. — 1994. — № 1. — С. 36–40.

738. Сідак В. С. «Очі і вуха» Армії УНР. Деякі фрагменти про створення

і діяльність військової розвідки Директорії УНР/ В. С. Сідак // З архівів ВУЧК–

ГПУ–НКВД–КГБ. — 1995. — № 1–2. — С. 281–290.

739. Сідак В. С. Виникнення військових та загально державних

спецслужб УНР / В. С. Сідак // Історія України. — 1999. — № 9. — С. 7–8.

740. Сідак В. С. Виникнення військових та загально державних

спецслужб УНР / В. С. Сідак // Історія України. — 1999. — № 11. — С. 3–4.

741. Сідак В. С. З історії військового аташату Директорії УНР /

В. С. Сідак // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1994. — № 1. — С. 38–42.

742. Сідак В. С. З історії української розвідки та контррозвідки : нариси /

В. С. Сідак, В. С. Степанков. — К. : Ін-т СБ України, 1995. — 201 с.

743. Сідак В. С. Контррозвідка останнього гетьмана: нарис / В. С. Сідак ;

Ін-т підготовки кадрів СБ України, Ін-т історії України НАН України. — К. :

ІПК СБ України, 1995. — 50 с.

744. Сідак В. С. Концепція дослідження проблеми історії розвідки

України / В. С. Сідак, В. О. Козенюк // Наук. вісник ІПК СБ України. —

1993. — № 1. — С. 43–50.

745. Сідак В. С. На варті військової таємниці / В. С. Сідак // Розбудова

держави. — 1994. — № 1. — С. 24–28.

746. Сідак В. С. Національні спецслужби в боротьбі за державність

України (1917–1921 рр.) : дис. … д-ра істор. наук : 21.00.04 / В. С. Сідак. — К.,

1998. — 441 с.

747. Сідак В. С. Національні спецслужби в боротьбі за державність

України (1917–1921 рр.) : Монографія / В. С. Сідак. — К. : Вид-во Академії

СБ України, 1998. — 396 с.

748. Сідак В. С. Національні спецслужби в період Української революції

1917–1921 рр. (невідомі сторінки історії) / В. С. Сідак ; Ін-т історії України

241

НАН України ; Академія СБ України. — К. : Вид. дім «Альтернативи», 1998. —

320 с.

749. Сідак В. С. Особливості воєнно-політичної та оперативної обстановки

в УНР (1919–1920 рр.) / В. С. Сідак. — К. : Академія СБ України, 1998. — 34 с.

750. Сідак В. С. Повстансько-Партизанський Штаб Державного Центру

УНР в еміграції (1921 р.) : Нарис / В. С. Сідак. — К. : Ін-т СБ України ; Ін-т

історії України НАН України, 1995. — 66 с.

751. Сідак В. С. Повстансько-підпільний рух на захист УНР у 1919–

1920 рр. / В. С. Сідак,// Academia (на пошану професора Л. А. Коваленка) :

Історичні дослідження. — Кам’янець-Подільський, 1997. — С. 156–171.

752. Сідак В. С. Продовжувачі традиції: спецслужби Державного центру

УНР в екзилі / В. С. Сідак, Т. В. Вронська // Пам’ять століть. — 2000. — № 5.

— С. 64–73.

753. Сідак В. С. Професіонал спецслужби має добре знати її історію. До

питання про підготовку наукового видання «Спеціальні служби в історії

України. Нариси» / В. С. Сідак // Вісник СБ України. — 2003. — № 1. — С. 81–93.

754. Сідак В. С. Розвідка та контррозвідка Української Держави. 1917–

1920 рр. / В. С. Сідак // Центральна Рада і український державотворчий процес

(до 80-річчя створення Центральної Ради) : мат. наук. конф., 20 березня

1997 р. : У 2 ч. — К. : Ін-т історії України, 1997. — Ч. 1. — С. 121–135.

755. Сідак В. С. Спецслужба держави без території: люди, події, факти :

військова розвідка та контррозвідка ДЦ УНР в екзилі 1926–1936 рр. / В. С. Сідак,

Т. В. Вронська. — К. : Темпора : Вид-во НА СБ України, 2003. — 240 с.

756. Сідак В. С. Спецслужби Державного центру УНР в екзилі мовою

документів. Історичний нарис / В. С. Сідак, Т. В. Вронська. — К. : Вид-во

НА СБ України, 2000. — 36 с.

757. Сідак В. С. Спецслужби України часів національної революції 1917–

1920 рр. : Навч. посібник / В. С. Сідак. — К. : ІПК СБ України, 1994. — 185 с.

758. Сідак В. С. Трансформація органів державної безпеки України /

В. С. Сідак, В. О. Козенюк // Держ. безпека України. — 2007. — № 8. — С. 82–88.

242

759. Сідак В. С. Українська еміграція в полі зору радянських спецслужб

/ В. С. Сідак, Т. В. Вронська // Зб. наук. праць НА СБ України. — 2003. —

№ 3. — С. 154–162.

760. Скляренко Є. ВУНК в 1921 році. Загальні завдання і структура ВУНК

/ Є. Скляренко // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1995. — № 1. — С. 69–85.

761. Скляренко Є. Заложниками стали залізничники / Є. Скляренко //

З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1994. — № 1. — С. 177–180.

762. Скотніков С. Кримінальна справа за № 50045 / С. Скотніков //

З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1994. — № 1. — С. 94–97.

763. Скулиш Є. Д. Внесок спецслужб Укрїни у Перемогу над нацизмом /

Є. Д. Скулиш, В. Г. Пшеничний, Д. В. Вєдєнєєв // Науковий вісник. — 2010. —

№ 33. — С. 3–12.

764. Скулиш Є. Д. Діяльність навчальних закладів органів державної

безпеки СРСР у м. Києві (1954–1991 рр.) / Є. Д. Скулиш, Д. В. Вєдєнєєв //

Наук. вісник НА СБ України. — 2011. — № 37. — С. 220–230.

765. Скулиш Є. Д. Становлення навчальних закладів органів державної

безпеки в столиці України: віхи історії (1918–1953) / Є. Д. Скулиш,

Д. В. Вєдєнєєв // Наук. вісник НА СБ України. — 2011. — № 35. — С. 305–315.

766. Славута Г. Антирелігійна політика Радянської держави в галузі

народної освіти у 20–30-х рр. / Г. Славута // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ.

