Андрій САПЕЛЯК

Свічадо

«Перші три Божі заповіді приказують поклін Богопочитання Богові; не тільки забороняють, а навпаки містять в собі укрите поручення почитати й Святих».«Вони з нами співпрацюють, помагають нам у праці, тішаться її успіхами й у високому ступені інтересуються усіми її подробицями, – певно, в міру того, як до нашої церковної провінції чи єпархії стоять ближче чи дальше, а може, в міру того, як наша єпархія віддає їм честь. Бо наше ціле життя є й повинно бути безнастанним товаришуванням з ними, коли навіки в небі маємо стати їх товаришами й приятелями. А крім того, не одному з тих наших братів Святих в небі маємо до сплачення правдивий довг удячности».«На особливіше почитання заслугову-ють наші Святі, себто ті, що є основою і прикрасою нашої Церкви й українського народу.Культ наших Святих є для українського народу тим важний, що підтримує та освячує християнську любов Батьків-щини».

Митрополит Андрей ШептицькийПочитання святих

Львів, вересень, 1941 р.

Світло святостіОТЕЦЬ СТЕПАН ЧМІЛЬ

Єпископ Андрій САПЕЛЯК

ѲÒËÎ ÑÂßÒÎÑÒ²Îòåöü ÑÒÅÏÀÍ ×̲ËÜ

Андрій САПЕЛЯК

ѲÒËÎ ÑÂßÒÎÑÒ²Îòåöü ÑÒÅÏÀÍ ×̲ËÜ

Львів Видавництво «Свічадо»Видавництво «Дон Боско»

2014

УДК 323.113 (=161.2) (893) (=477):27 ББК 63.3 (4 Укр) – 27 + 86.37 С 19

Упорядник кандидат історичних наукОксана САПЕЛЯК

Редактор Ольга КОЗАКЕВИЧ

Сапеляк Андрій, єпископС 19 Світло святості. Отець Степан Чміль / Єпископ Андрій

Сапеляк. – Львів : Свічадо, 2014. – 96 с.ISBN 978-966-395-794-4ISBN 978-966-2090-27-4

Видання знайомить читача із визначною постаттю Української Греко-Католицької Церкви, великим педагогом, який всеціло посвятив свій талант, знання, фізичні й духовні сили християнсь-кому вихованню молоді, підготовці її до майбутньої праці в духов-но понівеченій пострадянській Україні. В праці автор перекон-ливо доводить святість о. Степана Чміля. Український народ має багато святих подвижників-мучеників,

але мало жертовних робітників на просвітницькій ниві – питан-ня актуальне у всі часи, особливо сьогодні, коли духовне здо-ров’я нації – найважливіша проблема.Для священиків, освітян, вихователів, студентів, широкого ко-

ла читачів.ББК 63.3 (4 Укр) – 27 + 86.37

© Андрій Сапеляк, Оксана Сапеляк, 2014© Видавництво «Дон Боско», 2014

ISBN 978-966-395-794-4ISBN 978-966-2090-27-4

5

ÑËÓƲÍÍß ÁÎÃβ É ÍÀÐÎÄÓ

Єпископ Андрій Сапеляк – відомий в Україні і за її межа-ми як церковний діяч і як автор низки монографій, есе, статей. У його творах піднімаються головно питання істо-ричного минулого українців. Ряд праць присвячено діяль-ності українських священиків – подвижників, мало зна-них в Україні не лише тому, що вони жили в діаспорі. Адже за роки «войовничого» атеїзму Українська Церква та священ ство – тематика не для наукового опрацювання. Комуністичні ідеологи займалися цими питаннями ви-ключно для «розвінчування», усілякого приниження, ви-сміювання свя щеників, зображення їх «ворогами народу». Звісно, в такому ж ключі розглядалися всі українські обо-ронці національної й духовної свободи, як минулого, так і сучасного.

Нехай повільно, але ми повертаємося до пізнання і ви-знання своїх героїв. Маю на увазі героїзм у найширшому розумінні цього слова, в основі якого лежить поняття жертовність. Саме про тих, хто поклав на вівтар України свої знання, талант, фізичні й духовні сили, твори влади-ки Анд рія «О. Степан Вапрович. Місіонер-ісповідник» (1970 р.), «Отець Іван Сенишин. Український місіонер в Аргентині» (1997 р.). Виразно прочитується головна дум-ка, якою просякнуті ці розвідки: стрижнем діяльності свя-щеника має бути служіння Богові й народу, не зважаючи

6

на труднощі, перепони, оцінки окремих людей чи певного кола осіб. Небуденна, духовно могутня постать укра-їнського сільсько го пароха постає перед читачем у творі «Отець-прелат Кирило Селецький. Засновник монаших згромаджень» (2004 р.). Львівський Синод під проводом Митрополита Андрея Шептицького в 1940 – 1944 рр. роз-почав справу канонізації о. Кирила. Згодом 1963 року під час ІІ Ватикан ського Собору було внесено до Папи Іва-на ХХІІІ і до Конгрегації Східних Церков прохання роз-почати беатифікаційний процес отця Селецького.

Пропонована читачеві нова книжка «Світло святості. Отець Степан Чміль» – ще один дарунок єпископа Сапе-ляка українському народові. Хочу зауважити, що в ниніш-ніх умовах робота в напрямі актуалізації національної спадщи ни – вкрай важлива і необхідна. Кожне жертовне життя – це золоті сторінки нашого національного бут-тя. Ні одне з них не зникає, яким би процедурам забуття не піддавалося.

