ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СВІТ

№1, Вересень’ 2011

Є Чеслав Мілош у новій палітурці Європа в кризі Якої освіти хочемо Польсько-українські стосунки

Є в Україні простір свободи і відповідальності. Простягається він так далеко, як далеко сягають наші з Вами думки. Тут, на сторінках “Європейського світу” (ЄС), ми хочемо поділитися з Вами оповідями про те, як ми, команда, що виросла з Центру польських та європейських студій Києво-Могилянської Академії, долаємо межі власного простору вербально-текстуально-візуально. З текстів, запропонованих Вашій увазі, можна довідатися про зміст центрівських дискусій, європейських часописів, спостережень, зроблених випущеними нами у світ могилянцями. Будемо втішені, дізнавшись, що Ви - наш читач. Будемо раді, отримавши і від Вас текст для нас. Ваші,Ірина Ковальчук, Олена Коваленко, Анна Крикун, Олена Бетлій

На обкладинці використано фото з колекції “Прямої дії”, надісланої нам Єгором Стадним. Фото зроблено фотографом акцій “Прямої дії” - Романом (жж- zip-cn25.lj.ru).

Фото-ілюстрації до Центрівських зустрічей зроблені Олею Гнидюк.

У разі використання матеріалів цього числа посилання на нього ОБОВ’ЯЗКОВІ. Інше буде розцінюватися як плагіат і каратиметься відповідно до чинного законодавства. Для кореспонденції: E-mail: olena.betlii[at]gmail.com

ЗмістЦентрівські зустрічіПольсько-українські стосунки не потребують перезавантаження (3)

Чеслав Мілош “Велике князівство літератури“ (18)

Олена Коваленко Про переклад Мілоша (30)

Європа дискутуєОлена Бетлій Огляди європейських часописів (31)Лілія Ревак До вічної теми “Нас” і “Їх” (43)

Крок до...Євген Савватєєв Імітація змін в українській освіті (45)

Gaudeamus igitur! Досвід мандрівних студентівЄгор Стадний Закордонні студійні програми як черговий спосіб втечі від проблем у вищій освіті (47)

Павло Бахмут Безсистемна освіта (48)

Євгенія Сакал Центральноєвропейський університет: не-Академічне життя (50)

Юлія Кононенко Самоосвіта по-американськи (52)

Володимир Гушулей Коледж Європи – місце, в якому варто побувати (54)

Оля Гнидюк Київ-Стамбул-Кембридж і запах університетського шоколаду (56)

Іван Гаврилюк Варшава вітає молодих науковців (58)

Ігор Басанський На Шведській стороні (60)

Культура містІрина Ковальчук Варшавський мультикультуралізм (62)

Афіша культурних подій жовтня, зорганізованих Польським Інститутом у Києві (65)

2

EUROPA ...als Lebenswelt und Lebensraum... світ життя і життєвий простір як... ЄВРОПА

ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКІ СТОСУНКИ НЕ ПОТРЕБУЮТЬ

ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ

Інавґураційна лекція “Двадцять років польсько-українських стосунків” і розмова з Надзвичайним і Повноважним Послом Республіки Польща в Україні доктором Генриком Литвином

Двадцять років польсько-українських стосунків

д-р Генрик Литвин

Цього року ми святкуємо не лише двадцяту річницю української незалежності, але й двадцятирічний ювілей польсько-українських дипломатичних відносин. 2 грудня 1991 р., через день після загальноукраїнського референдуму щодо підтвердження Акту незалежності та відразу після проголошення його результатів почалися перегони між Канадою та Польщею за перше місце у врученні формальних документів про визнання незалежності України та бажання встановити дипломатичні відносини. Польща перемогла. І це був символічний та конкретний успіх. Для жодної іншої країни цей успіх не був настільки необхідний, як для Польщі, і в жодному іншому випадку ця невелика, як може здатися, перемога не могла мати такого значення у двосторонніх відносинах. Як це сталося, що Польща у 1991 р. зайняла саме таку позицію, якщо 46 років до того польсько-українські відносини були заморожені на майже півстоліття та залишалися в стані кривавої і жорстокої війни, що велася обома народами, які одночасно протидіяли окупаціям інших

країн. Як це було можливо, коли поляки та українці завмерли у взаємній ненависті після вторгнення на території їхньої братовбивчої боротьби Червоної армії та совєтської домінації, яка, як директор в музеї воскових фігур, іммобілізувала, як здалося, розвиток обох народів на довгі десятиліття. Щоб це було можливе, історія польсько-українських двосторонніх відносин останніх 20-ти років повинна була мати свою передісторію. І так дійсно було. Як завжди у сусідських відносинах кожне питання має два виміри, але сьогодні я хочу зосередитися на польському, підкреслюючи водночас, що зміни свідомості українців, які відбувалися паралельно, хоча в іншому темпі та іншим чином, виявилися в остаточному розрахунку так само важливі. Отже, подивимося на післявоєнну Польщу. Її народ пережив жорстокий урок історії. Незалежність стала ілюзією. Навіть пам’ятати про власну історію тепер було заборонено. Найяскравішим підтвердженням цього стала справа Катинського злочину. Народ змінив місце перебування на мапі, а суспільство держави з багатонаціонального перетворилося на мононаціональне. Минав час, і європейська стабільність стала найважливішим фактором політики на всьому континенті.

3

ЦЕНТРІВСЬКІ ЗУСТРІЧІ

У такій свідомості треба було знайти своє місце. Однак не можна було розраховувати на те, що нову доктрину політичного буття Польщі створить держава. Держава ПНР була найменш польською часткою дійсності та пропагувала залежність і підпорядкування аж до вміщення проголошення їх у Конституції 1976 р. Обов’язок створення нової ідеї для польської незалежності та суверенної політики у ставленні до сусідів було покладено на суспільство та його фактичних інтелектуальних лідерів. Саме тоді Польща, яка черговий раз шукала собі місця поміж Німеччиною і Росією, усвідомила очевидну присутність справжніх сусідів на Сході – України, Білорусі та Литви. Українське питання було найскладніше, тому що до того часу поляків та українців поділяв гострий конфлікт. Але, на щастя, не усі в народі були до нього безпосередньо втягнуті. Окрім ворожнечі існували також доброзичливість і зацікавлення. Поступово почало переважати бажання спілкуватися. У підручниках з історії старанний читач знайде сьогодні опис тієї духовної та політичної трансформації у свідомості поляків і діагноз, що приписує цю трансформацію до впливу т.зв. доктрини Гєдройця та середовища паризької «Культури». І справді, заслуги польського емігрантського журналу та середовища, що його створювало, для формулювання нових принципів польської політики та становлення дружніх відносин із колом українських, білоруських та литовських емігрантів, важко переоцінити. Це саме Єжи Гєдройць і Юліуш Мєрошевський у 1974 році опублікували в «Культурі» статтю «Російський «комплекс Польщі» та територія України, Литви, Білорусі». У ній вони доводили, що суверенність цих трьох країн – це чинник, що сприяє незалежності Польської Республіки. Натомість їхня залежність від Росії відкриває шлях до поневолення також і Польщі.Протягом багатьох наступних років

цю доктрину всебічно аргументувало щораз більше коло публіцистів, а поляки в Польщі, які таємно привозили на батьківщину примірники «Культури», сховані у валізах з білизною або між сидіннями в потягах дальнього слідування, поглинали нові думки і передавали потерті номери видання друзям і родичам. Визнаючи значення середовища паризької «Культури», слід, однак, нагадати, що вплив забороненого емігрантського журналу, розповсюдженого таємно в не дуже численних примірниках, не міг би бути достатнім, якщо б не інтелектуальний рух опору в самій Польщі. Багато важила наполеглива праця сотень польських творців та науковців, котрі працювали не лише в опозиційному підпіллі, а також в офіційних структурах. Вони знаходили спосіб, щоб донести нові думки до своїх учнів і співробітників, а також до ширших кіл читачів наукових і публіцистичних робіт. Новий погляд на історію України та інших сусідніх країн народжувався в Польщі в офіційному обігу, хоча і всупереч бажанням тодішніх контролерів науки. Тихими героями цієї епопеї були такі люди, як, напр., проф. Збігнєв Вуйчик. Ще у 1960 році він опублікував книгу “Дикі поля у вогні. Про козаччину давньої Речі Посполитої”. Під виглядом атаки на класово несправедливу шляхту він представив у ній історію України 16 і 17 століть, але історію України як суб’єкта історії. Незалежно від дискусійних на сьогодні детальних тез фундаментальною новизною тієї книги, як для Польщі того часу, був погляд на події згаданих століть як на елементи історичного процесу, що неперервною стежкою вів від Київської Русі до сучасної соціалістичної України, про яку ніхто раніше не смів подумати, як про зародок незалежної держави, а не лише совєтський потьомкінський будинок. Після цієї першої роботи з’явилися десятки інших статей та книг професора,

4

який, між іншим, знайшов спосіб, щоб у польських наукових колах розповсюдити знання про фундаментальну критику, котрій у тогочасній західноєвропейській та американській науці була піддана теорія зрушення в історії Русі. Вуйчика в його наукових дослідженнях супроводжувало багато інших істориків, напр., Владислав Серчик, автор першої польської історії України (1979 р.). Не лише історики, що займалися стародавніми часами, займалися українською темою. У 1972 році Ришард Тожецький опублікував роботу на тему «Українське питання у політиці Третього Райху», а в наступні роки він публікував свої роботи, присвячені історії української національної меншини у Другій Речі Посполитій та історії польсько-українського конфлікту в роки Другої світової війни. Навколо цих науковців та групи їхніх послідовників, що поступово зростала, утворювалося наукове середовище. Завдяки їм поширювалося нове бачення України та її значення для Польщі. Це робилося не зовсім безпосередньо, а так, щоб обійти заборони та уникнути тенет, встановлених для істориків політичними керівниками науки. Можу тут навести приклад з мого власного досвіду. Коли я збирався узятися за написання кандидатської дисертації про наплив польської шляхти до України після Люблінської унії, Інститут історії ПАН у Варшаві прийняв мене в єдино можливу тоді аспірантуру в галузі «історія народів Радянського Союзу». Мої тодішні колеги з цієї галузі писали роботи про російську білу еміграцію, Керенського та сеймики Великого князівства Литовського. Увесь той інтелектуальний рух, який я згадував, розбудував підстави нового польського підходу до європейського сусідства. Доробком науковців користувалися публіцисти. У 1967 році вийшли дві перші частини трилогії Павла Ясениці «Річ Посполита обох народів». Цей

надзвичайно популярний в Польщі 1960-1970-тих років письменник мав значний вплив на польську громадську думку. Головною ідеєю згаданого твору були роздуми не стільки про досягнення Польщі та Литви, скільки про катастрофічні наслідки того, що не з’явилася держава трьох народів. Можна сказати, що це якраз Ясениця проголосив у історичній публіцистиці чітку тезу про катастрофічні для поляків та українців наслідків їхнього взаємного конфлікту, що призвів до тріумфу інших держав та поневолення обох сторін. Через роки тези про потребу розуміння прагнень до незалежності усіх наших східних сусідів та визнання їхнього корисного впливу на геополітичну ситуацію в Польщі чітко сформулював Богдан Скарадзинський під псевдонімом Казімєж Подляський у книзі «Брати наші? Про білорусів, литовців та українців», виданій у 1983 р. у підпільному обігу. Але і раніше під час польського карнавалу Солідарності 1980-1981 років у дискусіях про польську долю, яких нарешті ніщо не стримувало, з’ясувалося, що народився новий погляд на сусідів, котрий спирається на необхідність прагматичної оцінки потреб, що призводить до висновку:сусідів варто мати на своєму боці, а їхня майбутня незалежність, стабільність та добробут гратимуть на нашу користь. Варто тут додати, що ця прагматична доктрина не відкидала емоцій, отриманих у спадок від польської українолюбної романтичної літератури. Поляки не перестали одночасно бачити Україну через призму сентиментальної уяви про безмежні «дикі поля», уривисті берега Дніпра, сповнену молоком і медом країну, де проживають чорноброві козачки та вогнисті парубки. Воєнні згадки псували це ідилічне бачення, а два образи – чарівливий і жорстокий – змагалися/конкурували постійно.

5

Коли настала справжня незалежність, інтелектуальна доктрина повинна була перетворитися на закордонну політику. Тоді, на початку діяльності/функціонування нового МЗС, у 1989 р. з’явилася концепція східної політики за двома напрямками. Її згодом було реалізовано під керівництвом Кшиштофа Скубишевського, міністра закордонних справ у п’ятьох чергових урядах 1989-1993 років. Принцип двох напрямків полягав у прагненні до одночасного утримування добросусідських відносин з Росією та підтримки прагнень до незалежності республік СРСР, а після 1991 р. – тісної співпраці з новоутвореними державами та регулювання двосторонніх відносин з ними. Не варто також забувати, що ці прагнення слід було погодити ще з однією метою – підготовкою до виведення з території Польщі совєтської армії, підрозділи якої були там розташовані. Це вдалося зробити у 1993 році. Сьогодні ці справи здаються звичайними, але у 1990-91 роках, коли про польське членство в НАТО та ЄС в Європі думали як про футуризм, а Джордж У. Буш-старший під час свого візиту до Києва закликав українців довіритися Горбачову, ситуація мала зовсім інший вигляд, а польський заклик стосовно двох напрямків мав у європейській політиці піонерський вигляд. Так склалося, що в цей історичний момент починається мій особистий досвід в галузі польсько-українських двосторонніх відносин. У червні 1991 р. я починав працювати як керівник польського консульства у Львові, ще в СРСР. Я швидко став працівником першого складу польської дипломатичної служби в незалежній Україні. Це було надзвичайно велике переживання. Світ повністю змінювався на наших очах, ми усі це дуже переживали. А я, як історик, можу сказати переживав усе подвійно, з подвійною силою. Я мав також нагоду відчути надзвичайну силу змін, що мали

місце у польсько-українських відносинах. На початку 1990-х років у Західній Україні в колах політичних діячів домінувала недовіра до поляків. Як зізнався мені пізніше один із львівських політиків того часу, він не міг собі уявити, що з боку Польщі українські прагнення до незалежності можуть зіткнутися з чимось іншим, ніж з безпосередньою або прихованою ворожнечею. Інших можливостей частіше за все не припускали?. Події 2 грудня та визнання Польщею незалежності України порушило цю досі непохитну доктрину. Цей самий згаданий вище співрозмовник сказав мені тоді, що він повинен цілком перебудувати свою політичну думку та сприйняти, що Польща стала фундаментальним союзником України. Ця ідея поступово ставала ідеєю все ширших громадських кіл. У тогочасному Львові була дуже популярна газета «За вільну Україну». Раніше вона не дуже добре ставилася до Польщі. З 3 грудня щодня протягом кількох місяців вона публікувала на першій шпальті контур мапи України, у який були вписані назви держав, що визнали незалежність вашої країни за порядком внесення відповідних дипломатичних нот. Протягом усіх цих місяців газета увічнювала у пам’яті читачів повідомлення, що Польща була перша. Можливо, я переоцінюю значення цього факту, але добре пам’ятаю цю швидку зміну у ставленні західноукраїнських політичних кіл до Польщі. Це не був автоматичний перехід до однозначної симпатії. Але це був, безсумнівно, процес переходу від емоційних упереджень до прагматичних підходів. Грудневе рішення 1991 р., за яким настало швидке підписання трактату про добросусідські відносини та низка регуляційних договорів, що впорядкували двосторонні відносини, дорівнювали підписанню договору про союзництво. Вони відкрили наші суспільства одне одному.

6

Ми тоді прийняли принцип діалогу, якого до цього часу послідовно дотримуємося. Нічого не передвіщає, що ми б мали від нього відмовитися. Він полягає у тому, що ми свідомі відмінностей, які нас розділяють, але ми відкидаємо кожен інший метод їхнього сприйняття, ніж розмова, дискусія, навіть суперечка, але така, що полягає у відкритому обміні аргументами. Ми виходимо із принципу, що діалог веде до поступового наближення думок. Я не буду сьогодні говорити про зустрічі, декларації, комісії, робочі групи та усі схожі структури. Вони дуже важливі, але вони могли з’явитися лише завдяки змінам політичної й історичної свідомості з обох сторін кордону, що нас сьогодні з’єднує. Не хочу вам також розповідати про збільшення торговельного обміну та значення польських інвестицій в Україні, хоча це фундаментальні питання. Я розвинув мою розповідь про польську душу та місце, яке у ній займає Україна. Мені не складно якось вплести до неї ці урядові дії, тренди та графіки. Я хотів би скоріше звернути вашу увагу на те, як цей польський дух почувається в Європейському Союзі та як ми, як член цього привабливого клубу, бачимо своє завдання щодо України. Здається, це найкраще представити на прикладі. 25 травня 1926 року три кулі з револьвера Шварцбарда потрапили в Симона Петлюру, що йшов вулицею Сен-Мішель в Парижі. Процес, що пройшов у жовтні того року виправдав цього вбивцю, а Петлюру фактично звинуватив у чинній участі в погромах єврейського населення в Україні. Існує багато інтерпретацій цих подій, але, щиро кажучи, мене переконує та, яку запропонував Анджей Станіслав Ковальчик у своїй книзі з 1998 р. про переплетення єврейської та української, та трішки також польської долі (очікується переклад цієї книжки українською мовою). На його думку, ми маємо тут справу з

грецькою трагедією, у якій пригнічений величезною кількістю страждань своїх співвітчизників єврейський месник родом з України не правильно обирає жертву своєї помсти та в результат не лише вбиває невинну людину, але й також знищує лідера, що символізує прагнення до незалежності України та пригнічує виною весь його рух. А для Європи уся ця драма – це добра нагода, щоб продемонструвати політичну коректність. Я глибоко переконаний, що одне із завдань, які Польща повинна виконати в ЄС, – це якраз бути непереможним бар’єром для піддавання спокусі такої поведінки. Наш регіон, який має досвід жорстокої історії, кривава земля (за Снайдером), був місцем подій, що були трагічнішим історичним досвідом, ніж той, що випав на долю Західної Європи. Польща, як частина цього регіону, може представляти в ЄС чутливість до тієї різниці, розуміння політичних підстав, які надають більшої ваги геополітичному значенню, а не формальній юридичній логіці інституційних вимог. З іншого боку, варто, однак, пам’ятати, що, вступаючи до ЄС, Польща записалася до клубу, в якому діє, власне, правило переваги цієї логіки (інституційних вимог) і що український європейський вибір означає також прийняття цього правила. Розуміння українських відмінностей потрібне ЄС під час процесу інтеграції. Цей процес означає, що ми прямуємо до ситуації, коли це розуміння не буде потрібне. Інакше кажучи, є межі використання аргументу власної відмінності, коли наша мета – стати схожим на інших. А такий врешті-решт сенс європейської інтеграції. У вузькому колі ми можемо деколи нарікати на західноєвропейське почуття вищості, але це занадто схоже на жалість до самих себе. Польський досвід переконує, що незалежно від дискомфорту перебування в ролі того, кого повчають, використання європейських зразків окупається.

7

Система, розроблена в Західній Європі, хоча все ж далека від ідеалу, має досягнення, які неможливо порівняти з іншими, якщо врахувати комбінацію таких елементів як економічна ефективність, свобода економічних дій, гарантія громадських свобод і соціальна безпека. Бо навіть найгірший учень у класі знає, що списувати треба в кращого, навіть якщо теоретично міг би існувати ще кращий відмінник. Яке тоді може бути майбутнє в польсько-українських відносин та взаєминах між Києвом та Брюсселем? Я оптиміст в обох пунктах. Сотні років складної історії ми не відкинемо убік, але ми вже давно робимо висновки щодо того, чому це повинно нас навчити у майбутньому. Протягом двадцяти років ми побудували стільки зв’язків, контактів, структур співпраці, що уся ця інфраструктура починає все більше працювати самостійно. А невдовзі ми почнемо відрізати бони від інвестицій у близьке співробітництво вузів, коли у повен голос заговорить покоління, численні представники якого навчалися і в Україні, і в Польщі та знають наскрізь обидві країни. Відносини України з ЄС – це складніша тема, бо вона пов’язана з необхідністю соціальних та економічних змін в Україні. Перед Україною багато роботи, а перед ЄС – навчання скромності, бо ми чудово знаємо, куди прагнемо, але ні в кого немає рецепту, як цього досягнути. Наш польський досвід, нехай навіть безсумнівно корисний, не може бути автоматично впроваджений в Україні. Все ж таки існують серйозні відмінності у польській та українській історії структур власності, формах господарської діяльності, характері чинних зв’язків із економікою навколишнього світу. Тому необхідне терпіння, яке у сьогоднішніх політичних відносинах, в яких домінує логіка періодичних виборчих кампаній, знайти найважче. Все ж таки я впевнений, як кажуть у Польщі, в тому,

що тут ніхто нікому милості не виявляє і йдеться про добрий двосторонній інтерес. Для дипломата Україна є і буде ареною надзвичайно цікавих подій та місцем інтенсивної, але й цікавої роботи.

8

Дискусія:

Олена Бетлій: Ваша Екселенціє, дякую за таку натхненну лекцію та висловлений у ній оптимістичний, позитивний погляд на все те, що відбувалося і відбуватиметься в площині польсько-українських відносин. Ми всі, очевидно, сподівалися почути від Вас, що Польща ще не стомилася, і що ми можемо й надалі розраховувати на руку підтримки з боку Вашої держави. А тепер дозвольте запросити усіх присутніх ставити питання.

Євген, «Українське село»: Пане посол, якщо Ви можете, то забудьте, що Ви посол і дипломат. І скажіть, будь ласка, таке. У чому нині полягає різниця між пястівським і ягелонським підходами, про які багато говорять, і як це поляки сприймають?

Генрик Литвин: Мені здається, що можу відповісти, не перестаючи бути послом. Ви заторкнули проблему, яка існує насамперед в публіцистиці. Нема на сьогодні такого справжнього дискурсу поміж пястівською та ягелонською концепціями. Ніхто не визначив, що це докладно означає. Ніхто про це нічого не написав, нема жодної теорії і того, і того, немає визначених підходів. Деякі політики вдавались до таких окреслень, але це насамперед умовні назви-скорочення, які так і треба сприймати. Не існує вже в серйозній польській публіцистиці такої дискусії, тому що вона не може існувати. Усі добре знають, що це історія, що не можна сьогодні реалізувати ані пястівської, ані ягелонської доктрини. Можна їх розуміти так, що для прихильників ягелонської концепції найважливішим напрямком нашої політики є Схід, а для пястівської – Захід.

9

Наталка Іванченко: Ви згадали трагедію Катині, Ви її вивчали, я так зрозуміла. Але Ви не згадали про Биківню. 1989 р. ми копали Биківню і знайшли тоді дуже багато польських речей. Ми привозили ці речі в Міністерство справедливості Польщі. Чи буде продовжувати польська сторона це питання вивчати?

Генрик Литвин: Ви, здається, деякий час не були у Биківні. Там зараз вже є польський хрест і польська могила. На межі травня – червня цього року там працювали польські археологи і знайшли ще більше 500 жертв. Якщо додати до цього, що ми раніше знали, - це вже більше двох тисяч. А повинно бути близько трьох, бо стільки нараховує т.зв. «український список» - це значить, люди, які, на нашу думку, були вбиті на території сьогоднішньої України. Ми працюємо увесь час, сподіваємося, що ще в цьому році в листопаді буде урочисте закладення каменю під меморіал. На цій події має

бути присутній наш Президент. Існують певні відмінності у підходах. Політична підтримка, щоб ми могли впорядкувати це місце згідно з нашою метою, є. А я хотів би нагадати усім, що наша мета – зберегти пам’ять про кожну людину, про її прізвище, про її ім’я, про її особисту історію. Ми не можемо погодитися з тим, що пам’ять про особу може загинути, що для нас жертви будуть тільки кількістю. Це мусять бути конкретні люди. Ми хочемо, щоб це було місце пам’яті про дві тисячі, про дві з половиною, три тисячі конкретних людей. Це дуже важливо, тому що сталінські репресії убивали людей разом з їх особистою історією, вони зникали, їх не було. Якщо ж ми хочемо мати у цій війні із забуттям успіх, нам потрібно пам’ятати про осіб. Такою є наша мета. І такий є наш підхід до цього питання. Сподіваємося, що за підтримки української сторони, ми зробимо урочисте відкриття в квітні наступного року, під час катинської річниці.