— 1998. — № 1. — С. 244–252.

767. Сліпущенко С. Репресії проти інженерно-технічної інтеліґенції

Півдня України у період становлення тоталітарної системи (перша половина

1920-х років) / С. Сліпущенко // Мандрівець. — 2014. — № 5. — С. 24–28.

768. Сліпущенко С. М. Каральні заходи радянської влади проти

інженерно-технічних працівників Півдня України в 1930-х роках /

С. М. Сліпущенко // Наук. вісник Миколаїв. нац. ун-ту ім. В. О. Сухомлинського.

Серія : Історичні науки. — 2014. — Вип. 3. 37. — С. 60–63.

769. Сліпущенко С. М. Політика більшовицької влади щодо інженерно-

технічних працівників Півдня України в другій половині 1920-х років /

243

С. М. Сліпущенко // Наук. вісник Миколаїв. нац. ун-ту ім. В. О. Сухомлинського.

Серія : Історичні науки. — 2014. — Вип. 3. 38. — С. 64–68.

770. Сліпущенко С. М. Репресивно-каральна політика радянської влади

проти науково-педагогічної інтелігенції Півдня України в 1930-х роках /

С. М. Сліпущенко // Наук. вісник Миколаїв. нац. ун-ту ім. В. О. Сухомлинського.

Серія : Історичні науки. — 2013. — Вип. 3. 35. — С. 123–126.

771. Сліпущенко С. М. Сучасна вітчизняна історіографія про репресії

проти інтелігенції в радянській Україні в 20–30-х роках ХХ століття /

С. М. Сліпущенко // Наук. вісник Миколаїв. нац. ун-ту ім. В. О. Сухомлинського.

Серія : Історичні науки. — 2012. — Вип. 3. 33. — С. 302–307.

772. Слободянюк М. А. Антифашистський рух опору в Південній

Україні (1941–1944 рр.) : автореф. дис. ... канд. іст. наук : 07.00.01 /

М. А. Слободянюк. — Дніпропетровськ, 2002. — 20 с.

773. Слободянюк М. А. Антифашистський рух Опору в Південній

Україні (1941–1944 рр.) : дис. … канд. іст. наук : 07.00.01 / М. А. Слободянюк.

— Дніпропетровськ, 2002. — 278 с.

774. Слюсарчук І. В. Дезінформування у практиці захисту секретної

інформації органами КДБ УРСР (1950–1980 рр.) / І. В. Слюсарчук,

О. В. Ботвінкін // Наук. вісник НА СБ України. — 2015. — № 56. — С. 237–246.

775. Служба безпеки України: становлення, досвід, пріоритети

діяльності. — К., 2007. — 192 с.

776. Соболь П. І. Нищення інтелектуальної еліти Півдня України: 30-ті

роки / П. І. Соболь // Історія України: Маловідомі імена, події, факти. — 1999.

— Вип. 7. — С. 276–281.

777. «Создавать невыносимые условия для врага и всех его

пособников…». Красные партизаны Украины. 1941–1944: малоизученные

страницы истории. Документы и материалы / [авт. сост. : А. Гогун, А. Кентий].

— Киев : Украинский издательский союз, 2006. — 430 с.

778. Сорока Ю. М. Населення західноукраїнських земель в

етнополітичному та демографічному вимірах (1939–1950 рр.) : автореф. дис. ...

244

д-ра іст. наук : 09.00.12 / Ю. М. Сорока. — К., 2009. — 35 с.

779. Сосновська Т. «Як я Женю – свого брата – рятував у ЧК».

Маловідоме з життя поета Павла Тичини / Т. Сосновська // З архівів ВУЧК–

ГПУ–НКВД–КГБ. — 1994. — № 1. — С. 163–167.

780. Спецслужби України в роки війни і післявоєнний період : Збірник

документів / редкол. : В. С. Сідак, А. Б. Стоцький, М. М. Вівчарик, А. М. Гуз,

Г. В. Шевченко. — К. : Вид-во НА СБ України, 2002. – 162 с.

781. Срібняк І. В. Військова діяльність Уряду УНР в екзилі (1921–

1923 рр.) : дис. ... канд. іст. наук : 07.00.02 / І. В. Срібняк. — К., 1995. — 216 арк.

782. Срібняк І. В. Обеззброєна, але нескорена. Інтернована Армія УНР у

таборах Польщі і Румунії (1921–1924 рр.) / І. В. Срібняк. — К. : Вид-во

ім. О. Теліги, 1997. — 187 с.

783. Старка В. В. Рух опору в Галичині в 1941–1944 роках : автореф.

дис. ... канд. іст. наук : 07.00.01 / В. В. Старка. — Львів, 2006. — 21 с.

784. Старка В. В. Рух опору в Галичині в 1941–1944 роках : дис. ... канд.

іст. наук : 07.00.01 / В. В. Старка. — Тернопіль, 2006. — 202 арк.

785. Старовойтова С. В. Несправедливо забуті імена : діячі української

творчої інтелігенції в роки культу особи Сталіна / С. В. Старовойтова. — К. :

РБЕНТП, 1991. — 92 с.

786. Стародубець Г. М. Місце і роль ОУН(б) в українському

національно-визвольному русі на Волині в роки Другої світової війни (кінець

1940 – серпень 1943 рр.) : автореф. дис. ... канд. іст. наук : 07.00.01 /

Г. М. Стародубець. — Чернівці, 2001. — 21 с.

787. Стародубець Г. М. ОУН(б) в українському національно-

визвольному русі на Волині в роки Другої світової війни (1941–1943) /

Г. М. Стародубець. — Тернопіль : «Підручники і посібники», 2002. — 142 с.

788. Стасюк О. О. Деформація традиційної культури українців в кінці

20-х – на початку 30-х років ХХ ст. : дис. ... канд. іст. наук : 07.00.05 /

О. О. Стасюк. — К., 2007. — 228 арк.

789. Стегній П. А. Селянські повстання в Правобережній частині УСРР у

245

1921–1923 рр. (на матеріалах петлюрівського руху) : дис. ... канд. іст. наук :

07.00.01 / П. А. Стегній. — Кременчук, 2000. — 230 арк.

790. Стецкевич В. В. Воєнна історіографія України / В. В. Стецкевич //

Безсмертя. Книга Пам’яті України. 1941–1945. — К. : Пошуково-видавниче

агентство «Книга Пам’яті України», 2000. — С. 631–662.