Не випадково у вступній частині автор подає короткі фрагменти історії України. Адже кожна особа, особливо ж герой, святець, не може бути вирваним з історії народу не-залежно від епохи, в якій він жив. Тому цілком вмоти во ва-не «вписування» владики Степана Чміля, родом із дав ньо-руського міста Судова Вишня на Львівщині, в істо ричну канву, бо кожна особа вплетена в сучасність у горизон-тальному вимірі, а водночас у минуле й майбутнє – у вер-тикальному. Тобто, історичне минуле – особиста справа кожної людини. В будь-кому з нас живе св. Володимир і Ольга, Ярослав Мудрий, Митрополит Андрей Шептиць-кий, Іван Мазепа, Тарас Шевченко... Коли йдеться про людину героїчну чи святу, то цей зв’язок особливо відчут-ний, органічно міцний.

7

Варто нагадати й те, що світові релігії мають свої, ха-рактерні для них, ідеали: у грецькій міфології – це чесна людина, у римлян і деяких японських системах – дис-циплінований і відважний воїн, у євреїв – справедливий, у конфуціан – людина царського роду, в індусів – аскет, у мусульман – відданий Аллахові. Тільки у християнських народів святий – це людина, яка жертовно любить інших. У всіх християн є «спільні» святі. Водночас християнські народи мають і своїх національних святців. Автор книги доводить, що о. Степан Чміль – той взірець українського священика, який повинен офіційно бути проголошений святим.

Святість, залишаючись нерозгаданою містерією, має у християн незмінну об’єднавчу основу – любов, тобто без-корисливе життя для ближніх. Це невідоме для інших релігій поняття «докорінної любові» відкривається перед читачем у творі «Світло святості». Постать владики Степа-на Чміля постає перед нами як втілення любові до людей і до своєї багатостраждальної Батьківщини. Перебуваючи далеко від України, як згадує єпископ Сапеляк, він, у свої 18 років, писав листи не тільки додому, як всі його співвіт-чизники, а й до Перемиської гімназії, де раніше навчався. Тим сприяв зацікавленню гімназистів до Салезіянського Згромадження, заохочував навчатися справі виховання української молоді. Навіть у часи, коли Україна перебува-ла за колючим дротом, отець Чміль ніколи не полишав Батьківщини, рідної Судової Вишні. Завідувач кафедри давньої історії та архівознавства, декан історичного фа-культету Львівського національного університету ім. Іва-на Франка к.і.н. Роман Шуст розповідає, що о. Степан листувався, окрім родини, з бухгалтером за освітою Пет-ром Плахтиною, який був добре знайомий із мистецьким

8

Львовом. Очевидно, він розповідав отцеві про новини культурного життя краю.

Отець Степан Чміль відповідає, як бачимо, тому іде-алові, який окреслив свого часу Митрополит Андрей Шеп-тицький: «Вітчизна після Бога для людини річ найсвяті-ша, а любов до Вітчизни після Божої любові – почуття найблагородніше, найвище, найкраще». Служити Батьків-щині – значить опиратися на закон Божий: «Хотіти Віт-чизні служити беззаконням, то так, якби кров’ю і болотом плямити білу одежу...»1.

Спосіб служіння Богові й Україні о. Степана Чміля до останнього його подиху – щоденний невсипущий педаго-гічний труд на ниві підготовки сотень працівників для май-бутнього християнського виховання молоді в Україні, котра стане вільною й незалежною, в чому він ні на мить не сум-нівався. Довіра до Бога і віра в свій народ – такі якос ті цієї людини постають перед очима читача. Святість єпис копа Чміля можна порівняти з діяльністю французько го святого Іоанна-Марі Віаннея, сільського пароха з села Арс, який наполегливо вів до Бога свою паству. Отець Степан так са-мо невтомно вів українських юнаків до служіння Богові й Вітчизні. Владика Андрій Сапеляк у своєму творі порів-нює о. Чміля із засновником і духовним провідником Сале-зіян італійським святим о. Іваном Боско, священиком, який своєю превентивною системою виховання молоді здійснив справжній переворот у світо вій педагогічній науці.

1 Шептицький А. Спільне пастирське послання Митрополита Анд-рея Шептицького та ін. єпископів до народу з приводу вбивства на-місника А. Потоцького з долученою інструкцією до духовенства. 1908 р. Травня 1. Львів // Церква і суспільне питання. Митрополит Анд-рей Шептицький: життя і діяльність. Документи і матеріали 1889 – 1944 рр. – Львів, 1998. – Т.ІІ. – Кн.І. – С. 424.

9

Великий мислитель Андрей Шептицький наріжним каменем поступу суспільства ставив освіту та виховання. Він наполегливо закликав священиків, учителів, батьків навчати дітей не тільки теорії, а й практики жити: «Нехай вже молоді діти учаться любити свою землю, нехай учать-ся при ній працювати, нехай будучі покоління візьмуть у свої руки торгівлю і промисловість, бо слабою є суспіль-ність, що не має своєї промисловості, убогою є суспіль-ність, в котрій торгують чужинці... Учіть їх на себе розра-ховувати, ніж на інших, не оглядатися на поміч влади, але власною ініціативою дороблятися до самостійності».

При цьому владика застерігав учителів і батьків, що «християнське виховання є більшим добром, ніж усі доб-ра світу»2.

Виховувати народ, який будуватиме гідне людини су-спільство, – завдання всієї системи освіти, в т.ч. Церкви. Владика Степан Чміль – приклад такого педагога і для освітян, і для священиків. Праця «Світло святості» єпис-копа Андрія Сапеляка, власне, розрахована на виховників молоді. Зрештою книжка має прислужитися й українській владі, яка повинна усвідомити, що саме освіта і вихован-ня, радше виховання і освіта – пріоритет у будівництві держави, оскільки культивує ціннісні орієнтири, на яких опирається духовне здоров’я нації, відтак її культура і ма-теріальний добробут.

Оксана Сапеляк

2 Шептицький А. Пастирське послання Станіславівського єписко-па Андрея Шептицького. 2 серпня 1902 р., Станіславів // Церква і суспільне питання. – Львів, 1998. – Т.ІІ. – Кн.І. – С. 11–12.