10

Це буде четвертий катинський цвинтар. Ми так це місце сьогодні називаємо. Але слід пам’ятати - я хотів би це підкреслити - це не означає, що поляки не бачать інших жертв. В усіх цих місцях є меншість польських і більшість інших жертв - російських, українських. Ми про це пам’ятаємо. Ми не хочемо робити цих місць тільки польськими. Але у зв’язку з тим, яке значення має справа Катині для польської історичної свідомості, ми хочемо мати свою частину. Але вони будуть залишатися з іншими жертвами поруч.

Павло Солодько, «Історична правда»: У мене запитання про інший пам’ятник на Волині. Цього року йшлося про меморандум, який начебто мали підписати Рада і Сейм, про польсько-українське примирення, і в рамках цього меморандуму мали відкриватися всі пам’ятники. Але поки що нічого не підписано. Можливо, є якісь прогнози з цього приводу?

Генрик Литвин: Дійсно, були такі звістки. Але скільки разів можна підписувати поєднання? Поєднання – це не документ, поєднання – це процес. Цей процес продовжується, він не закінчений. І я вважаю, що неможливо його швидко

закінчити. Є ще багато серйозних різниць в підходах, оцінках, в історичних аргументах, навіть у джерельних аргументах. Але найважливіше – це те, що я сказав, що є діалог і що ми наближаємося одне до одного. Але наближаємося – це не означає, що ми вже близько. І якраз, коли говоримо про цю тему, то ще багато потрібно зробити. Підкреслю, важливо, що ми розмовляємо спокійно, що йде обмін аргументами. Навіть якщо це суперечка, то ми вже не кричимо одне до одного через межу. Це вже добре. Однак це складні проблеми і підходи різні.

Таке поєднання вже було, формальне і документальне. Поєднання конкретних людей над могилами вже також було. Острівки і Сагринь – це не поєднання, це зі сторони наших президентів крок, який показує, що треба робити паралельні кроки. Це не означає, що Сагринь – це те саме, що Острівки.

11

Це різні події в історії війни, і потрібно їх інтерпретувати окремо. Але політичні дії повинні бути паралельними. Нема іншого шляху. І це показують президенти. Треба підтримувати діалог. Такий комунікат від президентів у цій справі. Це ще не відбулося, потрібно зачекати.

Леонід Фінберг, «Дух і Літера»: Пане Посол, уже 20 років Польща йде своїм шляхом, вона вже частина Європи... Які позитивні процеси, які відбуваються сьогодні в Польщі, видаються Вам найважливішими для подальшого розвитку країни і якою мірою Ви, як Посол, хотіли би сприяти тому, щоб цей позитив розповсюдився і в Україні?

Генрик Литвин: Дуже складне питання для мене. Ви знаєте, ми сьогодні дивимося на польську реальність перш за все крізь негативні висновки. Це нормальне явище. Ми розмовляємо про те, що нам не подобається і дуже рідко - про те, що розвивається як треба. Мені здається, найважливіша в Польщі особиста активність не стільки в політиці, тому що тут є питання, є сумніви, але особиста економічна активність. Не тільки те, як діють в економіці поляки, але як вони створюють місце для своєї активності, як вибивають це місце в розмові з урядом, з державою, як примушують державу, щоб вона створювала для них це місце. Це ще не дуже успішна боротьба, тому що в нас податки дуже високі і це вказує на те, як багато ще потрібно зробити. Але те, як Польща перейшла кризу, показує, що деякий успіх вже є. Думаю, що ми мали успіх, бо наша економіка і наші фінанси не віртуальні, а реальні. Якщо навіть у нас дуже багато кредитів і кредити є основою економічної активності малого і середнього бізнесу, то це не віртуальні великі банківські кредити. Це є кредити, які мають реальну основу в конкретній власності людей. Ці кредити реальні, і

люди змогли їх сплачувати навіть під час кризи. Тому ми її пережили. Але це показує, що основою нашої активності є малий і середній бізнес. Також важливим для розвитку економіки є сімейний бізнес в Польщі. Я вважаю, що все це стає основою і для політичного захисту перед можливими спробами порушити стандарти демократії, до чого може дійти в кожній країні. Ця сильна група, цей наш середній клас, відрізняється від типового американського середнього класу, але він відіграє подібну роль і, на мою думку, зовсім непогану.

Михайло: Моє питання стосується погодження підручників з історії між Польщею та Україною. Знаю, що є така ініціатива між Україною та Росією. Можливо, щось подібне є між Україною та Польщею?

Генрик Литвин: Так, є така ініціатива. Здається, днями така польсько-українська група зустрічається в Одесі. Я не вважаю, що потрібно мати один підручник. Це і неможливо, і некорисно. Мені здається, що потрібно навчитися вживати відповідну доброзичливу мову стосовно сусідів у підручниках - і цього вистачить. А писати потрібно свою історію в підручниках, і вчитися своєї історії, і кохати свою історію. Я не вважаю, що ми повинні спільні підручники писати. Є така думка в ЄС, але я, щиро кажучи, не можу собі уявити, як це буде виглядати - один підручник для всіх у Європі. Це неможливо. Все ж таки сьогодні ще існує Європа батьківщин, і я не бачу можливості, щоб це змінилося дуже швидко. І тому ми повинні будувати історії своїх батьківщин. Тим більше у випадку України. Це не таємниця, що Україна не мала таких можливостей в історії, які були в західних країн і навіть у Польщі. І тому ця побудова дуже важлива для України.

12

Але треба розмовляти, треба знаходити таку мову, яку ми будемо вживати в підручниках. Ще раз повторюю, це повинна бути мова доброзичливості щодо сусідів. Але цією мовою можна писати різні історії.

Павло Солодько: В мене зараз питання швидше з розряду футуризму, як Ви казали. Чи є в польському суспільстві, в медіа обговорення можливості створення Речі Посполитої трьох народів у майбутньому? Концепція Міжмор’я?

Генрик Литвин: Ні, нема. Я думаю, можна знайти такі метафори, але так, щоб були публіцисти, політики, науковці, які поважно про це пишуть, я на таке не натрапляв. Звісно, якщо дуже захотіти, то можна все знайти, в якихось регіональних виданнях людину, яка напише таку статтю або навіть декларацію. Але від серйозних людей я нічого подібного не чув. Не тому, що нема сентиментального підходу до цієї частки нашої історії. Очевидно, він є. Інша справа, що більшість тих людей, які про цей сентиментальний підхід говорять, мені здається, не дуже добре розуміють, чим це насправді було, чим була Річ Посполита обох народів. Є сентиментальне, але не політичне повернення до минулого.

Оля Гнатюк: У мене таке коротеньке запитання на продовження запитання Леоніда Фінберга. І маленьке доповнення чи коментар. Запитання стосується нашої найближчої перспективи і т.зв. „projek-tów flagowych”. Сьогодні ми говоримо дуже багато про Євро-2012, і, по-моєму, дехто вже стомився від тих розмов, ми говоримо про Східне партнерство, але мені було би цікаво почути, які конкретні проекти в гуманітарній сфері мають шанси бути реалізовані. Чи є якісь задуми, чи є спільні проекти польсько-українські чи то в рамках т.зв. „stadionu kultury”, що є своєрідним доповненням до культурної програми до Євро-2012, чи в рамках

можливих гуманітарних проектів Східного партнерства? На продовження запитання Леоніда Фінберга і Вашої відповіді, мені видається, що варто згадувати також як позитивні елементи реформу самоврядування і збудження цієї активності місцевих громад. І друга річ, яка мені видається шалено важливим досвідом для України,– це прозорість у державному бюджеті й у фінансуванні культурних, наукових і освітніх проектів.

Генрик Литвин: Так, я згідний. Якби пан запитав про дві речі, то я би згадав самоврядування. А якщо йдеться про Євро-2012 і Східне партнерство і можливості використання в культурі передбачених ними проектів, то треба пам’ятати, що якщо говоримо про Євро, то тут є активність Польщі та України, бюджетів держав, і тут можна скористатися цією активністю. Будуть такі можливості. Стосовно значення Східного партнерства для культурних проектів, то існують певні сумніви. Оператором цього є Європейська Комісія, яка вибирає підрядних операторів, які збирають проекти, оцінюють і дають гроші. Цей процес для мене не зовсім прозорий. Підхід цих другорядних операторів не зовсім зрозумілий. Вирішальним аргументом буває не що пропонується, а хто пропонує. Є такі узвичаєності, кліше, відповідно до яких оцінюються проекти. Ми про це говоримо з колегами з Комісії. Ми намагаємося їм говорити про те, яка ситуація в країнах Східного партнерства і що треба це враховувати, але поки що я не бачу таких ефектів, про які б ми думали. Це не означає, що вони неможливі. Потрібно працювати. Поступово розширювати пропозицію. І здійснювати тиск на Брюссель, на Європейську Комісію. Якщо буде достатньо проектів, якщо буде достатньо сильний тиск, буде і більше грошей, і поступово, я переконаний, реальніша політика тих наших проектів, які вирішують, кому дати, а кому ні.

13

Віталій Щербак: Чи Ви, пане Посол, могли б нам коротко сказати про свої пріоритети на час Вашої каденції?

Олена Бетлій: Чи це виклик бути Послом Польщі в Україні такий нелегкий час?

Генрик Литвин: Знаєте, я був послом в Білорусі в роках 2007-2010, чи це було краще? А ще раніше заступником посла в Москві, в роки, коли ми наближалися до ЄС. А ще раніше консулом у Римі під час великого ювілею. А ще раніше у Львові, коли розпочиналася Україна. Так що я маю щастя жити в цікавих часах. Але я щасливий з цього. Був колись такий момент, коли я думав, що я буду жити в нецікавих часах усе моє життя. Мені було 17 років у 1976 р., коли у нас також був суспільний рух, придушений дуже швидко. За рік після того я починав навчання в університеті і думав, що буду жити в такій країні, яку бачив тоді. І думав, що

треба знайти нішу, сховатися і жити з історією. Тому вибрав історію і думав, що відійду від того, що навколо, і буду собі шукати красивих речей в минулому. Потім прийшов зовсім інший час. Вже у 1981 р. навіть 14 грудня декілька годин після проголошення воєнного стану я був переконаний, що це тимчасово, що все вже змінилося і не треба переставати вірити в цю тимчасовість. Повертаючись до питання пана Віталія, про пріоритети скажу таке. Я працював як дипломат насамперед на Сході і навчився, що планів не треба мати. Потрібно реагувати на те, що відбувається. Якщо йдеться про польсько-українські відносини, то, думаю, головне ми вже зробили. Ми знаємо, в якому напрямку потрібно йти. А в яких умовах - ми цього не передбачимо. Потрібно реагувати на умови, які змінюються, і продовжувати розпочату роботу.

14

У Польщі є такий автор поетичних текстів – Войцех Млинарський. Він написав дуже популярну пісню „Róbmy swoje”. Це дуже добре гасло. Це гасло нашого середнього класу. І робімо своє в українсько-польських відносинах. Можуть бути більш корисні, менш корисні умови з боку інших сусідів, з боку ЄС, але ми не перестанемо бути сусідами і будемо як сусіди діяти і продовжувати цей процес. Сподіваюся, що позитивні зміни також настануть. Про це говорить і мій досвід спілкування з молодими людьми. В молоді зовсім інше знання. Але важливе те, що молоді люди між собою розмовляють практично без будь-яких бар’єрів.

Віталій Михайловський: Пане Посол, в мене два коротеньких запитання. Чи плануєте Ви, як фаховий історик, скористатися Вашим перебуванням у Києві і написати щось про те, чим Ви завжди займалися? Адже остання Ваша книжка про київську шляхту і її репрезентацію на сеймах. Чи не плануєте Ви мати такий «Великий шолом», якщо послуговуватися термінологією Формули-1, і стати ще послом в Литві?

Генрик Литвин: То вже przesada – Litwin w Litwie. Ні. Литва - це для Польщі дуже складне питання. Не проблема, я хотів би сказати. Потрібно бути фахівцем. Я не фахівець. Це стосується також питання мови. Не можна бути послом в державі, мову якої не знаєш. Що стосується моєї праці історика, то щиро кажучи, відкладаючи убік мою працю посла, я повинен зараз закінчити книжку, над якою працюю уже 9 років. І ця книжка цього разу не про Україну, а про папську дипломатію першої половини 17 ст. Дуже цікава праця для мене, яка дозволила мені навчитися історії Європи цього періоду. Коли я думав, що вже закінчую книжку, то я зрозумів, що нічого не розумію і треба просто відкласти текст і читати-читати-читати. І на таке

читання пішло близько семи років. Це дуже цікавий час, але вже потрібно переходити до завершення цієї книжки. Сподіваюся, що матиму можливість подивитися, що є в київському архіві. Я востаннє там був у 1986 р., коли щось отримати було вкрай складно. І я б нічого не отримав, якби не книжка Крип’якевича «Богдан Хмельницький», тому що показав, що там вказані джерела, які знаходилися в архіві. І тоді тільки отримав Житомирську книгу з 1640 р. Пізніше вже використовував праці інших істориків. На щастя, в Україні дуже сильна, я б сказав, школа істориків, які працюють з джерелами, є багато таких статей, книжок, які дають нам доступ до джерел майже безпосередній. Я це дуже високо ціную і за останні роки дуже багато читав із приємністю, зацікавленням таких праць українських колег.

Сергій Звиглянич: Я би хотів повернутися до питання економічної співпраці. Сьогодні Україну і Польщу пов’язують також питання енергетичної безпеки. Відомо, що польська нафтогазова компанія, як і наш Нафтогаз, домагається переглядів контрактів з Газпромом. Відомо, що до січня цього року Польща закуповувала газ в Україні, а потім це припинилося. Що Ви можете сказати про перспективи відновлення цієї співпраці?

Генрик Литвин: Щиро кажучи для нас важливіший спільний підхід до питання енергетичної безпеки, ніж питання купівлі газу в Україні. Це насамперед справа такого місцевого рівня. Вигідно в цьому регіоні, про який йдеться, купляти газ в Україні. Але це не є один з важливих елементів польської газової безпеки. Можна купити, але якщо немає умов, є складності - не будемо купляти. Можна зробити це інакше. На момент, коли Україна відмовилася продавати газ, це дійсно було складністю для нас.

15

На сьогодні ця проблема становить вже не таку складність, а в майбутньому, ми переконані, знівелюється. Ми думаємо, що знайшли вихід із ситуації і відповідь на питання газової безпеки Польщі. Цією відповіддю є сланцевий газ. Вже розпочинається видобування. Ми сподіваємося, що це справді буде вирішенням наших проблем. Але поки що потрібно врахувати кількість газу, яку ми згідно з договором з Газпромом купуємо щороку, кількість нашого газу. Тому для нас співпраця з Україною найважливіша в напрямку спільної праці для загальноєвропейської газової безпеки і побудови вільного газового ринку. Це проблема. Якщо будемо порівнювати газовий ринок і нафтовий ринок, то нафтовий ринок вільний, а газовий – під контролем держав. Це дуже некорисно. Перш за все для тих, хто змушений купувати, але також це зовсім некорисно для економіки. Ринок повинен бути вільний. Це дуже важлива справа, і тут дуже високо цінуємо підписання Україною європейської енергетичної карти. Це крок у напрямку власне боротьби за вільний газовий ринок. І якщо йдеться про боротьбу, то ми, без сумніву, союзники. Але тут є багато складностей, висвітлення яких потребує окремої лекції.

Анна Лазар: Шановний Пане После, шановна громадо, я почуваюся викликаною до відповіді запитанням пані Олі Гнатюк. Я працюю в Польському Інституті, який, в українському баченні, є підрозділом Посольства Республіки Польща в Україні. Я б хотіла сказати кілька слів про польське головування в ЄС. Це є тема просування гуманітарних і культурних подій. Я сподіваюся, що проекти Євро-2012 та Східне партнерство в гуманітарній сфері будуть дещо подібними. Ви праві, Пане После, що деякі процедури є не до кінця чіткі, але загальна схема трошки віддзеркалює

таку ситуацію малого і середнього бізнесу в Польщі. Отже, гроші, які були виділені на культурну програму польського головування в ЄС, були виділені для Міністерства культури і національної спадщини. Оператором тих грошей був Інститут ім. Адама Міцкевича, який відповідає за промоцію польської культури закордоном. Цей Інститут був відповідальний за те, щоб оголосити конкурс для різних суб’єктів, які захочуть мати культурну програму в Україні. І вони це зробили. Польські партнери, які хотіли мати в Україні яку-небудь подію, мали знайти тут українських партнерів. І тим способом з’явилася абсолютно демократична ситуація. Якщо хтось зміг собі знайти партнера в Україні, то він міг провести тут культурну подію. І так з’явилося близько тридцяти подій, за якими і студенти Києво-Могилянської Академії можуть спостерігати. Напр., історичні проекти, як «Табір «Солідарність»». Ці проекти з’явилися в Україні, але також в 9 інших країнах ЄС, які були обрані культурними столицями головування Польщі в ЄС. Це є прекрасна ситуація, оскільки суб’єкти, які зголошуються, є неокресленими, вони набирають свого окреслення, своєї ідентичності в той момент, коли починають щось робити. Це є чудовий прояв демократії. Стосовно Євро-2012 хочу сказати, що вже з’являються перші пропозиції культурних програм. І дуже близький мені проект стосується тих, хто не зможе собі купити квитків на футбольні матчі. Це буде проект, підтриманий містом Варшавою. Запрошуються соціальні педагоги, які будуть працювати з дітьми вулиці, щоб діти вулиці також були господарями міста, коли приїде багато вболівальників. Вони будуть робити екскурсії по місту для тих, хто захоче бути туристами. Це показує, що поняття культури вбирає в себе дедалі більше цікавих напрямків, не тільки концерти.

16

Павло Кучапін: Пане После, скажіть, будь ласка, який би образ мала мати Польща, її історія, культура для мешканців з Півдня, Сходу, Центру України, які достатньо мало знають про Польщу, або мислять стереотипно? На Вашу думку, які ключові моменти вони мають усвідомлювати?

Генрик Литвин: Знаєте, все буде розвиватися у свій спосіб. На це мають вплив конкретні контакти людей з Східної, Центральної, Південної України з Польщею. Їх дуже багато. Не тільки тому, що вони виїжджають до Польщі, але тому що багато є ініціатив, які стосуються власне тих теренів, які Ви згадали. Є промоція польської культури, є активність польської економіки, існують наші генконсульства (вже 7). Моя праця не показувати, якими мають бути цікаві місця в Польщі. Моя праця сприяти налагодженню стосунків між державами.

Захід відбувся 22 вересня 2011 р. в Центрі польських та європейських студій НаУКМА

17

ДУХ I ЛIТЕРА

Велике князівство літератури

Чеслав М

ілош

Велике князівство літерат

ури

Чеслав МілошДобре народитися в малій країні, де природа людяна,

на міру людини, де впродовж віків співіснували різні мови та різні релігії. (...) І раптом усе це спростову-ють демонічні діяння Історії, яка має всі риси кровожер-ного божества. Земля, на яку поет дивився у польоті, волає воістину з безодні і не дозволяє дивитися на неї з високості. Постає реальна, нездоланна суперечність, яка не дає спокою ні вдень, ні вночі, хоч би як ми її називали: суперечністю між буттям і чином чи супер-ечністю між мистецтвом і солідарністю з людьми.

Я наповнений пам’яттю про людей, які жили і померли, пишу про них, одночасно усвідомлюю-чи: ще мить, і мене теж не стане. І ми разом є ніби хмарою, чи міражем посеред витворів люд-ської цивілізації двадцятого століття. Мої су-часники: спорідненість, яка базується на тому, що ми живемо в тому самому часі, хоча і в різних країнах та географічних широтах. І в певному сенсі ця спорідненість сильніша за будь-які племенні зв’язки.

cover_Milosh_1.indd 1 30.08.2011 18:45:32

Чеслав Мілош “Велике князівство літератури“ (“Дух і Літера“, 2011)

Дискусія-представлення

Учасники заходу: Оля Гнатюк, Олена Коваленко, Костянтин Сігов, Андрій Павлишин, Олена Бетлій (модератор)

Олена Бетлій: Дозвольте розпочати з передісторії про те, як постала ідея цієї книжки. Вона почалася в липні 2010 р., коли Аня Крикун, діячка Центру і аспірантка Могилянки та університету «Париж-Схід», повернулася до Києва з краківської літньої школи. Вона повернулася з думкою про те, яким би чином представити в Україні творчість Чеслава Мілоша в рік його сторічного ювілею – 2011. Власне, тоді й виникла ідея про те, що найкращим представленням видатного інтелектуала може бути нове знайомство з його доробком. Незнаним чи мало знаним доробком Чеслава Мілоша в Україні є його есеї. Так було вирішено запропонувати читачеві добірку есеїв, які досі не були перекладені українською. Після цього розпочалася копітка робота з вибору текстів для перекладу, до якої долучилися Олена Коваленко та Ірина Ковальчук. В той момент з одним із київських видавництв було погоджено, що цю збірку есеїв буде опубліковано. Врешті-решт, коли був зроблений проект і всі тексти були підібрані, раптом це видавництво відмовилося від нього. В результаті, ось ця геніальна думка видати збірку есеїв Мілоша могла стати однією з тих багатьох ідей, які не реалізувалися. Але, на щастя, існує видавництво «Дух і Літера». Є люди, які зрозуміли цінність такої збірки для гуманітарного простору України, і це насамперед пані Оля Гнатюк. Є також інституції, які можуть такий проект фінансово підтримати, як Польський Інститут. А тепер слово тим, хто допоміг цьому проекту зреалізуватися.

18

Коли ми представляємо книжку, на мою думку, важливим є розкриття контексту. Ми маємо добре розуміти, де ж ми можемо цю книжку поставити на власній книжковій полиці вдома або в бібліотеці, щоб ми розуміли, що ж ми насправді тримаємо в руках. Пані Олю, на Вашу думку, яке місце може зайняти ця збірка есеїв Мілоша в українській гуманітаристиці загалом або серед інших перекладів творів Мілоша та польських книжок, перекладених українською? Чим була для Вас участь у цьому проекті і така нелегка праця – написання вступного слова про Мілоша?

Оля Гнатюк: Я трошки сміюся, бо одна справа це місце цієї книжки, інша справа – місце Чеслава Мілоша, і ще, можливо, найменш важлива справа – моє місце в цій книжці. Місце цієї книжки, звичайно, серед енциклопедично-довідникових видань. Переважно такі видання асоціюються з чимось уже усталеним, і нерухомим, але «Велике князівство літератури» дарує дуже живе і жваве спілкування. Цим відрізняється від енциклопедичного, до якого ми звикли, але також і вписується в таке видання, що є своєрідною енциклопедією і ХХ ст., і літератури давнішої, і культури, з якої виростає це ХХ ст. Інтелектуальний клімат цієї книжки мені здається саме таким – на полиці енциклопедії ХХ ст., але десь закоріненої у попередню культуру. Щодо Чеслава Мілоша, то, очевидно, це те, чого найбільше бракувало. Чесно кажучи, я можу до упаду сперечатися з моїм колегою професором Олександром Ф’ютом щодо того, чи є Мілош найвидатнішим поетом усіх часів у польській літературі. Але я не буду сперечатися з ним, якщо він скаже про нього як про найвидатнішого есеїста. Мені здається, що цей жанр, жанр есею (я розумію, що в мене є слабкість до нього і на це нема ради), якоюсь мірою є тим, чого сильно не вистачало в ХХ ст. в українській літературі, і для мене це така своєрідна компенсація – переклади польської есеїстики, намагання проникнути з цією спадщиною в ХХ ст. Це той жанр, який, мені видається, найкраще осмислює це жахливе і прекрасне водночас ХХ ст. Тому мені здалося, що ідея моїх молодих колег страшенно відважна. Мені завжди відвага імпонує. Я не є боягузлива, але обережна людина. І мені заімпонувала ця відвага моїх молодших колег. До того ж, коли таке сильне плече Андрія долучилося - я зрозуміла, що цей проект має вдатися. Не кажучи вже про те, що коли до чогось долучається «Дух і Літера», то я точно знаю, що воно вдасться. А ще й з допомогою Анни Лазар і Польського Інституту - він був приречений на успіх.