791. Стецкевич В. В. Воєнно-мобілізаційна кампанія в Україні в перший

період Великої Української війни: історіографія проблеми в контексті часу 40–

90-х років : автореф. дис. … д-ра іст. наук : 07.00.06 / В. В. Стецкевич. —

Дніпропетровськ, 1996. — 31 с.

792. Стецкевич В. В. Воєнно-мобілізаційна кампанія в Україні у перший

період війни (червень 1941 – липень 1942 р.) : історіографія проблеми :

монографія / В. В. Стецкевич. — Кривий Ріг : Вид. центр КТУ, 2009. — 367 с.

793. Стецкевич В. В. Радянська історіографія Другої світової війни /

В. В. Стецкевич // Україна в Другій світовій війні: погляд з XXI століття.

Історичні нариси / [Айсфельд А., Вєтров І., Вінцковський Т. та ін. ; Ін-т історії

України НАН України]. — К. : Наукова думка, 2010. — Кн. 1. — С. 43–82.

794. Стецкевич В. В. Україна в початковий період війни : історіографія

проблеми в контексті сучасного розвитку історичної науки / В. В. Стецкевич. —

Дніпропетровськ : Вид-во ДДУ, 1992. — 112 с.

795. Стецкевич В. В. Україна в роки навали 1941–1945 рр. : спроба

аналізу сучасного історіописання окупаційної доби та актуалізації проблеми /

В. В. Стецкевич // Сторінки воєнної історії України. — 2005. — Вип. 9. —

Част. 1. — С. 172–194.

796. Стецкевич В. В. Українське історіописання війни 1939–1945 рр.

(деякі проблеми методології) / В. В. Стецкевич // Сторінки воєнної історії

України. — 2006. — Вип. 10. — Част. 1. — С. 73–84.

797. Сурмач О. Державно-церковні відносини на західноукраїнських

землях (1939–1941) / О. Сурмач // 1939 рік в історичній долі України та

українців, мат. Міжнар. наук. конф. Львів, 23-24 вересня 1999 р. — С. 171–178.

798. Табачник Д. Репресії проти військових кадрів наприкінці 30-х років

246

(на матеріалах Київського та Харківського військових округів) / Д. Табачник //

Сталінізм і деякі аспекти внутрішньої та зовнішньої політики. — К. :

Політвидав України, 1988. — 312 с.

799. Табачник Д. За стандартними звинуваченнями / Д. Табачник,

О. Сидоренко. — К. : Політвидав України, 1990. — 272 с.

800. Терлецька І. «Великий терор» в Українській РСР: історіографічний

дискурс / І. Терлецька // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2012. — № 2. —

С. 372–385.

801. Терлецька І. Державний терор в УСРР–УРСР періоду сталінізму у

вітчизняній історіографії початку XXI ст. / І. Терлецька // З архівів ВУЧК–

ГПУ–НКВД–КГБ. — 2010. — № 2. — С. 403–417.

802. Терлецька І. В. Сучасна українська та російська історіографія

сталінізму: монографія / І. В. Терлецька. — К. : КНТЕУ, 2013. — 319 с.

803. Терновський А. М. Роль органів НКВС у створенні винищувальних

батальйонів на Дніпропетровщині на початку Великої Вітчизняної війни

(червень – серпень 1941 р.) / А. М. Терновський // Гуманітарний журнал. —

2009. — № 1–2. — С. 120–126.

804. Тимощук О. В. Державна варта Української Держави (історико-

юридичний аналіз) / О. В. Тимощук ; І. Б. Усенко (відп. ред.) ; Вища школа

права при Ін-ті держави і права ім. В. М. Корецького НАН України ; Ун-т

внутр. справ. — К., 1998. — 71 с.

805. Тимощук О. В. Охоронний апарат Української Держави (квітень-

грудень 1918 р.): історико-правове дослідження : автореф. дис. … д-ра юр. наук :

12.00.01 / О. В. Тимощук. — О., 2000. — 39 с.

806. Тимощук О. В. Охоронний апарат Української Держави (квітень-

грудень 1918 р.): історико-правове дослідження : дис. … д-ра юр. наук :

12.00.01 / О. В. Тимощук. — Х., 2000. — 474 арк.

807. Тимощук О. В. Охоронний апарат Української Держави (квітень-

грудень 1918 р.) / О. В. Тимощук. — Харків : Вид-во ун-ту внутр. справ,

2000. — 460 с.

247

808. Тимченко В. В. Участь органів ВНК–ДПУ в антирелігійній кампанії

на Півдні УСРР в 20-х роках ХХ століття / В. В. Тимченко // Наук. вісник

Миколаїв. нац. ун-ту ім. В. О. Сухомлинського. Серія : Історичні науки. —

2013. — Вип. 3. 34. — С. 88–98.

809. Тинченко Я. Ю. Офіцерський корпус Армії Української Народної

Республіки (1917–1921) : наукове видання / Я. Ю. Тинченко. — К. : Темпора,

2007. — 536 с.

810. Тинченко Я. Ю. Українське офіцерство: шляхи скорботи та забуття

/ Я. Ю. Тинченко. — Ч. 1. — біографічно-довідкова. — К. : Тиражувальний

центр УРП, 1995. — 258 с.

811. Тихоненков Д. А. Проблемы контроля и надзора за органами ВУЧК

и ГПУ УССР в 1918 – нач. 1929 гг. : Монография / Д. А. Тихоненков. — Х. :

Издатель ФЛ-П Вапнярчук Н. Н., 2008. — 208 с.

812. Тихоненков Д. А. Проблемы контроля и надзора за органами ВУЧК

и ГПУ УССР в 1918 – нач. 1929 гг. : дис. ... канд. юр. наук : 12.00.01 /

Д. А. Тихоненков. — Х., 1998. — 216 л.

813. Тищенко С. В. Історіографія проблем української розвідки часів

Запоріжжя та Української Народної Республіки // Зб. наук. праць Військового

гуманітарного інституту НАОУ. — К. : ВГІ НАОУ, 2002. — № 2. — С. 53–57.

814. Тищенко С. В. Розвідувальна діяльність періодів Нової Запорізької

Січі та Української революції: історичний аспект : автореф. дис. ... канд. іст.

наук : 20.02.22 / С. В. Тищенко. — К., 2004. — 18 с.