10

ÔÐÀÃÌÅÍÒÈ ÓÊÐÀ¯ÍÑÜÊί ²ÑÒÎв¯  ªÂÐÎÏÅÉÑÜÊÎÌÓ ÊÎÍÒÅÊÑÒ²

КИЇВСЬКА ХРИСТИЯНСЬКА ІМПЕРІЯ

У першому тисячолітті християнської ери на історичну арену виходять слов’яни – одна з головних гілок старо-давнього населення Європи, які жили на території між Дніпром і Віслою. На теренах нинішньої України мешка-ли праукраїнські племена: поляни, уличі, дуліби, деревля-ни, дреговичі, тиверці, хорвати... Наприкінці І тисячоліття християнської ери формуються союзи племен, в яких за-роджуються центри влади. Досить швидко серед городів почав виділятися Київ – центр Полянського союзу. Він швидко зростав, розвивався і вже тоді ставав міжплемін-ним центром.

За правління князя Олега (882 – 912 рр.) Київ став пре-стольним городом наших земель, а за Володимира Вели-кого (978 – 1015 рр.) – центром Київської держави. Велич Володимира полягала в тому, що вже на початку свого па-нування він прийняв на Руси-Україні християнство. Во-лодар Руси-України усвідомлював, що, знаходячись між двома потужними імперіями – Візантійською та Германсь-кою, – велика роль належить християнській релігії в об’єд-нанні, духовному і культурному піднесенні народу. Цього потребувала Київська держава. Тому Володимир прийняв

Пам’ятник Володимиру в Києві

рішення запровадити християнську віру як державну. Проблема полягала в тому, чи прийняти її в латинському обряді, де покровителем Церкви був германський імпера-тор, чи зі Сходу у візантійському обряді, під протектора-том візантійського імператора. І один, і другий сприяли своїм місіонерам, бо через поширення обряду серед поган-ських народів вони утверджували свій політичний вплив.

Володимир же прагнув свого Київського Патріархату. Цей намір продовжував його син Ярослав Мудрий (1019 – 1054 рр.). З огляду на величезні зусилля Володимира у поширенні християнства на сході Європи Київська Церк-ва проголосила його рівноапостолом, подібно до апостола Павла, і встановила його свято. Історики ж назвали його Великим.

Ярослав Мудрий досяг у своїй державній діяльності того, що Русь-Україна сягнула зеніту розквіту й могутнос-ті, стала в один ряд з провідними державами середньовіч-ної Європи.

13

МОНГОЛЬСЬКІ МЕЧІ І ВОГОНЬ

У ХІІ – ХІІІ ст. в азійських степах організувалося могутнє об’єднання монгольських племен, що його 1206 р. очолив Чингіз-хан. На той час Київська держава роз’єд налася. Цим скористалася орда. 1223 р. ординське військо чисель-ністю 25 тис. воїнів розгромило дружини русичів на р. Кал-ка. Наприкінці 1237 р. онук Чингіз-хана Батий розпочав перехід через ріку Волга в напрямку Європи. Нечисленні руські дружини не змогли його стримати. Впродовж кіль-кох наступних років монголи завоювали північно-схід ну Русь та майже повністю знищили мешканців міст. 1240 ро-ку Батий оточив Київ. Облога нинішньої столиці України тривала 10 тижнів і 4 дні. Того року ординці здобули Київ і розграбували святу Софію, всі монастирі, забрали все церковне майно, а людей від малого до старого вбили.

Під час руйнування Києва зник митрополит Йосиф. Коли прийшов його наступник – митрополит Кирило, то застав у Києві пустку. Якийсь час він змушений був пере-бувати в Галичі, а потім переїхав на північ, до Володими-ра Суздальського. Тоді виринула думка про перенесення Митрополії до Московії. На це царгородський Патріарх не дав згоди. На кілька років, вже перед смертю, митропо-лит Кирило повернувся до Києва.

Після знищення Києва орда пішла на захід: одна части-на – на Галич, друга – на Володимир-Волинський. Бороть-ба за міста і замки була кривавою. 1242 р. Батий припинив похід на захід, оскільки сили були чисельно й морально ослаблені. Повертаючись, ординці знову вогнем і мечем нищили люд Руси-України.

Татаро-монгольська навала завдала непоправного удару Київській державі, її структурі, економіці, культурі, релігії.

Софія Київська (Оранта)

Як наслідок – Київська держава перестала існувати як цілісність, а народ понад два століття залишався під при-низливим пануванням. Політично Русь-Україна опинилася без провідної верстви, яку фізично винищили. Осталася тільки церковна організація Київської Митрополії: митро-полит, єпископи, священики. Серед руїни саме вони збері-гали народну та християнську ідентичність.

Загроза татаро-монгольської навали на країни Цент-ральної Європи примусила їх володарів згуртуватися. 1255 р. Папа Інокентій ІV скликав Вселенський Собор у Ліоні (Франція), щоб обговорити засоби протистояння. Отже, провідна роль в організації проти татарської ко-аліції належала Папі Римському. На Ліонському Соборі виступав також представник Київської Церкви архиєпис-коп Петро, який поінформував Отців Собору про немис-лимо дику жорстокість татар.

16

РОЗПАД РУСИ-УКРАЇНИ

Колись багата територія Руси-України стала здобиччю сусідніх держав. Наприкінці ХІІ – початку ХІІІ ст. Закар-паття увійшло в склад Угорського королівства. Упродовж ХІV – ХV ст. основна частина українських земель опини-лася під владою Литви та Польщі.

У складі Литовського князівства українці тішилися підтримкою влади. Однак і тут становище українців погір-шилося, коли у 1385 р. створено одну Польсько-Литовсь-ку державу, до якої ввійшла майже вся Україна з доміну-ванням польського елемента, що означало кінець всього, що було українське. Київська Православна Церква поста-ла перед загрозою повного знищення. В такому кліматі відбулася Берестейська унія (1596) Київської Церкви з Ри-мом, що передбачала рівноправність Польської і Ки ївської Церков.