19

Думаю, моя роль тут була дуже скромна. Не дати упасти на духу моїм молодшим колегам – до цього я би звела свою роль. В останню хвилину Леонід Фінберг мене привів до пам’яті: «А передмова?» То я вже долучилася із передмовою. Але це був такий скромний внесок. Маленький путівничок-довідничок, але в головних ролях тут були зовсім інші особи. Я хочу передати слово Олені, яка з подивугідною енергією все це долала. І я вітаю з тим, як це вдалося. Це дуже непросто починати свій шлях перекладача з Чеслава Мілоша.

Олена Коваленко: Дякую пані Олі за допомогу і дякую пану Андрію за допомогу протягом всього проекту, тому що справді сміливість сміливістю, але коли доходить до енциклопедичних знань, які просто необхідні в перекладові таких текстів, то тут, звичайно, самі б ми з Іриною Ковальчук жодним чином не впоралися. Перекладати Мілоша – це як перекладати книжку з історії Східної Європи ХХ ст.: це є безліч імен до того часу мені невідомих або мало відомих, які я тільки чула: Вінценз, Сімона Вейль,- про Ґєдройця, знала, звісно, але Анджеєвський... Словом – це купа імен, про контекст яких потрібно було знати окремо і можна писати цілі розвідки. Це також купа географічних назв, де був Мілош, які закарбувалися в його пам’яті, які він транслює через свої тексти читачеві. Це теж треба було знати, вишукувати. Це безліч цитат із поезії, із прози, які він просто використовував для того, щоб пояснити свою думку, але знову ж таки – це є мікро-контексти, в яких треба копатися, і тут без пана Андрія, мабуть, ми б собі не дали ради в тому всьому, за що я йому дуже дякую. Щодо досвіду перекладу, то це було цікаво і складно водночас. І складність радше полягала в цікавості, а цікавість у складності, тому що, повторюся, – це як перекладати історію ХХ ст. Але цікавість у тому, що Мілош пише напрочуд просто і, наприклад, він не вдається у абстрактні філософські розумування. Він дуже прив’язаний до реальності. І я дуже ціную це вміння вихопити із навколишнього світу якийсь епізод, якусь подію, річ, і описати її так, щоб читач, який читатиме про цю річ через 50-100 років, міг собі її дуже просто уявити, і вона б постала перед його очима, як поставала колись перед Мілошем. У цьому була вся цікавість текстів.

20

І, власне, я сподіваюся, що книга буде цікавою не лише літературознавцям, філологам, а також історикам, тому що, підбираючи есеї, ми намагалися зробити її для якомога ширшого кола інтелектуального читача і представити постать Мілоша не лише як літературознавця, а й Мілоша як мислителя, Мілоша, який мав багато ідентичностей, життя якого пов’язано історією від 1911 року до 2004, життя якого пов’язано широкою географією від литовського Вільнюса до Берклі. Я сподіваюся, що кожен знайде у книзі щось цікаве. Буду рада бачити якісь реакції на цю книгу, дискусії, які вона спровокує в майбутньому.

Олена Бетлій: Пане Костянтине, якби я спробувала уявити, чого мають хотіти видавці, щоб почуватися щасливими, то, мабуть, подумала б про те, що щастям би було мати вдалий книжковий проект і хороших його виконавців. Чи це так? Яке місце ця книжка займає у видавничій політиці «Духа і Літери»?

Костянтин Сігов: Ви так добре представляли ті таланти, які зібралися навколо цього видання, що в мене виникло таке відчуття, що це як та огорожа, яка охороняє невтілені ідеї, щоб вони не потрапили на цвинтар невтілених ідей. Він є надто великим, особливо після всіх подій ХХ ст. і особливо в Україні. Я думаю, ось ця жива огорожа - огорожа молодих, талановитих людей, які прагнуть, щоб народжена ідея скоріше прямувала в життя, втілювалася, а не впадала в ту прірву, яка дуже часто йде в небуття, в забуття. Я хотів би сказати, що, з одного боку, добре пам’ятаю нашу зустріч з Чеславом Мілошем в Парижі і шанс, коли цілий вечір можна було його слухати, спілкуватися, формулювати питання і чути на нього відповідь. Але йдеться не тільки про цей особистий, дуже важливий для мене спогад, а про спілкування з його книжками, з його текстами. Так само для мене колись важливим було те, що він написав про Сімону Вейль. Але з іншого боку, сьогодні мені би хотілося сказати не про цього монстра ХХ ст., про якого, звичайно, всі присутні вже дещо чули. А про те, яким важливим для мене, і я думаю, було б важливим і для нього, є факт, що цей український переклад народжувався в спілкуванні дуже молодих і дуже талановитих людей України. Ось цей контекст, я думаю, є дуже важливою рисою саме цієї книги. Звичайно, тут були компетентні автор передмови і науковий редактор, але було особливо приємно, що цю книгу створювали молоді і талановиті люди.

21

Усім нам, досвідченим і компетентним, було особливо приємно, що цю книгу створювали надзвичайно молоді і талановиті люди. Це блискучий початок. Час від часу я знімав окуляри і дивився, як спілкувалися перекладачі – випускниці НаУКМА. Спостерігав, як передавалися туди-сюди тексти, як дівчатам допомагав також випускник НаУКМА, магістр філософії, Олексій (Сігов – О.Б.), який представляв у цьому проекті видавництво і виконував поточну роботу після того, як зелене світло ідеї збірки дав Леонід Фінберг. Саме Олексій відповідав за те, щоб все було надіслано вчасно, щоб нічого не загубилося, щоб раптом в друк не потрапила попередня версія. За 20 років роботи видавництво «Дух і Літера» добре знає, як важливо, щоб помилки не було прямо на обкладинці. І всі з цим стикаються постійно і систематично не тільки в Україні, а й у Парижі, у Кракові. Отже, я думаю, що ця робота талановитої групи – це щось надзвичайно плідне щодо майбутнього. Дуже мені приємно, як тут представили Андрія Павлишина.

22

ЗМІСТ

Оля Гнатюк. Велике князівство літератури: між філософією і політикою ................................................................................................. 5Нобелівська промова .......................................................................... 13Вільнянин – поляк – європеєць... ....................................................... 27

До Томаса Венцлови ........................................................................ 29Сенс регіоналізму ............................................................................ 51Ла Комб ............................................................................................. 57Втрачені місця .................................................................................. 83Про вигнання .................................................................................. 103Про ідентичність ............................................................................ 113

Людина в ХХ столітті ..................................................................... 119Розважаючи про ссавця ................................................................. 121Лист до захисників культури ........................................................ 139Два процеси .................................................................................... 149Про цензуру .................................................................................... 163Взаємні порахунки ......................................................................... 175Антисемітизм у Польщі ................................................................ 221Мова та нації .................................................................................. 235

Письменник у плетиві політики..................................................... 249Про історію польської літератури, вільнодумців і масонів........ 251Приватні обов’язки перед польською літературою .................... 291Напівприватний лист про поезію ................................................. 339Дві фальші et co. . ........................................................................... 357Про брехню ..................................................................................... 365

«...як-от я і ти...» .............................................................................. 377Лист до Єжи Анджеєвського ........................................................ 379Ким є Ґомбрович? .......................................................................... 389Про Йосифа Бродського ................................................................ 413Таємничий пам’ятник .................................................................... 427

Інформація про перекладачів ............................................................. 435Бібліографія ......................................................................................... 437

Коли йде перелік текстів Герберта, Міхніка, Леца, Фіцовського, а далі дуже такий важливий акцент: усі - видавництва «Дух і Літера», я можу сказати, що всі,– воно свідчить і про нашу дружбу, і про дуже плідну працю, і про повагу нашого видавництва до майстра зі Львова. І дуже приємно, що наші молоді могилянці, долучаються до такої великої роботи. Повторюю, йдеться не тільки про те, що це Нобелівський лауреат, що це ім’я, і т. д. А йдеться про те, ви пам’ятаєте, як він починав. Для нього дуже важливим було, з провінції литовської, з вільнюських студій через ті чи інші стипендії потрапляючи до великого світу, єднати оце рідне, яке в нього було, і те вселенське, яке він отримав у Парижі, в Каліфорнії, власне, в своїх медитаціях перед відкритим небом зоряним, часто дуже трагічним.Але я думаю, що те, що він знайшов, зокрема у таких авторів, як Сімона Вейль або Оскар Мілош, має

транслюватися через молодь до всього ХХІ століття.

Олена Бетлій: Пане Андрію, Ви багато перекладали з польської. Що означало для Вас перекладати Мілоша, писати примітки, пояснювати контексти цих текстів і взагалі бути науковим редактором цієї книжки? Чи це також був виклик, чи це була неймовірна насолода, що ось, нарешті, я перекладаю автора, з яким, можливо, мріяв створити внутрішній діалог?

Андрій Павлишин: Дякую за це запитання і дякую за чудову нагоду поспілкуватися з вдячними читачами. Я завжди дуже високо ціную таку нагоду, бо робота перекладача минає в самоті, за комп’ютером, і коли він виривається на свободу, то йому дуже хочеться поговорити з людьми. Тому я, властиво, пішов викладати в Український католицький університет у Львові, щоб бодай час від часу бачити живих молодих людей, спілкуватися з ними і щось їм оповідати. Я страшенно ціную моїх друзів, колег, видавців, без них, звичайно, моє життя не мало би сенсу. Тому що робота над книжкою – це так, як зарахування чергової жінки в колекції Дон Жуана, властиво такого типу чоловіка, як Дон Жуан, якому важливо не володіти жінкою впродовж довгого періоду часу, а здолати її, підкорити її, а далі буде якась нова жінка. У видавця і автора, перекладача в даному випадку, діаметрально різні завдання. Взагалі-то кажучи, вони створюють таку собі діалектичну єдність протилежностей, тому що автор зацікавлений у тому, щоб знову і знову повертатися до тексту, поглиблювати його, бавитися ним, переінакшувати його, відкладати і знову до нього повертатися, вилизувати до останнього моменту. Коли я вже знав із певністю, що книжка поїхала до друкарні, я таки сів і уклав іменний покажчик, просто для себе. А видавець, він – людина, прив’язана до реальності більшою мірою, людина, яка має якісь певні виробничі плани, стосунки з друкарнею, стосунки з торговельними мережами, плани презентацій і всякі такі інші речі, без яких, без цієї всієї інфраструктури, звісно, книжка не могла б жити. І я їх прекрасно розумію, бо сам багато років у цьому бізнесі. Я мав щастя працювати над цією чудовою книгою. Почалося все із пропозиції Іринки і Оленки, які мене підкорили тим, наскільки влучно і точно ці молоді фахівці, які не прожили багато років у Польщі, які не віддали дисертаціям десятиліття, змогли вловити сенс духу творчості Мілоша, які підібрали такі чудові тексти.

23

24

Вибрані до друку есеї виразно репрезентують Мілоша і завдяки цьому книжка має дуже репрезентативну архітектуру. Спочатку увійшли тексти, які показали його генезис, формування – вільнянин-поляк-європеєць,- відданість його рідному Вільнюсу, як чоловіка, який багато вчився по різних Парижах, а пізніше мандрував, пізнавав, всмоктував все це так, щоб воно стало його органічним елементом. А пізніше - став людиною світу, викладаючи в Берклі, отримавши Нобелівську премію, повернувшись на батьківщину, але залишившись перекладачем з багатьох і багатьох мов, насамперед – перекладачем з англійської культури (перекладають, властиво, не мову, а культуру перекладають) і культури Святого Письма – Біблії. Дівчата представили його дуже добре через дискурс людини в ХХ ст., через екзистенційні проблеми, які довелося перейти йому неодноразово, відчуваючи смерть або загрозу від рук ворогів або власні моменти найбільшого розпачу, представити письменника у плетиві політики, тобто показати його крізь призму ставлення до важливих питань. І, врешті, у спілкуванні з тими людьми, які були його найближчими. Мабуть, адекватно тут представлено його приятелів, тих людей, які сформували його особистість, якою її знаємо: Єжи Анджеєвського, Ґомбровича, Йосифа Бродського, Ґєдройця, Вінценза. Про Вінценза йдеться в есе «Ла Комб», воно трошки вище, бо дуже важко це все розділити. Про Оскара Мілоша і про Тигра (Тадеуш Юліуш Кронський – О.Б.), свого філософського вчителя, він пише в іншій книзі, яка уже була перекладена і видана в Україні в 2007 р., в«Родинній Європі». Багато хто вважає цю книгу центральною для творчості Мілоша, більш центральною в есеїстиці, аніж «Поневолений розум», книжку, яка, на жаль, майже не існує в українському дискурсі. «Родинна Європа» доступна на ринку, в бібліотеках. Той, хто захоче до

неї доступитися,- доступиться. Натомість переклад «Поневоленого розуму», який я, особисто, ціную, бо з цього починалося моє знайомство зі світовою літературою і культурою: просто так склалися мої обставини, що це була перша книга такого масштабу, яка мене захопила, коли я глибоко зітхнув – і відбулося ось це насичення киснем, коли тобі розриває мозок від світла. Така книжка у кожного своя, а в мене був «Поневолений розум» у виданні Сучасності. Це еміграційне видання, воно потрапило до Львова з якимись пачками багатьох інших книжок, які надсилали у «Просвіту». Але знову ж таки, це журнальна публікація. Десь-то воно в журналах є, хтось вирізав і залишив, хтось може піти в бібліотеці пошукати ці старі десять чисел поспіль, але для цього потрібно зробити вже якісь спеціальні зусилля. Ця книжка все ж таки на тому рівні, на якому б мала, на ринку не представлена. У чомусь ця книжка – «Велике князівство літератури» – заміняє той широкий компендіум творчості Мілоша, вона є вступом до нього. Бо той, хто прочитає цю книжку, закохається в ці тексти, полюбить той світ, який він репрезентує, той захоче дізнатися більше і вже прочитає глибші його речі. Українською мовою Мілоша ще трохи перекладено, перекладена «Абетка» Наталкою Сняданко, перекладений «Придорожний песик» Яриною Січишин, є чотири збірки віршів більшої чи меншої повноти. Я страшенно шкодую, що ті поети, які беруться перекладати Мілоша в нас, в Україні, за винятком хіба Наталки Білоцерківець, яка, на мою гадку, найближче підійшла до естетики Мілоша і до представлення його в поезії, є авторами з іншої площини, з іншого поля, і тому, мабуть, не перекладені найважливіші поеми Мілоша: «Моральний трактат», і «Теологічний трактат», і ці всі його великі тексти, які є квінтесенцією думки, філософських шукань.

25

Перекладено доволі непогано якісь окремі його вірші, але не всі. Нема того улюбленого мого з Грицаком. Ми дуже сміялися з ним, коли готували дискусію у Львові, то ми так мінялися думками про те, хто який вірш Мілоша більше любить, бо Леся Коваль цитувала на відкритті той його знаменитий вірш про книги, про їх запах, про те, як стоять вони на полицях. Він неперекладений українською мовою. А наш з Грицаком улюблений вірш: «Коли ти скривдив просто людину, то пам’ятай, що завжди буде поет, який нагадає тобі про це і не дасть тобі спокійно жити». Він також не перекладений українською мовою. Ми також його обидва цитували в польській версії. Готуючи цю книгу, я віддав цілком належну данину подиву молодим колегам. Дійсно, було що працювати, коли йшлося про наукове редагування, бо відчуваючи Мілоша, вони все ж таки не жили в тому контексті, не знають нюансів, яких не ловлять так, як я, який перекладав Герберта, Міхніка чи ще якісь історичні тексти для журналу «Ї» упродовж двох десятиліть. А найбільше мені, мабуть, дала енциклопедія «УСЕ», де я був координатором проекту, і ми перекладали з польської, а також шведської і англійської книжку на півтори тисячі сторінок, де я, будучи координатором, спеціально вставив до 20% власне полоністики - текстів, пов’язаних з культурою, історією Польщі, скориставшись просто моментом і нагодою, що є фінансування, і знаючи, що іншого такого вже не буде. І справді інші перевидання фінансувалися з інших джерел, вже були без цих контекстуальних моментів. Я завжди, коли несу до читача в Україні такі книжки, як книжка Мілоша, Герберта, Міхніка чи якісь наступні, я усвідомлюю, що обов’язково потрібні примітки, потрібне введення в контекст. Коли ми робили в моєму улюбленому

видавництві «Дух і Літера» книжку Адама Міхніка, то ми йшли таким шляхом, щоб не розколювати книжку на окремі примітки, не ламати малюнку тексту, то просто я всі ці примітки, які були розкидані по тексту, переніс у кінець, написавши приміткову післямову («Короткий словник реалій історії Польщі» – О.Б.), де дав реалії культури, історії Польщі, і багато хто потім мені просто розповідав, що починали читання книжки з цього (той, хто не займається спеціально полоністикою чи історією та культурою Польщі). Просто без цього не можна зрозуміти Міхніка і того, що в нього написано. Ми йшли дещо інакшим шляхом. Оскільки це видання конче мусить мати прив’язки і відсилки примітникові, ми вирішили давати примітки в кінці кожного есею. Значна частина цих приміток – це примітки запозичені, але інтерпретовані, не передані дослівно, не перекладені слово в слово, а пристосовані до українського контексту з великого видання творів Мілоша, багатотомного видання у Кракові, яке виходить упродовж останнього десятиліття. Окремі тексти там були. Але загалом це не більше 30% цих приміток. Решту довелося впроваджувати. Тут у нас прокоментовані реалії: культурні, історичні, мистецькі,- дано відсилки до всіх внутрішніх цитат, які нам вдалося відстежити, чи то біблійних, чи то з польських поетів, чи то зі світової літератури. Так стає зрозумілішим і каркас мислення, і якісь інші такі речі. І ця робота була такою страшенно цікавою, просунутою десь у чомусь – я вперше з’ясував технологію skype-конференції. Бо ми жили в різних містах, два місяці влітку я мешкав у Кракові, де готував наступні книжки для видавництва «Дух і Літера», які з’являться наступного року. Це конвеєр, певні речі закладаються за декілька років наперед.

Наступного року буде чудова дата – 120 років від дня народження Бруно Шульца і 70 років від дня його загибелі. Буде багато різних книжок, імпрез. Видавництво «Дух і Літера» готує дві книжки ширшої серії, я готую листи Бруно Шульца - усе, що зумів знайти Фіцовський на інші дослідники. Цим я займався в Кракові, а паралельно ми закінчували цю книжку і годинами обговорювали по skype кожне слово, кожну фразу, зворот. Дівчата не скорилися авторитетові «старшого дядечка», а сміливо кидалися в атаку, відстоювали свою точку зору, переконували мене і дуже часто їхня точка зору перемагала. Я ще раз хочу їм подякувати, а також подякувати колегам з Польського Інституту в Києві, які постійно підтримували цей процес. Це все середовище людей, які взаємно одне одного надихають, завдяки чому польська культура в нас, в Україні, представлена, може, якнайкраще з усіх можливих варіантів., якщо врахувати контекст, в якому ми живемо, в тій епосі байдужості до культури, до Європи, попри ті високі слова і обіцянки нагорі. У нас Європу дуже часто розуміють як те, що Мілош у цій книжці проклинає, як скажений консьюмеризм, божевілля на дорогах, компенсацію себе, своїх комплексів неповноцінності хама, який дорвався до великих грошей, швидкостей і розмаїття, який всю владу над цим усім демонструє, нищачи це розмаїття, принижуючи його і нівелюючи, як це повторювалося в світовій історії, іноді в клінічних формах, як це було в роки світових воєн. Мілоша треба читати обов’язково. Він був людиною, яка дуже тонко розуміла і Європу, з усіма її перевагами і недоліками, і нашу частину Європи, властиво, той Схід. Він народився в Російській імперії, виховувався під впливом багатонаціонального середовища, де були українці, білоруси, литовці, євреї, люди інших національностей. Всі вони щось йому давали, щось давав їм він - і завдяки цій мозаїці він найбільше самореалізувався і найбільше зумів розказати тій Західній Європі про нас. Коли у Львові кілька днів тому була велика дискусія, Міхнік читав лекцію, я її перекладав. Адам схопив цю книжку, подивився зміст і, побачивши «Антисемітизм», сказав: «А я видав тритомник Мілоша і забув про цей текст. Ви молодці, що його активізували». І почав оповідати, що він зустрівся з Мілошем ще молодою людиною в Парижі, Мілош йому сказав, що «мабуть, мене вже ніхто в Польщі не знає». У відповідь Адам півгодини йому цитував вірші з пам’яті. А немолодий уже поет плакав. Я думаю, що зараз він не плаче, а радісно усміхається на небесах, бо збувається його мрія, бо до загального його концепту культури приєднуємося також і ми.

26

Олена Бетлій: Презентована сьогодні збірка есеїв Мілоша вийшла друком нещодавно, тиждень тому – 13 вересня. Підозрюю, що я є чи не єдиною з усіх присутніх у залі людиною, хто встиг цю книжку прочитати, а тому скажу ще кілька слів як читач. Збірку цих текстів цікаво читати підряд. Якщо ви читаєте її від есею до есею, то перед вами розкривається постать, біографія і внутрішній світ конкретно взятої людини. Рік тому в Центрі ми організували науковий семінар про те, як писати біографію, що це за жанр – біографістика, як писати біографію видатної/ невидатної людини. Тут же сам Мілош її прописує, від початку, від перших реляцій з дитинства і до контексту, до середовища, в якому він перебував, до тих друзів, з якими він спілкувався. Безперечно, що цього ефекту досягнуто завдяки стрункій структурі, архітектурі, як сказав Андрій Павлишин, цієї книжки. Тут так багато всього, речей, про які ми не здогадуємося, питань, які ми не піднімаємо сьогодні. В цікавий спосіб розвивається думка Мілоша про власну ідентичність. Тут він - поляк з Вільно, який дуже близько сприймає Міцкевича і глибоко розуміє сенс його звертання до батьківщини «Litwo, ojczyzno moja». Тут дуже багато реляцій і спостережень стосовно переплетених у міському просторі культур – польської, єврейської, литовської... Тексти насичені роздумами. Ми всі добре розуміємо, що есеї – це постійний діалог, діалог із собою, із тими всіма переживаннями, які є, які викликані тими подіями, що довкола відбуваються, тими текстами, які читаються. Вони також насичені діалогами з багатьма авторами. Це цікаві роздуми про польський міжвоєнний період, осмислення припущених тоді помилок, які призвели до постання Польщі 1945 року. Це багато роздумів і критики самих поляків і внутрішньої політики держави. Тут можна знайти і чудові уривки про долю Європи

у ХХ ст. Мілош міг дуже влучно, в кількох реченнях донести сенс усього того, що сталося в тому жахливому столітті масових вбивств. Есеї Мілоша – це також доля діаспор, про яку ми так багато дискутуємо в сучасній Європі, яка вже є мозаїкою різних діаспорних культур. Це історії, написані чужинцем, як він сам про себе пише, який міг завжди бути відстороненим від усіх, від багатьох культур, що давало йому можливість спостерігати і давати свою власну оцінку побаченим явищам. Дозвольте процитувати уривок з есею «Взаємні порахунки»: «Я вчинив би непорядно, якби не згадав тепер, що мої висновки мають прихований дефект, а саме: я велемудро просторікую про щось, що може вимагати іншого зонду, бо, не виключено, що я одразу народився чужинцем за покликанням. Коли мені було шістнадцять років, я дивився на все навколо як на спектакль накрутних іграшок. Тож, може, пізніше я тільки шукав нагоди легітимізувати мою відчуженість, а, скажімо, добровільна експатріація не була для мене такою нищівною, як для багатьох інших, адже в моєму випадку не відбулося жодних засадничих змін». Той есей, про який вже згадав Андрій Павлишин – «Антисемітизм»,– мене спочатку здивував, коли я прочитала заголовок, а потім вразив, коли я прочитала сам текст. Йдеться в ньому про Польщу 1957 р., про яку ми, так насправді мало що знаємо. У ньому Мілош переймається питанням, сильним питанням, яке становить виклик суспільству: яким чином може існувати антисемітизм в країні, на території якої відбувся Голокост? Яким чином за кільканадцять років після цього масового винищення євреїв можливе таке явище, як антисемітизм? Він умів ставити непрості питання своїм землякам.