815. Тищенко С. В. Розвідувальна діяльність періодів Нової Запорізької

Січі та Української революції: історичний аспект: дис. ... канд. іст. наук :

20.02.22 / С. В. Тищенко. — К., 2004. — 211 арк.

816. Токарський В. В. Політичні репресії в західних областях України у

1939–1941 рр. : автореф. дис. ... канд. іст. наук : 07.00.01 / В. В. Токарський. —

Луцьк, 2011. — 21 c.

817. Тополенко В. К. Деякі історіографічні питання української

діаспори, які необхідно враховувати при аналізі оперативної обстановки /

248

В. К. Тополенко // Наук. вісник ІПК СБ України. — 1995. — № 3. — С. 19–20.

818. Тополенко В. К. До питання про вплив історичного чинника на

оперативну обстановку / В. К. Тополенко // Наук. вісник ІПК СБ України. —

1993. — № 1. — С. 43–50.

819. Тополенко В. К. Історія розвідки та контррозвідки в Україні : навч.

посіб. / В. К. Тополенко. — К. : Наук.-вид. відділ НА СБ України, 2009. — 242 с.

820. Тополенко В. К. Особенности исторического развития Украины как

фактор влияния на оперативную обстановку : Уч. пособие / В. К. Тополенко. —

К. : ІПК СБ України, 1993. — 127 с.

821. Тополенко В. К. Особенности развития Украины как фактор

влияния на оперативную обстановку / В. К. Тополенко // Інформаційний

вісник. — 1993. — № 4. — С. 53–70.

822. Тополенко В. К. Предмет, концепція та наукова періодизація історії

розвідки й контррозвідки в Україні / В. К. Тополенко // Академія — провідний

науковий заклад у системі СБ України : мат. наук. конф., 25 січня 2011 р.,

м. Київ. — К., 2011. — С. 148–151.

823. Тополенко В. К. Различия исторического развития регионов Украины

/ В. К. Тополенко // Інформаційний вісник. — 1993. — № 5. — С. 59–72.

824. Тополенко В. К. Стан історіографії спеціальної дисципліни «Історія

розвідки та контррозвідки в Україні» / В. К. Тополенко // Академія – провідний

науковий заклад у системі СБ України : Мат. наук. конф. Київ, 28 січня

2010 р. — К., 2011. — Ч. 1. — С. 85–87.

825. Тоталітарна держава і політичні репресії в Україні у 20–80-ті роки :

матеріали міжнародної наукової конференції (15–16 вересня 1994 р.) /

ред. П. П. Панченко (голова) ; Ін-т історії України НАН України ; Ін-т держави і

права НАН України ; Всеукраїнське та Київське товариство політв’язнів і

репресованих. — К., 1998. — 290 с.

826. Тригуб О. Розкол як форма боротьби ДПУ УСРР із православною

церквою в Україні (1922–1927 рр.) / О. Тригуб // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–

КГБ. — 2009. — № 1. — С. 10–25.

249

827. Тронько П. Наш священний обов’язок / П. Тронько // З архівів

ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1995. — № 1/2. — С. 3–12.

828. Тронько П. Т. Державна програма науково-документальної серії

книг «Реабілітовані історією»: досвід, проблеми, перспективи / П. Т. Тронько //

Історія України : Маловідомі імена, події, факти. — 2007. — Вип. 34. — С. 4–10.

829. Трубенок О. Українське робітництво за умов наступу тоталітаризму

(друга половина 20-х – початок 30-х рр.) / О. Трубенок // З архівів ВУЧК–ГПУ–

НКВД–КГБ. — 2000. — № 2. — С. 55–81.

830. Трубенок О.М. Матеріально-економічне становище та умови праці

робітників України (друга половина 1920-х – початок 1930-х рр.) : дис. ... канд.

іст. наук : 07.00.01 / О. М. Трубенок. — К., 2000. — 209 арк.

831. Трубенок О.М. Матеріально-економічне становище та умови праці

робітників України (друга половина 1920-х- початок 1930-х рр.) : автореф.

дис. ... канд. іст. наук : 07.00.01 / О. М. Трубенок. — К., 2001. — 18 с.

832. Турба М. М. Досвід та особливості партизанських дій у Криму

1941–1944 рр. (соціально-політичний аспект) : дис. ... канд. політ. наук :

23.00.02 / М. М. Турба. — Одеса, 1998. — 154 с.

833. Турба М. М. Досвід та особливості партизанських дій у Криму

1941–1944 рр. (Соціально-політичний аспект) : автореф. дис. ... канд. політ.

наук : 23.00.02 / М. М. Турба. — Одеса, 1998. — 16 с.

834. Турченко Г. Ф. Південна Україна на зламі епох (1914–1922 рр.) /

Г. Ф. Турченко. — Запоріжжя : Просвіта, 2005. — 323 с.

835. У Службі безпеки України презентовано фільм "Операція "Тютюн"

із серіалу "Гриф таємності знято" [Електронний ресурс]. — Режим доступу :

http://www.ukrinform.ua/rubric-culture/784475-u_slugb_bezpeki_ukrani_prezentovano

_flm_operatsya_tyutyun_z_seralu_grif_tamnost_znyato_802864.html

836. Україна в полум’ї війни. 1941–1945 / [Панченко П. П., Уткін О. І.,

Горєлов В. І. та ін.]. — К. : Україна, 2005. — 560 с.

837. Україна крізь віки : в 15 т. Т. 13 : Україна в умовах системної кризи

(1946–1980-і рр.) / В. К. Баран, В. М. Даниленко ; ред. В. А. Смолій ; Ін-т

250

археології НАН України. — К. : Альтернативи, 1999. — 303 с.

838. Україна партизанська. Партизанські формування та органи

керівництва ними (1941–1945 рр.) : Науково-довідкове видання / авт.-упоряд. :

О. В. Бажан, А. В. Кентій, В. С. Лозицький та ін. ; редкол. : В. А. Смолій та ін.

— К. : Парламентське вид-во, 2001. — 319 с.

839. Україна: політична історія. ХХ – початок ХХІ століття / В. К. Баран

[та ін.] ; ред. В. А. Смолій, Ю. А. Левенець ; Ін-т історії України НАН України,

Ін-т політ. і етнонац. дослідж. ім. І. Ф. Кураса НАН України. — К. :

Парламентське вид-во, 2007. — 1028 с.