Паралельно діяла Росія на східних теренах України. З Переяславською угодою 1654 р. починається залежність українського народу від московського царату. Політично Русь-Україна щезла з карти світу. За ліквідацією україн-ської держави надійшла черга до знищення української мови та культури.

Великою духовною підтримкою українців у Росій ській імперії була Галичина, що після розпаду Польщі опинила-ся в Австрійській імперії, де українці мали свободу. Укра-їнці-галичани публічно декларували єдність з усією Укра-їною. Десятого травня 1848 року Головна Руська Рада опублікувала програмну декларацію, в якій говорилося, що галицькі русини належать до великого українського народу та закликала українство до пробудження, бороть-би за кращу долю. Почалася консолідація українців на

17

церковному полі. У цьому напрямку особливу роль віді-грав Митрополит Андрей Шептицький. 1900 р. він всту-пив на Львівський престол. Тоді Львівська архиєпархія нараховувала 751 парафію.

Як Глава Української Церкви Шептицький глибоко від-чував болючу дійсність поділу свого народу та Церкви. Він намагався усім своїм єством, усіма можливими засо-бами визволити український народ з російської і польсь-кої неволі та з’єднати його в одній Києво-Галицькій Церк-ві. Наділивши надзвичайними повноваженнями на всю Україну й Росію, Папа Пій Х покликав Митрополита Шеп-тицького до проводу свого народу в драматичний період його історії. Владика Андрей як добрий пастир взяв на свої плечі важку ношу, котру ніс аж до смерті.

Драматизм становища українців і їх Церкви усклад ню-вався тим, що 1914 р. вибухнула Перша світова війна. Ро-сійське військо окупувало Галичину, а Митрополита Шеп-тицького заарештували й вивезли на заслання в Росію. Там він перебував аж до упадку царизму. Щойно 10 верес-ня 1917 р. повернувся до Львова.

Настали нові часи. Впала Російська імперія, Австрій-ська і Пруська. Виринули і вийшли на сцену політичної історії поневолені народи. Між ними й український, щоб здобути державну незалежність. Наприкінці лютого 1917 р. у Петербурзі влада опинилася в руках Тимчасового уряду. У квітні того ж року у Києві за участі 1000 делегатів, пред-ставників від різних політичних, громадських, культур-но-освітніх і професійних організацій, робітників, селян, вій ськових, духовенства всіх регіонів України відбув ся Всеукраїнський Національний Конгрес. Було обрано склад Української Центральної Ради з 118 осіб. Михайла Грушев-ського вибрали Головою УЦР. Повалення Тимча со во го

Митрополит Андрей Шептицький. 1900 рік

уряду Керенського та розвал російської армії, спри чинені більшовиками, остаточно підірвали економічні та соціаль-ні підвалини російського суспільства. Більшо вики пере-творили світову війну в жахливу громадянську бойню.

В цих умовах проголошено незалежність України. 22 квіт ня 1918 р. прийнято закон про тимчасовий дер жав-ний устрій в Україні. У травні того ж року гетьман Павло Скоропадський затвердив гімн «Ще не вмерла Україна», а 8 липня видав указ про утворення Сенату Укра їнської дер жави. Україна стала конституційною державою. За ко-рот кий час незалежності було досягнуто знач них успі хів, зок рема в одній з найважливіших у державному будів-ництві – галузі освіти. Упродовж травня 1918 р. в усіх на-вчаль них закладах впроваджено українську мову, діяло 150 українських гімназій, відкрито два українські уні-версите ти – в Києві та Кам’янці-Подільському.

Тоді, у незалежній Україні, на церковній ниві виринула потреба свого Київського Патріархату. За тих умов не було важливим, хто очолюватиме Українську Церкву: чи то буде православний, чи греко-католик з Галичини. Го лов не , щоб то була репрезентативна особа з українського кли ру. Цією особистістю вважався Митрополит Андрей Шептицький. Він був добре знаний у Києві як церковний в’язень. Тому борці за Українську Автокефальну Церкву представили Андрея Шептицького кандидатом на Патрі арха.

20

ЗА ЄДИНУ УКРАЇНУ

Наприкінці Першої світової війни на західних землях Ук-раїни почалася відважна боротьба українців та інших на-родів Австрійської імперії домогтися національно-по-літичного визволення. Поляки також мріяли відновити Польську державу із включенням до неї всієї Галичини. У жовтні 1917 р. Українська парламентарна репрезента-ція заявила у Віденському парламенті, що Галичина й Бу-ковина прагнуть об’єднатися в одній державі з українським народом над Дніпром. Українці в Східній Галичині готу-валися перебрати владу в свої руки. Однак Рада послів Антанти вирішила передати цю територію полякам.

Керівництво Західно-Української Народної Республіки сподівалося, що країни Антанти – переможці в Першій світовій війні – виконають свої обіцянки щодо забезпечен-ня прав поневолених народів Російської та Австрійської імперій, зокрема українського, на вільне національно-де-ржавне самовизначення. На жаль, ці сподівання виявили-ся марними. 1919 р. Антанта визнала Польщу військо вим окупантом Східної Галичини.

Фактично всі народи досягли мети – своїх незалежних держав, а українці втратили і той невеликий незалежний кусник – Галичину. Єдиною інституцією, яку окупаційна польська влада не могла ліквідувати, виявилася Укра їн-ська Церква під на звою Галицька Митрополія. До її скла-ду входили три єпархії: Львівська, Перемишльська, Ста-ніславівська. Мит рополит – Андрей Шептицький.

У відродженій Польській державі Галицька Митропо-лія стала твердинею Київського православ’я, якому нале-жала важлива роль у збереженні Святоволодимирської державної спадщини.