27

Також потрібно згадати, що ця книжка буде цікавою і літературознавцям, бо знайдете тут також розмірковування про те, як писати історію власної національної літератури, як вписувати її в світовий контекст, і як, навпаки, світовий контекст репрезентувати в національному літературному просторі. Водночас ця книжка – це ключик до розуміння масиву текстів попередньої культури, мови якої ми сьогодні вже не розуміємо. Мілош увібрав у себе контекст ХІХ ст., осмислив його, збагатив власним досвідом людини ХХ ст. і в цих есеях переклав для нас надбання Європи власними думками, зробивши вже нас, його читачів у ХХІ ст., відповідальними за переказ цього знання прийдешнім поколінням. Тексти Мілоша потрібно читати і перечитувати. Вони надихають на осмислення всього того, що відбувається довкола нас сьогодні в Україні. Це тексти опору, внутрішнього опору режимові, з якого розчищався простір для власної інтелектуальної свободи. І тому такожу вихід збірки есеїв «Великого князівства літератури» Мілоша – це справжня інтелектуальна подія в Україні.

Юрій Шаповал: Я читав цю книжку по дорозі зі Львова. В мене до Чеслава Мілоша своє ставлення, дуже давнє і своєрідне. Пан Андрій, може, знає два його вірші, які я страшенно люблю, не знаю, чи є переклад українською. Перший – про офіціантку, коли він сидить у ресторані і каже: «Я їм оселедець, п’ю горілку, я дивлюся на ніжну шию цієї офіціантки»... Напіверотичний вірш, де Мілош постає людяним, неофіційним. А є й інший вірш, в якому він пише про те, що ось ідуть визволителі, на бетеерах і з картотеками. І для мене, як для історика, це дуже показова фраза. Оля Гнатюк у передмові до цієї книжки написала печальну, але абсолютно реалістичну фразу про те, що до сторіччя Мілош залишався в полоні політики. І це

правда. І для мене Мілош, може, був не як політик, а як людина з такими дуже виразними гранями, на які вказав Андрій Павлишин. Ви перекладали Герберта. Мілош – це створіння ідеальне Герберта в цьому сенсі, він таки дивиться на нас зі сторінок своєї книжки, разом з тим есеєм про антисемітизм. Отже, це така дивна постать, яка мені видається надзвичайно актуальною для сьогоднішньої України. Часто повторюють, що нам потрібен свій Ґєдройць, але нам потрібен і свій Мілош. Я хочу окремо сказати про Леоніда Фінберга і Костянтина Сігова, які наважилися на цей проект. У них кожна книжка стає подією, бо в людей є смак до текстів, до тих, хто тексти продукує. Це вартує подяки. Насамкінець, я хочу зацитувати тут дещо з Мілоша, слова, які розкривають його як історіософа в есеї «Лист до захисників культури»: «Ні, не страшна відсутність читачів, гідних, щоб до них промовляти; пустка навколо нас зовсім не свідчить, що нам нема чого сказати; мене заспокоює думка про наступників, яким вдасться зрозуміти наш шлях і визнати, що він не був найлегшим. І якщо ми чогось боїмося, то лише тому, що не впевнені, чи той „товариш з майбутнього” зможе розпізнати наші обличчя під дивакуватими ярликами, які чіпляли на нас з одного й іншого боку, легковажно вважаючи своїми й ще більш легковажно відкидаючи».

28

29

30

Про переклад Мілоша

Олена Коваленко “Через усілякі disastres, які випали на долю Європи, життя тут було б неможливе, якби не підземні ріки, які нечасто даються взнаки. Дістатися їх складно, і втаємничені неохоче показують непокликаним стежки до них; це річки ревно пильнованої надії. Ті, хто з них черпають, розуміються з півслова і в західній частині континенту, і в народних демократіях. Стережімося детально описувати ці річки. Іноді одна з них виринає на поверхню, і тоді її називають прізвищем конкретної особи”, - так Чеслав Мілош писав про французьку філософиню Сімону Вейль та поета Оскара Мілоша. Ці слова, напевно, можна достосувати і до самого Чеслава Мілоша – людини, що з непідробною відвертістю і чесністю писала про світ довкола себе. І хоча Мілош часом звинувачує письменників, і себе як представника цієї групи, у викривленні світу, та згадки-тексти, які лишають по собі такі люди, стають джерелом знаходження минулого для спраглих наступників. У всіх нас протягом життя буває багато дебютів: провальних, шалено успішних і таких, що наступного дня забудуться. У вересні цього року вийшла збірка есеїв Чеслава Мілоша «Велике князівство літератури» – особисто для мене, перекладацький дебют. Сказати, що він був дуже вдалим – це так само, як сором’язливо змовчати. Книжка вийшла саме такою, як і було задумано – для широкого кола інтелектуальних читачів. Себто не лише для філологів та істориків, але також і для філософів, соціологів, політологів та усіх зацікавлених історією ХХ ст. людей. Переклад есеїстики Мілоша – завдання, котре вимагає енциклопедичних знань, із чим, з огляду на молодість і недосвідченість, виникали труднощі. Опрацювати величезну кількість топонімів, імен людей, назв книжок, часописів та ін. було непросто. Та попри ці непрості робочі моменти, у Мілошевих текстах для мене є дві речі, які «затягують».

Перша – «образність» його есеїв. Талант Мілоша, на мою початківсько-перекладацьку і читацьку думку, полягає у тому, що, провадячи до найзагальніших висновків, письменник не вдається у затяжні філософування. Навпаки, Мілош навдивовижу вдало вихоплює з життя момент, фрагмент навколишньої дійсності - чи то персонажа, чи споруду, чи книгу, байдуже – і навколо цих образів віртуозно вибудовує історію, розмірковує і, зрештою, висновує. Він уміє зрозуміти й описати образи так, щоб навіть через багато років читач побачив їх немов наживо. І таким чином через прочитання життєвих перипетій Чеслава Мілоша ми вирушаємо у виправу історією Європи ХХ століття. Друга річ – «особистісність» Мілошевої історії. До того як почати переклад, я наївно вважала, що трохи розбираюся в історії ХХ ст., і трохи знаю, які особистості її творили, принаймні, що здатна підтримувати в міру розумну бесіду на дотичні теми. Фатальна помилка. Лише почавши перекладати, я це зрозуміла. У процесі роботи над текстами довелося запізнатися із багатьма людьми, про яких до цього знала небагато. Хоча, «довелося» - мабуть, неприйнятне слово, адже знайомства ці є корисними й цікавими. Прочитати у енциклопедії, хто такий Єжи Анджеєвський, Єжи Гєдройць, Станіслав Вінценз, Вітольд Гомбрович, Іосіф Бродський та ін., ба навіть пізнати цих людей через їхні тексти, – це одна справа, цілком інша справа – це погляд на них Чеслава Мілоша, їхнього сучасника, колеги, приятеля. На противагу сухій фактичній інформації – колаж із переконань, звичок, жестів, розмов, суперечок тощо. Кожен читач, без сумніву, матиме власне прочитання Мілошевих текстів, проте кожен зауважить авторову правдивість і непідкупність у фіксації образів людей, подій, речей у пам’яті. Адже, як писав Мілош: “Пам’ять – це наша сила. Ті, хто живі, отримують мандат від тих, хто замовк назавжди. Вони можуть виконати свій обов’язок лише називаючи речі своїми іменами, звільняючи минуле від вигадок і легенд”.

31

ЄВРОПА ДИСКУТУЄ

У цьому розділі подано огляд матеріалів з кількох європейських часописів: «Euro-zine», «Nowa Europa Wschodnia», «Res Publica Nowa», «Нова Эуропа», «Неприкосновенный запас». Усі вони стосуються розмірковувань про сучасну Європу та її майбутнє і таким чином визначають тему місяця. В кожному огляді подаються лінки на самі часописи, з повним змістом яких цікавий читач може ознайомитися самостійно.

Огляди підготувала Олена Бетлій

EUROZINE(http://www.eurozine.com/) Візитівка журналу:Огляд матеріалів європейських часописів варто розпочинати саме з EUROZINE, по-перше, тому, що він поєднує 75 часописів, які висвітлюють питання політики і культури континенту, а, по-друге, тому, що це саме той часопис, який пропонує увазі читача бачення того, що відбувається в Європі та світі через спостереження, зроблені європейськими інтелектуалами та експертами. Нижче подано огляд двох дискусій, опублікованих в Eurozine у серпні в рубриці «Європа в кризі». 1) Дискусія: Європа і «нове німецьке питання» / Europe and the “new German question”http://www.eurozine.com/articles/2011-08-26-habermas-en.html Опубліковано в часописах: «Blätter für deutsche und internationale Politik», №5/2011 (німецькомовний оригінал); «Eurozine»

(англомовний переклад). Огляд зроблено за англомовною версією. Учасники дискусії:Christian Calliess – професор публічного права та європейського права (Вільний університет у Берліні);Henrik Enderlein – професор політекономії (Вища школа управління Херті);Joschka Fischer – колишній міністр закордонних справ ФРН (1998-2005); співзасновник та Голова Європейської ради з питань зовнішніх зносин; Ulrike Guérot – директор берлінського представництва Європейської ради з питань зовнішніх зносин (модератор дискусії);Jürgen Habermas – почесний професор філософії університету у Франкфурті-на-Майні. Можливо, колись хтось зі студентів захоче написати дипломну роботу про образ Європи в українських ЗМІ літа-осені 2011 р. Можу передбачити, що один із висновків такої роботи буде приблизно таким: частотність вживання слова Європа на шпальтах українських ЗМІ була обернено пропорційною частотності правильного називання інституцій ЄС та розуміння того, чим Європа (зрозуміла як ЄС) є. Образи Європи, які конструюються ЗМІ, є напрочуд позитивними, чистими, наближеними до ідеальних. Однак, усі, хто хоч раз пройшовся без екскурсій по європейських бруківках, знають, що такої Європи не існує. Не існує й безпроблемного об’єднання під назвою Європейський Союз. Навпаки, сьогодні майбутнє ЄС є не менш туманним, аніж майбутнє України. Саме про це дискутують знані інтелектуали Європи у цьому році, ініціюючи публічне обговорення долі подальшої євроінтеграції.

32

Дискусія, про яку піде мова далі, зосереджена на пошуку відповідей на питання, яким чином ЄС має виплутатися з кризи (не тільки економічної, але й кризи демократичної легітимності), в яку його завела і політика німецького уряду. Це продовження обговорення питань, піднятих німецьким філософом Юргеном Габермасом під час круглого столу «Європа та пере-винайдення німецької національної держави» (6 квітня 2011), організованого Берлінським представництвом Європейської ради з питань зовнішніх зносин. У своїй промові Габермас розкритикував європейську політику німецького уряду і застеріг, що без зміни ставлення до євроінтеграційних процесів можна поховати усі надбання 50-річної історії Європи. Спираючись на Габермаса, Йошка Фішер подав своє бачення ситуації. Його розмірковування стосуються місця європейських країн в глобальному світі; долі єврозони; викликів, з якими зіткнулися німецькі політики, яким потрібно збалансувати функціонування національної економіки та європейської економіки з огляду на те, що саме ФРН – найбільш економічно розвинута держава в ЄС. Він із здивуванням говорить про підозри, які викликає зростання ролі Німеччини в ЄС, вважаючи, що європейці «генетично увібрали в себе, що у Європі не може більше існувати конфлікт «два проти одного» і що ми маємо діяти злагоджено». Будучи єврофілом, Йошка Фішер наголошує на потребі загальноєвропейської дискусії про те, як вийти з кризи, як відповідально поставитися до фіскальної політики, як зробити вагомішою роль європарламенту, як, врешті, побудувати те, що можна буде назвати Сполученими Штатами Європи. Саме завдяки таким дискусіям можна буде зупинити процес зростання ролі національної складової в розмовах про спільне майбутнє в рамках ЄС і послабити позиції євроскептиків. Водночас Йошка Фішер радше залишає відкритим питання

про те, хто ж ініціюватиме дискусію, адже, за його словами, Німеччині бракує молодих політиків, які б могли сформулювати своє бачення Європи. Більше про кризу єврозони говорить Генрик Ендерляйн. Він нагадує, що для економістів монетарний союз завжди був політичним, а не економічним, союзом. Помилкою при створенні єврозони було те, що задля її регулювання не було створено відповідної інституції (економічного уряду, як пропонували французи, або інтегрованого монетарного простору, як радили німці), тобто прийняли спільну валюту, але не створили органу, який би забезпечив гомогенність єврозони. Яким може бути вихід із кризи? Г. Ендерляйн бачить чотири можливих виходи, з яких прийнятним, на його думку, є лише один: «якщо ми хочемо втримати єврозону, тоді єдина опція, яку ми маємо, - більше Європи» (три інші варіанти він відкидає: 1) не помічати проблему; 2) вдатися до створення нових форм стабілізації; 3) повернутися до національних валют). Насамкінець він нагадує про те, що боргова криза на периферії Європи є, власне, проблемою і німецької банківської системи. Про втому від Європи та про пошук майбутньої форми ЄС (адже наразі це ані держава, ані міжнародна організація), в якій би було дотримано демократичних засад при подальшому розширенні та поглибленні інтеграції, говорив Крістіан Каллієсс. Підсумував обговорення Юрген Габермас, який, по суті, підкреслив тези, озвучені Йошкою Фішером. Країни ЄС повинні вийти за межі власного національного простору і мають розпочати публічну дискусію про Європу, а також більше дізнатися одна про одну. Адже тільки так ЄС може посилити свою позицію в світі, дати собі раду із викликами сьогодення і, що не менш важливо, спільно зберегти унікальність розмаїття своєї культури.

33

2) ЄС: справжній хворий Європи? / The EU: The real sick man of Europe? http://www.eurozine.com/articles/2011-08-05-vienna-en.html Учасники дискусії:Therese Kaufmann - the European Institute for Progressive Cultural Policies (Відень) - модераторIvan Krastev – політолог, голова Правління Центру ліберальних стратегій в Софіїї, член редакційної ради часопису Transit -- Europäische Revue (Відень)Claus Offe – професор політичних наук університету Гумбольдта (до 2005), викладає у Вищій школі управління Хертіавторитарний режим Владіміра Мечара. На думку М.Шимечки, словацький шлях

показує, що в основі будь-яких змін мають лежати ідеї: «Комуністична система зазнала колапсу, бо більше не мала бачення власного майбутнього. Чехословаччина розпалася, бо не вірила у своє власне майбутнє. Мечар втратив владу, тому що суспільство вірило в ідеї, які були сильнішими за його режим». Власне, ці ідеї були пов’язані з членством в ЄС. Водночас словацький досвід підказує Шимечці, що якщо починають лунати слова про незалежність і націоналісти виступають проти федералістів, то рано чи пізно федерація може розпастися.

Попереду емоційні та гарячі дискусії про майбутнє

західного сусіда України, про співвідношення європейської наднаціональної ідентичності та національної ідентичності

громадян країн-членів. Чи наважаться європейці, і не

тільки німці, але й французи та британці, глибше пов’язати себе в рамках ЄС, покаже час.

Sonja Puntscher-Riekmann – професор політичної теорії, директор Центру досліджень ЄС в Зальцбурзі, віце-ректор з питань міжнародного співробітництва та комунікації в университеті Зальцбургу

Martin M. Simecka – словацький інтелектуал, письменник і журналіст, редактор часопису Respekt

Така доля спіткала Чехословаччину. То чому ж тоді вона мала б обминути ЄС, якщо взяти до уваги гостроту дискусій між євроскептиками та євробюрократами, негативну конотацію слова «тройка», під яким розуміють Єврокомісію, ЄЦБанк та МВФ, критику Шенгену тощо?

Ця дискусія відбулася у Відні в квітні 2011 р. в рамках проекту Eurozine «Європа говорить з Європою». Проект полягає в обговоренні долі Європи інтелектуалами західної і східної частин континенту. Що одразу привертає увагу? Поліфонія досвідів. Тут і словацький шлях, і загальноєвропейський, і загальносвітовий. Основна ж тема – сьогодення і майбутнє ЄС – перегукується з дискусією німецьких інтелектуалів. Мартін Шимечка розглядає ситуацію з перспективи словацького досвіду. А словацький досвід – це досвід 1998 р., коли завдяки об’єднанню зусиль різних верств суспільства вдалося повалити

Саме теза про брак ідеї стала домінантною в обговоренні. По поверненні з Брюсселя урядовці доповідають лише про те, як добре вони обстоювали національні інтереси, але ані словом не згадують про те, що зробили у справі Європи. На це звертає увагу проф. Рікманн, яка вбачає порятунок ЄС в перетворенні його на Європейську демократичну республіку (res publica). Саме форма республіки (наднаціонального рівня співпраці) мала б дати об’єднавчу ідею, яка б прийшла на зміну спробам повернутися назад до національних держав, цього доволі молодого винаходу європейської історії.

34

Про те, що відбувається, коли ЄС бракує чіткого бачення майбутнього (якщо ним не є загальний страх перед майбутнім), говорить Клаус Оффе. Він змальовує картину з кількох рівнів протистоянь: 1) Схід vs Захід, внаслідок чого взаємно розчарованими виходять обидві сторони; 2) центральні країни vs Греція-Ірландія-Португалія-Іспанія, внаслідок чого доходить до неможливості врегулювання європейської кризи так, щоб це було результативно і належно сприймалося національними державами; 3) національна держава vs Єврокомісія, внаслідок чого лідери національних держав не виявляють бажання співпрацювати на європейському рівні. Отже, ЄС опиняється в ситуації, коли політичні еліти країн-членів намагаються втримати симпатію виборців, захищаючи вдавані національні інтереси і не бажаючи долучатися до вироблення спільної європейської політики. На нездатності молоді розпрацювати європейську політику наголошує Іван Крастєв, на думку якого, молоде покоління сприймає ЄС як даність, яку не треба захищати. А таке ставлення може призвести до поступової маргіналізації ролі ЄС у світі. То що чекає ЄС? Доля Османської імперії – хворого Європи 19 ст.? Повернення до національних держав? Життя з думкою про ризики, які ховаються в майбутньому? Сприйняття себе як континенту іммігрантів, яких потрібно асимілювати? Перетворення на політичну республіку? Подальша криза, яка таки призведе до революції у поглядах? Питання відкриті. Інтрига триває. Адже справді, як каже Мартін Шимечка, і єврофіли, і євроскептики наразі потерпають від браку ідей щодо майбутнього розвитку ЄС. Отже, попереду битва візій.

Своєрідне продовження ця тема отримала вже у Вроцлаві під час вересневого конгресу культури.

З перспективи віртуального спостереження за Польщею складається враження, що однією з основних подій, про яку б мали говорити протягом тижня в цій країні, мав би бути Європейський конгрес культури (Вроцлав, 8-11.09.). «Люди конгресу» - це інтелектуали і митці сучасної Європи (http://www.culturecon-gress.eu/people). Серед них - і вершки інтелектуальної еліти континенту: Зигмунт Бауман, Умберто Еко, Вацлав Гавел, Кшиштоф Михальський, а також Гаярті Чакраворті Співак.

Про мету Конгресу можна довідатися з оглядової публікації Романа Павловського та Павла Гожлінського «Відкриття конгресу: Європа шукає ціль» в “Gazeta Wyborcza“. Основний наголос дискусій, як вони зазначаються, - як подолати кризу європейської ідентичності. Цей огляд дозволяє контекстуалізувати Конгрес як подію: «Коли два роки тому Польща розпочинала підготовку до Європейського конгресу культури, ніхто не припускав, в який важливий момент відбудеться ця зустріч. Події останніх місяців: революції в арабських країнах, чергова хвиля фінансової кризи, зростання ксенофобії та націоналізму – змушують нас переосмислити, яким має бути майбутнє Європи і яку роль має відігравати в ньому культура.» ( http://wyborcza.pl/1,75475,10260144,Otwarcie_kongresu__Eu-ropa_szuka_celu.html#ixzz1Xdv0y5mN). Тон дискусіям задав мислитель світового рівня Зигмунт Бауман (соціолог, філософ, один із найбільш впливових дослідників проблем сучасного (пост-) суспільства; див. http://www.sociology.leeds.ac.uk/bau-man/conference/speakers/bauman.php). Його інаугураційна лекція «Чого нас вчить Центральна Європа» уже викладена на сторінці Gazet(y) - http://wyborcza.pl/1,75475,10254951,Czego_nas_uczy_central-na_Europa_.html?as=1&startsz=x

35

Лекція проф. Баумана – це діалог із давніми дискусіями про Європу, її межі та місію. Почесний гість Конгресу пропонує розрізняти контексти вживання самого слова Європа: політичний, географічний і культурний. У його викладі ідея про Європу подорожує від Бісмарка (Європа як географія) до батьків-засновників ЄС (Європа як політика), вбираючи в себе контексти обох світових воєн та європеїзації (модернізації за європейським зразком) світу. Оцінюючи сучасну мить розвитку Європи, Бауман, як соціолог, визначає, що задля подальшого розвитку ЄС потрібна «спільна візія загальної місії». І така візія, на його думку, може спиратися на Європу як феномен співіснування в одному просторі, по сусідству, носіїв різноманітних культурних кодів (Європа, зрозуміла як мозаїка діаспор – «зібрання етнічних архіпелагів, що накладаються і перетинаються»). Світова ж місія європейців полягала б тоді в отриманні досвіду того, як перемішані між собою діаспори можуть не тільки не втрачати власної ідентичності, але й взаємозбагачуватися при зіткненні одна з одною. І пройти б вони мали шляхом, прокладеним крізь умовну «олександрійську бібліотеку – скарбницю всього, що найцінніше в досвіді та думці кожної нації, з яких складається ЄС». Інвестиціями у взаємне пізнання культур через переклад їхніх творів мала би закладати своє майбутнє сьогоднішня Європа («політичне майбутнє Європи залежить від долі європейської культури»). Зрештою, у такому баченні немає нічого несподіваного або ж нового. Про роль перекладу в налагодженні діалогу між культурами в ХХ ст. писали багато. Однак, як видно із промови професора Баумана, лакуна надалі існує, а якщо згадати і цьогорічні промови Юргена Габермаса (див. нотатку про дискусії в Eurozine), то можна стверджувати, що сьогоднішня Європа (як ЄС) складається з ізольованих одна від одної національних і діаспорних культур.