840. Україна: хроніка ХХ століття. Роки 1946–1960 : Довід. вид. : У 2 ч. /

редкол. : В. Смолій (голова) та ін. ; упоряд. : О. Рабенчук, М. Смольніцька. —

К. : Ін-т історії України НАН України, 2005. — Ч. 1 : 1946–1952. — 286 с.

841. Україна: хроніка ХХ століття. Роки 1946–1960 : Довід. вид. : У 2 ч. /

редкол. : В. Смолій (голова) та ін. ; упоряд. М. Смольніцька. — К. : Ін-т історії

України НАН України, 2005. — Ч. 2 : 1953–1960. — С. 287–613.

842. Україна: хроніка ХХ століття. Роки 1961–1975 : Довід. вид. : У 2 ч. /

редкол. : В. Смолій (голова) та ін. ; упоряд. В. Крупина. — К. : Ін-т історії

України НАН України, 2005. — Ч. 1 : 1961–1965. — 293 с.

843. Україна: хроніка ХХ століття. Роки 1961–1975 : Довід. вид. : У 2 ч. /

редкол. : В. А. Смолій (голова) та ін. ; упоряд. : О. Бажан, О. Рабенчук. — К. :

Ін-т історії України НАН України, 2005. — Ч. 2 : 1966–1975. – С. 294–613.

844. Україна: хроніка ХХ століття. Роки 1976–1985 : Довід. вид. /

редкол. : В. Смолій (голова) та ін. ; упоряд. : Р. Маньковська, Н. Васильєва. —

К. : Ін-т історії України НАН України, 2006. — 459 с.

845. Україна: хроніка ХХ століття. Роки 1986–1990 : Довід. вид. /

редкол. : В. Смолій (голова) та ін. ; упоряд. : О. Ковальчук. — К. : Ін-т історії

України НАН України, 2006. — 408 с.

846. Українська революція і державність (1917–1920 рр.) : Науково-

бібліогр. видання / НАН України, Нац. бібліотека України ім. В. І. Вернадського ;

редкол. : О. С. Онищенко (голова) та ін. ; уклад. : А. Л. Панова, В. Ф. Солдатенко,

251

Л. В. Бєляєва та ін. ; Наук. ред. В. Ю. Омельчук. — К., 2001. — 816 с.

847. Український національний фронт : дослідження, документи,

матеріали / упоряд. М. Дубас, Ю. Зайцев ; наук. ред. Ю. Сливка. — Л., 2000. —

679 с.

848. Улянич В. Терор голодом і повстанська боротьба проти геноциду

українців у 1921–1923 роках / В. Улянич. — К. : МАУП, 2004. — 84 с.

849. Усенко І. Політичні репресії 20-х років:спроба історичного аналізу /

І. Усенко // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2000. — № 2. — С. 541–544.

850. Усенко І. Б. Архівно-слідчі справи як джерело з історії держави та

права України / І. Б. Усенко // Архівно-слідчі справи репресованих: Науково-

методичні аспекти використання. — К., 1998, С. 42–43.

851. Усенко І. Б. Україна в роки непу: доля курсу на революційну

законність / І.Б. Усенко. — Х. : Ун-т внутр. справ, 1995. — 74 с.

852. Файзулін Я. Всеукраїнський Центральний Повстанський Комітет

1921 року: з історії агентурно-оперативної розробки органів ВУЧК /

Я. Файзулін // Проблеми вивчення історії Української революції 1917–

1921 років. — 2012. — № 8. — С. 176–199.

853. Файзулін Я. Зимовий похід 1921 року: історіографія та джерельна

база // Вісник Київ. нац. ун-ту ім. Т. Шевченка. Українознавство. — К., 2006. —

Вип. 10. — С. 41–45.

854. Файзулін Я. Юрко Тютюник і оперативна розробка органів ДПУ

«Справа № 39» / Я. Файзулін // Студії з історії Української революції 1917–

1921 років : на пошану Р. Я. Пирога. Зб. наук. праць / гол. редкол.

В. Ф. Верстюк. — К. : Ін-т історії України, 2011. — 406 с. — С. 383–403.

855. Файзулін Я. М. Другий Зимовий похід в контексті української

національно-визвольної – боротьби 1917–1921 років : автореф. дис. на здобуття

наук. ступеня канд. іст. наук : 09.00.12 / Я. М. Файзулін. — К., 2008. — 17 с.

856. Файзулін Я. М. Другий Зимовий похід в контексті української

національно-визвольної – боротьби 1917–1921 років : дис. ... канд. іст. наук :

09.00.12 / Я. М. Файзулін. — К., 2008. — 236 арк.

252

857. Федоров С. Е. Политический розыск в царской России в начале

XX в.: средства и методы : автореф. дис. ... канд. юр. наук : 12.00.01 /

С. Е. Федоров. — Харьков, 1992. — 17 с.

858. Фостій І. П. Північна Буковина і Хотинщина в роки Другої світової

війни (1939–1945 рр.) : автореф. дис. ... канд. іст. наук : 07.00.01 / І. П. Фостій.

— Чернівці, 2005. — 23 с.

859. Фостій І. П. Північна Буковина і Хотинщина у Другій світовій війні

1939–1945 рр. / І. П. Фостій. — Чернівці, 2005. — 368 с.

860. Фрей Л. В. Заможні верстви українського села в умовах

колективізації : автореф. дис. ... канд. іст. наук : 07.00.01 / Л. В. Фрей. —

Черкаси, 2011. — 20 с.

861. Футулуйчук Д. Д. Участь жандармерії в державному будівництві та

захисті суверенітету ЗУНР : автореф. дис. … канд. іст. наук : 20.02.22 /

Д. Д. Футулуйчук. — Львів, 2004. — 18 с.

862. Хаваджи Д. Р. Політико-правове регулювання національної

депортації з Кримської АРСР та репатріації до автономної республіки Крим у

складі України (1941–1996 рр.): історико-правове дослідження : автореф. дис. ...

канд. юр. наук : 12.00.01 / Д. Р. Хаваджи. — Харків, 2005. — 22 с.

863. Хаджирадєва В. П. Бессарабія напередодні та в роки Другої світової

війни : автореф. дис. ... канд. іст. наук : 07.00.01 / В. П. Хаджирадєва. —

Переяслав-Хмельницький, 2010. — 25 с.