21

70 РОКІВ КОМУНІСТИЧНОГО ІГА

Безнастанна боротьба радянської Росії з українським ви-зволь ним рухом завершилася поваленням Української На-родної Республіки, а отже, ліквідацією державної не-залежності України. У грудні 1922 р. Україну при єднано до складу Совєтського Союзу. Україна начебто збері га ла самостійність, одначе це не що інше, як декоративна фор-мальність, бо вся повнота влади перебувала в Крем лі.

У відповідь на політику комуністів в Україні розгор нув-ся широкий національно-визвольний рух селянства. На жаль, він не мав проводу. Комуністи спланували нечу вано страшний удар для українців – голодомор 1932-1933 рр.

Наприкінці 30-х років загострилося протистояння між двома тоталітарними режимами: Німеччиною і Совєт сь-ким Союзом. Генеральний штаб збройних сил Німеч чи ни опрацював план нападу на Союз. В ньому передбачалося захопити Україну та надати їй роль аграрно-сировинного додатку Німеччини.

З першого дня нападу 22 червня 1941 р. на Совєтський Союз перебіг подій на фронті набув трагічного характеру для Червоної армії. Наприкінці року німці захопили всю Україну і швидко наступали на Московію.

В Україні німецькі нацисти закатували більше 5 млн. осіб, депортували на роботи до Німеччини – 2,4 млн.

Радість звільнення України від гітлерівських окупан-тів затьмарювали астрономічні людські жертви, які укра-їнський народ приніс на вівтар перемоги. Загинув кожний шостий мешканець України. Разом з гіркотою людських і ма тері аль них втрат зростало почуття гордості за при чет-ність до боротьби народів Європи за визволення від на-цистської навали.

22

З визволенням України від нацизму і відновленням со-вєтської влади народ сподівався на поліпшення умов жит-тя. Однак такі прагнення суперечили самій суті ста лі ніз-му. Насправді повернулося не тільки те, що було до вій ни: тоталітарна система проявилася в ще загостреніших фор-мах. В Україні розпочався новий виток пошуку «во рогів народу», проводилися масові репресії та депортації.

Комуністи вирішили остаточно знищити Українську Греко-Католицьку Церкву. На початку 1945 р. ув’язнено Архиєпископа-Патріарха Йосифа Сліпого та всіх єпис-копів Галичини. Їх вивезли до Києва і засудили за «спів-працю з нацистами». Щоб надати легальності ліквідації Української Католицької Церкви, у березні 1946 р. Сталін з Московським Патріархатом організували Львівський цер-ковний синод для скасування Берестейської унії 1596 р. та входження Церкви у Московську Православну Церкву. Після страшних ударів комуністичної машини Українська Церква реорганізувалася і діяла в катакомбах.

Врешті наприкінці ХХ ст. у масових виступах почала маніфестуватися державна незалежність України. Всеукра-їнський референдум 1 грудня 1991 року став вирішальною передумовою розвалу Совєтського Союзу. 7-8 грудня Пре-зидент України Леонід Кравчук, Президент Росії Борис Єльцин та Голова Верховної Ради Білорусі Станіслав Шуш-кевич ствердили остаточне зникнення з політичної карти світу СРСР та підписали угоду про незалежність держав.

Реакція світової громадськості на результати референду-му були несподівано дружними. Упродовж грудня незалеж-ну Україну визнало 68 держав. Відновлення державної не-залежності України стало всесвітньою історичною даністю. Зараз перед українським народом два великих завдання: будів ництво демократичної держави та Христової Церкви.

23

ГОЛОС ВАТИКАНУ

Необхідно підкреслити, що позиція Апостольської Сто-лиці була повним контрастом до рішення держав Антан-ти, учасниць Паризької мирної конференції про анексію Галичини. Ватикан обстоював визнання прав українців на свободу і власну державу. Ця позиція Ватикану не зміни-лася й пізніше.

Авторитетним речником прав українського народу був папський нунцій у Польщі о. Франциско Мармаджі. У сво-єму звіті від 21 липня 1930 р. він писав: «Було б зовсім зайвим, щоб я наполягав на висвітленні українського еле-менту в сучасному становищі Східної Європи та у зроста-ючій активності, яку український народ засвідчує величез-ними зусиллями, щоб закріпитися у Лізі Націй. Вистачило б глянути на статистику для прикладу з 1927 року, щоб у цьому переконатися. За статистичними даними українці так себе представляють: їхнє число в усьому світі сягає близько 36 млн. З них проживає: у Совєтському Союзі – 24 млн., у Польщі – 4,2 млн., у Румунії – майже 500 тис., у Чехословаччині – теж майже мільйон. Окрім того вони численні в Югославії, Франції та особливо в Північній Америці, де під кожним оглядом процвітають».

«Цей народ, – пише далі нунцій, – який раніше пере-бував у стані меншовартості, після Світової війни здобув значний стимул до життя та поширення, зцементований насамперед новим відчуттям етнічної єдності, яка йому видається не тільки слушною, але й необхідною. Незаба-ром буде реалізовано об’єднання розкиданих частин нації в одну політично незалежну державу».

«Вимовними ознаками цього руху, – продовжує вати-канський представник, – є події, які відбуваються у Схід-

24

ній Європі. Їх відгомін розноситься по всій Європі, під-твер джуючи існування широкої визвольної організації, поки що таємної, до якої прихильно приглядаються деякі мо гутні держави та фінансові кола високого рівня... З ве-ликою відвагою виступили українці в Совєтській Україні, хоч у спорадичній формі, які завдали немало клопоту совєтській владі. Вони закінчилися невдачею і були жорс-токо покарані. Особливо наголошую на Київський про-цес. Мало того. Ці спроби довели живучість, ініціативу та відвагу цього народу, дуже обдарованого природою, за-взятого і великодушного, що дає підставу сподіватися на те, що у випадку совєтського безладдя саме український народ дасть поштовх до повстання...».