Прикладом того, що діаспоризація Європи збагатить європейську культуру і не призведе до подальших конфліктів, є, на думку Баумана, історичний досвід Центральної Європи, яка знала і Річ Посполиту, і Австро-Угорщину,- держави, в яких перемішані нації співіснували поруч без обов’язкового адміністративного нагляду згори. Такий досвід Центральної Європи контрастує із досвідом Західної Європи, яка раніше пішла шляхом націєтворення, супроводжуваним братовбивчими війнами і геноцидами. Оригінально звучить далі оцінка, дана Бауманом Паризькій мирній конференції, яка перетворила суверенітет на універсальну засаду людства, не беручи до уваги факту, що «смуги змішаної людності» не надаються до формули «один народ, одна держава». Такий погляд закликає переосмислити значення 1919 р. для Центральної Європи, розкроєної під лінійку з ігноруванням наслідків таких поділів для прикордонного населення. Для Зигмунта Баумана Центральна Європа є не тільки прикладом того, як перемішані національні групи можуть співіснувати в межах однієї держави, вона також дає розуміння того, чим є Європа тепер: її терени перетворюються на «смуги змішаної людності». І якщо ми будемо її розуміти саме так, то відкладемо убік, як щось глибоко застаріле, саму потребу пошуку в ній «центру» та «периферій». Адже за допомогою цих двох категорій більше не можна пояснити ті процеси, які повсякчас спостерігаємо навколо. А ці процеси відбуваються на континенті, в якому кожне місто може отримати статус європейської столиці (року, а не століття) і в якому життя кожної особи тепер поділяється на дві частини – on-line і off-line, які в собі не знають поділів на центр і периферію, але зіткнення яких в житті кожного і визначає динаміку розвитку культури сьогоднішньої Європи.

ZUPEŁNIE NOWA

PUBLICA.PL PUBLICA.PLRES.RapoRt: polityka pRzy alkoholu. alkohol pRzy polityceolityka pRzy alkoholu. alkohol pRzy polityce

Gdzie są granice autokreacji?

Łukasz Mikołajewski o andrzeju Bobkowskim

prozakatarzyna

Sowula

rozmowakrzysztof kieślowski

tomasz zygadło Jak zostać żurnalistą

radiowym?

dyskusja redakcyjna

Marcin Moskalewicz Wojciech przybylski Michał Wysocki artur celiński

Dominique Moïsi: Jestem psychoanalitykiem państw

JAKIEGO

PRZYWÓDZTWA POTRZEBUJEMY?

Piotr Kosiewski: Kultura potrzebuje instytucji Ankieta: Redzisz, Suchan, Świątkowska, Wróblewska Gesine Schwan: Wiedza to nie pogrzebacz Andrzej Leder: Zgrzebnie o futrach Siła nabywcza książki

DNA miasta Europy Środkowej

jesień 2011

Nr 15/2011, jesień 2011205/ rok XXIV, ISSN: 1230-2155

Cena 20 zł (VAT 5%)

Nr indeksu: 375500Nakład 2800 egz.

36

Res Publica Nowa(http://publica.pl/)

Візитівка журналу:Часопис виходить щоквартально від 1979 р. Однак протягом його існування назва зазнала зміни: давня Res Publica отримала частинку Nowa в 1992 р. Нещодавно, 2008 р., часописом почало опікуватися нове, молоде покоління. На його сторінках дискутують про політику, культуру, місто, суспільство і книжкові новинки. Паперове видання, обсяг якого становить близько 170 сторінок, доповнюється матеріалами, які постійно оновлюються на сторінці часопису в Інтернеті.

Останній номер часопису, за отримання якого я вдячна редакторові Войцехові Пшибильському, пропонує таке розмаїття текстів, що вмістити їх в один коротенький огляд було б зухвалим, а тому неможливим. Зупинюся на текстах, які вплітаються в тематику оглядів цього номеру, а в RPN вміщені у розділі «Культура» (на марґінесі додам, що в розділі «Тема номера» є відважна спроба знайти відповідь на питання,якого керівництвами потребуємо, а в рубриці з гарною назвою «Dna Miasta» привертає увагу читача шкіц Левенте Польака про еклектизм Будапешта, в якому автор нагадує про Central Europe as City – видання, яке нещодавно побачило світ за підтримки Eurozine, Res Publica Nowa, Mag-yar Lettre, Kritika+Kontext). Нижче я зупинюся на текстах, які в анотації номера згруповані під окресленням «Критика інституцій культури» (с. 63-71). Питанням «Де є місце для культури?» Пйотр Косевський окреслив простір цієї дискусії. Обговорення теми ведеться довкола того, як говорити про культуру як явище, а не успіх кількох митців? Якою є культурна політика держави? Ці питання були підняті ще на Конгресі культури в Кракові у 2009 р.

Розпочата в такий спосіб публічна дискусія призвела до появи нової мови, якою тепер говорять про культуру, що відобразилося в домовленостях, досягнутих прем’єром Дональдом Туском та митцями. Дискусія значною мірою розглядає питання, як врегулювати стосунки між державою та культурою. Чи можливо відділити культуру від держави, роль якої в такому разі буде зведено лише до створення податкових і юридичних умов функціонування? А якщо держава самоусунеться, тоді хто забезпечуватиме громадянам «доступ до культури» як одного з благ сучасного життя? Ще більше питань виникає, коли т.зв. «клас балакунів» – політики, експерти, журналісти» – намагається досягти компромісу стосовно того, чи повинна держава фінансувати культуру. Автор статті доводить, що частка відомих на сьогодні в Європі культурних проектів, підтримуваних меценатами, є зовсім невеликою, якщо порівнювати їх із проектами, які підтримує держава. Проблема полягає, однак, не тільки у фінансуванні або втручанні з боку держави. Протягом останніх двадцяти років з’явилося доволі багато місцевих ініціатив, які виявляли як органи самоврядування, так і самі митці, які потім шукали підтримки в цих же інституціях. Але що було запропоновано з обох сторін, окрім т.зв. «подієвої моделі» – заходів у різних форматах (виставка/концерт/фестиваль), після проведення яких питання «so what?» стає риторичним. Ще одне питання, яке піднімає автор, звучить так: «Якщо не державні інститути будуть заангажовані в розвиток культури, то які тоді?». На його думку, неурядовий сектор (пропозиція Єжи Гауснера) не дасть собі раду з усім обсягом культурних подій. Водночас і спонсори навряд чи покращать ситуацію з розвитком культури, оскільки фінансування окремих заходів стає черговою маркетинговою технологією: «Імпрези „купують” так, як зовсім нещодавно купляли спортивні клуби».

37

Питань багато, відповідей – обмаль. Дискусійне поле множиться прикладами. Щоб відсіяти з нього другорядне, варто, очевидно, переписати цілу дискусію, розпочавши її з питання, яке виринає наприкінці статті: «Навіщо нам сьогодні культура?». Польські культурні діячі, які реалізовують культурні проекти, очолюють музеї та галереї, далі обговорюють цю тему. Однак наголос уже поставлено на слові «свобода» – «Де шукати свободу для культури? В інституціях чи поза ними?». На думку Катажини Редзіш, слід обговорювати не питання того, чи забезпечують державні інститути вільний розвиток культури, чи обмежують його,- обговорювати натомість варто потребу існування інституцій взагалі. Функціонування «поза» може віддалити надбання культури від реципієнтів, смак яких потрібно постійно виховувати. Розвиток в рамках інституції – це шлях, яким варто йти, якщо він відбувається на демократичних засадах і спрямований на те, щоб «включити» громаду, а не лишити її «поза». Ганна Врублевська зазначає, що неможливо сьогодні говорити про розвиток культури поза інституціями, натомість важливо говорити про відстоювання свободи в самих інституціях. Ярослав Сухан підкреслює важливість державних інституцій не тільки для плекання свободи, а й для перетворення доробку митців на суспільне явище, без чого культура може стати надбанням задля «власної втіхи». З думкою про рецепцію явищ культури відповідає на питання Боґна Свьонтковська: «Я вірю в те, що важливим є простір, який ми створюємо за допомогою наших контактів, а не те, чи робимо ми це в музеї, фонді чи в клубокав’ярні. Свобода - у наших головах, не в будинках, не в офісах, не на вулиці».

НОВАЯ ЭЎРОПА(http://www.n-europe.eu/)

Візитівка журналу:Засновано влітку 2006 р. як інтернет-журнал для тих, «хто думає по-європейськи». Як зазначено на сторінці видання (http://www.n-europe.eu/about), щодня його відвідує близько двох тисяч осіб. Тут є як традиційні розділи (статті, колонки, блоги тощо), так і рубрики, додані нещодавно, як-то «СпецПроекти» - розділ, що пропонує матеріали круглих столів, публічних лекцій та інтелектуальних інтерв’ю. Автори проекту не обмежуються віртуальним простором. Протягом останніх чотирьох років було опубліковано 4 тематичні номери. Журнал розповсюжується також у pdf – форматі. Журнал є цікавим як приклад творення спільного європейського віртуального дискусійного простору. Цей ефект досягається завдяки насиченню сторінки матеріалами про сучасну ситуацію в Європі (Західній і Східній), осмисленню європейського досвіду, розмірковуванням про майбутнє регіону. Мою увагу привернули публікації Вадима Можейка «Польща у 1980-тих – це Білорусь сьогодні» (обговорення питання з Робертом Тишкевичем), інтерв’ю Олексія Браточкіна з угорським соціологом Палом Тамашем та його рецепцію філософом Ольгою Шпарагою «Значення Росії сильно перебільшено». Зазначені тексти є своєрідним містком – діалогом між досвідом країн, які уже в ЄС, та тих, що зупинились на його порозі,- і озвучують ті думки, які, вочевидь, турбують і нас. Адже і справді, напр., особисто я не втомлююся себе питати, як Польщі вдалося повалити комуністичний режим. Перша відповідь – завдяки страйкам у власному робочому просторі, а не вуличним протестам, які розганялися; наступна – «масовість та солідарність».

38

Значення мало також творення паралельного освітнього і культурного простору завдяки моделі літаючих університетів та самвидаву, діяльності книжкових клубів. Вагомою була й роль костелів і священників, які дослучалися до акцій. Так постала альтернатива. Без неї і спільного її творення змін годі б було уявити. Грунтовніше про ситуацію в Білорусі йдеться в інтерв’ю «Білорусь – це окремий випадок, але не унікальний», яке Пал Тамаш дав Олексію Браточкіну. Цікавою складовою дискусії є обговорення ситуації т.зв. «подвійної периферії». Йдеться про те, що Білорусь є «периферією для Європейського Союзу, цікавою сьогодні завдяки своєму авторитаризму», тобто певною «екстремальною» зоною. Отже, це привертає увагу Заходу, яка виражається і в наданні віз або іншій підтримці певних груп (напр., молоді, яка їде на навчання). Окрім того, Білорусь перебуває також і «в зоні російських стратегічних інтересів» та «в зоні російської культури», що обумовлено історично. Відповідно вона споживає те, що виробляється в російських культурних центрах, залишаючись для них нецікавою. Таким чином, власна російська культура в Білорусі стає також периферійною. Водночас, додає Пал Тамаш, в Білорусі не знають іншу, інтелектуальну Росію, Росію, яка може бути культурним імпульсом. Проблема, на його думку, у тому, що тут мало охочих насправді розібратися в тому, про що пишуть і як розвиваються культури Варшави та Москви, мало тих, хто регулярно й уважно стежив би за новими – течіями, подіями, процесами: «Можна орієнтуватися і на те, і на інше, але говорити, що нам це не потрібно, що ми і без цього проживемо, - це наївно. Звичайно, ти маєш знати, що в Лондоні і Парижі, але поруч із тобою, за п’ять годин потягом,– Москва, де важливі виставки, прекрасні концерти, геніальна література. І якщо, відповідно

до авторського права, «товсті» німецькі та французькі журнали не висять вільно в Інтернеті, то на московських сайтах усі важливі російськомовні товсті журнали надані в повтотекстових версіях.» Ольга Шпарага піддає критиці таку оцінку значення Росії для Білорусі в культурному контексті. На її думку, Білорусь має шанс вийти з ізоляції, накинутої ситуацією «подвійної периферії». Задля цього потрібно залучати елементи обох культур, запрошувати людей з обох культур і спільно творити майданчик для дискусій. Інший крок – створювати нові проекти, беручи натхення у власній культурі, осмислювати те, що відбувається навколо, вміючи подати широкий контекст внутрішніх білоруських явищ. Відповіддю на існуючу ситуацію має бути винайдення власного сценарію. А для цього потрібно бачити і «свої орієнтири в Європі».

Лінки до статей:

Вадим Можейко, Польша в 1980-е - это Беларусь сегодня: http://www.n-europe.eu/article/2011/09/07/polsha_v_1980_e_%E2%80%93_eto_belarus_segodnya

Пал Тамаш: «Беларусь – это особый случай, но не уникальный»: http://www.n-europe.eu/tables/2011/08/16/pal_tamash_belarus_%E2%80%93_eto_osobyi_sluchai_no_ne_unikalnyi

Ольга Шпарага, Значение России сильно преувеличено: http://www.n-europe.eu/columns/2011/08/30/znachenie_rossii_silno_preuvelicheno

39

NOWA EUROPA WSCHODNIA(http://www.new.org.pl/)

Візитівка журналу:«Нова Східна Європа» видається від 2008 р. як двомісячник. Його видавцем є Колегіум Східної Європи ім. Яна Новака-Єзьоранського. Цього місяця світ побачив 19 номер часопису. На сторінках видання йдеться про події, які відбуваються або відбувалися на теренах, що охоплюють Центральну та Східну Європу та Центральну Азію, образ яких твориться у текстах. Авторами є експерти, які можуть впливати на вироблення східної політики Польщі та ЄС, а також автори з регіону.

Останній вереснево-жовтневий номер «Нової Східної Європи» частково присвячений 20-річчю параду суверенітетів. Нижче з ласкавої згоди головного редактора Анджея Бжезецького вміщаю переклад анонсу цього числа.

«У найновішому номері «Нової Європи Східної» між іншим: Про дедалі існуючі ментальні мури між Сходом і Заходом пише австрійський письменник Мартин Поллак. У 1953 р. Чеслав Мілош написав «Поневолений розум», описуючи зміни в польському суспільстві, що сталися під впливом панівної ідеології – Нової Віри. Чи за двадцять років після отримання незалежності державами Східної Європи і шістдесят років опісля написання книжки порушені в ній проблеми все ще лишаються актуальними? Чи ті країни є насправді вільними? Відповідь на поставлене питання шукає український історик Олена Бетлій.Два роки тому було створено Східне партнерство. Спочатку проект викликав великий ентузіазм, але тепер його критикують практично всі, в тому числі і країни, охоплені цією програмою. Чи справді Східне партнерство виявилося черговим унійним „niewypałem”? Сумніви в

цьому має представниця Осередку Східних Студій в Брюсселі Катажина Пелчинська-Наленч. Лідер культової російської групи ДДТ Юрій Шевчук розповідає про новий диск групи, про політику в його текстах і про саму Росію. Письменниця Оксана Забужко говорить про свою останню книжку «Музею покинутих секретів» і проблеми української історії. А Войцех Ягельський – про Кавказ, іслам та czyhających загрозах.У номері також: Аркадіуш Кудельський оповідає про андеграудне життя Петербургу, Андрій Портнов пише про долі двох видатних львівських істориків, Славомір Дембський – про польсько-російські стосунки, а Анна Лабушевська – про контроверсійну російську режисерку». Отже, йдеться про часопис, з якого насправді можна дізнатися більше про те, як уявляють собі наш регіон за західним кордоном.

40

НЕПРИКОСНОВЕННЫЙ ЗАПАС : Дебаты о политике и культуре № 3 (77) 2011 (http://magazines.russ.ru/nz/2011/3/)

Візитівка журналу: Перший номер НЗ вийшов у 1998 р. як «критично-есеїстичний додаток до «НЛО» - тонкий ілюстрований журнал». Сьогодні – це добре знаний часопис, на сторінках якого пропонуються різні погляди на природу культури та політики, тенденції суспільного розвитку, функціонування інтелектуального простору. Головний редактор – Ірина Прохорова; шеф-редактор – Ілля Калінін.

У номері «Дебати про політику і культуру» мою увагу привернула рубрика «Тема 1. Університет: репродукування знання чи репродукування системи». Вона представлена статтями Джиджи Роджеро «З руїн у кризу: про основні тренди в житті глобального університету»; Віталія Курінного «Бастард модерну» та Романа Громова «Діалектика». Дотичним до теми є також інтерв’ю «“Серед факторів, що впливають на розстановку сил, трапляються й випадкові”: розмова лондонських математиків про столичну та провінційну науку». Стаття Джиджи Роджеро з Болонського університету – це рефлексії про сучасний стан університету не тільки в Італії, а загалом у світі, стан, який автор розглядає в контексті дискусії, розпочатої «Університетом у руїнах» Білла Рідінгса (Bill Readings, The Univer-sity in ruins, 1996). П’ятнадцять років тому Білл Рідінгс окреслив коло питань, які підважують роль університетів у ретрансляції знання в зглобалізованому світі, в якому університет більше не може служити захистові національної культури, а відтак бути на службі у держави. А саме такою була його місія при становленні університетської системи два століття тому. Національні береги університетських

кампусів розмиваються і європейською концепцією розвитку освіти, закладеною Болонською системою. Адже вона, як зазначає Дж. Роджеро, полягає у створенні «загальноєвропейського простору вищої освіти». Європейським освітянам йшлося про: 1) впровадження ступенів бакалавра (з прив’язкою до ринку праці) та магістра; 2) вироблення системи співвідносних академічних сертифікатів; 3) сприяння мобільності студентів-викладачів-дослідників; 4) уніфікацію навчальних кредитів. Наступні два пункти підкреслювали важливість творення загальноєвропейського простору надання якісних освітніх послуг. Наскільки успішною виявилася модель Болонської системи? Автор звертає увагу на національні шати, в які вона одягнулася в кожній державі континенту. В Італії, напр., це формула «3+2», яка вписується в освітній процес, вміщуваний у простір поміж славетною тезою Умберто Еко з 1999 р.: «Нам потрібно мати якомога більше випускників, навіть якщо вони будуть менш освіченими» - та словами лівого міністра освіти Луїджі Берлінгуера – «У нас нема іншого шляху: або ми знижуємо якість освіти заради її масовості, або ж, навпаки, відмовляємося від масовості заради якості». Болонський процес не торкнувся британських університетів, а в німецьких, іспанських і грецьких – був взятий до уваги лише дуже вибірково. Адаптація Болонських домовленостей відбувається в час, коли університет стає лише одним із можливих місць з продукування знання. Цей процес вже можна спостерігати, хоч схопити його сутність – річ усе ще неможлива. Так, він дає про себе знати, наприклад, в одному із принципів, покладених в основу механізму сучасної освіти, а саме - у принципі «безперервного навчання».

41

Сьогодні людина вчиться постійно – не тільки і не стільки в університеті, скільки вже працюючи і відвідуючи численні тренінги задля підвищення власної кваліфікації та, відповідно, підняття власної вартості на ринку праці. Для університету стає справжнім викликом надати освіту в умовах дедалі нестабільнішого й розмаїтішого ринку зайнятості. Чи може зарадити ситуації прискорення процесу надання освітніх послуг, закладених і в Болонську систему? І як тоді врегулювати взаємодію ринку освіти та ринку праці, враховуючи, що обидва продукують знання і підтверджують їх сертифікатами-дипломами? Наскільки вдалою в такому контексті може бути модель перетворення університету на корпорацію, що хоче завоювати освітній ринок, або на глобальний університет з розкиданими по світу кампусами? Чи, може, вихід із кризи запропонує корпоративізація університетів, оперта на приватний капітал? Яке переосмислення чекатиме в таких університетах на академічні науки, які в умовах швидкоплинних змін нездатні запропонувати ані пояснень того, що відбувається, ані спрогнозувати соціальні та економічні кризи, які насуваються? На думку автора, Європа наразі не винайшла відповіді на озвучені виклики. Декларацією поки що залишається перетворення континенту на уніфікований ринок освітніх послуг, що мав надати ЄС переваги в світовій «економіці знання». Джиджи Роджеро також звертає увагу на те, що масовість університетської освіти радше призвела до ситуації, коли «студенти загалом не знають, що робити зі своїми дипломами». Однією з причин такого стану речей є й збереження «феодального стилю правління університетом», збереження «автономії та привілеїв професорського корпусу». За таких умов, на які накладаються ще й відсутність інвестицій, скорочення держбюджету та браку публічної дискусії, годі чекати, що

Італія запропонує своє бачення розвитку університетів. Отже, питання, хто і в який спосіб надасть батьківство «осиротілому» знанню, над яким більше не владарює держава та національна культура, залишається відкритим. Про модель сучасного унівреситету розмірковує також Віталій Курінний, професор Вищої школи економіки та науковий редактор часопису «Логос». Сучасну ситуацію показано на тлі відомих освітніх систем: закріпленої у Франції за часів Наполеона та гумбольдтівської. Обидві ведуть своє становлення від початку 19 ст., коли через свою архаїчність університет також переживав небувалу кризу, себто період «невизначеності». Сьогоднішня криза зумовлена схожими причинами: університети не встигають за темпом розвитку світу. З іншого боку, вони продукують «зайвих людей», які не можуть професійно самореалізуватися попри те, що вступають до університету саме заради отримання спецілізації, яка прогодує їх у майбутньому. В той час, як сучасний університет знаходиться в пошуках виходу з кризи, йому доводиться продовжувати функціонувати в межах запропонованих двісті років тому форматів. Отже, перший з них – французький – зводиться до надання конкретної спеціалізації, посилення саме викладацької діяльності та контролю з боку держави. Інший – німецький, запропонований Гумбольдтом на противагу французькій реформі,- зводиться до освітньо-наукового закладу, тобто дослідницького університету. В останньому саме й дотримуються автономії та «єдності у викладанні і дослідженні». Який із цих двох типів університету кращий – питання риторичне, яке часто супроводжувалося дискусіями про користь університету для суспільства взагалі.

42

Вагоме місце в публікації В. Курінного відведено питанню університетської автономії, на яку повсяк час зазіхає держава. Як зазначає автор, «Відносна автономія стосовно неї (держави – О.Б.) досяглася, головним чином, завдяки апеляції до відтермінованої вигоди університетської свободи: держава не повинна обмежувати діяльність університету, оскільки його діяльність спрямована до тієї ж майбутньої вигоди, яку не можна передбачити із перспективи сьогоднішнього дня, з сьогоденного трактування утилітраності й користі освіти». Розмірковуючи над долею реформ університетської освіти в Росії (про сучасну реформу як про «реформу згори» докладно пише інший автор цього ж числа НЗ – Роман Громов) та європейські дискусії про кризу університету, автор повертається до концепції Гумбольдта, яка сьогодні претендує бути рятівним желетом для університетів Європи. Він завершує свою публікацію тезами з «Великої хартії університетів» (1988). З огляду на український контекст також дозволю собі тут процитувати деякі з них: «1) університет є автономним закладом, що становить основу суспільств, по-різному організованих відповідно до особливостей географії та історичних традицій; він створює, вивчає, оцінює та передає з покоління в покоління культуру за допомогою наукових досліджень та навчання. Щоб відповідати вимогам навколишнього світу, ці дослідження та навчання мають бути морально та інтелектуально незалежні від політичної влади та економічного тиску; 2) навчання та дослідження в університетах мають бути нероздільними, якщо їх викладання не відстає від змінних потреб, запитів суспільства та успіхів в науковому знанні; 3) свобода в дослідженнях і професійній підготовці становить фундаментальний принцип університетського життя, і уряди,

і університети, кожен в своєму напрямку, мають поважати цю фундаментальну вимогу». Насамкінець, кілька слів про британські університети. Про них йдеться у вищезгаданому інтерв’ю з лондонськими математиками. На їхньому прикладі показано, наскільки нерелевантними стосовно університетів є категорії «центральний» і «провінційний». Адже у випадку Британії доречніше говорити про типи універитетів, які непов’язані із географічним розташуванням та близькістю до центру: старі університети (Оксфорд, Кембридж, Лондонський університет); «червоноцегляні» - університети, закладені у 19 ст. в промислових містах, як, напр., Манчестерський; трансформовані політехнічні інститути. В кожному з університетів можуть бути сильні і слабкі факультети і школи, що залежить від багатьох чинників, за винятком географічного. І саме рейтинг є тим фактором, який найчастіше береться до уваги при розподіленні грантів та інвестицій. Про те, яким саме - не в теоретичних дискусіях, а в реальному житті - є навчання в європейських та північно-американських університетах, йтиметься в наступному розділі.