864. Хаяли Р. Репрессивная политика советского государства в

отношении крымских татар (1921–1941 гг.) / Р. Хаяли // З архівів ВУЧК–ГПУ–

НКВД–КГБ. — 2009. — № 1. — С. 71–86.

865. Хома І. Я. Військове формування Січових Стрільців

Наддніпрянщини в боротьбі за державність України в 1917–1919 рр. : автореф.

дис. ... канд. іст. наук : 20.02.22 / І. Я. Хома. — Л., 2007. — 19 с.

866. Хрестоматія з історії пенітенціарної системи України : У 2 т. Т. 2.

Ч. 2 : 1928–1956 / [упоряд. І. І. Резнік] ; «Донец. меморіал», пенітенціар. т-во

України. — Донецьк : Східний видавничий дім. — 2011. — 511 с.

253

867. Цибулькін В. В. Нариси з історії розвідки суб’єктів державотворення

на теренах України / В. В. Цибулькін, Л. М. Рожен, Д. В. Вєдєнєєв ; Заг. ред.

П. Д. Морозова. — К. : «Преса України», 2011. — 536 с.

868. Чайковський А. С. За законом і над законом: з історії

адміністративних органів і поліцейсько-жандармської системи в Україні (IX –

початок ХХ ст.) / А. С. Чайковський, М. Г. Щербак. — К. : Україна, 1996. — 286 с.

869. Чайковский А. С. Помощь советского тыла в организации народной

борьбы против фашистских захватчиков на временно оккупированной

территории СССР 1941–1944 гг. (На материалах Украинской ССР) : автореф.

дис. … д-ра ист. наук : 07.00.01 / А. С. Чайковский. — К., 1991. — 36 с.

870. Чайковський А. С. З історії німецької розвідки та радянської

контррозвідки (1941–1945 рр.) / А. С. Чайковський // Укр. іст. журн. — 2004. —

№ 3. — С. 79–90.

871. Чайковський А. С. Невідома війна: (Партизанський рух в Україні

1941–1944 рр. мовою документів, очима історика) / А. С. Чайковський. — К. :

«Україна», 1994. — 255 с.

872. Ченцов В. Аналогии в истории. Деятельность экономических

подразделений ЧК-ГПУ в условиях новой экономической политики / В. Ченцов //

Тоталитаризм и антитоталитарные движения в Болгарии, СССР и других странах

Восточной Европы (20–80-е годы ХХ века). мат. Междунар. науч. конф.

Харьков, 21–23 сентября 1993 г. — Харьков, 1994. — Т. 1. — С. 261–268.

873. Ченцов В. «Табу на думку, заборона на слово». За матеріалами

роботи політконтролю НК ДПУ у 20-ті роки / В. Ченцов // 3 архівів ВУЧК–

ГПУ–НКВД–КГБ. — 1994. — № 1. — С. 12–22.

874. Ченцов В. Політичний розшук у царській Росії. Жандармерія і охранка

/ В. Ченцов // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2001. — № 2. — С. 5–15.

875. Ченцов В. Політичні репресії в Радянській Україні в 20-ті роки /

В. Ченцов. — К. : Ін-т історії України НАН України, 1998. — 482 с.

876. Ченцов В. Політичні репресії в Радянській Україні в 20-ті роки /

В. Ченцов. — Тернопіль : «Збруч», 2000. — 482 с.

254

877. Ченцов В. Політконтроль (ПК). Сторінки історії спеціального

підрозділу / В. Ченцов // Вісник СБ України. — 1996. — № 7–8. — С. 162–171.

878. Ченцов В. Репресивна політика більшовицького режиму на

Катеринославщині в 1920–х рр. / В. Ченцов, Д. Архірейський // З архівів ВУЧК–

ГПУ–НКВД–КГБ. — 2014. — № 1. — С. 53–95.

879. Ченцов В. Табу — на думку, заборона — на слово. За матеріалами

роботи політконтролю НК–ДПУ у 20–ті роки / В. Ченцов // З архівів ВУЧК–

ГПУ–НКВД–КГБ. — 1994. — № 1. — С. 12–22.

880. Ченцов В. В. Документы органов государственной безопасности как

источник по социально-политической истории Украины в 1921–1925 гг. :

автореф. дис. ... канд. юр. наук. : 07.00.09 / В. В. Ченцов. — Днепропетровск,

1992. — 24 с.

881. Ченцов В. В. Документы органов государственной безопасности как

источник по социально-политической истории Украины в 1921−1925 гг. (на

материалах Екатеринославской губернии) : дис. ... канд. ист. наук : 07.00.09 /

В. В. Ченцов. — Днепропетровск, 1992. — 325 с.

882. Ченцов В. В. Політичні репресії в Радянській Україні в 20-ті роки :

автореф. дис. ... д-ра іст. наук : 07.00.01 / В. В. Ченцов. — Д., 2000. — 34 с.

883. Чирко Б. Нацмен? Значить ворог. Проблеми національних меншин в

документах партійних і радянських органів України в 20–30-х рр. / Б. Чирко //

З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1995. — № 1. — С. 112–115.

884. Чисніков В. Керівники органів державної безпеки Радянської

України (1918–1953 рр.). Матеріали до біографічного довідника / В. Чисніков //

З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2000. — № 2. — С. 362–373.

885. Чупин П. П. Диалектика, логика и методология науки / П. П. Чупин

(отв. ред.) и др. — Свердловск : Уральский ГУ им. А. М. Горького, 1978. — 158 с.

886. Шайкан В. Пропагандистські акції українських самостійницьких

формувань на завершальному етапі Другої світової війни / В. Шайкан //

З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2009. — № 2. — С. 455–469.

887. Шайкан В. О. Ідеологічна боротьба в Україні періоду Другої

255

світової війни 1939–1945 рр. : автореф. дис. ... д-ра іст. наук : 07.00.01 /

В. О. Шайкан. — Переяслав-Хмельницький, 2011. — 45 c.

888. Шайкан В. О. Ідеологічна боротьба в Україні періоду Другої світової

війни 1939–1945 рр. : монографія / В. О. Шайкан. — Кривий Ріг, 2010. — 436 c.

889. Шаповал Ю. Нові цінні видання документів ГДА СБ України /

Ю. Шаповал // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2013. — № 1–2. — С. 401–417.