Далі о. Мармаджі пише: «Припустимо, що обставини дозволять Совєтській Україні стати незалежною і створи-ти незалежну державу. Стає очевидним, що така держава, в якій мешкає 24 млн., швидко стане центром для всіх прилеглих територій, де живуть українці, особливо Гали-чини, яка найбільша і могутня».

Прогноз ватиканського нунція таки здійснився аж на-прикінці 80-х – початку 90-х років ХХ ст. Україна стала незалежною державою через 60 років поданої інформації. Вражає політичний реалізм, почуття справедливості і виз-нання національної гідності українського народу вати-канського політика-дипломата, в очах якого доля народу спочиває на засадах реалізації принципу державного са-моврядування нації. Апостольська столиця завжди дотри-мувалася цих принципів, а в українському народі бачила велику позитивну силу в Центрально-Східній Європі, як церковну, так і політичну.

Наприкінці цитованого звіту, що був надісланий кар-диналові Евгенієві Пачеллі, державному секретареві Ва ти -

Папа Пій XI

82

ÑÂßÒÀ ÑÎÔ²ß ÊȯÂÑÜÊÀ  ÐÈ̲

У Римі до прибуття Блаженнішого Йосифа Сліпого вже існували українські установи: семінарії та монастирі, але вони були власністю Апостольської Столиці або укра-їнських монаших чинів. Українська Церква як така не ма-ла тут свого репрезентативного храму. Виходячи з цих обставин, Блаженніший Йосиф Сліпий вибрав терен по-ряд з Малою семінарією для спорудження храму св. Софії та університету як присутність Української Церкви в Римі та як свій осідок Верховного Архиєпископа поза межами України. То був щасливий перший крок правління Йо-сифа Сліпого у новій присутності Української Церкви на ІІ Ватиканському Соборі.

Через кілька років у сусідстві з Малою семінарією в Римі при вул. Боччеа виріс український храм св. Софії на зразок Київської, оздоблений дорогоцінною мозаїкою. Посвятив храм сам Папа Павло VІ. При храмі зведено Ук-раїнський Католицький університет св. Папи Климентія та осідок Глави Української Церкви.

Відтоді о. Степан Чміль – друг і порадник Блаженнішо-го. Між двома забудовами: св. Софією і Малою семіна-рією існує огорожа, але є вигідна хвіртка, яка в постійно-му русі від семінарії до осідку Блаженнішого.

Поступово довкола Українського Католицького універ-ситету зосереджується наукове життя української діаспори.

Свята Софія Київська в Римі

Йосиф Сліпий

Тут відбуваються з’їзди, конференції... Ім’я о. Степана Чмі-ля стало відоме широкому загалу українських нау ков ців як головного радника Блаженнішого у церковних спра вах. І не тільки. Він був викладачем української та італійської мови в цьому університеті, співпрацював у під готовці ук-раїнсько-італійського словника, що його видав Українсь-кий Католицький університет.

Отець Степан Чміль у храмі св. Софії часто відправ-ляв недільні Богослуження для українців. Тут відбувалися також синоди Української Церкви та визначні торжества, на яких конечно присутній був о. ректор. Папа Іван Пав-ло ІІ вибрав саме цей храм, щоб у ньому відсвяткувати один з важливих ювілеїв – Хрищення Руси-України. То була наче святочна проща до Софії Київської.

85

ÕÐÈÑÒÈßÍÑÜʲ ×ÅÑÍÎÒÈ ÎÒÖß ÑÒÅÏÀÍÀ ×̲Ëß

1976 року отець Чміль знову повернувся до керів ництва семінарією. В цьому ж році, 8 грудня, в базиліці св. Софії в Римі Патріарх Йосиф Сліпий урочисто нагородив отця Степана Чміля титулом Патріаршого Архимандрита з правом носити митру і жезл.

Наступного 1977 року, 2 квітня, в містечку Маріно не-подалік Риму в монастирі оо. Студитів відбулася неорди-нарна подія. Йосиф Сліпий покликав до єпископського стану трьох священиків: Степана Чміля, Любомира Гуза-ра й Івана Хому, висвячуючи їх негласно (з огляду на не-відрадну політичну реальність). Адже перепон у боротьбі з Українською Церквою та її проводом для комуністично-го режиму не існувало. Знаючи, як високо цінив Блажен-ніший о. Степана, можна здогадатися, що, мабуть, саме о. Чміля він готував своїм наслідником як Голову Укра їн-ської Церкви.

Хоч о. Чміль користувався заслуженим авторитетом у Блаженнішого Йосифа Сліпого, в генеральній управі Са-лезіян, у Ватикані, серед українських учених, ніхто від от-ця не чув, аби він хвалився своїми досягненнями чи успі-хами. Був навдивовижу скромний. Не мав ні з ким якихось труднощів у взаєминах. Святість його виявлялася, власне, у стосунках з іншими людьми. Не було жодного випадку,

86

аби він сказав хоч би одне недоброзичливе слово про будь-кого.

Сталося непередбачене, адже о. Чміль ніколи не жалів-ся, що він погано себе почуває. Отець Степан захворів, потрапив до лікарні, його оперували. 22 січня 1978 року в неділю він вирішив, що вже зможе співслужити Святу Літургію. Наприкінці Богослуження – гострий приступ. Отці перенесли його до ліжка. Коли прибув лікар, уже не було жодної надії його врятувати. Через двадцять хвилин благородне серце о. Степана перестало битися.

Вже того ж дня, в неділю, в Римі рознеслася вістка про смерть ректора семінарії архимандрита о. Степана Чміля. Як тільки була підготовлена каплиця Малої семіна-рії для похоронного богослуження і положено тіло по кій но-го до труни, почали приходити люди. Одним з пер ших – но-вий Генеральний настоятель оо. Салезіян о. Еґідіо Вігано, шкільний товариш із Місійного інституту, інші члени Ге-неральної управи.