43

До вічної теми «Нас» і «Їх»

Лілія Ревак,інтерн в demosEUROPA - Centre for European Strategy в Варшаві. Отримала МА Analysing Europe від Маастріхтського Університету в Голландії і ВА з Історії в НУ “Києво-Могилянська Академія”

До певного моменту мій світ дуже чітко поділявся на «Нас» і «Їх», при тому усвідомлення «Їхньої» вищості, тих, що жили за західним українським кордоном, сприймалося якось підсвідомо, це було настільки очевидно, що і задумуватися над цим не було сенсу. Пам’ятаю, як у школі люди з-за кордону мене якось завжди захоплювали, мені здавалося, що «Вони» точно не такі, як «Ми», «Вони» – особливі, в «Них» смачніші цукерки (принаймні в «Них» є такі, які «Нам» ще й не снилися), «Вони» краще вдягаються, купують іграшки з маминих каталогів, «Їхні» будинки виглядають, як ті, що в кіно. Але контакту з «Ними» в мене не було. До того, як мені стукнуло чотири, я двічі була в Латвії, але пам’ятаю тільки, як класно було кататися там на санках і м’яку цьоцину тахту. Коли мені було дванадцять, до нас приїхали татові друзі з Німеччини, і я була впевнена, що вони все сприймають не так, як ми, наприклад, коли десь далеко гули дзвони, мені здавалося, що вони їх не чують, коли я собі щось шепотіла під ніс, то не сумнівалася, що вони не помітять. Після десятого класу, коли мені вже було п’ятнадцять, тато взяв мене з собою в Німеччину на три тижні. Вперше в мене був усвідомлений контакт з «Ними». Як виявилося, слух, як і зір, в них не гірші від

наших, живуть вони в справді шикарних, за нашими мірками, будинках, але, що було на багато важливіше, Вони часто думають не так, як ми, поводяться не так, як ми, і дивні для мене речі вважають нормальними. Я зрозуміла, що мають на увазі люди, коли говорять про надзвичайну українську гостинність, що означає надзвичайна німецька організованість і ощадність. Але захоплення «Ними» в мене все ж таки не зникло. Коли мені стукнуло шістнадцять з половиною, мама з татом попросили мене з хати і відправили до сталіци. Ну може, не так вони мене просили, як я сама їхати хотіла, але тут це не важливо. Так-от, в сталіцу я з успіхом переїхала і зрозуміла, що і ті, кого я завжди вважала «Своїми», насправді таки трохи «Інші», та і я, виявляється, западенка, а не західнячка, як мене завжди вчили. Я фактично вперше в житті поспілкувалася з людьми, які говорять російською, мені довелося жити з тими, хто не носить таке ж прізвище, як і я, величезним здивуванням було те, що існує кілька способів приготування рису, чи що, варячи яйця, не обов’язково їх класти в каструлю, коли вода вже кипить, зрештою, і ті, що нібито також розмовляють українською, часто не розуміли слів, українськість яких в мене ніколи не викликала сумніву. За чотири роки в сталіце багато змінилося. Я перестала возвеличувати «Їх», навчилася жити зі «Своїми Іншими», згадала і про те, що є ще й ті, котрі живуть на Схід і Південь від кордону, ті, яких чомусь ніхто, ну принаймні дуже мало хто, вважає вартими «Нашої» уваги: «Звідти» нічого доброго не дочекаєшся. Мій тато любив повторювати, що Ані Лорак така гарна, такий голос,

44

а зустрічається з чурком! По-моєму, ця цитата прекрасно ілюструє «Наше» ставлення до «Тих Інших». Я ж, по доброті своїй душевній, вірила в рівність всіх і всюди. В силу обставин мені доводилося частіше спілкуватися з «Ними», нерідко я водила «Їх» по Києву. Вони привернули мою увагу до того, наскільки українці не люблять себе і свою країну. Зустрівши когось із «Них», часто питають: «А чому ти приїхав в Україну?! Тобі більше не було куди їхати?» А я навпаки відкривала для себе Київ, нарешті в мене з’явилася можливість на нього глянути - і побачити. Я відчувала якийсь моральний обов’язок хоча б кількох Інших переконати в тому, що Україна таки варта уваги, що Київ – красиве місто, що українці – не тільки прибиральниці і алкоголіки. Зрештою і сталічьний етап маєй жизні підійшов до кінця, принаймні в ньому настала перерва, і я переїхала в Голландію, країну, про яку до того знала дві речі: трава і тюльпани. Не збрешу, коли скажу, що ніколи навіть не задумувалася про те, які ж вони голландці. І справді, які? Інші. Вони зазвичай вищі, ніж українці, серед них багато блондинів, вони мають інший підхід до роботи, в них не такі концепції дружби, родини. Там, моє поняття «Свої» раптово різко розширилося і «серце тьохкало», коли я чула польську або російську на вулиці. Вразило ж мене те, наскільки українці «морозяться» одне від одного, може, знову ж таки соромляться визнати, що вони «Звідти»… Ніколи ще культурний шок не був настільки сильним. Тільки в моїй групі з дев’ятнадцяти людей були представники дванадцяти країн! Раптом я була оточена Іншими всіх можливих видів. На якомусь етапі мені почало здаватися, що тільки люди з України, більше того, з України Західної зможуть мене повністю зрозуміти, і тільки з ними мені може бути по-справжньому затишно. Цей кризовий період з часом минув, але, спілкуючись

англійською абсолютну більшість часу, я з жахом усвідомила, що говорити українською мені вже не так просто. Страшно було відчувати, що англійською я часом не можу повністю express my-self, але і українська почала підводити. Я більше не була впевнена в тому, де мій дім, і яка мова - Моя. На щастя, і цей період минув. Таки українська Моя! І я зробила велике відкриття: попри те, що «Ми» часто відрізняємося від «Них» стилем поведінки, світосприйняттям і т.ін., зрештою ми всі однакові. Всі ми люди, всі ми любимо і ненавидимо, однаково заздримо і захоплюємося, всі ми однаково егоїстичні і самозакохані, всі ми потребуємо турботи і підтримки… і всі ми можемо вчитися одне від одного. Вчитися толерантності, взаємоповаги. Ми можемо пізнавати Інших їхніми очима, відкривати нас для них. Таким чином, я хотіла сказати, що, як банально б це не звучало, «Ми» нічим не гірші від одних «Інших» і зовсім не кращі від інших «Інших». Про український комплекс меншовартості вже дуже багато сказано і написано, але він нікуди не подівся. Такими, як я, школярками заповнені наші школи, багато з них так ніколи цього і не переростають. Тому зовсім не дивно, що «Вони» часто сприймають «Нас» як другий сорт. Але якщо «Ми» хочемо стати рівними «Їм», то мусимо навчитися сприймати людей «зі Сходу» без упереджень. Треба розуміти, що ті, котрі доїжджають до України, далеко не завжди представляють найосвіченіші прошарки суспільства. Розширенню нашого кругозору безперечно посприяє відкриття кордонів, але і зараз, особливо в сталіце, Інші всюди, придивившись до Них, поспілкувавшись з Ними, можемо зробити для себе багато неочікуваних відкриттів…

КРОК ДО...

У цьому розділі аналізуватиметься європейська політика української влади в окремо взятій сфері. У вересні 2011 року увага громадськості та ЗМІ була вкотре прикута до діяльності міністра освіти - Дмитра Табачника та очолюваного ним міністерства. Вона продемонструвала, що європейська політика українських освітян і надалі є відображенням порожніх декларацій, які не мають нічого спільного з європейськими стандартами, аплікованими в ЄС.

Імітація змін в українській освіті

Євген Савватєєв,Магістрант МП зжурналістики,НаУКМА

Людині, яка мало знайома з проблемами української освіти, але хоче зрозуміти їх глибше, достатньо подивитись три відео на YouTube, щоб осягнути, який у нашій освіті застій. Перше відео про те, як міліція розганяє студентський контр-форум «Інший бік освіти», організований студентською профспілкою «Пряма дія». Це відео показує, як декларації Міністерства освіти не відповідають реальності і як влада не хоче чути зацікавлених у якісній освіті найбільше. У той час, як Дмитро Табачник цитував на Форумі міністрів освіти Екзюпері і говорив, що: «Толерантність – нова ідеологія європейської молоді», – міліція розганяла студентський контр-форум і пакувала активістів в автобуси. З одного боку, такі дії правоохоронців вже вкотре підігріли увагу

ЗМІ до студентської акції. Але з іншого – журналістів більше цікавило протистояння міліціянтів і протестувальників, ніж сам контр-форум. Вимоги студентів залишились поза фокусом медіа. Студенти ж вимагали внести до переліку питань, які обговорювали на міністерському форумі, такі пункти (детальніше – на сайті «Прямої дії» http://direct-action.org.ua/): - зупинення комерціалізації освіти; - боротьба з причинами ксенофобії; - збільшення державного фінансування освіти; - запобігання скороченню годин викладання фундаментальних дисциплін; - покращення побутово-житлових умов студентів і матеріально-технічної бази університетів; - забезпечення функціонування незалежних учнівських, студентських спілок та органів учнівського, студентського і викладацького самоврядування;- зупинення процесу знецінення дипломів; - виборність адміністрації навчальних закладів. Проте ці вимоги залишились як поза увагою учасників міністерського форуму, так і поза увагою медіа. Якщо організатори студентського контр-форуму можуть дорікати ЗМІ за поверхове висвітлення цієї події, то Дмитро Табачник має подякувати авторові, який зняв відео ляпаса квітами від Дар’ї Степаненко. Це відео, на щастя міністра, затьмарило невиразний форум «Школа XXI століття: Київські ініціативи», організований у рамках головування України в Комітеті міністрів Ради Європи.

45

Не було вповні зрозуміло, якій саме освіті був присвячений форум: дошкільній, середній чи вищій? А загадкове Київське Комюніке, яке б мало стати вінцем конференції, досі не опубліковане. Горда назва, за задумом організаторів, напевно, мала б підштовхнути нас до розуміння виняткової важливості документа. «Коли починався Болонський процес, він також починався зі спільного Комюніке. Вірю в те, що наші зусилля правильні, що ми однаково мислимо і що з Київського Комюніке ми зможемо розпочати процес зближення і об’єднання наших зусиль у сфері середньої школи», – цит міністра сайт МОНмолодьспорту. Проте в Празькому Комюніке, до якого апелював міністр, йшлося про цілком конкретні речі, зокрема про збільшення кількості країн-учасників Болонського процесу та про його цілі. Що ж запропонує світові Київське Комюніке? Якщо форум мав започаткувати нові ініціативи, то залишилось незрозумілим, в якій саме галузі освіти. Адже, підбиваючи підсумки форуму, український міністр сказав, що перший напрям, який потрібно розвивати, – це дошкільна освіта, хоча перед цим йому йшлося про «об’єднання зусиль у сфері середньої школи». Про значущість Київського Комюніке для європейської освіти не свідчить і те, що участь у форумі взяли всього чотири міністри освіти європейських країн: Білорусі, Люксембургу, Росії та Угорщини. Тож той факт, що відео з ляпасом студентки повністю затьмарило сам форум, підтверджує недолугість цього заходу і те, що «київські ініціативи» залишились непоміченими. Остаточно вималюється застійний стан української освіти після перегляду відео, в якому студенти Миколаївського державного аграрного університету дружньо засуджують вчинок Дарії Степаненко та помилково поєднують її випад зі студентським контр-форумом в одну подію. Апогеєм відео стала фраза

Андрія Хабірова, голови студентського самоврядування вишу: «Студенти нашого університету підтримують курс української держави на реформування та модернізацію, в тому числі у сфері вищої освіти». Напевно, зайве зазначати, що головне завдання студентів полягає в тому, щоб вчитися, а не в тому, щоб «підтримувати» чи «не підтримувати курс». А якщо в державі не створені нормальні умови для навчання, то висловлювати свою незгоду. Хтось може подумати: можливо, курс держави справді правильний? Дмитро Табачник чи не в кожній своїй промові говорить про університетську автономію і дослідницькі університети. Та доки Міністерство призначатиме ректорів, а університети отримуватимуть бюджетні кошти за лояльність свого керівництва і студентів до МОНу, про автономію можна забути. Те саме стосується і декларацій про так звані дослідницькі університети, які нібито в Україні є (на папері їх кількість сягає чотирнадцяти). Можна надавати університетам статус дослідницьких, але від цього дослідницька діяльність у них не розпочнеться. Непомірне навантаження як студентів, так і викладачів просто унеможливлює ведення наукової та іншої позауніверситетської діяльності (детальніше про обсяги навантаження можна прочитати у статті Єгора Стадного «Стаханівський рух у вищій освіті: вчитись понаднормово та викладати понад здоровий глузд»). Викладач, який хоче бути водночас і цікавим для студентів, і займатися науковою діяльністю, часто змушений шукати кошти на власні проекти самостійно. Отже, останні «бурхливі» події навколо проблеми української освіти лише показують, що в самій освіті нічого не змінюється. Людей, які прагнуть покращити цей стан, міліція виганяє з площі, ЗМІ говорять про студентку з квітами, а міністр проводить форум, який нікому не потрібен.

46

47

GAUDEAMUS IGITUR!

Досвід мандрівних студентів

Закордонні студійні програми як черговий спосіб втечі від проблем у вищій освіті

Єгор Стадний,Магістрант Варшавського університету та Києво-Могилянської академії.Переймається освітніми питаннями, а студіює історію СРСР та совєтології.

Україна має понад 850 вишів, які, однак, далеко не завжди можуть задовольнити потреби українців. Кількістьукраїнських студентів, які виїжджають на студії закордон, щороку зростає. Причиною цього є не лише гірші умови українських університетів, а й збільшення кількості стипендіальних пропозицій. Та і, зрештою, навіть якщо слухач їде за власний кошт – співвідношення ціна/якість завжди свідчить на користь закордонного вишу. Яскравим прикладом такої ситуації є Польща, де за даними дворічної давності навчається 3499 студентів з України. І хоча офіційної статистики кількості українських студентів закордоном ніхто не веде, можна сміливо стверджувати, що ця цифра зростає і польський сегмент відіграє тут одну з перших ролей, а відносна близькість польської мови до української лише сприяє цьому. Саме навчанню українських студентів у Польщі була присвячена доповідь одного з очільників українських університетів на

щорічній конференції «Східна Європа» у Варшавському університеті в липні ц.р. Особливу увагу доповідач звернув на співпрацю між польськими та українськими вишами: проведення подій різного ґатунку, відкриття спільних інституцій та заснування спільних програм. Таких виступів на різних наукових зібраннях відбувається, певно, чимало, однак з-поміж іншого їх всіх єднає одна риса: вони виголошуються тоном великих звершень, розвитку контактів та співробітництва, проте оминають важливу, можливо, навіть основну тезу: ця співпраця є пошуком порятунку, але аж ніяк не виходом із кризової ситуації, в якій зараз перебуває українська вища школа . Видається, що саме усвідомлення цього факту дасть змогу зрозуміти, що одне лише відкриття програм і виїзд українських слухачів на студії є не панацеєю, а радше способом утечі від проблеми. Важко собі уявити українського студента, який після конвокації повертається до України аби розвивати науку, займатись проблемами університетів. Це аж ніяк не заклик до впровадження практики обов’язкового повернення, на кшталт фулбрайтівської: такі речі лише провокуватимуть до пошуків обходу та уникнення такої примусової залученості до орання рідних перелогів. Також в жодному разі не йдеться

48

про обмеження вільного руху студентів. Навпаки, процедура нострифікації закордонних дипломів в Україні мусить бути максимально спрощена та децентралізована. Тут йдеться про те, що недостатньо лише сказати, що коридор втечі налагоджено, потрібно замислитись над його першопричиною, а саме над кризою і пошуком виходу з неї. Як зробити популярними та конкурентноздатними українські університети, як знизити непомірне навчальне навантаження студентів та збільшити (чи просто повернути з забуття) частку наукової складової навантаження, а відповідно й заробітку викладачів, як збільшити цінність українського диплому та ще безліч різних «як». У написаному тут мені свідомо не хотілось уживати слово «занепад», тоді як його контекстуальний синонім «криза» немовби передбачає можливість подальшого поліпшення. Однак, поки ми не навчимося визнавати проблему, не боятись про неї казати, а не тікати від неї, ми навряд чи зможемо її усунути.

* Автору цих рядків ближчий стан гуманітарної освіти та гуманітаристики в цілому, тому нотатка не претендує на жодні припущення, які стосуються інших освітніх галузей, що, однак, у жодному разі не означає прагнення звузити коло адресатів цього тексту.

Безсистемна освіта

Павло Бахмут,Альбертський університет,Едмонтон, Канада

У розмовах з могилянськими колегами ми нерідко торкаємося теми канадської вищої освіти, однак деякі прості питання в місцевому контексті ставили і продовжують ставити мене в глухий кут. “Чим переймаються студенти в Канаді?” “Що обговорюють?” Побіжне знайомство зі сторінками української преси дає можливість без особливих ускладнень уявити список нагальних питань, якими переймається українське студентство. Реформи вищої освіти, правила вступу, Болонський процес, держзамовлення, стипендії, стан гуртожитків – ось далеко не вичерпний список постійно обговорюваних питань. Спроби автора відшукати подібний список в Канаді зазнали нищівної поразки, і якщо під час початку навчання це можна було пояснити собі необізнаністю, то через рік функціонування у місцевому академічному середовищі таке пояснення виглядало б доволі проблематичним. При цьому варто обмовитись, що окремі студенти, безумовно, переймаються всім, чим завгодно. Проблема полягає саме в тому, щоб ідентифікувати хоч якийсь набір універсальних питань, спільних для всіх чи принаймні більшості студентів. Спробуймо поставити під сумнів засновок, який полягає у пошуку подібного «проблемного списку». Чи обов’язково має існувати такий список? Чи можемо ми припустити на хвилину іншу форму існування освіти, яка не передбачає універсального поля проблем-питань та універсальних відповідей? Що може зробити питання «що обговорюють всі?» неможливим? Паралелей з українською освітою тут не уникнути, і напрошується інше питання: а що в Україні робить його

49

можливим? Сподіваюсь, що кілька простих прикладів, згаданих мною у ході цієї статті, допоможуть зробити для себе низку цікавих висновків. Шлях до знання у кожного студента починається зі вступу. Аби пояснити особливості вступу в Україні, достатньо звернутися до тексту наказу Міністерства освіти і науки України №961 «Про затвердження Умов прийому до вищих навчальних закладів України» від 19.10.2010 р. В Канаді ж подібний документ годі уявити, адже вища освіта там взагалі не регулюється на федеральному рівні. У кожній провінції існує своє міністерство освіти, але і його діяльність не поширюється на вищу освіту. У різних університетах можуть діяти різні правила вступу, але й у самих університетах верхівка адміністрації закладу обмежена у можливостях впливу на перебіг вступу. Вступні вимоги, відтак, можуть відрізнятися також і на рівні кафедр. Після вступу студент отримує свій студентський – теж різний у кожному університеті, а не національний. Різниця може полягати не тільки у назві чи кольорі пластикової картки, але в самій функції студентського квитка. Так само в Канаді не існує дипломів державного зразка, а також органів, які б їх видавали. Присудженням ступенів та видачею дипломів займаються університети. Якщо в Україні відбулася затримка з утвердженням правил вступу, вона стосується всіх. Так з’являється «обговорюване питання». В Канаді можна уявити подібну затримку, але це залишатиметься проблемою окремої кафедри чи університету і жодним чином не стосуватиметься інших. В Україні існує перелік дисциплін, які є обов’язковими для прослуховування на всій території країни. Підручники проходять затвердження міністерства і в центральному порядку доставляються в бібліотеки. Це інший готовий список питань, які мають перспективу набути

статусу «обговорюваних». В Канаді немає такого переліку дисциплін, немає міністерства чи іншого центрального органу, який затверджував би підручники, немає централізованого постачання однакових підручників в університетські бібліотеки. Але це зовсім не означає, що обов’язкових дисциплін тут не існує. Просто вони встановлюються на рівні кафедр і університетів. Підручники теж «затверджуються», тільки професорами. І також купуються, але купують їх собі самі студенти. В результаті в Канаді кожна вища ланка ієрархії «студент-професор-кафедра-університет-держава» отримує дедалі менше повноважень (в Україні – навпаки). Таким чином, говорити про систему освіти складно, якщо взагалі можливо. Освіта є, а системи нема. В Канаді не існує держзамовлення. Відтак, центральний орган вищої освіти (якого немає) не наділений повноваженнями диктувати університетам кількість спеціалістів для підготовки, а держава позбавлена фінансових важелів впливу на набір студентів. В Канаді є гуртожитки, але, на відміну від України, жоден центральний орган не може встановлювати максимальні ціни на студентське житло чи визначати правила поселення. Звичайно, гуртожитки так само мають певні ціни і правила поселення, але все вирішується на рівні відповідальних підрозділів університетів. Відмінна організація освіти породжує відмінні моделі поведінки. Буденна ситуація: студентській організації потрібні гроші. Канадські студенти проводять кампанію зі збору коштів – продають членські картки, продукцію зі своєю символікою, квитки на організовувані ними вечірки, організовують безкоштовні лекції, на яких відвідувачі можуть зробити пожертву. Скільки студентів удаються до цього в Україні? А скільки взагалі об’єднуються в організації?

50

В Альбертському університеті більше 35 тисяч студентів, але на виборні посади нерідко висувається один кандидат (і добре, якщо цей волонтер знайдеться). Студентські вибори нікого не цікавлять. Навіщо обиратися, якщо влада нічого суттєвого не вирішує? Тоді як вибори до Студентської колегії в НаУКМА нагадують вибори до Верховної Ради: велика кількість кандидатів, масштабна агітація і змагання у рецептах розв’язання «обговорюваних питань». Видається, що «обговорювані питання» є продуктом організації системи, яка передбачає структури, які дозволяють такі питання створювати. Чим більше влади сконцентровано «в центрі» та «нагорі» і чим менше влади «на периферії» та «знизу» - тим більше шансів, що ці питання з’являться. Обмеження повноважень центральної влади і перенесення влади «згори вниз» може призвести до ситуації, коли «обговорювані» питання мають шанс зникнути, а з ними і припинитися загальнонаціональні розмови про те, «як нам облаштувати українську освіту».