890. Шаповал Ю. Проблема політичного терору в Україні у 30-50-ті рр.:

здобутки і перспективи дослідження / Ю. Шаповал // Україна-Росія: діалог

історіографій : мат. міжнар. наук. конф., Київ. — Чернігів : Деснянська правда,

2007. — С. 197–229.

891. Шаповал Ю. Всеволод Балицький. Особа, час, оточення /

Ю. Шаповал, В. Золотарьов. — К. : Стилос, 2002. — 468 с.

892. Шаповал Ю. Євреї в керівництві органів ДПУ–НКВС УСРР–УРСР

у 1920–1930-х рр. / Ю. Шаповал, В. Золотарьов // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–

КГБ. — 2010. — № 1. — С. 53–93.

893. Шаповал Ю. Нове цінне дослідження: Н. В. Петров, К. В. Скоркин.

Кто руководил НКВД, 1934–1941. Справочник / Ю. Шаповал // З архівів ВУЧК–

ГПУ–НКВД–КГБ. — 2001. — № 2. — С. 535–540.

894. Шаповал Ю. Сучасна історіографія тоталітаризму в Україні:

здобутки і проблеми / Ю. Шаповал // Ґенеза. — 2004. — № 1. — С. 112–122.

895. Шаповал Ю. У ті трагічні роки. Сталінізм на Україні / Ю. Шаповал.

— К. : Політвидав України, 1990. — 143 с.

896. Шаповал Ю. Україна 20–50-х років: сторінки ненаписаної історії /

Ю. Шаповал. — К. : Наукова думка, 1993. — 350 с.

897. Шаповал Ю. Україна XX століття: особи та події в контексті важкої

історії / Ю. Шаповал. — К. : Ґенеза, 2001. — 560 с.

898. Шаповал Ю. ЧК–ГПУ–НКВД в Україні: особи, факти, документи /

Ю. Шаповал, В. Пристайко, В. Золотарьов. — К. : Абрис, 1997. — 608 с.

899. Шаповал Ю. ЧК–ДПУ–НКВС на Харківщині: люди та долі (1919–

1941) / Ю. Шаповал, В. Золотарьов. — Харків : Фоліо, 2003. — 477 с.

256

900. Шаповал Ю. І. Людина і система. Штрихи до портрету тоталітарної

доби в Україні / Ю. І. Шаповал. — К. : Ін-т національних відносин і політології

НАН України, 1994. — 270 с.

901. Шармар О. М. Роль органів ВУНК, ДПУ, НКВС УСРР (УРСР) у

здійсненні політики держави на селі (1919–1939 рр.) : дис. … канд. юр. наук :

12.00.01 / О. М. Шармар. — К., 2008. — 217 с.

902. Шатайло О. Генерал Юрко Тютюнник / О. Шатайло. — Л. : Світ,

2000. — 144 с.

903. Шаталіна Є. П. Селянські виселки під час колективізації в Україні

(1928–1932 рр.) / Є. П. Шаталіна. — К., 1997. — 68 с.

904. Швидько Г. Композитор і диригент В. Кашницький: невідомі

сторінки життя / Г. Швидько // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2000. —

№ 2. — С. 265–279.

905. Шевченко А. Є. Історія органів внутрішніх справ України на

транспорті : монографія / А. Є. Шевченко ; Донец. юр. ін-т МВС України. —

Донецьк : Кальміус, 2011. — Кн. 1 : Правові основи діяльності органів

внутрішніх справ УРСР на транспорті у першій половині ХХ ст. — 663 с.

906. Шевченко А. Участь співробітників дорожніх відділів НКВС УРСР

у партизанському русі в роки Великої Вітчизняної війни / А. Шевченко //

З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2003. — № 1. — С. 403–409.

907. Шевченко С. «Великий терор в Україні. «Куркульська операція»

1938 рр. / упоряд. : С. Кокін, М. Юнге. — К. : Вид. дім «Києво-Могилянська

академія», 2010. — Кн. 1. — 614 с. ; Кн. 2. — 598 с.» / С. Шевченко // З архівів

ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2010. — № 1. — С. 375–378.

908. Шевчук В. М. Нариси з історії воєнної розвідки від часів держав

античного світу до кінця ХХ століття : монографія / В. М. Шевчук. — К. :

МО України, 2003. — 400 с.

909. Шибко Є. Д. Встановлення і розбудова радянського державного

режиму в південній частині Бессарабії (1940–1948 рр.). Інкорпорація та

освоєння острова Зміїний: історико-правове дослідження : автореф. дис. ...

257

канд. юр. наук : 12.00.01 / Є. Д. Шибко. — Л., 2012. — 19 с.

910. Шибко Є. Д. Встановлення і розбудова радянського державного

режиму в південній частині Бессарабії (1940–1948 рр.). Інкорпорація та

освоєння острова Зміїний: історико-правове дослідження : дис. ... канд. юр.

наук : 12.00.01 / Є. Д. Шибко. — Л., 2012. — 216 арк.

911. Шиловцев Ю. В. Україна у Великій Українській війні 1941–1945 рр.

Проблема історіографії і методології / Ю. В. Шиловцев // Сторінки воєнної

історії України. — 2005. — Вип. 9. — Част. 1. — С. 260–272.

912. Шинкарук Я. І. Правові засади організації та діяльності МВС УНР

доби Директорії (листопад 1919 — 1921 рр.) : автореф. дис. ... канд. юр. наук. :

12.00.01 / Я. І. Шинкарук. — К., 2006. — 20 с.

913. Шинкарук Я. І. Правові засади організації та діяльності МВС УНР

доби Директорії (листопад 1919–1921 рр.) : дис… канд. юр. наук. : 12.00.01 /

Я. І. Шинкарук. — К., 2006. — 211 арк.

914. Шитюк М. Масові репресії проти населення півдня України в 20-ті

– 50-ті роки ХХ століття / М. Шитюк. — К. : Тетра, 2000. — 532 с.

915. Шитюк М. М. Масові репресії на півдні УРСР в 20-ті – на початку 50-х

років : автореф. дис. ... д-ра іст. наук : 07.00.01 / М. М. Шитюк. — К., 2001. — 35 с.

916. Шитюк М. М. Масові репресії на півдні УРСР в 20-ті – на початку

50-х років : дис. ... д-ра іст. наук : 07.00.01 / М. М. Шитюк. — К., 2001. — 435 арк.

917. Шитюк М. М. Партизанський і підпільний рух на території

Миколаївщини в 1941–1944 рр. / М. М. Шитюк. — Миколаїв, 1996. — 71 с.