Всю першу ніч старші семінаристи провели на молит-вах за покійного, відмовляючи Псалтир та Вервицю.

Наступного дня прибув молитися кардинал Филип, префект Ватиканської Конгрегації Східних Церков з ар-хиєпископами цієї Конгрегації та її членами.

У вівторок пополудні була Служба Божа Салезіян ла-тинського обряду: взяло участь понад шістдесят свяще-ників спільно з римо-католицькими вірними. Настоятель Салезіян Римської провінції о. Скріво, до якої належав також о. Чміль, у своєму прощальному слові сказав: «Те, що найбільше мене вразило в о. Степана Чміля, – то його доброта, доброта без прикметників. Якщо б ми мали вжи-вати прикметників, вони були б такі: сердечність, сале зі-янська братня любов, лагідність, покірність... Відчувалося,

87

що перед тобою стоїть глибока доброта. Це особа, яка жи-ла Христом, який є в реальності вповні добрим».

На закінчення похоронних молитов за о. Степана Чмі-ля відбулася Архиєрейська Служба Божа Блаженнішого Йосифа Сліпого з численними українськими священика-ми та вірними у храмі св. Софії. Всі бачили, як Блаженні-ший важко переживав втрату о. Чміля. Під час похорону Патріарх відкрив таємницю, що покійний – єпископ: він звелів одягти йому на рамена єпископський омофор. Зго-дом Апостольська Столиця формально підтвердила єпис-копські свячення Любомира Гузара та Івана Хоми. Папа Іван Павло ІІ єпископа Любомира Гузара підніс до стану архиєпископа, згодом – кардинала, а владика Іван Хома був прокуратором Укр. Церкви у Римі. Узаконення єпис-копського стану о. Степана Чміля, на жаль, не відбулося, бо ніхто не звернувся посмертно до Апостольської Сто-лиці з відповідним проханням.

Свідчення шляхетності владики Степана Чміля дав Блаженніший Йосиф Сліпий у листі, яким звертається до Салезіян у сороковий день від дня його смерті: «Знаю, що ви його дуже любили, зі зраненим серцем віддали йому останнє шанування, із вдячністю молитесь за відпочинок його душі. Він був для вас великим вихователем. Хорони-телем, приятелем, а передусім батьком! Можна до нього пристосувати слова Апостола, якими він звер та ється до своїх Коринтян: «Бо хоч ви би мали тисячі учителів у Христі, та батьків не багато» (1 Кор. 4.15).

Йосиф Сліпий наголосив, що отець Степан Чміль був таким рідкісним батьком у Христі. Він мав усі якості ду-ховного батька: доброта, терпеливість, дбайливість, спокій душі, шляхетна радість, велика працьовитість, ла-гідність, а перш за все любов до юначих душ. Він був

люди ною кришталево чистою, керувався християнськими засадами у повсякденному житті. «Він присутній між нами й нині, – писав Блаженніший, – все спокійний своїм доб-рячим словом, своїм великим прикладом духовного бать-ка і зразкового священика. Ангельська краса його душі, його життя, повне любові, правдивість, працьовитість за-лишилися між нами».

Як бачимо, Блаженніший Йосиф Сліпий, Генеральна управа оо. Салезіян, педагоги Малої семінарії, учні, всі ті, кого виховував та сповідав отець, загалом усі, хто його знав, одностайні в переконанні людської величі владики Степана Чміля, наголошуючи на святості його життя.

89

ѲÒËÎ ÑÂßÒÎÑÒ²

Отець Степан Чміль прожив 63 роки, 41 з них – як Са-лезіянин, 32 – як священик. Боже Провидіння провадило вибраного юнака своїми дорогами. І він з молодих літ крок за кроком ішов по обраній Богом дорозі під покро-вом Пречистої Діви Марії, зростаючи у християнських чеснотах, по дорозі до святості. Його ідеалом було свя-щенство, а коли пізнав італійського апостола молоді о. Іва-на Боско, він не тільки ним захопився, а поставив собі за приклад, бо чимало української бідної та опущеної мо-лоді очікували свого батька та учителя. Вісімнад ця-тилітній Степан перериває навчання в Перемиській гім на-зії, де мав прекрасні успіхи, залишає родину, Батьків щину задля того, щоб учитися на священика у Згромадженні св. Івана Боско. Як священик, о. Степан ставить перед со-бою мету: уподібнюватися до святого молоді. Це він ро-битиме до кін ця життя. Отець Степан Чміль засвоїв важ-ливу чесноту Дона Боско – доброту, доброту супроти всіх: полюбити ін ших, як себе самого.

Отець Чміль належав до тих людей, життя яких чіт-ко підпорядковане свідомій волі, що веде до визначеної мети. Він цілком свідомо стремів довгими роками на-сліду вати о. Івана Боско. Робив це непомітно, в покорі. Вреш ті став українським отцем Боско. У його зусиллях ство рити, організувати українську гілку Салезіян можна

90

добачити таку ж відданість справі, що її бачимо в діяль-ності святого засновника Салезіян.

Таємниця святості життя о. Степана крилася у глибині його душі, у поєднанні з Христом. Його злука з Ісусом бу-ла постійною, як у молитві, так і в праці. Власне, вся йо го діяльність була постійною молитвою. Для нього молитва – повітря, яким він дихав.

Отець Чміль, як Дон Боско, проводив непорочне, чис-те, смиренне і убоге життя. Від святого молоді він навчив-ся любити працю та бути поміркованим у побуті. У кожній людині він бачив безсмертну душу, яку допомагав спасти. Як о. Іван Боско, о. Степан плекав у всіх любов до Бога, до Церкви та Пастирів Церкви. Святий Іван Боско часто зображається без ореолу. Цим підкреслюється святість людяності. Таким святим людяності був і о. Степан Чміль.