Центральноєвропейський університет: не-Академічне життя

Євгенія Сакал, Магістрантка ЦЄУ

Завжди гостинний до могилянців Центральноєвропейський університет (ЦЄУ) у Будапешті протягом наступного року буде місцем мого навчання та наукових пошуків. Однак, поки академічне життя ще не укорінилося в моє повсякдення, я би хотіла зупинитися на принципах організації навчання та праці в ЦЄУ. Своєрідним «залізним законом», непохитним правилом, яке дозволяє одразу провести межу між могилянським та цеушним досвідом, є відсутність тут черг та індивідуальний підхід до кожного студента. Яким чином це вдається університету, в якому більшість магістерських програм однорічні, а отже, склад студентів змінюється щороку, - питання, на яке я спробую дати відповідь. Університет має справу зі студентами з понад ста країн світу, тому, окрім академічних питань, кожному потрібно роз’яснити багато адміністративних моментів: як отримати дозвіл на проживання в країні, а також університетський і спеціальний угорський студентський, не говорячи вже про звичайні проїзні, банківські картки й усіляке таке інше. Як вдається за короткий час владнати всі необхідні бюрократичні питання? Цілий тиждень відведено на орієнтацію нових студентів: їм розповідають про університетські структури, бібліотеки, архів та можливості в стінах цього закладу. Однак, на відміну від Києво-Могилянської академії, у ЦЄУ є кілька департаментів, які покликані

51

розв’язувати і роз’яснювати студентам їхні питання. Основним з них є Student Life Office, обов’язки якого суворо-чітко відмежовані від академічних і зосереджені саме на розв’язанні дуже конкретних бюрократичних завдань. У Могилянці, як ми знаємо, більшість бюрократичної роботи лягає на плечі методистів факультетів та кафедр, що, безумовно, веде до стресових ситуацій та довгих черг у коридорах. Студенти ЦЄУ практично повністю самостійно формують свій розклад. Наприклад, на моєму факультеті лише два курси для мене є обов’язковими. Протягом двох тижнів можна записуватися і виписуватися з курсів, ходити на пробні лекції, оцінювати і, врешті, мати той максимум свободи, якого часом бракує в Могилянці. Єдиним недоліком цієї системи є необхідність відвідувати всі лекції з обраного предмету, що, безумовно, мені видалося певним атавізмом. Аби принцип Liberal Art Education міг ефективно функціонувати, в університеті діють спеціальні електронні системи Novell GroupWise Service та Univer-sity information system (Infosys). Перша є колективною поштою та календарем подій, що забезпечує можливість як масового поширення інформації, так і листування з кожним членом університету – система чудово забезпечує інтеграцію в спільноту та прозорість і свободу у поширенні новин та запитів. Друга система є студентським інтерфейсом: вона містить інформацію про обрані курси, написані роботи, викладачів, оцінювання, кар’єрні пропозиції і т.д. Певним чином, вона виконує функцію електронного щоденника, який є абсолютно необхідним для академічного життя. Очевидно, що облік, а відтак і використання, і цінність часу (time manage-ment) в Центральній Європі принципово різняться від східноєвропейського. Прийти до професора без попереднього запису неможливо: з одного боку, така практика

звичайно шкодить гнучкості комунікації, а, з другого, - економить час, оскільки дозволяє не «ловити» свого професора між парами чи деінде. Певній «об’єктивності» сприяє те, що в Центральноєвропейському університеті студент повинен мати двох керівників своєї наукової роботи.Як свідка бюрократичної диктатури в Могилянці, в ЦЕЄ мене наразі найбільше вабить те, що студенти мають повну свободу створювати свої організації, клуби, гуртки, профспілки і проводити збори в стінах університету, не озираючись на вечірню «комендантську» годину. Університет не лише має забезпечити аудиторію, але й навіть дати гроші на проведення діяльності організації. Цього року на подібний активізм було виділено двадцять тисяч євро. До прикладу, в університеті діє потужна ЛГБТ організація, яка проводить свої акції, що не тавруються одразу ж університетськими колами як пропаганда гомосексуалізму. Аби заснувати свою «організацію» і мати можливість проводити зустрічі в університеті, достатньо попередити про неї усно чи коротко письмово відповідальну особу: без писання чолобитних листів до усієї адміністрації університету. Таким чином, повага до відмінностей, «іншості», індивідуальності виявляється у всьому: від поведінки охорони до ставлення професорів. Останнім, але не найменш важливим, є забезпечення студентів необхідними умовами проживання. На жаль, не всі студенти отримують гуртожиток, але ті, хто отримують, мають окрему кімнату з душем. На кожному поверсі є невелика кухня і кімната для паління (!), на першому поверсі гуртожитку діє їдальня, два бари, басейн, спортзал, комп’ютерний клас (з діючими/справними принтерами!), пральня, а щонеділі проводиться безкоштовний майстер-клас із танців. На подвір’ї гуртожитку є тенісні корти, столики для настільного тенісу, розбитий невеличкий

52

парк. Єдиним фактором, який все ще нагадує про існування реального життя поза стінами цього заповідника, є невеликі стипендії (близько двохсот євро, що вистачає лише на обіди і оплату читанок), які отримує значна частина студентів. У контексті гуртожитку також важливо підкреслити повагу до персонального простору: жодних комендантів та втручання в особисте життя мешканців. Окрім того, кожен має право лишити в себе гостей на чотири ночі щомісяця, однак, за довше перебування потрібно вже платити. Мимовільне порівняння з Могилянкою покликане показати можливі шляхи для покращення ситуації в її стінах. Адже, хоч ЦЄУ є однозначно кращим в організації життя та навчання студентів, однак, перший університет – це як перша любов, що лишається в серці назавжди. Тому хотілося б, щоб новим його студентам було краще, ніж було нам, а для цього необхідне як створення цілком іншого морального клімату, так і значні фінансові інвестиції. Почати можна хоча б і з першого.

Самоосвіта по-американськи

Юлія Кононенко*

Оскільки цей есей є експериментальним, то з мого боку видавалося б доречним самій визначити форму, яку згодом наповнюватиму змістом. Відтак, візьму собі за мету створення імпресіоністичного скетчу à la Monet, щоб

поділитись враженнями щодо навчання “не тут, а там”. Цей скетч не претендує на узагальнення чи відшукання істин в останній інстанції, ані на створення разючих дихотимій. Отже спробуємо… Щоб надати йому трохи конкретики, розпочну з географічної локалізації. Внаслідок усіх моїх подань документів, есеїв, тестувань я отримала лист, який засвідчував, що я таки зарахована студенткою магістерської прграми Jo-sef Korbel School of International Studies at University of Denver. На цей момент я розпочинаю свій другий рік у цій програмі. На питання про причини, які спонукали мене до цього кроку, однозначної відповіді я не маю. Думаю, мої прагнення побачити світ, отримати грунтовну освіту, визначити свій професійний шлях (як виявилось чотирьох років було недостатньо) не вирізнялися оригінальністю. Особисто для мене конкретніші цілі та завдання окреслелися наприкінці весняного триместру. І якщо визначити найбільший вплив здобуття освіти закордоном, то полягатиме він у кращій організації думок, планів та дій, а також у виробленні чіткішого бачення власних пріоритетів. Університети я обирала з-поміж «хороших» і «дуже хороших», тому що саме такі навчальні заклади можуть надати належне фінансування, адже освіта у Сполучених Штатах не просто дорога, а дуже дорога. Парарельно я змагалась за різні гранти і додаткові джерела фінансування. Окремо хотіла б зупинитись на процесі вступу, який є дуже довгим, вимагає великої кількості терпіння і не дає жодних гарантій, що справа, на яку було витрачено стільки сил, того варта. Відразу усвідомлюєш, що за тобою ніхто не бігатиме, трохи згодом поволі розумієш, що документи мають властивість зникати на різних рівнях бюрократичної машини. Окрім того, починаєш по-справжньому розуміти слово дедлайн (в трьох уверситетах мої документи були

53

відхилені, бо дійшли за кілька днів після вказаної дати). Тому для тих, хто бажає пройти цей процес, раджу бути готовим з усіма документами за місяць до делайну. Після першої хвилі ейфорії від довго очікуваного листа мене відразу накрила інша хвиля - невпевненості і невизначеності. Але, коли розпочався академічний рік, то часу на роздуми вже не було, і я повністю занурилась у процес навчання, яке в США, як і більшість інших аспектів у цій країні, нагадує спорт. Людина, яка потрапляє у будь-яку систему, має вибір: або постійно рухатись, змінюватись, адаптуватися і, звичайно, перемагати, або бути приреченою на посередність. Така атмосфера змагальності панує і над університетами. Навчання тут дисциплінує й організовує, адже 80% знань має здобуватися шляхом самоосвіти. Протягом тижня я відвідую три пари в університеті, кожна триває три години, але вимоги для виконання програми курсів вимагають від мене працювати приблизно 30 годин на тиждень. Навчання відбувається поза стінами аудиторії, це спілкування з професорами, які завжди порадять, на яку конференцію поїхати, де можна опублікуватись, де відбувається презентація книжки. Інформацію надають за умови правильно поставленого запитання. Від студента вимагається визначення сфери спеціалізації та регіону його зацікавлень Метою є виховання спеціалістів у конкретній сфері, що збільшує ризик втрати загальної картини. Вражає тут і ставлення до оцінювання результативності праці. Одна із фраз, яку втиснули у мої мізки, - це питання “so what?” Неважливо, що ти пишеш, який у тебе рівень IQ, твій доробок повинен мати практичну цінність: він має бути опублікованим, презентованим на конференції і обговореним в межах академічної дискусії. Інтелектуальна праця, як і будь-який інший продукт

у капіталістичному світі, має бути конкуретноспроможною. З одного боку, конкуренція сприяє зростанню якості робіт, але, з іншого боку, виникають так звані hot topics, що звужують можливості вибору. Це також освіта, що пропагує індивідуалізм. Мені було надзвичайно важко звикнути до того, що в роботі студент має постійно вживати слово “я.” Укінці кожного семінару дають хвилин 30 на рефлексії, і майже все оцінювання знань базується на письмових роботах. І як тут ностальгічно не згадати могилянське навантаження рефератами і письмовими роботами? Дуже впливає на процес навчання культурний фактор. Яким толерантним і мультикультурним не був би студент - від культурного шоку він не застрахований. Все, що його оточує, є іншим, і він сам також є Іншим, для багатьох - навіть екзотичним. Наприклад, звичайне питання “where are you from?” Спочатку воно викликає ентузіазм і бажання коротко розказати про Україну і славне місто Київ, потім воно дратує, а через деякий час викликає апатію. Слово ідентичність перестає бути конструктом, а стає невід’ємною частиною життя. І в голові виникають питання: «Хто ти: культурний девіант, маргінал чи хамелеон, який жонглює різними культурами? І як не загубити себе в цьому розмаїтті?».

* Юлія Кононенко здобуває звання магістра з Міжнародного Розвитку в школі міжнародних відносин імені Джозефа Корбела при Денверському університеті. З червня місяця, Юлія проходить стажування в Лабораторії по боротьбі з торгівлею людьми, де вона здійснює досдідження і аналіз різноманітних аспектів і факторів, які призводять до порушень прав людини. На даний момент, Юлія здійснює дослідницький проект з вивчення проблеми залучення дітей у військові конфлікти на Північному Кавказі.

54

Коледж Європи – місце, в якому варто побувати

Володимир Гушулей,студент Естонської школи дипломатії, Таллінн;магістр міжнародних відносин та дипломатії ЄС (College of Europe, Брюгге, Бельгія)магістр політології (НаУКМА, та FSU Йена, Німеччина)бакалавр історії (НаУКМА)

Мій шлях до Коледжу Європи, Брюгге (College of Europe) розпочинався з Могилянки. У далекому 2008 році в ній проходила зустріч із тогорічними студентами Коледжу. Пам’ятаю, що по завершенні презентації Коледжу Європи, я загорівся ідеєю будь-що спробувати вступити на MA з міжнародних відносин та дипломатії Європейського Союзу. Станом на 2008 рік я був студентом магістерської програми «Німецькі та європейські студії» кафедри політології НаУКМА та Університету ім. Фрідріха Шиллера. Цій програмі можу завдячувати ефективне вивчення німецької мови та ґрунтовне зануренням в середовище політології як науки. 2008 рік був також роком завершення бакалаврату з історії в Могилянці. Саме на кафедрі історії сформувались мої цінності та професійні цілі, які й визначили подальше спрямування моєї освіти. Шлях до Коледжу не був легким: з квітня 2008 року, коли я, власне, дізнався про існування цього освітнього закладу, і до вересня 2010 року, коли пішов на свої перші пари в Брюгге, також мені довелось з нуля вивчати французьку мову – одну із двох мов навчання в Коледжі, пройти вступний конкурс та дочекатись

на такий бажаний лист-запрошення. Мабуть, останнє було найскладнішим, оскільки чекати довелось більше 2-х місяців і весь цей час перебувати у повній невизначеності. Втім, навіть вступ не став останньою перешкодою, оскільки далі на горизонті стояла вкрай забюрократизована процедура отримання бельгійської візи. Власне, на цю тему можна написати цілу окрему розповідь, але я обмежусь тим, що свій паспорт із візою я отримав за декілька годин до вильоту літака і просто з будівлі посольства помчав у Бориспіль. Вже наступного дня почався мій перший навчальний день у Коледжі. То був доволі сонячний та теплий день, коли все навколо – абсолютно все – було незнайомим для мене. Я ще не встиг познайомитись з жодною людиною і навіть не знав, о котрій годині й де саме в мене мають бути пари, та, власне, і шлях до будівлі Коледжу залишався для мене невідомим. У той перший бельгійський ранок я міг сміливо починати своє життя із самого початку. Період знайомства тривав мало не цілий місяць, але вже першого дня я відчув, що Коледж виправдає мої очікування. Цей навчальний заклад було створено після Другої світової війни, коли сам Європейський Союз був радше ідеєю чи мрією, аніж реальним фактом. Від самого початку його засновники, серед яких є Вінстон Черчіль та Сальвадор де Мадар’яга, вбачали в коледжі освітній центр Європи для Європи. Свою місію Коледж виконує вже понад 60 років, а його випускники щороку поповнюють так звану «мафію Брюгге», що є неформальним об’єднанням єврократів у Брюсселі, Стразбурзі, Люксембурзі чи деінде.

55

Коледж Європи є надзвичайно малим навчальним закладом, де кожного року понад 300 студентів зі всього світу проходять річні навчальні програми із права, економіки, міжнародних відносин та політики ЄС. Будучи розміщеним у невеликій туристичній перлині Фландрії – Брюгге, місті, що й подосі зберігає своє середньовічне обличчя, Коледж з одного боку достатньо віддалений від від Брюсселю та його спокус великого міста, але водночас розташований доволі близько до столиці ЄС, щоб студенти могли спокійно зустрічатися з працівниками інституцій Унії, а ті, у свою чергу, могли приїжджати до Коледжу та читати цілі навчальні курси. Навчальна програма доволі динамічна: щороку в розкладі з’являються нові курси та викладачі. Як свіжий приклад, можу згадати те, що одним із наслідків «арабської весни» стала поява вибіркового курсу EU Democracy Promotion and Hu-man Rights Policy, який можуть обирати цьогорічні студенти програми з дипломатії ЄС. У Коледжі не існує такого поняття як кафедра, оскільки курси вичитують викладачі, котрі часто працюють як практики або аналітики в інших установах. Це також дозволяє адміністрації Коледжу відносно легко модифікувати навчальну програму залежно від викликів часу. Разом з тим в Брюгге немає звичних нам семінарів: курси складаються із лекційних блоків, письмових робіт, презентацій та іспиту. Іноді всі 100% від фінальної оцінки за курс залежить від іспиту. З одного боку, відсутність семінарів може розслабити, але з іншого, навчальна програма побудована на усвідомленні студентами своїх власних потреб. Із власного досвіду скажу, що відсутність семінарів не додала мені більше вільного часу в порівнянні з навчанням у Могилянці. Окремо зупинюсь на письмових роботах. Написання есею жорстко регламентовано академічними вимогами, які з точністю до слова встановлюють межі студентських письмових робіт, а також

прописують суттєві санкції за плагіат та невчасну здачу роботи. Важливе місце відіграють примітки. Коледж всіляко заохочує студентів до максимального покликання на використані матеріали. З власного досвіду скажу, що в середньому робота розміром 2000 слів містила понад 30 покликань, при чому, самі покликання також було враховано при вираховуванні кількості слів і складали до 500 слів із 2000. Навчальна програма в Коледжі розрахована на один рік, а тому в студентів немає окремого вільного часу для написання магістерського диплому. Тому, цілком нормально було те, що за декілька днів до здачі магістерської тези студенти мали також проводити презентації чи здавати інші поточні роботи. Якщо ж підсумувати, то Коледж пропонує свіжі та актуальні курси, що читають провідні спеціалісти (професори та/або практики з європейських установ) й розраховує на повну віддачу зі сторони студентів. Не менш важливим є й позаакадемічне життя. Студенти не тільки разом навчаються, а й просто живуть в тих самих гуртожитках і харчуються в тій самій їдальні. Впевнений, що досвід щоденного спілкування з колегами зі всього світу відіграє неменшу роль, аніж навчальна програма Коледжу. На відміну від багатьох університетів, тут немає проблеми інтеграції новачків у вже створені студентські групи. Абсолютно всі на початку року є новачками, і абсолютно всі вибудовують своє коло спілкування із самого початку, плюс представники жодного народу не утворюють більшості, навіть бельгійці. Вже традиційно найбільша кількість студентів приїжджає з Італії, але їх не більше 40-ка чоловік із 320-ти. Рік навчання в Коледжі – це час вивчення культурних особливостей, специфіки кухні, танців, політичного життя всіх регіонів Європи. Одним із обов’язкових елементів поза академічного життя є національні тижні, коли студенти цілий

56

тиждень представляють свою культуру. Всі питання організації та відповідальність за проведення заходів лягають на плечі студентів - і це неабияк зближує, а також показує складність пошуку компромісів в багатоетнічних проектах. Крім цього, всі студенти живуть поруч одне з одним у невеликому місті протягом значного періоду часу, а тому, на час завершення навчальної програми ми прощались не зі знайомими чи колегами, а з друзями, активне спілкування з якими продовжується й далі. На завершення хочу пригадати фразу, що була дуже популярною в останній тиждень навчання в Коледжі Європи: «Не сумуйте, що Коледж завершується, радійте, що він був у вашому житті».

Спортивні змагання

Бібліотека

(фото автора)

Київ-Стамбул-Кембридж і запах університетського шоколаду

Оля Гнидюк, Київ-Кембридж

Після довгих тижнів здавання тестів, проходження співбесід і очікування результатів, нарешті настає день, коли все закінчується, і можна зітхнути з полегшенням, адже приходить лист, у якому вас вітають зі вступом. Хоча правильніше це буде назвати початком, новою точкою відліку, моментом, котрий визначає, чим ви будете зайняті наступний рік, два або три. Все розпочинається з підготовки до від’їзду, оформлення документів, відвідин лікарів, продумування, що брати, завершення останніх справ вдома, зустрічей з друзями. У випадку стипендіальної програми для навчання в університеті Кембридж, фінансованої Open Society Foundation, поміж всіх цих клопотів запланована Pre-Academic Summer School. Метою школи є підготувати учасників до життя і навчання у Великій Британії, допомогти адаптуватися у новому середовищі і перезнайомити між собою. Місцем збору студентів з Південно-Східної Європи, Центральної і Південно-Східної Азії, Кавказу і Середнього Сходу було «перехрестя» – місто Стамбул. З отриманих матеріалів дізнаємося, що літня школа буде проходити у новоствореному університеті Білгі (1996 р.), який складається з трьох кампусів, розташованих у центрі Стамбула, недалеко від його історичної частини.

57

З тих же матеріалів можна було ознайомитись також і з короткими статистичними даними про кількість і успішність студентів, які там навчаються. Втім, все це читалось пізніше, а перші мої враження були пов’язані зі… Стінами. Власне, під’їжджаючи до 4-5-метрових стін, ти не відразу розумієш, що це і є корпуси університету Білгі. Вони не є ані естетичним елементом екстер’єру, ані історичною архітектурною деталлю, і виглядає на те, що і справді мають винятково функціональне призначення: чи то відділити студентів від міста, чи навпаки. Вперше автобус підвіз нас впритул до входу, невеликої прохідної з охороною у формі, що створило враження, ніби охороняють тебе від вулиці міста. Всередині відчуття швидко змінюються, адже опиняєшся у дуже сучасному приміщенні, з чудово обладнаними аудиторіями для навчання, внутрішніми дворами і приміщеннями для спілкування. Крім того, весь університет ще й цікаво оформлений стилістично. Спочатку його інтер’єр нагадує корабель, бо часто трапляються ілюмінатори, або ж фабрику, бо багато різних труб, димових відводів, металевих сходів, просторих переходів і зал, великих вікон, високих стель (не вистачало хіба пари, що час від часу виходить з якихось отворів, і шуму двигунів, що працюють). Пізніше враження не розсіялось, а навпаки, підтвердилось і отримало пояснення: для приміщення університету Білгі справді була викуплена фабрика, яку потім перебудували, але згадки про минуле будівлі лишили в інтер’єрі. Більше того, посередині, між двома великими корпусами, розташувався невеликий будинок, у якому виробляють шоколад, тому над університетським відкритим переходом час від часу шалено пахне шоколадом. Все це не заважає Білгі бути справжнім університетом, і підсумувати можна тим, що в такому місці атмосфера створена так, щоб сприяти навчанню - і запах шоколаду цьому аніскільки не заважає. Подібне можна сказати і про гуртожиток, дістатися до якого можна було спеціальним автобусом, який кілька разів на день спеціально курсує туди від університету. Описи кімнат, напевно, можна випустити, оскільки вони подібні до більшості кімнат західних гуртожитків і дуже не схожі на те, до чого звикли наші студенти. Варто зазначити, що гуртожиток також охороняють (при вході – така сама прохідна з людьми у формі), але при цьому комендантських годин для його мешканців не існує. Окрім усього іншого, відчутно також і те, що у цьому місці студентам має бути комфортно не лише жити, а і вчитися. Одним із завдань поїздки було познайомити нас з життям у Великобританії, їхньою системою освіти, а тому останні дні було присвячено лекціям і консультаціям зі стипендіатами минулих років, керівниками програми і викладачами.

Університет Білгі, Стамбул

(фото автора)

58

Впродовж такого спілкування можна було знайти відповіді на безліч питань щодо особливостей навчального процесу окремих університетів, дрібниць щоденного життя, традицій і звичок британців. Найбільшим уроком стамбульської школи – який, окрім усього іншого, так різко контрастно звучав на тлі наших реалій – став погляд організаторів програми на правила вирішення будь-яких проблем. У цілому, правило звучить так: якщо є будь-яка проблема/питання, то не потрібно мовчати, а варто поділися цим з людьми, які можуть тобі допомогти і вони допоможуть або порадять, до кого краще звернутися. Далі зазвичай іде перелік таких людей, до яких не просто можна, але треба звертатися. Більш звичним для нас є покладатися лише на себе, знаючи, що твої проблеми є тільки твоїми і що працівники університету (або іншої установи) займатися ними не зобов’язані. Саме за такого ставлення у студентів часом виникає відчуття, що для університету вони - ніхто. Певно, не все в іноземних академічних колах й університетах є ідеальним, певно, доведеться дізнатися і про іншу сторону медалі. Адже це був лише початок, перші враження, отримані під час Pre-Departure Orientation від розповідей інших людей, і їх місце, з часом й власним досвідом, цілком імовірно заступлять вже інші, особисті, враження, міркування, оцінки.

Варшава, фото Івана Гаврилюка

Варшава вітає молодих науковців

Іван Гаврилюк,Аспірант кафедриісторіїНаУКМА

«Протягом XΙΙΙ-XΙV століть поляки християнізували Литву, та й Білорусь

з Україною також ...» (екскурсовод у Музеї Незалежності, Варшава)

(Muzeum Niepodległości, Warszawa);

«Україна завдячує своїй назві саме Польщі»

(екскурсовод у Музеї Незалежності, Варшава);

«Після Другої Світової війни Польща територіально помітно пересунулась на захід

завдяки переданим їй землям від Німеччини. А от втрачені креси на сході, здається, ніхто нам

компенсовувати не збирається ...» (екскурсовод у Музеї Незалежності, Варшава);

«Ваше громадянство? Та ладно, не відповідайте,

по обличчю видно, що українець» (провідниця в поїзді № 68 «Варшава-Київ»);

«Я Вам діло кажу: у поляків туалет 2 злотих

коштує, а я Вам тут пропоную за 2 гривні ті ж самі умови»

(продавщиця з «Дьюті Фрі» на українсько-польському кордоні)

Ідея поїхати вчитися до Варшави сиділа в моїй голові доволі давно й інколи навіть втілювалась у життя. Утім до річного стажування в історичному інституті Варшавського університету (IH UW) масштаби цих втілень навряд чи коли дотягували. Одного погожого березневого дня мені на очі потрапило подане нижче покликання, яке до певної міри змінило моє життя: http://www.studium.uw.edu.pl/?id=136&nid=200 («Program Stypendialny Rządu RP dla Młodych Naukowców).