918. Шкляєв І. М. Діяльність ВЧК на Півдні України в період революції

та громадянської війни. 1917–1922 рр. : автореф. дис. ... канд. іст. наук :

07.00.02 / І. М. Шкляєв. — Одеса, 1998. — 16 с.

919. Штанько В. И. Философия и методология науки. Учебное пособие /

В. И. Штанько. — Харьков : ХНУРЭ, 2002. — 292 с.

920. Штоквиш О. А. До історії створення та діяльності економічного

управління ВУНК–ДПУ в Україні в період непу (1921–1927 рр.) /

О. А. Штоквиш, С. П. Гнітько, В. Т. Окіпнюк // Наук. вісник НА СБ України. —

258

1999. — № 8. — С. 175–186.

921. Щелкунов А. О. Політичні репресії кінця 1920-х – початку 1950-х

років в пізньорадянській історіографії : автореф. дис. ... канд. іст. наук : 07.00.06

/ А. О. Щелкунов. — Д., 2012. — 20 с.

922. Щелкунов А. О. Політичні репресії кінця 1920-х – початку 1950-х

років в пізньорадянській історіографії : дис. ... канд. іст. наук : 07.00.06 /

А. О. Щелкунов. — Д., 2012. — 210 арк.

923. Щербак М. Г. Матеріали жандармсько-поліцейських та судових

органів царизму як джерело вивчення суспільно-політичної історії України

(кінець ХІХ ст. – 1917 р.) : автореф. дис. ... д-ра іст. наук : 07.00.02 ; 07.00.09 /

М. Г. Щербак. — К., 1993. — 43 с.

924. Щербатюк В. Повстансько-партизанський рух селян України 1921 р.

та його характерні риси у працях сучасних вітчизняних дослідників / В. Щербатюк

// З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2010. — № 1 (34). — С. 301–336.

925. Щербина Л. І. Із історії становлення і розвитку взаємодії органів

досудового слідства та державної безпеки в XIX – на початку XX століття /

Л. І. Щербина // Підприємництво, господарство і право. — 2002. — № 7. —

С. 121–123.

926. Щербина Л. І. Становлення і розвиток взаємодії органів досудового

слідства з оперативними підрозділами в органах державної безпеки України

(1917–1961 рр.) / Л. І. Щербина // Держ. безпека України. — 2005. — № 1 (3). —

С. 159–164.

927. Щит и меч государства: Страницы истории органов

госбезопасности на Луганщине / под ред. А. Л. Третьяка. — Луганск :

Промпечать, 2010. — 308 с.

928. Щуровський А. З історії органів державної безпеки України: про

методологічно–виховну цінність наукових праць / А. Щуровський // З архівів

ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2000. — № 2. — С. 536–540.

929. Щуровский А. М. До питання про теоретико-методологічні основи

контррозвідувальної діяльності / А. М. Щуровський, В. А. Ященко // Наук.

259

вісник НА СБ України. — 1996. — № 2. — С. 5–14.

930. Щуровский А. М. Національна та державна безпека: діалектика

взаємозв’язку / А. М. Щуровський, В. А. Ященко // Держ. безпека України. —

2004. — № 1. — С. 19–21.

931. Щуровський А. М. Проблеми дотримання об’єктивності у роботі

над документами з історії спецслужб України / А. М. Щуровський,

В. А. Ященко // Наук. вісник НА СБ України. — 1996. — № 2. — С. 91–99.

932. Юрій Тютюнник: від «Двійки» до ҐПУ. Документи і матеріали /

упоряд. : В. Ф. Верстюк, В. В. Скальський, Я. М. Файзулін ; Ін-т історії України

НАН України. — К. : Дух і літера, 2011. — 616 с.

933. Юркова О. Київська історична школа М. С. Грушевського долі

науковців / О. Юркова // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1998. — № 1. —

С. 263–280.

934. Ярмиш О. Н. Каральний апарат самодержавства в Україні в кінці

ХІХ – на початку ХХ ст. / О. Н. Ярмиш. — Х. : Консум, 2001. — 284 с.

935. Ярмыш А. Н. Карательный аппарат самодержавия на Украине (1895–

1917 гг.) : дис. ... д-ра юр. наук : 12.00.01 / А. Н. Ярмыш. — Х., 1991. — 338 л.

936. Ярмыш А. Н. Карательный аппарат самодержавия на Украине

(1895–1917г.г.) : автореф. дис. ... д-ра юр. наук : 12.00.01 / А. Н. Ярмыш. — Х.,

1991. — 30 с.

937. Ярмыш А. Н. Политическая полиция Российской Империи (1880–

1904 гг.) : дис. ... канд. юр. наук : 12.00.01 / А. Н. Ярмыш. — Х., 1978. — 201 л.

938. Ярмыш А. Н. Политическая полиция Российской империи

(1880–1904 гг.) : автореф. дис. ... канд. юр. наук : 12.00.01 / А. Н. Ярмыш. — Х.,

1978. — 21 с.

939. Ярмыш А. Н. Наблюдать неотступно… Административно-

полицейский аппарат царизма и органы политического сыска в Украине в конце

ХІХ – начале ХХ векав / А.Н. Ярмыш. — К. : Юринформ, 1992. — 188 с.

940. Ярмоленко А. І. До питання про методику відбору для публікацій

документів спеціальних служб України (1917–1921 рр.) / А. І. Ярмоленко,

260

Д. В. Вєдєнєєв // Наук. вісник НА СБ України. — 1997. — № 3–4. — С. 153–158.

941. Ярош Б. О. Сторінки політичної історії західноукраїнських земель

(30–50-ті рр. ХХ ст.) / Б. О. Ярош. — Луцьк, 1999. — 181 с.

942. Ярош Б. О. Тоталітарний режим на західноукраїнських землях 30 –

50-ті роки ХХ століття (історико–політологічний аспект) / Б. О. Ярош. —

Луцьк, 1995. — 171 с.

943. Ященко В. А. Логіка та діалектика оперативного мислення:

концептуальні засади / В. А. Ященко, А. М. Щуровський // Зб. наук. праць

НА СБ України. — 2006. — № 17. — С. 3–8.

261

ДОДАТКИ

(за історіографічними джерелами дисертації)

Додаток А

262

Додаток Б

263

Додаток В

264

Додаток Д

265

Додаток Е