Першим привселюдно назвав о. Степана Чміля святим Блаженніший Йосиф Сліпий під час першої Панахиди за його скромну і сумирну душу.

2008 року з благословення Синоду єпископів Українсь-кої Греко-Католицької Церкви та Генеральної ради Са-лезіянського Згромадження розпочато збір свідчень про святість о. Чміля.

Блаженнійший Любомир Гузар заакцентував: «Його святість була автентичною, яка не кидалася прямо у вічі, але яка справді перебувала в ньому і випромінювалась на свій спосіб назовні. Говорити про «славу святості» о. Сте-пана є правильно, бо він справді був «праведником на землі».

2011 року, 22 січня, з ініціативи нової ґенерації моло-дих салезіян, в прокатедральному соборі св. Софії в Ри-мі відслужили заупокійну Службу Божу з нагоди 33 річ-

З Папою Павлом VI в Базиліці св. Петра і Павла в Риміперед мощами св. Йосафата

ниці від дня смерті владики Степана Чміля. Отець Іван Музичка, який добре знав отця Степана, говорив про його привітність, лагідність і жертовність. Він підтримав ба-жання українських Салезіян розпочати процес беатифіка-ції покійного.

Ці Богослуження очолив митр. прот. Іван Дацько, ко-лишній учень Малої семінарії, Голова Товариства св. Со-фії. Отець Дацько – один з тих, кого виховував і сповідав отець Степан. У цей день о. Дацько висловив думку, що владика Чміль скоро буде піднесений на олтар святих і стане «прикладом щоденної святості».

Так, наша Церква має багато святих, але мучеників. І дуже мало простих святих священиків, зокрема свя-щеників, відданих справі виховання молоді. Проголошен-ня святим о. Степана Чміля було б великим збагаченням для Української Церкви. Це був би неоціненний вклад у святість нашого народу, бо через нього ми збагатилися святістю Отця Боско, який своєю натхненною духовністю відкрив двері святості не тільки мученикам, а й загалу вірних.

Лист Йосифа Сліпого до Салезіян у 40-ий деньвід смерті о. Степана Чміля

Ç̲ÑÒ

Оксана Сапеляк. Служіння Богові й народу................................5Фрагменти української історії в європейському контексті ......10

Київська християнська імперія .............................................10Монгольські мечі і вогонь .....................................................13Розпад Руси-України..............................................................16За єдину Україну ....................................................................2070 років комуністичного іга ..................................................21Голос Ватикану ......................................................................23Пропозиції і проекти .............................................................27Польська сторона ...................................................................31

Ідеї Отця Боско в Україні ............................................................33Перші кандидати до Салезіян .....................................................38Кандидати з Перемиської гімназії ..............................................45Свячення Степана Чміля .............................................................50Місіонер в Арґентині ...................................................................53Мала семінарія для України........................................................58Отець Степан Чміль у семінарії .................................................65Зміни в Малій семінарії ..............................................................69Стежка до священства .................................................................74Візит Блаженнійшого Йосифа Сліпого ......................................78Свята Софія Київська в Римі ......................................................82Християнські чесноти отця Степана Чміля ..............................85Світло святості .............................................................................89

Упорядник кандидат історичних наук Оксана Сапеляк

Редактор Ольга Козакевич

Художнє оформлення обкладинкиРоман ЯцівВерстка

Юрій ПелехВідповідальний за випуск

о. Юрій Смакоус

Підписано до друку 18.09.14. Формат 60x84/16.Папір офс. Офс. друк. Ум.-друк. арк. 5,6. Ум. фарбовідб. 6. Обл.-вид. арк. 2,5.

ТзОВ Видавництво «Свічадо» (Свідоцтво серії ДК №1651 від 15.01.2004)

79008, м. Львів, а/c 808, вул. Винниченка, 22. Тел./факс: (032) 244-57-44

e-mail: post@svichado.com, url: www.svichado.com

Видавництво «Дон Боско» (Свідоцтво серії ДК №2788 від 06.03.2007)

79014, м. Львів, вул. Личаківська, 175. Тел.: (093) 52-20-414

e-mail: info@donbosco.com.uaurl: www.donbosco.com.ua

Вiддруковано згідно з наданим оригінал-макетом у друкарнi ТзОВ «Зерцало»

(Свідоцтво серії ААВ № 219930 від 30.01.2013 р.) вул. Січових стрільців, 35а, с. Кротошин,

Пустомитівський р-н, Львівська обл., тел. (032) 253-05-45

Андрій Сапеляк

СВІТЛО СВЯТОСТІОтець Степан Чміль

Андрій САПЕЛЯК

Свічадо

«Перші три Божі заповіді приказують поклін Богопочитання Богові; не тільки забороняють, а навпаки містять в собі укрите поручення почитати й Святих».«Вони з нами співпрацюють, помагають нам у праці, тішаться її успіхами й у високому ступені інтересуються усіми її подробицями, – певно, в міру того, як до нашої церковної провінції чи єпархії стоять ближче чи дальше, а може, в міру того, як наша єпархія віддає їм честь. Бо наше ціле життя є й повинно бути безнастанним товаришуванням з ними, коли навіки в небі маємо стати їх товаришами й приятелями. А крім того, не одному з тих наших братів Святих в небі маємо до сплачення правдивий довг удячности».«На особливіше почитання заслугову-ють наші Святі, себто ті, що є основою і прикрасою нашої Церкви й українського народу.Культ наших Святих є для українського народу тим важний, що підтримує та освячує християнську любов Батьків-щини».

Митрополит Андрей ШептицькийПочитання святих

Львів, вересень, 1941 р.

Світло святостіОТЕЦЬ СТЕПАН ЧМІЛЬ