59

Далі історія проста й буденна: перестрибнувши необхідні в подібних випадках бюрократичні та інтелектуальні бар’єри, я опинився у Варшаві. У «Програмі» мене найбільше привабили три речі:1) можливість вчитись у певному польському університеті (у моєму випадку ним виявився Варшавський університет (UW)) й водночас робити власне дослідження чи то просто збирати матеріали по місцевих бібліотеках й архівах;2) шанс попрацювати та проконсультуватися зі спеціалістами у сфері мого майбутнього дослідження;3) перспектива отримання доволі пристойної стипендії - куди ж бо подітися від цього багатозначущого факту. Наразі очікування від «Програми» у мене доволі масштабні, проте їх, гадаю, можна було б звести до двох головних пунктів:- досягти поставленої мети (це, здебільшого, стосовно навчання);- добре провести час (маю на увазі хвилини-години, від навчання вільні). Охочим подаватися на «Програму» наступного року порадив би таке:- не панікувати і не здаватися при вигляді списку документів і різних паперів, необхідних для участі в конкурсі на «Програму». Насправді, не все так важко, як здається на перший погляд;- чітко та коротко сформулювати мету й завдання свого майбутнього дослідження, логічно обґрунтовувати вибір польського університету, в який Ви хочете поїхати, та – якщо маєте, чим похвалитися,- неодмінно написати про Ваші попередні стажування-навчання в Польщі (це вітається!) чи в інших країнах Європи, США тощо;- не нервувати на співбесіді, бо, окрім того, що нервові клітини не відновлюються, подібна поведінка негативно впливає на результати. Словом, головне бути впевненим у власних силах й у своїй темі. Стосовно самої програми «загалом

усе» можна прочитати, перейшовши за поданим (і рекламованим) вище посиланням, тож далі - лише найголовніше.Тривалість програми – з вересня (майже місячний курс польської мови) до червня (включно). Існує можливість продовження перебування в Польщі ще й на липень, але це лише в разі виконання Вами всіх поставлених вимог. Словом, добре вчіться – й буде Вам щастя.Вибір польського університету, в якому Ви будете вчитися, залежить від трьох факторів:- Той Вищий Навчальний Заклад повинен бути залученим до участі у програмі;- у Тому Вищому Навчальному Закладі є спеціаліст(и), які згодні й можуть бути Вашими науковими опікунами (керівниками);- Ви дуже хочете потрапити саме в Той Вищий Навчальний Заклад. Приклад із цьогорічного відбору кандидатів: приблизно 90% людей на співбесідах говорили, що хочуть вчитися або у Варшаві, або у Кракові. Результат такий: Варшава, Краків, Гданськ, Вроцлав, Познань, Ольштин, Ополе, Лодзь, Люблін (щодо останнього не впевнений),- і в кожне з цих міст їде приблизно однакова кількість «молодих науковців зі Сходу». І зважувати, кому тут пощастило більше, а кому – менше, наразі важко. Три вже минулі у Варшаві вересневі тижні були присвячені чи то вивченню, чи то вдосконаленню польської мови (груп було шість, відповідно до рівня знань студентів). Після того, з жовтня, розпочнеться безпосереднє навчання в університеті. Згадувані вересневі курси польської мови здебільшого нагадували певну літню школу: заняття, перегляд фільмів, екскурсії. Та й тепла і сонячна погода сприяли подібним враженням. По закінченню навчання всім були видані дипломи про прослухання «Адаптаційно-мовного

60

мовного курсу для молодих науковців зі Сходу». Рівень знань нашої групи було оцінено на «B2» – цілком нормально, мушу визнати. Відтепер, протягом ще одного семестру, ми повинні й надалі студіювати «język polski», проте вже на рівні «C1» (для довідки: «C2» - це вершина, але доволі складна). Все це робиться лише задля Вас, бо ж саме Вам у червні захищати роботу, грамотно (!) написану саме польською мовою. Мушу визнати, влітку мав чимало сумнівів стосовно необхідності даного вересневого курсу. На практиці ж виявилось, що це доволі потрібна річ як із точки зору вивчення мови (граматика «польщизни» не є аж такою легкою, як, наприклад, її розуміння тими ж українцями), так і в контексті спілкування та приятелювання з «широким колом» «молодих науковців». У тому ж вересні найбільше враження на мене справив екскурсовод у варшавському Музеї Незалежності (див. епіграф). Ні для кого не є дивиною, що поляки дещо «по-своєму» й часто не зовсім відповідно до сучасної європейської «ліберальної» історичної науки трактують ті чи інші події, але лекція того екскурсовода була просто чимось абсолютно незрозумілим і неприпустимим. На початку наведено було далеко не всі «перли» того шанованого пана. Втім, на щастя, це чи не єдине негативне враження за всі три тижні навчання. Наразі – тижневі канікули. Хто куди, а я – додому! Далі буде ... Ваш Іван.

На Шведській стороні

Ігор Басанський,Магістрант, Лундський ун-т

У Швецію я потрапив доволі випадково. Закінчуючи бакалаврську програму з філософії у Києво-Могилянській академії, я довго ламав собі голову над тим, що робити після неї: продовжувати навчання чи йти працювати. Аж раптом нагодився мій давній знайомий, з яким не бачився довгий час. Ми з ним поспілкувалися, і з’ясувалося, що він навчається на магістерській програмі в Швеції. До того часу я ніколи не розглядав навчання за кордоном як альтернативу тим опціям, які мав. Тож я подумав: «А чому б не спробувати?» Розповідати про весь процес вступу не має сенсу, адже, це суто бюрократичні питання, через які треба пройти (і довести, що ти знаєш англійську, маєш переконливу мотивацію, рекомендації та транскрипт оцінок). Відправивши всі необхідні документи в січні, на початку травня я дізнався, що був зарахований на навчання в Лундський університет на програму «Master of Arts. Programme in European Studies». Весь червень і липень пройшли в процесі зборів корисної інформації про Швецію, Лунд, шведів, їхню культуру, мову, перші кроки по приїзді в країну та дотичні до цього питання. Лундський університет - один з найстаріших навчальних закладів у Європі, заснований в 1666 році.

61

Лунд – студентське містечко, і в цьому його унікальність. Тут є 13 студентських «братств» - об’єднань студентів. Можна стати членом одного з них, а відтак отримати можливість ходити в усі інші братства, адже всі вони об’єднані між собою. Є братства, зорієнтовані на спорт, музику, їжу тощо. Унікальність таких закладів полягає у тому, що їхніми членами можуть стати тільки студенти. Тож приходячи туди на вечері, в бар чи клуб, ти завжди зустрічаєш таких самих студентів. Це настільки широка павутина зв’язків і можливостей для активності, які надає університет, що скласти вичерпний перелік було б чи не важче, аніж заповнити по вінця славетну бочку данаїд. Це один прошарок населення, одна соціальна група, - і це дуже класно. Також важливим і позитивним, як на мене, фактором є велика кількість студентів з інших країн. Майже половина всіх студентів – це іноземні студенти, які приїхали на (пів)річне навчання до Швеції. З цієї перспективи інколи навіть важко назвати Лунд Швецією, адже самих шведів тут не так вже й багато, і тому якась особлива «шведськість» цього місця впадає у вічі далеко не одразу. Коли приїжджаєш у Стокгольм чи інші великі міста – ситуація зовсім інша. А в Лунді, через цей особливий його мультикультуралізм, світ якось дивно знереальнюється: у якийсь момент взагалі втрачаєш відчуття того, що ти перебуваєш у певній якійсь країні. Якщо переходити до системи навчання, то хочу зазначити, що навчатися тут виявилося для мене зовсім не важко. Різниця у навчанні між українськими (на кшталт НаУКМА) та шведськими виш (Лундський університет) полягає в кількісних характеристиках академічного навантаження. У КМА в мене іноді було 10 курсів одночасно, тому часу на будь-що інше просто не лишалося. Інколи доводилося бігти з одного заліку на інший, призначений на ту ж таки годину. Здавалося, що б простіше: адже ж і пари усі

відбувалися в той самий час! Тут ситуація зовсім інша. Щосеместра я маю не більше 3-4 предметів. Пояснюють нам це тим, що це вже рівень магістерського навчання, і тому більшість знань ми повинні здобувати самі, навчаючись самостійно. Спілкуючись з моїми колегами в Могилянці, я дізнаюсь, що предметів у них зараз, на першому-другому році навчання магістерки, більше, ніж було на бакалавраті, і це, як на мене, не є нормальним. У такому віці вартувало б мати більше вільного часу, аби могти, окрім навчання, займатися й іншими речами: працювати чи опановувати інші, не пов’язані безпосередньо із фахом, царини. Звісно, безперечним є факт, що студент КМА за той самий час, що його шведські колеги, прослуховує у 2-3 рази більше дисциплін і здобуває більше знань, але природно постає питання про якість цих знань. Чи можливо за 3-4 місяці належно вивчити 7-10 дисциплін, і зробити це так, щоб здобуті знання могли стати у пригоді й за декілька років? Має сумніви. Студенти у Швеції, як і у більшості країн Заходу, починають вчитися пізніше. Після закінчення школи нерідко трапляється так, що майбутній студент декілька років працює чи подорожує, щоб побачити світ і зрозуміти, чим він волів би займатися, а вже потім починає навчання. Більшість моїх шведських знайомих – мої однолітки, але, на відміну від мене, вони тільки почали перший чи другий рік своєї Undergraduate Programme, що триває 4-5 років, тоді ж як я вже на 6-му році навчання. На завершення хочу сказати, що існує набагато більше можливостей для персонального та професійного розвитку, ніж це нам іноді здається, тож моя порада для тих, хто читатиме ці рядки – не зупинятися на досягнутому і завжди намагатися шукати варіанти для втілення своїх ідей та планів.

62

КУЛЬТУРА МІСТ

Варшавський мультикультуралізм

Ірина Ковальчук,перебуває на науковому стажуванні у Варшаві (Інститут міждисциплінарних досліджень «Artes Liberales», Варшавський університет)

У Варшаві щодня відбувається незліченна кількість соціально-культурних подій. На жаль, нікому незмога відвідати бодай половину цієї «незліченності», якщо навіть поставити це собі за мету та за нову форму професійної діяльності, робочий день якої тривав би 24 години. Щойно закінчився міжнародний фестиваль сучасної музики «Варшавська осінь», як розпочався наступний – «Перехрестя культур» (виконавці з Туреччини, Іспанії (Галісія), Нігерії, Фінляндії, Португалії, Франції (Корсика), Греції та ін.). Зверніть увагу, я наводжу лише окремі «великі» події, оминаючи «менші»: свята районів, марафони, громадські акції тощо. Організатори таких заходів за допомогою численних оголошень, розміщених в медіа, розклеєних містом, залишених у кав’ярнях, розданих на вулиці, запрошують до участі у численних лекціях і дискусіях, читаннях, зустрічах при каві, запрошують на концерти, вистави й виставки, покази фільмів, тематичні вечори й вечірки, тренінги, презентації, семінари... Словом, запрошують осіб будь-якого віку, національності та найрозмаїтіших смаків, зацікавлень, вподобань до активної участі в культурному житті міста, до побудови громадського суспільства. Відбувається це завдяки широкій

та різновекторній діяльності громадських організацій, завдяки центрам культури, фундаціям, інституціям, соціальним кампаніям: Фонд «Інший Простір» (Fundac-ja «Inna Przestrzeń») та один з ініційованих ним проектів «Мультикультурний Центр у Варшаві» («Centrum Wielokulturowe w Warszawie»), Національний Центр Культури (Narodowe Centrum Kultury), «Культура має значення!» («Kultura się liczy!») та ін. Мені пощастило спостерігати і брати участь у цьому культурному калейдоскопі, який з початком головування Польщі в Раді Європейського Союзу в ІІ-й половині 2011 року відчутно прискорив оберти. Державна культурна програма під гаслом «Увага на культуру!» («Uwaga na kulturę!») спрямована на пропагування культури заради соціальних змін і має на меті підтримати діяльність громадських організацій, культурні ініціативи «знизу», розвивати «Східне партнерство». Польща прагне також зосередитися на європейській інтеграції як джерелі зростання, безпеці в Європі та перевагах відкритості ЄС.Отже, мультикультуралізм сприймають як перевагу, як джерело для розвитку. Вітек Хебановський з Фонду «Інший Простір» в одному з інтерв’ю зазначає, що «мультикультуралізм – це факт, до якого ми маємо звикнути, так само, як і до того факту, що відкриті суспільства більш успішні, ніж закриті». Керуючися цією засадою, Фонд реалізує міжнародні мистецькі проекти (фестиваль «Транскавказзя»), захищає права людини (Тибетська програма), поширює інформацію про культурне розмаїття столиці (програма «Континент Варшава», в рамках якої відбулася «Фабрика проектів» і п’ять проектів-фіналістів було реалізовано, серед яких два (!) – українські: «Світ казки» і «Файна Украйна»).

На наведених прикладах бачимо, яку велику увагу приділяють поляки культурі, як вимагають більшої її присутності в житті кожного польського громадянина, як дбають про нематеріальну культурну спадщину Польщі, виявляють ініціативу до творення культурного продукту не лише державного, а й загальноєвропейського, світового значення (популяризація знань про такі видатні особистості: Марія Склодовська-Кюрі, Ніколай Коперник, Фредерік Шопен, Чеслав Мілош, Станіслав Лем та ін.). У польській столиці плекають толерантність не лише на словах і паперах, а в дії - поширюючи інформацію про різні національності, які проживають у Варшаві, організовуючи зустрічі з представниками цих національностей та мистецькі події за їх участі, співпрацюючи з ними у спільних проектах, наближаючи польське суспільство до іммігрантів і навпаки, інтегруючи цих останніх до загальнонаціональних ініціатив, інвестуючи в культурне розмаїття столиці. І хоча Європейською столицею культури 2016 обрано Вроцлав, я вважаю, що Варшава вже нею є. Як трактують культуру в Україні? Очевидно, культурний розвиток далеко не є пріоритетом політики сучасного керівництва держави. Але відмашки від нього теж не варто чекати, треба «громадитися». Ще досі доволі важко знайти спеціалістів з менеджменту, анімації та адміністрування культури? Не проблема – в Одесі провадить діяльність Центр практичного менеджменту культури, що трохи покращує кадрову ситуацію. Польський досвід спонсорства культури, ведення діалогу бізнесу й культури, економіки культури вже проникає в Україну:• Упроцесіреалізаціїпроект«Європейський Стадіон Культури», котрий було розроблено з метою організації соціально-культурної програми в рамках УЄФА Євро-2012, пропагування культури і

зміцнення культурної співпраці в Польщі та в Україні. • Проект«Landart-мистецтвонакордоні» у рамках VIІI Транскордонних Днів Добросусідства виглядає досить оригінально: ідея – мистецтво і природа поза кордонами. Ярослав Козяра з українськими митцями створив на українсько-польському кордоні мистецькі об’єкти на землі – риби, які пливуть понад кордонами.• Польськапоезіявжелунаєвкиївському метро. Велика кількість інших польсько-українських проектів відбувається завдяки потужній діяльності Польського Інституту в Києві. Навіщо? Культура – це не лише засіб для критичного опису дійсності, вона не лише підвищує якість життя та естетизує його, а також виконує значущу роль у формуванні соціального та економічного потенціалу країни. Отже, маємо чого повчитися в Польщі. Найважливіше – «вчитися навзаєм» (слова Г.-Ґ. Ґадамера, які повторює у своїй книжці З. Бауман і додає, що це повинно стати місією і долею Європи, а потім, спільними зусиллями, – її призначенням). Розвиток культурної царини в Україні має спричинитися до соціальних змін, до витворення культурного простору, в якому вдалося б подолати поділ на «свій» і «чужий» – і стосується це не лише іммігрантів, а й самих українців. Інтеграції в українське суспільство потребують не лише іноземці, які мешкають на території України, а й самі українці. Але спочатку має відбутися (і вже почалася!) активізація громадського руху, має розпочатися рух «ізнизу», бо чекати на організацію цього процесу нашими керманичами не варто - адже влада займається політикою, а нам ідеться про конкретні інтеграційні кроки. Можливо, в Україні ще не так гостро стоїть питання мігрантів, але

63

64

принаймні «свою хату» можна збудувати на спільному культурному «ґрунті», а не на «економічних» обіцянках владців. На сайті соціальної програми «Культура має значення!» наведено слова Жана Моне: «Якби ми мали починати наново, ми почали би від культури». А з чого почнемо ми?

Корисні лінки:Головування Польщі в Раді ЄС 2011: http://www.pl2011.eu

Культурна програма Польського головування ЄС 2011: http://www.culture.pl

Європейський Конгрес Культури: http://www.culturecongress.eu

Обсерваторія культури: http://obserwatoriumkultury.pl

Фонд «Інший Простір»: http://www.przestrzen.art.pl

«Континент Варшава»: http://www.kontynent.waw.pl

Європейський Стадіон Культури: http://www.stadionkultury.eu

Європейські Дні Добросусідства: http://www.kordony.net

Польський Інститут у Києві: http://www.polinst.kiev.ua

В останню хвилину з ВаршавиNIKE для Пілота

Ірина Ковальчук Ось і заспокоїлися (хоча, можливо, навпаки – дискусії лише набиратимуть обертів) польські літературні критики, письменники, поціновувачі художнього слова – у неділю, 2 жовтня, в Бібліотеці

Варшавського університету відбулося вручення NIKE 2011, найпрестижнішої літературної нагороди в Польщі, мета якої – популяризація польської літератури. Лауреатом став Маріан Пілот, автор роману «Плюмаж» (Pióropusz), який визнано найкращою книжкою року. Нагороду вручають з 1997 року Gazeta Wyborcza i Фонд Agora. Попередні роки лауреатами стали Веслав Мишлівський, Анджей Стасюк, Єжи Пільх, Тадеуш Ружевіч, Чеслав Мілош, Войцех Кучок, Ольга Токарчук та ін. Цього року до фіналу потрапили такі митці слова: Іґнаци Карповіч (Balladyny i romanse, роман), Словомір Мрожек (Dziennik, tom 1, 1962–1969, щоденник), Юстина Барґєльська (Obsoletki, оповідання), Йоанна Батор (Chmurdalia, роман), Войцех Новіцький (Dno oka. Eseje o fotografii, есеї), Анджей Стасюк (Dziennik pisany później, есеї). Сьомим у цьому списку був Маріан Пілот, представник «сільського напряму» в польській літературі, якого і було нагороджено премією 100 тис. злотих і статуеткою авторства проф. Ґустава Земли. У романі «Плюмаж» ідеться про життя в повоєнному селі на польсько-німецькому пограниччі, про дитинство хлопчика з бідної сільської родини, на батька якого за крадіжку шкільного майна вішають ярлик «ворог народу». Невдовзі він потрапляє до сталінських таборів, а дружина й син намагаються щосили витягнути його звідти. Неочікувано для героя писання, тобто писання подань, стає центральним в його житті, у символічний спосіб змінює його. Як зазначають критики, письму Маріана Пілота притаманні «сюрреалістична чутливість, відчуття гротескності і мальовнича сугестивність», а також химерність мови й специфічна побудова речень (не заздрю перекладачам). Проте не лише журі на чолі з проф. Ґражиною Борковською обирало цьогорічного переможця, а й читачі. Щоденники Славоміра Мрожка, знаного драматурга, прозаїка, вразили читачів найбільше.

65

Афіша культурних подій жовтня, зорганізованих Польським Інститутом у Києві

02-17.10.2011 Львів/Київ Участь польських музикантів у XVII Міжнародному фестивалі сучасної музики “Контрасти”Концертний зал Львівської обласної філармонії, вул. Чайковського, 7, ЛьвівКонцертний зал Національної спілки композиторів України, вул. Пушкінська, 32, КиївБудинок органної та камерної музики, вул. С. Бандери, 8, Львів

06-09.10.2011 Вінниця, Житомир, КіровоградЦикл фортепіанних концертів Антоні Брожека і Пьотра Очковського06.10.2011 – Вінницька обласна філармонія (шосе Хмельницьке, 7)07.10.2011 – Житомирська філармонія ( вул. Пушкінська, 26)09.10.2011 – Кіровоградське музичне училище (вул. Євгена Маланюка, 4)

10.10.2011 Дніпропетровськ 16:30«Уроки Мілоша». Друга з циклу панельних дискусій, присвячених Чеславу МілошуДніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара, вул. Наукова, 13

15.10.2011 КиївУчасть Ярослава Врублевського у VI Міжнародному фестивалі «Через століття та країни - Літургійна музика світу»Будинок органної музики, вул. Велика Васильківська, 77

17–30.10.2011 ЛьвівУчасть дуету “LuteDuo” (Варшава) у Дев’ятому Фестивалі Давньої Музики у Львові «З Львівської лютневої табулатури»Будинок органної та камерної музики, вул. С. Бандери, 8

19-24.10.2011 КиївУчасть польського фотографа Вітольда Красовського у Міжнародному фестивалі фотографії KievFotoCom Відкриття виставки 20.10.11 о 19:00Виставка триватиме: 20.10 – 03.11.2011Майстер-клас 22.10.2011 о 12:00Фотостудія”Галерея” вул. Артема, 10-а (вхід з вул. Смірнова-Ласточкіна)

21-22.10.2011 КиївПрезентація українського перекладу книги Тімоті Шнайдера «Червоний князь» за участі автораКиївський міський будинок учителя, вул. Володимирська, 57

23.10.2010 КиївПоказ стрічки Єжи Гоффмана «Варшавська битва. 1920» у рамках МКФ «Молодість»Міжнародний центр культури та мистецтв, вул. Інститутська, 1

22-29.10.2011 КиївУчасть Дороти Масловської у «Тижні актуальної п’єси»ЦСМ «Дах», вул. Велика Васильківська ,136Київський академічний Молодий Театр, вул. Прорізна, 17Київський академічний театр драми та комедії на Лівому березі Дніпра, пр. Броварський, 25

27.10.2011 Київ 19:00I, CULTURE OrchestraНаціональна опера України ім. Т. Шевченка, вул. Володимирська, 50

28.10.2011 Київ 19:00Концерт Тріо Марціна Василевського у рамках Міжнародного джазового фестивалю «Jazz in Kiev»Міжнародний центр культури та мистецтв, вул. Інститутська, 1

28.10-06.11.2011 Київ- Харків-Львів-ДонецькТур-експедиція експериментального гурту «Nap-szyklat»28.10. Київ – «Crystall Hall», Дніпровська набережна, 230.10 Донецьк03.11 Кіровоград, паб «Ла Манш», вул. Кропивницького, 15305.11 Львів, арт-клуб «Сало», пр. Свободи, 6/806.11 Луцьк, клуб “Оболонь”, вул. Коперника, 8А

Жовтень КиївПрезентації другого числа української версії часопису “Політична критика” у Києві за участі Томаша ПьонткаКнигарня «Є», вул. Лисенка, 3

Жовтень КиївЄвропейський досвід – Польща. Гість – Ярослав Обрембський, віцепрезидент Вроцлава, Книгарня «Є», вул. Лисенка, 3